Психологічний аналіз агресивної поведінки дітей підліткового віку

Агресія та агресивність як предмет наукового дослідження. Психологічні та соціальні детермінанти підліткової агресії. Обґрунтування методик та процедура психодіагностичного обстеження. Взаємозв'язок умов соціалізації з проявами агресивності у підлітків.

Рубрика Психология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.03.2012
Размер файла 99,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дипломна робота

Психологічний аналіз агресивної поведінки дітей підліткового віку

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз психологічних особливостей агресивної поведінки підлітків

1.1 Агресія та агресивність як предмет наукового дослідження

1.2 Психологічні та соціальні детермінанти підліткової агресії

Розділ 2. Експериментальне вивчення психологічних особливостей агресивності підлітків

2.1 Обґрунтування методик та процедура психодіагностичного обстеження

2.2 Аналіз результатів психодіагностичного обстеження

2.3 Програма та процедура корекції агресивності підлітків

2.4 Аналіз тренінгової роботи та результатів повторного психодіагностичного обстеження

Висновки

Список літератури

Вступ

Проблема агресивності дітей та молоді у сучасних умовах є актуальною як для суспільства в цілому, так і для вікової психології. Психологи вказують на те, що агресивність ускладнює пристосування дітей до умов життя в суспільстві і посідає одне з перших місць у девіантній поведінці неповнолітніх [33, 252].

Агресивні тенденції найрізкіше виявляються у підлітків. Цьому сприяють як особливості фізіологічного розвитку в цей період (гормональні зрушення, велика збудженість нервової системи), так і психологічні особливості („відчуття дорослості”, реакція емансипації та опозиції, потреба в самоспостереженні, гостра чутливість до невдач).

У психологічній науці відсутнє єдине визначення поняття „агресія”. Однак більшість авторів вважають, що агресія - це форма поведінки, яка спрямована на заподіювання фізичної або психологічної шкоди живій істоті, а агресивність - тенденція особистості до деструктивних дій, яка набувається в процесі розвитку її в суспільстві [6],[44].

Розрізнювання понять „агресія” і „агресивність” дуже важливе. З одного боку, не всі агресивні дії пояснюються агресивністю особистості. З іншого - агресивність людини не завжди виявляється в агресивних діях. Це залежить від низки факторів[44.]. Поряд із поняттям „агресивність” існує поняття „ворожнеча”. Різниця в тому, що агресивність виявляється в діях, а ворожнеча - у ставленні до оточення. К.Ізард розглядає ворожнечу як комплексну афективно-когнітивну рису. До тріади ворожнечі він включає емоції гніву, огиди, презирства. Ворожнечу найчастіше виявляють вербально, у формі наклепу, грубих, образливих, глумливих слів[21].

Більшість сучасних авторів негативно оцінюють агресивну поведінку. Однак деякі автори вважають, що агресивність має й позитивну сторону: вона може проявлятися в активності й ініціативності.

Незважаючи на значну кількість публікацій, проблема агресивності дітей та молоді вивчена недостатньо. Саме тому темою нашої дипломної роботи ми обрали „Психологічні аналіз агресивної поведінки дітей підліткового віку.

Об'єкт дослідження - діти підліткового віку.

Предмет дослідження - прояви агресивності у дітей підліткового віку.

Мета дослідження - виявити психологічні особливості агресивності у підлітковому віці та фактори, що сприяють виникненню агресивних тенденцій підлітків на сучасному етапі розвитку суспільства.

Завдання дослідження:

здійснити теоретичний аналіз проблеми агресивності підлітків;

обґрунтувати методики діагностики агресивності як тенденції поведінки підлітків;

розробити та апробувати програму корекції агресивності у підлітків.

Гіпотеза дослідження: прояви агресивності у дітей підліткового віку тісно пов'язані з умовами їх соціалізації.

Теоретичною та методологічною основою дослідження стали загальнонаукова методологія системного аналізу розвитку особистості у діяльності (Н.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, Б.Г.Ананьєв, С.Л.Рубінштейн), теоретичні погляди на розвиток особистості Г.С.Костюка, динамічний підхід у дослідженні психічних станів та рис особистості (А.І.Анциферова), а також теоретичні тези А.А.Реан, Т.Г.Рум'янцевої, А.Бандури, М.Д.Левітова щодо природи агресивності людини та її прояву.

Для досягнення мети та реалізації поставлених завдань дослідження нами були використані наступні методи: опитувальник Басса - Даркі, проективні тести „Неіснуюча тварина”, „Кінетичний малюнок сім'ї”.

Експериментальна база дослідження - загальноосвітня школа № 1 м.Радехів Львівської області. У дослідженні брало участь 74 учні 6-7 класів, з них 36 хлопчиків та 38 дівчаток.

Розділ 1. Теоретичний аналіз психологічних особливостей агресивної поведінки підлітків

1.1 Агресія та агресивність як предмет наукового дослідження

Слово „агресія” походить від слова „aggredi”, корінь, основа якого буквально походить від „adgradi” (gradus означає "крок", а ad - "на"), тобто отримує щось на зразок „рухатися на ”, „на -ступати”. Aggredi - це неперехідне дієслово, тому воно не вживається з прямим доповненням, не можна сказати to aggress somebody "нападати когось”. Спочатку лексичне значення словосполучення „бути агресивним” трактувалося на зразок „рухатися у напрямку мети без роздумування, без страху та сумніву”.

Сучасний словник психологічних термінів трактує агресивність як ворожість, властивість чи рису особистості, яка підкреслює її тенденцію завдавати неприємності, нападати, наносити шкоду іншим людям чи оточуючому середовищу. Агресія чи агресивна поведінка - це специфічна форма дій людини, яка характеризується демонстрацією переваг в силі в силі чи застосуванні цієї сили по відношенню до іншої людини чи групи людей, який суб'єкт прагне завдати шкоди.

Зарубіжні та вітчизняні психологи до цього часу сперечаються з приводу термінологічного визначення агресії. Їй присвячені монографії, проводиться багато експериментальних досліджень. Проблема розглядається в різних галузях наукового пізнання: філософія, психологія, соціологія, та в різних галузях психологічної науки: у психології особистості, соціальній, вікові та дитячій психології, психодіагностиці, психокорекції тощо. Незважаючи на все це, Г.Кауфман у статті „Визначення і методологія у вивченні агресії” мав достатньо підстав стверджувати, що в даній проблемі „ми стоїмо ще на зовсім невідомому ґрунті” і невипадково існує безліч теорії та підходів до визначення сутності поняття „агресивність” [26].

Вчені, представники біхевіористичного напрямку в психології, агресивними називають відкриті, зовнішньо виражені дії. Це дії дуже активні, часто ініціативні й завжди завдають об'єкту (людині, в окремих випадках і неживому предмету) шкоду. Таким чином, агресивні дії завжди шкодоносні, але ступінь цієї шкоди залежить як від агресора, так і від людини, яка чинить опір. Звичайно варто відзначити, що агресивні дії дуже різноманітні за формою та заподіяною шкодою. Більшість злочинів, у відповідності до поглядів біхевіористів, можна розглядати як прояв агресивності: посягання на благополуччя і життя людини [37].

Дуже часто агресивна поведінка виражається у грубих, образливих, глузливих словах. Такі слова сприймаються інколи навіть більш болісно, ніж агресивні дії.

Інші дослідники, наприклад Дж.Каган, Фішбах вказували, що про агресію не можна судити лише за її зовнішніми проявами. Якщо одна людина б'є іншу, це ще не означає, що вона діє агресивно. Для визначення агресивності поведінки потрібно знайти її мотиви і те, як вона переживається. Отже, на думку вчених, діагностика агресії повинна включати в себе оціночний момент [26].

Агресивний стан може бути відкритим, тобто зовнішньо вираженим у відповідних діях, і прихованим, наприклад, агресивний настрій, який не знайшов виходу в агресивній поведінці. Іноді людина, яка має агресивні задуми, навмисно їх маскує удаваним позитивним ставленням, і в таких випадках замаскований агресивний стан непросто „викрити”.

Якщо розглядати мотиваційну сторону, то заслуговує уваги розрізнення агресії інструментальної та навмисної. Інструментальна агресія тоді, коли людина не ставила собі за мету діяти агресивно, але „так вийшло”, або за суб'єктивною свідомістю „так потрібно” було діяти. Фішбах запропонував розрізняти три види агресії: випадкову, інструментальну та ворожу. В цей же час Кауфман вважає, що випадкову, тобто ненавмисну дію, яка завдала шкоди, не можна вважати агресивною. Правда, у більшості випадків дуже важко встановити, чи являється агресія випадковою чи навмисною.

Н. Левітов [23,24]вважає, що агресію слід вивчати не лише як форму поведінки, але і як психічний стан, потрібно знайти його феноменологію, виділяючи у ньому пізнавальний, емоційний та вольовий компоненти.

Пізнавальний компонент міститься в орієнтуванні, яке потребує розуміння ситуації, виділення об'єкта для надання й ідентифікації своїх „наступальних” засобів. Окремі психологи, наприклад, Лазарус, вважають основним збудником агресії загрозу, вважаючи, що остання викликає стрес, а агресія є вже не що інше як реакція на стрес. З цієї точки зору основне значення має вивчення того, як людина справляється зі стресом, чи може вона запобігти або ослабити агресію. В цей же час варто визнати, що не всяка загроза викликає агресивний стан, а з іншого боку, не завжди агресивний стан провокується загрозою. Разом з тим, у тих випадках, коли агресія викликається загрозою, правильне розуміння цієї загрози, її об'єктивний аналіз і оцінка - дуже важливі пізнавальні елементи агресивного стану. Від цього розуміння залежить саме виникнення цього стану, його форма і сила. Переоцінка загрози може викликати відмовлення від агресії як засобу боротьби із усвідомленням свого безсилля. Недооцінка загрози, зазвичай пов'язана із переоцінкою власної сили, призводить до поразки, іноді до психічного стану - фрустрації. У людини може бути ілюзія загрози і вона тоді стає схожою на Дон Кіхота, який боровся з вітряками, приймаючи їх за велетнів.

Дуже важливим є емоційний компонент агресивного стану. Одним із перших емоційних компонентів агресивного стану виділяють гнів. Дійсно, дуже часто людина на всіх етапах агресивного стану - при підготовці агресії, в процесі її здійснення і при оцінці результатів - переживає гнів, який може набувати форм афекту, люті. Але не завжди агресія супроводжується гнівом. Більше того не всякий гнів провокує, викликає агресію. Адже зафіксовані випадки, коли агресор переживає радісне, приємне відчуття, патологічним виявом якого являється садизм.

При всій важливості емоційного компоненту не можна недооцінювати її вольові сторони. В агресивних діях маємо всі формальні якості волі: цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, у ряді випадків ініціативність та сміливість. Агресивний стан часто виникає і розвивається у боротьбі, а будь-яка боротьба вимагає вище вказаних вольових якостей. Але якщо з формальної сторони агресивний стан є вольовим актом, то було б зовсім неправильно відносити його до проявів сили волі. Сила волі (не у формальному, а у справжньому змістовому значенні цього терміну) визначається суспільною цінністю цілей, наполегливістю, яка визначається цими цілями. Вона проявляється не в агресії, а в її змісті чи протидії, тобто тільки в такій боротьбі, яка має суспільне і моральне позитивне значення.

Агресія як акт нападу зазвичай спрямована на певний об'єкт , але нерідко спостерігається явище переміщення об'єкта, тобто переносу нападу на якийсь інший об'єкт, а не на той, який був мішенню спочатку. Переміщення його може йти різними шляхами. Перший шлях - генералізація: агресія ніби іррадирує, захоплюючи об'єкти, схожі з тими, які спочатку були „жертвою”. Цей шлях можна спостерігати вже в агресивній поведінці тварин. Другий шлях переміщення об'єкта агресії - через асоціації по суміжності. Третій шлях переміщення - на таку особу, а іноді й на неживі предмети, які „попадаються під руку” чи зазвичай покірливо зносять нічим не заслужені напади агресора. Як правило, переміщення об'єкта агресії звичайно пов'язується із безкарністю.

Особливе місце займає - „аутоагресія”: переніс об'єкта агресії на самого себе. Не вважаючи потрібним і можливим виконати свій агресивний намір, людина починає „карати” себе, нерідко приписуючи собі неіснуючі вади або надто їх перебільшуючи.

На стан агресії також впливає і те, як сам агресор його сприймає і оцінює. Іноді люди, знаходячись в явно агресивному стані, таким його не вважають. Наприклад, учні задиркуватого типу, які задають чимало неприємностей своїм товаришам, часто дуже хизуються цим. Тому агресивність, як правило, вважається одним із звичайних проявів грубості.

Виправдовуючи агресію, люди іноді схильні вважати її своєрідним „катарсисом”, чимось очищаючим, звільняючим від довготривалого і обтяжливого агресивного стану. Однак катарсичне значення відкритої агресивної поведінки дуже сумнівне і вказування на нього служить лише цілям самовиправдання. Експериментальні дослідження цієї проблеми дали невизначені, суперечливі результати. Стагнер висловив припущення, що при звичайній ворожості агресія ніякої катарсичної дії не має. Дослідження Басе показали, що якщо агресія супроводжується гнівом, то вона може привести до катарсису, а якщо не супроводжується, то навпаки, від своєї реалізації лише підсилюється.

У більшості випадків люди відносяться до агресії негативно і якщо вона у них буває, то в тій чи іншій формі шкодують, називаючи свої дії „витівками”, що заслуговують засудження. Значно менше люди схильні засуджувати свій агресивний стан, який виражається в озлобленості, не втіленій у відкриту агресивну дію. Частина людей ставить собі за заслугу те, що вона затаїла в собі лють, фактично не приносячи її об'єкту ніякої шкоди, однак подібна ситуація може розглядатися як потенціал агресивних дій, готових до реалізації.

За яких же умов виникає агресивний стан? Отримати відповідь на це непросте запитання можна лише, проаналізувавши комплекс теорій, які поєднують в собі різноманітні наукові погляди на проблему агресії. До них належать: класичні теорії фрустрації - агресії, фундаментальні інстинктивістські теорії, теорії соціального научіння агресії [6, 26, 44]. Розглянемо їх.

Фрустраційна теорія (гомеостатична модель).Ця теорія виникла як протиставлення концепціям потягів: тут агресивна поведінка розглядається як ситуативна, а не еволюційний процес. Засновником цього напрямку дослідження людської агресивності вважають Д.Доларда. Згідно його поглядів, агресія - це не автоматично виникаючий в організмі людини потяг, а реакція на фрустрацію; спроба подолати перешкоди на шляху до задоволення потреб, досягнення задоволення та емоційної рівноваги.

Ця теорія стверджує, що по-перше, агресія завжди є наслідком фрустрації, і, по-друге, фрустрація завжди тягне за собою агресію. Схема “фрустрація -- агресія” базується на чотирьох основних поняттях:

агресія;

фрустрація;

гальмування;

заміщення.

Агресію - розуміють як намір завдати шкоди іншому своїми діями, як завдавання шкоди організму.

Фрустрація - виникає, коли з'являється перешкода для здійснення умовної реакції. До того ж розмір фрустрації залежить від сили мотивації на виконання бажаної дії, значимості перешкоди на досягнення цілі і кількості ціленаправлених дій(спроб), після яких наступає фрустрація. Як, наприклад, батьки-акуратісти і педанти навчають свою дитину підтримувати порядок в дитячій кімнаті. Як правило, це ні до чого, крім появи стану фрустрації і агресивних реакцій у батьків, не приводить, і на голову дитини, як із рогу достатку, сиплються саркастичні зауваження, звинувачення, дорікання та покарання. [34]

Гальмування - це тенденція обмежити чи згорнути дії через очікування негативних наслідків. Крім того встановлено, що гальмування будь-якого акту агресії прямо пропорційне силі очікуваного покарання. Мабуть, тому батьки, які практикують покарання своїх дітей за погані оцінки в школі, майже завжди по зовнішній активності і настрою дитини безпомилково визначають, яку оцінку вона отримала в школі: дитина приходить до дому з почуттям провини і завжди прагне усамітнитись.

Крім того, гальмування прямих актів агресії майже завжди є доповнюючою формою, яка викликає агресію проти людини, яка сприймається як винуватець цього гальмування, і посилює наміри до інших форм агресії. Так, наприклад, дитина, якій мати не дозволяє битися чи бешкетувати починає ображати її (“Ти погана!”) і дорікати (“Ти мене не любиш!”).

Заміщення - це прагнення приймати участь в агресивних діях направлених проти будь-якого іншого суб'єкта, а не істинного джерела фрустрації. Дитина, яка не може покарати старшого брата за провину, від злості рве його колекцію марок. Чи озлоблений поведінкою батьків старший брат б'є ні в чому невинного молодшого. Можливий і інший приклад з шкільного життя: коли хлопчикам не дозволяють битися з дівчатами, то вони нишком смикають їх за коси. [36]

Однією з цікавих ідей фрустраційної теорії агресії є ефект катарсису, запозичений з психоаналізу. Катарсис - в буквальному розумінні (“очищення емоцій”) - це процес звільнення збудження чи накопичення енергії яка приводить до зниження рівня напруги. Суть цієї ідеї в тому, що фізичне та емоційне вираження ворожих тенденцій приводить до тимчасового або довготривалого полегшення, в результаті чого досягається психологічна рівновага і послаблення готовності до агресії.

Уявлення про те, що акти агресії знижують можливість прояву агресивності в подальшому, не є відкриттям. З Фрейд та інші психоаналітики надають великого значення ефекту катарсиса, часто пояснюючи ним потребу людини очиститись від агресивних тенденцій. До того ж існують данні, які свідчать про те, що якщо людина, є об'єктом агресії і не може відповісти тим самим, то у нього підіймається кров'яний тиск, тоді як при безпосередній агресивній відповіді він значно знижується. Хоча багато експериментальних даних не дозволяє однозначно оцінювати ефективність катарсису: встановлено, що в ряді випадків агресивна поведінка знижує подальші агресивні прояви, а в ряді випадків, навпаки, підвищує.

Як і попередня концепція, фрустраційна теорія не уникнула зауважень в свій адрес.

Основний вогонь критики прийшовся на гіпотезу жорстокої взаємо визначеності самої схеми “фрустрація-агресія”. Було помічено, що люди досить часто відчувають фрустрацію, але не обов'язково при цьому ведуть себе агресивно і навпаки. Прибічники фрустраційної теорії погодились і дещо змінили свою позицію. Представник такої модифікованої форми теорії яка обумовлює агресію фрустрацію є Л.Берковітц. По-перше, він ввів нову додаткову змінну, яка характеризує можливості переживання, які виникають в результаті фрустрації - гнів, як емоційна реакція на фрустраційний подразник. По-друге, він визнає, що агресивність не завжди домінуюча реакція на фрустрацію і при певних умовах може подавлятись. [26]

В концептуальну схему “фрустрація--агресія” Л.Берковітц ввів три істотні поправки:

фрустрація не обов'язково реалізується в агресивних діях, але вона стимулює готовність до них;

навіть в стані готовності агресія не виникає без потрібних умов;

вихід з фрустраційної ситуації за допомогою агресивних дій виховує у індивіда звичку до таких дій.

На заключення потрібно відмітити, що в процесі свого розвитку фрустраційний підхід зазнав значних змін і поділився на дві відносно самостійні течії. Прибічники першої течії залишились прихильниками фрустраційно-агресивної гіпотези і продовжують в основному досліджувати умови при яких ситуація фрустрації веде до виникнення агресивних дій. До таких важливих на їх погляд, умов відносяться: схожість--несхожість агресора та жертви, виправданість--невиправданість агресії, рівень агресивності, як особистісна характеристика людини. Прибічники другої течії створюють особисту концепцію фрустрації, в основу якої закладається аналіз фрустраційних ситуацій, класифікація і типології реакцій на фрустрацію. Так С.Розенцевейг виділив три типи причин, які викликають фрустрацію:

позбавлення (privation) - відсутність необхідних засобів для досягнення цілі чи задоволення потреби. В якості ілюстрації “зовнішнє позбавлення” т. б. у випадку, коли фрустрація знаходиться поза самою людиною. С.Розенцвейг приводить ситуацію, коли людина голодна, а їжі знайти не може. Прикладом “внутрішнього позбавлення”, т. б. при фрустрації, яке закладено в самій людині, може служити ситуація, коли чоловік відчуває потяг до жінки і разом з тим усвідомлює, що у нього настільки неприємна зовнішність, що він не може розраховувати на взаємини.

втрати (deprivation) - втрата предметів чи об'єктів, які раніше задовольняли потреби. Приклади: смерть близької людини; згорів будинок, в якому довго жили (“зовнішня втрата”), Самсон, який втрачає своє волосся, в яких за легендою, заключалась вся його сила (“внутрішня втрата”).

конфлікт -- одночасне існування двох несумісних один з одним мотивів, амбівалентних почуттів чи відносин. Наприклад, “зовнішня конфліктність”: чоловік, який любить жінку, яка залишається вірною своєму чоловіку. Наприклад, “внутрішня конфліктність”: чоловік хотів звабити кохану жінку, але це бажання блокується уявленням про те, що було б, якби хтось звабив його матір чи сестру.

Крім того, багато дослідників стали розглядати агресію лише як один із:

можливих видів з фрустраційної ситуації. Більше того, деякі з них прийшли до висновку, що при фрустрації особистість реагує цілим комплексом захисних реакцій. Одна з яких грає ведучу роль. Наприклад, в деяких випадках людина реагує на фрустрацію заглибленням у себе, яке супроводжується агресивністю, яка не проявляється відкрито: в буквальному розумінні - піти, голосно гримнувши дверима. [4].

Теорія потягів (психоенергетична модель). Одним із засновників цієї теорії, без сумнівів, є З.Фрейд [58]. Він вважав, що в людині існують два найбільш потужних інстинкти: сексуальний інстинкт (лібідо) та інстинкт смерті. Перший розглядався як прагнення, пов'язане з тенденціями в поведінці людини: коханням, турботою, близькістю. Другий несе в собі енергію руйнування, його задачею є “приводити організми які живуть у нежиттєвий стан”. Це злоба, ненависть, деструктивність.

Виникнення і подальше становище агресивності у З.Фрейда пов'язано з стадіями дитячого розвитку. До того ж, відмічається, що фіксація на оральній стадії розвитку може привести до формування таких агресивних рис характеру, як схильність до сарказму та пліткам. Фіксація на анальній стадії може привести до завзятості, до якого легко приєднується схильність до гніву та помсти.

Погляди З.Фрейда розділяли також і багато інших психологів, які розглядали агресивний компонент мотивації, як один із основних в поведінці людини. [48]

Нового звучання ця тема отримала завдяки працям одного із засновників етології К.Лоренца [26], який стверджував, що агресивний інстинкт багато значив в процесі еволюції, виживання та адаптації людини. Але стрімкий розвиток науково-технічної думки і прогрес, випередили природне походження біологічного та психологічного дозрівання людини і привели до управління розвитку гальмівних механізмів агресії, що неминуче тягне за собою періодичний зовнішній вираз агресії. Інакше внутрішня напруга буде накопичуватись і утворювати “тиск” всередині організму, доки не приведе до спалаху неконтрольованої поведінки.

Втім, потрібно відмітити, що “психогідравлічна модель” К. Лоренца в основному базується на часто невиправданому переносі результатів дослідження, отриманих на тваринах, на людську поведінку. Іншим слабким місцем теорії інстинктів є передбачення способів управління агресією: вважають, що людина ніколи не зможе контролювати свою агресивність. І оскільки агресія яка накопичилась, безумовно буде мати свій вихід тоді єдиною надією залишається направлення її в потрібне русло. Наприклад, прибічники теорії інстинктів вважають, що найбільш цивілізованою формою розрядки агресії для людини є конкуренція, різного роду змагання, заняття фізичними вправами і участь у спортивних змаганнях. [36]

Однак більшість психологів не розділяють такого фатального погляду на людську поведінку. По-перше, хоча вони і не заперечують, що людська агресивність має своє еволюційне та фізіологічне коріння, але засуджують обмеженість уявлень про природу людини, як про щось незмінне. По-друге, розходяться думки по відношенню до того, чи є агресія інстинктом, чи вона лише доставляє енергію, яка дозволяє “Я” ефективно здійснювати “принцип реальності”, долати перешкоди на шляху до задоволення інших потягів. Тому вважають, що агресивність - це сила, з якою людина виражає свою любов і ненависть до людей які її оточують чи самому собі і з якою він прагне задовольнити свої інстинкти. Агресія є механізмом, завдяки якому ці інстинктивні тенденції направляються на інші об'єкти, і в першу чергу на людей, в основному, з цілю їх підкорення або засвоєння.

Пізніше багато психоаналітиків відійшли від “жорстких схем” фрейдиської концепції і стали розглядати не тільки біологічну, але і соціальну сторону агресії.

Наприклад, згідно А.Адлеру [26], агресивність є невід'ємна якість свідомості, яка організує її діяльність. Агресію розуміють в більш широкому контексті напруження протистоячих начал: життя і смерті, суб'єкта і об'єкта, тези і антитези, кохання і війни. Універсальною якістю живої матерії є змагання, боротьба за першість, прагнення до перевершення інших. В свідомості закладена інтенція тріумфу. Однак ці базові потяги стають аутентичними тільки в контексті правильно зрозумілого соціального інтересу. Агресивне чи, висловлюючись словами А.Адлера, “агонізуюча” свідомість породжує різні форми агресивної поведінки від відкритого до символічного, якими, наприклад, є бажання похвалитися, ціль якого у символічній реалізації власної могутності та перевершення. Це зв'язано з тим, що агресивний інстинкт включає в себе жіночий нарцисичний компонент, який потребує визначення та схвалення. Агресивність, вплітаючись в контекст культури, приймає і інші символічні форми (ритуали, обряди), а також інші види соціальної активності. [27]

Більше того, по А. Адлеру, будь-яке контр примушення, т. б. агресія у відповідь, є природною свідомою чи несвідомою реакцією людини на примушення, які базуються на прагненні кожного індивіда відчувати себе суб'єктом, а не об'єктом.

Антитезою насилля, яке розуміють як зловживання владою, в індивідуальній психології є “категорична не насилля”.

Інший представник психоаналізу Е. Фром у своїй книзі «Анатомія людської деструктивності» показує, як точні наукові дані нейрофізіології, психології тварин, палеонтології й антропології спростовують гіпотезу про те, що в людині від народження закладений спонтанний інстинкт агресивності, що розвивається. [59, 147]

По-перше, Е. Фром аналізує результати дослідження проблеми відносин між функцією мозку й поведінкою індивіда. Ряд дослідників, таких як В.Р. Гесс, Д. Олдс, Р.Р. Хіт, Х.М.Р. Дельгадо [26, 284], стверджують, що імпульси агресії й утечі «контролюються» різними ділянками мозку. Так, наприклад, експериментально встановлено, що, стимулюючи окремі ділянки мозку, можна підсилити афект гніву (і відповідну модель поведінки), а можна і загальмувати. Наприклад, активізація залежить від проміжного мозку, латерального гіпоталамуса, центральної сірої речовини. Подібні дослідження демонструють той факт, що в одних зонах реакція активізується, а в інших стримується. Унаслідок дуальної (біполярної) організації півкуль мозку виникає і подвійність рефлексу агресії. Важливе питання, які фактори порушують рівновагу і провокують відкриту лють і відповідну руйнівну (агресивну) поведінку. Експерименти показують, що порушення подібного роду можуть відбутися, з одного боку, від електричного подразника, а, з іншого боку - наступити унаслідок виведення з ладу гальмуючих центрів. Такі дослідники, як Марко й Ервін, звертають увагу на те, що порушення рівноваги можуть бути викликані ще і різного роду мозковими захворюваннями.

Е. Фром відзначає, що дані антропологічної науки показали, що інстинктивістська інтерпретація людської руйнівності не витримує критики. На його думку, жорстокість і деструктивність у більшості суспільств залишається на такому низькому рівні, що їхнє пояснення за допомогою «уроджених пристрастей» не переконливе. Так, факти свідчать, що менш цивілізовані суспільства (мисливці, збирачі і ранні хлібороби) виявляють меншу агресивність, чим більш розвиті цивілізації. [26,.248]

Важливо, на думку Е. Фрома, досліджувати соціальні умови, що порушують рівновагу рефлексу.

Е. Фром, аналізуючи літературу по проблемі агресивності людей і тварин, робить висновок, що агресивна поведінка тварин є неминучою реакцією на будь-яку загрозу життю чи, іншими словами, на погрозу вітальним інтересам живої істоти як індивіда і як члена свого виду. Це узагальнене визначення може бути розглянуте щодо різного роду ситуацій. Сама типова ситуація - це пряма загроза життю індивіда чи погроза його життєво важливим потребам (у їжі, у сексі); комплексна форма такої погрози - «Crowding» (скупченість), звуження простору, обмеження волі пересування чи звуження соціальної структури (найближчого оточення, групи). У силу того, що різні форми агресивної поведінки є відповідь на погрозу вітальним інтересам, мобілізація агресії у відповідних зонах мозку відбувається в ім'я життя, як реакція на загрозу життю індивіда й виду. Це дозволяє Е Фрому зробити висновок про те, що філогенетично закладена агресія, що зустрічається в людей і тварин, є не, що інше, як пристосувальна, захисна реакція.

Вчений аналізує різні типи агресії і деструктивності, а також їхньої передумови. Під агресією він розуміє всі ті дії, що заподіюють (чи мають намір заподіяти) шкоду іншій людині, тваринному чи неживому об'єкту. Отже, під цю категорію підпадають нерідко дуже різноманітні типи реакцій і імпульсів; тому Е. Фром строго розрізняє доброякісну та злоякісну агресію, не пов'язану зі збереженням життя.

По-перше, він розвиває ідею «доброякісної агресії». Біологічно адаптивна агресія - це реакція на погрозу вітальним інтересам індивіда; вона закладена у філогенезі. Вона властива і тварині, і людині. Така агресія носить вибуховий характер, виникає спонтанно як реакція на погрозу; а наслідок її - усунення самої погрози, або її причини.

Біологічно неадаптивна, злоякісна агресивність (тобто, іншими словами, деструктивність, жорстокість) зовсім не є захистом від нападу чи погрози; вона не закладена у філогенезі. Цей вид агресії характерний тільки людині. Ця агресія приносить біологічну шкоду і соціальне руйнування. Головні її прояви - убивство і жорстокі катування - не мають ніякої іншої мети, крім одержання задоволення. Причому ці дії наносять шкоду не тільки жертві, але і самому агресору. В основі злоякісної агресивності лежить не інстинкт, а якийсь людський потенціал, що йде коренями в умови самого існування людини.

Е. Фром, аналізуючи феномен агресії, також використовує такі терміни як «псевдоагресія», «ігрова агресія», «агресія як самоствердження», «оборонна агресія».

Під поняттям «псевдоагресія», Е. Фром розуміє ті дії, у результаті яких може бути нанесений збиток, але яким не передували злі наміри. Яскравий приклад псевдоагресії - випадкове поранення людини.

Ігрова агресія необхідна в навчальному тренінгу на майстерність, спритність і швидкість реакцій. Вона не має ніякої руйнівної мети і ніяких негативних мотивацій (гнів, ненависть). Наприклад, фехтування, стрільба з лука є формами прояву ігрової агресії.

Найважливіший вид псевдоагресії можна якоюсь мірою прирівняти до самоствердження. Концепція агресії як самоствердження знаходить підтвердження в спостереженнях за зв'язком між впливом чоловічих гормонів і агресивною поведінкою. У багатьох експериментах було доведено, що чоловічі гормони нерідко викликають агресивність. Анатомічні й фізіологічні особливості чоловіка обумовлюють його активність і здатність до вторгнення без зволікання і без страху. Зв'язок між агресивністю самоствердження і чоловічих гормонів налаштовує на думку, що чоловіки в більшій мірі ніж жінки, мають високий рівень наступальної активності, необхідної для самореалізації особистості, у той час як жінки мають такі риси як схильність до захисту слабкого і догляду за іншими. Стосовно агресії самоствердження є ще один цікавий факт: установлено, що той, хто безперешкодно може реалізовувати свою агресію самоствердження, у цілому поводиться набагато менш вороже, чим той, у кого відсутня ця якість цілеспрямованого вивільнення агресії.

Основна ідея Е.Фрома зводиться до того, що пояснення жорстокості і деструктивності людини варто шукати не в успадкованому від тварини руйнівному інстинкті, а в тих факторах, що відрізняють людину від його тваринних предків. Головна проблема полягає в тому, щоб з'ясувати, наскільки специфічні умови існування людини відповідальні за виникнення в неї спраги мучити й убивати, а так само від чого залежить характер і інтенсивність задоволення від цього. У такому значенні зрозуміти феномен агресії можна лише з погляду на соціальний фактор розвитку.

Агресивні дії у дитини можна спостерігати вже із самого раннього віку. В перші роки життя агресія виявляється майже винятково в імпульсивних приступах упертості, що часто не піддаються керуванню дорослих. Хоча такі реакції неприємні і не заохочуються, але і не вважаються ненормальними. Така поведінка, викликана станом дискомфорту, і в дитини немає наміру завдати шкоди навколишнім.

У більш пізньому віці на перший план висуваються конфлікти й сварки з ровесниками, пов'язані з володінням речами, іграшками. Частка таких конфліктів у півторарічних дітей складають, за результатами досліджень Х.Хекхаузена, 78%. Спалахи люті стають більш цілеспрямованими і прослідковується реакція нападу. Імовірно, це зв'язано з переважними в даному віці механізмами адаптації дитини, а саме «утриманням» і «відпусканням» (по Е. Еріксону).

Надалі дитина поступово навчається контролювати свої агресивні імпульси і виражати їх у прийнятних рамках. Прояв агресивності в цьому віці, головним чином, залежить від реакції й відношення батьків до тих чи інших форм поведінки. Якщо батьки не бажають терпляче відноситись до будь-яких проявів відкритої агресії, то в результаті можуть формуватися символічні форми агресивності, такі як ниття, упертість і інші види опору.

Теорія соціального научіння (біхевіоральна модель). На відміну від інших, ця теорія стверджує, що агресія представляє собою засвоєну поведінку в процесі соціалізації через спостереження відповідного способу дій і соціальне підкріплення. [44]

Теорія соціального научіння - це в першу чергу, вивчення людської поведінки, які орієнтується на зразок. Зразок в даному випадку розглядається як засіб між особистісного впливу, завдяки якому можливе формування (зміна) відносин чи способу дії людини. Тому істотна увага приділяється тут вивченню впливу первісних посередників соціалізації, а саме батьків, навчанню дітей агресивній поведінці. Зокрема було доведено, що поведінка батьків може виступати в якості моделі агресії і що у агресивних батьків звичайно бувають агресивні діти.

Крім того, ця теорія стверджує, що людина навчається і більш ефективним агресивним діям: чим частіше він їх використовує, тим досконаліше стають ці дії. Разом з тим важливе значення має успішність агресивних дій: досягнення успіху при прояві агресії може помітно підвищити силу її мотивації, а отримання поразки - силу тенденції гальмування.

Іншим важливим елементом цієї теорії є соціальне підкріплення. Під підкріпленням звичайно розуміють будь-яку дію, яка служить для того, щоб підсилити певну реакцію. Якщо говорити про соціальне підкріплення, потрібно мати на увазі невідчутне підкріплення, мовне і немовне звернення, яке контролюється іншими людьми. Це може бути похвала та догана, посмішка та глузування, дружні та ворожі жести. Розрізняють дві форми підкріплення :

Позитивне підкріплення - це будь-який стимул, який відразу за реакцією, посилює її чи підтримує на тому ж рівні.

Негативне підкріплення - це стимул, усунення якого посилює реакцію.

Разом з тим існує і багато самих способів підкріплення. До найбільш поширених відносяться заохочення та покарання. Таким чином в практиці виховання частіше всього використовують 4 різновиди підкріплення :

якщо слідом за реакцією дитини йде позитивно підкріплений засіб, то результат позитивне заохочення. Наприклад, коли батьки чи вчитель постійно хвалять дитину за гарну поведінку;

якщо позитивне підкріплення усунути після тієї чи іншої реакції дитини, то результат - негативне покарання. Наприклад, коли дитина звикла до похвали за шкільні успіхи, раптом не почула її після отримання оцінки “відмінно”. Вона звикла до похвали, а на цей раз її не було. І в результаті відсутність похвали сприймається дитиною як покарання;

якщо за реакцією слідує негативне підкріплення, то результат - позитивне покарання. Наприклад, підліток, який відчуває відсутність уваги та любові батьків, здійснює крадіжку і отримує за це серйозну розмову з ними. Ця розмова і є позитивним покаранням: він, нарешті, звернув на себе увагу батьків;

якщо негативно підкріплений засіб усувається, то результат - негативне заохочення. Наприклад, школяра, якого вчитель впродовж року сильно критикував за погане навчання, в останній чверті став краще вчитись, за що вчитель не похвалив його, але і не сказав нічого поганого. Тому відмова від критики розглядається дитиною як заохочення.

Що стосується досліджуваної проблеми, то існують неспростовні докази того, що якщо дитина веде себе агресивно і отримує при цьому позитивне підкріплення, то ймовірність його агресії в майбутньому в аналогічних ситуаціях в багато раз зросте. Постійне позитивне підкріплення певних агресивних актів, кінець кінцем, сформує звичку агресивно реагувати на різні подразники. Отже, спостереження і підкріплення агресії з часом розвиває у людини високу ступінь агресивності як особистісної риси. Таким же чином спостерігається і підкріплення не агресивної поведінки розвиває низьку ступінь ворожості.

У наш час теорія соціального научіння є однією з найбільш ефективних в передбаченні агресивної поведінки, особливо якщо є дані про агресора і соціальний розвиток. [6]

Отже, теоретичний аналіз стану вивчення проблеми агресивності у вітчизняній та зарубіжній науці дає підстави зробити висновок про те, що різні дослідники по-різному трактують зміст понять ”агресія” та „агресивність”, їх природу та умови виникнення. Можна виділити три основні підходи у розумінні феномену агресивності:

Ю агресивність як вроджена реакція людини „для захисту своєї території” (Лоренд, Арді);

Ю агресивність як реакція особистості на ворожу людську реальність (Хорні, Фром);

Ю агресія тісно пов'язана із фрустрацією (Маллер, Дуб, Доллард).

Ми у нашому дослідженні будемо притримуватися точки зору, що агресивність - це властивість особистості, яка характеризується наявністю деструктивних тенденцій, в основному в області суб'єкт-суб'єктних відносин.

1.2 Психологічні та соціальні детермінанти підліткової агресії, її прояви

Узагальнюючи думки вітчизняних психологів [2, 18,27, 39, 40, 51], які займаються проблемами підліткового віку, можна стверджувати, що підлітковий вік - гострий і напружений період переходу від дитинства до дорослості. Це період формування особистості та характеру, що протікає гостро. Він співпадає з третьою фізіологічною кризою - періодом статевого дозрівання. У цей час відбувається глибока якісна перебудова всього організму під впливом залоз внутрішньої секреції. Відчувається перебудова судинної та інших систем і органів.

Психіка підлітка різноманітна і складна. Її закономірності відображають природний біологічний хід розвитку психічних процесів людини в поєднанні з новими вимогами оточуючого середовища і системою взаємовідносин у підлітковому віці.

Цей вік часто називають критичним, оскільки організм має підвищену сенситивність (чутливість) до якихось певних зовнішніх і внутрішніх впливів, які саме в цей час призводять до дуже важливих, безповоротних наслідків. Вчені-психологи (зокрема, Шарлотта Бюлер) вбачають у підлітковому віці дві фази - позитивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11-13 років, у хлопців - на 14-16 років. Негативна фаза характеризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості, диспропорцією у психічному і фізичному розвитку, агресивністю і т.д. це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, абстрактного бунту, меланхолії та заниженої працездатності, протестуючого характеру поведінки. Позитивна фаза наступає поступово, її прояв можна побачити у почутті єдності з природою, в умінні по-новому сприймати мистецтво. З'являється новий світ цінностей, потреба в інтимно-особистісному спілкуванні, коханні, мріях.

Проте не всі діти однаково виходять із цієї кризи. Серед основних причин, що обумовлюють труднощі і протиріччя розвитку молодої людини на особистісному рівні, є:

Ю недостатній рівень самостійності, що зумовлює схильність підпадати під вплив негативних груп та лідерів, некритично засвоювати асоціальні форми поведінки;

Ю неадекватна самооцінка і рівень домагань, що призводить до агресивності, висування підвищених вимог до суспільства і, відповідно, готовності до обрання неадекватних, несприятливих, з погляду суспільної моралі, засобів їх реалізації;

Ю несформованість світогляду, моральних еталонів та ідеалів;

Ю прояв підліткового негативізму, агресивності, відсутність конкурентних життєвих цілей;

Ю незадоволення собою;

Ю високий рівень ситуативної тривожності;

Ю підлітковий максималізм.

На мікрогруповому рівні труднощі проявляються у трьох сферах: у сім'ї, спілкуванні з учителем та однолітками і мають такі ознаки:

Ю несформованість навичок спілкування (замкнутість, низький рівень ерудиції, низька культура мови тощо);

Ю переважання егоїстичних тенденцій, деформоване поняття справедливості;

Ю надмірна критичність;

Ю неприйняття позицій і вимог дорослих, відсутність поваги і визнання авторитетів;

Ю неадекватні тенденції на статус і роль у групі;

Ю яскраво виражені тенденції до демонстративності і оригінальності.

Сьогодні сім'я поставлена в економічне становище, яке не сприяє розвиткові духовності, формуванню моральних цінностей, які споконвіку були притаманні українському народові. Тому значна частина підлітків вважається „неблагополучною”, скоює правопорушення, інколи і злочини.

На думку О.С.Матвійчук [28], значна кількість правопорушень та злочинів, які скоюють неповнолітні, зумовлена певними вадами психічного розвитку. Адже немало підлітків стоїть на внутрішкільному обліку через прогули, пропуски уроків, крадіжки.

Звичайно, навряд чи можна говорити про те, що учень скоїв правопорушення тому, що в нього, скажімо, слабка пам'ять, бідна уява, недостатня зосередженість. Водночас результати вивчення особистості неповнолітніх правопорушників свідчать, що саме ці, на перший погляд, незначні фактори стали своєрідним поштовхом до формування протиправних дій. Відхилення у психічному розвитку учня не дали йому змоги досягти значних успіхів у навчанні, яке є домінуючим у шкільному віці. Це, в свою чергу, може призвести до сильних емоційних переживань, емоційного дискомфорту, конфліктів з учителями, батьками, однолітками, втрати інтересу до навчання і школи взагалі, пошуку нових друзів, нових видів діяльності за межами школи, де легше реалізувати потребу в самоствердженні та визнанні.

Поступово відбувається процес соціальної деформації особистості, її спрямованості: спостерігаються значна диспропорція у розвитку матеріальних та духовних потреб, відсутність стійких інтересів (пізнавальних, трудових тощо), моральних ідеалів, формується негативне ставлення до різних видів суспільно-корисної праці.

Сьогодні можна констатувати зростання різних видів саморуйнуючої поведінки, діапазон яких досить широкий - від самогубств, алкоголізму, нарко- і токсикоманій, сексуальних перверзій до злочинів та участі у неформальних групах (рокери, панки та інші) [47]..

Більше половини злочинів відбувається із застосування фізичного насилля, часто вони вражають своєю цинічністю та безглуздою жорстокістю. Різні види агресій можуть також бути компонентами саморуйнування в структурі девіантних та делінквентних форм поведінки, їх вивчення потребує консолідації спільних зусиль соціологів, юристів, психологів, психіатрів.

Вчені А.Д.Борохов, Б.Б.Єршов, А.П.Файн [47], працюючи над питанням, чи являється агресія можливим пусковим механізмом саморуйнуючої поведінки у підлітків, на основі експериментальних даних прийшли до наступних висновків.

Однією із специфічних особливостей психічного стресу (на відміну від фізіологічного) являється виникнення загрози, яка викликана, наприклад, побоюванням отримати недостатньо високу соціальну оцінку майбутньої діяльності. Очікування загрози в даному випадку розцінюється як антиципація (захоплюваність) якогось майбутнього зіткнення з якоюсь небезпечною ситуацією та її оцінкою. За подібним механізмом формується і агресія, яка являється гострим емоційним переживанням з регулюванням загрози, яка виникла. При цьому під агресією слід розуміти відповідну поведінкову реакцію на зовнішній або внутрішній подразник (стимул), який виступає як фруструючий для даної конкретної особистості в даній конкретній ситуації. Агресивність досліджуваних (готовність до агресії) виражалася як в погрозах з переважанням нецензурної лайки, так і в фізичному насиллі.

Найчастіше агресивну поведінку слід віднести до стенічних реакцій особистості. Агресію можна розглядати як просту (примітивну) реакцію, коли роздратування від переживання не підлягає особистісній переробці, а виявляється в імпульсивних діях, а також як складну особистісну реакцію

За спрямованістю агресивна поведінка поділяється на безпосередню, пряму (проти джерела фрустрації) і на заміщену (проти „замісника джерела фрустрації”), коли пряма агресивна поведінка за тією чи іншою причиною неможлива, а також гетероагресію і аутоагресію. По соціальності агресивну поведінку можна поділити на соціально допустиму, вираження якої не входить у різке протиріччя з моральними і суспільно-конвенційними заборонами, і на асоціальну (наприклад, деструктивний акт). В підлітковій агресії найбільш яскраво виражені наступні особливості:

1) висока афективна зарядженість;

2) імпульсивна реакція на фруструючу ситуацію;

3) нетривалість за часом;

4) нерідко критичний вихід реагування;

5) достатність слабкої стимуляції;

6) недиференційована спрямованість реагування;

7) високий рівень готовності до агресії.

Було б доцільно також додатково ввести поділ агресивної поведінки на диференційовану (коли джерело фрустрації точно відоме) і недиференційоване (у тому випадку, коли джерело фрустрації не встановлено або витіснено).

Перераховану класифікацію агресивної поведінки можна розглядати в просторі диференційованих шкал з двома протилежними полюсами, в проміжку між якими розміщуються ступені переходу від одного полюсу до іншого (наприклад, від диференційованого до недиференційованого).

На основі аналізу результатів дослідження, проведеного Єршовим [47], можна так класифікувати форми прояву агресивної поведінки: а) використання вербального вираження агресивної поведінки в більшій мірі залежить від ступеня багатства лексикону та особливостей особистості і ситуації. Вербальна агресія може виражатися як усно, так і письмово. При конструюванні фрази і звичайних слів, на які покладається агресивно-емоційне навантаження, їх зміст і сенс значно перекручується за рахунок особливостей вимоги (наприклад, інтонація) і зміну характеристики звуку (тембр, модуляція, частота). А іноді за рахунок особливостей побудови фрази; б) найчастіше при збереженні або навіть посиленні фрустрації суб'єкта агресивної поведінки вербальна агресія переходить у невербальну. Тут, напевне. Можна виділити два моменти: погрожуючу символіку, яка виражає ступінь агресивності і складається з особливостей одягу, зачіски, наявності татуювання і т.п. Агресивна поведінка може також виражатися, наприклад, в кольорі обличчя, позі, міміці, жестах і т.п. Всі перераховані форми вербальної агресії в основному орієнтовані на об'єкт агресії із метою налякати його ще до деструктивного акту.

Механізм розвитку конфліктної ситуації обумовлений сприйняттям нової малознайомої людини як можливе джерело негативних емоцій. Спрацьовує ланцюжок оціночних суджень у вигляді: „чужий - поганий - ворог - небезпека - агресія - контрагресія”.

В повсякденному побуті, і в тому числі і в шкільному житті, нерідко зустрічаються форми грубої насильницької поведінки. Які безсумнівно відносяться до агресії, хоч і не називаються зазвичай цим терміном. Говорять про „забіякуватість”, „озлобленість” тощо, коли бачать агресивну поведінку чи прояв агресивності як риси характеру.

До агресивності близько підходить стан ворожості. Згідно Басса, ворожість - більш вузький за спрямованістю стан, який завжди має визначений об'єкт. Часто ворожість і агресивність поєднуються, але аж ніяк не завжди. Люди можуть знаходитися у ворожих і навіть антагоністичних стосунках, але ніякої агресивності не проявляти хоча б тому, що давно відомі її негативні наслідки для „агресора”. Буває і агресивність без ворожості, коли ображають людей, до яких ніяких ворожих почуттів не мають [26].

Слід вважати, що виникнення і розвиток агресивності залежить, в першу чергу, від суспільних умов, до яких відноситься як суспільна формація, так і найближче суспільне середовище, мала група.

Психолог О.Бовть досить точно виділила соціально-психологічні причини агресивної поведінки підлітків [7]. На її думку, серед них основне місце посідають соціальні, зумовлені соціальною напруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, психологічні, пов'язані з віковими психологічними особливостями підлітків, характером між особистісних взаємин дітей цієї вікової групи. Проте ці причини настільки взаємопов'язані, що варто говорити про соціально-психологічні причини агресивної поведінки підлітків.

Криза соціальної системи, зростання екологічної та економічної нестабільності, зміни у політичній ситуації, перехід від адміністративно-командної системи до демократії - все це, безумовно, відбилося на свідомості, почуттях та поведінці дітей, підлітків та молоді.

Вчені-психологи відзначають, що загалом у дітей зросла асоціальна спрямованість, вони стали більш агресивними, вразливими, швидко виходять із стану рівноваги. Значно зросла кількість психічних захворювань, безпосередньо пов'язаних із соціальними умовами. У окремих дітей розвиваються жорстокість, брехливість, лють, порушуються ціннісні орієнтації. Можна стверджувати, що діти відтворюють у своєму характері всі ненормальності сучасного суспільства.


Подобные документы

  • Поняття мотивів і мотивації поведінки людини. Основні концептуальні теорії агресії. Психологічні особливості підліткового віку як чинник агресивної поведінки та характерологічні риси агресивних дітей. Емперичне дослідження мотивації агресивної поведінки.

    курсовая работа [35,8 K], добавлен 22.03.2009

  • Типологія агресивної поведінки сучасних підлітків. Причини і специфіку прояву агресивності дітей на різних стадіях підліткового віку. Половозрастниє особливості прояву агресивності у поведінці дітей підліткового віку. Корекція агресивної поведінки.

    курсовая работа [44,7 K], добавлен 21.01.2008

  • Психолого-педагогічні основи вивчення проблеми "важких" підлітків. Психологічні особливості розвитку дітей підліткового віку. Методи дослідження підлітків, які важко піддаються вихованню. Дослідження самооцінки та агресивності підлітків і їх результати.

    курсовая работа [580,8 K], добавлен 20.09.2010

  • Сутність агресії та агресивності, причині їх прояву та основні психологічні напрямки дослідження, соціальні умови, що сприяють закріпленню. Етапи проведення емпіричного дослідження агресивності в старшому підлітковому віці, аналіз отриманих результатів.

    курсовая работа [54,8 K], добавлен 14.03.2014

  • Теоретичне та експериментальне дослідження природи агресивності та міжособових стосунків у середовищі підлітків. Аналіз психологічних понять агресія, агресивність. Розвиток агресивності в дитячому віці та її подальше формування в процесі соціалізації.

    дипломная работа [194,2 K], добавлен 15.07.2009

  • Сутність агресії, агресивності. Девіантна поведінка дітей шкільного віку, підлітків. Психологічні та статевовікові особливості прояву агресивності в підлітковому віці. Проведення тестування "Кінетичний малюнок сім’ї", результати. Опитувальник Басса-Дарки.

    курсовая работа [183,0 K], добавлен 08.06.2015

  • Аналіз психологічних особливостей та причин виникнення агресивності. Агресивність як прояв емоційної сфери. Вплив чинників мікро- та макросередовища на емоційно-вольову сферу дитини молодшого шкільного віку. Проективні методики визначення агресивності.

    курсовая работа [39,3 K], добавлен 16.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.