Психокорекція дітей молодшого шкільного віку з проблемами в поведінці

Молодший шкільний вік: адаптаційні, навчальні и поведінкові труднощі. Соціально-психологічний тренінг для корекційної роботи з молодшими школярами (розробка С.Л. Коробко). Загальна характеристика корекційної роботи психолога з молодшими школярами.

Рубрика Психология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.03.2010
Размер файла 1,5 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Курсова робота

на тему:

«Психокорекція дітей молодшого шкільного віку з проблемами в поведінці.»

План

Вступ

1. Теоретична частина :

1.1 Молодший шкільний вік: адаптаційні, навчальні, поведінкові труднощі

1.2 Загальна характеристика корекційної роботи психолога з молодшими школярами

1.3. Висновок

2. Практична частина.

2.1 Психокорекція молодших школярів з проблемами в поведінці

2.2 Соціально-психологічний тренінг для корекційної роботи з молодшими школярами (розробка С. Л. Коробко)

2.3 Аналіз проведених методик

2.4 Висновок

Загальні висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

Життєдіяльність людей у сучасних умовах супроводжується впливом на них зростаючої кількості несприятливих чинників (соціальних, психологічних, екологічних та ін.), Що впливають на фізичне і психічне здоров'я, обумовлюють різноманітні розлади психіки. Зокрема, дослідники відзначають значне збільшення кількості дітей молодшого шкільного віку з порушеннями психічного розвитку . Відповідно до клінічних спостережень для дітей з порушеннями психічного розвитку характерні інфантильні істероїдні прояви (тривожність, імпульсивність, психомоторне розгальмування) і прояви емоційно-вольової дисгармонії (психічна неврівноваженість, афективна збудливість, запальність, слабка здатність до вольових зусиль). У більшості випадків це спричиняє психічні розлади, девіантну і делінквентну поведінку .

Вивчаючи особливості психічного розвитку дітей, що займали проміжне положення між нормальним психічним розвитком і розумовою відсталістю, відомі клініцисти і психологи описували їх під різними назвами: “діти з уповільненим темпом розвитку”, “інтелектуально пасивні діти”, “учні із зниженою здатністю до навчання”, “діти з пограничною інтелектуальною недостатністю” та ін. В українській спеціальній психології для характеристики цих дітей найчастіше використовувався термін “затримка психічного розвитку”. Так, у літературі деякі питання корекції порушень психічного розвитку дітей цієї категорії розглядаються в контексті труднощів шкільного навчання, розвитку розумової діяльності під впливом активізування рухової, мовної, предметно-практичної та інших видів діяльності. У той же час проблема профілактики і корекції поведінки дітей з порушеннями психічного розвитку залишалася поза увагою дослідників. Разом з тим одержання повної картини про шляхи корекції психічного розвитку у учнів, що навчаються у класах інтенсивної педагогічної корекції вимагає врахування впливу на формування особистості різноманітних негативних тенденцій.

На думку багатьох дослідників проблеми в поведінці об'єктивно можуть виступати дестабілізуючим фактором у психічному розвитку дитини, впливати на її здатність до контролю й урегулювання власних психічних станів і поведінкових реакцій. Що стосується досліджень дитячої поведінки, то вони, як правило, були орієнтовані на пошук часткових причин дестабілізації та агресії. При цьому увага дослідників зосереджувалася переважно на фізіологічних, біологічних, когнітивних, фрустраційних, соціальних моделях негативної поведінки. Слід відзначити, що, обмежуючись дослідженням окремих чинників, автори значно менше приділяли уваги характеристиці психологічної індивідуальності суб'єкта як цілісного феномена, що інтегрує в собі як внутрішні, так і зовнішні впливи.

У більшості наукових праць вивчалися особливості негативної поведінки хворих із психопатологічними відхиленнями й особистісними розладами , девіантних дітей і підлітків. У той же час проблема негативної поведінки молодших школярів залишається малодослідженою.

Підсилює гостроту проблеми розуміння того, що період молодшого шкільного віку є сензітивним для формування позитивного образу оточуючого світу, етичних і моральних принципів, основних паттернів поведінки. Інакше кажучи, якщо на складному етапі адаптації до нової соціальної ситуації розвитку у молодшого школяра сформується потенційно негативне світовідчуття і світорозуміння, і закріпиться готовність до агресивного реагування, то надалі він може бути здатним до здійснення делінквентних вчинків. Це підтверджують статистичні дані про стрімке зростання підліткової злочинності за останнє десятиріччя. Саме тому корекцію негативних проявів у дітей з порушеннями психічного розвитку необхідно починати у молодшому шкільному віці, поки основні стереотипи поведінки ще не закріпилися і не набули характеру стійких навичок. Значимість і актуальність проблеми обумовили вибір теми: “Психокорекція дітей молодшого шкільного віку з проблемами в поведінці”.

1. Теоретична частина

1.1 Молодший шкільний вік: адаптаційні, навчальні, поведінкові труднощі

Шостий--сьомий роки життя дитини характеризуються назріванням протиріччя між зростаючими інтелектуальними можливостями і "дитячими" видами діяльності. Це протиріччя поширюється і на особистісну сферу. Дошкільник прагне стверджуватись у таких видах діяльності, які підлягають суспільній оцінці У дитини з'являється сензитивність до морально-психологічних норм і правил поведінки, готовність до оволодіння засобами систематичного навчання. За словами Л. Виготського, в цей період відбувається перехід від навчання за власною програмою до навчання за програмою, заданою дорослими.

Рівень психологічної готовності дитини до школи слугує передумовою успішної адаптації до шкільного життя. Є частина дітей, які все ж таки не можуть "вжитися" в нову роль і часто скаржаться на нездоров'я, перебувають у пригніченому настрої, неповноцінно засвоюють навчальний матеріал, немають близьких друзів, знають на ім'я та прізвище лише третину однокласників тощо.

Причинами шкільної дезадаптації частіше виступають неправильні методи виховання в сім'ї або порушення системи стосунків у школі. Є також: певні індивідуальні особливості псизічного розвитку дитини, що утруднюють її шкільне життя.

До виховних помилок батьків можна віднести надмірно завищені сподівання щодо навчальної успішності дитини, внаслідок чого будь-яка невдача сприймається нею неадекватними розмови про вади школи або вчительки замість акцентувані уваги дитини на приємних моментах; часті конфлікти з приводу навчання дитини, після чого все, пов'язане зі школою, втрачає для неї щонайменшу привабливість.

Найбільшої шкоди процесові адаптації завдають вчителі, які намагаються виховувати школярів шляхом "об'єктивнішої" критики їхніх недоліків. Дитина ще не здатна об'єктивно сприймати критичні зауваження через вікові особливості самооцінки. Самооцінка дитини ще не аналітична, а синтетична. Це скоріше цілісне емоційне ставлення до себе, ніж розумова оцінка окремих своїх якостей. Відтак, коли вчитель висловлює незадоволення певними рисами школяра, йому здається, що мова йде про його особистість узагалі. Не можна любити школу, де тебе не люблять!

Основним методом запобігання шкільної дезадаптації дитини (поряд зі створенням ситуацій успіху) вбачається у знятті невтішних оцінок на перших етапах навчання. Це стосується не лише бальних оцінок, а й будь-яких: кольорових (червоні, сині, чорні кружечки), сюжетних (ракета, літак, черепашка), словесних ("молодець", "добре", "погано"). Поки дитина думає, що вона добре вчиться, в неї зберігається прагнення вчитися. А коли вчитель переконає учня, що той читає погано і пише неохайно, у того замість прагнення вдосконалюватись з'являється відраза до цих занять.

З-поміж індивідуальних причин шкільної дезадаптації можна виділити надмірну чутливість і підвищену збудливість нервової системи.

Діти з надмірною чутливістю нервової системи зазнають у школі емоційних перевантажень. Вони можуть бути готовими до школи і мотиваційно, і розумово, але їхня емоційна вразливість дуже ускладнює процес адаптації. Оцінки, відповіді перед класом, контрольні роботи -- все це стає приводом для ініціювання, переживань, острахів. Будь-яка невдача може викликати бурхливу емоційну реакцію (плач, крик, агресію), як поставиться вчитель до такої "нестриманості", так поставиться і клас. Тому, на жаль, таких дітей часто дражнять, висміюють. Напружені стосунки з однолітками невротизують надмірно вразливих дітей, підвищують їхню агресивність або замкнутість, посилюють стан психологічного неблагополуччя. Підвищена збудливість (гіперактивність) нервової системи формує спонтанність, імпульсивність поведінки. За своїми психічними проявами такий учень нагадує п'ятирічну дитину, причиною такої властивості нервової системи є затримка розвитку процесів гальмування на фоні високої сили збудження нервових процесів. Таким дітям дуже важко дотримуватися правил поведінки, управляти своїми потягами, виконувати вимоги вчителя. Неуважність, дратівливість, неохайність збудливих дітей завдає багато клопоту вчителю. Але оскільки причиною некерованості таких учнів є не просто їхнє небажання, а органічне невміння стримуватись, то "закликати їх порядку" майже неможливо.

Аби покращити адаптованість цих учнів до шкільних умов, вобхідно не провокувати, а попереджати їхні нервові зриви, агресивні реакції, конфлікти, бійки, забезпечувати постійну зайнятість. Щоб однолітки не дражнили такого учня, варто піднімати його престиж у класі, а не виставляти на посміховисько, як це подекуди робиться "з виховною метою".

Розвиток саморегуляції збудливої дитини краще здійснювати шляхом індивідуальної корекційної роботи засобами психогімнастичних ігор, спрямованих на поступове відпрацювання навичок стримування м'язової, мовленевої активності, тренування уваги й витримки. В такий спосіб можна формувати в учня інтерес до спроб самоуправління, переконаність у своїй спроможності стримуватись. На окрему увагу заслуговує ще одна проблема молодшого шкільного віку -- навчальні труднощі. Гостро переживаючи їх, дитина може зневіритись у власних силах і здібностях, у неї виникають невпевненість, бажання уникнути негативного емоційного напруження, пов'язаного з навчанням (часто це вважають просто лінощами). Школа стає психотравмуючим фактором для такої дитини, оскільки замість сприяння її особистісному розвитку руйнує психічне й фізичне здоров'я, спотворюе самосприйняття. Причиною навчальних труднощів молодших школярів часто виявляються їхні природні вікові властивості, точніше неврахування останніх у навчально-виховному процесі. Розглянемо кілька найбільш поширених проблем такого плану.

Досить часто спричиняє шкільну неуспішність недостатній розвиток довільності пізнавальних процесів: діти не можуть зосередитись, часто відволікаються, проявляють неорганізованість, невитриманість. Уміння довільно управляти своїми пізнавальними процесами є новоутворенням шостого - сьомого років життя дитини, але достатній рівень до вільної саморегуляції наявний далеко не в усіх молодших школярів. Чи вимогливість дорослих може ще більше загальмувати процес формування цієї важливої якості, оскільки пов'язані з вольовими зусиллями дитини, з переживанням негативних емоцій.

Замість докорів ефективніше тренувати нові для дитини вміння у процесі ігор, де виграє той, хто був уважнішим, витривалішим, зібранішим (не промовив забороненого слова чи звуку, не зробив забороненого руху, не розсміявся, коли дуже хотілося, помітив і запам'ятав більше предметів або фігур і що). Коли спроби зосередити свою увагу стануть привабливими для дитини, вона скоріше розів'є свою довільність, ніж в умовах постійного психологічного стресу.

Проблеми в розпізнаванні й написанні літер дуже часто бувають пов'язані з недостатнім розвитком зорового аналізатору в даному віці. Дзеркальні або важкозрозумілі зображення важкі тим, що дитина ще не вміє подумки аналізувати зразок: вона сприймає зображення в цілому , а не фіксує увагу на якійсь деталі, до того ж часто не суттєвій. Щоб прискорити формування зорового аналізу школяра, доцільно підключати до зорового сприйняття ще й рухове та тактильне: літеру можна не просто розглядати, а зображати рухами, танцем, вирізати з паперу або вигнути з дроту, сюїт ти з розрізнених елементів. Інтеріоризація цих умінь згодом дає дитині можливість не просто бачити форму літери, а й сприймати її конструкцію.

Ще на початку шкільного навчання егоцентричне мислснення у школяра змінюється здатністю до конкретних розумових операцій. Дітям стають доступними такі з них, як зворотність, уміння подумки простежувати зміни об'єкта проте мислення молодшого школяра обмежується тим, що списується з реальних об'єктів: аж до підліткового віку діти невзмозі утримувати свою розумову активність на матеріях, пов'язаних з конкретними життєвими ситуаціями, з емпіричним досвідом. Це означає, що рахувати, приміром, дошки, щоб спорудити собаці будку, дитині набагато легше, ніж розв'язувати абстрактні навчальні задачі. І не тільки тому, що дитина має перед собою реальний об'єкт, а й тому, що наявність реальної мотивації забезпечує утримання уваги на розумових діях. Часто достатньо перевести умову задачі на цікаві для дитини проблеми, як її розв'язання стає незрівнянно швидшим.

Особливості пам'яті молодшого школяра тісно залежать від особливостей мислення. Йому набагато легше запам'ятовувати конкретний матеріал, пов'язаний з образами, відчуттями, емоціями, ніж суто розумовий. Тому учням так важко буває вивчити правило чи визначення і цілком доступно переповісти веселу пригоду, або віршик несхвального змісту. Існує пряма залежність: чим більше каналів сприйняття задіяно в запам'ятовуванні, тим кращий його результат.

Ураховуючи вікові особливості пам'яті молодших школярів, педагоги намагаються "оживити" навчальний матеріал: роблять літери й цифри веселими дійовими персонажами, які мають свій колір, смак, запах, свої почуття й характер. Це відповідає ще одній властивості дитячого мислення -- анімізму, тобто схильності вбачати живу душу у неживих речах. Навчальні невдачі спричиняються неврахуванням не лише вікових, а й індивідуальних психологічних властивостей школярів. Ось деякі варіанти індивідуального розвитку дітей, які мають відношення до серйозних труднощів у навчанні.

Мінімальна мозкова недостатність (ММН) -- це тимчасове відхилення в розвитку нервової системи, пов'язане зі зниженням розумової працездатності. ММН проявляється у високій виснажливості мозку, розпорошеності уваги, слабості довільного запам'ятовування тощо. Таких дітей часто вважають ледарями, безвідповідальними, слабовільними і змушують додатково працювати, більше старатися. Це є грубою психологічною помилкою, оскільки чим більше дитина напружується, тим сильніше вона втомлюється і тим гірша продуктивність її роботи. Успішне навчання таких дітей можливе при максимальному підключенні мимовільних механізмів її уваги та пам'яті, що дає змогу досягти необхідного результату з найменшими витратами праці. Наприклад, замість учити вірш шляхом багатьох повторень дитині доцільніше зобразити вірш жестами, мімікою, розіграти його в ролях, намалювати схематично його зміст, розфарбувати зображення і т. п. Така гра не потребує значного розумового напруження, а навчальний матеріал в її процесі засвоюється ефективніше. Ще раз зауважу, що ММН є тимчасовим відхиленими розвитку нервової системи. На кінець початкової школи розумова працездатність таких дітей вирівнюється. Але нажаль, у них залишається упереджене уявлення про систему освіти, ти визначає їхню подальшу неуспішність. Отже, основна психологічна допомога дітям із ММН має бути спрямована на вироблення в них позитивного уявлення про свої можливості і здібності, на подолання комплексу "вічного трієчника".

Іноді причинами навчальних труднощів виступають психологічні властивості дитини, на які не розрахована традиційна методика навчання. Наприклад, інертним дітям важко пристосовуватися до заданого темпу уроку, до швидкої зміни навчальної діяльності, до необхідності раптово вставати й відповідати на запитання вчителя, вони не завжди здатні виконувати середні нормативи швидкості читання тощо. Аби усунути ці труднощі в таких дітей, їх не варто "підганяти" під нормативи ( це навіть шкідливо): достатньо просто враховувати їхній індивідуальний стиль і темп навчальної діяльності.

У дітей із чутливою нервовою системою можуть виникнути проблеми при опитуванні (учень губиться, замовкає, плутається), а при написанні контрольних робіт (хвилюється, робить помилки, навіть якщо знає матеріал). І тут знов-таки треба змінювати не дітей, а вимоги до них, умови їх навчання ( не знижувати оцінку за виправлення в зошиті, не оцінювані відповіді на уроках тощо).

Необхідно зупинитися також на специфічних відхиленнях в розвитку пізнавальної сфери дитини, які призводять до труднощів у читанні, письмі, лічбі. Тим більше що на початкових. етапах навчання подібні труднощі трапляються і у здорових дітей, а методи корекції однакові. Різниця полягає лише у тім, що для здорових дітей корекційні заняття є бажаними, а для дітей з певними логопедичними розладами -- вкрай необхідними.

Труднощі читання проявляються в тому, що дитина довго не може злити літери у склади, а склади -- у слово, в процесі читання переставляє звуки, замінює один одним, прочитані склади й слова повторює, ніби не розуміє. Це частіше зумовлено тим, що дитина погано розрізняє звуки мови на слух і, отже, погано запам'ятовує їх графічні зображення. Причому у дитини може і не бути очевидних порушень у вимові.

Корекційні ігри з такими дітьми спрямовані на тренування звукового аналізу слів, відпрацювання вміння виділяти певні в мові (які слова починаються з "м"?; гра "в міста" -- наступне місто починається з того звука, яким закінчується назва попереднього; назвіть якомога більше слів зі звуком тощо). Звуковий синтез теж можна відпрацьовувати в іграх, наприклад: "Зараз я думаю про одну річ, вона лежить у шафі, ця річ м'яка й смугаста, починається з "р" (відгадка: рушник).

Труднощі в засвоєнні грамоти виникають на перших етапах навчання у багатьох учнів. Діти, зокрема, не можуть визначити послідовність звуків у слові, скласти слово з окремих літер і т. ін. На письмі це відбивається в таких помилках, як пропуски літер, суцільне написання частин слова, вставлення зайвих складів, у митному написанні прийменників, сполучників, часток, у неправильному відтворенні роду й числа.

Розлади письма майже завжди супроводжуються труднощами читання, адже оволодіння цими навичками взаємопов'язані. Отже, корекційна робота за своїм змістом тут подібна до описаної вище, а також до тієї, що стосувалася розвитку зорового аналізатора.

Розлади лічби є однією з головних причин незасвоєння математичних понять і правил оперування числами. В основі цих розладів лежать відхилення у просторових уявленнях, з якими нерозривно пов'язані поняття про числа та дії з ними. Наприклад, дитина стійко плутає близькі за написанням цифри, погано розуміє знаки "більше", "менше", "дорівнює"; Нечітко розуміє склад числа, не вміє рахувати групами тощо. У розв'язанні задач виникають ще більші труднощі: дитина часто не розуміє умов, спирається не на зміст, а на окремі слова, не бачить послідовності виконання дій.

Корекційну роботу в таких випадках доречно будувати не на матеріалі математики, а на вмінні дитини орієнтуватись у просторі -- рухатись, виконувати словесно запрограмовані дії з предметом, порівнювати, вимірювати навколишній світ.

Неможливо обминути й проблему неадекватної поведінки молодших школярів. Кількість звертань до психолога з цих питань дуже велика. Батьки та вчителі скаржаться на негативізм, упертість, дратівливість вихованців, небажання або невміння дотримуватися правил поведінки.

Поряд із психоневрологічними причинами, які я вже зазначала (підвищена збудливість, надмірна вразливість, невротичні стани), неадекватна поведінка може спричинятися певними акцентуаціями характеру дитини. Ці акцентуації виникають внаслідок невдалих виховних впливів і виражаються у формуванні "хибних цілей" поведінки. Такі цілі опосередковують сприйняття дитиною дійсності, змушують негативно сприймати світ і неадекватно реагувати на нього, починає вередувати, сперечатися, не підкорятися, робити навпаки. Перед тим як здійснити корекцію необхідно з'ясувати, що саме спонукає дитину до такої поведінки, з якою метою вона провокує суперечки. Сама дитина про це здогадується, оскільки не усвідомлює глибинні мотиви поведінки.

Визначити ці мотиви й усунути хибні цілі -- завдання практикуючого психолога.

1.2 Загальна характеристика корекційної роботи психолога з молодшими школярами

Поняття й умови корекційної роботи

Поняття «корекційна діяльність» відображає специфічні цілі корекційної діяльності психолога. Корекційна діяльність зорієнтована на певні проблеми.

Психокорекційна діяльність зорієнтована на вирішення конкретних проблем навчання, поведінки або психічного самопочуття. Завдяки корекційним заходам долаються перешкоди до повноцінного цілісного психічного розвитку дитини. Водночас успіх корекційних дій вимагає системного впливу, оскільки вирішення проблем у певній сфері психічного життя дитини (більшою або меншою мірою) завжди пов'язане з рештою аспектів розвитку особистості. Останні можуть бути й важливими компенсаторними чинниками.

Корекційна робота має розгортатися як процес впливу на особистість дитини в цілому.

Принципи корекційної роботи

1. Принцип грунтування корекційної роботи на результатах психодіагностики. Психодіагностика:

* передує психологічному впливові;

* слугує засобом контролю за змінами, що відбуваються під впливом психологічних дій;

* є інструментом оцінювання ефективності психологічного впливу.

2. Принцип «нормативності». Відповідно до цього принципу при визначенні стратегії корекційної роботи, виборі її цілей необхідно виходити із зіставлення «еталонів» нормального в даному віці розвитку та конкретних особливостей індивідуального варіанта розвитку. Рішення приймається з урахуванням того, що психологічної допомоги потребують діти, які відстають у певній сфері від вікової норми, а також діти, чий розвиток її випереджає. Складаючи психологічні програми для обох категорій дітей, слід виходити з розуміння унікальності кожного вікового етапу, його можливостей та ресурсів, а також враховувати його самоцінність.

3. Принцип роботи в зоні найближчого розвитку дитини.

4. Принцип урахування індивідуально-психологічних та особистісних відмінностей дитини. Відповідно до цього принципу при виборі цілей, завдань, способів і програм психокорекційної роботи мають бути враховані потреби й інтереси дитини, особливості пізнавальних здібностей, емоційно-вольової сфери, соціальних установок і навичок, а також міра стомлюваності. Реалізація цього принципу пов'язана з творчим процесом і вимагає від психолога високого професіоналізму.

5. Принцип системності. Цей принцип зобов'язує до врахування складного системного характеру психічного розвитку в онтогенезі, нерівномірності та різно-часовості дозрівання різних психічних функцій. Психологічний вплив спрямовується на актуалізацію сильних сторін розвитку дитини й з опорою на них -розвиток функцій, що перебувають у сензитивному періоді.

6. Принцип діяльності. Види діяльності підбираються так, що у поєднанні вони:

* можуть підтримувати інтерес дитини, створюючи мотиваційний аспект психокорекції;

* спроможні задіяти всю гаму психологічних функцій.

До таких видів діяльності відносять навчальну діяльність, гру, конструювання, образотворчу діяльність та специфічну форму діяльності - спілкування.

Зміст корекційної роботи

Вибір психологом тактики розроблення змісту і форм корекційної роботи спирається на розуміння сутнісної природи освітніх і корекційних функцій. Згідно з науковими положеннями, розвиток учня відбувається в нерозривному внутрішньому зв'язку з навчанням, у ході його поступального руху. Під впливом навчання перебудовуються всі психічні функції учня - розвиток сприйняття, пам'яті, спостережливості, мислення, мовлення, уяви. Зміни характеризуються підвищенням довільності цих процесів, появою нових розумових структур, набуттям досвіду виконання нових, складніших дій. Опановуючи навчальну діяльність у співробітництві з учителем та однолітками, засвоюючи цін-нісно насичені предметні знання, учень отримує потрібні соціальні навички, формується як особистість. Адаптація до шкільних умов проходить через систему індивідуального сприйняття учня, пізнавальних та особистісних властивостей його індивідуальності. Тому природно, що цей процес відбувається по-різному і виражається як у благополучному, так і в проблемному варіанті.

Отже, по своїй суті логіка навчання й розвитку, по-перше, робить затребуваною компетенцію психолога й, по-друге, показує, що зміст і форми психокорекції є вторинними стосовно навчально-виховного процесу. Вторинність не є синонімом «добавки». Більше того, включеність психокорекції в систему умов розвитку учня передбачає якісний вплив на цей процес.

Психологічний супровід полягає в актуалізації, корекції, компенсації та розвитку психічних властивостей і якостей учня через «налаштованість» індивідуального підходу до нього в навчально-виховному процесі та/або через форми безпосередньої роботи психолога з дітьми поза межами навчального плану. Для успішної «налаштованості» потрібне тісне співробітництво психолога з тими людьми, які найсильніше впливають на розвиток дитини, насамперед з учителем.

Корекційна діяльність психолога орієнтована на школярів, які мають різні психологічні проблеми. В окремих випадках необхідно «виправляти» ту чи іншу особливість, яка заважає дитині засвоювати знання, добре себе почувати, мати нормальні стосунки з однолітками, батьками й учителями. Наприклад, психологічними особливостями, що підлягають виправленню, можуть бути: низький рівень розвитку розумових процесів, завищена або занижена самооцінка, явна агресивність або сором'язливість. В інших випадках потрібна допомога на рівні попередження життєвих ускладнень дитини, в умовах психічних перевантажень, за наявності екстремальних та стресових станів і глибоких переживань. Зазвичай цього потребують діти, які вирізняються підвищеною чутливістю, багатою уявою, прискореним або уповільненим розумовим розвитком. Психологічної допомоги потребують діти, які змінюють місце навчання, які втратили когось із батьків унаслідок розлучення або смерті або ж потрапили в іншу психотравмуючу ситуацію.

Випадки, коли необхідність психологічної допомоги пов'язана з індивідуальними особливостями дитини й викликана психотравмуючими обставинами, різноманітні, їх список можна продовжити (слід враховувати, що складні емоційно-особистісні проблеми виходять за межі фахової компетентності психолога).

Зміст корекційної роботи визначається характером та структурою недостатнього розвитку або порушень психічного розвитку й компенсаторними можливостями дитини, в інших випадках - особливостями реакції на психотравмуючу ситуацію. Відповідно психокорекційний вплив повинен бути суворо індивідуалізований. Тому, на відміну від розвивальних програм, корекційні програми психолог складає тільки сам.

Корекційна робота може здійснюватися в групах до 12 дітей, міні-групах - до 4 дітей та індивідуально. Вибір конкретної форми роботи залежить від характеру проблеми. Найбільш популярною та виправданою є так звана плаваюча форма, коли окремі учні на різних етапах програми працюють індивідуально, у міні- та у великій групі.

У роботі наведено опис ряду розвивальних програм, приблизні схеми корекційно-розвивальних циклів та набори ігор і вправ, їх згруповано за принципом можливого розвивального напрямку та певних проблем, які підлягають коригуванню.

Вибираючи програми поміж наведених або інших, запланований варіант слід проаналізувати з точки зору того, наскільки він відповідає завданням психологічної роботи з даним контингентом, врахувати часові витрати дітей, наявність придатного приміщення, готовність учителя та батьків до співпраці та рівень педагогічної культури.

Використання стандартних програм особливо допомагає психологу на етапі його професійного становлення. Водночас вони, природно, не враховують індивідуальних особливостей контингенту, з яким працює психолог, специфіку конкретного випадку, здібності і, зрештою, особистісні характеристики психолога. Нерідко виникає потреба скласти корекційну програму самостійно. Що стосується корекційних програм, то, як уже згадувалося, це завжди самостійна аналітична робота психолога. Вона включає такі етапи:

1. Чітке формулювання загальних цілей корекційної програми у цілому та кожної її стадії.

2. Визначення кола завдань.

3. Розроблення та опис основних змістових структур.

4. Чітке визначення форм роботи.

5. Відбір конкретних методик та технік роботи.

6. Визначення режиму проведення корекційного курсу (кількість занять та тривалість заняття).

7. Планування вивчення динаміки ходу корекційного впливу.

8. Підготовка необхідного матеріалу та устаткування.

9. Планування форми участі інших осіб у роботі (батьків, педагогів).

10. Внесення можливих змін і доповнень до програми.

1.3 Висновок

Отже встановлено, що порушення психічного розвитку дітей тісно пов'язані з біологічним дозріванням це і характеризуються затримками в розвитку психічних функцій різної ступені тяжкості, що з віком переборюються тим успішніше, ніж раніше організована цілеспрямована психолого-педагогічна корекція. Визначено, що затримка психічного розвитку як специфічна особливість дітей з порушеним психічним розвитком характеризується наступними симптомокомплексами: у руховій сфері - психомоторним розгальмуванням, гіперактивністю, порушеннями у руховій координаці; у когнітивній сфері - нестійкістю уваги, порушеннями пам'яті, порушеннями ціннісно-смислової свідомості, уповільненістю сприймання, несформованістю розумових процесів, некритичністю і ригідністю мислення, неадекватною самооцінкою; в емоційно-вольовій сфері - агресивністю, тривожністю, психічною неврівноваженістю, афективною збудливістю, запальністю, низькою здатністю до вольового зусилля ; у поведінковій сфері - високою конфліктністю, яка виявляється в антисоціальній поведінці з різноманітними формами негативного реагування, низькою здатністю до рефлексії, інфантилізмом, не розвинутим почуттям відповідальності, низьким рівнем сформованості соціально-комунікативних навичок.

Існуючі теорії, що розглядають феномен дитячого негативізму, у силу певної подібності окремих концептуальних положень, можна об'єднати у три основних напрямки. Перший напрямок розглядає, як вроджену інстинктивну властивість, пусковими механізмами якої є сильні переживання незадоволення - надмірний біль чи дистрес (Г.Паренс, К.Хорні, А.Фрейд та ін.). Другий - розглядає, як ситуативну реакцію на фрустрацію, пусковими механізмами якої виступають негативний афект і когнітивні установки (Л.Берковітц, Дж.Доллард, О.Кернберг, Н.Міллер та ін.). Третій напрямок розглядає негативну поведінку як результат соціального научіння в ході онтогенетичного розвитку, пусковими механізмами якої виступають компоненти соціального сприйняття - уявлення про навколишній світ у формі перцептивних образів, слів і дій (А.Бандура, А.Басс, Р.Берон, А.О.Реан, і.А.Фурманов та ін.).

Все вище викладене свідчить про поліфакторну обумовленість негативної поведінки, з чого випливає, що вона не може розглядатися як базальна особистісна характеристика, а є складним системним соціально-психологічним утворенням. Визначено, що базовими передумовами у формуванні негативності (як стійкої риси особистості) є: у соціальній сфері - неблагополучні фактори макросередовища і несприятливі взаємини у мікросоціумі (родині, школі і т.п.); В емоційній сфері - агресивне світовідчуття унаслідок високої тривожності і слабкої стійкості до фрустраційних впливів; у когнітивній - потенційно негативне світосприймання і світорозуміння (потенційно агресивна інтерпретація внаслідок негативного сприйняття себе й інших); у поведінковій - готовність до негативного реагування.

Встановлено, що негативне реагування формується у дітей з дитячого віку на основі травматичного досвіду, який, у свою чергу, вносить дисгармонію в систему емоційної регуляції, створює негативні установки (неадекватні схеми соціальної апперцепції) і підозріле, вороже відношення до оточуючих. Неадекватні схеми апперцепції, накладаючись на деякі негативні індивідуально-психологічні риси особистості (завищену чи занижену самооцінку, некритичність мислення та ін.). Трансформуються в ендогенне бажання (усвідомлюване і неусвідомлюване) заподіювати шкоду тому, хто сприймається як джерело надмірного незадоволення. Багаторазове реагування у вигляді різноманітних негативістьських форм сприяє закріпленню негативних поведінкових стилів і детермінує готовність до агресивного реагування, під яким ми розуміємо готовність приносити шкоду об'єктам нападу, спричиняти фізичні ушкодження людям чи викликати у них психічний дискомфорт - негативні переживання, стан напруженості, страху, пригніченості і т.п. Щоб це вивчити, діагностувати та корегувати у молодших школярів необхідні певні психодіагностичні методики про які йтиметься у практичній частині моєї роботи.

2. Практична частина

2.1 Психокорекція молодших школярів з проблемами в поведінці

Агресивна поведінка

Тема агресивної поведінки дітей на сьогодні є вельми актуальною. Для молодшого школяра з агресивною поведінкою характерні різкі негативні реакції на незначні зауваження й прояв агресивного напору за відсутності помітних причин і врахування ситуації. Розповідаючи про таку дитину, вчителі використовують своєрідний перелік порушень дисципліни: «під час уроку може «вибухнути» криком», «у гніві може скинути всі речі з парти», «ініціатор сварок і бійок, але в конфлікті, як правило, звинувачує інших», «не може залишатися спокійним тривалий час», «некерований» тощо.

Стандартні реакції дорослих у відповідь посилюють особливості агресивних проявів дітей і зовсім не сприяють подоланню проблеми. Ефективність корекцій-ноїроботи ґрунтується на розумінні, що подібні поведінкові особливості пов 'я-зані з тим, що у внутрішньому світі дитини накопичується надто багато руйнівних емоцій унаслідок невдоволення базисної, фундаментальної потреби людини бути потрібною для іншої людини. Результату можна досягти за умов комплексного підходу до аналізу й корекції життєвої ситуації дитини. Це завжди важко для шкільного психолога, хоча б тому, що для продуктивної співучасті учителя й батьків нерідко доводиться мотивувати їх спеціально. Але якщо це вдається, тоді реально досягти успіху. Адже кожна дитина гостро переживає конфлікт, і щире доброзичливе ставлення дорослих до її емоційного світу спроможне викликати доволі швидкі зміни в картині поведінки.

Різні автори в своїх дослідженнях по-різному визначають агресію і агресивність: як природжену реакцію людини для «захисту займаної території» (Лоренд, Ардрі); як прагнення до панування (Моррісон) реакцію особистості на ворожу людині оточуючу дійсність (Хорні Фромм).

Під агресивністю можна розуміти властивість особистості, що характеризується наявністю деструктивних тенденцій, в основному в області суб'єктно-суб'єктних відносин. Ймовірно, деструктивний компонент людської активності є необхідним в творчій діяльності, оскільки потреби індивідуального розвитку з неминучістю формують в людях здібність до усунення і руйнування перешкод, подоланню того що протидіє цьому процесу.

Агресивність має якісну і кількісну характеристики. Як і всяка властивість, вона має різний ступінь вираженості: від майже повної відсутності до її граничного розвитку. Кожна особистість повинна мати певний степінь агресивності. Відсутність її приводить до пасивності, відомості, конформности і т.д.

Надмірний розвиток її починає визначати весь вигляд особистості, яка може стати конфліктною, нездібної на свідому кооперацію і т.д. Сама по собі агресивність не робить суб'єкта свідомо небезпечним, так як, з одного боку, існуючий зв'язок між агресивністю і агресією не є жорсткою, а з іншою, сам факт агресії може не приймати свідомо небезпечні і несхвалювані форми. В житейській свідомості агресивність є синонімом «зловмисної активності». Проте саме по собі деструктивна поведінка «зловмисністю» не володіє, такий його роблять мотив діяльності, ті цінності, ради досягнення і володіння якими активність розвертається. Зовнішні практичні дії можуть бути схожі, але їх мотиваційні компоненти прямо протилежні.

Виходячи з цього, можна розділити агресивні прояви на два основних типи: перший -- мотиваційна агресія як самоцінність, другий -- інструментальна як засіб (маючи на увазі при цьому, що і та, і інша можуть виявлятися як під контролем свідомості, так і зовні нього, і зв'язані з емоційними переживаннями: гнів ворожість). Практичних психологів більшою мірою повинна цікавити мотиваційна агресія як прямий прояв реалізації властивих особистісних деструктивних тенденцій. Визначивши рівень таких деструктивних тенденцій, можна з більшою мірою вірогідності прогнозувати можливість прояву відкритої мотиваційної агресії. Однією з подібних діагностичних процедур є опитувальник Басса-Дарки (див. додаток №4). А.Басс, ряд положень своїх попередників, що сприйняв, розділив поняття агресія і ворожість і визначив останню як: «...реакцію розвиваючу негативні відчуття і негативні оцінки людей і подій». Створюючи свого опитувальника, що диференціює прояви агресії і ворожості, А.Басс і А.Дарки виділили наступні види реакцій:

1. Фізична агресія -- використовування фізичний сили проти іншого обличчя.

2. Непряма -- агресія, обхідним шляхом направлена на інше обличчя або ні на кого не направлена.

3. Роздратування -- готовність до прояву негативних відчуттів при щонайменшому збудженні (запальність, грубість).

4. Негативізм -- опозиційна манера в поведінці від пасивної опори до активної боротьби проти сталих звичаїв і законів.

5. Образа -- заздрість і ненависть до оточуючих за дійсні і вигадані дії.

6. Підозрілість -- в діапазоні від недовір'я і обережності по відношенню до людей до переконання в тому, що інші люди планують і шкодять

7. Вербальна агресія -- вираз негативних відчуттів як через форму (крик, виск), так і через зміст словесних відповідей (прокляття загрози).

8. Відчуття вини -- виражає можливе переконання суб'єкта в тому, що він є поганою людиною, що поступає зло, а також що відчуваються їм розкаяння совісті.

Також серед відомих тренінгових програм з цієї тематики цілісністю системного підходу в корекційній роботі вирізняється досвід Т. П. Смирнової. Структура системи, що розроблена цією авторкою, з позначеними ключовими блоками корекційної роботи й комплексом відповідних методик і технік наводиться нижче ( Див. додаток №1).

Гіперактивна дитина

До цієї групи відносять дітей з порушенням нервової системи, яке полягає в неповноцінності процесів гальмування й різкому перевантаженні процесу збудження. Такий дисбаланс нервових процесів є причиною підвищеної неструктурованої активності й перешкоджає концентрації, довільності уваги дитини.

Перше, що привертає до себе увагу в молодшому школярі з гіпердинамічним синдромом, - це надмірна рухливість, непосидючість, імпульсивність реакцій.

На уроці він постійно крутиться, крутить щось у руках, не може всидіти на місці, постійно відволікає сусіда. У роботі класу або ніякої участі не бере, або ж занадто активний: стрибає по парті з піднятою догори рукою, вигукуючи: «Я! Я! Мене запитайте!»

Головна особливість виконання навчальних завдань полягає в низькій цілеспрямованості дій, постійному відволіканні. При цьому темп роботи дуже прискорений.

Дефіцит уважності не дозволяє гіперактивній дитині повною мірою реалізувати власні мисленнєві особливості. Це відбивається на рівні засвоєння програмних знань та виявляється у своєрідності помилок, що їх припускається дитина. Письмові роботи містять багать пропусків, замін та переставлень літер, слів, цифр, помилок на математичні обчислення. Доволі поширеними є помилки, пов'язані з тим, що дитина не зуміла зосередити потрібною мірою свою увагу на умові завдання. Найважче гіперактивним дітям виконувати завдання, які вимагають довготривалої напруженої діяльності й передбачають виконання ряду розумових та практичних дій.

На перерві гіперактивна дитина - ініціатор безглуздої біганини, штовхає, смикає дітей, часто є винуватцем конфліктів. Практично всі витівки дитини спонтанні, незлобливі. Тим часом у запалі бійки, коли відмовляють і без того слабкі механізми гальмування, дитина може бути несвідомо жорстокою, і її важко зупинити. Від гамірної гри гіперактивна дитина швидко збуджується, а потім повільно заспокоюється.

Відзначені особливості поведінки та навчальні помилки є прямим відображенням рухового розгальмування та дефіциту уваги. Водночас гіперактивність та нездатність потрібною мірою концентрувати увагу системно впливають на розвиток психіки дитини, розвиток спостережливості, мислення, мовлення, емпатії.

Мислення у гіперактивних молодших школярів вирізняється невпорядкованістю, в основному конкретне. Часто виникають труднощі з такими абстрактними поняттями, як час і простір. Характерними є знижений запас слів, бідне мовлення, неточність у визначенні понять та видовій диференціації. Маючи в цілому достатні інтелектуальні можливості для засвоєння навчальної програми, діти навчаються нерівно й не досить успішно. Неуспішність у навчально-пізнавальній діяльності породжує негативні тенденції у формуванні мотивації навчання. Нездатність гіперактивної дитини до складної аналітичної роботи, яка вимагає великого напруження та концентрації уваги при пізнанні, оцінюванні почуттів та станів іншої людини, ускладнює формування дружніх стосунків з однолітками. Незважаючи на товариськість, гіперактивній дитині зазвичай не вдається побудувати довготривалі та більш-менш глибокі стосунки з однокласниками. Неодноразово відчувши задерикуватість та неприязне ставлення гіперактивної дитини, однокласники цураються її. У дитячому колективі їй залишаються найменш значні ролі.

Не маючи великих успіхів у навчанні, зазнаючи дискомфорту в стосунках із учителем та однолітками, зазвичай отримуючи нескінченні зауваження, такі діти вважають себе нікчемними, непоправними й поступово звикають до цієї думки. У багатьох із них проявляються ознаки невротизації, підвищеної втомлюваності, невротичні навички в поєднанні з інфантильною поведінкою. Очевидно, що в цілому створюються умови для трансформації у психопатичну особистість.

Адекватний корекційно-розвивальний підхід можливий за умови, що дорослі глибоко розуміють особливості розвитку гіперактивної дитини, приймають її такою, яка вона є, беруть на себе відповідальність за її розвиток і послідовно здійснюють необхідні виховні заходи.

Індивідуальний підхід до гіперактивної дитини ґрунтується на розумінні того, що

1) особливості гіперактивної дитини мають невротичну основу;

2) прояви гіперактивних станів залежать від стану соматичного здоров'я, розумових та фізичних навантажень;

3) у міру росту (розвитку) дитини відбуваються компенсаторні та поновлювальні процеси в нервовій системі. Вони відбуваються повільно й значно залежать від умов виховання та навчання, того, наскільки правильно організовано корекційно-розвивальну роботу з дитиною;

4) пік прояву гіпєрактивного синдрому припадає на час навчання у початковій школі.

Шкільне навчання гіперактивної дитини показане не раніше ніж із 7 років. У 6-річному віці дитина психофізіологічне не готова до навчальної ситуації, коли діти повинні сидіти за партами, відповідати, коли викликають, суворо дотримуватися умов завдань; усе це потребує значного старання та концентрації уваги. Навіть за високого рівня інтелектуального розвитку такий режим гіперактивній дитині, як правило, не під силу.

Питання про те, як має бути організований шостий, а можливо, й сьомий дошкільний рік дитини, повинне розглядатися фахівцями в індивідуальному порядку. У будь-якому разі важливо, щоб у корекційно-розвивальне піклування про дитину в цей період було включене заняття з підготовки до школи. При цьому в центр уваги повинні бути поставлені:

* накопичення дитиною позитивного досвіду співробітництва з дорослим, який її навчає, та взаємодії з однолітками, що надалі, вже у шкільному навчанні, відбуватиметься на більш складному та вимогливому рівні;

* формування та закріплення позитивної самооцінки, впевненості дитини у власних можливостях;

* формування позитивного ставлення до шкільного навчання.

Для того щоб у такий спосіб збагатити обмежений адаптаційний запас гіперактивної дитини, вона має навчатися в дитячому колективі, а на заняттях, поряд з короткими завданнями навчального типу, мають широко використовуватися ігрові форми. Діти повинні мати право вибору участі в організованих заняттях, право на свободу пересування у класі (обов'язково дотримуючись правила «не заважай працювати та гратися товаришам»).

Підготувати гіперактивну дитину із збереженим інтелектом до навчання в загальноосвітній школі можна практично завжди. Але це не заперечує врахування своєрідності її розвитку в майбутньому.

Основи організації життя дітей будуються з урахуванням того, що послаблені регуляторні механізми можуть працювати тільки за умов максимальної впорядкованості. Відповідно для гіперактивної дитини потрібен стійкий та організований мікросвіт. Зі вступом до школи цей мікросвіт має добудовуватися обґрунтованою стійкістю просторового розміщення предметів, що оточують дитину, та її місця у фізичному середовищі школи. Зокрема, не слід вдаватися до прийнятої періодичної зміни місця дитини за партою. Розміщення парти у середньому ряду дозволить дотриматися правила гігієни зору й одночасно уникнути відволікань на те, що відбувається за вікном. Навчальне приладдя має бути правильно підібране, відповідним чином оформлене. У портфелі та на робочому місці повинен бути порядок. Дотримання режиму дня також має корекційний вплив.

Основу виховання довільної уваги у гіперактивної дитини мають становити регулярні вправи та звикання. Навчальні завдання повинні бути конкретними та короткотривалими із залученням прийомів, які дозволяють дитині маніпулювати предметами або їх замісниками (малюнками, схемами). Завдання, які містять цілий ряд дій (прочитати оповідання, вибрати з кількох малюнків той, що відображає зміст оповідання, скласти план та переказати оповідання), повинні бути спочатку побудовані із чітким виділенням дій, а потім повторюватися при виконанні послідовно кожної або кількох дій. З перших шкільних днів слід учити дитину розрізняти в поясненні завдання (інструкції) результат, який потрібно одержати, і те, в який спосіб це можна зробити. Важливе корекційне значення мають прийоми, за допомогою яких дитина навчається уміння контролювати свою навчальну роботу. Поширення у навчальній практиці спроб привернути та утримати увагу гіперактивної дитини шляхом яскравого, емоційно насиченого викладення матеріалу, із залученням екзотичних моментів корисне лише в певних межах. Інакше увага дітей «розпилюється» сприйняттям численних деталей, які не мають прямого відношення до суті завдання.

У розвитку психічних процесів головне місце має посідати робота над мовленням та мисленням дітей, умінням міркувати. Ці процеси не мають прямого зв'язку з причиною особливостей розвитку і тому порівняно легко піддаються педагогічному впливові. Вони можуть суттєво впливати на результати навчання й бути компенсаторним чинником дефіциту уваги дитини.

Педагогічна тактика вибудовується з урахуванням того, що будь-який тиск на дитину (прийоми так званої репресивної педагогіки: «Скільки можна відволікатися!», «Зараз же дивись сюди!», «Кому кажу!» та подібні крики) підвищує збуджуваність нервової системи, погіршуючи стан дитини, та призводить до ефекту, протилежного очікуваному. Конструктивними є дії, що підтримують вольове зусилля дитини, концентрацію її уваги. При оцінюванні роботи слід зосередити увагу на тій її частині, де дитина досягла успіху. Торкаючись питання про невиконане завдання, корисно обговорити обставини, за яких дитина могла б досягти успіху.

У навчанні гіперактивних дітей основну роль відіграють домашні завдання. Тут створюються умови для потрібної індивідуалізації перебігу навчальної діяльності та найбільш доцільної допомоги від дорослого. Починати роботу краще з того предмета, який є найбільш привабливим для дитини. Тут вона відчуває найбільшу впевненість, а досягнутий успіх підтримує робочий настрій. Оптимальний режим виконання домашнього завдання: 5-10 хвилин роботи - 5 хвилин перерви. За годину потрібен більш тривалий відпочинок (близько ЗО хвилин). Шкідливо для здоров'я та безглуздо для навчання не випускати дитину з-за столу, аж поки вона не вивчить усі уроки. Якщо дитина відволікається «позапланове», слід витримати недовгу паузу та допомогти повернутися до роботи. Для цього зазвичай використовують репліки, які стосуються змісту діяльності: «Ти виконав першу дію й одержав результат ... тепер переходимо до другої дії. Може, ще раз перечитати умови завдання?», «Робота просувається непогано. Залишилося виконати вправу. Який номер? Подивися, що з цього приводу записано у щоденнику» тощо. Вдома потрібно не тільки виконати домашнє завдання, а й повторити матеріал, вивчений у класі. Корисно також розповісти дитині заздалегідь основні моменти нового матеріалу.

Просування в самоорганізації гіперактивних дітей можливе за умови, що вимоги, які до неї висувають дорослі, чіткі, послідовні й узгоджені. А реакції на правильну або неправильну поведінку - добре передбачувані.

Суттєвий зсув у виробленні уважності досягається за умови, що дитина активно залучається до цього процесу, займається самовихованням даної навички. Велика роль тут належить роз'ясненню прийомів «входження» в роботу. Гіперактивній дитині слід прислухатися до себе, виокремлюючи зовнішній контроль за власними діями та поведінкою у цілому («Що говорить Володя?», «Чи згодна голова з тим, що роблять руки?» тощо). Це, зрозуміло, дуже складне завдання. Проте на практиці у складних ситуаціях цей виховний прийом спрацьовує. Це підтверджується прикладами, коли гіперактивну дитину, яка втратила самоконтроль у бійці, вдається зупинити, узявши за плечі, із звичним для неї зверненням, наприклад: «Послухай, твоя голова не згодна з тим, що роблять твої руки!»

Важливо, щоб крім навчання у гіперактивної дитини була справа, де б вона була успішною, де б її прийняло оточення і вона відчувала себе комфортно. Найбільш прийнятним є застосування ігор-розминок, для заспокоєння гіперактивних дітей (див.додаток №2), а також заняття у спортивних секціях, хореографічних колективах, або інших гуртках чи окремих заходах, які пов'язані з активними рухами. Стійке захоплення та комфортне самопочуття у групі однолітків можуть стати головним компенсаторним ресурсом у формуванні позитивної самооцінки гіперактивної дитини та її особистості в цілому.


Подобные документы

  • Особливості поведінки молодших школярів, визначення рис, які потребують корекції, методика проведення корекційної роботи. Визначення рівня розвиненості ціннісного ставлення дітей молодшого шкільного віку. Розробка ефективної корекційної методики.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 21.07.2010

  • Аналіз проблеми емоційного розвитку дітей у сучасній психології та педагогіці. Категорійний аналіз проблеми емпатії та особливості емоційно-почуттєвої сфери у дітей молодшого шкільного віку. Створення умов емпатійної взаємодії між вчителем і школярами.

    курсовая работа [1,6 M], добавлен 06.02.2013

  • Психологічні проблеми дітей молодшого шкільного віку. Труднощі адаптації дитини до умов шкільного закладу. Проблеми спілкування та дитячі острахи. Типологія дітей з труднощами в навчанні. Психокорекційна робота психолога з учнями початкових класів.

    курсовая работа [50,6 K], добавлен 21.01.2011

  • Особливості емоційно-чуттєвої сфери у дітей молодшого шкільного віку. Обґрунтування методів і форм розвитку емпатії у молодших школярів, розробка ефективної програми її формування та аналіз результатів дослідження емпатії у дітей молодшого шкільного віку.

    дипломная работа [228,9 K], добавлен 17.11.2010

  • Особливості соціалізації, формування особистості та психічного розвитку учнів початкових класів. Робота шкільного психолога з учнями початкових класів, труднощі адаптації дитини до умов шкільного закладу. Корекція психологічної готовності дітей до школи.

    курсовая работа [1,5 M], добавлен 09.11.2012

  • Психолого-педагогічні засади вивчення гіперактивності. Загальна характеристика гіперактивної поведінки дітей молодшого шкільного віку: особливості, причини та фактори ризику. Особливості соціально-педагогічної та психологічної діяльності з дітьми.

    курсовая работа [117,5 K], добавлен 02.09.2014

  • Поняття про пам’ять, її види та методи впливу. Пізнавальні процеси молодшого школяра, індивідуальні особливості пам’яті дітей. Методики і процедури дослідження переважаючого виду пам’яті у дітей молодшого шкільного віку, прийоми та засоби її розвитку.

    курсовая работа [51,1 K], добавлен 12.12.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.