Однією із характерних властивостей людини як суспільної істоти є потреба в спілкуванні і взаємодії з іншими людьми. О.В. Землянська вважає, що спілкування є головною умовою соціалізації особистості, тому що в онтогенезі саме в процесі спілкування відбувається засвоєння людиною суспільного досвіду, норм моральності і формування законослухняної поведінки.

Спілкування в буденному розумінні - це вчорашня розмова по телефону, бесіда з зовсім невідомою особою, вечір спогадів, проведений з однокласниками, та багато іншого. Меж у цього поняття не існує. Як говорив Л.С. Виготський, об'єм поняття прямує до безкінечності, його зміст йде до нуля [5].

Вивченням спілкування займаються різні науки: філософія, психіатрія, психологія, етологія, соціологія, інформатика. Кожна з наук розуміє це поняття по-своєму, для них не має єдиного визначення.

Спілкування - це встановлення і розвиток контактів між людьми, породжуваних їхньою потребою в спільній діяльності. Спілкування містить у собі такі аспекти:

обмін інформацією між суб'єктами діяльності, співробітниками в групах і організаціях, а також між колективами;

вироблення спільної стратегії діяльності;

сприйняття і розуміння людьми одне одного в процесі виконання спільної діяльності [30].

Як і кожен вид діяльності, спілкування має свою специфічну психологічну структуру і включає в себе такі сторони: комунікативну (виявляється у процесі обміну інформацією між суб'єктами спілкування); інтерактивну (обмін діями); перцептивну (реалізовується у процесі сприйняття партнерами по спілкуванню один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння).

Повнота розвитку, реалізації цих елементів істотно впливає на стан людини під час спілкування. Так, можливість повністю передати у спілкуванні всю бажану інформацію, наявність сигналу про її отримання та розуміння викликають стан задоволення, ще більш активізують подальший процес спілкування [7].

М. Лісіна розглядає три класи функцій спілкування: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функція характеризує здатність суб'єкта спілкування виділяти головне і здійснювати спілкування в. широкому діапазоні джерел інформації. Комунікабельність - це необхідна риса працівника правоохоронних органів, характеристика його професійної сторони, вміння розуміти інформацію, цілеспрямовано використовувати її для підтримання спілкування та вирішення практичних завдань доказування в кримінальному процесі.

Інтерактивна функція в криміналістичному аспекті характеризується ступенем взаємодії суб'єктів при організації та здійсненні спільної діяльності в; процесі спілкування. При цьому така взаємодія може приймати форми співдружності, конкуренції та конфлікту.

Перцептивна функція характеризує і підкреслює роль психологічної сторони суб'єкта спілкування, його здатність розуміти інших учасників спілкування. Роль перцелтивної функції в психології знаходить свій прояв у специфічних прийомах: ідентифікації, стереотипізації, рефлексії та зворотному зв'язку. Ці прийоми не позбавлені значення й у криміналістичній тактиці (О. Ратінов, В. Коновалова, О. Дулов та ін.).

Функції спілкування детерміновані йото сутністю, метою діяльності суб'єктів, спрямованою на задоволення життєвих чи професійних потреб [3].

Спілкування завжди підкорено практичній реалізації уявної моделі якоїсь взаємодії як засобу досягнення мети. Тому одержання навої інформації як переходу суб'єкта від незнання до знання є однією з головних функцій спілкування. Поряд з метою функціональну роль відіграє тип спілкування. У зв'язку з цим прийнято розрізняти безпосереднє і опосередковане спілкування, ділове і емоційне, короткочасне і тривале, індивідуальне і групове, закінчене і незакінчене тощо [15].

Спілкування як форма взаємодії реалізується в досягненні певного результату, задоволенні індивідуальної чи суспільної потреби суб'єкта. Тому один з провідних соціо-психологів сучасності Б. Ломов вбачає функцію спілкування в подоланні обмеженості індивідуального досвіду, наданні можливостей суб'єкту засвоїти нагромаджений життєвий досвід і, таким чином, забезпечити формування спільності індивідів, що виконують спільну діяльність.Г.М. Андрєєва виділила три сторони в спілкуванні: комунікативну, інтерактивну, перцептивну [3].

1.1.1 Комунікативна сторона спілкування

Коли говорять про комунікації у вузькому змісті слова, то насамперед мають на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються між собою різними поданнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками й ін. Спочатку цей процес був безпосередньо включений у спільну діяльність, і лише пізніше відбулося його "виділення" - так називана психологічна специфікація. Набір відомостей, якими люди обмінюються між собою, Андрєєва Г.М. розглядала як інформацію, і тоді сам процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією. Звідси вона робила наступний крок й інтерпретувала весь процес людської комунікації в термінах теорії інформації, що й робиться в ряді систем соціально-психологічного знання. Однак такий підхід, на думку Андрєєвої Г.М., не є методологічно коректним, тому що в ньому опускаються деякі найважливіші характеристики саме людської комунікації, що не зводиться тільки до процесу передачі інформації. Не говорячи вже про те, що при такому підході фіксується в основному лише один напрямок потоку інформації, а саме від комунікатора до реципієнта (введення поняття "зворотний зв'язок" не змінює суті справи), тут виникає й ще один істотний недогляд. При всякому розгляді людської комунікації з погляду теорії інформації фіксується лише формальна сторона справи: як інформація передається, у той час як в умовах людського спілкування інформація не тільки передається, але й формується, уточнюється, розвивається [3].

Комунікативна сторона спілкування охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї сторони спілкування має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень - передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та інше. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження ? неузгодження, порівняння поглядів тощо.) [7]. За допомогою спілкування люди передають один одному різні відомості, накази, діляться своїми ідеями, планами. На відмінну від технічних систем, в системах "людина - людина ” інформація не тільки передається але і піддається кількісним і якісним змінам, приймається і інтерпретується різними людьми по різному, згідно з їхньою мотивацією, досвідом, рівнем інтелектуального і правового розвитку і іншими властивостями їх психіки. При цьому:

- відбувається оцінка отриманої інформації, так як вона завжди отримує якусь конкретну особистісну значущість і зміст;

- в процесі спілкування партнери завжди намагаються вплинути один на одного, тобто обмін інформацією завжди передбачає вплив на поведінку партнера. Ефективність комунікації зазвичай визначається саме тим, на скільки вийшов такий вплив, а це означає можливість зміни самого типу відносин між учасниками комунікації;

- успішність інформаційно-комунікативного спілкування забезпечується присутністю "тезауруса”, який вказує на всю систему значень, які приймаються всіма учасниками спілкування. Крім того, навіть якщо люди знають значення слів, вони можуть розуміти їх по різному в наслідок своїх вікових, професійних, політичних, моральних властивостей. Тому суб'єкти спілкування повинні мати не тільки ідентичні лексичні системи, але і однаково розуміти ситуацію спілкування. Не дотримання цих умов веде до міжособистісних конфліктів, конфліктним відносинам особистості і групи, особистості й суспільства [4]. Для адекватного розуміння будь-якого повідомлення необхідна певна спільність "тезаурусів” відправника інформації і адресата. Під ним розуміється "уявлення про світ” вся сукупність інформації, якою володіє дана людина. Ця узгодженість тезаурусів може існувати на різній основі. Представники одного покоління розуміють один одного краще, ніж "батьки і діти” [3];

- в умовах спілкування можуть виникати різні бар'єри, які носять соціальний або особистісний характер. Такі бар'єри можуть бути наслідком відсутності спільної мови і спільного розуміння ситуації, а також соціальних, політичних, релігійних та інших відмінностей, які можуть породжувати зовсім різну інтерпретацію одних і тих же ситуацій, різноманітний світогляд, світорозуміння. Такі бар'єри зумовлені в основному соціальними причинами і їх прояв особливо чітко виступає при включенні спілкування в більш широкий контекст суспільних відносин. Проте процес комунікації може здійснюватися і з цими бар'єрами. Навіть військові супротивники (чи, наприклад, співробітники правоохоронних органів і група терористів) можуть вступати в переговори, проте вся ситуація комунікації при цьому значно ускладнюється системах [8].

Комунікативні бар'єри можуть мати і інший, чисто психологічний характер. Вони можуть виникати або в силу індивідуальних особливостей партнерів (наприклад, через надмірну сором'язливість, скритність, некомунікабельності і т.д.), або через неприязні відношення, які склались між партнерами. В цьому випадку особливо наочно виступає зв'язок, що існує між спілкуванням і особистісними відносинами [45]. З одного боку, людина природно повинна захищатися від будь-яких наслідків, що загрожують неприємностями чи підозрілої інформації, а з іншого боку, повинна не пропустити, не відштовхнути, шукати "хорошу” інформацію. А отже, вона повинна вміти якимось чином відрізняти "хорошу” інформацію від "поганої”, "пропускати” першу і "зупиняти” другу [22].

Цікаве і оригінальне розуміння тих соціально-психологічних механізмів які створюють бар'єри на шляху комунікативного впливу, запропонував видатний радянський вчений, історик і психолог Б.Ф. Поршнєв. Вивчаючи джерела людського спілкування і взаємодії, субстратом яких є мова, Б.Ф. Поршнєв прийшов до висновку, що в своїй початковій сутності мова була засобом навіювання чи сугестія, най могутнім і могутнішим із засобів впливу, що є в арсеналі людини. Пряме навіювання небезпечне - воно може привести людину до не властивих, чужим її думкам і вчинкам, зробити зброєю того хто володіє цією зброєю. Захищаючись, людина "відпускає" іншим довіру дуже обережно [8]. Тому будь-яке словесне навіювання того хто говорить не завжди застосовується, як таке бо в більшості випадків на зовні проявляється зустрічна психологічна активність, що називається контрсугестія, "проти навіювання”, що містить в собі засоби захисту від нестримної дії мови. Тому контрсугестія і є головною причиною виникнення бар'єрів, які виникають на шляху комунікації.

Б.Ф. Поршнєв, розглядаючи механізм контрсугестії, виділив такі її види, як "уникання”, "нерозуміння" і "авторитет”. Уникання і авторитет - це захист від "джерела" комунікації, а нерозуміння - від самого повідомлення [22].

Оскільки контрсугестія - це захист від навіювання, а навіювання можливе тільки при наявності довіри до того хто навіює, то, по суті справи, вся контрсугестія - це захист від довіри (чи довірливості).

Уникання - це ухилення від контактів з партнером, джерелом впливу при якому будь-яке спілкування стає неможливим. Визначивши партнера як небезпечного в будь-якому відношенні "чужого”, "ворога”, "недоброзичливого”, людина просто уникає спілкування з ним або, якщо зовсім уникнути не можливо, прикладає всі зусилля, щоб не сприймати його повідомлення [45]. Уникнення, як вид захисту від впливу виявляється не тільки в уникненні людей, але і в ухиленні від певних ситуацій, таких, в яких може виникнути небезпека "шкідливого” впливу.

Дія авторитету, як виду контрсугестії, полягає в тому, що розділив всіх людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє тільки першим і відмовляє в цьому другим. Авторитетним людям надається повна довіра і по відношенню до їх мови контрсугестія "не працює”. Проте до решти, кому в авторитетності відмовлено, довіри нема ніякої, і звідси, те, що вони говорять, не має ніякого значення. Таким чином, довіра і недовіра ніби персоніфіцируються, вони "залежать” не від особливостей інформації, що передається, а від того, хто говорить. Гіпнотична сила мови, сугестія ніби каналізується, затискується в жорсткі рамки, а все, що випадає з цих рамок, автоматично підлягає дії контрсугестії і не сприймається [22].

Дуже важно знати звідки береться авторитет і від чого залежить його присвоєння конкретній людині. Тут можна знайти дуже багато різних причин. Це може бути і соціальний статус партнера, його перевага по важливому в даний момент параметру, належність даного партнера до реальної "авторитетної” соціальної групи, чи його привабливість в певних ситуаціях, гарне відношення до адресата впливу, належність до тих уявних, але важливих для нього груп, яким він безумовно довіряє. В загалі і в цілому всі ті схеми, які "запускають” механізм соціальної стереотипізації можуть сприяти авторитетності людини. Механізм стереотипізації призначений для відокремлення "гарних і важливих” людей від "поганих і не важливих”. Але причини для цього у кожного свої, і визначаються вони власним положенням в системі суспільних відношень, власною історією і основними цінностями [8].

Далеко не завжди є можливість визначити джерело інформації як небезпечне, чуже чи неавторитетне і таким чином захиститися від небажаного впливу. Досить часто якась потенційно небезпечна для людини інформація може виходити і від людей, яким ми взагалі і в цілому довіряємо. В цьому випадку захистом буде "нерозуміння" самого повідомлення. Будь-яке повідомлення можна не зрозуміти - за результатом це теж саме, що не чути і не бачити, тільки вплив пробуксовує тепер в іншому місті. Б.Ф. Поршнєв виділяє чотири рівня нерозуміння - фонетичний, семантичний, стилістичний і логічний [45].

Перший рівень нерозуміння - фонетичний. Дійсно, якщо з нами розмовляють на незрозумілій для нас мові, на іноземній, наприклад, ми можемо бути спокійними - навіювання нам не загрожує. Ми нічого не розуміємо так як слухач в цьому випадку володіє не тим набором фонем чим розповідач і те, що вимовляється зливається для нього в незрозумілий потік. Фонетичне нерозуміння має діапазон від незначного (наприклад, в вимові деяких слів) до повного і може мати різні джерела. Не повне розуміння буде не тільки тоді, коли говорять незрозуміло, але і тоді коли говорять швидко, нечітко, з акцентом, коли використовуються незнайомі чи невідповідні контексту жести чи жестикулювання досить активне і швидке. Фонетичні бар'єри використовують маленькі діти, коли створюють свої таємні мови, зрозумілі тільки їм. Ці бар'єри працюють автоматично, адже їхня дія - це нерозуміння фонетично незвичної мови, що і є захистом [22].

В семантичному рівні автоматично спрацьовує захист від впливу і в тому випадку, якщо комунікація відбувається, здавалося б на нашій мові, в усякому випадку фонетично він "наш”, але за переданим змістом "чужий”. В цьому випадку фіксується не чужа фонетика, а чужа семантика, тому можна говорити про семантичне нерозуміння. Існування цього бар'єру на шляху розуміння визначається самим фактом багатозначності слів будь-якої мови. Будь-яке слово, дія, зазвичай мають не одне значення і в залежності від контексту вживання включає в себе багато понять. "Понятійні поля” слів в різних людей різні, і, звідси одні і ті ж (на перший погляд) слова і дії можуть по різним причинам мати різні поняття для різних людей. Дуже добре це видно на прикладі використання жаргонів чи таємних мов. В таких мовах відомі всім звичні слова "наділяються" зовсім новими значеннями, завдяки чому непосвячена людина не в змозі будь-що зрозуміти. Часто семантичний рівень нерозуміння виникає в спілкуванні дітей і дорослих, хоча вони і розмовляють на одній мові, але у дітей спостерігається, як правило, урізане семантичне поле слів, і тому нема повного взаєморозуміння [8]. Дія семантичного рівня нерозуміння приводить до дуже різкого зниження ефективності спілкування. Це пов'язано не тільки з тим, що якісь наші переживання "не дійдуть" до партнера, семантичний бар'єр може не просто затримати незрозуміле, але і перебудувати його, на місце одного поняття слова, незрозумілого за причинами семантичних відмінностей, підставляється інше поняття, замість однієї емоції бачиться інша, в результаті виникає не просто відмова, а інше розуміння причому неочікуване. Інакше кажучи, ефект спілкування є, а ефективність низька [22].

Наступним рівнем нерозуміння є стилістичний, який може бути причиною труднощів в спілкуванні і його низькій ефективності. Людина повинна зрозуміти і, а звідси, і відобразити в якійсь відповіді або дії тільки те словесне звертання, яке підкорено встановленій граматичній структурі. В іншому випадку він вправі трактувати людину, яка звертається, як нахабу або іноземця, а в випадку грубого порушення граматики не знаходити смислу в його словах і, звідси виходить, що він змушений ігнорувати їх. Не тільки очне порушення граматики викликає реакцію нерозуміння, але і очне порушення стилю, деякого співвідношення між формою і змістом повідомлення. До нерозуміння може призвести і стильове ускладнення, кили рідна мова сприймається майже як іноземна. Важливо відмітити, що стиль - це не тільки спосіб словесних повідомлень, але і спосіб досягнення відповідності форми і змісту в комунікації. Можлива також невідповідальність обраної словесної форми тому емоційному змісту, який передається [45].

Ще однією причиною неефективності спілкування може бути логічний рівень нерозуміння, який викликається неприйманням одним із учасників спілкування логіки і аргументів іншого. Якщо людина, з нашої точки зору, розповідає чи робить щось, що суперечить правилам логіки, то ми його не тільки відмовляємося розуміти,, але і емоційно сприймаємо його негативно. При цьому невірно передбачаємо, що логіка є тільки одна - вірна, тобто наша [22]

Важливо підкреслити, що всі перераховані бар'єри можна охарактеризувати як зовнішні, бо вони включають фільтр недовіри, що не пропускає вплив "всередину" людини, вони оберігають світ людини з зовні. Найкращим прикладом досягнення великого ефективного впливу однієї людини на іншу є гіпноз. Він можливий тільки при наявності довіри гіпнотизуємого до гіпнотизера [45]. Природно, що всі зовнішні бар'єри в такій ситуації не працюють, і вплив гіпнотизера неймовірно великий. За допомогою гіпнозу можна змінити фізіологічний стан організму людини, зняти болі, стрес, напругу, допустимо також керування її психологічними процесами - пам'яттю, мисленням, сприйманням і керування її поведінкою. Але навіть в гіпнозі можливий захист в тих випадках, коли те, що навіюється, вимагає якихось глибоких змін у внутрішньому світі людини. Навіть у випадку глибокого гіпнотичного стану досліджуваний не втрачає деякого контролю над ситуацією і неможливо змусити його здійснювати дії які йому неприємні. Ймовірно, що, крім зовнішніх бар'єрів існує і внутрішній захист, який визначає відношення людини до вже прийнятої і зрозумілої, але в той же час неприємної, небезпечної інформації [22]. Зрозуміло, що інформація, яка дійсно загрожує перебудові уявлення про світ, зустрічає опір. Її модна або "викинути” або "дискваліфікувати”, тобто надати їй інше значення. Отже, навіть якщо комунікація відбувається на фоні довіри до співрозмовника, контрсугестія все рівно може мати місце, але вже не як зовнішній бар'єр, а як засіб зниження значимості неприємної інформації. Якщо "небезпечна” інформація буде накопичуватись то поступово буде розхитуватися та частина уявлень, до яких вона відноситься, і в кінці кінців може відбутися її перебудова [8].

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії.

Спілкування - це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст [3]. Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами [5].

Е. Аронсон вважає, що поширення інформації в суспільстві відбувається через своєрідний фільтр "довіри" й "недовіри". Цей фільтр діє так, що абсолютно щира інформація може виявитися неприйнятої, а помилкова - прийнятої. Психологічно надто важливо з'ясувати, при яких обставинах той або інший канал інформації може бути блокований цим фільтром, а також виявити засоби, що допомагають прийняттю інформації й послабляють дії фільтрів. Сукупність цих засобів називається фасцинациєю, що включає в себе різні супутні засоби, що виконують роль супровідника інформації, що створюють деяке додаткове тло, на якому основна інформація виграє, оскільки тло частково переборює фільтр недовіри. Прикладом фасцинації може бути музичний, просторовий або колірний супровід її [9]. Сама по собі інформація, що виходить від коммуникатора, може бути двох типів: спонукальна й що констатує. Спонукальна інформація виражається в наказі, раді, проханні. Вона розрахована на те, щоб стимулювати якась дія. Стимуляція у свою чергу може бути різної. Насамперед, це може бути активізація, тобто спонукання до дії в заданому напрямку. Далі, це може бути інтердикція, тобто спонукання, що не допускає, навпаки, певних дій, заборона небажаних видів діяльності. Нарешті, це може бути дестабілізація - неузгодженість або порушення деяких автономних форм поводження або діяльності [14]. Інформація, що констатує, виступає у формі повідомлення, вона має місце в різних освітніх системах і не припускає безпосередньої зміни поводження, хоча побічно сприяє цьому. Сам характер повідомлення може бути різним: міра об'єктивності може варіювати від нарочито "байдужного" тону викладу до включення в текст повідомлення досить явних елементів переконання. У сучасній педагогіці існує дискусія на тему про те, якою мірою характер інформації, повідомлюваної вчителем, повинен включати елементи переконання. Важливо, що варіант повідомлення задається комунікатором, тобто тією особою, від якого виходить інформація [5].

Аналіз засобів комунікації. Передача інформації (ділової, керівної, особистої) здійснюється за допомогою знакових систем. В міжособистісному спілкуванню, відповідно до виду використовуваних знаків, має місце вербальне та невербальне спілкування [14].

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі - в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, певну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти. [16]

Вербальна комунікація - це використання людьми звукової і письмової мови, за допомогою якої можлива найбільш повна передача семантичної інформації - смислу повідомлень. За допомогою мови здійснюються кодування й декодування інформації: коммуникатор у процесі говоріння кодує, а реципієнт у процесі слухання декодує інформацію. Способом кодування інформації за допомогою мови є текст. З погляду відносини до тексту можна виділити два процеси: "говоріння" й "слухання" (терміни введені І.О. Зимовою як позначення психологічних компонентів вербальної комунікації) [17]. Однак взаєморозуміння партнерів досягається тільки при умовах, що вони приблизно однаково оцінюють ситуацію спілкування і використовують один вербальний код (словник). В процесі діалогу одна людина - комунікатор - будує повідомлення (доповідь), кодуючи семантичну інформацію за допомогою мовних знаків, а людина (група), яка отримує повідомлення, декодує його, вилучаючи певний смисл. Точність розуміння слухаючого змісту висловлення може стати очевидної для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей", тобто коли реципієнт перетвориться в комунікатора й своїм висловленням повідомляє про те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Діалог, або діалогічна мова, як специфічний вид "розмови" являє собою послідовну зміну комунікативних ролей, у ході якої виявляється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається те явище, що було позначено як "збагачення, розвиток інформації" [16].

Важливим інструментом цього процесу є зворотний зв'язок - це інформаційно-комунікативний прийом, сутність якого полягає в безперервному одержанні адресатом інформації про те, який вплив він справив на партнера, з яким спілкувався, та прийнятті рішень щодо коректування стратегії спілкування. Таким чином, функції спілкування дають змогу цілеспрямовано реалізувати пізнавально-перетворюючу діяльність слідчого, зробити її більш планомірною, організованою та ефективною [40]. Мова є ведучим, спеціально людським засобом спілкування, який дозволяє кожній людині в процесі онтогенезу засвоювати соціальний опит, вироблені соціумом норми правової поведінки, розвивати свій інтелект, здійснювати самовираження своїх життєвих переконань, світогляд, організовувати контакти з іншими людьми, проникати в їхній суб'єктивний світ [14].

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. За допомогою мови не просто "рухається інформація", але учасники комунікації, особливим способом впливаючи один на одного, орієнтують один одного в предметі обговорення й прагнуть тим самим досягти певного зміні поводження. Існують два різні завдання в орієнтації партнера по спілкуванню, які А.А. Леонтьев пропонує позначати як особистісно-мовна орієнтація (ОМО) і соціально-мовна орієнтація (СМО) [25], що відбиває не стільки розходження адресатів повідомлення, скільки переважну тематику, зміст комунікації. Сам же вплив може бути зрозуміле по-різному: воно може носити характер маніпуляції іншою людиною, тобто прямого нав'язування йому якоїсь позиції, а може сприяти актуалізації партнера, тобто розкриттю в ньому і їм самим якихось нових можливостей.

Спілкування включає також певні способи комунікативної дії індивідів один на одного. Виділяють такі способи дії: зараження, навіювання, переконання, наслідування [10].

Зараження - особливий спосіб дії, що певним чином інтегрує великі маси людей, особливо у зв'язку з виникненням таких явищ, як масові заворушення, релігійний екстаз, масові психози і т.д. У найзагальнішому вигляді зараження можна визначити як несвідому, мимовільну схильність індивіда до певних психічних станів. Вона виявляється через передачу певного емоційного стану. Оскільки цей стан виникає у масі людей, діє механізм багатократного взаємного посилення емоційних дій людей, що спілкуються [15].

Навіювання - це спосіб комунікативної дії, розрахований на некритичне сприйняття повідомлень, у яких щось затверджується або заперечується без доказів. Навіювання ґрунтується на впевненості, яка сформувалася без логічних доказів, і переноситься або, точніше, автоматично розповсюджується від індивіда до індивіда, від колективу до особи і навпаки [9]. Мимоволі піддавшись переконуючій дії, людина починає не усвідомлено діяти під її впливом.

Переконання - це дія на свідомість, відчуття і волю людей за допомогою спілкування, роз'яснення і доказу правильності того або іншого положення, погляду, вчинку або їх неприпустимості з метою зміни існуючих поглядів, установок, позицій.

Акт вербальної комунікації - це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом такої науки, як риторики і викладається в спеціальній дисципліні - ораторське мистецтво. Достатніми навиками слухати володіють небагато людей. Слухання - активний процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування [10].

Аналіз засобів невербальної комунікації дає змогу виявити такий аспект комунікативного процесу, як наміри його учасників. Вони справляють суттєвий вплив на характер міжособистісних стосунків [24].

Невербальна комунікація - це обмін інформацією по засобам дій, які виражають емоційний стан (міміка і пантоміміка), жести (поклін, привітання і інше), використання предметів, які мають сигнальне значення: знаки дорожнього руху, формений одяг, знаки відмінності, нагороди і інше. Засоби невербальної комунікації значно розширяють можливості спілкування, часто дуже виразні і лаконічні. І формальні, і неформальні (вчасності, асоціальні групи) прагнуть знайти символіку, зрозумілу тільки для посвячених: покрою одягу, татуювання, зачіска і інше [3]. Невербальне спілкування відбувається, як правило, не усвідомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки, жестів інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання. Невербальні засоби передання інформації людина освоює раніше, ніж вербальні. Немовля починає розрізняти емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах з незнайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія - здатність до співпереживання) [14]. У сучасній соціальній психології пропонується повна схема всіх знакових систем, використовуваних у невербальній комунікації [24]. Основні з них наступні:

1) оптико-кінетична;

2) пара - і екстралінгвістична;

3) організація простору й часу комунікативного процесу;

4) візуальний контакт. Сукупність цих засобів покликана виконувати наступні функції: доповнення мови, заміщення мови, репрезентація емоційних станів партнерів по комунікативному процесі [22].

Оптико-кінетична система знаків містить у собі жести, міміку, пантоміміку. Ці експресивні реакції під час спілкування виконують інформативну функцію Вони характеризують інтенсивність вияву переживань людини. Характерною ознакою міміки (рухи м'язів обличчя, які виражають психічні процеси, що відбуваються в людині) є її універсальність та специфічність для вираження різних емоції. Розрізняють мимовільну (рефлекторну) міміку, та осмислену (керовану), яку суб'єкт нерідко використовує як один із засобів спілкування [23].

Інтерпретація емоцій пов'язана з подвійною природою міміки. З одного боку, міміка зумовлена природженими факторами відображення універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль, туга, гнів, погризи, задоволення. Вони зрозумілі людям різних культур. З іншого - міміка залежить від особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях, зумовлюють певну форму їх протікання [14]. Жестикуляція являє собою виразні рухи частин тіла людини: рук, ніг, голови, пальців рук та їй., які виражають психічний стан або смисловий зміст предмета спілкування. Пантоміміка ж це виразні рухи тіла людини в цілому, які відбивають технічний стан, емоції та якісь-то дії (діяльність). У цілому оптико-кінетична система з'являється як більш-менш чітко сприйнята властивість загальної моторики різних частин тіла [3]. Значимість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що в цей час виділилася особлива область досліджень - кінесика, що спеціально має справу із цими проблемами.

Паралінгвістика - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Ці характеристики голосу сприяють вираженню емоційного стану комунікатора (гнів супроводжується збільшенням сили й висоти голосу; сум, навпроти, - спадом сили, висоти, дзвінкості голосу), а також деяких характеристик його особистості (енергійності, рішучості або непевності). Тембр голосу часто асоціюється із симпатичністю, освіченістю людини [23].

Екстралінгвістика - включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад, плачу, сміху, сам темп мови. Паузи, наприклад, підкреслюють особливу значущість пропонованого тексту. Прояв цих знакових систем важко піддається контролю, тому допускають різні інтерпретації, зокрема, у випадку неузгодженості названих механізмів зі звучною мовою, що використається при дослідженнях неправди [16].

Організація простору й часу комунікативного процесу несе значне навантаження як компонент комунікативної ситуації. Так, наприклад, прихід вчасно до початку дипломатичних переговорів символізує ввічливість стосовно співрозмовника, навпроти, запізнення витлумачується як прояв неповаги.

Проксеміка як спеціальна область, що займається нормами просторової й тимчасової організації спілкування. Засновник проксеміки Е. Хол, що називає її "просторовою психологією" [23].

Міжособистісний простір - дистанція, яка не усвідомлено встановлюється в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим чистіші стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і віддалена, дистанція негативно відбивається на ефекті спілкування. "найближче" спілкуються близькі знайомі, родичі. Збільшення міжособистісного простору може викликати неприємні почуття [25]. Зацікавлені один в одному співрозмовники зменшують дистанцію спілкування, психічно тривожні намагаються збільшити відстань. Останнім часом у психологічних дослідженнях звертається увага на комунікативне значення дистанції між суб'єктами спілкування і залежність ефективності спілкування від розміщення партнерів. Виділяють чотири дистанції між суб'єктами спілкування: інтимну (від 0 до 0,5 м); особисту (0,5 - 1,5 м); соціальну (1,5-3 н); публічну (3 м та більше) [4].

Наступна специфічна знакова система, використовувана в комунікативному процесі, - це "контакт очей", або візуальне спілкування Найінформативніший елемент зовнішнього вигляду людини - обличчя. Тому візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але пильний тривалий погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. Взаємний візуальний контакт легше підтримувати, обговорюючи приємні питання. З того, як люди дивляться один на одного, можна з'ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва [3]. Підтримання візуального контакту допомагає партнеру відчути ставлення до нього співрозмовника. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, однак форма вияву цих реакцій - коли, як, як довго слід посміхатися чи плакати - залежить від національних, соціокультурних особливостей [30]. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції - чіткіше на лівому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її брови. Рухи м'язів у нижній частині обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку вона передає [24]. Набір жестів, котрі застосовує людина у спілкуванні, дуже різноманітний. Загальні з них такі:

1) комунікативні жести - замінюють мовлення у спілкуванні й можуть уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, заперечу вальні, подячні; брутальні й дратівливі.

2) підкреслюючи жести - супроводжують мовлення людини й посилюють мовний контекст;

3) модальні жести - виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів, зосередженості, розпачу, відрази, здивування, незадоволення тощо. [3]

1.1.2 Інтерактивна сторона спілкування

Спілкування - це не тільки обмін інформацією, знаками, але і організація спільної діяльності. Воно завжди передбачає досягнення деяких результатів. Таким результатом звичайно є зміна поведінки і діяльності інших людей. Спілкування виступає як міжособистісна взаємодія, або інтеракція, як сукупність зв'язків і взаємовплив людей, які складаються в їх спільній діяльності. В ході спілкування його учасникам потрібно не тільки брати участь в комунікації, але і організувати обмін діями, спланувати взаємну діяльність, виробити форми і норми спільних дій. Інтерактивною стороною спілкування можна показати як послідовність реакцій людей на дії один одного. [42]

Ця сторона спілкування підкреслює аспекти, пов'язані з безпосередньою організацією спільної діяльності людей, їхньою взаємодією. Її найважливіша характеристика - спільне прийняття та реалізація рішення. [1]

Психологічний зміст процесу обміну діями містить у собі три моменти:

а) облік планів, "які дозріли у голові іншого", і зіставлення їх із власними;

б) аналіз "внесків" кожного учасника взаємодії;

в) осмислення міри включення у взаємодію кожного з партнерів.

Спостерігаючи за процесом спілкування, можна виділити цілий ряд причин або, як кажуть психологи, мотивів, які побуджають людину взаємодіяти з навколишніми. Частіше всього люди об'єднуються заради покращення, полегшення або підвищення ефективності діяльності [4].

При цьому можуть складатися різні типи взаємодії. Одним із них є кооперація, тобто позначення організації спільної діяльності на основі взаємодопомоги людей, їх співпраці. В середині кооперації можуть виникати змагання, як такий вид взаємодії, який не носить антагоністичного характеру і навіть включає елементи взаємодопомоги [3]. Наступний вид взаємодії співробітництво - партнери по взаємодії допомагають один одному, активно сприяють досягненню спільної мети. Далі - протиборство, яке полягає в тому, що партнери протидіють, заважають один одному в досягненні індивідуальної мети кожного. Можливо також односпрямоване сприяння, коли один з учасників взаємодії впливає на досягнення індивідуальної мети іншого, а другий ухиляється від взаємодії з ним [9].

Ще один вид взаємодії отримав назву "контрастна взаємодія”, один з учасників намагається сприяти іншому, а другий активно йому протидіє. Інколи зустрічається компромісна взаємодія, коли партнери проявляють окремі елементи як взаємодії, так і протидії [4]. Наступним видом є конкуренція, яка в тій чи іншій мірі ускладнює спільну діяльність. Проте конкуренцію не можна розглядати тільки як негативне явище, бо в певних умовах така взаємодія може виявляти стимулюючий ефект. В умовах конкуренції підвищується ймовірність виникнення конфліктних ситуацій [3]. Для розуміння взаємодії в спілкуванні важливо не тільки розуміти ситуацію, але вміти співвідносити дії і ситуацію. Кожна дія - це і результат розуміння ситуації, і її розвиток в певному напрямку. При цьому очевидно, що одна і та ж ситуація може бути по різному "прочитана" партнерами і відповідно їх дії в одній і тій же ситуації можуть бути різними. Мало того, вони можуть бути правильними і неправильним, єдино можливими чи бути одним з можливих варіантів [13].

Кожна ситуація диктує свій стиль поведінки та дій: у кожній з них людина по-різному "подає" себе, а якщо ця самоподача не адекватна, взаємодія ускладнюється. Якщо стиль сформований на основі дій у якійсь конкретній ситуації, а потім механічно перенесений на іншу, то, природно,що успіх не може бути гарантованим. Розрізняють три основних стилі дій: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний [11].

Ритуальний стиль звичайно заданий деякою культурою. Його ціль - не змінити іншого в спілкуванні, а просто підтвердити свою присутність у даній культурі, у даній ситуації, заявити про свою компетентність в ній: наприклад, стиль вітань, питань, що задають при зустрічі, характер очікуваних відповідей [2].

Ціль маніпулятивного стилю знаходиться в намірі управляти, навчати, впливати, нав'язувати свою позицію. Заради здійснення маніпуляції застосовується широке коло засобів, таких, як відволікання уваги, перехоплення ініціативи, "експлуатація" особистих якостей об'єкта маніпуляції. Широко відомий феномен "ноги-у-дверях", коли вплив на партнера оказується порціями: спочатку йому пропонується піти на невелику поступку, а потім непомітно підкорити його нав'язаній думці [26]. Уміння протистояти маніпулятивному стилю залежить від цілого ряду факторів: досить високої самооцінки, твердості сформованих переконань, уміння протистояти чужій думці й т.п. [30].

Гуманістичний стиль проявляється тоді, коли ціль взаємодії - не зміна іншого, а зміна уявлень обох партнерів щодо об'єкта взаємодії. Відносно ж один одного цілю виступає взаємна підтримка. Гуманістичний стиль припускає відповідне усвідомлення й навіть переживання ситуації взаємодії. Особлива увага дослідженню цього стилю приділяється в гуманістичній психології, зокрема, у роботах К. Роджерса [13].

При використанні кожного стилю застосовуються різні прийоми самоподачі - від прагнення сподобатися до залякування. Не можна однозначно сказати, який з названих стилів "гарний" або "поганий": у різних ситуаціях і при різних позиціях учасників взаємодії можливі різноманітні комбінації стилів поведінки. Самим же головним для ефективної взаємодії залишається адекватне узгодження всіх трьох компонентів - позиції, ситуації й стилю [14].

Відомий радянський філософ М.С. Каган аналізуючи спілкування на основі визначення суб'єкта спілкування, виділяє наступні чотири основних види спілкування: спілкування реального суб'єкта з реальним партнером; спілкування реального суб'єкта з суб'єктивованим об'єктом, як ілюзорним партнером; спілкування реального суб'єкта з уявним партнером (квазісубґєктом); спілкування уявних партнерів [3]. Завдання ситуації спілкування по параметру мети також дає можливість визначити складові спілкування і зміст дій учасників. Розглядаючи функціональні ситуації спілкування М.С. Каган приходить до висновку, що їх може бути тільки чотири: мета спілкування знаходиться поза взаємодією суб'єктів; мета спілкування в ній самій; мета спілкування складається в залученні партнера до досвіду і цінностей ініціатора спілкування; мета спілкування є залучення самого ініціатора до цінностей партнера. В відповідності з цими функціональними ситуаціями виділяються наступні види спілкування: як обслуговування предметної діяльності заради спілкування, як залучення іншого до своїх цінностей і як залучення до цінностей іншого. Таким чином, підкреслюючи мету, знаємо засоби. [43]