Прояви госпіталізму в дитячому віці

Поняття і сутність госпіталізму, його види та характерні ситуації. Вікові особливості та вплив госпіталізму на дитину. Депривація в сім'ї. Специфіка психічних розладів та порушення психічного розвитку під впливом фактору повної материнської депривації.

Рубрика Психология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 17.11.2011
Размер файла 356,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прояви госпіталізму в дитячому віці

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика дитячого госпіталізму

1.1 Поняття і сутність госпіталізму

1.2 Види госпіталізму

1.3 Ситуації госпіталізму

Розділ ІІ. Особливості госпіталізму дітей раннього віку

2.1 Вікові особливості, вплив госпіталізму на дитину

2.2 Депривація в сім'ї

2.3 Порушення психічного розвитку під впливом фактору повної материнської депривації

2.3 Психічні розлади, що виникають під впливом материнської депривації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Виховання та соціальне середовище нерозривно взаємопов`язані у процесі соціалізації особистості -- підготовки її до життя у безперервно мінливому світі. Істотним і особливо складним аспектом цих завдань є особистісний розвиток дітей, які виховуються в умовах госпіталізму, наприклад в клініках, дитячих будинках, інтернатних закладах різного типу. У контексті актуальної проблематики суспільства феномен госпіталізму набуває окремого наукового статусу насамперед через деструктивний вплив на всю систему соціально-психологічного буття дітей, позбавлених батьківської опіки. Госпіталізм як перманентний негативний супутник сирітства гальмує перебіг особистісного становлення дитини-сироти, забарвлюючи його дискомфортними й девіантними сегментами.

Особливо проблемним в особистісному розвитку особистості є дитячий вік.

На цьому етапі зберігається вирішальний формувальний вплив родини на розвиток особистості дитини, зокрема її самосвідомості, самопізнання, ставлення до себе й саморегуляції. Внутрішньосімейні взаємини, ціннісні орієнтації, моральні принципи та норми родини закладають основи активного ставлення дитини до себе як до суб'єкта виховного впливу, сприяють утвердженню її позитивних рис: відповідальності, ініціативності, впевненості у власних силах, прагнення до самовдосконалення, адекватної самооцінки, готовності самостійно приймати рішення й відповідати за їх виконання.

У дітей, позбавлених цього впливу, розвиток названих якостей деформується. Відтак, особливості соціалізації дітей в умовах госпіталізму є актуальною психолого-педагогічною проблемою, що з особливою гостротою постає у період переживання складних демократичних змін, економічної, моральної кризи суспільства.

Вітчизняні та зарубіжні дослідження, спрямовані на вивчення особливостей психічного розвитку дітей поза родиною (І.Бех, В.Вінс, Я.Гошовський, І.Дубровіна, Т.Землянухіна, Н.Карасьова, М.Кулеша, Й.Лангмейер М.Лісіна, З.Матейчек, Л.Осьмак, А.Прихожан, Н.Толстих, Т.Юферева) вказують на те, що госпіталізм є негативним чинником особистісного становлення дітей-вихованців інтернатних закладів. Однак більшість цих робіт присвячена молодшому шкільному та підлітковому періодам. Водночас, проблеми особистісного розвитку дітей раннього віку в умовах госпіталізму висвітлені недостатньо і потребують подальшого вивчення. Тому дослідження психологічних особливостей прояву госпіталізму в дитячому віці дозволить поглибити знання про вплив психологічного потенціалу родинних стосунків на становлення особистості, а отже, сприятиме пошуку психологічних чинників поліпшення умов розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування.

Мета полягає у вивченні психологічних особливостей дитячого госпіталізму. Поставлена мета курсової роботи обумовила необхідність розв'язання наступних завдань:

- визначити поняття і сутність госпіталізму;

- охарактеризувати види госпіталізму;

- простежити ситуації госпіталізму;

- виявити та проаналізувати особливості госпіталізму дітей раннього віку тощо.

Гіпотеза: у дітей раннього віку, що страждають на синдром госпіталізму, відзначається зміна емоційних реакцій.

Об'єктом виступив процес психічної депривації дітей раннього віку як соціально-психологічне явище.

Предмет - змістово-динамічні характеристики проявлення дитячого госпіталізму.

При написанні роботи використовувались наступні методи дослідження: метод спостереження, монографічний, хронологічний і порівняльний.

Розділ І. Загальна характеристика дитячого госпіталізму

1.1 Поняття і сутність госпіталізму

Госпіталізм - синдром важкого фізичної і психічної відсталості, що виникає в перші роки життя дитини внаслідок нестачі спілкування з близькими дорослими. Виявляється в запізнілому розвитку рухів (особливо ходьби), низьких антропометричних показниках, а також уповільненому і неповноцінному формуванні вищих психічних функцій.

Госпіталізм - це синдром патології дитячого психічного і особистісного розвитку. Це результат відділення дитини від матері.

Поняття госпіталізму в різних словниках:

Тлумачний словник психіатричних термінів:

Госпіталізм. У психіатрії: Погіршення психічного стану у зв'язку з тривалим перебуванням у стаціонарі (явища соціальної дезадаптації, втрата інтересів до праці і трудових навичок, погіршення контакту з оточуючими, тенденція до хроніфікації захворювання, посилення характеропатіческіх проявів).

Короткий психологічний словник

Від лат. Hospitalis - гостинний; госпіталь - лікувальний заклад - в буквальному сенсі, сукупність психічних і соматичних розладів, обумовлених тривалим перебуванням людини в лікарняному стаціонарі у відриві від близьких людей і вдома.

Психологія. Ілюстрований словник

Автор: Р. Спітц.

Категорія: порушення психічного розвитку.

Специфіка: глибока психічна та фізична відсталість, обумовлена "дефіцитом" спілкування з дорослим в перший рік життя дитини. Окремими ознаками госпіталізму є: запізнення в руховому розвитку. Госпіталізм може виникнути не тільки в будинках дитини, але і в сім'ях у мало емоціональних, "холодних" матерів, які не приділяють дитині необхідної уваги.

Синонім: дефіцит спілкування.

Клінічна психологія. Словник

Госпіталізм (від лат. Hospitalis - гостинний; госпіталь - лікувальний заклад) - в буквальному сенсі, сукупність психічних і соматичних розладів, обумовлених тривалим перебуванням людини в лікарняному стаціонарі у відриві від близьких людей і вдома. До симптомів госпіталізму відноситься: уповільнення психічного і фізичного розвитку, відставання в оволодінні власним тілом та мовою, знижений рівень адаптації до оточення, ослаблену опірність інфекціям і т. д. Наслідки госпіталізму. у немовлят і дітей є довготривалими і часто незворотними. У важких випадках госпіталізму призводить до смерті. Явища госпіталізму виникають також у різних закладах, де догляд за дітьми та їх виховання здійснюються при повному або частковому відсутності матері і в умовах сім'ї, де матері не люблять своїх дітей або не приділяють їм належної уваги.

В.І. Овчаренко

Дослідження Р. Спиця

Подібний стан, що виникали у вихованців дитячих притулків, зазначалося педагогами з давніх пір. Проте пояснення цьому, як правило, шукали в убогих умовах існування таких установ. Науковий опис явища госпіталізму (як і сам термін) вперше було дано в 40-х р. XX ст. американським психологом Рене Спиць, вивчав стан і розвиток вихованців дитячих інтернатних установ, а також малолітніх пацієнтів лікарень. Спиць встановив, що навіть при наявності гарних санітарно-гігієнічних умов, задовільного харчування та догляду у дітей, позбавлених спілкування з батьками, збіднюється емоційна сфера, сповільнюється розвиток мислення й мови. Спиць і його послідовники, спираючись на психоаналітичну теорію 3. Фрейда, схильні були розглядати це явище як результат розлучення дитини з матір'ю. Вони також вважали, що наслідки госпіталізму незворотні і накладають негативний відбиток на весь розвиток дитини. На користь такої точки зору свідчили відомі науці приклади екстремальних ситуацій, коли діти, в ранньому віці загубилися чи викрадені дикими тваринами, але зуміли вижити поза людським суспільством, згодом було повернуто до людського образу життя, але так і не могли досягти рівня розвитку, що відповідав їхньому віку.

Умови виникнення

Факти, які виявив Спиць, не оскаржуються фахівцями, проте його трактування госпіталізму зазнала суттєвих змін. Було встановлено, що подібні явища можуть виникати не тільки в ситуації розлучення з матір'ю, але і в умовах сім'ї, коли дитині не приділяється достатньо уваги. Встановлено також, що хоча дефіцит спілкування в ранньому віці вкрай негативно позначається на розвитку дитини, згодом це явище може бути частково або повністю компенсовано за допомогою енергійного педагогічного впливу, збагачення розвиваючого середовища, інтенсифікації спілкування.

Щоб уникнути виникнення госпіталізму психологи рекомендують батькам не нехтувати спілкуванням навіть з самими маленькими дітьми (під тим приводом, що дитина ще нічого не розуміє). Необхідно подбати, щоб потреби дитини в освоєнні навколишнього світу, в насиченні пізнавальних інтересів, в позитивному емоційному контакті задовольнялися в повній мірі. Вкрай небажано приміщення дитини дитячого та раннього віку в лікарню без матері, особливо якщо лікування пов'язане з неприємними маніпуляціями і болючими процедурами.

1.2 Види госпіталізму

У зв'язку з тим, що проблема психічного госпіталізму перебуває в стадії розробки, в даний час по цій темі немає єдиної термінології. Найбільш часто використовується термін «депривація», що позначає втрату чого-небудь, позбавлення через недостатнє задоволення основних психічних потреб.

Найчастіше автори зважують термін відповідно до того, яку психічну потребу вони приймають як найважливішою і «недостатньою».

Вважається, що для повноцінного розвитку в дитини повинна бути задоволена насамперед потребу в любові і визнанні. Одні вважають її базовою, вродженою, інші говорять про неї як про набуття в процесі життя. Незадоволення цієї потреби веде до спотворення розвитку особистості і появі психологічної депривації. Найбільш яскраве вираження наслідків цього виду депривації спостерігається у дітей, які перебувають в установах інтернатного типу.

Депривація може проявлятися місце не тільки в установах інтернатного типу, а й у сім'ї, де може бути відсутня матері або вона недостатньо емоційно ставиться до дитини (так звана холодна мати), і в таких випадках вживається поняття «материнська депривація». (Maternal deprivation); при відсутності батька чи його відчуженості від дитини виникає патеріальная депривація.

У літературі ми зустрічаємося і з поняттям «часткова депривація», «прихована депривація» і т.д. Поняття «часткова депривація», «прихована депривація» вживаються у тому випадку, коли мова йде не про розлуку з матір'ю, а про збіднення відносин мати - дитина.

Госпіталізм настає, коли людина жодним чином не може задовольнити яку-небудь важливу (біологічну чи культурну) потребу. Індивід нічого не може з цим вдіяти.

Дослідження госпіталізму проводяться, зокрема, в умовах позбавлення чуттєвих відчуттів (так звана сенсорна депривація). Відсутність зорових, слухових, дотикових подразників значно ускладнює роботу нашого мозку. Першими ознаками цього виду депривації стають почуття неспокою і труднощі в оволодінні власними думками, а в подальшому не виключено навіть поява галюцинацій. Такий експеримент провів канадський психолог Хебб, помістивши групу добровольців в звуконепроникну камеру. Проте в житті ми частіше стикаємося не з сенсорною, а з психічною депривацією. Спробуйте самі припустити, в чому її сутність?

Прикладами психічної депривації є, наприклад, втрата соціального статусу, невдачі в навчанні, розлука з близькою людиною. У подібних ситуаціях індивід позбавляється того, що необхідно для його нормальної життєдіяльності.

Залежно від виду незадоволеної потреби розрізняють:

- Сенсорну депривацію - повна відсутність зорових, слухових та інших сенсорних подразників;

- Емоційну депривацію - повна відсутність емоційних подразників;

- Соціальну депривацію (зазвичай вона пов'язана з попередньою формою) - повна відсутність соціального оточення (прикладом можуть служити так звані діти-"мауглі", Імовірно виховані тваринами);

- Депривацію основних біологічних потреб - відсутність сну, їжі і т. д.

Депривація - це відсутність або втрата чогось, що робить неможливим задоволення важливих потреб людини. А в результаті цього стає важким чи взагалі неможливим біологічну або психічне існування.

Разова депривація має тимчасові, хоча часом і досить серйозні, наслідки. Особливості цих наслідків залежать не стільки від типу депривації, скільки від її тривалості: Чим довше вона триває, тим більш помітні "сліди" у психіці людини залишає. Депривації можуть змінювати природний психічний розвиток, затримуючи його (особливо у дітей), викликаючи соціальний регрес, емоційний голод, знижуючи саморегуляцію аж до неконтрольованої поведінки.

Наслідки депривації особливо помітні у дітей, які перебувають на лікуванні в лікарні без батьків, містяться в дитячих будинках, яслах. У цих ситуаціях депривація проявляється в стані байдужості, переростає в повну апатію, або відчаю, який проявляється в реакціях протесту і бунту. Такий життєвий досвід дитячих років в дорослі роки може створити труднощі у встановленні емоційних контактів, викликати недовіру до людей і небажання співпрацювати з ними.

1.3 Ситуації госпіталізму

Як синонім психічної депривації використовується термін «госпіталізм».

Госпіталізм обмежується описом ситуації, при якій відбуваються позбавлення, в установах (в більшості випадків це лікарняне середовище), однак лікарняна ситуація може супроводжуватися й іншими впливами, крім депривації (велика можливість зараження, зміна режиму, недолік сну, підвищена можливість для конфліктів за життя в колективі і т.д.). До того ж, за сприятливих умов депривація в установах може зовсім не виникнути. Взагалі терміни, які встановлюють поняття лише через певну специфічну ситуацію або на підставі певних ознак, часто не відображають природи самого явища деприваційну ситуації.

Крім самої депривації, виділяється ще низка термінів, пов'язаних з цим явищем.

Деприваційною ситуацією називаються такі обставини життя дитини, коли відсутня можливість задоволення важливих психічних потреб. Різні діти, що піддаються однієї і тієї ж деприваційній ситуації, будуть вести себе по-різному і зроблять з цього різні наслідки, тому що у них різний попередній розвиток.

Наприклад, ізоляція - один з варіантів деприваційної ситуації. Й. Лангмейер і З. Матейчек виділяють також термін наслідки депривації («деприваційну поразку»), якою вони називають зовнішні прояви результатів депривації, тобто поведінка дитини, що знаходився в деприваційній ситуації. Якщо дитина вже одного разу побувала у деприваційній ситуації, але це, на щастя, було недовго і не призвело до грубих психічних відхилень, то говорять про депривацційний досвід дитини, після якого він буде більш загартованим або, на жаль, більш чутливим.

Фрустрація, тобто переживання невдачі і т. п. через блокаду потреби, - це не депривація, а більш приватне поняття, що може увійти у загальне поняття депривації. Якщо у дитини забирають, наприклад, іграшку, дитина може знаходиться у стані фрустрації (до того ж зазвичай тимчасової). Якщо дитині взагалі не дають грати тривалий час, то це буде депривації, хоча фрустрації вже немає. Якщо дитина у дворічному віці була розлучена з батьками і поміщена в лікарню, то на це він може дати реакцію фрустрації. Якщо ж він залишився в лікарні рік, та ще в одному і тому ж приміщенні, без відвідування його батьками, без прогулянок, без отримання потрібної сенсорної, емоційної та соціальної інформації, то у нього можуть з'явитися стану, що відносяться до кола деприваційних.

Крайні випадки соціальної ізоляції можуть призвести до спотворення і затримки психічного розвитку лише дітей більш-менш старшого віку, здатних вже забезпечити собі якесь існування і вижити у важких умовах. Інша справа, коли мова йде про маленьких дітей або про грудних, - вони зазвичай не виживають, позбувшись людського суспільства, його турботи.

Від соціальної ізоляції відмежовують сепарацію. Під останньою чехословацькі дослідники розуміють не тільки хворобливе відділення дитини від матері, але і всяке припинення специфічної зв'язку між дитиною та її соціальним середовищем. Сепарація може бути раптовою і поступової, повної або часткової, короткої та тривалої. Сепарація - результат порушення взаємного контакту, вона відбивається не тільки на дитині, але і на батьках. У батьків виникає тривожність і т. п. Якщо сепарація триває довго, то вона переходить в соціальну ізоляцію, про яку говорилося раніше. Сепарація має велике значення для розвитку в дитині певних соціальних установок. Ще в 1946 році англійський вчений Боулбі опублікував порівняльні дані про розвиток 44 неповнолітніх злодіїв і такої ж групи неповнолітніх, але без антисоціальних тенденцій. Виявилося, що у правопорушників сепарація в дитинстві зустрічалася у багато разів частіше, ніж у однолітків без правопорушень. Боулбі вважає, що сепарація зачіпає перш за все естетичний розвиток особистості та формування у дитини нормального почуття тривоги.

Однакові деприваційні умови по різному діють на дітей різного віку. З віком змінюються потреби дитини, а також сприйнятливість до їх недостатнього задоволенню.

Розділ ІІ. Особливості госпіталізму дітей раннього віку

2.1 Вікові особливості вплив госпіталізму на дитину

Спілкування в період дитинства має носити емоційно-позитивний характер. Відрив дитини від матері в перші роки його життя призводить до того, що накладається негативний відбиток на всі сфери особистості, що формується, гальмуючи інтелектуальний і емоційний розвиток, спотворюючи Я-концепцію, руйнуючи добробут і т.д. В умовах госпіталізму страждає мовний і предмовний розвиток.

Специфічна реакція посмішки на обличчя матері є показник того, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини вже склалася. Це соціальна ситуація пов'язаності дитини з дорослим. Л.С. Виготський назвав її соціальною ситуацією "МИ". За словами Л.С. Виготського, дитина схожа на дорослого паралітика, який каже: "Ми поїли", "Ми погуляли". Тут можна говорити про нерозривну єдність дитини і дорослого. Дитина нічого не може без дорослої людини. Життя і діяльність дитини ніби вплетені в життя та діяльність доглядає за ним дорослого. Загалом, це ситуація комфорту, і центральний елемент цього комфорту - доросла людина. Як зауважив Д. Б. Ельконін, пустушка та погойдування замінники дорослого, що говорять дитині: "Все спокійно!", "Все в порядку!", "Я тут".

Соціальна ситуація нерозривної єдності дитини і дорослого містить у собі протиріччя: дитина максимально потребує в дорослому і, в той же час, не має специфічних засобів впливу на нього. Це протиріччя вирішується впродовж усього періоду дитинства. Дозвіл зазначеного протиріччя призводить до руйнування соціальної ситуації розвитку, яка його породила.

Соціальна ситуація спільного життя дитини з матір'ю призводить до виникнення нового типу діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дитини й матері. Як показали дослідження Д. Б. Ельконіна і М.І. Лісіной, специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що предмет цієї діяльності - інша людина. Але якщо предмет діяльності - інша людина, то ця діяльність - суть спілкування. Важливо не те, що роблять люди один з одним, підкреслював Д.Б. Ельконін, а те, що предметом діяльності стає інша людина. Спілкування цього типу в дитячому віці дуже яскраво виражено. З боку дорослого дитина стає предметом діяльності. З боку дитини можна спостерігати виникнення перших форм впливу на дорослого. Так, дуже скоро голосові реакції дитини набувають характер емоційно активного призову, скиглення перетворюється на поведінковий акт, спрямований на дорослу людину. Це ще не мова у власному розумінні слова, поки що це лише тільки емоційно-виразні реакції.

Спілкування в цей період повинне носити емоційно-позитивний характер. Тим самим у дитини створюється емоційно-позитивний тонус, що служить ознакою фізичного і психічного здоров'я.

Чи є спілкування провідним типом діяльності в дитячому віці? Дослідження показали, що дефіцит спілкування в цей період впливає негативно. Так, після Другої світової війни в психологію ввійшло поняття "госпіталізм", за допомогою якого описували психічний розвиток дітей, які втратили батьків і опинилися в лікарнях або дитячих будинках.

Більшість дослідників (Р. Спітц, Дж. Боулбі) відзначали, що відрив дитини від матері в перші роки життя викликає значні порушення в психічному розвитку дитини, що накладає незгладимий відбиток на все його життя. У багатьох роботах вказується, що в умовах госпіталізму страждає мовленнєвий розвиток, розлука з матір'ю позначається на розвитку пізнавальних функцій, на емоційному розвитку дитини.

А. Джерсилд, описуючи емоційний розвиток дітей, зазначав, що здатність дитини любити оточуючих тісно пов'язана з тим, скільки любові він отримав сам і в якій формі вона виражалася. Ганна Фрейд, простежуючи розвиток дітей, які осиротіли під час війни і виховувалися у дитячих будинках, виявила, що у підлітковому віці вони не були здатні до виборчого відношенню до дорослих і однолітків. Багато підлітків намагалися встановити такі тісні дитячо-материнські відносини з ким-небудь з дорослих, які не відповідали їх віку. Без цього перехід до дорослості ставав неможливим.

Л.С. Виготський та його послідовники вважають, що джерело розвитку лежить не всередині, а поза дитиною, в продуктах матеріальної і духовної культури, яка розкривається кожній дитині дорослою людиною в процесі спілкування і спеціально організованої спільної діяльності. Тому шлях дитини до речей і до задоволення власних потреб, за словами Л. С. Виготського, завжди пролягає через ставлення до іншої людини. Ось чому початок психічного життя полягає у формуванні в дитини специфічно людської потреби в спілкуванні. У ході тривалих спостережень і експериментів доведено, що ця потреба виникає не на основі задоволення органічних потреб дитини, а спеціально формується у спілкуванні дитини і дорослого, ініціатором якого в перші дні життя немовляти є дорослий.

М.І. Лісіна говорила про попереджувальний вплив дорослого, Л.С. Виготський вважав, що спілкування з дорослим - основний шлях прояву власної активності дитини. Відношення дитини до світу - залежна і похідна величина від самих безпосередніх і конкретних його відносин до дорослої людини.

Спостерігаючи розвиток дітей в сучасних закритих дитячих установах, угорський педіатр Е. Піклер виявила нові симптоми госпіталізму. Вона писала, що діти в цих установах на перший погляд справляють гарне враження. Вони слухняні, зазвичай зайняті грою, на вулиці йдуть парами, не розбігаються, не затримуються, їх можна легко роздягнути чи одягнути. Вони не чіпають того, чого не можна чіпати, вони не заважають своїми вимогами організуючою роботі дорослого. Хоча така картина і дає почуття задоволення, така поведінка, вважає Е. Піклер, представляється вкрай небезпечним: У цих дітей повністю відсутня вольова поведінка, ініціатива, вони лише охоче репродукують і виконують завдання за інструкцією. Цих дітей характеризує не тільки відсутність вольових проявів, але і безособове ставлення до дорослого.

М.І. Лісіна проаналізувала дослідження про вплив розлуки з матір'ю на психічний розвиток дитини. Вона показала, що представники психоаналітичного напряму хибно інтерпретують контакти дитини з матір'ю як прояв його примітивних сексуальних потягів, не досліджуючи дійсної природи і справжнього змісту цих контактів і не вивчаючи механізмів їх впливу на психічний розвиток. Представники ж біхевіорістского напрямки залишаються, на думку М.І. Лісіна, на рівні зовнішнього опису фактів, механістично трактуючи процеси розвитку як поведінкові реакції, що виникають під впливом оточуючих людей. В обох напрямках проявляється натуралістичний підхід до проблеми розвитку

Характерною відмінністю натуралістичного підходу до розвитку дитини є відповідь на питання, де знаходиться джерело розвитку. В психології шукають джерело розвитку всередині індивіда. Тому необхідно визнати, що теоретичний аналіз великого числа незаперечних фактів про серйозне негативний вплив розлуки з матір'ю на розвиток дитини ґрунтується на невірних позиціях.

Справа не в біологічній прихильності дитини до матері, не в задоволенні сексуальних потягів, не в механічному пред'явленні стимулів і у відборі реакцій, а в організації спілкування, у формуванні специфічно людських потреб, в управлінні орієнтовною діяльністю дитини. Можна навіть сказати, що вся справа не в матері як у біологічному факторі, а в дорослому як конкретному носії для дитини всієї людської культури й способів її освоєння.

Тільки такі теоретичні установки дозволили зробити важливі кроки і в практиці, а саме - вивести дітей з важкого стану госпіталізму. У дослідженні М.Ю. Кістяківський було показано, що діти, які перебували під час війни в умовах дефіциту спілкування і тому глибоко відставали не тільки у психічному, але й у фізичному розвитку, були повернуті до життя тільки після того, Як вдалося сформувати у них емоційно-позитивне ставлення до дорослого і на цій основі забезпечити повноцінний хід психічного розвитку.

Методи виховання дітей у дитячих будинках розроблялися в Державному методологічному інституті Будинків дитини, створеного Е. Піклер. Співробітники цього центру з 1946 р. працювали над усуненням важких наслідків госпіталізму в закритих установах Угорщини, в яких виховувалися здорові діти у віці від двох тижнів після народження до трьох років. Основні принципи, розроблені інститутом:

- умовах установи слід забезпечити стабільне особистісне спілкування, яке може стати основою для подальшої емоційної врівноваженості дитини. Це досягається завдяки тому, що дитину обслуговує одна і та ж вихователька протягом всього його життя в установі. Одна вихователька по-особливому відповідальна за одну частину групи - 4 дітей з восьми, а друга - за іншу.

- особливу роль відіграє інтерес виховательки до особистості дитини і до різнобічного розвитку дітей. Це проявляється в орієнтації дорослого на знаки і сигнали, що йдуть від дитини, як на показники активності та співучасті самої дитини у взаємодіях. Розуміння дитини дорослим і розуміння дитиною дій і очікувань дорослого сприяють встановленню стабільних відносин між ними.

- найважливіші моменти взаємодії між дитиною і дорослим здійснюються в процесі догляду за дитиною. Це годування, купання, одягання, прогулянки та ін.

- Особливість контактів дорослого і дитини полягає в тому, як дорослий інформує дитини про свої дії. При цьому він терпеливо, не поспішаючи може чекати прояву активності дитини. Так, наприклад, під час годування вихователька піднімає ложку з їжею спочатку до рівня очей дитини з тим, щоб дитина подивився на цю ложку. У дитини рефлекторно відкривається рот, і вихователька спокійно годує дитину. На цьому прикладі ясно видно дотримання "золотого правила виховання": дитині необхідно спочатку дати можливість зорієнтуватися, а потім він сам починає діяти. Це правило відноситься до будь-яких, навіть самим простим діям людини. На жаль, вважає Е. Піклер, дорослі зазвичай самі вирішують, що має знати дитина, коли і як він має діяти, і, допомагаючи дитині, навчають його, не надаючи йому можливості активно орієнтуватися в умовах власної дії.

- У виховній системі "Лоцці", розробленої під керівництвом Е. Піклер, дитина з першого дня свого життя вважається розумним партнером, якого постійно інформують про те, що з ним відбувається. Так, вихователька, взявши для годування одного з малюків, підходить до ліжечка іншого немовляти і каже йому: "Наступним будеш ти!". Так з самого початку виховується у дитини почуття безпеки і довіри, які засновані на розумному порядку.

- У системі "Лоцці" відносини дорослого до дитини виявляються в тому, яким чином дорослий зуміє надати дитині альтернативи для вибору дії і можливість закінчити значущі для дитини дії.

- "У процесі виховання дитини в закритому закладі найбільша трудність, - пише Е. Піклер, - полягає в тому, що потрібно ліквідувати демонстративні форми безособистісного, шаблонного, поверхневого підходу та ресурси, щоб досягти здорового розвитку особистості дітей. Замість цього потрібно побудувати більш глибоку людську зв'язок, що базується на співпраці, схожу на ту, яка складається у дитини, виховуваного в сім'ї ".

Узагальнюючи ці принципи, потрібно підкреслити, що вони створюють умови, при яких сама дитина активно зацікавлений навчатися у дорослого на основі своєї участі в освоєнні навколишньої дійсності. У традиційній системі виховання зовнішнє підкріплення, постійне примус дорослого формують у дитини відчуття слабкості. Л.І. Божович справедливо зазначала, що рушійною силою розвитку виступає не слабкість дитини перед навколишнім середовищем, не прагнення лише пристосуватися до неї, а, навпаки, прагнення пізнати дійсність і оволодіти нею.

У кандидатській дисертації Хювеш Імрене Еви "Розвиток самостійної орієнтації дитини молодшого дошкільного віку в новій соціальній ситуації", виконаної під керівництвом Д. Б. Ельконіна і Л. Ф. Обухової, вперше була застосована концепція Е. Піклера і її співробітників до умов виховання дитини у звичайному дитячому садку.

Познайомившись з системою виховання в "Лоцці", П. Я. Гальперін написав про роботу Е. Піклера повні глибокої поваги слова: "У доктора Еммі Піклер дуже чітке уявлення про те, яких дітей вона хоче виховувати: активних, ініціативних, самостійних та у відповідних їм формах поведінки. У Піклер є докладно і чітко розроблена система умов, засобів і прийомів, що забезпечують виховання цих властивостей і форм поведінки - у всіх дітей незалежно від їх походження".

Це відповідає уявленням про те, що конкретний зміст і конкретні структури психічної діяльності формуються цілком в індивідуальному досвіді. Але до цих пір обмежувалося формуванням основних видів осмисленого дії людини і лише тепер переходжу до формування пізнавальних процесів, а Піклер вже давно і з високою ефективністю формує основні характеристики особистості дитини, не знімають, а навпаки, що віддзеркалюють індивідуальні можливості формування його індивідуальності.

Соціальна ситуація психічного розвитку дитини дитячий вік - ситуація нерозривної єдності дитини і дорослого, соціальна ситуація "МИ", соціальна ситуація комфорту. Показником існування такої соціальної ситуації служить позитивний емоційний фон, який є умовою нормального фізичного і психічного розвитку дитини. І цей емоційно-позитивний фон необхідно постійно підтримувати, для того людство, як вже було зазначено, винайшло ерзаци присутності дорослого: це соска і заколисування.

Основний, провідний тип діяльності дитини в дитячому віці - емоційно безпосереднє спілкування, предметом якого для дитини є доросла людина. Перша потреба, яка формується у дитини, - це потреба в іншій людині. Тільки розвиваючись поруч з дорослою людиною, дитина сама може стати людиною. "Перше, що ми повинні виховати у наших дітей і що розвивається протягом всього дитинства, - пише Д.Б. Ельконін, - це потреба дітей в людині, в іншій людині, спочатку в матері, батька, потім в товариші, одному, нарешті, в колективі і нарешті в суспільстві ". На розвиток цієї потреби треба звернути особливу увагу: з дитиною треба говорити, посміхатися, розповідати йому казки, не переймаючись тим, що дитина ще не все розуміє з того, що говорить йому дорослий. У цьому сенсі М. І. Лісіна говорила про "попереджувальний вплив дорослого": він обрушує на дитину величезний арсенал засобів, які лише поступово стануть індивідуальними засобами його психічної діяльності.

Перші ознаки спілкування були описані М.І. Лісіна. Ця увага, інтерес до іншої людини (дитина дивиться, прислухається до голосу); емоційний відгук на появу іншої людини; спроба привернути до себе увагу, прагнення домогтися від дорослого заохочення, відношення до того, що дитина робить. Психологи говорять: "Немовля безпорадний, якщо він один, але пара" мати і дитя "не тільки не безпорадні, але вражають своєю життєстійкістю".

З іншого боку, дефіцит спілкування в дитячому віці чинить негативний вплив на весь наступний психічний розвиток дитини. Користуючись словами Е. Еріксона, можна сказати, що події першого року життя формують у дитини "основу довіри" або недовіри відносно зовнішнього світу. Ущербність в цьому віці, відсутність любові між оточуючими дитину людьми і любові до дитини, на думку дослідників, "офарбить вирішення всіх вікових завдань, які будуть виникати перед дитиною на наступних етапах розвитку" (Г. Бронсон).

Старі, повоєнні дослідження госпіталізму і зовсім нові дослідження сім'ї як основного осередку, у якій починається психічний розвиток дитини, підтверджують положення про те, що спілкування дитини і дорослого на першому році життя є провідним типом діяльності дитини. У цій діяльності виникають і розвиваються основні психологічні новоутворення дитячого періоду.

Період дитинства складається з двох під періодів: I під період - до 5-6 місяців, II під період - від 5-6 до 12 місяців.

I під період - характеризується тим, що йде надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних систем. Н.М. Щелованов помітив закономірність: у людини сенсорні процеси в своєму розвитку випереджають розвиток рухової системи. Кошенята народжуються сліпими, щоб вони не розбіглися від матері. У птахів яскраво виражений механізм імпринтингу, який прив'язує їх до матері. У дитини таких механізмів немає. Його поведінка будується під контролем сенсорики.

Загальна закономірність будь-якого поведінкового акту: спочатку зорієнтуватися, а потім діяти. У людського дитини на самому початку життя це забезпечено природою. У перше півріччя життя відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних механізмів, елементарних форм майбутніх орієнтовних реакцій: зосередження, стеження, кругові рухи. У 4 місяці з'являється реакція на новизну (за М. П. Денисової). Реакція на новизну - це різна сенсорна реакція, вона в тому числі полягає в тривалості утримання погляду на новий предмет.

Виникають кругові реакції, коли кожну хвилину предмет змінює свої властивості. Розвивається слухове сприйняття. З'являються реакції на голос матері. Розвивається тактильна чутливість, яка має важливе значення для виникнення акту хапання та обстеження предмета.

Розвиваються голосові реакції дитини. Виникають перші заклики - спроби залучити дорослого за допомогою голосу, що свідчить про перебудову голосових реакцій в поведінкові акти. Вже в перші місяці життя розвиваються різні типи голосових реакцій: гуління, Гукання, лепет. При правильному і достатньому спілкуванні дитини і дорослого фонематичний склад лепету відповідає фонематичному складу рідної мови.

Рухи артикуляційного апарату випереджають всі інші рухи в цьому віці завдяки спілкуванню. Спонтанно чи це розвиток? Якщо придивитися, то видно, що дорослий постійно працює з дитиною (розмовляє, пестить, посміхається), словом, дорослий насичує життя дитини новими подразниками.

Приблизно в 5 місяців відбувається перелом в розвитку дитини, і починається II під період дитячого віку. Він пов'язаний з виникненням акту хапання - першого організованого, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання готується всієї попередньої його життям. Він організовується дорослим, і народжується як спільна діяльність дитини з дорослим, але це зазвичай не помічають.

Акт хапання - це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язкову участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася на орган дотику, щоб вона "розкрилася". Спочатку кисть руки дитини стиснута в кулачок. Поки рука не перетворилася на орган перцепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здійснюється під контролем зору: Дитина розглядає свої ручки, слідкує за тим, як рука наближається до предмета.

Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку дитини. З ним пов'язано виникнення предметного сприйняття. Образ виникає тоді, коли є практичний, дієвий контакт між зображенням і предметом. Завдяки хапання виникає простір, це простір витягнутої руки, протяжність його невелика, але предмет виривається з колишньої схеми. До цього сприйняття предмета здійснювалося через рот, тепер, коли дитина тягнеться до предмета, рот закривається. Завдяки акту хапання розвивається рука: виникає протиставлення великого пальця, що служить одним з родових відмінностей людини від його найближчих мавпячих предків.

На основі акта хапання розширюються можливості маніпулювання з предметом, а у віці від 4 до 7 місяців виникають результативні дії: просте переміщення предмета, витяг з нього звуків. У віці 7-10 місяців формуються співвідносні дії: Дитина може маніпулювати з двома об'єктами одночасно, віддаляючи їх від себе і співвідносячи їх між собою: дитина відводить об'єкт від себе, наближаючи його до іншого об'єкта, щоб покласти, поставити або нанизати на нього. До кінця дитячого віку (10-11 до 14 місяців) виникає етап функціональних дій: Це більш досконалі дії нанизування, відкривання, вкладання, але якщо раніше дитина виконував дію одним показаним йому способом і на одних і тих же предметах, то тепер він намагається відтворити дію на всіх можливих об'єктах.

На перший погляд здається, що розвиток дій - спонтанний процес. Дійсно, здавалося б, дитини першого року життя майже нічому навчити не можна, але людина виявився хитрішим. Д. Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумав програмоване навчання для дітей першого року життя. Це - іграшки, в яких запрограмовані ті дії, які з їхньою допомогою повинен здійснити дитина. Маніпулювання дитини з іграшками - це прихована спільна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосередковано, будучи як би запрограмованим в іграшці.

Хапання, напрям до предмета стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед ним відкриваються інші предмети. З'являються предмети, до яких доторкнутися не можна. Знову проявляється закон випереджаючого знайомства дитини зі світом. Дитина тягнеться до предмета, він привабливий, але отримати його можна тільки за допомогою дорослого.

Завдяки цьому спілкування набуває іншого характеру, воно стає спілкуванням з приводу предметів. М.І. Лісіна назвала його ситуативно-діловим. Починаючи з другого півріччя життя, дитина більше не погоджується просто "обмінюватися з дорослим ласками". Йому тепер вже потрібно, щоб дорослий "співпрацював" з ним у справі, організовував його, допомагав у важку хвилину, підбадьорював при неуспіху, хвалив за досягнення. Кожній матері добре відомо, як дитина, перебуваючи в неї на руках, показує пальчиком на вікно або годинник, запрошуючи помилуватися зацікавила його предметом. При ситуативно-діловому спілкуванні діти шукають присутності дорослого, вимагають його доброзичливого уваги, але й цього недостатньо - дітям потрібно, щоб дорослий мав відношення до того, чим займається дитина, і активно брав участь в цьому процесі.

Зміна предмета спілкування вимагає нових засобів і способів впливу на дорослого. З простягнутою до недосяжного предмета руки виникає вказівний жест. Він вже предметно віднесений і містить в собі зародок слова. Прекрасно писав про виникнення вказівного жесту Л. С. Виготський: "Спочатку вказівний жест є просто невдалий хапаючий рух, спрямований на предмет і позначає майбутнє дію. Дитина намагається схопити надто далеко віддалений предмет, його руки, простягнуті до предмета, залишаються висіти в повітрі, пальці роблять вказівні руху. Ця ситуація вихідна для подальшого розвитку ... Тут є рух, об'єктивно вказує на предмет, і тільки. Коли мати приходить на допомогу дитині і осмислює його рух як вказівку, ситуація істотно змінюється. Вказівний жест стає жестом для інших. У відповідь на невдалий хапаючий рух дитини виникає реакція не з боку предмета, а з боку іншої людини. Початковий сенс у невдалому хапаючому русі вносять, таким чином, інші. І тільки згодом, на основі того, що невдалий хапаючий рух вже зв'язується дитиною з усією об'єктивною ситуацією, він сам починає ставитися до цього руху як до вказівки. Тут змінюється функція самого руху: з руху, спрямованого на предмет, воно стає рухом, спрямованим на іншу людину, засобом зв'язку; хапання перетворюється на вказівку. Завдяки цьому сам рух редукується, скорочується і виробляється та форма вказівного жесту, про яку ми маємо право сказати, що це вже жест для себе. Однак жестом для себе рух стає не інакше, як будучи спочатку вказівкою в собі, тобто володіючи об'єктивно всіма необхідними функціями для вказівки та жесту для інших, тобто осмислено і зрозуміле оточуючими людьми як вказівку. Дитина приходить, таким чином, до усвідомлення свого жесту останнім. Його значення і функції створюються спочатку об'єктивною ситуацією і потім оточуючими дитини людьми. Вказівний жест раніше починає вказувати рухом те, що розуміється іншими, і лише пізніше стає для самого себе вказівкою ".

У цьому міркуванні Л.С. Виготського передбачається потік цікавих досліджень в галузі соціальної та дитячої психології. Так, у розвитку дитини дуже рано завдяки поєднанню соціальних відносин та їх знакового позначення виникає так званий феномен соціальної категоризації, що дозволяє з глобальної, недиференційованої ситуації групи "Ми" і "Вони", "Я" і "Інші" і т.п. (X. Таджфел, Л. Гараї, М. Кечке, К. Яро і багато інших).

Як показали пізніші дослідження Дж.Брунер, у дитини вже в домовний період формується ряд способів спілкування. За даними Дж. Брунер, немовля спочатку користується "вимагає способом" комунікації. Це вроджені реакції дискомфорту - крики з характером вимоги, протягом яких відсутні паузи, які передбачають відповідь. Слідом за ними виникає "просить спосіб" - в цьому випадку крики менш наполегливо, з'являються паузи очікування відповіді. Починаючи з 5-6 місяців, вокалізації дитини включаються в нову структуру - вперше з'являється "обмінюють спосіб" спілкування. У цей період дитина використовує свої вокалізації перш за все для того, щоб звернути увагу матері на об'єкт і на свій намір брати участь у спілкуванні. "Обмінюють" спосіб поступово переходить в четвертий - "взаємодіючий". У спільній активності з дорослим дотримується поділ позицій мовця і слухача в структурі спілкування.

Згідно Дж. Брунер, дитина засвоює структуру комунікативних правил спочатку на екстралінгвістичні рівні (на рівні зовнішніх дій). Описуючи гру дитини з матір'ю в хованки ("ку-ку"), Дж. Брунер виділяє кілька основних правил, по яких протікає ця гра: початковий контакт - зникнення - поява - повторення. Коли немовля засвоює систему правил цієї гри, він починає їх видозмінювати, те саме робить і дорослий. У результаті виникає передбачення поведінки один одного, що збагачує гру, робить її зрозумілою їм двом. Так, у грі з випередженням у часі оформляється індивідуальна структура спілкування.

Дж. Брунер вдалося простежити те, що Л. С. Виготський називав "природною історією знака". "Найперша визрівання найскладніших знакових операцій здійснюється ще в системі чисто натуральних форм поведінки", - пророкував він. Однак багато аспектів природної історії знака до цих пір залишаються ще недостатньо дослідженими.

Мова, як і всі новоутворення віку, має перехідний характер. Це автономна, ситуативна, емоційно забарвлена мова, зрозуміла лише близьким. Це мова специфічна за своєю структурою, що складається з обривків слів. Дослідники називають її мовою нянь. Але якою б не була ця мова, вона являє собою нову якість, яка може служити критерієм того, що стара соціальна ситуація розвитку дитини розпалась. Там, де була єдність, стало двоє: дорослий і дитина. Між ними виросло нове зміст - предметна діяльність.

Підводячи підсумок першої стадії розвитку дитини, можна сказати, що з самого початку є дві взаємопов'язані лінії людського розвитку: лінія розвитку орієнтації в сенсах людської діяльності і лінія розвитку орієнтації у способах людської діяльності. Освоєння однієї відкриває нові можливості для розвитку іншої. Існує явна, магістральна, для кожного віку своя лінія розвитку. Однак основні новоутворення, що призводять до зламу старої соціальної ситуації розвитку, формуються по іншій лінії, яка не є направляє в даний період, вони виникають як би приховано. Але ця орієнтація стане визначальною розвиток у наступний віковий період. Основне завдання виховання дитини в цей період (період дитинства) - максимально розширювати і розвивати широку орієнтацію дитини в навколишній дійсності. Як підкреслює Д. Б. Ельконін, всяке раннє створення готової функціональної системи займає шматок у ЦНС і потім його потрібно перебудовувати. Важливо, щоб функціональні системи будувалися на збагаченої орієнтовною основі.

2.2 Депривація в сім

госпіталізм дитина депрівація психічний розлад

Встановлення того, що виховання в дитячих установах і розлука з батьками викликають нерідко серйозні порушення в розвитку дитини. Виховання в дитячих установах відразу перетворилося в модель деприваційної ситуації, тоді як сімейне виховання було проголошене єдиною надійним захистом від депривації. Це висловлювала гасло: Краще погана сім'я, ніж найкращий дитячий заклад!

Досвід ні в кого не залишає сумнівів у тому, що багато дітей ростуть у таких поганих сімейних умовах, що під загрозою знаходиться не тільки їх виховання, але прямо їх життя. Практика, що знайшла поширення під враженням досліджень психічної депривації, особливо ж у деяких західних країнах, приводила часто до того, що дітей у подібних несприятливих сім'ях залишали. Так як нагляд за родиною лише в рідкісних випадках був достатньо послідовним, то діти протягом цілого ряду років залишалися в абсолютно незадовільною середовищі. Наводиться цілий ряд випадків, коли діти з такої виховного середовища, діти із затримкою у фізичному і психічному розвитку, починають значно краще розвиватися саме після приміщення до дитячого закладу. Таким чином, виникає питання: чи відчуває дитина в сім'ї і за яких умов недостатнє задоволення своїх основних психічних потреб.

Дане питання практично задавали всі ті, хто критично замислювався над початкової концепцією материнської депривації по Боулбі, причому вони повідомляють, що в середовищі сім'ї можуть виникнути умови, які від умов в установах істотно не відрізняються, і що дитина може страждати в результаті сепарації від матері, хоча він фізично з нею і не розлучений (наприклад, з депресивною або з психопатичною дуже холодною матір'ю).

Деякі працівники, наприклад Голдфарб - припускають, що дитині в установі загрожує більше депривація і менше емоційні конфлікти, тоді як в незадовільній сім'ї справа йде навпаки.

Мабуть, цю думку поділяє також Спіц, який в психопатології раннього віку розрізняє порушення з приводу недостатності (деприваційні), що виникають при дійсній відсутності матері, від психотоксичних порушень, що викликаються ставленням матері до дитини, що мають невідповідний характер (при оточенні дитини надмірної дбайливістю у пасивній чи активній формі, ворожістю, що маскується тривожністю, раптовими або тривалими зрушеннями настроїв і т. д.). На відміну від цього, інші автори, наприклад Колмен, підкреслюють, що кидається в очі схожість картини у деяких дітей з сімей, де турбота не задоволена, з госпіталізмом і говорять про «домашній госпіталізм».

Щоб запобігти подальшим непорозуміння, М. Ейнсуортс (1963) рекомендує розрізняти власне депривацію, як обумовлену недоліком (insufficiency) взаємодії між дитиною і матір'ю, і порушення, викликані спотворенням (distorsion) даного зв'язку, а також порушення, викликані її перериванням (discontinuity).

На підставі досвіду можна до цього тільки додати, що подібне розрізнення буває не легким і що в окремих конкретних випадках в сім'ях можна встановити як недостатнє забезпечення стимулами, так і порушення зв'язків, а також часті сепарації, причому важко розпізнати, що впливало раніше і що пізніше, що було вирішальним і що лише побічним. Не можна також забувати, що дуже часто передує депривації в дитячих установах або стає її продовженням. Крім того, емоційна ситуація дитини в сім'ї, як правило, буває значно складнішою, ніж у дитячому закладі: Позиції, займані батьками відносно дітей, бувають і при несприятливих умовах більш інтенсивними, більш глибоко зумовленими і більш індивідуально диференційованими, ніж позиції, займані виховательками в дитячих установах. Однак, незважаючи на все це, вважається, що доцільним буде спробувати вказати також в умовах сімейного життя на ті ситуації, при яких швидше за все може виникнути незадоволення основних психічних потреб дитини, тобто може виникнути депривація. Дані умови можна розділити приблизно у дві групи.

По-перше, це такі обставини, коли по зовнішніх причин в сім'ї панує досконалий недолік соціально-емоційних стимулів, які необхідні для здорового розвитку дитини. Це має, місце, наприклад, при неповній сім'ї (відсутні батько або мати), якщо батьки переважну частину дня знаходяться поза домом, якщо економічна або культурний стан сім'ї настільки низький, що у дитини відсутній стимуляція для розвитку.

По-друге, є випадки, де дані стимули хоча об'єктивно в сім'ї і є, але для дитини вони недоступні, так як у відносинах виховують його осіб утворився певний внутрішній, психічний бар'єр. Останній перешкоджає задоволенню потреб, хоча джерело задоволення знаходиться майже під рукою. Так це буває в цільних сім'ях, нерідко з дуже сприятливим громадським і культурним становищем, де, однак, мати, а також батько й інші виховують особи емоційно абсолютно байдужі, у них немає зв'язку з дитиною, вони йому не приділяють жодної уваги, лише рідко, коли за ним доглядають, звертаються з ним лише механічно. Як це наводилося, обидві зазначені ситуації часто перетинаються: наприклад, мати настільки зайнята, що вона не встигає створити свої відносини з дитиною, віддаючи весь свій інтерес тільки своєї професії, вона не використовує навіть і то обмежений час, який у неї фактично залишається для дитини, оскільки це може бути, далі, дитина самотньої матері, у якої відсутній батько і який страждає нерідко від відкидає стосунки матері, яка переносить на нього свої почуття розчарування і гіркоти, що виникають через скрутне суспільного становища. Розрізнення обох груп має практичне значення. Справа в тому, що результати в першому випадку бувають більш поверхневими, а виправлення більш легким, ніж у ситуаціях, де депривація викликана серйозним психологічним перешкодою, що полягає в самій особистості вихователів. Також хід виправлення в обох ситуаціях буває різним.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.