Психологія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1

Психологія як наука

Психологія - наука про закономірності виникнення, функціонування і розвитку психіки.

Завданнями психології, з одного боку, є вивчення законів психічної діяльності, сутності психічних явищ та їх ролі у пізнанні людиною саму себе і оточуючого світу, у її діяльності і спілкуванні, індивідуально-психологічних особливостей людини та її особистості.

З іншого боку, на основі цього знання розробляються практичні засоби психологічної допомоги людям у різноманітних сферах їхньої життєдіяльності - в організації оптимальних умов праці, навчання і виховання, розв'язання особистих проблем.

Психологія пройшла довгий шлях розвитку, відбувалися зміни розуміння її об'єкту, предмету і цілей.

Основними етапами її розвитку були:

І етап - психологія як наука про душу складалася у межах давньогрецької філософії і медицини (Vст. до н.е. - початок ХVІІ ст. н. е.) Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища у житті людини.

ІІ етап - психологія як наука про свідомість (середина ХVІІ ст. н. е. - середина ХІХ ст.). Поняття „свідомість” ввів Рене Декарт, воно розглядалося як критерій, який розрізняє душу і тіло. Здатність думати, відчувати, бажати назвали свідомістю. Основним методом вивчення вважалося спостереження людини за самою собою і описування цих фактів.

ІІІ етап - психологія як наука про поведінку. Виникає наприкінці ХІХ на початку ХХ століття і пов'язаний із оформленням психології як самостійної науки у зв'язку із появою перших наукових програм, створених В.Вундтом і І.М.Сеченовим. Саме у 1879 році, у Німеччині, була відкрита перша у світі експериментальна психологічна лабораторія. У цей час завдання психології визначають бачать у постановці експериментів і спостереженням за тим, що можна безпосередньо побачити, а саме: поведінку, вчинки, реакцію людини.

ІV етап - психологія як наука, що вивчає об'єктивні закономірності, прояви і механізми психіки.

Для того, щоб більш чітко уявляти шлях розвитку психології як науки, розглянемо основні її етапи та напрями більш докладно.

І етап.

А. Перші уявлення про психіку були пов'язані з анімізмом (від латинського „аніма” - дух, душа) - найдавніші погляди, відповідно яких у всього, що існує на світі, є душа. Душа розумілася як незалежна від тіла сутність, що керує усіма живими і неживими предметами.

Б. Пізніше у філософських вченнях розглядалися і психологічні аспекти, які вирішувалися у плані ідеалізму та матеріалізму. Так, філософи-матеріалісти давності Демокрит, Лукрецій, Епікур розуміли душу людини як різновид матерії, як тілесне утворення, що складається з шароподібних, мілких і найбільш рухомих атомів.

В. Відповідно давньогрецькому філософу-ідеалісту Платону, який був учнем і послідовником Сократа, душа - це щось божественне, що відрізняється від тіла. Душа людини існує раніше, ніж вона вступає у поєднання із тілом. Вона являє собою образ і витікання світової душі. Душа - це початок небаченого, піднесеного, божественного, вічного. Душа і тіло знаходяться у складних взаємовідносинах одна з одним. За своїм божественним призначенням душі належить управляти тілом, спрямовувати життя людини. Проте інколи тіло бере душу у свої кайдани. Тіло, яке роздирається різними бажаннями і пристрастями, турбується про можливість прогодуватися, піддається хворобам, жахам, спокусам. Душевні явища розподіляються Платоном на розум, мужність( у сучасному розумінні - воля) і мотивацію.. психологія наука

Розум розміщується у голові, мужність - у грудях, мотивація - у черевній порожнині. Гармонійне поєднання розумного начала, благородних намагань і мотивації надає цілісність душевному життю людини. Душа мешкає у тілі людини і спрямовує її на протязі усього життя, а після смерті залишає її і вступає у божественний „світ ідей”. Оскільки душа являє собою найвище, що є у людині, вона має турбуватися про її здоров'я більше, ніж про здоров'я тіла. В залежності від того, який образ життя вела людина, після її смерті її душу чекає різна доля: чи вона буде блукати поблизу землі обтяжена тілесними елементами, чи відлетить від землі в ідеальний світ, у світ ідей, який існує поза матерією і поза індивідуальної свідомості.

Г. Вперше ідею про нероздільність душі і живого тіла висунув Аристотель. Він заперечував погляд на душу як речовину. У той самий час він не вважав можливим розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл). Душа, по Аристотелю, не має тіла, вона є формою живого тіла, причина і мета усіх його життєвих функцій. Аристотель висунув концепцію душі як функції тіла, а ні будь-якого зовнішнього по відношенню до неї феномена. Душа, чи „психе”, - це двигун, який дозволяє живій істоті реалізувати себе. Якщо б око було живою істотою, то душею його був зір. Так і душа людини - це сутність живого тіла, це сутність її буття - вважав Аристотель. Головна функція душі, по Аристотелю, - реалізація біологічного існування організму. Центр, „психе”, знаходиться у серці, куди потрапляють враження від органів почуття. Ці враження створюють джерело ідей, які поєднуючись між собою у результаті розумового мислення, підкоряють собі поведінку. Рухомою силою поведінки людини є прагнення (внутрішня активність організму), яке поєднується із почуттям задоволення чи незадоволення. Чуттєві сприйняття складають початок пізнання. Зберігання і відтворення відчуттів дає пам'ять. Мислення характеризується складанням загальних понять, суджень і умовиводів. Особливою формою інтелектуальної активності є розум, який вноситься зовні у вигляді божественного розуму.

Таким чином, душа проявляється у різних здібностях до діяльності, а саме годуватися, відчувати, думати. Вищі здібності виникають із нижчих і на їхній основі. Первинна пізнавальна здатність людини - відчуття, воно приймає форми предметів, що сприймаються чуттєво без їх матерії, подібно тому як „віск приймає відбиток печатки без заліза”. Відчуття залишають слід у вигляді уявлень - образів тих предметів, які раніше діяли на органи почуття. Аристотель показав, що ці образи поєднуються у трьох напрямах: по схожості, по суміжності і контрасту, тим самим указавши основні види зв'язків - асоціацій психічних явищ. Аристотель вважав, що пізнання людини можливе тільки через пізнання Всесвіту і існуючого у ньому порядку. Таким чином, на першому етапі психологія виступає як наука про душу.

Д. У епоху Середньовіччя ствердилося уявлення, що душа є божественним, надприродним началом, і тому вивчення душевного життя має підкорятися завданням богослов'я. Людському судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, яка звернена до матеріального світу. Надзвичайна таємничість душі доступна лише у релігійному досвіді.

ІІ етап

А Починаючи із ХVІІ століття починається нова епоха у розвитку психологічного знання. У зв'язку із розвитком природничих наук за допомогою дослідно-експериментальних методів почали вивчати закономірності свідомості людини. Здатність думати, відчувати назвали свідомістю. Психологія почала розвиватися як наука про свідомість. Вона характеризується спробами осмислити душевний світ людини переважно із загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Р.Декарт (1596-1650) приходить до висновку про відмінності між душею людини і її тілом. Проте душа здатна виробляти у тілі рухи. Це дуалістичне вчення, якому притаманні протиріччя, спричинило проблему, яку назвали психофізіологічною: яким чином пов'язані між собою тілесні (фізіологічні) і психічні (душевні) процеси в людині? Декарт створив теорію, яка пояснює поведінку на основі механістичної моделі. Відповідно цієї моделі, інформація, яка доставляється органами почуття, направляється по чуттєвим нервам до отворам у головному мозку, які ці нерви розширяють, що дозволяє „тваринним душам”, які знаходяться у мозку, витікати по най тонкішим трубочкам - рухомі нерви - у м'язи, які надуваються, що призводить до відсмикнути кінцівку, яка підлягла роздратуванню, чи примусити здійснювати ту чи іншу дію. Таким чином відпала необхідність звертатися до душі, для того щоб пояснити, як виникають прості поведінкові акти. Декарт заклав основи детерміністської (тієї що має причину) концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірної рухомої відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення. Цей дуалізм Декарта - тіло, діє механічно, а керує ним „розумна душа”, яка локалізована у головному мозку. Таким чином, поняття „Душа” стало перетворюватися на поняття „Розум”, а пізніше - у поняття „Свідомість”. Відомий вислів Декарта „Я мислю, значить я існую” став основою ствердження про те, що першим у чому людина впізнає себе - це її особиста свідомість. Існування свідомості - головний і безумовний факт, і головне завдання психології складається у тому, щоб піддати аналізу стан і зміст свідомості. На основі цього ствердження і стала розвиватися психологія - вона зробила своїм предметом свідомість.

Б. Спробу поєднати душу і тіло, які були розділені вченням Декарта, застосував голландський філософ Спіноза (1632-1677).

Душа і тіло, з його очки зору, визначаються одними і тими самими матеріальними причинами. Спіноза вважав, що такий підхід дає можливість розглядати явища психіки з такою самою точністю, як розглядати лінії і поверхні у геометрії.

Мислення є вічною властивістю субстанції (матерії, природи), тому у певній мірі мислення притаманне і камінню, і тваринам, і у значній ступені притаманне людині, проявляється у формі інтелекту і волі на рівні людини.

В. Німецький філософ Г.Лейбниц (1646-1716), відкинув рівність психіки і свідомості, які встановив Декарт і ввів поняття про несвідоме у психіці. У душі людини безперервно йде прихована робота психічних сил - нескінченний „малих перцепцій” (сприйняття). З них виникають свідомі бажання і пристрасті.

Г. Термін „Емпірична психологія” був введений німецьким філософом ХVІІІ століття Х.Вольфом для визначення напряму у психологічній науці, основний принцип якої полягає у спостереженні за конкретними психічними явищами, їх класифікації і встановленні закономірних зв'язків, яка перевіряються на досвіді.

Д. Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) розглядає душу людини як пасивну, але здатну до сприйняття середовища, порівнюючи її із чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом чуттєвих вражень душа людини наповнюється простими ідеями, починає мислити, тобто виникають складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття „асоціації” - зв'язки між психічними явищами, при якій актуалізації одного з них призводить до появи появу іншого. Так психологія почала вивчати, яким чином по асоціації ідеї людина усвідомлює оточуючий світ. Вивчення взаємодії душі і тіла при цьому остаточно поступається вивченню розумової діяльності і свідомості.

Локк вважав, що існує два джерела всіх знань людини: перше джерело - це об'єкти зовнішнього світу, друге - діяльність власного розуму людини. Діяльність розуму, мислення пізнається за допомогою особливого внутрішнього почуття - рефлексії. Рефлексія - по Локку - це спрямованість уваги людини на діяльність особистої душі. Душевна діяльність може протікати як би на двох рівнях: процеси першого рівня - сприйняття, думки, бажання (вони є у кожної людини і дитини); процеси другого рівня - спостереження цього сприйняття, думок, бажань (це є тільки у зрілих людей, які міркують над самими собою, пізнають свої душевні переживання і стани). Цей метод інтроспекції стає важливим засобом вивчення розумової діяльності і свідомості людей.

Е. Виділення психології у самостійну науку відбулося у 60-х роках ХІХ ст. і було пов'язано із створенням спеціальних науково-дослідницьких закладів - психологічних лабораторій і інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також втіленням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної дисципліни стала фізіологічна психологія німецького ученого В.Вундта (1832-1920). Саме він відкрив першу у світі експериментальну психологічну лабораторію.

ІІІ етап

Біхевіористичний підхід.

Американський психолог Уотсон проголосив у 1913 р., що психологія отримає право називатися наукою, коли буде застосовувати об'єктивні експериментальні методи вивчення. Об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, яка виникає у тій чи іншій ситуації. Кожній ситуації відповідає певна поведінка, яку належить об'єктивно фіксувати. Поведінка ж розуміється як сукупність ставлень „стимул - реакція”. З точки зору біхевіористів, якщо врахувати силу подразників що діють, а також досвід минулого людини, можна досліджувати процеси научіння, утворення нових форм поведінки. Свідомість не має при цьому ніякого значення у процесі научіння, а нові форми поведінки слід розглядати як умовні рефлекси.

Необіхевіористи, до яких належать Е. Толмен, К.Халл Б.Ф.Скінер, у той чи іншій мірі відмовляються від класичної формули „стимул-реакція”, намагаються врахувати і появу свідомості як реальної детермінанти поведінки людини. Вони вважають, що у проміжку між дією стимулу і реакцією на нього відбувається активний процес переробки інформації, що поступає. Без врахування цього процесу не можна пояснити реакцію людини на стимули. Багато з висновків біхевіористів мають практичне значення і досить плідні з наукової точки зору.

Серед учених, які зробили значний внесок у розробку цього напряму психології - Скінер, Бандура.

Важливим досягненням біхевіоризму є: втілення об'єктивних методів реєстрації і аналізу реакцій, які можна спостерігати зовнішньо, дій людини, процесів, подій; відкриття закономірностей научіння, формування навичок, реакцій поведінки.

Головним недоліком біхевіоризма є неврахування складності психічної діяльності людини, наближення психіки тварин та людей, ігнорування процесів свідомості, творчості, самовизначення особистості.

„Гештальтпсихологія” виникає у Німеччині завдяки зусиллям Т.Вертгеймера, В.Келера і К.Левіна була висунута програма вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів).

Поняття про гештальт (від нім. „форма”) зародилося при вивченні сенсорних утворень, коли була виявлена „первинність” їх структур по відношенню до компонентів (відчуттів), які входять у ці структури. Наприклад, хоча мелодія при її виконанні у різних тональностях і викликає різні відчуття, вона впізнається як одна і таж сама. Побудова складного психічного образу відбувається в Інсайті - особливому психічному акті, що миттєво схоплює відношення (структури) і сприймається у полі.

Досягненням гештальтпсихології полягає у розробці психологічного образу, в утвердженні системного підходу до психічних явищ.

ІVетап

А. На початку ХХ століття у психології виник напрям психоаналізу, чи фрейдизм. З Фрейд ввів у психологію низку важливих тем: несвідома мотивація, захисні механізми психіки, роль сексуальності у ній, вплив дитячих психічних травм на поведінку у дорослому віці тощо. Психоаналіз чи фрейдизм являє собою загальну назву багатьох шкіл, що виникли на науковій базі психологічного вчення З.Фрейда (1856-1939), австрійського лікаря, психопатолога і психолога. Відкриттям Фрейда було підсвідоме - як джерело первинних стимулів людської поведінки. Відповідно, з одного боку, психоаналізом називають загальну теорію механізмів людського підсвідомого, що має велике значення і слугує основою цілісного розуміння людини. З іншого боку, психоаналізом називають систему спеціальних методів, за допомогою яких можна досліджувати підсвідоме людини з метою лікування нервових і психічних хвороб.

За думкою З. Фрейда, дії людини керуються глибинними спонуками, які знаходяться за межами свідомості. Метод психоаналізу дозволяє досліджувати ці глибинні спонукання людини і керувати ними. Основою психоаналітичного методу є аналіз вільних асоціацій, сновидінь, помилок у написанні обмовок і т.і. Коріння людської поведінки людини - у дитинстві. А головним фактором формування людини належить сексуальним інстинктам і потягам.

З точки зору З.Фрейда психічний простір світу складається із двох площин - свідомого і несвідомого. Саме Фрейд вперше звернув на це увагу, до цього вважалося, що несвідомо відбуваються тільки фізіологічні процеси, а все психічне - це сфера свідомого. З.Фрейд наголосив на тому, що свідоме - це верхівка айсбергу, яка піднімається на великою основою несвідомого. Роль свідомого, по З.Фрейду, складається з того, щоб впорядкувати несвідоме, обмежити можливе від неможливого, бажаного від дійсного, сучасного від минулого, реального від нереального. У несвідомому, на відміну від свідомого, світ, що сприймається зливається з переживаннями людини, її ставленням до світу, що створює неможливість контролю дій і оцінку її результатів. У несвідомому минуле, сучасне і майбутнє може чудернацько переплітатися. До сфер несвідомого належить:

Надсвідоме - верхівка творчого процесу, творча інтуїція, завдяки якій раптово відбувається озаріння;

Неусвідомлені мотиви і смислові настанови, що обумовлюються тим змістом, що бажається особистістю у майбутньому;

Регуляція автоматизованих і недовільних дій, які спираються на досвід минулої поведінки у подібних ситуаціях (навички ходи; писання і т.п.);

Психічні явища, які знаходяться на підпороговому рівні чутливості.

Таким чином у психічному просторі переплітаються свідоме і несвідоме, це сприяє тому, що він розподіляється на три області - Супер-Его („Над-Я”), Его („Я”), Ід („Воно”).

„Воно” - несвідома система, у основі якої знаходяться суб'єктивні потреби біологічного чи емоційного порядку. „Воно” керує принципом задоволення, йому притаманне початкова спрямованість до насолоди.

„Я” - свідома система, яка регулює процес взаємодії із зовнішнім світом, частина „Я” уходить у глибину несвідомого, завдяки чому здійснюється синтез глибинних несвідомих потягів і потреб суспільства.

„Супер-Его” - своєрідна моральна цензура, змістом якої є норми, заборони, які прийняті особистістю - це його совість. У „Супер-Его” також поєднуються несвідоме і свідоме.

З.Фрейд писав про те, що „Я” в душевному житті являє здоровий глузд і розсудливість, а „Воно” - неприборкані пристрасті. Між „Я” і „Воно” встановлюються відносини постійної напруги. Фрейд порівнює їх із відносинами наїзника і конем. Кінь дає енергію для руху, наїзник володіє перевагою визначати мету на напрямок руху сильної тварини. Відносини між „Я” і „Воно” не є ідеальними. Відоме прислів'я застерігає від служіння двом господарям. Найбільш складно „Я”, бо воно слугує трьом, намагаючись призвести до згоди всіх. Ці вимоги постійно розходяться, здаються несумісними - не дивно, що „Я” часто не вправляється із своїм завданням.

Цими трьома господарями є: зовнішній світ, „Супер-Его” і „Воно”. Людина переживає напруженість відносин між „Я” і „Воно” як стан неспокою, тривоги. Якщо „Супер-Его” встановлює, що „Я” порушує вимоги суспільства, людина відчуває провину. Таким чином, психічному життю людини сприяють постійні конфліктні стани. Саме „Я” має пом'якшувати і вирішувати їх. Регуляція відбувається на основі так званих „механізмів захисту”, які пов'язані із реорганізацією усвідомлених і неусвідомлених компонентів системи цінностей.

Захисні механізми - це способи організації тимчасовою душевною рівновагою, необхідною для боротьби із труднощами життя.

У межах психоаналітичного напрямку існують і інші точки зору. Так учень Фрейда А.Адлер (індивідуальна психологія) вважав, що у основі поведінки кожної особистості знаходяться не сексуальні потяги, а дуже сильне почуття неповноцінності, яке виникає у дитинстві, коли дитина повністю залежить від батьків та оточення. Головним мотивом поведінки визнається намагання до подолання комплексу неповноцінності.

К.Г. Юнг (аналітична психологія), стверджував, що особистість формується не тільки під впливом конфліктів раннього дитинства, але й наслідує також образи предків, які приходять із глибини віків. Тому необхідно під час дослідження людини і у роботі з нею враховувати і поняття „колективного несвідомого”. Він запропонував концепцію, яка визнає не тільки роль несвідомого у вигляді архетипів (глибинні новоутворення, що мають генетичне походження), усвідомленого, але й групове несвідоме як автономне несвідоме явище. Архетипи - загальнолюдські первообрази - знаходяться у основі символіки творчості, різних ритуалів, сновидінь і комплексів. В них зафіксований досвід попередніх поколінь, що передається у спадок.

Б. Встановити природу несвідомого ядра психіки людини із соціальними умовами її життя зробили спробу К.Хорні, Г.Саллівен і Е.Фром - реформатори психоаналізу З.Фрейда (неофрейдісти). Вони наполягали на тому, що людиною керує не тільки біологічно визначені несвідомі потяги, але і набуті прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), власні образи і образи інших, що склалися у ранньому дитинстві (Салівен), вплив соціоекономічної структури суспільства (Фром).

В. Представники когнітивної психології У.Найсер, А.Пайвио та ін. відводять у поведінці суб'єкта визначну роль знанням. Для них центральним стає питання про організацію знання і пам'яті суб'єкта, про співвідношення вербальних (словесних) і образних компонентів у процесі запам'ятовування і мислення.

Г. Гуманістична психологія - її видатними представниками є Г. Олпорт, Г.А. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу предметом психологічних досліджень вважають здорову творчу особистість людини.

Метою такої особистості є самоздійснення, самоактуалізація, зростання конструктивного начала людського „Я”. Людина відкрита світу, наділена потенціями до неперервного розвитку і самореалізації.

Д. Своєрідною гілкою гуманістичної психології вважається духовна (християнська) психологія. Вона вважає неправомірним обмеження предмету психології явищами духовного життя, вона звертається до області духу людини. Дух є силою самовизначення до кращого, здатність посилити і подолати те, що відкидається. Духовність відкриває людині приступ до любові, совісті і почуття довгу. Вона допомагає людині подолати у собі кризу безгрунтовності, примарності свого існування.

Е. Трансперсональна психологія розглядає людину як духовне космічне створіння, невід'ємно пов'язане із Всесвітом, космосом, людством, що має можливість доступу до загальносвітового інформаційного космічного поля. Через несвідому психіку людина пов'язана з несвідомою психікою інших осіб, з „колективним несвідомим людства”, з космічною інформацією, з „світовим розумом”.

Ж. Інтерактивна психологія (Концепція трансактного аналізу) розглядає людину як істоту, головною характеристикою якої є спілкування, взаємодія між людьми. Мета психології - вивчати закони взаємодії, спілкування, взаємовідносин, конфліктів (Е. Берн).

Сукупність наукових поглядів американського психолога Е. Берна і його послідовників полягає у тому, що всередині кожної людини живуть декілька людей кожна з них у той чи інший момент керує поведінкою людини. Це три людських его-станів: „Батько” (Б), „Дорослий” (Д), „Дитина” (Д).

„Батько” є джерелом соціального спадкоємності, він включає у себе соціальні настанови поведінки, які засвоюються із зовнішніх джерел, переважно батьків і інших авторитетних осіб. З одного боку, це корисні, перевірені часом правила і керівництва, з іншого - забобони і упередження.

„Дорослий” - джерело реалістичної, раціональної поведінки; цей стан не пов'язаний із віком (наприклад діти, які дуже рано дорослішають після перенесення трагедії). Керівництво цього стану передбачає поведінку, яка орієнтована на об'єктивний збір інформації і повну відповідальність за свої вчинки, „дорослий” діє організовано, адаптативно, розумно, холоднокровно оцінюючи імовірність успіху чи неуспіху своїх дій.

„Дитина” - емотивне начало в людині: це стан „Я” включає всі імпульси, які природно притаманні дитині: довірливість, ніжність, винахідливість, а також вередливість, вразливість і т.і. Сюди також входить і ранній досвід взаємодії з тими, хто оточує, способи реагування і настанов, які приймаються по відношенню до себе і інших („Я” - добрий, інші до мене чіпляються” і т.і.) Зовнішньо Д виражається з одного боку, як дитяче безпосереднє ставлення до світу (творча захопленість, наївність генія), з іншого - як архаїчна дитяча поведінка (впертість, легковажність і т.і.).

Будь-яке з названих его-станів може ситуативно чи постійно переважати в людині, і тоді від відчуває, думає і діє у межах цього стану. Вона раптом може почати сприймати оточуюче і діяти з точки зору дитячого само відношення („Я - миле дитя, всі мають захоплювати мною”, „Я - беззахисне дитя, мене ображають”) чи дивитися на світ очами своїх батьків („Необхідно допомагати людям”, „Не можна довіряти нікому”).

В життєвій перспективі его-стан розвивається у людини з народження - на емоціонально-чуттєвій основі формується „дитячий” стан „Я” (саме тоді особливо важливим є тактильний, візуальний голосовий контакт з дитиною як форма визнання факту його існування); далі розвивається стан „батьківського” „Я”, який ґрунтується на наслідуванні поведінки батьків та вихователів (важливими е моделі поведінки, що спостерігаються, ставлення батьків до братів, сестер, іншим членам родини, людям і об'єктам взагалі), включаючи притаманні їм форми визнання цінностей людей та об'єктів; стан „Дорослого” „Я” складається поступово по мірі пошуку дитиною сенсу в оточуючій дійсності, в значенні тієї наукової практичної парадигми, яка притаманна даному суспільству, епосі, соціальному мікросередовищу. Визнання „дорослого” в людині здійснюється суспільством шляхом надання йому різних символів соціального успіху, що відкриває можливість до виконання різноманітних посадових і професіональних ролей.

Жорстка перевага однієї з позицій в людині має і свої мінуси. Ті в кому переважає „батько” намагаються постійно давати поради і настанови, різноманітні вказівки. У „дорослого” серйозність і об'єктивність можуть повернутися певною холодністю і сухістю. У „дитини” емоціональність і нестійкість народжують поблажливість до себе, самовпевненість, зухвалість. Оптимальним вважається варіант, коли в людині присутні всі три стани у рівних пропорціях, що нажаль відбувається дуже рідко.

Само по собі наявність трьох станів, природно, відбивається на комунікаціях людей. Коли людина вступає у контакт з іншою людиною, вона вибирає також і одну з трьох позицій.

З позиції Б, починають вчити, критикувати, направляти, оцінювати, дорікати, засуджувати; такі люди знають все на світі і мають на все свою точку зору. Вони не сумніваються ні в чому, за все відповідають, вимагають від всіх, водночас всіх захищають і втішають і т.і.

Виступаючи з позиції дорослого, людина тверезо оцінює, старанно зважує, логічно аналізує, не піддається настрою, не комплексує і т.і.

Діючи у межах Д, людина стає непердбачуваною, невтримною, нелогічною, імпульсивною, слухняною, неправдивою тощо. Вона може сміятися, гніватися і тупотіти ногами і т.і.

Цей приклад дає можливість підходити до аналізу поведінки іншої людини з позиції того, що вона обумовлена її несвідомим, яке і призводить до певних подій у її житті. Тому аналізу має піддаватися життєві ситуації, які мали місце у досвіді людини.

З. Значний внесок у розвиток психології ХХ століття зробили радянські вчені Л.С. Виготський (1896-1934), О.М. Леонтьєв (1904-1979), А.Р. Лурія (1902-1977), П.Я. Гальперін (1902-1988), які запропонували також гуманістичних підхід до дослідження психічного світу людини - особистісно-діяльнісний. У межах якого людина розглядається як особистість і індивідуальність зо всіма притаманними їй особливостями, включаючи і активну творчу діяльність.

У сучасній психології існує велика кількість визначень науки психології. Серед них Л.Д. Столяренко пропонує таке: наукове дослідження поведінки і внутрішніх психічних процесів і практичного застосування отриманих знань.

Чи психологія - наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.

Місце психології у системі наук

Психіку людини неможливо зрозуміти без знання її природної і соціальної сутності. Тому вивчення психології передбачає знайомство з біологією людини, знання будови і функціонування її центральної нервової системи. Таким зв'язок розглядається фізіологією вищої нервової діяльності. Психологія тісно пов'язана з історією суспільства, його культурою, оскільки у формуванні вищих психічних функцій людини найважливіше значення зіграли головні історичні досягнення цивілізації - знаряддя праці і знакові системи. Людина - біосоціальна істота, оскільки перебуваючи у суспільстві, формується людська психіка, тому специфіка конкретного суспільства, у якому живе людина, взаємо визначає особливості її психіки, поведінки, світобачення, соціальних взаємодій з іншими людьми. Тому розумінню психіки людини сприяє знання основ соціології.

Свідомість, мислення та інші психічні явища формуються у індивіда у онтогенезі (індивідуальний розвиток), у процесі виховання і освіти. Звідси зрозумілий зв'язок психології з педагогікою. Психологія знаходиться у безпосередньому зв'язку із філософією, оскільки зародилася як наука саме у її надрах.

Галузі психологічного знання.

Сучасна наукова психологія являє собою досить розмаїту систему дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виділяти три великі групи галузей - теоретичну, науково-прикладну та практичну психологію.

1. До теоретичної психології належить: загальна психологія, історія психології, експериментальна, генетична, соціальна, порівняльна, диференціальна психологія, психофізіологія, психологія особистості, моделювання психіки.

Загальна психологія систематизує експериментальні дані, здобуті у різних галузях психологічної науки, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формує основні принципи, категорії, поняття, закономірності, становить фундамент розвитку всіх галузей та розділів психологічної науки.

Історія психології розглядає формування психологічних категорій і понять упродовж усього часу існування наукової психології, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах та перспективи розвитку психології як науки.

Експериментальна психологія займається розробкою нових методів психологічного дослідження для більш глибокого вивчення психічної реальності.

Генетична психологія вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі (протягом біологічної еволюції усього живого та історичного розвитку психіки) і в онтогенезі (упродовж життя окремої особи).

Соціальна психологія досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих суспільних групах.

Порівняльна психологія має предметом свого дослідження особливості психіки тварин (зоопсихологія) у порівнянні з психікою людини.

Диференціальна психологія досліджує індивідуально-психологічні особливості психіки з урахуванням вікового рівня розвитку та механізмів функціонування психіки, ролі задатків і здібностей індивіда тощо.

Гендерна психологія досліджує соціально-психологічні відмінності представників різної статі, їх взаємовідносини.

Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми діяльності мозку, вищої нервової системи, які лежать в основі функціонування психіки.

Психологія особистості займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв'язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов'язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

2. До науково-прикладної психології слід віднести ряд галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками.

А) за видом діяльності та поведінки людини: психологія праці, інженерна психологія, психологія творчості, психологія „штучного інтелекту”, авіаційна психологія, космічна психологія, військова психологія, психологія управління та менеджменту, економічна психологія, психологія торгівлі, екологічні психологія, психологія спорту

Б) за психологічними питаннями розвитку людини у науково-прикладній психології можна виділити такі напрями: вікова психологія, педагогічна психологія, психологія аномального розвитку, або спеціальна психологія.

В) за відношенням до нормальної або хворої психіки виділяють такі дисципліни: психологія здоров'я, медична психологія

Г) за відношенням до права виділяється: юридична психологія.

3. Практична психологія функціонує і розвивається як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем. Головна мета практичної психології - створити сприятливі соціальні та психологічні умови для діяльності людини в усіх сферах життя - від сімейних стосунків до управління державою, надати дієву допомогу у розвитку та захисті її психічного здоров'я.

У структурі практичної психології виділяються такі напрями: психологічна служба сім'ї та соціального захисту населення; психологічна служба системи освіти; психологічна служба системи охорони здоров'я; практична психологія політичної діяльності, управління і масових комунікацій; практична юридична психологія і педагогіка; практична психологія і соціологія економіки та бізнесу; практична психологія праці та профорієнтації; соціально-психологічна служба армії; практична психологія та педагогіка спорту.

Між галузями психологія існують тісні зв'язки. Так, теоретична психологія напрацьовує систему психологічних знань, що виступає фундаментом науково-прикладної та практичної психології. Факти, що розкриваються у науково-прикладній психології та практичній психології, узагальнюються засобами теоретичної психології, що сприяє постійному оновленню системи понять, категорій, принципів психологічної науки. А це створює умови для глибшого пізнання психіки й надання більш ефективної допомоги у розвитку особистості та в її творчій діяльності.

Предмет і об'єкт психології

Як зазначалося вище, предметом психології є закономірні зв'язки суб'єкта з фізичним і соціальним світом, який відбивається у системі чуттєвих і розумових образів цього світу, мотивів, які спонукають людину діяти, а також самих дій, переживань своїх відношень до інших людей і самому себе, у властивостях особистості як стрижня цієї системи.

Серед базових понять (категорій) психології, які найбільш повно і у максимально узагальненій формі охоплюють увесь клас явищ, що вивчаються психологією - мотив, чуттєвий і розумовий образ, дія, спілкування і особистість.

Головним об'єктом психології є людина. Але пояснити сутність і закономірності розвитку психіки людини не можна без вивчення її у філогенезі. У зв'язку із цим у якості об'єкту для психології виступають також тварини. Вони стають об'єктом певного роду експериментальних досліджень, які за етичними та гуманними причинами недоцільно проводити над людиною.

В якості об'єкту дослідження для психології виступає також група людей чи вищих тварин. Організована група - це надіндивідуальне цілісне утворення, всередині якого діють власні психологічні закономірності, що визначають як поведінку групи у цілому, так і психічні процеси і поведінку окремих індивідів.

Ще одну групу об'єктів дослідження у психології складають матеріальні продукти діяльності людини чи, як їх ще називають артефакти. Людина здійснює свою діяльність під впливом мотиву, а також користуючись образом оточуючого середовища. Психологи вивчають ті продукти життєдіяльності людини, у яких об'єктивується людська суб'єктивність.

Размещено на Allbest.ru