Спілкування як чинник формування особистості

Поняття про спілкування та його функції. Теоретичне обґрунтування психологічних особливостей процесу спілкування та експериментальне вивчення його впливу на розвиток особистості у юнацькому віці. Методи організації дослідження комунікативної активності.

Рубрика Психология
Вид курсовая работа
Язык русский
Дата добавления 10.09.2011
Размер файла 158,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ ТА УПРАВЛІННЯ

Кафедра галузевої психології та психології управління

Спілкування як чинник формування особистості

(курсова робота)

Науковий керівник: Зеленін В.В.

Київ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ПРО СПІЛКУВАННЯ, ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

1.1 Функції та форми спілкування, його структура

1.2 Види та засоби спілкування

1.3 Особливості формування комунікативних навичок у юнацькому віці

Висновки до I розділу

РОЗДІЛ II ДОСЛІДЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ ВИЯВУ КОМУНІКАТИВНОЇ АКТИВНОСТІ ШКОЛЯРІВ

2.1 Методи організації дослідження комунікативних навичок

2.2 Аналіз отриманих результатів діагностики

2.3 Практичні рекомендації щодо розвитку комунікативних навичок

Висновки до II розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Процес формування людини визначається діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціального, матеріального і духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив природного середовища та соціального оточення, суб'єктів суспільного та сімейного виховання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та спілкування.

Проблема формування особистості, впливу різних чинників у цьому процесі, співвідношення понять, за допомогою яких аналізується це явище, не нова. Вона має свою історію, свою філософсько-соціологічну, психолого-педагогічну традицію. Представники французького матеріалізму XVIII ст. і утопічного соціалізму вважали людину продуктом обставин та виховання: щоб змінити людину, треба змінити середовище і забезпечити виховання. Послідовники суб'єктивного ідеалізму, навпаки, абсолютизували значення самовдосконалення. Проте людина не лише продукт обставин (впливу соціального середовища), а й творець, будівник; у процесі перетворення навколишнього природного і соціального світу він змінює і свій внутрішній світ, свідомість, себе як фізичну, психічну й соціальну істоту. Водночас людина формується як об'єкт соціальних відносин.

Розвиток суспільства забезпечується завдяки фізичному та духовному відтворенню його членів, виробництву засобів життя. Людина набуває людських рис, формується як особистість шляхом включення в діяльність, суспільні відносини, через привласнення накопиченого попередніми поколіннями досвіду, спілкування з сучасниками, самовдосконалення.

Зміст складного, суперечливого процесу становлення і розвитку соціального індивіда, окремих його складових розкривається за допомогою низки понять. Зокрема, поняття «формування особистості» означає сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників (природних, соціальних, що спонтанно, стихійно діють і цілеспрямовано використовуються), які справляють істотний вплив на становлення і розвиток людини, її соціальних характеристик, соціально-психологічних властивостей. Тобто, поняття «формування особистості» включає соціальне середовище, виховання, самовиховання, діяльність і спілкування.

У 1969 році американський психолог Д. Делс нарахував 96 визначень поняття “спілкування”. Річ у тому, що в залежності від наукової школи, вивчаються і досліджуються ті феномени спілкування, що співвідносяться із відповідною науковою концепцією. При цьому, одні автори вважають, що спілкування та діяльність - дві рівнозначні категорії людського буття, другі - що спілкування є однією із сторін діяльності, і, нарешті, треті - що спілкування є особливим видом діяльності. Загалом, спілкування розглядається як складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребою спільної діяльності і який містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досвідом, трудовими і побутовими навичками, не контактуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опосередковано). Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини як особистості і суб'єкта діяльності. Міжособистісне спілкування становить собою персоніфіковану форму суспільних відносин.

За своєю природою спілкування -- соціально-психологічне явище. Як показали соціально-психологічні дослідження, основні психічні здібності, властивості, якості і характеристики особи, форми її поведінки й діяльності формуються в процесі спілкування з іншими людьми.

Роль спілкування у становленні особи переоцінити неможливо: «Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині, як для інших, так і для самого себе», -- писав М Бахтін. Спілкування є обов'язковою умовою формування загального інтелекту, розвитку емоційної сфери і волі людини. (Тут можна навести красномовний приклад з дитиною, яка жила у зграї вовків). Спотворене, порушене спілкування веде до деформації внутрішнього світу і психічних властивостей особи. Розвиток індивідуальної свідомості також неможливий без спілкування.

Метою спілкування є планування і координація спільної діяльності індивіда або суспільства в цілому, тобто воно обслуговує іншу, некомунікативну діяльність. Ця продуктивна діяльність може мати як матеріальний характер (матеріальні об'єкти -- носії соціальних цінностей -- знаряддя, предмети, засоби людської праці), так і духовний (ідеї, думки, ідеали, цінності).

Можливі цілі спілкування надзвичайно широкі і знаходяться за межами самого спілкування, тобто спілкування здійснюється задля чогось: отримати чи надати матеріальні блага (предмети, послуги), забезпечити взаємодію при виконанні спільної роботи (практичної і теоретичної), дістати чи передати ті чи інші дані, змінити стан, допомогти іншому у вирішенні його духовних проблем, виробити власне ставлення до важливих явищ життя тощо.

Як правило, спілкування розглядається як суб'єкт-суб'єктні відносини із зворотнім зв'язком, і залежить воно перш за все від цілей і цінностей, на які орієнтується. У процесі спілкування люди не тільки формують свої уявлення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять “спільну мову”. Спілкування -- це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе -- до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.

Щоб повніше оцінити вплив спілкування на розвиток суспільства, вчені намагаються встановити його функції, виділити і вивчити окремі його аспекти. Для культурного розвитку людини спілкування стає потребою, його відсутність сприймається як тяжка, непоправна втрата. Потреба у спілкуванні не у всіх однакова, вона залежить від цілого комплексу біосоціальних характеристик людини (темпераменту, психічної спрямованості особи -- екстраверти й інтроверти, цінностей, норм, принципів, традицій, стану здоров'я, нервової системи тощо). Поряд з потребою у спілкуванні можна говорити про здібність до спілкування (тобто про практичне оволодіння його нормами і правилами).

Спілкування інколи є практично єдиним способом задоволення людських потреб, однак було б невірним заперечувати самоцінність людського спілкування як засобу духовної взаємодії і формування особистості. Кожна людина -- молода чи похилого віку -- завжди дуже хворобливо переносить стан самотності, відірваність від оточуючих. Змінюються об'єктивні і суб'єктивні умови спілкування, загально-соціальні та індивідуальні ціннісні орієнтації, засоби, форми сучасного спілкування, але потреба у спілкуванні у людей ніколи не зникає. А для психічного розвитку дитини особливо велике значення має його спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. В цей час все зі своїх людських, психічних і поведінкових якостей він набуває майже виключно через спілкування, оскільки аж до початку навчання в школі, а ще більш безумовно - до настання підліткового віку, він позбавлений здібності до самоосвіти і самовиховання. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім'ї та школі виникає саме тому, що люди не мають навичок спілкування, не знають його механізмів, законів.

Останніми десятиліттями інтерес до проблем спілкування значно посилився. Це пов'язано насамперед з розвитком соціальної психології й підсиленням її впливу на всю систему психологічних наук. Проте проблема спілкування має ширше значення. До неї звертаються такі галузі психологічних знань, як психологія праці, інженерна, медична, педагогічна, юридична психологія, тощо, здобутки яких, у свою чергу, збагачують загальну теорію формування психіки людини і розвитку її як особистості. Хоча спілкування і стало предметом інтенсивних розробок останніх десятиліть, воно є не новою проблемою для вітчизняної психології. Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М. Бехтерєва, В.М. Мясищева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О. Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших психологів, котрі вивчають проблеми спілкування сьогодні. Щоб повніше оцінити розвиток комунікативних навичок та вплив спілкування на розвиток суспільства, вчені намагаються встановити його функції, виділити і вивчити окремі його аспекти.

Виходячи з актуальності означеної вище проблеми нами була визначена тема курсової роботи: “Спілкування як чинник формування особистості”.

Об'єктом дослідження виступає процес спілкування.

Предмет дослідження склали психологічні особливості комунікативних навичок в юнацькому віці як чинника формування особистості.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні психологічних особливостей процесу спілкування та експериментальному вивченні його впливу на розвиток особистості у юнацькому віці.

Мета дослідження передбачає розв'язання наступних завдань:

Висвітлити поняття про спілкування, його функції та форми.

Розкрити види та засоби спілкування.

Розкрити формування комунікативних навичок в юнацькому віці.

Описати методи організації дослідження комунікативної активності.

Проаналізувати результати дослідження рівня комунікативних навичок в період юності.

Розробити рекомендації щодо оволодіння та розвитку комунікативних навичок.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи досліджень: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, спостереження, анкетування, тестування.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури. Список використаної літератури складає __ найменувань. Робота викладена на __ сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ПРО СПІЛКУВАННЯ, ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

1.1 Функції та форми спілкування, його структура

Серед чинників, що формують особистість, у психології вирізняють насамперед трудову діяльність, пізнання і спілкування. У соціальній психології явище спілкування є одним з найважливіших, позаяк породжує такі феномени, як обмін інформацією, сприймання людьми один одного, керівництво й лідерство, згуртованість і конфліктність, симпатія і антипатія тощо. Вітчизняна психологічна наука має давні традиції, щодо дослідження категорії «спілкування» та виявлення її специфічно-психологічного аспекту. Передусім принциповим є питання взаємозв'язку спілкування й діяльності.

Виходячи із ідеї єдності спілкування й діяльності (Б. Ананьєв, О.Леонтьєв, С. Рубінштейн та ін.), під спілкуванням розуміється реальність людських стосунків, яка передбачає будь-які форми суспільної діяльності людей. Тобто будь-які форми спілкування належать до специфічних форм спільної діяльності. До того ж люди не просто спілкуються в ході виконання ними певних функцій, але вони завжди спілкуються під час відповідної діяльності. Отож спілкується завжди діяльна людина. Г. Андреєва вважає, що доцільним є найширше розуміння зв'язку діяльності і спілкування, коли спілкування розглядається і як аспект спільної діяльності, і як її своєрідний дериват (похідне від чогось первинного). Іншими словами, спілкування доцільно розглядати в двох планах: як аспект спільної діяльності і як її продукт (В. Слободчиков, Є. Ісаєв).

Стосовно іншої позиції, коли категорія «спілкування» може розглядатися як самостійна і зведена до діяльності (В. Знаков, А. Реан та ін.), процес спілкування стає для людини не лише засобом, а й метою. Таке розуміння спілкування дає змогу розглядати цю дефініцію як таку, що не обов'язково виникає внаслідок потреби у спільній діяльності; вона може виступати у ролі самомотивованого процесу. Як приклад маємо фатичне (пусте) спілкування, в діяльному аспекті беззмістовне, те, метою якого є підтримка самого процесу спілкування.

Проблема спілкування посідає центральне місце в психологічній концепції Л.С. Виготського, хоч сам термін «спілкування» не дуже часто трапляється в його працях. Основні положення його вчення можна сформувати так: спілкування, взаємодія в ранньому онтогенезі змінюють структуру психічних процесів. Таким чином воно генетично передає психічні процеси в їх кінцевому вигляді, визначає їх структуру, яка, у свою чергу, детермінує їх вияви як знову відкритих до спілкування, взаємодії, діалогу.

У «Психологічному словнику» спілкування визначається як «взаємодія 2-х чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру».

Спілкування - універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Під структурою об'єкта розуміють порядок стійких зв'язків між елементами об'єкта дослідження, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі в процесі зовнішніх і внутрішніх змін. Формалізація будь-якого явища, у тому числі й спілкування, виявлення в ньому стійких зв'язків між структурними компонентами дає змогу глибше його зрозуміти й проаналізувати.

Г. Андреєва визначає структуру спілкування як виокремлення в ньому трьох взаємопов'язаних чинників: комунікативного (обмін інформації між індивідами), інтерактивного (організація взаємодії між учасниками спілкування, тобто обмін не лише знаннями, ідеями, а й діями), перцептивного (процес сприймання й пізнання партнерами один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння). Б. Паригін розглядає структуру спілкування як взаємозв'язок двох аспектів: змістовного й формального, тобто комунікацію та взаємодію зі своїм змістом і формою. О. Бодальйов виокремлює гностичний (пізнавальний), афективний (емоційний) і практичний (діяльний) компоненти.

Логічним підґрунтям для моделювання структури спілкування як процесу (передавання інформації, взаємовплив, пізнання один одного, обмін результатами діяльності тощо) може бути характеристика його стосовно автономних компонентів, таких як: мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку, що встановлюється між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види й форми спілкування;соціокультурна та етнопсихологічна специфіка спілкування; етико-психологічні й гендерні особливості спілкування; стилі, стратегії і тактики спілкування; результат спілкування. В цьому контексті важливо підкреслити роль середовища, в якому реалізується взаємодія. Йдеться про соціальну ситуацію спілкування, передусім про присутність інших людей під час спілкування, які змінюють цей процес. Зокрема, люди комунікабельні швидко орієнтуються в будь-якій ситуації, дістають задоволення і відчувають піднесення від «роботи на публіку», аті, котрі мають труднощі в налагодженні контактів, губляться, діють імпульсивно, втрачають контроль над своєю поведінкою й тим, що говорять. У характеристиці безпосереднього спілкування варто розрізняти інструментальну спрямованість на виконання ( на виконання соціально-значущого завдання, на справу, результат) і особистісну спрямованість (на задоволення особистісних потреб і бажань). Процес спілкування можна вважати повноцінним, якщо в ньому гармонійно поєднуються 2 чинники: зовнішній (поведінковий, операційно-технічний) і внутрішній (ціннісні особливості індивіда).

Форми спілкування. Спілкування між людьми може відбуватись в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування - взаємодія між незнайомими чи між непов'язаними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв'язки між суб'єктами, в яких вони виступають як громадяни, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове (офіційне, формальне) спілкування передбачає зв'язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів тут поєднують взаємні обов'язки: лікар - хворий, керівник - підлеглий, вчитель - учень тощо.

Неформальне спілкування здійснюється поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями. Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

Розрізняють спілкування першого роду (як комунікація, сторона спільної діяльності) і другого роду (як передача через виготовлений матеріальний продукт своєї індивідуальності людям, закріплення і продовження себе в інших людях).

Щодо функцій (від лат. funktio - виконання, здійснення) спілкування, то під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі і завдання, які воно виконує в процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Оскільки спілкування з його формами і способами існування суспільства та окремої людини є всією характеристикою світу людей, то спілкування є полі функціональним явищем. В літературі виділяються і аналізуються різні функції спілкування. Б.Ф. Ломов, наприклад, виокремлює у спілкуванні три функції: інформаційно-комунікативну (будь-який обмін інформацією), регуляційно-комунікативну (регуляція поведінки й регуляція спільної діяльності у процесі взаємодії) і афективно-комунікативну (регуляція емоційної сфери людини). Можна підмітити, що ця багатоманітність функцій пов'язяна з різноманітною діяльнісю людини.

Існують дослідження, в яких розглядаються такі функції спілкування (А.А. Брудний): 1) інструментальна функція, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інформації, суттєвої для виконання дії; 2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріплення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей в цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач; 3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння; 4) трансляційна функція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціночних критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направленої соціалізації (через спілкування відбувається інституціональне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів в різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Серед чисельності функцій спілкування звернемо увагу на ті, в яких найбільше розкривається його соціальна сутність. Спілкування виконує в колективній діяльності людей комунікативно-зв'язуючу роль.

Генетичні коріння спілкування, передусім знакові, речові його форми, - у сумісній практичній діяльності людей. Спілкування - це найважливіша умова успіху такої діяльності. Про значення спілкування як комунікативно-зв'язуючої сторони практичної діяльності красномовно розказується в міфі про Вавілонську башту. В ньому йдеться проте, що люди, володіючи однією мовою, спілкуючись на одному й тому ж самому наріччі, вирішили зробити серйозну загальну справу - побудувати місто Вавілон і башту, вершина б якої сягала до небес. Рухала ними гординя. Але за цю гординю Бог їх покарав. Він зійшов з небес і змішав усі людські мови. Одного дня люди прокинулись і усвідомили, що більше не розуміють один одного. Немає можливості домовитись - немає загальної діяльності, замість цього у них з'явився страх, вони почали боятись один одного, і гуртуватись у невеличкі групи. Розкидав Господь їх по всій Землі, і вони не збудували башту.

Отже, предметно-перетворююча діяльність людини, що забезпечує її життя, здійснюється через зв'язок з іншими людьми. В цих взаємозв'язках і взаємодіях людей створюється весь «світ людини», в якому проявляється її сутність. Причому слід мати на увазі універсальність цих зв'язків, тобто розглядати взаємозв'язок не лише в тому смислі, що людина з тими людьми, які її оточують, але й з усіма іншими людьми на світі опосередковано і цей взаємозв'язок є всезагальним, універсальним.

1.2 Види та засоби спілкування

Численні функції спілкування, безперечно, породжують велику кількість його видів. Враховуючи складність спілкування, класифікувати його види можна за багатьма ознаками. За даними Орбан-Лембрик Л.Е, що подані у підручнику «Соціальна психологія особистості і спілкування» розглянемо деякі з них, які на думку авторів книги мають науково-практичний інтерес.

За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом існує необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає практично неможливою), бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню виробничих, виховних та інших завдань), нейтральне (міжособистісні контакти, які не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблем) і небажане спілкування (міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань). Зазначений клас видів міжособистісного спілкування має стосунок до питання про продуктивність і непродуктивність міжособистісних контактів і до критеріїв їх оптимальності.

Учасниками спілкування можуть бути як безпосередні конкретні індивіди так і опосередковані групи людей. Ідеться про міжособистісне й масове спілкування. Міжособистісне проявляється в безпосередніх контактах, які, в свою чергу, визначаються й регулюються всією системою суспільних відносин, умовами суспільного виробництва, інтересами людей і груп. У цьому міжособистісному спілкуванні зазвичай застосовують мовні і немовні засоби обміну інформацією, механізми психологічного впливу та ін. Воно передбачає встановлення прямих контактів між партнерами зі спілкування, дає змогу безпосередньо реагувати і впливати на процес взаємодії. Саме тому міжособистісне спілкування ще називають прямим, безпосереднім на відміну від опосередкованого масового спілкування (має анонімний характер, воно спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей, і здійснюється найчастіше за допомогою за допомогою засобів масової комунікації).

В ситуації опосередкованого спілкування між учасниками взаємодії наявна певна просторово-часова дистанція. За таких умов спілкування має переважно однобічний характер:людина може лише сприймати інформацію, яка надходить до неї від інших генерацій, суспільств або епох, але не може передавати їм якусь інформацію сама. Таке опосередковане спілкування здійснюється, наприклад, завдяки літературі, творам мистецтва або іншим витворам культури. Має надзвичайно важливе значення для збагачення стосунків людини зі світом, виводить її за межі безпосереднього оточення, робить особистість причетною для всієї людської культури й до всіх подій, що відбуваються у світі.

Якщо спілкування організовується навколо власне психологічних проблем (встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, створення умов для розвитку індивіда) та ін.), його називають особистісно-орієнтованим. У тому випадку, коли спілкування обмежується взаємодією лише на діловому рівні, воно має характер формального й називається офіційним (рольовим).

Ділове (рольове) спілкування неоднорідне за своєю природою. Наприклад, рольове спілкування у сфері економіки різниться від сфери спілкування в правоохоронних органах та ін. Якщо людина не дотримується правил ведення службових переговорів, це свідчить про серйозні проблеми в професійній підготовці спеціалістів тієї чи іншої галузі. Невміння вирізняти в офіційній розмові основне, лаконічно і грамотно викласти свої думки може обернутися значними втратами робочого часу. Різновидом ділового спілкування є такі види: представницьке, експресивне, сугестивне, ритуальне.

За типом зв'язків, які встановлюються між учасниками взаємодії, розрізняють монологічне й діалогічне спілкування. Монологічне спілкування характеризується одностороннім спрямуванням інформації. Тобто один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в отриманні зворотного зв'язку від партнера. Така ситуація може передбачити позиційну нерівноправність партнерів зі спілкування: один учасник є особою впливовою, яка наділена активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати, а інший розглядається першим як особа пасивна, та, яка, хоча й має цілі, але не настільки значущі, ніж його власні. За таких умов ми маємо справу з «суб'єкт-об'єктним» спілкуванням. Виокремлюють два різновиди монологічного спілкування: імперативне і маніпулятивне.

Під імперативним зазвичай розуміють авторитарну, директивну форму впливу на партнера з метою примушення до певних дій чи рішень, а також досягнення контролю над його поведінкою, установками. Як правило, імперативне спілкування використовується для встановлення контролю над зовнішньою поведінкою партнера, адже внутрішній світ учасника є передусім власністю особи і вплинути на нього з метою зміни надзвичайно складно.

Маніпулятивне спілкування, будучи найпоширенішим різновидом монологічного спілкування, передбачає вплив на партнера зі взаємодії з метою досягнення своїх прихованих намірів і цілей. Як і імператив, маніпуляція має на меті досягти контролю над поведінкою і думками іншої особи. Однак основна різниця полягає в тому, що за умов маніпулятивного спілкування партнер не інформує свого співбесідника про істинні цілі їхньої розмови, які приховуються або завуальовуються чи підміняються іншими. Отож маніпуляцію можна ще визначити як приховане управління людьми та їхньою поведінкою. Прихованим є як сам факт впливу, так і його мета. При цьому в партнера має зберегтися ілюзія самостійності у прийнятті рішення чи здійснення вчинку.

Діалогічне передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Йдеться про стосунки між двома індивідами, які є активними суб'єктами. Тобто кожний учасник помічає активність у своєму партнерові, а не дивиться на нього як на об'єкт, і, посилаючи інформацію до нього і аналізуючи його мотиви, цілі, установки, чекає від нього відповіді. «На противагу монологічному спілкуванню відбувається зміна акцентів від домінанти на себе до домінанти на іншого» (О. Ухтомський). Таки чином, маємо новий, неможливий для маніпулятора, рівень спілкування, який у вітчизняній психології отримав назву «діалог», а в західній - гуманістичне спілкування. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити реальність, яка різниться від власної: реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, загалом - реальність навколишнього світу таким, яким його бачить партнер зі взаємодії.

За наявністю й перевагою тих чи інших комунікативних засобів розрізняють мовне, немовне, комбіноване спілкування. Серед інших видів спілкування можна назвати такі: спілкування із знайомими і незнайомими людьми, закінчене і перерване, насильницьке і ненасильницьке, криміногенне, інтимне, терапевтичне, матеріальне, духовне спілкування.

Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мовні (вербальні) засоби доповнюються невербальними: жести, міміка, пантоміміка тощо.

Важливою характеристикою людини, яка відрізняє її від інших живих істот, є здатність до передачі та засвоєння досвіду за допомогою мови.

Мова - це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис - набір правил, за якими будується речення.

Слова як знаки характеризуються тим, що ними позначається майже все. Для людини реальність «опредметнена», тоді як для тварин вона «розмита». Знаки в людини виконують не лише зовнішньо-комунікативну функцію, а й функцію повідомлення самого себе про те, що відбувається, тобто внутрішньо-комунікативну. Знак набуває форми поняття про предмет, хоча щодо предмета, він лише ярлик, який може бути змінений, що й відбувається часом у мові з багатьма словами. За своїм звучанням слова не схожі на предмет, який вони позначають, оскільки вони набувають своєї форми виключно за рахунок погодженості між людьми.

Рідна мова, як засіб спілкування, пов'язує нас не лише з теперішнім, а й з минулим та прийдешніми - усіма генераціями нашого народу. Відомо, що навіть досконаліший переклад не зможе передати всю гаму почуттів і думок, втілених у творах Гомера, Вергілія, Данте, Шекспіра, Бальзака, Пушкіна та ін. Мова є явище не лише лінгвістичне, а й психологічне, естетичне, суспільне. Саме тому, люди здавна помічали різноманітні якості мови й намагалися пояснити їх, застосовуючи такі слова, як «правильна», «красива», «доступна», «чиста» тощо. Приміром, Цицерон вважав, що оратор тільки тоді викличе захоплення у слухачів, коли його мова буде чистою, зрозумілою, красивою. Під час спілкування мова розвивається й удосконалюється. Отож формою її існування є мовлення, тобто акт використання індивідом мови для спілкування.

Мовлення - це конкретне застосування мови для висловлення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є психічним явищем. Воно завжди індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної діяльності.

У спілкуванні людина використовує незначну частину мовного багатства (приблизно 10 - 20 тис. слів). Мовлення кожної людини відрізняється вимовою, структурою речень, виразністю та іншими характеристиками.

Зазвичай у міжособистісному спілкуванні використовується письмова і усна мова. Письмова - то різновид мови, який дає змогу спілкуватися із співрозмовниками: і тими, які є сучасниками того, хто пише, і тими, хто житиме після нього. Її роль стає вирішальною в тих ситуаціях, де необхідна точність, відповідальність за кожне слово. Усна мова - це різновид мовлення, яке сприймається іншими співрозмовниками на слух. На противагу письмовій, усна мова економніша, тобто для усного передавання - будь-якої думки необхідно менше слів, ніж для письмового..

У невербальному спілкуванні використовується система знаків, які різняться від мовних засобами та формою їх виявлення. Мова невербального спілкування - це мова почуттів, а не лише жестів. Не даремно кажуть, що мовчання - золото, а слово - срібло, тобто мовчання часом буває красномовніше ніж слова.

Засобами невербального спілкування є міжособистісний простір, візуальний контакт тощо. Міжособистісний простір - це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Дистанція залежить від близькості стосунків людей, віку, соціального статусу партнерів, психічних особливостей та національних стандартів поведінки. За даними американських психологів, віддаль між партнерами залежить від різновиду взаємодії і варіює в таких межах:

До 0,5 м. - інтимна дистанція ( Інтимні стосунки, спорт, балет);

0,5 м. - 1,2 м. - міжособистісна дистанція (друзі);

1,2 м. - 3,7 м. - соціальна дистанція (неформальні соціальні та ділові стосунки);

3 - 7 м. - публічна дистанція.

Правильно обрана дистанція задає тон спілкуванню.

Візуальний контакт є надзвичайно важливою частиною спілкування. Погляд на співрозмовника означає не лише зацікавленість, а й зосередженість на тому, що говорять.

Вербальні та невербальні засоби спілкування тісно пов'язані. Експериментально встановлено, що понад 50% змісту інформації передається виразом обличчя, близько 40% - інтонуванням слів і менше 10% - їх значенням. Незаперечними є єдність та взаємовпливовість цих систем комунікації.

1.3 Особливості формування комунікативних навичок в юнацькому віці

Межа переходу від підліткового до юнацького віку дуже умовна і за різними схемами періодизації припадає на різний вік. У схемі вікової періодизації онтогенезу юнацький вік було визначено як 17-21 рік для юнаків і 16-20 років для дівчат. Психологи розходяться у визначенні вікових меж юності. У західній психології взагалі переважає тенденція до об'єднання отроцтва та юності у єдиний віковий період, що називають періодом дорослішання (аdolescence), змістом якого є перехід від дитинства до дорослості, а його межі можуть сягати від 12-14 до 25 років.

У вітчизняній науці прийнято розглядати юність як самостійний період розвитку людини, його особистості та індивідуальності. І.С. Кон визначає юність у межах 14-18 років, зазначаючи при цьому, що перехід від дитинства до дорослості звичайно поділяють на два етапи: підлітковий вік (отроцтво) та юність (ранню і пізню). Однак хронологічні межі цих вікових груп часто визначають зовсім по-різному. Наприклад, у вітчизняній психіатрії вік від 14 до 18 років називається підлітковим, в психології ж 16-18-річних вважають юнаками. Але частіше їх звужують до 15-17 років, і тоді юнацький вік фактично співпадає зі старшим шкільним віком, з періодом навчання у старших класах середньої загальноосвітньої школи.

Юність розглядається як фаза переходу від залежного дитинства до самостійної і відповідальної дорослості, що передбачає, з одного боку, завершення фізичного, зокрема статевого, дозрівання, а з іншого - досягнення соціальної зрілості.

Юнацький вік - період, який історично сформувався найпізніше, його необхідність диктується ускладненням соціального життя і тих вимог, які сучасні розвинені суспільства ставлять до рівня професійної освіти і особистісної зрілості своїх дорослих членів. Внаслідок цього юнацький вік не є повністю усталеним, люди в 15-17 років навіть в одній країні можуть опинитись в різних соціальних умовах розвитку. До того ж, якщо врахувати, що процеси фізичного, фізіологічного, психічного і соціального дозрівання мають нерівномірний перебіг і по різному за часом у різних людей, а відповідні відмінності з віком збільшуються, то стає зрозумілим складність вивчення і опису цього важливого етапу розвитку людини.

Юнацький вік - дуже відповідальний етап розвитку у житті школяра, коли завершується морфофункціональне дозрівання організму, відбуваються суттєві зміни його особистості, психологічне та соціальне дорослішання. Згідно з періодизацією, прийнятою у віковій фізіології, юнацький вік у дівчат починається в 16 років, у хлопців - у 17 років. У школярів юнацький вік припадає на старші класи, коли виникають значні труднощі, пов'язані з інтенсивним учбовим навантаженням та емоційним напруженням, неминучим під час вибору професії і підготовки до вступу до дорослого життя.

Під віковими особливостями розуміють характерні для того чи іншого періоду психологічні особливості, що мають тенденцію до прояву в поведінці всіх представників даного вікового етапу. І.В. Дубровіна зазначає, що основним особистісним новоутворенням юнацького віку є психологічна готовність до самовизначення та процес формування цього новоутворення.

Одним з основних новоутворень у старшому шкільному віці - є особистісне та професійне самовизначення, оскільки саме у самовизначенні, в обставинах життя, у вимогах до школяра у період раннього юнацького віку криється найбільш істотне, що багато у чому характеризує умови, в яких відбувається формування його особистості. Дані досліджень вчених дозволяють стверджувати, що у старшому шкільному віці формується не саме самовизначення - особистісне, професійне (ширше - життєве), а психологічна готовність до нього, що передбачає:

1. Сформованість на високому рівні психологічних структур, насамперед самосвідомості.

2. Розвиненість потреб, що забезпечують змістовну наповнюваність особистості, серед яких центральне місце займають моральні установки, ціннісні орієнтації і тимчасові перспективи.

3. Становлення передумов індивідуальності як результат розвитку й усвідомлення своїх здібностей і інтересів кожним старшокласником.

Разом із тим, психологічна готовність визначається не стільки завершенням формування психологічних структур і якостей, скільки певною зрілістю особистості, тобто сформованістю психологічних утворень і механізмів, що забезпечують можливість безупинного зростання особистості зараз і в майбутньому. Самовизначення - центральне питання у ранньому юнацькому віці. Усвідомлення свого місця у майбутньому, своєї життєвої перспективи Л.І. Божович вважала центральним моментом психічного та особистісного розвитку в цьому віці.

Найважливіша психологічна умова для виникнення і розвитку життєвих перспектив учнів - їх ціннісні орієнтації. Великі зміни у власному організмі та зовнішності, пов'язані зі статевим дозріванням, певна невизначеність положення (вже не дитина, але ще й не дорослий), ускладнення життєвої діяльності та розширення кола осіб з якими юнак мусить узгоджувати свою поведінку - все це різко активізує у юнацькому віці ціннісно-орієнтовану діяльність. Наявність певної системи цінностей особистості є необхідною психологічною умовою для формування зрілих життєвих планів, особистісного й професійного самовизначення юнаків.

Ціннісні орієнтації - це елементи структури особистості, що характеризують змістовну сторону її спрямованості. У формі ціннісних орієнтацій у результаті визначення цінностей фіксується істотне, найбільш важливе для людини. Ціннісні орієнтації - це стійкі, інваріантні утворення моральної свідомості - основні його ідеї, поняття, «ціннісні блоки», компоненти світогляду, що виражають суть моральності людини, а виходить, і загальні культурно-історичні умови й перспективи. Зміст їх мінливий і рухливий. Система ціннісних орієнтацій виступає „згорнутою" програмою життєдіяльності і служить підставою для реалізації визначеної моделі особистості.

У ряді досліджень відмічається, що юнацький вік - сенситивний, дуже сприятливий для утворення ціннісних орієнтацій як стійкої якості особистості, що сприяє становленню світогляду учнів, їх ставленню до оточуючої дійсності.

Одна з центральних проблем підліткового віку - перебудова взаємостосунків з дорослими та зміна значущих осіб - зберігає своє значення і в період ранньої юності.

Старшокласники прагнуть звільнитися від контролю та опікування з боку батьків і вчителів, а також від встановлених ними норм і порядків. У цьому процесі прийнято розрізняти домагання автономії у сфері поведінки (потреба і право самостійно вирішувати особисті проблеми), емоційної автономії (потреба і право на власні норми і цінності) (І.Кон).

Для того, щоб стати дорослою, молода людина має розірвати емоційну залежність від батьків, включити свої стосунки з ними в нову, складнішу систему емоційних уподобань і симпатій, центром якої вже будуть не батьки, а вона сама. Ревниво захищають юнаки і дівчата своє право на власні переконання, моральні установки і цінності. З цією метою вони не рідко займають підкреслено максималістські позиції, висловлюють крайні погляди з того чи іншого питання.

В період ранньої юності продовжується процес переорієнтації спілкування з дорослих на ровесників. В його основі лежить суперечлива взаємодія двох потреб - у відокремленні та в належності до певної групи, входженні до неї. Якщо перша реалізується передусім через прагнення до емансипації від дорослих, то друга - у взаєминах з однолітками.

Найбільш характерною є мотивація, що направлена на власну особистість старшокласників. Друге місце займає мотивація спілкування, і третє місце належить діловій мотивації, пов'язаній з реалізацією учбових та інших задач. Одночасно окреслюється тенденція до відносного зростання від 9 до 10 класу ділової мотивації за рахунок деякого зниження мотивації спілкування. Носіями цієї тенденції виступають перш за все юнаки, в той час як дівчата консервативно утримують пріоритет збереження значущості мотивації спілкування.

Однією зі значущих сфер активності особистості на етапі ранньої юності є міжособистісне спілкування. У цьому віці змінюється його зміст і загальна спрямованість, воно стає вибірковим, інтимним, виконує функцію головного, соціального полігону самоствердження і самовираження юнаків і дівчат.

Спілкування старшокласників з однолітками. У життєдіяльності старших школярів важлива роль належить їхньому спілкуванню з ровесниками. Цьому процесу властиві такі тенденції:

а) розширення сфери спілкування. Виявляється воно у збільшенні часу, який учні витрачають на спілкування (три-чотири години в будні, сім-дев'ять годин у вихідні), в суттєвому розширенні його соціального простору (серед найближчих друзів старшокласників -- учні інших шкіл, училищ, студенти вищих навчальних закладів), географії, в очікуванні спілкування (в активному пошуку його, постійній готовності до комунікативних контактів);

б) індивідуалізація (вибірковість) спілкування. Свідченням індивідуалізації стосунків є чітке відмежування їх суті від оточення, високі вибірковість у дружбі та рівень вимог до спілкування в парі.

У розширенні сфери спілкування реалізується потреба переживати нові враження, набувати новий досвід, відчувати себе у новій ролі, а також потреба у його вибірковості, самовиявленні та розумінні з боку інших. Задоволення цих проблем пов'язане з глибокими особистісними переживаннями школярів.

Мотивами неформального спілкування у парі і в групі є пошук найсприятливіших психологічних умов для комунікативної взаємодії, очікування співчуття і співпереживання, потреба у щирості та єдності у поглядах, самовираженні. Однак юнацька комунікативність часто буває егоцентричною, оскільки потреба у самовияві, розкритті своїх переживань домінує над інтересом до почуттів і переживань іншого, що зумовлює взаємну напруженість у стосунках, незадоволеність ними.

Емоційна прив'язаність у міжособистісних стосунках на етапі юнацького віку реалізується у дружбі, яка є школою саморозкриття особистості, розуміння іншої людини, її критеріями старшокласники вважають взаєморозуміння, взаємодопомогу, вірність і психологічну близькість. Особливо цінуючи дружбу з дорослими, вони більше потребують усе-таки дружби з ровесниками. Дослідження І. Кона та В. Лосенкова засвідчили, що 75--85% старшокласників прагнуть дружити з ровесниками, 1--19% -- зі старшими за себе і тільки 1--4% -- з молодшими.

Особливості юнацької дружби залежать від статі. Наприклад, у дівчат на 1,5--2 роки раніше, ніж у хлопців, виникає потреба в інтимній дружбі. Це зумовлене не тільки їхньою вищою емоційністю, наданням більшого значення особистісним стосункам, вищою схильністю до саморозкриття, а й швидшим особистісним і соціальним розвитком, ранішою появою складних форм самопізнання, що є основою формування потреби в інтимній дружбі.

Для старшокласників важливо, щоб інші сприймали їх такими, якими вони себе вважають. Очевидно, сучасні неформальні молодіжні течії є способом задоволення цієї потреби.

Спілкування старшокласників з дорослими. Особистісний розвиток у ранній юності особливо залежить від стосунків з дорослими, які доповнюють спілкування з однолітками. За даними досліджень, 85% старшокласників визнають потребу в спілкуванні з дорослими актуальною для себе, з них понад 66% найбажанішими партнерами у спілкуванні вважають батьків.

Темами спілкування старшокласників з дорослими є навчання, вибір майбутньої професії, міжособистісні стосунки, захоплення, норми моралі, минуле, теперішнє і майбутнє дитини, атмосфера у сім'ї тощо. Звернення до дорослих зумовлене переконаністю юнаків, що проблеми життєвого самовизначення неможливо розв'язати у спілкуванні з ровесниками, оскільки їхній соціальний досвід ще недостатній для цього.

Основною умовою спілкування з дорослими є довіра. Старшокласники щиріші у спілкуванні з ровесниками, оскільки переконані, що ті розуміють їх краще, ніж дорослі. Дослідження свідчать, що спілкування з однолітками є довірливим у 88% старшокласників, з батьками -- лише у 29% (переважно з матерями), нерегламентоване спілкування з учителями -- у 4%. Відсутність довіри у вирішенні проблем особистісного та професійного самовизначення є однією з причин тривоги, яку юнаки відчувають у спілкуванні з батьками і тими дорослими, від яких вони залежать. Для старших школярів нестерпними є прямі спонукання, втручання дорослих в їхні справи. Вони потребують тактовної допомоги, на основі якої виникає довіра. Конфлікти з батьками і вчителями завжди є результатом помилок як дітей, так і дорослих. Вони свідчать про необхідність коригування позиції дорослих стосовно старших школярів.

Інтимне спілкування у ранній юності. Побачення в ранній юності забезпечують задоволення багатьох важливих соціально-психологічних потреб особистості. До таких потреб передусім належать:

1) можливість розважитися, повеселитися з ровесниками протилежної статі;

2) прагнення соціалізуватися, пізнати представника протилежної статі, оволодіти відповідними способами міжособистісної взаємодії;

3) бажання підвищити свій статус у групі ровесників, з'явившись серед них зі своїм хлопцем чи дівчиною;

4) можливість установити стосунки з представниками протилежної статі для вибору дружини чи чоловіка;

5) набуття сексуального досвіду або одержання сексуального задоволення;

6) прагнення знайти друга протилежної статі, з яким можна спілкуватися та мати спільні інтереси;

7) встановлення тісних, глибоко особистісних стосунків з людиною протилежної статі з метою самовираження.

У ранньому юнацькому віці хлопці та дівчата ставляться до побачень набагато серйозніше, ніж підлітки. Більше уваги вони звертають не на зовнішність, а на особистісні якості представника протилежної статі, переймаються його планами на майбутнє. Важливими мотивами побачень для більшості старшокласників є дружні стосунки та вибір партнера для майбутнього сімейного життя. Однак дівчата зорієнтовані на глибоко особистісні, хлопці -- на сексуальні стосунки.

Отже, міжособистісне спілкування на етапі ранньої юності є важливим чинником розвитку особистості. Спілкування з ровесниками характеризується розширенням його сфери. Емоційна прив'язаність у міжособистісних стосунках реалізується у юнацькій дружбі. У сфері інтимних стосунків старшокласники задовольняють свої важливі соціально-психологічні потреби. Основною умовою спілкування з дорослими є довіра.

РОЗДІЛ II. ДОСЛІДЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ ВИЯВУ КОМУНІКАТИВНОЇ АКТИВНОСТІ ШКОЛЯРІВ

2.1 Методи організації дослідження комунікативних навичок

Психологи і педагоги усвідомлюють гостру потребу у створенні та реалізації особистісного підходу до учня як одного з принципів організації психологічно-педагогічної роботи. Орієнтація нашого дослідження спрямована на особистість дитини, має гуманний, розвиваючий характер. Особистісно-зорієнтоване дослідження передбачає організацію на засадах глибокої поваги до особистості вихованця, врахування особливостей індивідуального розвитку, ставлення до нього як до свідомого відповідального суб'єкта психологічно-педагогічної взаємодії.

Вікова психологія як галузь психологічної науки використовує комплекс загальноприйнятих методів дослідження сучасної психології. Так, із загальної психології у вікову перейшли всі методи, що використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості. Із соціальної - методи, за допомогою яких вивчається міжособистісні відносини в різних дитячих групах, а також взаємовідносини між дітьми і дорослими. Усі ці методи адаптовані до віку дитини.

За метою і завданням дослідження методи вікової психології поділяються на:

1) описові (не експериментальні):

- спостереження;

- бесіда;

- анкета;

- вивчення продуктів діяльності;

2) діагностичні (вимірювальні):

- тести;

3) пояснювальні (експериментальні):

- природний експеримент;

- моделюючий експеримент;

- лабораторний експеримент;

4) перетворюючі (формуючі):

- навчаючий експеримент;

- виховуючий експеримент.

За організацією дослідження методи вікової психології поділяються на:

1) повздовжній метод (лонгітюдний метод) - дослідження одних і тих самих дітей упродовж тривалого періоду;

2) поперечний зріз - дослідження проводиться на окремих і різних за віком групах дітей. Мета - дослідження особливостей даного моменту формування психіки;

3) комплексне дослідження - використання і поперечних, і повздовжніх зрізів різними дослідниками.

Спостереження - метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психічних особливостей людини, що проявляються в її діяльності та поведінці, на основі їх безпосереднього сприймання. Об'єктом спостереження звичайно стають окремі сторони психічної діяльності дитини, скажімо, особливості мовлення, мислення, емоцій, вольової регуляції поведінки, взаємини в групах дітей, ігри тощо.

Спостереження має відповідати ряду вимог, основними з яких є цілеспрямованість, планомірність, систематичність, об'єктивність, фіксування отриманих даних з наступних їх аналізом тощо.

Методи спостереження поділяють на суцільні та вибіркові, довго- та короткотривалі, колективні та індивідуальні, явні і приховані.

У віковій психології спостереження часто набуває характеру послідовного фіксування фактів щодо психічного розвитку людини у вигляді щоденника. Широко використовуються також дані самоспостереження дітей та молодих людей, їхні усні розповіді про свої уявлення, почуття, прагнення, спогади про різні події у своєму житті тощо.

Бесіди як метод вікової психології бувають програмованими та вільними, можуть включати прямі та непрямі запитання тощо. Інколи вони набувають характеру інтерв'ю, яке полягає в отриманні відповідей на заздалегідь заготовлені запитання.

Анкетування практикується у вигляді письмового опитування. Це метод збору фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально-складеною програмою. Його застосовують для одержання інформації про типовість певних явищ навчально-виховного процесу. Анкетне опитування проводять для з'ясування біографічних даних, поглядів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок та особистісних рис опитуваних.

При створенні анкети важливо щоб питання:

- точно характеризувало явище, а очікувані відповіді на них були достовірними;

- були як прямими, так і непрямими, як закритими так і відкритими;

- не містили підказок, а також неоднозначного розуміння їх змісту;

- давали достатній простір для відповідей;

- містили контрольні комбінації: прямі, опосередковані запитання, особисті, безособові запитання;

- передбачали попередню перевірку ступеня розуміння на невеликій кількості учнів і коригування змісту анкети.

Для вивчення комунікативних навичок в юнацькому віці доцільно буде використати тестування.

Загалом, тести у віковій психології - це системи завдань, які дають можливість вимірювати рівень розвитку певної якості (властивості) особистості. Серед тестів вирізняють:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.