Історія розвитку та етапи юридичної психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Історія розвитку та етапи юридичної психології

Психологічні особливості та структура злочинних групп

Задача

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Юридична психологія - порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку - потреби і можливості людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У XVIII-XIX ст. зароджується кримінальна, потім - судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія” (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

Історія розвитку та етапи юридичної психології

Щоб правильно зрозуміти сучасний стан тієї чи іншої науки, визначити шляхи її розвитку, передусім, потрібно знати (бодай коротко) шляхи її виникнення, витоки й історію розвитку. Такий історичний підхід, звичайно, потрібний і для вивчення юридичної психології.

Розвиток юридичної психології початково відбувався як розвиток загально-правової психології -- правового світогляду, тобто співпадає з першим етапом становлення психології як науки про душу взагалі. Саме таке визначення психології було дано більше двох тисяч років тому. Наявністю душі намагались пояснити всі незрозумілі явища у житті.
Правова регуляція людської поведінки досліджувалась ще видатними старогрецькими філософами. Так раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469--399 роки до н. е.). Його ідеї про відповідність (співпадіння) між справедливістю і законністю згодом були удосконалені Платоном, Арістотелем та філософами Нового часу. Зокрема, Платон (427--347 роки до н. е.) вперше геніально розмежував дві психолізовані категорії, що лежать в основі розвитку суспільства -- потреби і здібності людей.

Закон, на думку Платона, повинен відповідати потребам суспільства, а організація цього суспільства має відповідати, обумовлюватись здібностями його членів.

Арістотель (384--322 роки до н. е.) пішов ще далі, виразивши у своєму психологічному трактаті «Про душу» фундаментальну ідею -- ідею про право як мірило (еталон) справедливості.

Однак у період середньовіччя під час формування абсолютної монархії, утворилось етатичне [1] розуміння права, а саме його обожнення з государевим указом, підкорення його монархові. Вважалось, що в умовах помісного самочинства та самоуправства, людині доцільно передавати свої права необмеженому в законі монарху, а вже від нього отримувати захист свого життя та майна. За таких умов поведінка людей -- васалів стала максимально регламентованою, оскільки вся правова система призводила до обмеження людської активності, зокрема, і поведінки, взагалі. Правом стала йменуватися система нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством запанував принцип: «Все, що не дозволено -- заборонено».

Психологічний стан загальної заляканості, пригнічення створював підґрунтя для підвищення у владі людей далеко не кращих, обмежених і розумом, і здібностями, асоціальних, жорстоких, безпринципних. Життя суспільства тускніло, поширеними були злиденність, жебрацтво, бідність, всезагальний смуток тощо.

Прогресивні мислителі почали усвідомлювати, що оздоровлення суспільства можливе лише шляхом обмеження заперечувально-каральної функції права, відокремлення суду від виконавчої влади, проголошення й реалізації основного принципу вільного життя: «все, що не заборонено -- дозволено».

Нове розуміння сутності права і суспільства відбулось у другій половині XVIII ст. (Кант, Руссо, Дідро, Монтеск?є, Вольтер та ін.) одночасно з періодом формування нової прогресивної буржуазної ідеології -- концепція лібералізму і правової держави. В умовах кризи феодальної абсолютиської державності виявилось, що заперечу вальне право чинить руйнівний вплив на економічне життя суспільства,різко звужує активність особистості. Ідеологи-просвітителі переконливо показали, що якщо право є возведеною у закон волею правителя, тоді таке право нічим не краще від безправ?я. Просвітительська функція права проголосила: право повинно містити не стільки заборони, скільки дозволи. Кожна людина повинна визнаватись і розглядатись як інтелектуально, так і морально повноцінною істотою. За особою повинні визнаватись її невіддільні права. Людям треба дозволити думати так як вони цього хочуть, вільно розпоряджатися своїми можливостями, своєю власністю. Особа несе певну відповідальність перед державою, але й держава є відповідальною перед особою. Так формувався новий правовий світогляд, основним принципом якого став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності поведінки людини.

Саме цим періодом можна вважати зародження спеціалізованої галузі психолого-юридичних знань: юридичної психології, в розвитку якої можна виділити три етапи: етап ранньої історії юридичної психології -- XVIII ст. і перша половина XIX ст.; етап оформлення юридичної психології як науки -- кінець XIX ст. початок XX ст.; етап подальшого розвитку і сучасного стану юридичної психології -- XX--XXI ст.

Перший етап. У цей період судово-психологічні рекомендації якогось впливу на судочинство тогочасних держав Європи та Російської імперії чинити не могли, оскільки в той час панував розшукний (інквізиційний) процес, що не потребував психологічних знань. Із курсу кримінального процесу вже відомо про ознаки та особливості інквізиційного процесу -- це таємний, виключно письмовий процес, намагання отримати показання обвинуваченого будь-якою ціною, навіть застосуванням тортур.

Разом з тим, поряд з фізичним впливом застосовували й психологічний, що полягав у знанні побутової психіки людини і в можливості шляхом впливу спонукати до прояву в неї своїх справжніх почуттів і свого ставлення до події, яка виступала предметом розслідування. Вже тоді особливу увагу приділяли поведінці обвинуваченого, його жестам, інтонації, міміці тощо. Складався спеціальний протокол про «стійкість і жести підсудного» під час його допиту. Поряд з таким використанням буденної психології в окремих працях того часу згадуються тактичні рекомендації щодо провадження розслідування. Багато цікавих порад такого характеру містяться у праці І. Т. Посошкова (1652--1726 р. ж.) «Книга про скудність і багатство», в якій наводились психологічні рекомендації відносно допиту обвинувачених і свідків. Зокрема, автор узагальнив прийоми допиту свідків, які дають неправдиві показання; детально виклав способи обвинувальної деталізації показань. Він також рекомендував класифікувати злочинів, щоб уникнути небажаного впливу поганих на менш зіпсованих.

До перших авторів, які досліджували судово-психологічні аспекти та ідею гуманізму в судочинстві, можна віднести М. М. Щербатова (1733--1790 р. ж.). Як історик та філософ він у своїх працях наполягав, щоб закони розроблялись з урахуванням індивідуальних особливостей людської особистості, тобто, власне, психології народу. Першим запропонував умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і позитивно оцінював фактор праці у процесі перевиховання засудженого.

Розповсюдження ідеї виправлення й перевиховання засуджених спонукало право звернутися до психології з тим, щоб з позиції науки обґрунтовувати ці проблеми. Над їх вирішенням на початку 19 ст. працювали А. М. Радищев, В. К. Елпатьєвський, П. Д. Лодій, Ф. В. Ушаков, Л. С. Гордієнко, Хр. Штельцер та ін.

Так, філософ -- матеріаліст А. М. Радищев (1749--1802 р. ж.), автор «Мандрівки із Петербурга до Москви», значну увагу приділяв вивченню соціальних коренів злочинності, розробив програму їх кримінологічного і психологічного аналізу. У своїй праці «Про законоположення» він виділив їх показники, що характеризують як види злочинів, так і осіб, які їх вчинили, а також мотиви й причини вчинюваних злочинів. Запропонував заходи попередження злочинності обумовлювати і обґрунтовувати показниками психології злочинців.

У цьому зв?язку треба також згадати Ф. В. Ушакова, який у трактаті «Про право і мету покарання» розкрив психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним тут він вважав спонукати останнього до каяття.

Однак сама психологія, що носила тоді, переважно, метафізичний [2], умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити повноцінні наукові критерії та методи вивчення людської особистості.

А. І. Галич, що також у цей період написав одну із перших праць з характерології, вказував, що судити злочинця повинні ті, хто вивчив його психологію, характер. Іншими словами, автор вважав, що суддя повинен бути одночасно і психологом.

Значна кількість наукових робіт з юридичної психології з?явилась у третій половині 19 ст.. Це праці І. С. Баришева «Погляд на науку кримінального законодавства», К. Я. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології та фізіології», А. У. Фрезе «Нарис судової психології», Л. Є. Владимирова «Психологічні особливості злочинів за найновішими дослідженнями» та ін. (насампред Г. С. Фельдштейн, М. М. Гернет, Д. А. Дріль тощо), в яких, окрім іншого, пропагувались ідеї виключно прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових та слідчих органів.

Так, І. С. Баришев писав, що якщо суддя не знає психології, тоді це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».

У працях німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях у судовому житті» (1808), І. Фрідріха «Систематизований посібник з судової психології» (1835), поряд із висвітленням з точки зору психології особи злочинця та питань вини тощо, містились також положення, що безпосередньо стосувались психології кримінального судочинства, передусім, -- розслідування злочинів.

Психологічні питання оцінки свідоцьких показань були в полі зору французького математика Лапласа. У «Дослідах філософії теорії ймовірностей» (1814) він розглядає ймовірність свідоцьких показань у співвідношенні з ймовірністю наслідків судових вироків, і намагається дати їм оцінку в математичному обрахунку. Він вважав, що елементи ймовірності того, що конкретні показання є правдивими і відповідають дійсності складаються: із ймовірності самої події, про яку сповіщає свідок; із ймовірності чотирьох гіпотез щодо допитуваного: 1) свідок не помиляється або говорить правду; 2) свідок дає неправдиві показання через певну помилку; 3) свідок не помиляється, але усвідомлено говорить неправду; 4) свідок і помиляється і говорить завідому неправду.

Лаплас усвідомлював складність запропонованої оцінки показань через значну кількість обставин, що супроводжували досліджувані факти, але вважав, що суддя у своїх міркуваннях також покладається не на математичну достовірність, а лише на ймовірність. Однак, схема математики цікава як перша спроба створити наукову методику оцінки свідоцьких показань. Вивчення проблем судової психології тривалий час ділі цих спроб не йшло.

У другій половині 19 ст. не тільки успішний розвиток природничих і точних наук, але й ріст злочинності сприяли поштовхом до подальшого оживлення й розширення судово-психологічних досліджень.

Так на завершення 19 ст. початок 20 ст. почався другий етап розвитку юридичної психології, а саме етап: «Оформлення юридичної психології як науки».

На кінець 19 ст. разом з формуванням криміналістики завершується формуватись і юридична психологія, поки що в основному у вигляді кримінальної.

Засновник західноєвропейської школи криміналістики Г. Гросс створює фундаментальну працю «Кримінальна психологія», в якій юридичну психологію розглядав як прикладну галузь загальної психології. «Щоб знати правила, які керують психологічними процесами у судовій діяльності, необхідною є спеціальна галузь прикладної психології, що займатиметься всіма психологічними факторами, які можуть враховуватись у ході встановлення й обговорення злочину» -- писав Гросс. У цій праці ним використано багатий матеріал експериментальної, в основному патологічної, психології (із досліджень В. Вундта, Г. Еббінгауза, Г. Рібо, А. Біне та ін.) і показано значення для криміналістики.

Багато вчених -- психологів того часу прослідковували появу загально-психологічних моментів у сфері юридичної практики. Так, А. Біне у своїй роботі «Навіюваність» в окремому розділі розглядає вплив навіювання на свідоцькі показання, особливо неповнолітніх. Окрім цього він у співавторстві з Г. Гроссом видавав журнал «Доповіді з психології» (Лейпциг, 1903--1906 рр.), вже одна назва якого засвідчує їх спільний науковий інтерес.

Німецький психолог, засновник гештальтпсихології [3] Макс Вертхеймер проводив на початку 20 ст. глибокі дослідження (із залученням таких відомих психологів В. Келлера, К. Коффки з їх ідеєю -- гіпотезою інсайту (раптового осяяння) щодо «діагностування неправдивих показань».

Інтерес до причин виникнення й механізму кримінальної поведінки призвів до виникнення (у другій половині 19 ст.) антропологічної школи права. Засновником цієї школи був італійський психіатр та кримінолог Чезаре Ломброзо (1835--1909), який запропонував біологізаторське трактування природи злочинної поведінки.

У книзі «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюремознавства» (1876) Ломброзо намагався знайти матеріальний субстрат злочину. На його думку, злочинця не можна виправити, як не можна приручити і зробити хижака домашньою твариною. Він не заперечував психофізіологічних і моральних факторів злочинності, але біологічні чинники вважав провідними. Так чи інакше, таке трактування злочинної поведінки як патологічного явища призвело до того, що кримінальна психологія на завжди поєдналась з судовою, а отже юридичною психологією, ставши її галуззю.

Послідовники Ч. Ломброзо Е. Феррі, Р. Гарофало, переглянувши окремі положення теорії свого вчителя, доповнили перелік біологічних чинників злочину і злочинності ще й соціологічними. Однак це не сприяло їм відійти від концепції антропологічної школи.

Причини злочинності були предметом наукового інтересу й інших вчених соціологів та психологів, зокрема, Г. Тарда, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. У той же час, психологія стала приваблювати юристів і як наука, що сприяє зрозуміти закономірності не тільки злочинців, а й інших учасників судочинства. Саме тому багато наукових праць початку 20 ст. були присвячені проблемі психології свідоцьких показань. Серед них: «Психологія свідоцьких показань» О. Гольдовського (1904); «Про вплив питань без навіювання на достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова (1904); «До питання про достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова та Д. Завадського (1904); «До питання про психологію свідка» М. Хомякова (1903); «Психологія свідоцьких показань і судове слідство» Г. Португалова (1903) та ін.. Усі прогресивні діячі того періоду за наслідками російської судової реформи 1864 р. починають використовувати знання психології та соціології, демонструвати пізнання в психології людської поведінки. Так, А. Ф. Коні, Ф. М. Плєвако, В. Д. Спасович та ін., виступаючи як адвокати, значну частину своїх промов присвячували психології особи підзахисного. А. Ф. Коні читав курс лекцій «Про злочинні типи», видав чимало змістовних робіт з судової психології. Саме він запропонував запровадити на юридичних факультетах курс психології і психопатології.

Все більше значення в теорії та практиці того періоду набули експериментальні дослідження в сфері юридичної психології. Під керівництвом В. М. Бехтерєва і за його ініціативою О. Л. Щегловим було здійснено перше експериментальне дослідження малолітніх правопорушників та неповнолітніх злочинів, результати якого викладені у праці «Про розумову працездатність неповнолітніх злочинців» (1903).

Одним із об?єктивних джерел доказів, які повинні були мати ще більше процесуальне значення ніж свідоцькі показання, на думку тогочасних вчених, повинен був стати висновок судових психологів за результатами судово-психологічної експертизи. Ним, як правильно вважали вже тоді, можна оцінювати не лише особу злочинця, причини злочинів, але й достовірність показань всіх інших учасників процесу (потерпілого, свідків тощо). Хоча треба зазначити, що в класичному (чистому) вигляді тоді ще судово-психологічна експертиза не призначалась і не проводилась. Психологічні питання ставились на вирішення психіатричної експертизи.

Розробка й успішне застосування методів психологічної діагностики, зокрема асоціативного експерименту, запропонованого К. Г. Юнгом, системи жестів А. Біне і А. Сімона, психотехнічних проб Р. Куве, сприяли застосуванню їх у практику судово-психологічних експертиз. Хоча як і тоді, так, на жаль і зараз, спостерігаємо більш ніж скептичне ставлення до можливостей психологічних тестів, візуального, а тим паче, інструментального діагностування поведінки та показань допитуваних осіб.

З?являються в той час і праці, присвячені використанню в кримінальному судочинстві феномену навіювання та гіпнозу. Так, з участю В. М. Бехтерєва наприкінці 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого чоловіка Марії Румянцевої, яка вчинила злочин внаслідок сугестії (навіювання), виконаної фельдшером І. Хрисанфовим, її коханцем і «домашнім лікарем».

Неабиякого резонансу набувають дослідження з френології [4], графології [5], фізіономіки [6]. Зрозуміло, що через недостатню розробленість, відсутність науково апробованої методики, названі напрями у дослідженні особи людини не отримали подальшого широкого застосування. Однак, треба пам?ятати, те що сьогодні незрозуміле, ще не означає, що воно неправильне і непотрібне. Говорячи про цей другий етап розвитку юридичної психології, не можна залишити без уваги, що саме в цей період вже згадуваний практик -- науковець А. Ф. Коні (1844--1927) у своїх працях, узагальнюючи свій великий досвід, крім як проведення психологічних узагальнень щодо свідків, потерпілих чи обвинувачених (підсудних), значну увагу приділяв аналізу психології судді, прокурора, адвоката-захисника тощо. Розглядаючи суддю головним фігурантом процесу, він вимагав від нього не лише знання права чи судової практики, але й історії, філософії, психології, мистецтва та літератури -- тобто високої культури та ерудиції.

Для того, щоб займати суддівське крісло, як вважав А. Ф. Коні, необхідно володіти рисами характеру, що сприятимуть судді встояти від стороннього впливу і тиску, не піддаватися намовлянням, проханням, що маскуються під голос «суспільної думки» тощо.

Для прокурора необхідними рисами, на думку того ж автора, є поміркованість, відсутність особистої озлобленості проти підсудного, акуратність прийомів обвинувачення, вміння тримати себе в руках у різноманітних складних ситуаціях тощо. Про захисника він казав, що той не є слугою свого клієнта, пособником у намаганні уникнути справедливого покарання, а його порадником і помічником. А. Ф. Коні рішуче засуджував адвокатів, які перетворювали захист у виправдання злочинця, міняючи місцями останнього з потерпілим.

У праці «Достоєвський як криміналіст» А. Ф. Коні показав неабияке значення вивчення суддями та слідчими психології та внутрішнього стану, сумління злочинця.

Третій етап: подальший розвиток і сучасний стан юридичної психології 20--21 ст. Кінець 19--20 ст. характеризується соціологізацією кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи, які відкинувши антропологічний підхід й застосувавши метод соціальної статистики показали залежність протиправної поведінки від соціальних умов життя суспільства.

Ці факти знайшли своє відображення у багатьох соціально-психологічних теоріях злочинності американських соціальних психологів цього періоду: Р. Мертона, Ж. Старменда, Д. Матса, Т. Сайка, Е. Глюка та ін. Зокрема: теорія «соціальної аномалії» Р. Мертона, побудована на гіпотезі про відмирання моралі за деліквентної [7] поведінки (соціологія злочинності); теорія «нейтралізації» Д. Матса і Т. Сайка, які вважали, що злочинець у цілому сприймає загальноприйняті норми моралі, але одночасно виправдовує свою протиправну поведінку певними суб?єктивними потребами чи факторами.

На теренах нашої прадержави юридична психологія йшла дещо іншим шляхом. Крім як вивчення проблеми злочинності, інтенсивно вивчались шляхи і можливості використання психологічних знань під час дізнання, попереднього (досудового) слідства і в суді.

На I Всеросійському з?їзді з психоневрології в 1923 р. працювала секція кримінальної психології (керував С. В. Познишев).

На з?їзді було прийнято рішення про необхідність підготовки криміналістів-психологів, а також про доцільність відкриття кабінетів для проведення криміналістично-психологічних досліджень. Як наслідок у багатьох містах колишнього СРСР -- Москві, Ленінграді, Києві. Одесі, Харкові, Баку, Мінську було організовано судово-психологічні кабінети та кабінети науково-судової психологічної експертизи.

У 1925 р. в Москві створено перший у світі Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. За час його існування (до 1929 р.) було опубліковано близько 300 робіт, в тому числі з проблем юридичної психології. Їх авторами були К. Сотоні, С. В. Познишев, А. Є. Брусиловський, О. М. Ольгинський, А. В. Петровський, А. Р. Лурія, А. С. Тагер, С. Г. Геллерштейн, М. М. Гернет та ін. У 1924--1930 рр. було здійснено масове психологічне обслідування різних груп злочинців -- вбивць, хуліганів, сексуальних злочинів тощо. Активно досліджувались проблеми виправної психології.

У період сталінізму все пішло на спад, оскільки репресивний апарат партійної олігархії не цікавився психологічними тонкощами доказового процесу.

Все почало відроджуватись з 60-х років 20 ст. Сучасні результати пошуків з юридичної психології знаходять своє відображення в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях вчених і практиків: М. С. Алєксєєва, В. Л. Васильєва, Ф. В. Глазиріна, Ю. М. Грошевого, A. В. Дулова, М. І. Єнікеєва, В. О. Коновалової, М. В. Костицького, B. М. Кудрявцева, Г. М. Міньковського, В. Ф. Пирожкова, М. І.Порубова, А. Р. Ратінова, Л. Б. Філонова, А. М. Яковлєва, А. В. Ярмоленко, Ю. В. Чуфаровського та ін.
Серед сучасних закордонних психологів-правників доречно назвати Р. Луважа «Психологія і злочинність» (Гамбург, 1956), Г. Тоха «Правова і кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961), О. Абрахамсона «Кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961) та ін.

Психологічні особливості та структура злочинних групп

психологічний діагностика правовий асоціативний

У кримінальному праві злочинною групою називає умисна участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину у вигляді простої чи складної співучасті (ст. 19 КК України), що спричиняє відповідальність за вчинення злочинів деяких видів простою групою за змовою чи без неї, групою осіб за попередньою змовою і організованою групою, а також злочинною зграєю (бандою). Окрім того, існує відповідальність за різноманітні групові дії, що грубо порушують суспільний порядок, масові заворушення та ін.

Кожна із названих форм групових злочинів та групової злочинної діяльності має не тільки правовий, але й відповідний психологічний зміст. З позицій психології, злочинна група -- це антисуспільне неформальне об'єднання двох або більше осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом даного виду людської діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) -- головне, заради чого існує злочинна група.

У цьому визначенні наявні такі кваліфікаційні ознаки:

1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій нормативно, офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;

2) об'єднання учасників відбувається завдяки спільній злочинній діяльності; 3) взаємодія учасників групи певним чином організована (від ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до організованих, де існують функціональні і психологічні взаємозв'язки);

4) група є єдиним особливим суб'єктом злочинної діяльності, тобто кожен учасник надає свій внесок відповідно до розподілу ролей -- з одного боку, до кожного пред'являються певні вимоги -- з іншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні й часткові. Загальними є вимоги здійснювати протизаконні дії, беззастережно дотримуватись звичаїв та норм, що склалися в групі, та внутрігрупової субординації; частковими -- обачливість у поведінці, здібності та досвід вчинення злочинів, наявність певних особистісних властивостей (рішучість, сміливість, відсутність жалю до потерпілих та ін.)

У практичній діяльності працівники правоохоронних органів при аналізі групових злочинів повинні враховувати такі чинники:

1. Причини об'єднання декількох осіб у злочинну групу:

а) неможливість вчинити злочин самому чи складність діяти інакше;

б) спільність сформованих антисуспільних (злочинних) інтересів учасників групи;

в) особисті неформальні зв'язки і стосунки учасників у минулому та їх характер;

г) прийняті у групі загальні норми поведінки, що визначають її орієнтацію на порушення закону та групову злочинну діяльність;

д) можливість впливу осіб, що мають злочинний досвід (раніше засуджених, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, адмінпіднаглядних та ін.), які часто виступають ініціаторами створення злочинних груп.

2. Рівень (ступінь) організованості злочинної групи -- згуртованість, сталість, термін існування, тривалість і характер вчинення злочинів, їх спрямованість.

3. Кількість та склад учасників (неповнолітні, дорослі, змішаний склад і хто переважає, наявність досвідчених злочинців та їх роль у групі, ставлення до вживання спиртного чи наркотиків, азартних ігор тощо).

4. Розподіл ролей і становище в групі окремих учасників -- функції при здійсненні конкретних злочинів, ступінь авторитетності, сильні та слабкі сторони, наявність злочинних умінь та навичок.

5. Стосунки в злочинній групі -- рівень дисципліни, яким чином і ким вона підтримується, наявність конфліктів та причини їх виникнення, можливості їх використання для роз'єднання та попередження злочинів.

Злочинні групи найчастіше формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування, що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Неформальна група функціонує лише при умові позитивного ставлення учасників один до одного, інакше спілкування стає безпредметним і втрачає сенс. Це стосується і даного виду злочинних груп: участь у них зумовлюється попередньою деформацією соціальних властивостей особистості, а групова злочинна діяльність стає її результатом. Але елементи звичайного неформального спілкування зберігаються ще досить тривалий час, поступово змінюючись на сугубо «ділові», злочинні. Єдність (цілісність) групи при цьому забезпечується такими чинниками, як внутрішня ізоляція та страх викриття, протиставлення суспільству і зростання ймовірності покарання, кругова порука і острах розправи при розриві зв'язків з групою.

Злочинна група може також спеціально створюватись особами, що мають злочинний досвід. Довірчі стосунки у таких групах базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку має місце прояв антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності учасників групи.

Існують певні закономірності формування і розвитку злочинних груп. Вони полягають у наступному:

1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються, втягуються в групу, оскільки рішення про свою участь, в кінцевому рахунку, приймається свідомо і самостійно.

Аналіз мотивів об'єднання у злочинні групи свідчить, що свідомість кожного учасника формується під впливом сукупності чинників макросередовища (соціально-економічних, політичних, соціокультурних та ін.) та мікросередовища (найближчого оточення). Неможливість прилучення до соціальне схвалюваних цінностей суспільства, нездатність їх засвоєння, а звідсіля -- досягти самоствердження і актуалізації особистості, призводить до спілкування з таким соціальним оточенням, де рівень домагань реалізується за рахунок соціальне засуджуваної поведінки. Згуртуванню злочинної групи сприяє також однакова ан-тисуспільна спрямованість поглядів учасників, яка формується у результаті групового впливу завдяки переконанню, навіюванню, наслідуванню (переконуючий вплив -- розповіді про злочинну діяльність, вимоги дотримуватись правил і традицій; навіювання -- приклад поведінки досвідчених злочинців, демонстрація «цінностей» злочинного способу життя, формування почуття впевненості в своїх силах та підтримці з боку групи; наслідування -- переймання загальногрупового настрою, наявного емоційного фону);

2) розвиток групи від простого об'єднання двох чи більше осіб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою та ін. При тривалому успішному функціонуванні тенденція посилення організованості та набуття соціальне небезпечних форм стає невідворотною: лише у окремих випадках розвиток групи може призупинитись чи зупинитись зовсім (наприклад, при зміні умов функціонування, арешті лідера, незамінних втратах учасників). Слід відзначити, що ймовірність саморозпуску злочинної групи дуже низька. Це може трапитись, зокрема, у зв'язку з випадковими обставинами (наприклад, зміна місця проживання активних учасників, прийняття деякими учасниками рішення про припинення злочинної діяльності), але розрив з групою завжди утруднюється негативним ставленням інших учасників, острахом помсти, розправи та ін.;

3) удосконалення як функціональної, так і психологічної структури: склад учасників стабілізується, чітко розподіляються ролі і функції, визначаються злочинні плани, об'єкти злочинних домагань. Сталій групі притаманне відособлення та жорстка внутрішня організація, завершується процес інтеграції, встановлюється система взаємних зобов'язань, ролі стандартизуються та знеособлюються. На певному етапі розвитку у внутрішній структурі групи з'являється лідер, що знаходиться зверху ієрархії «керівництво -- підлеглість».

У ситуативних групах організатор і лідер збігаються в одній особі, а в групах, які діють протягом тривалого часу, лідер -- емоційний центр, що виділяється своїми особистісними якостями. Нижче в груповій структурі знаходяться відповідальні виконавці -- керівники при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності. Підлегле становище у групі обіймають виконавці, які спеціалізуються на окремих діях та операціях. Окрім того, у більшості злочинних груп є так звані «опозиціонери» -- претендуючі на роль організатора за своїми особистісними якостями та рівнем домагань або ж такі, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити керівника, генеруючи конкуруючі думки та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп і т. ін. Незважаючи на це, при вчиненні злочинів «опозиціонери» демонструють конформізм та повну групову ідентифікацію;

4) тенденція до поступової заміни емоційних стосунків між учасниками на ділові, функціональні, що базуються на спільній злочинній діяльності; значення особистих стосунків поступово зменшується, а інколи -- повністю відсутнє. Це забезпечує упорядкування функціональних зв'язків, зумовлює консолідацію групи та узгодженість дій її членів;

5) розвиток групи часто супроводжується розширенням сфер впливу (регіональності), територіальним розповсюдженням злочинної діяльності, суперництвом із іншими групами;

6) значимою ознакою злочинної групи (і умовою її виникнення) є вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища. Це проявляється меншою чи більшою мірою, але чим небезпечніша групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відособлення та ізоляції. Кількість учасників оптимізується (мінімізується) до обсягу, необхідного для вчинення злочинів. Так, за статистичними даними корисливі групи складаються із двох-трьох осіб, корисливо-насильницькі -- більш численні, що зумовлюється необхідністю застосування психічного і фізичного насильства для подолання опору потенційного потерпілого. Відособленість диктується також необхідністю конспірації (маскування) злочинної діяльності, у зв'язку із чим визначаються певні перестороги для включення у групу нових учасників (перевірка надійності, у тому числі -- «на ділі», слідкування, інші контррозвідувальні заходи). Групи, передусім організовані, визначають власні, внутрішньогрупові норми поведінки, що передбачають жорсткі санкції і підсилюють ізоляцію та відособленість учасників від суспільства. Це не означає, що інтенсивність контактів між учасниками автоматично знижується, безпосередні виконавці підтримують досить тісні стосунки, бо для них важлива «надійність» напарників, подільників. Але організована злочинна діяльність може бути й такою, коли особисті контакти виключені повністю, керівник не знайомий із виконавцями, а останні, вчиняючи певні дії, не усвідомлюють наявності злочинної «піраміди» і загального обсягу завданої шкоди. Вони лише знають, що не одинокі, що «верхи» забезпечують збереження групи та їх захист у разі небезпеки.

Відособленість та замкнутість групи осіб від соціального оточення може бути для працівників правоохоронних органів певним орієнтиром на наявність у її учасників антисуспільної спрямованості. Група може також стати об'єктом уваги внаслідок таких обставин, як невживання спиртних напоїв, заняття силовими видами спорту, інших видів нетрадиційної для даного віку поведінки, що може свідчити про прагнення підтримувати необхідну для злочинної діяльності «форму». Але частіше учасники зловживають спиртним та наркотиками, ведуть розбещений спосіб життя тощо, тобто прагнення до відособленості у період підготовки до злочину та його вчинення змінюється на бажання «розслабитися», продемонструвати оточуючим своє благополуччя, яке призводить до нехтування правилами конспірації.

Зазначена специфіка формування і розвитку злочинних груп може бути використана працівниками правоохоронних органів для їх роз'єднання чи переорієнтації. Це може бути досягнене як шляхом впливу на лідера, так і на групу в цілому: дискредитація та зміщення лідера, вилучення лідера, посилення наявного чи моделювання нового конфлікту. Окрім того, для впливу на групу у цілому використовуються:

1) розкладення групи -- позбавлення її можливості злочинної активності (дискредитація існуючих традицій та норм поведінки, створення обстановки невпевненості у досягненні злочинного результату, актуалізація почуття ризику викриття та недовіри один до одного і особливо -- до лідера, загострення протиріч і напруженості у стосунках та ін.);

2) формування прагнення до відмови від злочинного способу життя, добровільної відмови від вчинення злочинів та явки з повинною, розкаяння окремих учасників і групи в цілому;

3) переорієнтація діяльності групи на соціально-корисні цілі, формування нових традицій, норм та цінностей, що не суперечать закону.

Зазначені заходи мають здійснюватись комплексно і супроводжуватись індивідуальною профілактичною роботою з учасниками, оскільки само по собі роз'єднання групи не може бути абсолютним і не виключає можливості контактів між ними, впливу один на одного, а процес роз'єднання у часі звичайно не збігається з виправленням та перевихованням окремих осіб.

Задача

Через Н-ську митницю постійно здійснювалося перевезення наркотичних речовин. Підозри виникли відносно одного з представників зовнішньоторговельної організації. Підозрюваний Л. 52 років, високого зросту, слідкує за своєю зовнішністю, рідке волосся акуратно зачесане. Контролює свою поведінку. Визначено перелік речей, які постійно знаходяться у валізі підозрюваного під час закордонних відряджень: рушник, зубна паста, білизна, одеколон, електробритва, кімнатне взуття, крем для гоління, лак для волосся в аерозольній упаковці, термос, спортивний костюм, окуляри.

Подальша робота виявила ґрунтовність виниклих підозр. На якій підставі?

Розв'язання

Мабуть, підозру працівників митниці викликала наявність у валізі представників зовнішньоторговельної організації відразу електробритви та крему для гоління, адже той, хто застосовує електробритву, не користується кремом для гоління.

Висновки

Можна виділити три основних аналітичних напрями, у річищі яких здійснювалися спроби формування базових системних засад побудови цілісної психологічної структури особистості. Це соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний напрями. Прикладом може слугувати функціональна динамічна психологічна структура особистості К. К. П. (1906-- 1983). Він виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціальне зумовлену підструктуру спрямованості особистості; підструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Крім того, вчений розглядав і другий ряд -- підструкгури здібностей і характеру. Із застосуванням принципу «накладання» одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості. Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох вимірів психологічної структури особистості здійснив у 30--50-х роках відомий німецький психолог Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали українські психологи Г.С.К. і П.М.П. За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі «закону комунікації». Горизонтальний вимір складається з чотирьох «членів»: мотиваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяльнісного. Вертикальний параметр особистості розглядається як внутрішній результат «горизонтальної» діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у «горизонтальній» діяльності особистості -- у відчутті, сприйманні та інших психічних процесах., групових злочинів та групової злочинної діяльності має не тільки правовий, але й відповідний психологічний зміст. З позицій психології, злочинна група -- це антисуспільне неформальне об'єднання двох або більше осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом даного виду людської діяльності. Злочинні групи найчастіше формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування, що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Неформальна група функціонує лише при умові позитивного ставлення учасників один до одного, інакше спілкування стає безпредметним і втрачає сенс. Злочинна група може також спеціально створюватись особами, що мають злочинний досвід. Довірчі стосунки у таких групах базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку має місце прояв антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності учасників групи.

Відособленість та замкнутість групи осіб від соціального оточення може бути для працівників правоохоронних органів певним орієнтиром на наявність у її учасників антисуспільної спрямованості. Група може також стати об'єктом уваги внаслідок таких обставин, як невживання спиртних напоїв, заняття силовими видами спорту, інших видів нетрадиційної для даного віку поведінки, що може свідчити про прагнення підтримувати необхідну для злочинної діяльності «форму».

Висновок

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні”, котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965-1966 рр. почалося викладання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і основних проблем цієї науки.

У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конференція із судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюзному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.

Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конференція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступили з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регіонів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвивається на теренах новостворених суверенних держав.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:

* загальні питання юридичної психології (система, методи, зв'язки з іншими науками);

* психологічні проблеми протиправної поведінки;

* психологія слідчого і слідчої тактики;

* психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

* психологія організованої злочинності тощо.

Література

1. Бараненко Б. І. Психологія оперативно-розшукової діяльності: Навчальний посібник. -- К.: ЦУЛ, 2007. -- 272 с.

2. Бедь В. В. Юридична психологія: Навчальний посібник. -- Львів: Новий Світ-2000, 2004. -- 376 с.

3. Іванов В. М. Юридична конфліктологія: Навчальний посібник. -- К.: МАУП, 2004. -- 224 с.

4. Коновалов В. Е. Правовая психология: Учебное пособие для юристов. -- Харьков: Основа, 1990-1991. -- 198 с.

5. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. -- К.: Выща школа, 1990. -- 259 с.

6. Сабуров А. С. Юридична психологія: Навчальний посібник. -- К.: ТП Прес, 2003. -- 208 с.

7. Юридична психологія: Підручник. -- К.: КНТ, 2007. -- 360 с.

Размещено на Allbest.ur