СПРИЙМАННЯ (ПЕРЦЕПЦІЯ) - ЦЕ ПСИХІЧНИЙ ПРОЦЕС, ЩО ПОЛЯГАЄ У ВІДОБРАЖЕННІ ПРЕДМЕТІВ І ЯВИЩ ОБ'ЄКТИВНОЇ ДІЙСНОСТІ ТА ВНУТРІШНІХ СТАНІВ ОРГАНІЗМУ ПРИ БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ДІЇ ПОДРАЗНИКА НА ВІДПОВІДНІ ОРГАНИ ЧУТТЯ.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПРИЙМАННЯ ПОЛЯГАЄ В НАСТУПНОМУ:

це джерело наших знань про оточуючу дійсність;

це необхідна умова орієнтації в навколишньому середовищі;

це результат складної аналітико-синтетичної роботи мозку;

це якісно нова ступінь чуттєвого пізнання з власними особливостями;

це психічна діяльність, яка забезпечується за допомогою пошукових дій.

ФІЗІОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ СПРИЙМАННЯ є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв'язків, обумовлюваних явищ. Суттєво, що у людини результати і процес сприймання опосередковуються другою сигнальною системою, завдяки чому людина усвідомлює предмети, які відображує і регулює формування перцептивних образів.

Сприймання ґрунтується на відчуттях, але не вичерпується ними. Воно має такі свої специфічні властивості, які роблять його не сумою відчуттів, а якісно новим психічним явищем. Такими властивостями сприймання вважаються предметність, цілісність, структурність, константність та усвідомлення.

ВЛАСТИВОСТІ СПРИЙМАННЯ
ПРЕДМЕТНІСТЬ сприймання полягає в тому, що будь-який предмет або явище відображається як об'єкт, який має свій певний зміст, природу, призначення. До того ж мозок чітко розрізняє сам предмет, його контур та фон.	ЦІЛІСНІСТЬ полягає в збереженні в образі предмету, який сприймається, його окремих ознак, аспектів, властивостей та їх внутрішньої організації, тому предмети і явища постають в свідомості в єдності, завдяки цьому в нас виникає їх цілісний образ
СТРУКТУРНІСТЬ полягає в тому, що на основі знань та досвіду людина в свідомості об'єднує окремі елементи та компоненти предметів та явищ, надає їм певної структури, сформованості.	КОНСТАНТНІСТЬ це відносна постійність величини, форми, кольору та інших параметрів предметів та явищ незалежно від мінливих фізичних умов їх сприймання.
СЕЛЕКТИВНІСТЬ (ВИБІРКОВІСТЬ) полягає в переважному виділенні (виокремленні) одних предметів та явищ порів - няно з іншими (під впливом попереднього досвіду, знань, потреб, інтересів, установок людини).	ОСМИСЛЕНІСТЬ полягає в тому, що сприймання людини пов'язане з мисленням і розумінням сутності предметів і явищ (на основі досвіду, знань, інформованості людини).
АППЕРЦЕПЦІЯ полягає у тому, що зміст і спрямованість сприймання предметів і явищ залежить від досвіду, запасу знань, інтересів, установок, ставлення до життя особистості.

ВИДИ СПРИЙМАННЯ
Залежно від значущого аналізатора	ЗОРОВІ, СЛУХОВІ, НЮХУ, ДОТИКУ, СМАКУ
Залежно від мети і вольових зусиль	ДОВІЛЬНЕ - свідомо спрямовується і регулюється. МИМОВІЛЬНЕ - незалежне від свідомого наміру
Залежно від конкретного змісту предмету	сприймання явищ ПРИРОДИ, СУСПІЛЬСТВА, ОСОБИСТОСТІ тощо
Сприймання простору	сприймання РОЗМІРУ, ФОРМИ, ОБ'ЄМУ та ВІДДАЛЕНОСТІ предметів
Сприймання часу	відображення ДОВГОТРИВАЛОСТІ та ПОСЛІДОВНОСТІ явищ і подій
Сприймання руху	відображення НАПРЯМКУ й ШВИДКОСТІ просторового існування предметів, що допомагає орієнтуватися в оточуючому середовищі
Сприймання людини людиною	відображення ДІЙ, РУХІВ, ВЧИНКІВ, ДІЯЛЬНОСТІ людей, пізнання ІНТЕРЕСІВ, ПОЧУТТІВ, ЗВИЧОК, ПЕРЕКОНАНЬ, ХАРАКТЕРУ, ЗДІБНОСТЕЙ особистості

Особливості сприймання як специфічного психічного процесу можна побачити на прикладі сприймання кольору предметів. Річ у тому, що відчуття кольору - це винятково суб'єктивне явище відображення дії сугубо визначеної довжини електромагнітних коливань (від 380 до 760 нм). В дійсності проміні, фарби та таке інше не мають кольору: кольор - це довжина хвилі і ніщо інше. Тому сприймання кольору предмета теж суб'єктивне явище. Насправді ж предмети, які мають для нас різний кольор, лише порізному відбивають електромагнітні коливання. Цей приклад наштовхує на питання щодо умов, за яких виникає сприймання.

Сприймання може виконувати свою функцію відображення тільки за адекватності цього відображення об'єктивній дійсності, що потребує виконання наступних умов:

СПРИЙМАННЯ ПОВИННО БУТИ АКТИВНИМ;

СПРИЙМАННЯ ПОВИННО МАТИ ЗВОРОТНИЙ ЗВ'ЯЗОК;

ІНФОРМАЦІЯ, ЩО СПРИЙМАЄТЬСЯ, НЕ ПОВИННА БУТИ НИЖЧЕ ВИЗНАЧЕНОГО МІНІМУМУ;

ІНФОРМАЦІЯ, ЩО СПРИЙМАЄТЬСЯ, ПОВИННА МАТИ ЗВИЧНУ СТРУКТУРУ.

У людській практиці та у психологічному вивченні особливостей сприймання людей склалися знання про наступні основні типи сприймання:

СИНТЕТИЧНИЙ - у людей синтетичного типу проявляється явний нахил до узагальненого відображення явищ, вони не надають значення деталям, не люблять заглиблюватись у них.

АНАЛІТИЧНИЙ - люди аналітичного типу в меншій мірі проявляють схильність до узагальненої характеристики явищ дійсності, для них характерне намагання виділити і проаналізувати окремі деталі. Вони вникають в подробиці. Для них є проблемою зрозуміти загальну суть явищ.

АНАЛІТИКО-СИНТЕТИЧНИЙ - люди с цим типом сприймання співвідносять аналіз окремих частин з загальними висновками сприймання і спостереження, встановлення фактів - з їх поясненням. Такий тип є найбільш прийнятними для сприймання діяльності.

ЕМОЦІЙНИЙ - для людей емоційного типу сприймання характерне не стільки виділення сутності явища і його частин, скільки прагнення насамперед висловити свої переживання, пов'язані цим явищем.

Психологія сприймання виокремлює такі явища, як ілюзія сприймання. Ілюзіями називаються неадекватні спримання, які неправильно, помилково відображають предмети, що діють на аналізатори. Ілюзії виникають з різних причин: практичного досвіду людини, особливостей аналізаторів, зміни умов сприймання, дефектів органів чуття. Відповідно до органу чуття є ілюзії зорові, слухові, тактильні, нюху та смаку. Окремою групою виділяють ілюзії, що викликані певними афективними станами людини.

Також звертають на себе увагу удавані сприймання, тобто галюцинації. Особливостями цієї групи ілюзій є те, що вони виникають без зовнішнього подразника, але сприймаються як дійсні образи реального світу. В їх основі - порушення процесів збудження або процесів гальмування в корі півкуль головного мозку.

Суттєво, що людина потребує постійного контакту з середовищем, а тому у неї постійно повинні виникати відчуття і сприймання. Якщо ж зменшити цей контакт до мінімуму і тим самим викликати сенсорну депривацію, то порушується самопочуття людини, у неї з'являються галюцинації. Коли ж людині вертають контакт с середовищем, то все одно вона якийсь час не здатна орієнтуватися як у часі, так і у просторі, а також не може розрізняти форми предметів.

2.2 Пам'ять

Важливою умовою існування і розвитку психіки людини є опора її на індивідуальний чуттєвий й раціональний досвід, а також на досвід суспільства, тобто на все те, що забезпечує нам такий психічний процес як пам'ять.

ПАМ'ЯТЬ - ЦЕ ПРОЦЕС ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДОСВІДУ, ЩО РОБИТЬ МОЖЛИВИМ ЙОГО БАГАТОРАЗОВЕ ВИКОРИСТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ.

Хоча ми, розглядаючи пам'ять, маємо на увазі в першу чергу пам'ять людини, але не треба забувати, що цей психічний процес має місце у всіх живих істот і є навіть свідчення про здатність запам'ятовувати інформацію рослинами. Пояснюється це тим, що в самому широкому сенсі пам'ять - це механізм фіксації інформації, що набувається, а потім використовується живим організмом. Ясна річ, що без цього процесу ні одна жива істота не зможе проіснувати навіть мить. Якщо ж мова іде про людину, то тут треба брати до уваги те, що пам'ять - це спосіб існування психіки в часі, збереження минулого, збереження того, чого немає вже тепер. Саме тому пам'ять - необхідна умова єдності людської психіки, фундамент нашої психологічної ідентичності.

Пам'ять являє собою ряд складних психічних процесів, активне оволодіння якими надає людині здатності засвоювати і використовувати необхідну інформацію. Поглиблене вивчення цього явища здійснюється на різних рівнях: БІОХІМІЧНОМУ, ФІЗІОЛОГІЧНОМУ, ПСИХОЛОГІЧНОМУ і, навіть, СОЦІАЛЬНОМУ.

БІОХІМІЧНИЙ аналіз розкриває механізми пам'яті на клітинному рівні, на якому дії різних подразників викликають специфічні електрохімічні реакції. Наслідком цих реакцій ми маємо різні перегрупування білкових молекул нейронів і насамперед нуклеїнових кислот, причому дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) пов'язується з генетичною, спадковою, видовою пам'яттю, а рибонуклеїнова кислота (РНК) - з онтогенетичною, індивідуальною пам'яттю. Річ у тому, що РНК дуже не постійна, може змінюватися з великою частотою і утримувати неймовірну кількість кодів інформації. Подразнення нервових клітин змінює зміст РНК в них, тобто залишає більш-менш тривалі біохімічні сліди, що надає нервовій клітині здатності резонувати на повторні дії знайомих подразників і не відповідати на інші впливи. До речі, якщо впливи подразників призводять до зворотних змін в клітинах, то ми маємо короткочасну пам'ять, а якщо утворюються нові білкові речовини - протеїни, то це вже довготривала пам'ять.

З позицій ФІЗІОЛОГІЧНОГО аналізу пам'ять пов'язана з утворенням тимчасових нервових зв'язків між нейронами або їх групами. Тобто, на фізіологічному рівні пам'ять - це безумовний рефлекс, якщо мова йдеться про генетичну пам'ять, або умовний, якщо маємо на увазі прижиттєву пам'ять.

В загальному плані фізіологічний механізм пам'яті виглядає наступним чином. В фундаменті пам'яті знаходяться асоціації. Асоціація - це зв'язок чогось, що треба запам'ятати з чимсь таким, що ми вже запам'ятали. З фізіологічної точки зору асоціація є тимчасовий нервовий зв'язок, коли збудження одного нейрону або групи нейронів пов'язується з вже сформованим збудженням іншого нейрону (групи нейронів).

Зазначимо, що розрізняють три роди асоціацій - асоціації за суміжністю, за схожістю та за контрастом. Асоціації за суміжністю пов'язують два явища, що одночасно існують в часі або в просторі. В фізіології - це одночасне або послідовне збудження різних нейронів. В подальшому, коли буде збуджуватися один нейрон, то з ним або за ним буде збуджуватися і інший. Асоціація за схожістю пов'язує два явища, що мають більш-менш однакові риси. Це означає, що збудження одних нейронів призводить до збудження інших нейронів, які несуть в собі подібну інформацію. Асоціація за контрастом пов'язує два протилежних явища, тобто збудження одних нейронів викликає збудження тих нейронів, що мають прямо протилежну інформацію.

На психологічному рівні найбільш еврістичним є пояснення пам'яті в контексті теорії діяльності особистості. Згідно даному підходу, процеси пам'яті визначаються місцем, яке належить їм в діяльності суб'єкта, тим, що і як він запам'ятовує, зберігає, пригадує та яке значення це має для продуктивної діяльності, а також з тим, як суб'єкт ставиться до матеріалу, який запам'ятовує і з чим його пов'язує у своїй діяльності. Якісні і кількісні характеристики пам'яті людини складаються в процесі діяльності і значною мірою залежать від включення того, що вона запам'ятовує в процес виконання завдань та його ролі в досягненні мети.

Концепція діяльнісного підходу до вивчення процесів пам'яті дістала розвиток у культурно-історичній теорії походження вищих психічних функцій. Завдяки цій теорії ґрунтовного пояснення дістали уявлення про пам'ять, яка спирається на свідомо поставлену мету і використання суспільно вироблених знакових засобів. Визначено також етапи розвитку пам'яті у філогенезі та онтогенезі, з'ясовано особливості довільної й мимовільної, безпосередньої та опосередкованої пам'яті, залежності розвитку вищих форм пам'яті від соціокультурних чинників та норм.

Рис. 2.5 Види пам'яті

1.1 Генетична пам'ять - це інформація, що зберігається в генотипі організму людини або тварини, переказується та відтворюється успадковано. Біологічним механізмом запам'ятовування інформації в цьому випадку є мутації та пов'язані з ними зміни генних структур.

1.2 Онтогенетична пам'ять - це прижиттєвий досвід живого організму, це інформація, яку ми накопичуємо в процесі свого життя.

1.3 Імпринтінг - вид набуття досвіду, який займає проміжне положення між генетичною і онтогенетичною пам'яттю. Імпринтінг - це коли природжені форми поведінки вперше включаються в дію тільки під впливом якогось зовнішнього стимулу, що немовби запускає їх в дію. Суттєво, що після цього запуску вроджені дії відтворюються вже незалежно від механізму включення, тільки за обставинами як зовнішніми, так і внутрішніми.

2.1 Рухова пам'ять полягає в запам'ятовуванні та відтворенні живою істотою своїх рухів. Велике значення цього виду пам'яті пояснюється тим, що вона служить основою для розвитку різних практичних навичок, без чого існування живого організму просто неможливо. Так, наприклад, навіть такий звичний для нас процес як ходіння існує тільки тому, що спрацьовує наша пам'ять на управління відповідними м'язами. Більш того, цей вид пам'яті тісно пов'язаний зі словесно-логічною та образною пам'яттю. Це дає можливість, з одного боку, керувати за допомогою мови або образів нашими рухами, а з другого, за допомогою рухів інтенсифікувати словесно-логічну або образну пам'ять (наприклад, за допомогою жестикуляції або ходіння). Така ж залежність є і між пам'яттю на рухи та емоційною пам'яттю.

2.2 Емоційна пам'ять - це запам'ятовування і відтворення своїх емоцій та почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Суттєво, що хоча емоційна пам'ять може виявитися сильнішою за інші, але вона не безпредметна. Емоції запам'ятовуються не самі по собі, а разом з об'єктами, що їх викликають. Це означає, що емоції виступають у ролі стимулятора в ланцюжку всього комплексу асоціацій. Важливо також те, що відтворені позитивні почуття завжди спонукають людину до діяльності. І навпаки, негативні емоції різко знижують тягу до діяльності.

2.3 Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською пам'яттю, що базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій. Змістом цієї пам'яті є наші думки, поняття, судження, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв'язками та відношеннями. Оскільки думки не існують без мови, остільки й пам'ять називають не тільки логічною, але й словесною. Природно, що вона тісно пов'язана з мисленням і мовою і розвивається головним чином у процесі словесно-логічного мислення.

2.4 Образна пам'ять полягає в запам'ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв'язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою залежно від аналізаторів, з якими пов'язане їх походження. В образній пам'яті ми оперуємо образами і уявленнями різного ступеня абстрагування і складності: конкретними уявленнями поодиноких предметів, уявленнями про спільні властивості предметів і явищ, схематичними образами абстрактного змісту.

3.1 Сенсорна (миттєва) пам'ять - це пам'ять, завдяки якій ми запам'ятовуємо чуттєві характеристики предметів, які відображаються різними аналізаторами та зберігаються дуже короткий час (близько 0,1-0,5 сек.). Це пам'ять-образ.

3.2 Якщо зміст сенсорної пам'яті приверне нашу увагу, то він збережеться без повторень близько 20 с. Це пам'ять короткотривала, що характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, майже негайним його відтворенням і коротким строком зберігання. Така пам'ять часто обслуговує окремі елементи складної діяльності. Важливо, що короткочасна пам'ять має малий об'єм. Людина може зберігати в цій пам'яті одночасно лише 7 ± 2 одиниці інформації. Взагалі об'єм короткочасної пам'яті є індивідуальним і по ньому можна прогнозувати успішність навчання. Для цього існує наступна формула: прогнозована успішність навчання дорівнює індивідуальному об'єму пам'яті, що ділиться на два, і до результату додається одиниця. Суттєво також те, що короткочасна пам'ять може свідомо контролюватися людиною, на відміну від сенсорної. Так, якщо повторювати зміст певної інформації, то її можна зберігати досить довго.

3.3 Довготривала пам'ять базується на довготривалій функції пам'яті, характеризується тривалим зберіганням і наступним використанням інформації в діяльності людини. Умови тривалого зберігання інформації вимагають певного часу для переробки і консолідації матеріалу, твердого запам'ятовування, багаторазового і варіативного повторення, відтворення і використання при виконанні аналогічних завдань. Психологи визнають наявність двох типів довготривалої пам'яті: довготривала пам'ять зі свідомим доступом і довготривала пам'ять, до якої людина не має вільного доступу. Інформація в останньому випадку актуалізується лише в разі застосування спеціальних прийомів. Для довготривалої пам'яті зі свідомим доступом властиве забування всього непотрібного, а також частини необхідної інформації.

3.4 Виділяється також оперативна пам'ять. В разі якщо запам'ятовування, збереження і відтворення інформації здійснюється в міру потреби в досягненні мети конкретної діяльності або її окремих операцій. При функціонуванні такого виду пам'яті після виконання діяльності збережена інформація має одразу ж забутися, інакше вона може негативно вплинути на наступні операції.

Короткочасна, довготривала і оперативна різновиди пам'яті пов'язані між собою, що зумовлюється як змістом запам'ятовуваного, так і цілями й засобами діяльності, в яку включаються процеси пам'яті. Засвоєна інформація може переходити з одного виду пам'яті в інший, більш тривалий, але при цьому необхідна додаткова її обробка: глибше усвідомлення, погодження з досвідом, порівняння, переструктурування, перекодування, переведення в словесно-логічну пам'ять. Внаслідок перетворень пам'ять набуває більш узагальненого та опосередкованого характеру, стає підготовленішою для тривалого зберігання та довільного застосування.

3.5 Має рацію думка психологів, що підтверджується дослідами, відносно наявності проміжної пам'яті. Цей різновид пам'яті забезпечує збереження інформації протягом кількох годин, коли людина не спить. Накопичена впродовж дня інформація за час нічного сну структурується, категоризується і вже в переробленому виді переводиться у довготривалу пам'ять. Проміжна ж пам'ять після свого очищення знов готова до прийому нової інформації.

4.1 Мимовільна пам'ять полягає в запам'ятовувані та відтворені матеріалу без спеціальної мети його запам'ятати або пригадати. Збагачення пам'яті в такому разі відбувається непомітно для нас. Зауважимо, що більша частина нашого досвіду набувається як раз завдяки мимовільній пам'яті. Суттєво також, що загальною і необхідною умовою мимовільного запам'ятовування будь-якої інформації є взаємодія з її носіями.

4.2 Довільна пам'ять - це запам'ятовування і відтворення в разі, якщо людина ставить перед собою мету запам'ятати, коли виникає потреба в навмисному заучуванні. Ефективність довільної пам'яті залежить від цілей запам'ятовування, від прийомів запам'ятовування (механічне дослівне багаторазове повторення, логічний переказ, переведення інформації в схеми, графіки, картини тощо, мнемонічні прийоми).

Мимовільна й довільна пам'ять притаманні кожній особистості і являють собою послідовні ступені розвитку пам'яті в онтогенетичному плані. Мимовільна пам'ять передує довільній і виступає необхідною умовою її виникнення. Тільки маючи певний досвід у запам'ятовуванні та формуванні пізнавальних дій, людина може плідно розвивати спеціальні мнемічні дії, продуктивну, довільну пам'ять. Однак мимовільна пам'ять і після цього не втрачає свого значення, удосконалюється у взаємодії з довільною і набуває ще більшої ефективності.

5.1 Смислова пам'ять пов'язана з розумінням того змісту, що запам'ятовується. Вона спирається на смислові зв'язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини. Запам'ятовуваний матеріал в цьому разі логічно обробляється, узагальнюється, аналізується, порівнюється, класифікується, пов'язується з досвідом і тому без зусиль включається в наявні системи зв'язків, довше зберігається і легше відтворюється.

5.2 Механічна пам'ять діє у тих випадках, коли не маємо розуміння матеріалу, а те що навмисно чи ненавмисно запам'ятовується до кінця не усвідомлюється. Інформація, що запам'ятовується, не має певного місця в індивідуальному досвіді, і її доводиться туди втискати силоміць, або вона викликає великий пізнавальний інтерес своєю оригінальністю.

Рис. 2.6 Процеси пам'яті

Пам'ять являє собою складний і єдиний безперервний процес. Тому й розглядати окремі її якості треба в єдності, і не тільки в зовнішніх зв'язках і взаємній зумовленості, а й у більш тісних відносинах взаємного проникнення і закономірних переходах одного процесу в інший. Але особливістю пам'яті є також і те, що її складові виступають водночас і як автономні процеси, тобто в більшості випадків кожний з окремих процесів може здійснюватися самостійно. При цьому інші процеси можуть бути значно відстроченими у часі або й не відбутися зовсім. Тому й аналізуючи окремі процеси пам'яті треба абстрагуватися від інших, визначаючи кожний з них за домінуючими ознаками.

1. ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ - це закріплення образів сприймання, уявлень, дій, переживань і зв'язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом. Матеріальною основою цього процесу є здатність мозку утворювати тимчасові нервові зв'язки. Запам'ятовування може бути короткочасним, довготривалим і оперативним. Воно також може бути довільним або мимовільним, смисловим (логічним) або механічним.

УМОВИ ДОВІЛЬНОГО ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ:

1) чітка постановка мети;

2) наявність мотивів, що спонукають запам'ятовування;

3) розуміння інформації, що треба запам'ятати;

4) використання логічних прийомів запам'ятовування (складання плану, порівняння, класифікація, систематизація);

5) повторення;

6) використання інформації, що необхідно запам'ятати в практичній діяльності.

УМОВИ МИМОВІЛЬНОГО ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ:

1) якість дієвого ставлення до матеріалу;

2) ступінь включення матеріалу у зміст основної мети діяльності;

3) рівень зацікавленості та емоційного відношення.

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ - це процес утримання в пам'яті інформації, що була одержана у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам'ятовування, використання матеріалу пам'яті в своїй діяльності. Про збереження можна судити тільки на основі спостереження за іншими мнемічними процесами: відтворенням та впізнаванням.

Збереження може бути АКТИВНИМ і ПАСИВНИМ. При активному збереженні матеріал, що утримується, піддається внутрішній перебудові, від простого циклічного повторення до включення в системи нових семантичних зв'язків. При пасивному збереженні матеріал, що утримується, не має активних перетворень.

3. ВІДТВОРЕННЯ - процес відновлення збереженого матеріалу пам'яті для використання в діяльності і спілкуванні. Матеріальною основою відтворення є пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв'язків.

Розрізняють два види відтворення: ВПІЗНАННЯ і ЗГАДУВАННЯ. Впізнання - це відтворення якого-небудь об'єкта в умовах повторного його сприйняття. Згадування - це відтворення попереднього досвіду відповідно до змісту та завдань діяльності. Як різновид згадування існує також пригадування, тобто згадування, що вимагає від людини активних розумових зусиль, пов'язаних з переборенням певних труднощів. Згадування також може бути мимовільним або довільним.

Як один з різновидів відтворення є СПОГАДИ - локалізовані в часі та просторі згадування людиною свого минулого життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами.

Важливою характеристикою відтворення є його правильність. Ця риса пам'яті залежить від таких своїх чинників, як об'єм інформації та її точність, мобілізаційна готовність людини до відтворення та її упевненість у правильності відтворення.

4. ЗАБУВАННЯ - процес, протилежний збереженню, і виявляється він у тому, що актуалізація забутих образів чи думок утруднюється або стає взагалі неможливою. Цей процес ґрунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв'язків під впливом різних чинників і згасання слідів, що утворилися раніше.

Темп забування - це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам'ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоча кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Але таку залежність ми маємо лише в загальному вигляді. В дійсності ж цей темп залежить від об'єму запам'ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступені значимості матеріалу, включення його в діяльність суб'єкта.

Хоча процеси пам'яті мають свої загальні характеристики, але у кожній людини проявляються вони з індивідуальними відмінностями, які можна побачити в різній швидкості запам'ятовування, в міцності збереження, в легкості відтворення. В цілому індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути двох видів:

1) пам'ять, що відрізняється перевагою тієї чи іншої модальності - зорової, слухової, рухової;

2) пам'ять, що відрізняється за рівнем організації.

Люди також відрізняються за типами пам'яті:

1) люди з наочно-образним типом, які добре запам'ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя тощо;

2) люди з словесно-логічним типом пам'яті, які добре запам'ятовують словниковий, нерідко абстрактний матеріал: поняття, формули тощо;

3) люди з емоційним типом пам'яті, які добре запам'ятовують пережиті ними почуття.

2.3 Мислення

МИСЛЕННЯ - ЦЕ ВИЩИЙ ПСИХІЧНИЙ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УЗАГАЛЬНЕНОГО ТА ОПОСЕРЕДКОВАНОГО ВІДОБРАЖЕННЯ ЛЮДИНОЮ ПРЕДМЕТІВ І ЯВИЩ ОТОЧУЮЧОЇ ДІЙСНОСТІ ЗАВДЯКИ ВСТАНОВЛЕННЮ ЇХ СУТТЄВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ, ЗВ'ЯЗКІВ ТА ВІДНОШЕНЬ

УЗАГАЛЬНЕНІСТЬ виникає завдяки тому, що мислення носить знаковий характер, тобто носить мовну форму.

ОПОСЕРЕДКОВАНІСТЬ дозволяє пізнати те, що безпосередньо при сприйманні неможливо побачити.

Якщо відчуття і сприймання відображують або окремі сторони явищ, або ці явища, але в чуттєвій формі, то мислення ВСТАНОВЛЮЄ ЗВ'ЯЗКИ і ВІДНОШЕННЯ між явищами та усередині них.

ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ МИСЛЕННЯ:

мислення є вищим пізнавальним процесом;

мислення є активною формою творчого відображення та перебудови людиною дійсності;

мислення породжує такий результат, якого ні в самій дійсності, ні у суб'єкта на даний момент часу не існує;

мислення завжди пов'язане з наявністю проблемної ситуації, завдання;

на відміну від сприймання, мислення виходить за межі чуттєвої дійсності,

завдяки чому майже необмежено розширює коло пізнання;

мислення на основі сенсорної інформації робить певні теоретичні і практичні висновки;

мислення обов'язково присутнє в усіх пізнавальних процесах;

мислення - це рух ідей, що розкривають сутність речей;

підсумком мислення є не образ, а певна думка, ідея;

специфічним результатом мислення виступають судження і поняття;

мислення - це особлива теоретична і практична діяльність, яка передбачає систему дій і операцій дослідницького, перетворювального та пізнавального характеру.

ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ МИСЛЕННЯ:

мислення - це процес, який формується в суспільних умовах життя;

на перших стадіях свого формування мислення проявляється, насамперед, як зовнішня розгорнута предметна діяльність;

в процесі формування мислення із зовнішньої розгорнутої предметної діяльності воно переходить у згорнуті форми та набуває характеру внутрішніх розумових дій.

Рис. 2.7 Загальні характеристики мислення

СУДЖЕННЯ - форма мислення, в якій стверджується або заперечується наявність якихось зв'язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями та ознаками. Судження бувають:

ПООДИНОКІ - ствердження або заперечення відносно тільки одного предмета;

ЗАГАЛЬНІ - ствердження або заперечення відноситься до всіх предметів певної групи;

ЧАСТКОВІ - ствердження або заперечення відноситься уже не до всіх, а лише до деяких предметів;

ПРОСТІ - складаються з одного судження;

СКЛАДНІ - складаються з кількох простих суджень.

СТВЕРДНІ - стверджується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

ЗАПЕРЕЧНІ - заперечується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

ІСТИННІ - адекватно відображають зв'язки та відношення, що існують в об'єктивній дійсності;

ПОМИЛКОВІ - неадекватно відображають зв'язки та відношення, що існують в об'єктивній дійсності.

УМОВИВІД - форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження. Умовиводи бувають:

ІНДУКТИВНІ - умовиводи, в яких ми йдемо від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш і більш загальних суджень;

ДЕДУКТИВНІ - умовиводи, в яких ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких;

ЗА АНАЛОГІЄЮ - умовиводи, що ґрунтуються на схожості деяких ознак певних та інших об'єктів.

ПОНЯТТЯ - форма мислення у вигляді слова або групи слів, яка відображає суттєві властивості, зв'язки та відношення предметів і явищ. Поняття бувають:

ОДИНИЧНІ - відображають істотні властивості одиничних об'єктів;

ЗАГАЛЬНІ - відображають істотні властивості класів предметів.

КОНКРЕТНІ - відображають певні предмети, явища чи їх класи з істотними ознаками, зв'язками та відношеннями;

АБСТРАКТНІ - відображають ті чи інші властивості об'єктів, окремо від самих об'єктів.

РОДОВІ - характеризуються більшим обсягом відображуваних у їх колі об'єктів;

ВИДОВІ - характеризуються меншим за обсягом по відношенню до родових понять;

КАТЕГОРІЇ - мають найширший обсяг і відображають найзагальніші властивості, зв' язки і відношення.

3. ВИДИ МИСЛЕННЯ ЗА ПСИХІЧНИМ ЗМІСТОМ
ПРАКТИЧНЕ	ТЕОРЕТИЧНЕ (АБСТРАКТНО-ЛОГІЧНЕ)
НАОЧНО-ДІЙОВЕ мислення, що відбувається в ситуації сприймання конкретних об'єктів і дій з ними	НАОЧНО-ОБРАЗНЕ мислення, в змісті якого переважають образи, більш чи менш узагальнені уявлення про об'єкти	ТЕОРЕТИЧНЕ ПОНЯТІЙНЕ здійснюється в фор - мі абстрактних понять, суджень та логічних операцій, більш точно відтворює дійсність	ТЕОРЕТИЧНЕ ОБРАЗНЕ (творче) доповнює узагальнене відтворення світу суб'єктивними творчими образами та допомагає його перетворювати

ЗА ЗМІСТОМ ЗАВДАНЬ	ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ	ЗА СТУПЕНЕМ РОЗГОРНУТОСТІ
ПРАКТИЧНЕ мислення, що безпосередньо здійснюється у процесі вирішення практичних завдань	РЕПРОДУКТИВНЕ мислення, що відбувається за вже відомим алгоритмом	ІНТУЇТИВНЕ мало усвідомлене, з відсутністю чітко виражених етапів, швидке мислення
ТЕОРЕТИЧНЕ мислення, що спрямоване на відкриття законів, властивостей, властивостей об'єктів	ТВОРЧЕ мислення, в процесі якого відбувається пошук (створення) невідомого алгоритму вирішення завдання	ДИСКУРСИВНЕ чітко усвідомлене, при наявності плану, відносно повільне мислення
ЗА СФЕРОЮ ЗАСТОСУВАННЯ
ПОБУТОВЕ мислення, за допомогою якого вирішуюся побутові проблеми	ХУДОЖНЄ мислення, що використовується в художній творчості	НАУКОВЕ мислення, що використовується в науковій діяльності

Мислення завжди виникає тоді, коли з'являються проблеми, що мають бути вирішеними. Тобто, мислення - це пошук рішення відносно якогось питання. Існує два засоби пошуку такого рішення - конвергенція та дивергенція. Звідси і мислення може бути конвергентним або дивергентним.

КОНВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ - це мислення, за яким всі розумові зусилля концентруються на пошуку єдиного правильного рішення для чого використовуються переважно наявні знання та логічні судження.

ДИВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ - це мислення людей, яким властивий пошук максимальної кількості варіантів вирішення проблеми.

Дивергентне мислення зазвичай притаманне творчим особистостям, схильним утворювати нові комбінації з тих елементів, які інші використовують лише звичним чином. Показово, що особливостями такого мислення є: ПЛАСТИЧНІСТЬ - коли пропонується не одне, а декілька варіантів вирішення проблеми; РУХЛИВІСТЬ - легкість, з якою людина переходить від одного боку проблеми до іншого; ОРИГІНАЛЬНІСТЬ - нестандартність рішення.

АНОМАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

Суттєво, що мислення може бути не тільки нормальним, але й аномальним, тобто мислення з більш або менш грубими порушеннями відносно процесу пошуку істини. Існують такі види аномального мислення:

мислення архаїчне, що оперує застарілими поняттями та уявленнями;

мислення інертне, стереотипне, для якого властива недостатня рухливість пошуку нового, нездатність вийти за коло звичних уявлень;

мислення в'язке, схильне до надмірної деталізації і яке нездатне відрізняти головне від другорядного;

мислення примітивне, що оперує конкретними судженнями, бідне на логічні узагальнення;

мислення резонерське, для якого властива схильність до багатослівних бесплідних міркувань, що базуються на формальних та зверхніх аналогіях;

мислення конфабульоване, схильне до надмірних вигадок, які використовуються для вирішення проблем.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ МИСЛЕННЯ

Мислення різних людей має свої індивідуальні особливості, які залежать від:

співвідношення в ньому чуттєвого і мисленнєвого компонентів, образу та слова, що дає нам абстрактне або образне мислення;

співвідношення аналізу і синтезу в процесі мислення, що породжує аналітичний або синтетичний розум;

типологічних особливостей нервової системи, які характеризуються силою, врівноваженістю, рухливістю процесів збудження і гальмування;

на індивідуальні особливості мислення накладає свій відбиток також особливості навчання, виховання та професійна спрямованість.

В цілому індивідуальні особливості мислення знаходять своє відображення в наступних його властивостях:

ШВИДКІСТЬ МИСЛЕННЯ, що характеризується часом, протягом якого людина справляється з інтелектуальним завданням;

САМОСТІЙНІСТЬ МИСЛЕННЯ як відносна незалежність власної думки від розповсюджених уявлень;

КРИТИЧНІСТЬ МИСЛЕННЯ, тобто максимально об'єктивна оцінка себе та інших;

ГЛИБИНА ДУМКИ як здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєві зв'язки;

ГНУЧКІСТЬ ДУМКИ, що відображується в умінні знаходити різні шляхи вирішення проблеми;

ДОПИТЛИВІСТЬ ДУМКИ як потреба завжди шукати найкраще рішення;

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ, що знаходить своє відображення в умінні проводити одну й ту ж ідею через весь процес міркування.

МИСЛЕННЯ ТА МОВА І МОВЛЕННЯ

Велике значення в психічній активності людини відіграє мовлення, що пояснюється його поліфункціональністю. Так, наприклад, воно є і засобом спіл - кування, і носієм свідомості та пам'яті, і також засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так і поведінки інших людей. Відповідно множині своїх функцій мовлення є поліморфною діяльністю, тобто маємо мовлення зовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне і т.п. Зауважимо, що хоча всі ці форми та тісно пов'язані між собою, але призначення їх різне. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє - як засіб мислення. Письмове мовлення - це основа фіксації інформації, її збереження, а усна використовується як засіб безпосереднього спілкування.

Необхідно розрізняти мовлення та мову.

МОВА - ЦЕ СИСТЕМА УМОВНИХ СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ), ЩО МАЮТЬ ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПЕВНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СЕНС.

МОВЛЕННЯ - ЦЕ СУКУПНІСТЬ ЗВУКІВ, ЩО СПРИЙМАЮТЬСЯ ТА ВИМОВЛЯЮТЬСЯ ТА МАЮТЬ ТІ Ж САМІ ЗНАЧЕННЯ ТА ТОЙ ЖЕ САМИЙ СЕНС, ЩО Й ВІДПОВІДНА СИСТЕМА СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ).

Хоча мова у різних людей має свої індивідуальні відмінності, в першу чергу, за рахунок тих сенсів, які кожна людина приписує знакам (словам), все ж головне є те, що мова єдина для усіх людей, які користуються нєю, тобто вона надіндивідуальне явище. Мовлення ж завжди є носієм індивідуальної своєрідності людини. Інакше кажучи, якщо в мові відображена психологія цілого народу, то в мовленні відображається психологія окремої людини або групи людей. Суттєво також з цього боку і те, що хоча мовлення без засвоєння мови неможливе, остання може існувати і розвиватися відносно самостійно від окремої людини за законами, не пов'язаними ні з її психологією, ні з її поведінкою.

Як у мові, так і у мовленні чільне місце займає ЗНАЧЕННЯ СЛОВА - узагальнене відображення дійсності, яка існує зовнє і незалежно від індивідуальної свідомості. Здійснюється це за допомогою ПОНЯТТЯ, тобто слова, що відноситься не до одного предмету або явища, а до цілого їх класу. Важливо, що поняття фіксує не другорядні ознаки, а суттєві якості та властивості, притаманні предметам, явищам, що відображаються в ньому. Пояснюється це тим, що в понятті ми маємо загальнолюдський досвід, якому в значно меншій мірі ніж окремій людині властиво помилятись відносно головного та другорядного. Слова-поняття дозволяють нам узагальнювати та поглиблювати свої знання, виходячи при цьому за межі чуттєвого пізнання. Це стає можливим завдяки тому, що поняття розвиваються за рахунок збагачення свого об'єму та змісту. Тому нове знання може входити в стару систему понять і відображатися за допомогою вже відомих слів.

Якщо ж звернути увагу на сенс поняття-слова, а не на його значення, то тут ми маємо іншу картину. Сенс слів - це індивідуальний досвід людини відносно значення слова. Тому різні люди завжди розуміють одні й ті ж слова дещо інакше, а інколи й вельми по-різному. А оскільки психологія людини є її досвід, остільки в мовленні завжди відображається психологічна особливість носія мови.

Головною функцією мовлення є те, що воно виступає інструментом мислення. Це можна побачити навіть по дії голосового апарату людини. Так, коли вона вирішує складні питання, у неї реєструється підвищена активність мовнорухового апарату. Якщо ж якимсь чином заблокувати цю активність, то наслідком цього є зниження ефективності мислення. Не випадково молодші школяри, коли вирішують завдання, роблять це вголос. Але ж залежність мислення від мовлення не можна трактувати як їх тотожність. В онтогенезі мислення має власні, незалежні від мовлення витоки і тільки з часом вони зливаються, хоча ніколи і не співпадають повністю.

Таким чином, ми мислимо за допомогою мови, використовуючи слова-поняття, і за допомогою мовлення, промовляючи ці слова.

ФІЗІОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ:

Мовна діяльність пов'язана з роботою великих півкуль головного мозку. При цьому ліва півкуля є ведучою в мовній діяльності, права впливає на модуляцію голосу, тембру і т. ін.

Мовна аферентація йде по трьох каналах - руховому, слуховому, зоровому.

Мовні звуки виникають при подачі повітря із легень: у вібратори (голосові зв'язки гортані) і у щілини та отвори, які утворюються в роті при артикуляції язика і губ;

Мовні зони представлені декількома аналізаторами, які тісно пов'язані

між собою;

Мовлення носить рефлекторний характер. Його мозкову структуру складають як другосигнальні зв'язки так і зв'язки першосигнальні.

В великих півкулях головного мозку виділяють декілька центрів, що визначають різні аспекти мовлення. Так, наприклад, у скроневій звивині лівої півкулі знаходиться центр Верніке, який пов'язаний з розумінням змісту мовлення. На процес читання впливає зоровий центр, який розміщений в потиличній долі лівої півкулі. Центр письмового мовленням знаходиться в середній лобовій звивині лівої півкулі. З гучністю вимовляння пов'язана зона, що розміщена у верхній лобовій звивині лівої півкулі.

Локальні пошкодження кори лівої півкулі головного мозку (у правшей) викликає АФАЗІЇ - порушення мовлення як системного розладу різних видів мовної діяльності. До найбільш поширених афазій відносяться:

ДИНАМІЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені середніх і задньо-лобових відділів кори. При цій афазії порушена здатність планування мовлення, що призводить до порушення зв'язності усного та письмового мовлення, труднощами актуалізації слів, які означають дії.

ЕФЕРЕНТНА МОТОРНА АФАЗІЯ виникає при уражені нижчих відділів премоторної кори лівої півкулі, що призводить до порушення здатності переключення з одного слова до другого.

АФЕРЕНТНА МОТОРНА АФАЗІЯ виникає при ураженнях нижчих відділів постцентральної кори. При цьому порушується здатність вимови слів, заміни одних звуків іншими.

СЕМАНТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені тім'яно-скронє-потиличної зони кори. При цьому порушується розуміння деяких логіко-граматичних конструкцій і здатність лічити.

СЕНСОРНА АФАЗІЯ виникає при уражені задньої третини скронєвої звивини лівої півкулі, що порушує фонематичний слух і людина вже не здатна розуміти усне мовлення.

АКУСТИКОМНЕСТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені середніх відділів лівої скроневої зони, що призводить до порушення слухомовної пам'яті. Людині з такою афазією важко підшукувати слова і вона погано розуміє швидке мовлення.

ОПТИКОМНЕСТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені задньонижніх відділів скроневої зони лівої півкулі, що приводить до порушень зорової пам'яті, слабкості зорових образів слів. Звідси труднощі при називанні предметів і їх зображень.

Рис. 2.8 Психологічна модель формування мовлення і мислення

Підсумовуючи інформацію щодо мислення як психічного пізнавального процесу, можна вивести такі його головні ЗАКОНОМІРНОСТІ:

мислення виникає у зв'язку з вирішенням якихось проблем;

базовим механізмом мислення є синтез через аналіз;

мислення існує через мову і в мовленні;

усяка думка обґрунтована іншими думками, істинність яких вже доведена;

мислення селективне;

мислення має змогу випереджати розвиток подій;

мислення рефлексивне.

2.4 Уява

УЯВА - ПСИХІЧНИЙ ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ОБРАЗІВ ПРЕДМЕТІВ, СИТУАЦІЙ, ОБСТАВИН ШЛЯХОМ ВСТАНОВЛЕННЯ НОВИХ ЗВ'ЯЗКІВ МІЖ ВІДОМИМИ ОБРАЗАМИ ТА ЗНАННЯМИ

Уява суто людське надбання, яке надає нам можливість виходити за межі реального світу, подумки переміщуючи образи речей та подій в часі та просторі, змінюючи зв'язки між цими образами. Принциповим тут є те, що уява пов'язана з образами (уявленнями), хоча її продукт може оформлюватися знаково у вигляді, наприклад, опису, тексту та т. ін. Вчені вважають, що уява виникла як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уява як особливий психічний пізнавальний процес знаходиться дещо осторонь від інших пізнавальних процесів, а разом з тим займає проміжне місце між сприйманням, мисленням та пам'яттю:

так з боку сприймання уява завжди пов'язана з чуттєвими образами, по-перше, відштовхуючись від них, а, по-друге, впливаючи на їх створення;

оскільки специфіка уяви полягає в переосмислені попереднього досвіду, остільки вона безпосередньо пов'язана з пам'яттю;

уява - це завжди абстрагування як результат операцій аналізу і синтезу, що підкреслює її зв'язок з мисленням.

ФУНКЦІЇ УЯВИ

функція пізнання дійсності;

функція регулювання емоційних станів;

функція довільної регуляції пізнавальних процесів;

функція формування внутрішнього плану майбутньої діяльності.

ВИДИ УЯВИ

ЗА СТУПЕНЕМ КОНТРОЛЮ:

мимовільна уява, якщо створення нових образів не скеровується спеціальною метою уявити ті чи інші предмети, явища, події, образи виникають спонтанно, без докладання певних зусиль і бажанні людини;

довільна уява, якщо створення нових образів скеровується спеціальною метою їх створення, людина створює образи за власним бажанням, за допомогою вольових зусиль.

ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ:

репродуктивна (відтворююча) уява, якщо створення нових образів здійснюється за знайомим алгоритмом, дійсність відтворюється в такому вигляді, в якому вона є в природі;

творча уява, якщо створення нових образів здійснюється з використанням нових, нестандартних, нетипових підходів, результатом є оригінальні, творчі продукти (художні, технічні, мистецькі).

ЗА ЗМІСТОМ ДІЯЛЬНОСТІ:

художня уява; - наукова уява; - технічна уява і т.ін.

Окремим видом уяви є мрія, як створення образів бажаного майбутнього. Від мрії, як уявлення, що прямо або опосередковано впливає на активність людини, треба відрізняти марення, яке, навпаки, понурюючи людину в світ приємних вигадок, відволікає її від дійсності.

СПОСОБИ СТВОРЕННЯ (ОПЕРАЦІЇ) УЯВИ

ДОПОВНЕННЯ - новий образ одного якогось об'єкту виникає на основі старого образу цього ж об'єкту до якого приєднуються елементи, взяті з образів інших об'єктів;

АГЛЮТИНАЦІЯ (склеювання) - новий образ створюється шляхом сполучення елементів, взятих з різних уявлень;

ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ (перебільшення) - створення нових образів шляхом більш або менш пропорційного збільшення або зменшення якихось рис старих образів;

АКЦЕНТУЮВАННЯ - створення нових образів за рахунок непропорційного збільшення (підкреслення) якихось рис старого образу;

СХЕМАТИЗАЦІЯ - формування групи образів, в яких відмінності згладжуються, а риси схожості виступають на перший план;

ТИПІЗАЦІЯ - створення нових образів за рахунок виділення суттєвого, що повторюється в однорідних фактах, явищах природи, суспільного життя.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ УЯВИ ЛЮДИНИ виявляються в: змістовності; широті; силі; яскравості; швидкості; дієвості; реалістичності; перевазі тих чи інших видів уявлень.

ФАКТОРИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ РОЗВИТОК УЯВИ: загальний розвиток; допитливість; творчі можливості; інтереси; переконання; життєві позиції; почуття.

Уява - одна з провідних характеристик творчої особистості. Творчість - це передусім процес створення нового продукту завдяки і сприйманню, і пам'яті, і мисленню, і, звичайно, уяві. В цьому переліку головне місце належить саме уяві, її глибині і яскравості. Розрізняють наступні рівні творчості:

рівень, коли новизна продукту творчості відносна, має значення тільки для людини, що створила цей продукт;

рівень, коли новизна продукту творчості має значення для відносно невеликого кола людей;

рівень, коли новизна продукту творчості має значення для досить великої кількості людей - певного народу, певної країни світу і т. ін.;

рівень, коли принципова новизна продукту творчості має значення для

всіх людей світу.

2.5 Увага

УВАГА Є ФОРМОЮ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ, ЯКА ПОЛЯГАЄ В ЇЇ СПРЯМОВАНОСТІ І ЗОСЕРЕДЖЕНОСТІ НА ПЕВНИХ ОБ'ЄКТАХ.

Рис. 2.9 Загальні характеристики уваги

Фізіологічною основою уваги є наявність стійкого домінуючого осередку оптимального збудження в мозку - в корі великих півкуль та в стовбурній частині головного мозку - що негативно індукує активність суміжних ділянок.

Залежно від активності людини та співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов виникнення, увагу поділяють на мимовільну, довільну і післядовільну.

МИМОВІЛЬНА УВАГА - це зосередження свідомості людини на об'єкті внаслідок його особливостей як подразника. Особливості подразників, завдяки яким привертається увага людини, це велика сила, інтенсивність, контраст, новизна, посилення або послаблення подразника, просторові зміни руху, раптова поява об'єкта.

ДОВІЛЬНА УВАГА - це увага, що свідомо спрямовується і регулюється особистістю. Така увага виникає тоді, коли людина ставить перед собою цілі, що спрямовані на не задоволення безпосередніх потреб, а відносяться до потреб віддалених. Тому довільна увага пов'язана з силою волі та здатністю долати бажання, що породжуються безпосередніми потребами.

ПІСЛЯДОВІЛЬНА УВАГА - це увага, яка виникає за наступною схемою. Спочатку людина включає довільну увагу, оскільки об'єкт діяльності не викликає у неї безпосереднього інтересу. Але потім, коли особистість втягується в процес виконання діяльності, вид уваги змінюється з довільної на мимовільну. Така увага і розглядається як післядовільна.

ЯКОСТІ УВАГИ

СТІЙКІСТЬ. Спрямованість діяльності, що тривало підтримується характеризується часом, протягом якого ця діяльність зберігає свою цілеспрямованість. Фізіологічною основою стійкості є відносна сталість співвідношень процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль. Умовами такої уваги є багаті змістом, рухливі, динамічні, різноманітні об'єкти. Окрім цього, стійкість уваги залежить також від ходу діяльності, успіхів людини в подоланні труднощів, від мотивації діяльності, від умінь працювати.

Протилежністю стійкості є НЕСТІЙКІСТЬ, яка виявляється в відвертанні або відволіканні уваги іншими об'єктами, тобто в зміні спрямованості діяльності людини. Фізіологічною основою нестійкості є збудження і гальмування в корі півкуль, викликана побічними для даної діяльності подразниками. Умовами нестійкості є раптові, сильні, різкі, динамічні, зовнішні подразники, а також сильні зміни в органічних станах.

ПЕРЕКЛЮЧЕННЯ. Це довільна зміна людиною спрямованості її діяльності. В цьому випадку людина свідомо переходить від одного об'єкту до другого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти. Фізіологічною основою переключення є переміщення домінуючого осередку збудження по мозковим зонам, його рухливість. Умовами переключення є наявність зв'язку між змістом попередньої і наступної діяльності, більша цікавість від попереднього нового об'єкту, закінчення діяльності.

КОНЦЕНТРАЦІЯ. Полягає в більшій або меншій мірі заглибленості в діяльність, яку людина виконує в даний момент. Зміни концентрації уваги називають коливанням. Концентрація пов'язана зі стійкістю домінанти збудження і залежить від тих умов, що визначають останню. При цьому, чим більше концентрована увага до певного об'єкту, тим у більшій мірі гальмуються впливи побічних імпульсів. Суттєво, що ступінь концентрації уваги на певному об'єкті не залишається однаковим протягом часу; він то підвищується, то знижується.