А. О Леонтьєв виділяє три види спілкування: соціально-орієнтовний, предметно-орієнтовний і особистісно-орієнтовний. Під першим мається на увазі спілкування, спрямоване на зміну психологічних характеристик групи людей в бік або уніфікації, або розбіжностей [2]. Таке спілкування відбувається між людьми, що представляють соціальні групи. Предметно-орієнтовне спілкування спрямовано на врегулювання спільної діяльності людей. Особистісно-орієнтовне - на зміну окремої особистості. Таким чином, основою цієї класифікації також є цільові характеристики [25]. Слід також звернути увагу на те, що в спілкуванні важливе не тільки мета і засоби, але і та якість, в якій виступають учасники спілкування - чи як члени групи, чи як окремі особистості, чи по відношенню до мети спільної діяльності [2].

Відношення до партнера по спілкуванню - ще одна можлива основа класифікації видів спілкування.В.Н. Саратовський виділяє наступні рівні спілкування:

- рівень маніпулювання - один партнер розглядає іншого як засіб чи перешкоду по відношенню до проекту своєї діяльності, як "об'єкт особливого роду” ("зброя, що говорить”);

- рівень "рефлексивної гри" - одна людина в проекті своєї діяльності враховує "контр-проект” іншого, але не визнає за ним самоцінності і прямує до "виграшу”, до реалізації свого проекту і блокування чужого;

- рівень правового спілкування - суб'єкти визнають право на існування проектів діяльності один одного, намагаються узгодити їх і напрацьовують обов'язкові для взаємодіючих сторін норми такої угоди;

- рівень морального спілкування - це вищий рівень суб'єкт - суб'єктивних відношень, на якому партнери внутрішньо приймають загальний проект взаємної діяльності, як результат добровільного узгодження проектів діяльності один одного [10].

Кожна нова дія створює нову ситуацію, яка може продовжуватися, а може і змінювати її. При чому, вміння правильно діяти полягає в умінні таким чином пізнавати і вести себе в ситуації, щоб в найбільшому ступені задовольнити свої головні (а не однохвилинні) потреби [21]. Саме для цього дуже важливо вміти розпізнавати смисл дій партнера і знати як можна діяти самому. Невірне визначення ситуації і неправильний її розвиток можуть привести до невдачі в спілкуванні [6].

1.1.3 Перцептивна сторона спілкування

Взаєморозуміння між партнерами в процесі спілкування може бути витлумачене по-різному: або як розуміння цілей, мотивів, установок партнера по взаємодії, або як не тільки розуміння, але й прийняття, поділ цих цілей, мотивів, установок. Однак й у тім й в іншому випадку велике значення має той факт, як сприймається партнер по спілкуванню, іншими словами і умовно може бути названий перцептивною стороною спілкування [3].

На відміну від загальної психології, у соціальній психології існує поняття "соціальної перцепції", яке означає сприймання соціальних об'єктів, інших людей, соціальних груп, великих соціальних спільнот. Термін "соціальна перцепція" вперше був введений Дж. Брунером в 1947 р [4].

Сприймання людьми один одного в соціально-психологічному плані має ряд специфічних рис. Насамперед тут відбувається не тільки сприймання самого образу, але і розуміння, пізнання іншої людини. Тому перцептивна сторона спілкування зводиться не тільки до сприймання, але завжди містить у собі ряд інших когнітивних процесів: розумові операції, пам'ять, емоції. Прагнучи пізнати іншу людину, суб'єкт спілкування прагне скласти уявлення про його думки, наміри, здібності, переживання, а також про ті відносини, які зв'язують їх як партнерів. У цей складний процес включаються також властивості особистості суб'єкта спілкування: його минулий досвід, установки, мотивацію, у зв'язку з чим образ, який формується, проходить певну селекцію (В.В. Бодальов) [7]. Взаєморозуміння людей в процесі спілкування здійснюється за рахунок особливих психологічних механізмів. Процес спілкування включає в себе, як мінімум, взаємодію двох активних суб'єктів, кожний з яких є індивідуальністю, а також прагнення уподібнювати себе іншому. При побудові стратегії взаємодії кожному потрібно приймати до розрахунку не тільки мотиви і установки іншої людини, але і те, як ця людина розуміє мої мотиви і установки. Тому усвідомлення себе через іншу людину включає в себе два процеси: ідентифікацію й рефлексію [3].

Ідентифікація (уподібнення) - один із механізмів взаєморозуміння. Люди користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будуються на спробі поставити себе на його місце. Ідентифікація може поєднуватися з емпатією - здатністю до співпереживання, емоційною реакцією на проблеми іншої людини. У психології ідентифікація розглядається як самоототожнення особистості з певним зразком, людиною, групою, як формування власної ідентичності, індивідуальності, а також як фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й афективної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом. Розглядаючи вплив ідентифікації на особливості міжособистісного відображення в онтогенезі, можна виділити імітацію як перший рівень, етап ідентифікації [33]. Сутність імітації Полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках стосунків Між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною - це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні дії й просувається в пізнанні інших людей. У дошкільному віці імітація ускладнюється перетворенням засвоюваного змісту. У шкільному віці вона стає більш свідомою, але неусвідомлювані її елементи зберігаються протягом тривалого часу [34].

Зміст наступного рівня ідентифікації полягає у з'ясуванні соціально прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня виступає перехід від імітації зовнішніх виявів поведінки дорослих до уявлення про їхні внутрішні особливості, які Пізнаються опосередковано. Домінуючою тут є функція оцінювання. Формування еталонів та стереотипів поведінки забезпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та взаємне пізнання. Особливість оцінної функції полягає в тому, що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-змістового характеру. Роль прогностичної функції обмежена, а у спробах її реалізації в нестандартних ситуаціях адекватність незначна [35]. Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикаємося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однозначного тлумачення [16]. Тому неусвідомлюваний нами в іншій діяльності механізм інтерпретації починає виступати як розумове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до суто розуміння, ефективність якого забезпечується сформованістю наступного рівня ідентифікації [14]. Цей рівень характеризується висуванням на передній план прогностичної функції, орієнтація в соціальній ситуації здійснюється завдяки аналізу особистісних смислів у поведінці людини. Це зумовлює необхідність бачити в іншій людині не стільки об'єкт управління, скільки суб'єкт, з яким здійснюється взаємодія. Особливо важливим є формування такого вміння для виконання управлінської та виховної функцій, що дає змогу оптимізувати ділові та міжособистісні стосунки, ефективно розв'язувати конфліктні ситуації [3].

Рефлексія в соціально-психологічному плані є механізм усвідомлення індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню. Це складний процес взаємосприйняття і побудування стратегій поведінки, виходячи з розуміння того, як кожний з партнерів сприймається іншим. У розумінні іншої людини важливу роль відкрає ступінь розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню. Вміння бачити ситуацію не тільки своїми очима, а й очима партнера має назву рефлексії. Здатність до рефлексії формується в суб'єкта міжособистісного розуміння поступово і розвинена в різних людей неоднаково. Дія феномена рефлексії, як ідентифікації, розгортається на кількох рівнях (В.В. Бодальов) [7].

На першому рівні рефлексії уява мас пасивний характер. У спілкуванні людина не бачить станів, намірів, думок іншої людини. Характерні для цього ступеня особливості уяви можуть виступати як наслідок гальмівних властивостей нервової системи, її слабкості, а також як збіднений досвід міжособистісного спілкування [25]. На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізодична діяльність уяви. її головна ознака - виникнення у процесі спілкування окремих уривчастих уявлень про внутрішній світ іншої людини. Умовами розгорнутої діяльності уяви є головним чином сильно виражений у діяльності, поведінці іншої людини її стан або свідомий намір зрозуміти переживання іншої людини [3]. Третій рівень характеризується виявом здатності до відтворення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттєвими ознаками цього рівня є, по-перше, те, що спостереження за станом іншої людини здійснюється мимовільно й постійно; по-друге, для цього рівня характерні згортання процесу уяви й одночасне включення у стан іншої людини в кожному акті спілкування. О. Бодальов виявив, що навіть в осіб, які інтелектуально розвинені й легко вступають у контакт з іншими людьми, уява може "працювати" недостатньо контекстною, що призводить до неадекватного оцінювання внутрішніх станів тих, з ким вони взаємодіють [7]. Для формування третього рівня рефлексії велике значення мас інтуїція - здатність бачення особливостей, що характеризують особистість іншої людини, через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначати стан іншої людини, інтерпретувати її як особистість розвивається через накопичення досвіду спілкування з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійсності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприймання, мислення, уява та почуття [14].

Процес міжособистісного розуміння тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку - необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей феномен має у психології назву емпатія [12].

Емоційна природа емпатїї виявляється саме в тому, що ситуація іншої людини не стільки "продумується", скільки "відчувається". Але без емпатії навряд чи можливе адекватне розумним. Емпатія сприяє збалансованості міжособистісних стосунків. Розвинена емпатія - це ключовий фактор успіху в таких видах діяльності, як педагогіка, мистецтво, медицина, управління [29]. Прояв емпатії в спілкуванні свідчить про загальну установку не стільки на розуміння формального боку спілкування, скільки на входження в його прихований зміст, психічний стан іншої людини, що відображається передусім невербальними засобами - інтонацією, жестами, позами. Відмінність між почуттями і змістом спілкування не завжди можна простежити. Розуміння та адекватна відповідь на емоційні вияви важливі тому, що в спілкуванні люди, як правило, обмінюються тим, що має для особистості смисл, що найбільш суттєве. Адекватно відображаючи почуття іншої людини, ми сигналізуємо їй, наскільки розуміємо її внутрішній стан. Продуктивність спілкування і розуміння залежить у таких випадках не тільки від фактичної інформації, а й від установок, почуттів, емоційних виявів [19].

І. Юсудав зазначає, що емпатійні якості розвиваються тим інтенсивніше, чим багатшими й різноманітнішими є уявлення про інших людей. Розуміння інших пов'язане з розумінням самого себе. Прагнучи пізнати себе, мотиви своїх вчинків, людина вдасться до аналогій. Крім того, подібні вчинки інших людей викликають різні переживання та емоційні вияви. Безпосереднє використання особистого досвіду для пояснення поведінки інших людей призводить до атрибутивних помилок в інтерпретації міжособистісної взаємодії [29].

Емпатійні тенденції є в кожної людини, але їхній розвиток залежить значною мірою від умов виховання та соціального оточення. Формуючи образ свого "Я", дитина нерідко адресує вчинки собі, так, як це робили щодо неї дорослі. Вона програє соціальні ролі інших, переносячи власне "Я" в об'єкти своєї уяви. Така децентрація "Я" дедалі частіше здійснюється у внутрішньому плані [19]. Кожна людина має власний репертуар ролей, ситуацій міжособистісної взаємодії. Репертуар ролей тим ширший, чим багатший соціальний та емоційний досвід особистості. Схильність до переживань розвивається відповідно до низки відомих соціальних ролей. Зіткнення з подібними ситуаціями актуалізує ті уявлення, які суб'єктивно нібито відповідають певному партнеру по спілкуванню. Емпатійність особистості визначає не тільки її орієнтацію в соціальному середовищі, а й значущість засобів впливу на людей [12].

Дослідження засвідчують, що розвиток емпатії залежить не стільки від кола взаємодії з іншими людьми, скільки від суб'єктивної значущості цих осіб для особистості, тобто зумовлений кількістю осіб, яких вона по-справжньому цінує. Обмеженість кола осіб, яким схильна співчувати людина, не тільки блокує емоційну чутливість, в окремих випадках вона може переходити в жорстокість [29]. Для організації продуктивного взаєморозуміння і спілкування важливо враховувати ряд специфічних ефектів міжособистісного сприймання.

Ефект установки відіграє значну роль при формуванні першого враження про незнайому людину. Ефект "ореола" полягає в тенденції переносити попередньо отриману сприятливу або несприятливу інформацію про яку-небудь людину на реальне його сприйняття. Сприйняті риси як би накладаються на той образ, що вже був створений заздалегідь [3]. Той образ, що раніше існував, і виконує роль ореола, що заважає бачити дійсні прояви об'єкта сприйняття. Ефект ореола проявляється в тім, що загальне сприятливе враження приведе до позитивних оцінок і невідомих якостей сприйнятого, і навпаки, загальне несприятливе враження сприяє перевазі негативних оцінок. В експериментальних дослідженнях установлено, що ефект ореола найбільше явно проявляється тоді, коли сприймаючий має мінімальну інформацію про об'єкт сприйняття, а також коли судження стосуються моральних якостей [4]. Ця тенденція затемнити певні характеристики та висвітити інші й відіграє роль своєрідного ореола в сприйнятті людини людиною. Ефект "первинності й новизни" також множить труднощі міжособистісної перцепції. Він стосується значимості певного порядку пред'явлення інформації про людину для складання уявлення про неї: раніше пред'явлена інформація розглядається як "первинна", а пізніше пред'явлена як "нова" [3]. У більш широкому плані різноманітні ефекти сприймання партнерами один одного можливо розглядати в рамках більш загального процесу стереотипізації, тобто формування стійкого образу - стереотипу, яким користуються як шаблоном при взаємодії з певним типом людей на основі обмеженого досвіду спілкування й прагненні будувати висновки, коли кількість інформації обмежено [22]. При цьому деякі професіональні риси сприймання в умовах спілкування з окремими представниками певної професії переносяться на всіх її представників [3]. Тому порушення професійної етики окремими представниками правоохоронної діяльності (наприклад, факти корупції) кладуться в основу при формуванні в громадян негативної оцінки всієї системи в цілому. Стереотипізація в одних випадках приводить до полегшення процесу пізнання людьми один одного. В інших випадках стереотипізація приводить до формування упередження [22]. Якщо сприйняття людини будується на минулому досвіді, і цей досвід був негативним, то всі послідуючі сприймання людей тієї ж групи можуть забарвлюватися ворожістю, наносячи шкоду взаємодії людей. Так, при загостренні етнічних конфліктів у сучасних умовах дуже розповсюдженими серед населення є етнічні стереотипи, коли на основі обмеженої інформації по окремим представникам яких-небудь етнічних груп будуються упереджених висновки відносно всієї групи [17].

1.1.4 Характеристика комунікативної компетентності

Комунікативна компетентність - це система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у визначеному колі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має безсумнівно інваріантні загальнолюдські характеристики, в той же час ці характеристики історично і культурно обумовлені [14].

Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо підкреслити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове й інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це "я - ти" контакт. Отут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірчим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові собі, свого внутрішнього світу, а не тільки "зовнішніх" зведень [30].

Компетентність у спілкуванні припускає готовність і уміння будувати контакт на різній психологічній дистанції і відстороненої і близької. У цілому компетентність у спілкуванні звичайно зв'язана з оволодінням не якою-небудь одною позицією в якості найкращої, а з адекватним прилученням до їхнього спектра [26]. Гнучкість в адекватній зміні психологічних позицій - один з істотних показників компетентного спілкування. Компетентність у всіх видах спілкування полягає в досягненні трьох рівнів адекватності партнерів - комунікативної, інтерактивної і перцептивної. Отже, можна говорити про різні види компетентності в спілкуванні. Реалізація особистістю своєї суб'єктивності в спілкуванні зв'язана з наявністю в неї необхідного рівня комунікативної компетентності [15].

Комунікативна компетентність складається з таких здібностей:

1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій має бути спілкуватися;

2. Психологічно програмувати процес спілкування, спираючи на своєрідність комунікативної ситуації;

3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації.

Прогноз формується в процесі аналізу комунікативної ситуації на рівні комунікативних установок. Комунікативна установка партнера це своєрідна програма поведінку особистості в процесі спілкування. Рівень установки може прогнозуватися в ході виявлення: предметно-тематичних інтересів партнера, емоційно-оцінних відносин до різних подій, відношення до форми спілкування, включеності партнерів у систему комунікативної взаємодії. При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові:

1. Комунікативно-діагностичну (діагностика соціально-психологічної ситуації в умові майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних інших протиріч, з якими можливо має бути зштовхнутися особистості в спілкуванні)

2. Комунікативно-програмуюча (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилеві, позиції і дистанції спілкування).

3. Комунікативно-організаційну (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їхньої комунікативної активності і т.д.).

4. Комунікативно-виконавську (діагноз комунікативної ситуації, у якій розвертається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний по заздалегідь осмисленій індивідуальній програмі спілкування) [30].

Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як дві взаємозалежних і все-таки щодо самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структури, що відповідає мети спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування [14]. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато хто її навички і насамперед навички емоційно-психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватної комунікативно-виконавської діяльності психологічного стану. Емоційно-психологічна саморегуляція створює настрой на спілкування у відповідних ситуаціях, емоційне налаштування на ситуацію спілкування, означає насамперед переклад повсякденних емоцій людини в тональність, що відповідає ситуації взаємодії [30].

У процесі емоційно-психологічної саморегуляції варто розрізняти три фази: тривале емоційне "зараження" проблемою, темою і матеріалами майбутньої ситуації спілкування; емоційно-психологічну ідентифікацію на стадії розробки моделі свого поведінку і програми майбутнього спілкування; оперативну емоційно-психологічну перебудову в обстановці спілкування [10]. Емоційно-психологічна саморегуляція здобуває характер цілісного і довершеного акта в єдності з перцептивними й експресивними навичками, що також складають необхідну частину комунікативно-виконавської майстерності. Вона виявляється в умінні гостро, активно реагувати на зміни обстановки спілкування, перешикувати спілкування з урахуванням зміни емоційного налаштування партнерів. Психологічне самопочуття, емоційний настрій особистості прямо залежати від змісту і результативності спілкування [19]. Перцептивні навички особистості виявляються в умінні керувати своїм сприйняттям і організовувати його: вірно оцінювати соціально-психологічний настрій партнерів по спілкуванню; установлювати необхідний контакт; по першому враженню прогнозувати "хід" спілкування [30].

Експресивні навички комунікативно-виконавської діяльності прийнято розглядати як систему умінь, що створюють єдність голосових, мімічних, візуальних і моторнофізіолого-психологічних процесів. По своїй суті це навички самоврядування виразною сферою комунікативно-виконавської діяльності [3]. Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття "комунікативний потенціал особистості".

Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, що визначають якість його спілкування. Він включає на ряду з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, відношення до способу спілкування і комунікативні здібності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні [30].

Комунікативна компетентність, не виникає на порожньому місці, вона формується. Основу її формування складає досвід людського спілкування. Основними джерелами придбання комунікативної компетентності є: соціонормативний досвід народної культури; знання мов спілкування, використовуваних народною культурою; досвід міжособистісного спілкування; досвід сприйняття мистецтва [22].

Соціонормативний досвід - це основа когнітивного компонента комунікативної компетентності особистості. Досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної компетентності особистості. З одного боку, він соціальний і включає норми і цінності культури, з іншого - індивідуальний, оскільки ґрунтується на індивідуальних комунікативних здібностях і психологічних подіях, зв'язаних зі спілкуванням у житті особистості. Динамічний аспект цього досвіду складає процеси соціалізації й індивідуалізації, що забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність його реакцій на ситуацію спілкування і їхня своєрідність [16].

Володіючи визначеним рівнем комунікативної компетентності, особистість вступає в спілкування, маючи визначений рівень самоповаги і самосвідомості. Таким чином комунікативна компетентність є необхідною умовою успішної реалізації особистості [30].

1.2 Особливості комунікативної підготовки у підрозділах МВС

1.2.1 Роль спілкування у професійній діяльності правоохоронців

Спілкування - одна з форм взаємодії людей. Будучи процесом обміну повідомленнями, в яких містяться результати відображення людьми дійсності, спілкування є невід'ємною частиною їх соціальною буття і засобом формування та функціонування їх свідомості - індивідуальної і суспільної. За допомогою спілкування відбувається організація взаємодії людей у їх спільній діяльності, передача досвіду, трудових і побутових навиків, прояв і задоволення духовних потреб [3]. При спілкуванні з населенням правоохоронці вирішують службові завдання і цілком природно, що від їх умінь спілкуватися з людьми, встановлювати психологічний контакт залежатиме зрештою й ефективність їх діяльності. Комунікативні якості с найбільш важливим елементом у структурі професійної майстерності правоохоронців [22].

Спілкування - це процес встановлення цілеспрямованого, прямого або опосередкованого тими або іншими засобами контакту ніж людьми, так чи інакше пов'язаними один з одним у психологічному відношенні [3]. Цей контакт впливає на колективну (сумісну) діяльність через узгодження "індивідуальних" діяльностей за тими чи іншими параметрами або навпаки, внаслідок розділення функцій цілеспрямовано впливає на формування і зміну окремої особистості у процесі колективної або індивідуальної, соціально опосередкованої діяльності. Службова діяльність правоохоронців не уявляється без комунікативних зв'язків [38]. Спілкування виконує роль регулятора взаємин між правоохоронцем і громадянами. На важливість цього процесу постійно звертається увага в різних нормативних документах. Президент України В. Ющенко під час виступу на колегії МВС у серпні 2005 р. зауважував, що повсякденна діяльність міліції протікає на очах у населення й авторитет міліції багато в чому залежить від поведінки її працівників при спілкуванні з людьми. Дуже важливо, щоб кожен правоохоронець був ввічливий і тактовний у поводженні з громадянами, чуйно ставився до їх прохань і заяв, справедливо оцінював їх поведінку, а також щоб стежив за своїм зовнішнім виглядом [39].

Характеризуючи правоохоронну діяльність, яка є головним видом діяльності працівників органів внутрішніх справ, фахівці зазначають, що вона є комунікативною за змістом та гуманістичною за своєю сутністю [38]. Крім цього необхідно враховувати те, що комунікативна діяльність правоохоронців є доволі своєрідною. Вона має низку психологічних особливостей, які, з одного боку, роблять її специфічною, з іншого - можуть її ускладнювати. Ці особливості правоохоронної діяльності передбачають високий рівень комунікативної культури працівників органів внутрішніх справ, складовими якої є певна сукупність знань та умінь, що забезпечують ефективне протікання комунікативного процесу [46]. Здатність працівників органів внутрішніх справ установлювати, підтримувати та розвивати необхідні контакти з іншими людьми, плідно співробітничати з ними, з гідністю поводитись у конфліктних ситуаціях і таке інше має значення як для виконання ними безпосередніх службових обов'язків, так і для ефективної взаємодії на внутрішньо-організаційному рівні, від цього значною мірою залежить імідж органів внутрішніх справ як цілісної організації [27].

Рівень комунікативної компетенції працівників органів внутрішніх справ знаходиться у прямій залежності від їх загального розвитку, широти світогляду, наявності різнобічних знань, сформованості певних моральних принципів. На останнє звертаємо особливу увагу, бо, перебуваючи на передньому краю боротьби зі злочинністю, працівники органів внутрішніх справ повинні виконувати роль морального еталону, бути зразком для наслідування у додержанні соціальних та етичних норм [42]. Враховуючи. це, МВС України неодноразово підкреслювало необхідність підвищення якості роботи з персоналом органів внутрішніх справ, виховання співробітників у дусі шанобливого ставлення до закону, норм моралі, підвищення рівня їх загальної та професійної культури, службової етики, гострого та принципового реагування на прояви грубощів та інші негативні випадки [28].

Мазурик О. В розглядає засоби спілкування і способи комунікативної дії, що впливають на розвиток навиків професійного спілкування та вміння встановлювати психологічний контакт офіцерами МВС при вирішенні службового завдання. Однією з найважливіших психологічних особливостей спілкування в органах внутрішніх справ є його професійна спрямованість, пов'язана з необхідністю встановлювати осіб, що скоїли злочини, свідків, потерпілих та інших, тобто існує певна заданість параметрів спілкування [27]. З боку правоохоронців це встановлення істини, а з боку злочинців приховування обставин злочину, прагнення уникнути відповідальності, дати хибну інформацію. Характерною особливістю спілкування правоохоронців за таких умов є нормативність. Наприклад, спілкування слідчого з підслідним регламентоване нормами процесуального законодавства [31].

Істотні труднощі у спілкуванні виникають через те, що правоохоронець змушений вступати у спілкування, незважаючи на своє часто негативне ставлення до співбесідника, на свій стан, небажання спілкуватися і т.д. Спілкування - невід'ємна частина його діяльності. Сам об'єкт спілкування специфічний, як правило, це не кращі представники нашого суспільства, з якими правоохоронцю спілкуватися нелегко [27]. Спілкування ускладнене наявністю психологічних бар'єрів, пов'язаних з багатьма чинниками: страхом входити у контакт з людиною у міліцейській формі, нерозумінням один одного, неправильними поясненнями намірів сторін, недовірою і т.п. Крім того ж ці бар'єри можуть створюватися штучно і призводити до загострення взаємин, виникнення конфліктів [31]. І нарешті, правоохоронець повинен обов'язково враховувати особливості спілкування у злочинному середовищі - наявність злочинного жаргону і татуювань, як специфічних засобів спілкування у такому середовищі. їх знання є корисними і необхідними для вирішення деяких оперативно-службових завдань [28].

Дуже важливо, щоб правоохоронець володів такими необхідними комунікативними якостями, як уміння: швидко встановлювати психологічний контакт з незнайомими людьми і викликати їх прихильність до себе; слухати інших людей; здійснювати психологічний вплив на людей при виконанні службових завдань; долати психологічні бар'єри у спілкуванні; рольові уміння [39]. Щодня правоохоронець зустрічається у різноманітних ситуаціях з безліччю людей, з якими він спілкується, і від того, наскільки вміло він входить з ними у контакт, наскільки швидко й ефективно це робить, залежатиме й кінцевий результат його діяльності. Уміння викликати до себе прихильність людини, завоювати її довіру дозволяє встановити довірчі взаємини, одержати від неї оперативно значущу інформацію [28]. Фахівці в області спілкування вважають, що однією з найбільш важливих якостей, яка сприяє підвищенню ефективності процесу спілкування, є уміння вислуховувати інших. Коли людина уважно слухає свого співбесідника, вона таким чином демонструє свою зацікавленість у тому, що він говорить, проявляє повагу до нього. І це обов'язково полегшуватиме встановлення психологічного контакту. Звертаючись до правоохоронця, людина очікує, що її уважно вислухають, з'ясують її питання і допоможуть у вирішенні проблем. Уміння вислуховувати людину дозволяє правоохоронцю викликати її прихильність до себе, зняти психологічне напруження, яке, як правило, має місце на початковій стадії спілкування [27]. Для правоохоронця важливо не тільки правильно спілкуватися з людьми, але й уміти здійснювати психологічний вплив на них: схиляти їх до своєї точки зору, переконувати. стимулювати позитивні прояви в їх поведінці примушувати давати правдиву інформацію і т. н Завжди необхідно пам'ятати, що правоохоронець спілкується не тому, що його просто цікавить ця людина, а для того, щоб змінити її позицію. І саме психологічний вплив у процесі спілкування з нею дозволяє цього добитися [38]. Усе це й пояснює необхідність комунікативної підготовки правоохоронців - тривалого і складного процесу. Важливо, щоб правоохоронець під час комунікативної підготовки отримав уявлення про найбільш значущі психологічні закономірності спілкування [28].

1.2.2 Розвиток навичок професійного спілкування

Важливою складовою частиною професійної майстерності правоохоронців, що здебільшого визначає успішність реалізації покладених на них функцій, є навички професійного спілкування, уміння встановлювати психологічний контакт із громадянами при вирішенні оперативно - службових завдань [38]. Встановлення психологічного контакту є цілеспрямована, планована діяльність щодо створення умов, які забезпечують розвиток спілкування у потрібному напрямку і досягнення його мети [3]. Психологічний контакт, що встановлюється правоохоронцями з громадянами під час вирішення оперативно-службових завдань, є важливим параметром оперативно-службової діяльності й істотно відрізняється від психологічних контактів, що встановлюються між людьми у буденному житті. Головна ж його відмінність, зазначена у низці нормативних документів МВС України, полягає у тому, що успішне досягнення психологічного контакту правоохоронцями нерозривно пов'язане з отриманням значущої інформації і зміною ліні поведінки громадян у діапазоні від протидії до сприяння і співпраці [42]. У встановленні психологічного контакту виділяють кілька етапів, які включають частину загального процесу розвитку спілкування:

1. Прогнозування майбутнього спілкування. Для оптимального досягнення мети при встановленні психологічного контакту доцільно мати попередній план дій, спрогнозувати майбутнє спілкування. Для цього необхідні попередні дані про особу, з якою належить спілкуватися. Є психічні властивості особи, що полегшують встановлення з нею контакту відвертість, допитливість, товариськість, ввічливість, тактовність [28]. Разом з цим с властивості особи, які ускладнюють встановлення контакту: підвищена дратівливість, запальність, агресивність, підозрілість, скритність озлобленість.

2. Створення зовнішніх умов, що пояснюють встановлення контакту. У кожному конкретному випадку зовнішні умови мають ідеально відповідати тій соціальній ролі, яку необхідно проявити у процесі спілкування. Ніщо не повинне, заважати спілкуванню, відволікати вашого співбесідника. Обстановка має сприяти довірливій бесіді.

3. Прояв зовнішніх комунікабельних якостей, накопичення згоди. Усмішка, привітні жести, міміка привертають співбесідника до вас, викликають у нього позитивні емоції, що має значення для процесу встановлення психологічного контакту. Як уже зазначалося вище, правоохоронцю у процесі спілкування з громадянами дуже часто доводиться долати психологічні бар'єри [38]. З цією метою необхідне накопичення згоди із співбесідником на початковому етапі спілкування. Тут не має значення те, з приводу чого досягнуто згоди, важливою є кількість згод. Потрібно вміти так ставити питання, щоб людина не могла не погодитися з вами.

4. Пошук загальних і нейтральних інтересів. На початковій стадії спілкування важливо викликати до себе прихильність людини, порозумітися з нею. Досягненню цієї мети допомагає виявлення загальних і водночас нейтральних інтересів (це може бути хобі). Загальні інтереси та їх пошук завжди викликають позитивні емоції, й ініціатор контакту у такому випадку є джерелом цих емоцій. Саме по собі спілкування за інтересом зближує співбесідників, створює групу. Крім того, нейтральні інтереси завжди зменшують відмінність в інтересах і статусі [18].

5. Дії щодо ліквідації перешкод у спілкуванні. У процесі розвитку психологічного контакту з людиною необхідно звертати увагу і вживати необхідних заходів щодо ліквідації перешкод у спілкуванні, до яких можна віднести такі: негативне ставлення до майбутнього спілкування; наявність психічних станів, що ускладнюють чи роблять неможливим розвиток спілкування; втручання сторонніх осіб тощо. Усунення всіх перешкод - обов'язковий етап встановлення психологічного контакту [37].

6. Індивідуальна дія. Завершувати встановлення психологічного контакту правоохоронець повинен індивідуальним впливом на особистість співбесідника. Мета такого вітливу - отримання від співбесідника довірливої інформації. При цьому можуть вироблятися якісь загальні норми довірчих відносин на майбутнє [18].

1.2.3 Психологічні особливості спілкування в криміналістичній тактиці

Термін "спілкування" досить часто зустрічається в судовій і загальній психології, розмовній практиці для позначення широкого кола явищ та взаємодій. В судово-слідчій практиці спілкування найчастіше інтерпретують в інформаційному аспекті як одержання інформації в пізнавальній діяльності. При цьому під суб'єктами спілкування розуміються головним чином люди, а під засобами одержання і передачі інформації - інтелектуальна діяльність людини, її іманентні властивості, перш за все мовлення [31]. В загальній теорії криміналістики про спілкування як спеціалізоване міждисциплінарне поняття не згадується. Ця прогалина усунута останнім часом українськими криміналістами, які обґрунтували окрему криміналістичну теорію спілкування і запропонували увести її в структуру загальної теорії криміналістики, а поняття "спілкування" - в мову науки криміналістики [15]. Розслідування в кримінальному судочинстві прийнято пояснювати як спеціальне пізнання, що здійснюється уповноваженими на це особами в формі кримінально-процесуального доказування. Цей процес носить діяльний, активний характер і відрізняється тим, що, пізнаючи подію злочину, суб'єкт (слідчий, прокурор, суддя) здійснює перехід від незнання до знання шляхом спілкування з матеріальним і соціальним середовищем і тим самим змінює відносини людей та речей [5]. Різноманітність об'єктів, які беруть участь у спілкуванні, дає змогу побудувати можливі структури процедур спілкування, яких може бути дві: перша - "суб'єкт - суб'єкт", друга "суб'єкт - предмет".

Спілкування за першою схемою здійснюється інтелектуальними і аналітико-вербальннми засобами, головним чином мовними і органами чуттів. Спілкування здійснюється безконтактно в формі мовного впливу або предметно-знакового обміну інформацією. Більшість слідчих дій і оперативно-розшукових заходів становлять собою процедуру спілкування "суб'єкт - суб'єкт" [31]. Спілкування за другою схемою здійснюється органолептичними або інтелектуально-вербальними засобами. Спілкування може бути безпосереднім або опосередкованим. В разі безпосереднього спілкування суб'єкт органами чуттів здійснює вплив на досліджуваний об'єкт і таким чином одержує від нього інформацію [5]. Тому справедливо підкреслюється, що сутністю огляду місця події є безпосереднє сприйняття, тобто дослідження, матеріальної "картини". В разі опосередкованого спілкування суб'єкт для розширення діапазону чуттєвості органолептичних засобів використовує технічні засоби виявлення, фіксації, дослідження та передачі інформації, що вилучається із матеріальних джерел. Аналізуючи структуру судово-слідчої діяльності, нескладно побачити, що спілкування є необхідним компонентом будь-якої слідчої дії та слідчої діяльності взагалі. Викладене дає змогу стверджувати, що спілкування - це нова криміналістична категорія, яка має методологічне значення для криміналістичної тактики тому її слід інтерпретувати як окрему теорію науки криміналістики [31].

У криміналістиці спілкування слід розуміти як сферу індивідуального буття суб'єкта, пов'язану з іншими формами його життєдіяльності. Спілкування - це динамічна категорія процесу особистісних відносин, умова створення соціально-психологічних наслідків. Тому спілкування інтерпретують як комунікативний процес, сутність якого полягає в обміні інформацією. Спілкування в цьому аспекті можна розуміти як інструмент пізнання, воно слугує пізнанню, а не навпаки. Нарешті, спілкування доцільно розуміти як спонукання до діяльності, самовираження суб'єкта і досягнення певної мети [15]. Отже, спілкування є новим багатоплановим криміналістичним поняттям, яке становить, з одного боку, філософсько-психологічну категорію загально методологічного рівня, а з другого - назву окремої криміналістичної теорії, учення про принципи (загальні начала, положення), прийоми спілкування в судово-слідчій діяльності взагалі і криміналістичній методиці та практиці зокрема [31]. Спілкування - як нове криміналістичне поняття можливо характеризувати за допомогою специфічних властивостей і ознак, до яких відносяться динамічність, доцільність, індивідуальність, конкретність, результативність, вплив (примушування) [3]. Динамічність характеризує спілкування як один із видів людської діяльності, специфічну форму прояву суб'єкта із зовні. Уся слідча і судова діяльність хоча й здійснюється в рамках кримінально-процесуального закону, але є глибоко суб'єктивною, оскільки здійснює її суб'єкт [46]. Саме специфічно-суб'єктивні якості суб'єкт проявляє в діяльності. Разом з тим спілкування не можна зводити тільки до діяльності, оскільки перше є спонукальною причиною, потребою людини, а друге - одна із форм спілкування. Мета спілкування визначає вид ситуації, вона може бути конфліктною і безконфліктною, складною і простою та ін [37]. Конкретність розкриває унікальність спілкування з суб'єктивної сторони. В ній знаходить овій прояв єдність діяльності та взаємодії як єдиної сутності спілкування. Разом з тим конкретність характеризує невідворотність взаємодії і появу результатів спілкування. Результативність являє собою структурну властивість процесу спілкування, який завжди завершується конкретним і остаточним результатом - відображенням взаємодії. При вербальному спілкуванні результат - це уявний образ, слід пам'яті у суб'єктів, що спілкувалися, наприклад, при допиті у слідчого і допитуваного [31].

У соціометрії результати вербального спілкування вимірюються такими поняттями, як "досягнення взаєморозуміння", "встановлення психологічного контакту", "зняття стресу", "створення соціальної спільності", "розв'язання комунікативного завдання" та ін. При невербальній формі спілкування ("суб'єкт - предмет") утворюються як ідеальні, так і матеріальні відображення. Найбільше значення надається матеріальним слідам їв найширшому їх розумінні. Матеріальні сліди можуть бути виміряні за допомогою точних методів, а їх ознаки представлені якісно-кількісними параметрами [24]. Вплив у життєвому контексті означає процес функціонування об'єктів у складний системі, коли взаємодіючі об'єкти і (об'єкти) впливають один на одного і управляють процесом спілкування. У криміналістиці термін "вплив" застосовується в слідчій тактиці в зв'язку з використанням прийомів, методів та засобів збирання і дослідження доказів, джерелами яких є люди і речі [5].

У сучасній криміналістиці термін "вплив" є важливим у мові науки криміналістики і досліджується в двох напрямках:

1) в окремому криміналістичному вченні "Слідознавство", де вплив найбільш досліджений та інтерпретується як робота слідоутворюючого об'єкта (предмета), що породжує утворення слідів, а рівні "елементарного" відображення (копіювання одного об'єкта матеріальною структурою іншого);

2) впив як психологічне поняття використовується в криміналістичній тактиці як взаємодія суб'єкта кримінального процесу при збиранні, дослідженні та використанні доказів на рівні суспільно-психічного відображення, утворення особистісних (ідеальних) джерел - слідів пам'яті [31]. У зв'язку з цим уявляється своєчасним віднести поняття "вплив" до методологічних категорій окремої криміналістичної теорії спілкування і дослідити його в криміналістичній тактиці. Такими є деякі загальні положення спілкування в сучасній криміналістиці. Не менш проблематичними залишаються структура, види та суб'єкти спілкування [15].

Спілкування є багатопланове явище, зміст і структура якого в різних галузях знань інтерпретуються по-різному. В криміналістичному плані на спілкування вперше звернув увагу В. Лукашевич. Він розглядав його в якості засобу криміналістичної тактики в найбільш загальному його розумінні як сутність пошуково-пізнавальної діяльності. Оскільки спілкування - це єдиний процес діяльності взаємодії, остільки його структуру слід розглядати як різновид моделі соціальної діяльності взагалі, котра включає до себе чотири елементи: суб'єкт > засіб > предмет > результат (продукт).

1. Суб'єктами спілкування в розслідуванні злочинів є учасники кримінального процесу: слідчий, прокурор, суд, обвинувачений, потерпілий, свідок, експерт, спеціаліст, захисник та ін. Функції та завдання учасників кримінального судочинства жорстко обмежені процесуальною формою доказування, здійснювати яку можуть лише уповноважені на те державою особи.

2. Засоби спілкування - це знаряддя розумової та фізичної праці людини. Вони опосередковані суб'єктом діяльності та їх завданнями, тому засоби спілкування поділяють на: інтелектуальні, мовні, динамічні, предметно-знакові та технічні:

а) Інтелектуальні засоби слід розуміти як іманентні властивості суб'єкта, що відносяться до психічного життя людини, її розумовий розвиток, пізнавальні та творчі здібності, що застосовуються як специфічний "інструментарій" у спілкуванні взагалі і судово-слідчому спілкуванні зокрема.

б) Мовні засоби являють собою мовлення суб'єкта, за допомогою якого він здійснює пізнавальну діяльність і взаємодію в матеріальному середовищі.

в) Динамічні (поведінкові) засоби - це виразні рухи тіла людини, які несуть повне смислове (інформаційне) навантаження щодо предмета спілкування. Серед них розрізняють міміку, жестикуляцію та пантоміміку.

г) Предметно-знакові засоби становлять собою матеріальні об'єкти, які несуть певне семантичне (змістовне) навантаження. Це предмети-знаки, рисунки, письмо графічне.

д) Технічні засоби - це різні пристрої, що дають змогу спілкуватися на відстані за допомогою засобів зв'язку, транспорту, переміщати предмети-знаки спілкування тощо [31].

Предмет спілкування слід розуміти як матеріальні та ідеальні джерела інформації, які використовуються у доказуванні в кримінальних справах, а також явища, події, стан людей і речей, що використовуються в розслідуванні злочинів [3].

Результат (продукт) спілкування слід розуміти в широкому плані як будь-яку зміну в матеріальному і соціальному середовищі, яка виникає внаслідок взаємодії людей і речей. Результат слідчої діяльності - це розкритий злочин, викриття та покарання, злочинця, попередження злочину, відновлення порушеного права громадянина та ін. Кожна слідча дія, оперативний захід мають кінцевий результат, який для суб'єкта спілкування є одержаною шляхом порівнянна результату з. поставленою метою мірою спілкування [5].

У діяльності правоохоронців використання мовних засобів спілкування відіграє дуже важливу роль. Від уміння правильно формулювати свої думки, грамотно їх висловлювати під час безпосереднього спілкування або складання різного рід документів здебільшого залежить ефективність службової діяльності [15].

Розділ 2. Психологічні особливості спілкування працівників ОВС

2.1 Загальна характеристика груп обстежуваних і методів дослідження