Становлення психологічної діагностики

Становлення психологічної діагностики

Розвиток тестології стало причиною жаркої соціальної полеміки, що не вщухає й понині. В 1912 році Годдард, що переклав на англійську мову тест Вине й увів в обіг термін moron, відвідав Еллис Айленд у Нью-Йорку - місце, де вперше ступали на американську землю сотні тисяч іммігрантів з Європи. Він думав, що тест Бине буде корисний для виявлення людей із психічними порушеннями, що прибувають у США з інших країн.

У свій перший візит в Еллис Айленд Годдард помітив парубка, якого він порахував психічно відсталим. Проведений через перекладача тест підтвердив діагноз. Перекладач заперечив, що слабкий результат тестування можна пояснити хвилюванням від прибуття в Америку, і крім того, даному тесту неправомірно піддавати людей, не знайомих з американський культурою. Але Годдард із ним не погодився.

Наступні тестування більших груп іммігрантів показали, що більшість із них - приблизно 87 відсотків росіян, 85 відсотків євреїв, 80 відсотків угорців і 79 відсотків італійців - слабоумні , їхній розумовий вік нижче 12 років. Ці так звані свідчення тестування інтелекту пізніше використовувалися в підтримку федерального закону про обмеження на імміграцію для тих расових і етнічних груп, яким приписували «низький рівень розумового розвитку».

Ідея расових розходжень у рівні інтелекту одержала додаткову підтримку в 1921 році, коли були оприлюднені результати тестів новобранців, що проводилися під час світової війни. Дані показали, що розумовий вік призовників і, як наслідок, білого населення в цілому, становить тільки 13 років. Згідно із цими даними чорношкірі американці, як, втім, і іммігранти із країн Середземномор'я й Латинської Америки, мали більше низький показник IQ, чим білі. По IQ з білими американцями змогли зрівнятися тільки іммігранти із країн Північної Європи.

Ці результати підняли буру збурювання серед учених, політичних діячів і журналістів. На чому ж тримається американська система, якщо народні маси настільки дурні? Чи варто дозволяти голосувати групам з низькими показником IQ? Чи треба уряду відмовити у в'їзді іммігрантам із країн з низьким IQ? А як бути з тим постулатом, що всі люди створені рівними?

Концепція расових інтелектуальних розходжень була висунута в Сполучених Штатах ще в 80-е роки минулого сторіччя, коли лунали численні заклики обмежити приплив іммігрантів із Середземномор'я й латиноамериканських країн. Думка про нібито низький рівень інтелекту чорношкірих американців широко існувало ще до появи перших інтелектуальних тестів.

Одним з найбільш різких критиків подібних поглядів був Горас Менн Бонд (1904-1972), афро-американець, учений, президент університету Линкольна зі штату Пенсільванія. Бонд, що одержав докторський ступінь по педагогіці в Чиказькому університеті, опублікував безліч книг і статей, де затверджував, що будь-які розходження в показнику ІQ між чорношкірим і білими обумовлені середовищем, а не спадковістю. Його дослідження показали, що результати тестування чорношкірих з північних штатів вище результатів білих з південних штатів - висновок, що всерйоз похитнув думку про те, що по своєму рівні розумового розвитку чорношкірі стоять на сходинку нижче білих.

У відповідь на заяви про расові інтелектуальні розходження багато психологів припустили, що відповідні тести були складені пристрасно. Згодом дебати затихли, але не дуже давно це питання знову підняли автори книги «Графік Белла» (The Bell Curve) (Hermstein & Murray. 1994), які, покладаючись на результати тестування інтелекту, затверджують, що рівень розумового розвитку чорношкірих нижче рівня розвитку білих.

Психологи працюють над розробкою тестів, вільних від упереджень, що мають відношення до культури й утворення, тестів, що більш точно оцінюють весь діапазон здатностей людини.

Лайтнер Уїтмер (1867-1956)

У той час як Хол прагнув до перевороту в американській психології за допомогою її застосування в дитячої психології й у педагогіці, а Кеттел використовував психологічні методи для оцінки розумових здатностей, один зі студентів Кеттела й Вундта використовував психологію для встановлення діагнозу й лікування аномального поводження. Усього через 17 років після підстави Вундтом сучасної психології його колишній учень знайшов ще одне практичне застосування психології, що явно суперечило позиції вчителі.

В 1896 році Лайтнер Уїтмер, що перемінив на пості університету Пенсільванії Кеттела, - той самий Уїтмер, що вимагав, щоб на його лекціях в аудиторії завжди підтримувалася постійна температура 68 градусів по Фаренгейтові, - відкрив першу у світі клініку психології.

Уїтмер - по відкликаннях, «безнадійно сварливий і потайливий», «марнолюбний карлик» - почав розвивати напрямок, що він назвав клінічною психологією.

Те, що Уїтмер практикував у своїй клініці, не було клінічною психологією в тому розумінні, яке сьогодні вкладається в це поняття. Його діяльність була присвячена діагностиці й лікуванню відхилень у розумовому розвитку школярів - він працював на поприще шкільної психології. Сучасна ж клінічна психологія займається більше широким діапазоном психологічних порушень - від легких відхилень до важких форм - людей всіх віків. Хоча Уїтмер сприяв розвитку клінічної психології й цілком обґрунтовано користувався цим терміном, насправді цей напрямок набагато ширше того, із чим він мав справу.

Уїтмер читав у коледжі перший курс по клінічній психології й почав видавати перший журнал «Психологічна клініка» (Psychological Clinic), редактором якого був протягом 29 років. Він був одним з тих представників функціоналізму, які думали, що сучасна наука повинна допомагати людям вирішувати їхньої проблеми, а не вивчати вміст їхніх розумів.

Сторінки життя

Лайтнер Уїтмер народився в 1867 році у Філадельфії, штат Пенсільванія, у родині заможного аптекаря, що вірив у силу освіти. Уїтмер закінчив Пенсільванський університет в 1888 році, потім якийсь час викладав історію й англійську мову в приватній школі у Філадельфії, після чого повернувся в університет, надійшовши на курс юриспруденції.

Очевидно, що Уїтмер не думав про кар'єр психолога, але із причин, які залишаються неясними, він вивчав експериментальну психологію в Кеттела й одержав місце асистента на психологічному факультеті. Уїтмер почав досліджувати індивідуальні розходження в часі реакції; його надії були пов'язані з одержанням докторського ступеня в університеті Пенсільванії.

Але Кеттел мав інші плани. Він був дуже високої думки про Уїтмере; саме його він вибрав своїм спадкоємцем, коли перейшов на роботу в Колумбійський університет. Для молодого вченого це був прекрасний шанс, але Кеттел поставив йому одна умова: Уїтмер повинен заробити свій докторський ступінь у Лейпцизі у Вундта. Престиж німецького утворення був дуже високий, і Уїтмер погодився.

У Німеччині він учився у Вундта й Кюльпе, одним з його однокурсників був Е.Б. Титченер. Уїтмера не надихав підхід Вундта, і пізніше він говорив, що крім ступеня нічого в Лейпцизі не одержав. Вундт не дозволив Уїтмеру продовжувати роботу з вивчення часу відповідної реакції, що той почав з Кеттелом, примушуючи його займатися інтроспективними дослідженнями елементів свідомості.

Уїтмер критикував метод дослідження Вундта, називаючи його «сумнівним». Він описував, як Вундт змушував Титченера повторювати спостереження, «тому що результати, отримані Титченером, були не тими, що очікував Вундт». Але Уїтмер все-таки одержав свій докторський ступінь, повернувся додому й улітку 1892 року зайняв новий пост в університеті штату Пенсільванія. У той же рік і Титченер одержав ступінь і поїхав у Корнеллский університет, а Хьюго Мюнстерберг, також студент Вундта, приїхав працювати в Гарвард за запрошенням Вільяма Джемса. У тому ж році Хол організував Американську психологічну асоціацію, одним зі членів якої став Уїтмер. Американську психологію почав охоплювати функціональний, прикладний дух.

Протягом двох років Уїтмер займався експериментальною психологією, проводячи дослідження й публікуючи статті із проблем індивідуальних розходжень і психології болю. Але він увесь час шукав можливості застосувати психологію до діагностики відхилень у поводженні. Випадок представився в березні 1896 року; він був пов'язаний з тими економічними обставинами, про які ми згадували раніше, - у країні усе більше грошей виділялося на загальнодоступне державне утворення.

У багатьох управліннях освіти штатів були засновані відділи педагогіки (для розробки принципів і методик навчання), і психологам запропонували прочитати спеціальні курси чиновникам із цих відділів і вчителям державних шкіл, що працюють по поглиблених програмах. Крім того, психологам довелося переглянути програми своїх лабораторних досліджень, для того щоб підготувати якнайбільше кваліфікованих шкільних психологів. Психологічні факультети істотно виграли від цього раптового припливу студентів, тому що тоді - як, втім, і тепер - бюджет факультету багато в чому залежав від кількості студентів, що навчаються на ньому.

В 1894 році Пенсільванський університет організував курси для вчителів державних шкіл, і Уїтмер читав там лекції. Один раз, після двох років існування курсів, до Уїтмеру підійшла одна зі слухачок, Маргарет Магьюїр з метою проконсультуватися із приводу свого 14-літнього учня, у якого були проблеми із краснописом, хоча по інших предметах він устигав. Могли б психологи допомогти вирішити цю проблему? «Я гадаю, - писав пізніше Уїтмер, - що якщо психологія чого-небудь так коштує, вона повинна виявитися здатної допомагати саме в таких випадках відставання в розвитку». Незабаром Уїтмер організував при університеті клініку, що замислювалася як тимчасова, але в підсумку стала справою всього його життя.

За кілька місяців Уїтмер підготував курс по методах лікування розумово відсталих, сліпих і душевнохворих дітей і опублікував у журналі «Педіатрія» статтю, озаглавлену «Практична робота в психології». На щорічній конференції АРА Уїтмер читав доповідь на ту ж тему, у ньому він уперше використовував термін клінічна психологія.

В 1907 році Уїтмер заснував журнал «Психологічна клініка» (Psychological Clinic), що довгі роки був єдиним виданням, присвяченим цій проблематиці. У першому випуску Уїтмер запропонував нове поле діяльності для психології - фактично, нову спеціалізацію - клінічну психологію. У наступному році він організував школу-інтернат для відсталих і душевнохворих дітей, а в 1909 році його клініка відділилася від університету й стала самостійною адміністративною установою.

Уїтмер все життя проробив в університеті Пенсільванії, викладаючи, розвиваючи й втілюючи свою систему клінічної психології. Він пішов на пенсію в 1937 році, а вмер в 1956 році у віці 89 років. Уїтмер був останнім з тієї дюжини психологів, які в 1892 році, працюючи під керівництвом Г. Стенли Хола, задумали створити Американську психологічну асоціацію.

Психологічна клініка

Будучи першим у світі клінічним психологом, Уїтмер не мав ніяких прикладів або прецедентів, на які він міг би орієнтуватися у своїй діяльності, і, оскільки він працював один, то розвивав власні методи діагностики й лікування. Займаючись першим випадком у своїй практиці, хлопчиком, у якого були труднощі з листом, Уїтмер досліджував рівень інтелекту дитини, її здатності до міркувань і читання, і уклав, що саме читання представляло для дитини найбільшу складність. Провівши всебічні дослідження, Уїтмер виявив у хлопчика так звану візуально-вербальну амнезію. Хоча дитина могла запам'ятовувати геометричні фігури, вона не могла запам'ятовувати слова. Уїтмер розробив інтенсивну коригувальну програму, що принесла деякі плоди, але однаково хлопчик так і не зміг навчитися швидко читати й писати.

Учителі з різних шкіл посилали в нову клініку Уїтмера безперервний потік дітей із широким діапазоном порушень розвитку й проблем з навчанням, включаючи гіперактивність, порушення мови й моторики. Нагромадивши певний досвід у цій області, Уїтмер розробив стандартні програми діагностики й лікування; у штат клініки він приймав не тільки лікарів, але й соціальних працівників і психологів. Уїтмер розумів, що психологічному функціонуванню могли перешкоджати й фізичні проблеми, тому лікарі клініки всебічно обстежили дітей, визначаючи, чи не зв'язані виниклі в дитини труднощі з поганим харчуванням або дефектами зору й слуху. Психологи, у свою чергу, тестували пацієнтів, а соціальні працівники готовили історії хвороби й збирали відомості про родини.

Починаючи працювати з дітьми, Уїтмер думав, що багато відхилень у поводженні й труднощах з навчанням обумовлені генетичними факторами, але пізніше, з ростом клінічного досвіду, він зрозумів, що величезну роль тут грає вплив навколишнього середовища. Передбачивши сучасні програми духовного збагачення, Уїтмер підкреслював, що з найперших днів життя дитини її необхідно забезпечувати різноманітним сенсорним досвідом. Він також вірив у пряму залежність поводження дитини від його взаємин з навколишніми, затверджуючи, що якщо обстановка будинку й у школі зміниться на краще, то покращиться й поводження дитини.

Приклад Уїтмера наслідувало багато психологів. В 1914 році в Сполучених Штатах діяли майже два десятки психологічних клінік, більшість їх яким були організовані по образі й подобі уїтмеровської клініки. Підхід Уїтмера пропагували і його колишні студенти, навчаючи наступне покоління психологів принципам клінічної роботи. Уїтмер був впливовою фігурою також і в сфері фахової освіти, він підготував довгий ряд фахівців даного профілю. Один з його студентів, Моррис Вителес, розширив рамки зробленого Уїтмером, створивши клініку, де дітей не тільки лікували, але й навчали професійним навичкам. Це було першою у США установою подібного роду. Послідовники Уїтмера застосували його клінічний підхід до діагностики й лікування порушень у дорослих.

Рух клінічної психології

На додаток до тієї роботи, що Уїтмер вів по застосуванню психології до діагностики й лікування ненормального поводження, популярності цієї проблематики сприяли дві дуже цікаві, на наш погляд, книги. Одна з них, що стала бестселером, книга за назвою «Який знайшов в себе розум» (A Mind That Found Itself, 1908 р.) була написана колишнім пацієнтом клініки для душевнохворих Кліффордом Бирсом. У ній піднімається питання про необхідність гуманного відношення до людей із психічними розладами. У роботі Хьюго Мюнстерберга «Психотерапія» (Psychotherapy, 1909 р.), що також одержала широка популярність, розглядаються методи лікування різних психічних порушень. Поява цієї книги ознаменувало крок уперед у клінічній психології, оскільки в ній були запропоновані конкретні шляхи допомоги душевнохворим людям.

Перша дитяча клініка по профілактиці захворювань була організована в 1909 році Вільямом Хили, психіатром із Чикаго. Незабаром такі клініки з'явилися в багатьох містах США. Їх ціль складалася в максимально ранній діагностиці й лікуванні порушень психіки в дітей - так, щоб ці проблеми не розвилися з віком у більше серйозні розлади. У цих лікарнях використовувався запропонований Уїтмером бригадний метод роботи, при якому психологами, психіатрами й соціальними працівниками оцінювалися, а потім коректувалися по можливості всі аспекти проблем пацієнта.

Вирішальний вплив на розвиток клінічної психології зробили ідеї Зиґмунда Фрейда, завдяки яким вона вийшла далеко за рамки перших клінік. Хоча робота Фрейда в області психоаналізу здивувала - і обурила - «істеблішмент» психології й американську публіку, його ідеї дали клінічним психологам перші прийоми психоаналітичної терапії.

Незважаючи на всі ці події, клінічна психологія розвивалася дуже повільно й до 1940 року являла собою усе ще незначну галузь психології. Тому що існувало не так багато способів лікування людей з порушеннями психіки, отже, не було й перспективи для роботи клінічних психологів. Фахівців із клінічної психології не готовили по окремих програмах, і їхня діяльність, по суті, зводилася до проведення всіляких тестів.

Ситуація змінилася в 1941 році, коли Сполучені Штати вступили в другу світову війну. Це подія в більшій мері, чим будь-яке інше, дало поштовх перетворенню клінічної психології у велику й прикладну область, що динамічно розвивається, який вона стала. Армія замовила клінічним психологам сотні програм, що вимагаються для лікування емоційних розладів серед військових.

Після війни потреба в клінічних психологах навіть зросла. Керування по справах ветеранів несло відповідальність більш ніж за 40 тисяч ветеранів війни, що страждають різними психологічними розладами. Ще більше трьох мільйонів людей мали потребу в професійній перепідготовці й індивідуальних консультаціях для повернення до нормального цивільного життя. Психологічна допомога була потрібна приблизно 315 тисячам ветеранів, які стали внаслідок отриманих па війні травм фізично непрацездатними. Ріс попит на професійних консультантів із проблем психічного здоров'я; він істотно перевершував пропозиції.

Щоб допомогти задовольнити цю потребу, VA фінансувало програми підвищення кваліфікації для дипломованих психологів в університетах і оплачувало навчання аспірантів, які виявляли бажання працювати в госпіталях і клініках для ветеранів. Клінічним психологам довелося мати справа з новим типом пацієнтів. Якщо до війни вони в основному займалися проблемними дітьми, у яких були труднощі в навчанні й спілкуванні, то в післявоєнні роки зштовхнулися з діагностикою й лікуванням серйозних емоційних проблем у дорослих. VA (нині - Міністерство по справах ветеранів, Department of Veterans Affairs) до цієї пори залишається самим великим у Сполучених Штатах роботодавцем для психологів, його вплив на розвиток клінічної психології воістину величезний.

Клінічні психологи працюють також у центрах психічного здоров'я, школах, комерційних організаціях, займаються приватною практикою. Сьогодні клінічна психологія - сама популярна із прикладних напрямків, більше третини всіх аспірантів-психологів спеціалізуються саме на клінічній психології. Сім з восьми підрозділів АРА займаються теоретичними й прикладними проблемами психічного здоров'я. Майже 70 відсотків членів АРА працюють в області охорони здоров'я. В 1995 році журнал «Гроші» (Money) назвав психологію четвертої в списку п'ятдесятьох самих перспективних професій XXI століття.

Уолтер Дилл Скотт (1869-1955)

Ще один учень Вундта, залишивши чисто інтроспективну психологію, що він вивчав у Лейпцизі, застосував сучасні психологічні методи в бізнесі й рекламі. Значну частину свого життя Уолтер Дилл Скотт присвятив проблемам ефективності ринку й мотивації в сфері виробництва, торгівлі й споживання.

У діяльності Скотта відбитий інтерес функціональної психології до рішення практичних проблем. «На початку століття, відразу після повернення до Чикаго з Лейпцигу, де він учився у Вундта, Скотт опублікував роботи, у яких робився упор не на німецьке теоретизування, а на близьку американцям корисність. Скотт не описував мотивацію й імпульси як абстрактні поняття, а говорив про те, як впливати на людей, маючи на увазі їхні споживчі устремління».

Багато в чому Скотт був першовідкривачем. Він був першим, хто застосував психологію до сфери реклами, підбора персоналу й керування; першим, хто одержав звання професора прикладної психології; він заснував першу психологічну консалтингову компанію й першим серед психологів був нагороджений медаллю «За відмінну службу в армії США».

Сторінки життя

Уолтер Дилл Скотт народився на фермі неподалік від міста Нормел, штат Іллінойс. З 12 років - з того моменту, як почав допомагати батькам у поле, - він був захоплений ідеєю підвищення ефективності роботи. Батько його часто болів, тому хлопчикові доводилося, по суті, самому управляти фермою. Один раз, зорюючи землю, він зупинився наприкінці борозни, щоб дати передохнути коням. Удалечині виднілося університетське містечко. Скотт раптово зрозумів, що якщо він збирається чого-небудь досягти в житті, то не повинен витрачати час. А тут він щогодини втрачав 10 хвилин, даючи відпочинок коням! За цілий день із цих хвилин набігало півтори години, які можна було присвятити навчанню. З того дня, відправляючись у поле, Скотт завжди брав із собою книгу й читав, коли представлявся зручний момент.

Щоб заробити грошей на оплату навчання в коледжі, Скотт продавав консервовану ожину власного готування, збирав металобрухт, брався за разову роботу. Частина грошей він відкладав, інше витрачав на книги. В 19 років він покинув ферму й вступив у Нормелський університет штату Іллінойс. Двома роками пізніше він, беручи участь у конкурсі, виграв стипендію на навчання в Північно-західному університеті міста Еванстон (штат Іллінойс). Учачись там, він заробляв частками уроками й грав в університетській футбольній команді. В Еванстоні він зустрів свою майбутню дружину Ганну Марси Міллер.

У цей час Скотт уже обрав собі кар'єру: він вирішив стати місіонером у Китаї. Для цього треба було вчитися ще три роки, але на той час, коли Скотт закінчив Чиказьку теологічну семінарію й був готовий відбути в далекі краї, виявилося, що вакансій немає: Китай був переповнений місіонерами. Тоді-Те він і подумав про кар'єр у психології. Почавши вивчати психологію, він полюбив цю науку. Один раз йому на очі попаслася стаття про лейпцігську лабораторію Вундта. Завдяки стипендії, додатковому заробітку й скромним потребам. Скотт зумів заощадити кілька тисяч доларів, достатніх не тільки для того, щоб поїхати в Німеччину, але й женитися.

21 липня 1898 року Скотт і його наречена відправилися в Німеччину. Він учився у Вундта в Лейпцизі, а Ганна жила у двадцяти милях звідти - у місті Галлі, де працювала в університеті над своєю дисертацією по літературі. Ті два роки, що вони провели в Німеччині, молоді люди бачилися тільки у вихідні дні. Одержавши свої докторські ступені, вони вернулися додому, де Скотт почав викладати в Північно-західному університеті психологію й педагогіку, - уже в цьому виявилася його схильність до прикладної психології в цілому й інтерес до проблем утворення зокрема.

В 1902 році до Скотта - за рекомендацією одного з його колишніх викладачів - звернувся якийсь власник рекламного бюро із проханням допомогти застосувати психологічні методи, щоб зробити рекламу більше ефективної. Скотт був заінтригований ідеєю. Випливаючи духу американського функціоналізму, у своєму прагненні за допомогою психології вирішувати найрізноманітніші проблеми реального життя він далеко пішов від вундтовської психології.

Скотт написав «Теорію й практику реклами», першу книгу по цій тематиці. Слідом за нею з'явилися й інші статті й книги Скотта, росли його знання й досвід у цій області, а також репутація й контакти в діловому світі. Він звернувся до проблем підбора персоналу й керування. В 1905 році він став професором Північно-західного університету, а в 1909-м - професором реклами в комерційній школі при університеті. З 1916 року Скотт обіймає посаду професора прикладної психології й директори бюро торговельних досліджень у Технічному університеті Карнегі в Пітсбурзі.

Під час першої світової війни Скотт запропонував військовим використовувати його знання в підборі персоналу для армії. Його пропозиція оцінили не відразу, оскільки в суспільстві ще не було одностайного переконання в тім, що психологія може приносити й практичну користь. Генерал, з яким Скоттові довелося мати справа, не приховував своєї недовіри до професорів. «Він сказав, що зобов'язано стежити за тим, щоб професори не плуталися під ногами, що ми перебуваємо в стані війни з Німеччиною, і що в нього немає часу на якісь дурні експерименти». Скотт спробував заспокоїти розсердженого вояка, запросив разом поснідати й переконав його в цінності своїх психологічних методів відбору. До кінця війни правота Скотта була доведена на практиці, він був визнаний гідним медалі «За відмінну службу» - найвищої військової нагороди США, що може одержати цивільну особу.

В 1919 році Скотт заснував власну компанію (з «оригінальним» назвою «Компанія Скотта»), що робила консалтингові послуги з роботи з персоналом і підвищенню ефективності більш ніж сорока найбільшим корпораціям країни. Роком пізніше він став президентом Північно-західного університету й пробув на цьому пості майже двадцять років. (Скотт-Хол у Північно-західному університеті названий так на честь Уолтера Дилла Скотта й Ганни Міллер Скотт).

У роботах Скотта з питань реклами відчувається вплив вундтовської експериментальної психології, що Скотт вивчав у Німеччині, його спроби привнести неї в область практичного. Приміром, він пише, що органи почуттів - це: вікна душі. Чим більше відчуттів ми одержуємо від об'єкта, тим краще ми його довідаємося. Функція нервової системи - забезпечити нам знання про те, як виглядають, звучать, які на дотик, на смак, et cetera. навколишні нас об'єкти. Нервова система, що не реагує на звуки або будь-які інші відчутні якості, неповноцінна.

Рекламні оголошення іноді називають нервовою системою миру комерції. Реклама музичних інструментів, що не будить ніяких подань про звуки, - це погана реклама... Подібно тому, як наша нервова система призначена дати нам усілякі відчуття від кожного об'єкта, так і реклама, що порівнянна з нервовою системою, повинна викликати в читачі стільки різних образів, скільки їх може викликати сам рекламований предмет.

Скотт затверджував, що споживачі - істоти не раціональні й легко піддаються впливу. Особлива увага він приділив емоціям і співчуттю як важливим факторам, що підсилюють сугестивність. Він думав також - і цей погляд був широко розповсюджений у той час - що рекламні оголошення сильніше діють на жінок, а не на чоловіків, тому що останні більше емоційні й сентиментальні. Застосувавши до реклами принцип, що Скотт назвав законом сугестивності, він радив рекламодавцям для успішного продажу товарів використовувати у звертаннях до споживачів прямі команди - приміром, «Користуйтеся грушевим милом!» Йому ж належить ідея використання поворотних купонів: у цьому випадку від споживача потрібно зробити якусь дію - вирізати купон з журналу або газети, заповнити його й відправити поштою, щоб одержати безкоштовний зразок товару. Ці методи - прямі команди й поворотні купони - використовували багато рекламодавців, і вже до 1910 року вони одержали широке поширення в США.

Підбор персоналу

Для відбору кращих працівників - особливо продавців, керівників і службовців для військових організацій - Скотт винайшов спеціальні шкали й групові тести, за допомогою яких оцінювалися якості людей, що вже зарекомендували себе в даній області. Як і в Уїтмера в клінічній психології, у Скотта не було попередників, взявши роботу яких за зразок, можна було розвивати власний підхід. Він просив армійських чиновників і керівників комерційних фірм оцінити зовнішність, манери, щирість, продуктивність, характер і життєві цінності їхніх підлеглих. Потім оцінювалося, якою мірою претенденти на вакансію мають якості, які, на думку керівників, були необхідні для успішного виконання майбутньої роботи, - процедура, багато в чому схожа з тієї, що використовується в наші дні.

Скотт розробив психологічні тести для оцінки інтелектуальних і інших здатностей; його тести годилися для перевірки не тільки кожного кандидата окремо, але й цілих груп претендентів. Це було особливо важливо для кадрових служб великих підприємств і в армії, де було потрібно швидко й адекватно оцінити здатності великої кількості людей.

Тести Скотта відрізнялися від аналогічних розробок Кеттела й інших психологів. Ціль Скотта складалася не в тім, щоб установити рівень інтелекту взагалі, а в тім, щоб визначити, як людина використовує свій інтелект. Інакше кажучи, він хотів зрозуміти, як інтелект функціонує в повсякденному житті. Він розглядав інтелект не з погляду конкретних пізнавальних здатностей, а із практичних позицій, оцінюючи, наприклад, швидкість, скрупульозність і правильність виконання доручених завдань - якості, необхідні гарному виконавцеві. Його цікавила оцінка, отримана в ході тестування претендентом, у порівнянні з оцінкою вже зарекомендували себе службовців, а не виявлення за допомогою тесту основних характеристик розумових здатностей випробуваного.

Шкала, розроблена Скоттом для оцінки якостей молодших офіцерів. Оцінюючої якості своїх підлеглих старший офіцер уписує ім'я кожного випробуваного в рядок з відповідною оцінкою.

Скотт, як і Уїтмер, не посів видного місця в історії психології. Тому є кілька причин. Подібно багатьом прикладним психологам, Скотт не сформулював власної теорії, не заснував школи психології, не мав відданих послідовників із числа студентів. Він досить мало займався академічними дослідженнями, публікувався зрідка - хоча й у шановних спеціальних журналах. Його робота для приватних корпорацій і армії носила строго практичний характер і була покликана вирішувати конкретні проблеми й задовольняти конкретні потреби. Багато психологів з академічних кіл, особливо ті, хто займав видне положення у великих університетах і відомих лабораторіях, не вірили в цінність роботи прикладних психологів, думаючи, що вона не вносить лепту в розвиток фундаментальної психології.

Скотт і інші прикладні психологи заперечували цю думку. Вони не вбачали ніякого протиріччя між практичним застосуванням і прогресом науки. Вони думали, що «емпіричне просування психології в основному залежить від результатів поза академічним досвідом». Прикладні психологи затверджували, що увага публіки до практичної психології є свідчення її цінності, що, у свою чергу, сприяє й більшому покликанню фундаментальних психологічних досліджень. Таким чином, перші прикладні психологи, які прагнули зробити психологію корисної, були виразниками функціонального духу американської психології.

Література

1. Ждан А.Н. Історія психології: від античності до сучасності. - К., 1997.

2. Кольцова В.А. О целостном подходе в историко-психологическом исследовании // Принцип системности в психологических исследованиях. - М., 1990.

3. Марцинковська Т.Д. Історія психології. - К., 2001.

4. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История психологии. - М., 1994.