Вплив сімейних конфліктів на формування особистості підлітків

Душевний травматизм дітей - не єдиний наслідок сімейних конфліктів. Перебуваючи в конфліктному стані, батьки не помічають, як зростає відчуження дітей, і замість очікуваної любові і поваги, вони можуть отримувати від них у відповідь неприязнь, а іноді і глибоку ненависть, яка залишить слід у дитячій душі на все життя. Найчастіше це проявляється у вигляді агресивності. Агресивні риси характеру можуть розвинутися у дитини внаслідок захисної реакції психіки для внутрішньої самооборони.

В подібній ситуації керована невирішеними внутрішніми суперечностями, обумовленими переживаннями по відношенню до одних і тих же людей любові і ненависті одночасно, дитина перестає довіряти не тільки батькам, але й всім, хто її оточує. Дитячі враження такого роду створюють першооснову для дисгармонійного розвитку особистості, ускладнюють її відношення з однолітками.

Багато хто з батьків вважають, що драма сімейних відносин хворобливо переживається дитиною лише тоді, коли вона є свідком відкритих зіткнень чоловіка та дружини. Насправді ж для дитини принципово нічого не змінюється, якщо при ній відкрито не сваряться, а навмисно зберігають мовчазний спокій. Навіть не розуміючи сенсу того, що відбувається в сім'ї, дитина мимоволі вбирає в себе емоційний лад конфлікту, вона помічає холодність і відчуженість батьків один до одного, байдужість або байдужу ввічливість в їх манері триматися, в тоні розмови. Прихована напружена, конфліктна, ворожа обстановка в сім'ї для дітей зло не менше, ніж відкриті скандали батьків, що супроводжуються взаємними образами.

В конфліктних сім'ях можливі ситуації, коли батьки мимоволі переносять на дітей своє емоційне відношення один до одного. Подібне зміщення конфлікту спостерігається в тих випадках, коли конфліктна ситуація довгий час залишається невирішеною. Напруження в подружніх відносинах, яке супроводжується почуттям роздратування, ворожості, неприязні, виплескується на дітей. Особливо це часто спостерігається тоді, коли дитина схожа на когось із батьків або зовнішністю, або рисами характеру. Тоді емоційне сприйняття дітей, оцінка їх поведінки і вчинків багато в чому зумовлюється відношенням батьків один до одного. Батьки як би перестають бачити своїх дітей такими, які вони є. В їх вчинках, діях кожен бачить своїх чоловіка чи дружину, і не з кращого боку. З'являється непряма можливість для взаємних претензій, обвинувачень, виявлення невдоволення. Звертаючись з різкими зауваженнями до дитини, батьки апелюють як би один до одного, не приймаючи в ній небажані, з їх точки зору, риси характеру один одного. Проявляючи негативні почуття один до одного не прямо, а опосередковано, через дитину, виміщуючи на ній своє роздратування і ворожі почуття, батьки тим самим зменшують напруженість в своїх стосунках. В таких випадках конфлікт між ними як такий відсутній. Для дітей ж це ще більше травмуючи ситуація, оскільки батьки, створюючи видимість, що виховують дитину, намагаються виховувати один одного, проявляючи до дитини нетерпимість, максималізм, недовіру, афект і фізичні покарання, тобто все те, що не усвідомлено їм хотілося б виплеснути на свого партнера. Опиняючись в епіцентрі невирішеного батьківського конфлікту, дитина не тільки сама відчуває душевне потрясіння, мимоволі стаючи об'єктом емоційної розрядки батьків, але ще більше роз'єднує їх. Персоніфікуючи дитину по-конфліктно-прийнятному образі один одного і реагуючи на неї агресивно, батьки вступають у конфлікт з дитиною, не приймаючи до уваги її духовні запити та індивідуальність.

Досить часто батьки намагаються усунути свою емоційну невдоволеність підвищеною опікою до дитини, прив'язуючи її до себе та ізолюючи від спілкування з один з одним. Притаманна більше матері гіперопіка мотивована не стільки турботою про дитину, скільки страхом самотності і почуттям внутрішнього неспокою, тобто гіперопіка виступає в якості засобу захисту матері від стресового стану.

Якщо ж конфлікт зосереджується на самих батьках, на питаннях виховання і тим більше на подружніх відносинах, то це в певній мірі уберігає дітей від деяких крайнощів у відношеннях до них батьків, котрі виплескуючи своє роздратування один на одного, стають менш афектними і менш суворими до дітей. Як відмічає лікар-психотерапевт А.І.Захаров, "конфлікт між батьками, не дивлячись на своє негативне звучання, відвертає деякі із крайнощів відносин з дітьми, в тому числі фізичні покарання, осуд. Навпаки, при відсутності конфлікту між батьками вони частіше карають фізично, кваплять і сварять дітей…" [10]. Подібне, "позитивне" значення батьківського конфлікту вичерпується збільшенням непослідовності у вимаганнях і відмінність у методах виховання. Виховання у випадку надмірної фіксації на ньому процесі виявляється чисто умовним поняттям, бо сковує дитину і ставить її перед надзвичайно великою кількістю вимог, більшість з яких вона не в змозі виконати через особливості свого розвитку. Тим більше, якщо один із батьків підсилює конфлікт з дітьми, доходячи до крайніх форм його вираження, наприклад, до фізичних покарань, то інший з батьків може використати це як привід для підсилення подружнього конфлікту. Таким чином, відношення з дітьми стають своєрідним коректором і подружніх відносин між батьками.

Можливим варіантом сімейного конфлікту, в якому діти виступають своєрідним знаряддям вирішення сімейних розбіжностей, може бути такий, коли мати, не вдоволена своїми відносинами з батьком, свою нервову напругу переносить на дітей, провокуючи прояв у них емоційних і поведінкових порушень. Батько ж, незадоволений їх поведінкою, намагається зробити свої вимоги більш жорсткими, що, однак, зустрічає протидію матері, підсилюючи її негативні почуття до чоловіка. В результаті в обох випадках дитина переживає через те, що вона не може бути сама собою, знайти визнання, любов і розуміння в сім'ї. замість цього вона повинна бути у всьому "хорошою" і самовіддано любити і поважати батьків так, як цього хочеться їм. Прагнучи відстояти свою незалежність, мати й батько, кожен окремо, вибирають для самоствердження об'єкт, свою дитину, і розривають тим самим його любов на нерівні частини. Мало того, вони посилюють і без того важкий стан дитини провокуючим запитанням: " Ти кого більше любиш, мене чи батька (матір)? В подібних ситуаціях діти, відчуваючи зміни у відносинах батьків, намагаються справитися з протиріччями на свій лад. Вони різними шляхами пристосовуються до нових відносин. Часто буває так, що діти один раз виступають за тата, а другий раз - за маму, тому що хочуть дружити із тим, і з іншим. Однак, такий спосіб поведінки - поштовх до егоїзму і лицемірства, тому що дитина швидко вчиться діставати із конфлікту вигоду. Подібне трапляється досить часто, коли один із батьків або обоє скаржаться дитині і намагаються отримати її прихильність різними способами, наприклад, подарунками. У дитини складається відчуття вседозволеності, бо те, що не дозволяє батько, дозволяє мати, і навпаки. Антипедагогічність такої позиції в сім'ї очевидна.

Батьки, у відносинах яких з'являється тріщина, мимоволі перетворюють дитину у знаряддя боротьби, а іноді і помсти. Відбувається це в більшій мірі несвідомо. Але до цього часу, поки дитина соціально і психологічно дозріє, щоб розібратися у відношеннях дорослих, вона вбирає в себе все: і хороше, і погане, і корисне, і шкідливе, стають своєрідним дзеркалом, яке відображає все, що відбувається в сім'ї і у взаємовідносинах батьків. У деяких дітей розвивається схильність до доповідей, цинізм, вони стають недовірливими, закриваються в собі. У когось це породжує передчасну сексуальну цікавість і перебільшену самовпевненість. Реакція з їхнього боку у відповідь на сімейний конфлікт може бути непередбачуваною. Але, як відмічають багато дослідників (Л.Анзорг, М.І.Буянов, Т.П.Гаврилова, А.Б.Добрович, А.І.Захаров, В.А. Лисенко та ін.), спільною буде поява емоційних розладів у вигляді збудження, неспокою, зниженого фону настрою, порушення сну і апетиту. Крім того, діти страждають від свого безсилля що-небудь змінити у взаємовідносинах батьків. Якщо вони можуть якось діяти у конфліктних ситуаціях по відношенню до них, не погоджуватися, проявляти впертість, збудження або загальмованість, то при конфлікті між батьками часто позбавлені можливості прямо впливати, поки їх стане не стане настільки важким, що заставить батьків (у крайньому разі одного) звернути на неї увагу.

Сімейні конфлікти мають наслідки, що головне не тільки на стані дитячої душі, але й на всьому подальшому житті, бо діти із конфліктних сімей виходять з глибокими внутрішньоособистісними конфліктами. Емоційна нестабільність сімейних, подружніх і батьківських відносин, відсутність єдності думок і солідарності батьків в їхньому педагогічному впливові на дитину, все це часто призводить до формування у дитини почуття страху, невпевненості в собі, зневіра в свої сили і здатності, замкнутості. Це може позначитися і на їх власних сім'ях, власних дітях, тому що сім'я, в якій дитина виросла, дає зразок тієї сім'ї, яку вона створить, ставши дорослою. Психологи відмічають, що дитина вперше пізнає, засвоює ролі батька й матері, чоловіка й дружини в процесі щоденних контактів, спілкування з батьками, близькими людьми. Через спілкування з батьками відбувається її входження в світ людських відносин. Закономірно, що молоді люди, які прийняли негативні риси поведінки своїх батьків, відчувають в житті набагато більші труднощі, ніж інші, їхнє сімейне життя починається з того, що їм доводиться спочатку перевчатися, перш ніж розпочати вчитися мистецтву жити в сім'ї. діти, які пережили конфлікти між батьками, отримують неблагополучний старт в житті. Негативні спогади дитинства дуже шкідливі, вони обумовлюють відповідні способи мислення, почуттів і вчинків у дорослому віці. Тому батьки, котрі не вміють знаходити взаєморозуміння один з одним, повинні завжди пам'ятати про те, що навіть при невдалому одруженні в сімейні конфлікти не повинні втягуватися діти. Про проблеми дитини необхідно думати в першу чергу, по крайній мірі, не менше, ніж про власні.

Сьогодні уже можна вважати доведеним, що джерела морального неблагополуччя потрібно шукати перш за все у сімейному вихованні. І це пояснюється: в дитинстві сім'я формує особистість дитини.

Хороше сімейне виховання має всі унікальні особливості, які дуже ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане ж сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних людських рис дитини. В таких випадках ніяке, навіть добре організоване суспільне виховання практично не може відновити ці втрати.

1.5 Запобігання і вирішення сімейних конфліктів

Розбіжності в будь-якій сім'ї неминучі, якою б дружньою вона не була, тому що в ній живуть люди з різними потребами, поглядами, інтересами, установками, індивідуально-психологічними особистісними особливостями. Тому дуже важливо вміти знаходити оптимальні варіанти вирішення сімейних труднощів, що виникли, завдань і проблем, не зачіпаючи гідності один одного. На жаль, це не всім легко зробити. Психологи виділяють декілька типових варіантів завершення конфліктів.

Перший (найбільш розповсюджений) - примушення, вольове нав'язування такого рішення, котре влаштовує лише ініціатора конфлікту. Такий авторитарний стиль неефективний, принижується гідність і права інших членів сім'ї, досягається зовнішнє неблагополуччя, а насправді в будь-який момент може настати криза.

Варіант другий - конфронтація. Ніхто із учасників конфлікту не бере до уваги позицію іншого, накопичується негативізм відносин, мають місце особисті образи, спільні інтереси сім'ї відходять на задній план, а її члени перебувають у стресовому стані.

Третій варіант - відхід від вирішення конфліктної ситуації. В цілому такий прийом не є ефективним, конфлікт залишається, а розв'язка лиш відтягується. Однак позитивний момент тут те, що є з'являється час для обдумування претензій, для прийняття рішень.

Четвертий варіант - загладжування конфлікту. Це дозволяє зняти напруженість, домогтися нормальних відносин, але не завжди.

Найбільш прийнятний вихід із конфлікту - компроміс, відкритий пошук найбільш зручного і справедливого для обох сторін рішення. Тут обов'язкові рівність прав і обов'язків, відвертість вимог, взаємні поступки. Зняти напругу і знайти найбільш оптимальне вирішення допомагає дотримання наступних умов вирішення конфлікту, звуження майданчика суперечки до мінімуму, керування негативними емоціями, прагнення і вміння зрозуміти позицію один одного; усвідомлення того, що в сварці майже завжди немає правих; вміння і прагнення батьків вирішувати конфлікт з позиції доброти; неприпустимість приклеювання ярликів один одному. При вирішенні конфлікту традиційне запитання "Хто винен?" необхідно замінити іншим "Як нам бути?". Потрібно як можна частіше використовувати гумор.

Відомий психотерапевт С.Кратохвіл запропонував своєрідну подружню тактику, таку форму комунікації з партнером, дотримання якої сприяє попередженню можливих конфліктів, напруження у відносинах, конфронтації і сварок. Він рекомендує використовувати позитивні форми поведінки, які передбачають подолання агресивних почуттів, хоча би їх зовнішніх проявів:

- цікавитися партнером, його думкою, його захопленнями, намагатися пізнати не лише його позитивні якості, але й спробувати зрозуміти слабкі сторони;

- слухати партнера; вміння слухати більш цінне, ніж вміння говорити;

- говорити про те, що цікавить партнера; піклуватися про те, щоб чоловіка чи дружину цікавив зміст бесіди;

- не зловживати критикою;

- бути обережним з наказами;

- розуміти свої помилки, щоб своєчасно виправити їх;

- не скупитися на похвалу;

- увійти в позицію іншого;

- не сваритися, бути вище сварки, взяти участь просто у розмові;

- посміхатися, привітна посмішка діаметрально протилежна конфлікту; в присутності усміхненої людини зникає бажання сваритися чи сперечатися, швидше виникає таке ж доброзичливе відношення, настрій легко передається.

Уникнути конфлікту можна, якщо проаналізувати конфліктну ситуацію, спробувати знайти рішення, щоб зберегти нормальні відносини, а також успішно співпрацювати і функціонувати. Для цього потрібно з'ясувати:

- чи є насправді суперечності, через які слід конфліктувати;

- чи можливе вирішення проблеми іншими способами;

- чи є гарантія досягнення бажаного результату в конфлікті;

- яка ціна перемоги чи поразки; які наслідки конфлікту;

- як реагують на конфлікт оточуючі.

Для спільного виходу із конфлікту бажано дотримуватися наступних умов:

- відокремити реальні причини конфлікту;

- зосередити увагу на проблемах, а не на особистих емоціях;

- діяти за принципом "тут і зараз", не згадуючи інші події і факти;

- створити обстановку рівної участі у вирішенні конфлікту;

- говорити тільки за себе, уміти слухати й чути іншого;

- поважно ставитися до особистості опонента, говорити про факти й події, а не про особистість;

- створити клімат взаємної довіри та співпраці.

Слід відмітити, що при будь-якій можливості необхідно надавати перевагу методам, які полегшують спілкування і дозволяють відкрито обговорювати проблеми і способи їх вирішення. Тільки тоді можна надіятися на те, що в більшості складних ситуацій, конфлікту можна уникнути, а якщо ж він все-таки виник, то чоловікові та дружині вдасться знайти конструктивні способи його вирішення.

Необхідність вивчення взаємозв'язку між сімейними конфліктами та їх наслідками, дисгармонійним розвитком дитини зумовлена практичними запитами і потребами сім'ї й суспільства, особливо у перехідний період. Ми вважаємо, що до шляхів підвищення емоційного благополуччя дітей в умовах сімейних взаємин належать дослідження вікового становлення особистості та вивчення психотравмуючих наслідків сімейних конфліктів у цілому, на що і спрямоване наше експериментальне дослідження.

РОЗДІЛ ІІ. Експериментальне дослідження впливу сімейних конфліктів на формування особистості

2.1 Завдання та опис методик дослідження

Актуальність вивчення впливу сімейних конфліктів на емоційний стан дітей обумовлена вимогами практики, яка потребує адекватних методик для виявлення сімейних конфліктів; факторів, що сприяють розвитку емоційного вигорання, дисгармонійного розвитку у дітей (страхів, тривоги, депресії, агресії); психокорекційних програм, спрямованих на їх психологічне вирішення.

Для розв'язання поставлених завдань у роботі були застосовані методи теоретичного та емпіричного дослідження. Теоретичні методи (аналіз, синтез, зіставлення, систематизація, узагальнення) дали можливість науково-теоретичного осмислення отриманих нами даних. На етапах емпіричного дослідження застосовувались наступні методики: шкала сімейного оточення (ШСО), адаптована С. Ю. Купріяновим; методика "Особистісна агресивність і конфліктність" (Є. П. Ільїн, П. А. Ковальов); тест "Характер взаємодії подружжя в конфліктних ситуаціях"; тест "Діагностика рівня конфліктності особистості" для виявлення типу взаємин у сім'ї, способу вирішення сімейних конфліктів, стилю поведінки конфліктуючих. Стадії емоційних порушень у дітей досліджувались за допомогою методики "Діагностика рівня емоційного "вигорання"" (В. В. Бойко), адаптованої для підлітків Кондрацькою Л. В. та методики "Діагностика "перешкод" у встановленні емоційних контактів В.В. Бойко". Психологічні причини порушень у взаєминах між батьками й дітьми та тип сімейного виховання вивчались за допомогою методики "Аналіз сімейного виховання" (АСВ).

А також розроблена програма "Емоційна гармонія дитини", яка спрямована на вирішення завдання психологічної допомоги дітям, показані шляхи формування конфліктної компетентності в дітей, які живуть в конфліктних сім'ях.

2.2 Аналіз результатів діагностики сімейних відносин у конфліктних сім'ях

Експериментальне дослідження проводилося в Дружбівській загальноосвітній школі І -ІІІ ступенів. В експерименті брали участь 32 учні 7-го класу, 16 хлопчиків і 16 дівчаток, вік 13 років (підлітки).

Мета експерименту: дослідити вплив батьківських сімейних конфліктів на формування особистості. Експеримент розпочали за допомогою анкетного опитування шкали сімейного оточення (ШСО), адаптованої С.Ю.Купріяновим; методики "Особистісна агресивність і конфліктність" (Є.П. Ільїн, П. А. Ковальов). Діагностування респондентів проходило в приміщеннях шкільних класів шляхом заповнення індивідуальних бланків. Інструктування проводилося в усній і письмовій формі за стандартною процедурою. Обрахування індивідуальних оцінок полягало у підрахунку загальної кількості відповідей респондентів на кожний із запропонованих їм варіантів відповіді за окремими запитаннями анкети.

Пізніше використали тест "Діагностика рівня конфліктності особистості", методику "Діагностика рівня емоційного "вигорання"" (В.В.Бойко), адаптованої для підлітків Кондрацькою Л. В. та методику "Діагностика "перешкод" у встановленні емоційних контактів В.В. Бойко". На основі узагальнення диференційованого аналізу емоційності, відзначалося місце кожної обраної психохарактеристики індивіда у контексті сімейних конфліктів. Це дало змогу окреслити загальні тенденції розвитку поведінки дітей в конфліктному спілкуванні з батьками.

Аналіз результатів дослідження показав, що сім'я як форма мікродовкілля є вагомим чинником руйнації ідентичності. Наявність сімейних конфліктів підтвердило 94 % опитуваних і лише 6 % вказали на їх відсутність. На думку 77,9 % дітей їх виводять з рівноваги сварки між батьками. Найчастіше причиною конфліктів у сімейному колі для 31,8 % респондентів є несумісність характерів, а нестриманість, імпульсивність у розмові - для 36,5%. Причому 47,6 % опитуваних, співіснуючи в таких конфліктних сім'ях, не поступаються батькам у суперечках, уперто відстоюють свою думку. Ці дані свідчать, що діти теж стали конфліктними, сприймають стосунки з батьками як факт своєї психологічної залежності від них і тому відстоюють особистісну незалежність підвищеною емоційною реакцією, здебільшого у формі негативізму, тобто шляхом опозиційного діяння, котре виявляється у пасивному опорі, або активній протидії існуючим звичаям, нормам. Батьки для них не авторитет. Поведінка може набирати проявів обурення, злості, гніву, непоступливості та ін.

2.3 Психологічні особливості переживання підлітками конфлікту між батьками

Так під час конфлікту відчувають роздратованість 50% опитуваних, обурення - 37,5%, злість - 30%, гнів - 25%, пригніченість - 22,5%, відчай - 20%, образа - 15%, страх - 12,5%. Не впливає конфліктна ситуація - 10 % опитаних, а задоволення отримують 5%. А 17,5% респондентів відповіли, що продовжують ще деякий час гніватися всередині навіть після зняття конфліктної ситуації.

Отже, результати дослідження дозволяють стверджувати, що у сімейних стосунках у дітей переважає амбівалентне ставлення до батьків. Це проявляється у їхньому прагненні до довірливого спілкування на рівних, в отриманні психологічної підтримки, порад і водночас у підвищеному емоційному неприйнятті своєї залежності, що почасти є причиною поведінкового негативізму.

У конфліктних сім'ях батьки втратили авторитет, і тому саме в таких сім'ях конфліктні стосунки провокують і самі діти. Вони зовсім не сприймають ні надмірного опікунства, ні авторитарної поведінки батьків, котрі за своїми проблемами і сварками не завжди сприймають вчинки своїх дітей адекватно, не враховують їхній віковий розвиток, придушуючи будь-яку самостійність. З конфліктної форми взаємостосунків у сім'ї власне і розпочинається психологічна деформація особистості. Діти отримують непорозуміння з боку старших людей - батьків, з якими вони упродовж тривалого часу себе ідентифікували. Руйнації підлягає один з важливих аспектів ідентичності, що зумовлено втратою позитивного символічного значення сім'ї. До того ж конфліктна сімейна атмосфера є стресовою для всіх учасників, що негативно впливає на їхній психічний стан, життєдіяльність загалом, ускладнюючи нормальний перебіг вікової кризи ідентичності. Тому тривалість переживання кризи, як і вихід з неї, залежить від індивідуально-психологічних особливостей особистості та від психолого-духовного наповнення її конкретного соціокультурного довкілля.

Уявлення людини про свої психічні особливості і про себе загалом далеко не завжди адекватні, навіть якщо вона прагне до адекватного усвідомлення, намагається бути відвертою з собою. Самосвідомість - це продукт розвитку особистості, який відображає її реальне буття в наближених схемах і формах. Поряд із свідомістю вона становить основу ідентичності. Тому передумовою розвитку особистості дитини є усвідомлення свого Я, своєї суспільної ролі, себе як суб'єкта окультуреної людської діяльності. Використавши методику діагностики самооцінки психічних станів (за Г.Айзенком) та шкали самооцінки особистісної тривожності за Ч.Спілбергером- Ю.Ханіним, ми відібрали дітей в експериментальну групу, в яких за результатами спостерігалася висока тривожність. Значні відхилення від рівня помірної тривожності вимагають уваги.

Таблиця 1. Розподіл школярів за рівнями вираженості особистісної тривожності у досліджуваній вибірці

№ з/п	Рівні тривожності	Кількість учнів	%
1	Низька тривожність	4	10
2	Помірна тривожність	8	20
3	Висока тривожність	20	77, 9

На батьківських зборах були представлені батькам результати дослідження, запропонована психологічна допомога в рамках програми "Емоційна гармонія дитини", проведені тренінги з батьками і дітьми, обговорені питання, які стали актуальними для визначених сімей, прочитані лекції для батьків. Виконання програми відбувалося за етапами, які описані в наступному розділі.

РОЗДІЛ ІІІ. Психокорекційна робота сімейних взаємовідносин між батьками та дітьми-підлітками

3.1 Особливості корекції дитячо-батьківських відносин

Стадії гармонійних порушень у дітей, психологічні причини порушень у взаєминах між батьками, між батьками й дітьми та тип сімейного виховання вивчались за допомогою методики "Аналіз сімейного виховання" (АСВ). За допомогою тесту "Характер взаємодії подружжя в конфліктних ситуаціях" виявлено типи взаємин у сім'ї, способи вирішення сімейних конфліктів, стилі поведінки конфліктуючих.

Розрізняють три види психокорекційної роботи: лекційно-просвітницька, консультативно-рекомендаційна, корекційна у формі індивідуальної та групової корекції.

І етап.Лекційно-просвітницька робота.

За результатами дослідження виділили наступні типи відносин батьків і дітей:

* оптимальний тип відносин батьків і дітей;

* потребою це назвати не можна, але батьки цікавляться інтересами дітей, а діти діляться з ними своїми думками;

* скоріше батьки проникають у турботи дітей, чим діти діляються з ними (виникає спільне невдоволення);

* скоріше діти відчувають бажання поділятися з батьками, чим ті турбуються, інтересами і заняттями дітей;

* поведінка, життєві прагнення дітей викликають у родині конфлікти, і при цьому скоріше праві батьки;

* поведінка, життєві прагнення дітей викликають у родині конфлікти, і при цьому скоріше праві діти;

* батьки не цікавляться інтересиами дітей, а діти не відчувають бажання ділятися з ними (протиріччя не помічалися і переросли в конфлікти, взаємне відчуження).

На першому етапі батькам були прочитані лекції, зокрема в яких акцентувалася увага на тому, що найбільше часто конфлікти в батьків виникають з дітьми підліткового віку. Психологи виділяють наступні типи конфліктів підлітків з батьками: конфлікт нестійкості батьківського відношення (постійна зміна критеріїв оцінки дитини); конфлікт гіперопіки; конфлікт неповаги прав на самостійність (тотальность вказівок і контролю); конфлікт батьківського авторитету (прагнення домогтися свого в конфлікті за будь-яку ціну).

Звичайно дитина на домагання і конфліктні дії батьків відповідає такими реакціями (стратегіями), як:

* реакція опозиції (демонстративні дії негативного характеру);

* реакція відмовлення (непокора вимогам батьків);

* реакція ізоляції (прагнення уникнути небажаних контактів з батьками, приховування інформації і дій).

ІІетап. Діагностування, консультативно-рекомендаційна робота

Назвемо основні напрямки профілактики конфліктів батьків з дітьми:

1. Підвищення педагогічної культури батьків, що дозволяє враховувати вікові психологічні особливості дітей, їхні емоційні стани.

2. Організація родини на колективних початках. Загальні перспективи, визначені трудові обов'язки, традиції взаємодопомоги, спільні захоплення є основою виявлення і дозволу виникаючих протиріч.

3. Підкріплення словесних вимог обставинами виховного процесу.

4. Інтерес до внутрішнього світу дітей, їхнім турботам і захопленням.

На думку психологів конструктивній поведінці батьків у конфліктах з дітьми може сприяти наступне:

- завжди пам'ятати про індивідуальність дитини;

- враховувати, що кожна нова ситуація вимагає нового рішення;

- намагатися зрозуміти вимоги маленької дитини;

- пам'ятати, що для змін потрібен час;

- протиріччя сприймати як фактори нормального розвитку;

- виявляти сталість стосовно дитини;

- частіше пропонувати вибір з декількох альтернатив;

- схвалювати різні варіанти конструктивної поведінки;

- спільно шукати вихід шляхом зміни в ситуації;

- зменшувати число "не можна" і збільшувати число "можна";

- обмежено застосовувати покарання, дотримуючись при цьому справедливості і необхідності;

- дати дитині можливості відчути неминучість негативних наслідків його провини;

- логічно роз'ясняти можливості негативних наслідків;

- розширювати діапазон моральних, а не матеріальних заохочень;

- використовувати позитивний приклад інших дітей і батьків.

Аналіз психологічної літератури дозволяє стверджувати, що сімей без конфліктів практично не буває. Людина знаходиться в постійному конфлікті навіть з самим собою. Подружні конфлікти відрізняються від інших конфліктів тим, що учасниками конфлікту виступають близькі люди, які ведуть сумісний образ життя, що мають єдиний бюджет, спільно виховують дітей і др.; такий конфлікт породжує особливо сильні і тривалі емоційні стани; для збереження сім'ї конфлікт вимагає позитивного вирішення. Серед актуальних суспільних проблем сьогодення сімейне питання посідає дуже важливе місце. Сім'я, як і суспільство, зазнала істотних змін. Родина перестала слугувати монополістом у передачі досвіду старших поколінь, взаємовідносин чоловіка і жінки, батьків і дітей, старших і молодших. В умовах технічного прогресу, ринкової економіки, трансформації соціальних відносин сім'я стала не такою, як була ще не так давно, вона істотно змінилась і змінюється. Але завжди потрібно пам'ятати слова відомого педагога В. Сухомлинського, що подружні конфлікти виникають тому, що "…вони (подружжя) не знають, що жити в шлюбі, жити день у день разом в одній кімнаті, не лише в щасливі години побачень, а все життя - це не стільки черпати воду з криниці щастя, скільки відкривати нові джерела - це великий, ні з чим не порівняний труд… Для цього потрібна величезна культура, моральна підготовка, школа мудрості". Існує безліч причин сімейних конфліктів: неспівпадання інтересів, поглядів, уявлень, смаків, звичок; несумісність характерів, етичних позицій, ролевих очікувань подружжя; порушення норм спілкування; сексуальні проблеми, прояв ревнощів; насильство, агресія одного з подружжя; матеріальні утруднення і ін. Конфлікти істотно розрізняються в різних сім'ях по характеру і частоті, а головне, по умінню подружжя їх вирішувати, по культурі поведінки в конфліктній ситуації. Проведене дослідження показало, що важливе значення для підтримки нормального сімейного мікроклімату мають морально-психологічні якості подружжя терпимість, уважність, доброта, співчуття, тактовність, незлопам'ятність, чуйність, розсудливість, розуміння, що створюють сприятливий фон для доброзичливих відносин в сім'ї. І навпаки, агресія, зарозумілість, злість, нетерпимість, прагнення до домінування, байдужість, черствість, егоїстичність стають причиною різних сімейних конфліктів. Подружжя, чиї індивідуально-особові особливості є конфліктогенними чинниками, можуть не допускати конфліктів, якщо стримуватимуть себе, пристосовуватимуть свою поведінку до гармонійного сімейного життя. Вирішити ці питання не завжди можна самостійно, тому, можливо, варто звернутися за психологічною допомогою до психолога, функція якого - в усуненні або хоча б пом'якшенні конфліктних ситуацій, налагодженні нормальних взаємин у сім'ях.

Сам психолог чи служба в чужій сім'ї нічого виправити не можуть, і не мають права таке робити. Основна мета психолого-соціально-методичної допомоги - допомогти клієнту або сім'ї самим знайти шляхи і засоби розв'язання проблеми, що виникла у стосунках, психологічно підготувати в нього (у них) готовність піти на подолання сімейних проблем, що виникли, через зміну особистісного до них ставлення.

Неврози у дітей, викликані дефектами виховання, закріплюючись з покоління в покоління, стають спадковими факторами. Якщо сімейний світ благополучний і відношення між чоловіком і дружиною хороші, то можна компенсувати ті чи інші спадкові фактори. Батько і мати по відношенню до своєї дитини можуть виконувати роль мудрих, проникливих і турботливих психотерапевтів. У цьому випадку ніжність і любов, розуміння душевних станів дають досить успішний лікувальний ефект. Ось чому спокійна, дружня атмосфера у сім'ї - обов'язкова умова для нормального розвитку особистості дитини.

ІІІ етап. Психокорекційна робота у формі індивідуальної та групової корекції.

З кожною дитиною проводиться 10 сеансів індивідуальної терапії, мета якої полягає у виявленні причин сформованості неадекватних уявлень, труднощів міжособистісного спілкування, зниження стану тривоги. А також 10 занять групової роботи. Нами розроблені вправи:

1. Як увійти в контакт з власними почуттями і поділитися ними.

2. Вплив розташування в просторі на спілкування.

3. Як уважно слухати, щоб зрозуміти зміст повідомлення.

4. Як вийти із конфлікту

5. Навички безконфліктного спілкування

6. Попередження деструктивних наслідків конфлікту

7. Особистісна безконфліктна поведінка

8. Навички саморегуляції у конфліктних ситуаціях

9. Обирання стилю поведінки відповідно до конфлікту

10. Вправи на розуміння психічного стану іншої людини

Останнім часом доводиться чути численні нарікання типу: "Як сильно змінилась сучасна молодь: палить, п'є, грубо висловлюється, ні поваги до старших, ні сорому… А було ж колись зовсім по-іншому…" Важко з цим не погодитись, адже це є важливою проблемою сучасного суспільства. Та ж звідки це? Де ж криються витоки соціально-несхвальної поведінки молоді? - Спадковість? Але ж старші покоління були зовсім іншими: ввічливими, сором'язливими, поважаючими старших… Виховання? І на згадку приходить сім'я, де людина отримує свій перший досвід соціальної взаємодії. Причому деякий час сім'я залишається єдиним місцем отримання такого досвіду, не втрачаючи свою важливість і після появи в житті людини дитячого садка, вулиці, школи та інших інститутів соціалізації. І якщо витоки небажаної поведінки дітей (в майбутньому - дорослих) походять з родини, то саме з неї і слід розпочинати психокорекційну роботу. Простеживши сучасні тенденції розвитку батьківсько-дитячих стосунків можна виділити зокрема такі з них: формування виховної функції сім'ї в умовах відсутності цілісної системи підготовки до батьківства і деформації системи цінностей суспільства та окремих його членів; відсутність умов для повноцінного функціонування сім'ї; переважання потреб над можливостями; домінування в більшості сімей матеріальних потреб над духовними [1]. Чи не впливає це на появу все більшої кількості сімейних проблем?

Психокорекція сім'ї в нашій країні з'явилась досить недавно і не є такою ж звичною як для більшості західних країн. Та все ж вона розвивається і розповсюджується, переконливо доводячи свою важливість та необхідність. Ця робота має на меті розглянути теоретичні аспекти тривалої психокорекції дитячо-батьківських відносин і простежить динаміку її практичної частини, зосередивши увагу на сім'ях з дітьми підліткового віку. Цей вибір був зумовлений трьома важливими факторами: 1) для дітей різного віку (а відповідно і до їх родин) необхідно застосовувати різні методи психодіагностики і прийоми корекції, опис яких вимагає значно більшого обсягу роботи; 2) найважчим у житті сім'ї вважається період, коли дитина знаходиться у підлітковому віці [6]; 3) завдяки свідомому осмисленню подій підлітки можуть брати активну повноцінну участь у психокорекційній роботі.

На особистість підлітка особливо впливає стиль його стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею утворюють стиль сімейного виховання. За сучасних умов існує чотири найбільш поширені варіанти батьківсько-дитячих стосунків [1]: традиційний, демократичний, ліберальний, дітоцентричний. Традиційний або авторитарний характеризується педагогічним впливом по вертикалі зверху-вниз, тобто від батьків до дітей. Головною вимогою стосунків є повага до авторитету старших і підкора їм. Результатом соціалізації дитини в такій сім'ї є її здатність з легкістю виконувати накази, доручення тощо, тобто вписуватися у "вертикально організовану" суспільну структуру. Як правило, діти з таких сімей безініціативні, негнучкі в спілкуванні, чинять і діють, виходячи з уявлень про необхідність і "треба". Вони чітко дотримуються обов'язку перед своїми батьками і добросовісно його виконують.

Демократичні стосунки будуються на взаємодії, автономності членів сім'ї і сприйнятті одне одного такими, якими вони є. Виховна взаємодія відбувається в "горизонтальній площині". Між батьками і дітьми відбувається "діалог рівних". У стосунках завжди враховуються взаємні інтереси, причому з віком дитини зростає і вага її думки. Результат виховання в такій сім'ї - засвоєння дитиною демократичних цінностей, гармонізація її уявлень про права і обов'язки, свободу і відповідальність. Дитина зростає активною і самостійною, доброзичливою, адаптованою до оточуючого світу, впевненою у собі і емоційно врівноваженою. Разом з тим, саме у дітей, які виховуються у демократичних сім'ях, часто виявляється небажання підкорятися соціальним вимогам: вони не люблять, щоб ними командували, не бажають підкорятися комусь сильнішому, більш владному, що, як засвідчує життя, провокує проблеми взаємин з іншими членами і структурами суспільства. Турбота про батьків у зрілому віці дітей з таких сімей стає нормою їхніх взаємостосунків.

Ліберальний стиль стосунків спостерігається в сім'ях, в яких життя складається так, як складається: кожний член сім'ї живе своїми почуттями, справами, інтересами. Характерним є заблудження батьків, що саме в такий спосіб вони допомагають своїй дитині формувати самостійність. В реаліях же життя такі діти практично бездоглядні. В сім'ї панує відчуженість і відокремленість. І саме ці діти виростають байдужими до своїх батьків та їхніх проблем.

Дітоцентричний варіант сімейних стосунків характеризується впливом по вертикалі, але знизу-вверх, тобто від дитини до батьків. Сім'я існує тільки для дитини, а головним своїм завданням батьки вважають забезпечення "щастя дитини", в зміст якого вони вкладають своєрідне його розуміння: дитині треба давати все, що вона бажає, будь-якою ціною. Симбіоз дитини і дорослого створює умови, за яких у дитини формується висока самооцінка, відчуття власної значимості, але виникає ймовірність конфліктів із соціальним оточенням за межами сім'ї. Нерідко діти з таких сімей сприймають світ як ворожий. У них часто виникають проблеми взаємин із ровесниками в дошкільному закладі або поза ним, а після вступу до школи такі діти також входять у групу ризику щодо соціальної адаптації, зокрема навчальної. В перспективі саме батьки найбільше потерпають від байдужості або жорстокості своїх дітей, вихованих за такого варіанту стосунків.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем; урахування їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості. Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози [5]:

- неприйняття, емоційне відторгнення - неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією життя підлітка, навязуванням йому єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

- гіперсоціалізація - тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

- "кумир сім'ї" - центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

Та найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену тривожність.

Цікаво, що в більшості випадків стиль виховання дитини є репродуктивним, тобто багато в чому репродукує стиль виховання, який застосовувався у дитинстві батьків. При цьому самооцінка, Я-образ дитини є інтроекцією батьківського ставлення і способів керування поведінкою дитини, що реалізується, по-перше, через пряме чи непряме (у зразках поводження) навіювання образу чи ставлення до себе, по-друге, через формування у дитини стандартів виконання тих чи інших дій, формування рівня домагань, по-третє, через контроль за поведінкою дитини, у якому вона засвоює способи самоконтролю.

Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними, коли дитину переконують у тому, що вона є доброю, розумною тощо, так і негативними, коли дитину переконують у тому, що вона погана, зла, дурна тощо.

У цьому звязку Р. Ленг [5] вводить поняття "містифікація" - навіювання дітям, ким вони є. Формами містифікації є приписування (навіювання дитині, що вона слабка, не здатна бути самостійною, погана) та інвалідація (знецінювання думки дитини, її планів та інтересів). У результаті дитина або погоджується з поглядом батьків, або найчастіше агресивно виступає проти нього.

Батьки можуть впливати на формування Я-образу дитини також шляхом стимулювання такої поведінки дитини, що може підвищити чи знизити її самооцінку, змінити в неї цілісний образ. Це спостерігається, наприклад, у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів, досягнення тих чи інших стандартів.

Якщо цілі і плани відповідають реальним психофізіологічним і психологічним можливостям дитини, її схильностям та інтересам, то створена ситуація успіху сприяє формуванню в дитини позитивного Я-образу, підвищенню самоповаги. У противному разі дитина втрачає самоповагу, стає невпевненою, тривожною тощо.

Виділяють наступні показники батьківської поведінки [18]:

Рівень протекції в процесі виховання, тобто скільки сил, уваги, часу батьки приділяють вихованню підлітка. Спостерігається два відхилення рівня протекції: надмірна (гіперпротекція) та недостатня (гіпопротекція). Про гіперпротекцію говорять тоді, коли батьки приділяють підлітку вкрай багато сил, часу і уваги, коли його виховання стало центральною справою в житті батьків, основним, чому присвячене життя. Гіпопротекція - випадок вкрай зниженого рівня протекції. Підліток при цьому виявляється на периферії уваги батьків, до нього "руки не доходять", батькам "не до нього". За нього беруться лише час від часу, коли трапляється щось серйозне.

Ступінь задоволення потреб підлітка - в якій мірі діяльність батьків налаштована на задоволення потреб підлітка, як матеріально-побутових (в харчуванні, одежі), так і духовних (в спілкуванні з батьками, в їх любові та увазі). В ступені задоволення потреб також можливі два відхилення: 1)потурання - коли батьки прагнуть до максимального задоволення будь-яких потреб підлітка і кожне його бажання для них - закон; 2)ігнорування потреб підлітка - характеризується недостатнім прагненням батьків до задоволення потреб підлітка, особливо духовних.

Кількість вимог до підлітка в родині. Порушеннями в системі обов'язків підлітка вважається:

- надмірність вимог (обов'язків);

- підвищена моральна відповідальність. Вимоги до підлітка в цьому випадку дуже великі, не відповідають його можливостям, не лише не сприяють розвитку особистості, а, навпаки, ставлять його під загрозу. Особливо важливі два випадки надмірності обов'язків. В одному на підлітка перекладається більш або менш значна частина обов'язків батьків (ведення господарства, догляд маленьких дітей). В іншому випадку від підлітка очікують значних успіхів у навчанні, що не відповідають його здібностям.

- недостатня кількість обов'язків. В цьому випадку підліток має мінімальну кількість обов'язків в сім'ї, важко залучити його до якої-небудь справи в домі.

Кількість вимог-заборон. Вказівки на те, чого підлітку робити не можна, визначають, передовсім, ступінь самостійності підлітка, можливість самому вибирати спосіб поведінки. І тут можливі два відхилення: 1)надмірність вимог-заперечень (домінування). В цьому випадку підлітку "все не можна". Перед ним ставиться велика кількість вимог, що обмежують його свободу і самостійність. Батьки намагаються придушити навіть самостійні думки підлітка; 2)їх недостатня кількість. В цьому випадку підлітку все можна. Навіть якщо і існують які-небудь заборони, підліток легко їх порушує. Він не про що не звітує перед батьками, які не хочуть або не можуть встановити які-небудь рамки його поведінки.

Суворість санкцій: 1)надмірність санкцій (жорсткий стиль виховання). Для таких батьків характерна схильність до суворих покарань, навіть за незначні порушення; 2)мінімальність санкцій. Батьки обходяться без покарань чи застосовують їх не часто, надаючи перевагу заохоченням.

Нестійкість стилю виховання. Різка зміна стиля виховання - перехід від дуже суворого до ліберального і, навпаки, перехід від значної уваги до підлітка до емоційного відторгнення - відносно часто зустрічається в сім'ях підлітків з відхиленнями характеру.

Причини неправильного виховання можуть бути зовсім різними. Часом - це певні обставини в житті сім'ї, частіше - низька педагогічна культура батьків. При цьому особливий інтерес для спеціаліста являють дві групи причин [18]: 1)відхилення характеру самих батьків. Відхилення характеру і психопатії нерідко призводять до певних порушень у вихованні. При нестійкій акцентуації характеру батьки схильні проводити виховання, що характеризується зниженим рівнем вимог до дитини. В цьому випадку необхідно виявити відхилення характеру батьків, переконатися, що саме воно відіграє вирішальну роль у виникненні порушень у вихованні. Особлива увага психолога спрямовується на усвідомлення батьками взаємозв'язку між особливостями свого характеру, стилем виховання і порушеннями у вихованні підлітка.

2)особистісні проблеми батьків, що вирішуються за рахунок підлітка. У батьків з глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує механізм "проекції", коли вони неусвідомлено переносять власні небажані якості на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, прагнуть наполегливо викорінити ці якості у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом "емоційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання"). У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як батько"), або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін [5], ставлячись до сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в товаристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками". Як засвідчує практика, саме такі випадки являють особливу складність при діагностиці і корекції, адже пояснення батькам неправильність їх поведінки і вмовляння змінити стиль виховання виявляються безрезультативними. Перед психологом постає нелегке завдання виявити особисту проблему батьків, допомогти їм усвідомити її, зняти захисні механізми, що перешкоджають такому усвідомленню.

Важливими джерелами порушень виховання також можуть бути: надання переваги дитячим якостям у підлітка, виховна невпевненість батьків, фобія втрати дитини, нерозвиненість батьківських почуттів, проекція на дитину власних небажаних якостей, внесення конфлікту між подружжям в сферу виховання [61].

Дизгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що окремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем. Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокримили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах [5]:

- суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

- уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладненьу сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій - хвороби когось із членів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і підвищене з цим збільшення робочого часу тощо);

- ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей [5]:

- фізичне насильство - що охоплює всі форми травм дітей, отримані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків - до сексуальних дійчи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

- емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

- байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикаменти) та ін.

Виокремлюють також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми. По-перше це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває в стані дипресії. По-друге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також перенесене батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними. Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія, жорстолкість, переживання безцільності існування, бажання неусвідомленої помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психологічного захисту, опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і проблеми у стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно підсвідомо, найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро. Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до диформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної допомоги.

Особливості дитячо-батьківських відносин в сім'ї чимало визначаються стилем батьківського виховання. Прийнято виділяти 4 основні стилі сімейного виховання: традиційний, ліберальний, дітоцентричний та демократичний, причому останній вважається найбільш оптимальним. Психологи виділяють 3 типи неправильного виховання: емоційне відторгнення, гіперсоціалізація, "кумир сім'ї", що часто є причинами чималої кількості сімейних проблем. Цьому сприяє і неузгодженість батьківських установок на процес виховання.

Для розуміння внутрішньосімейної ситуації варто звернути увагу на наступні показники батьківської поведінки: рівень протекції в процесі виховання, ступінь задоволення потреб підлітка, кількість вимог до підлітка, кількість вимог-заборон, суворість санкцій, нестійкість стилю виховання. Серед різних причин неправильного виховання найбільший інтерес являє дві групи причин: відхилення характеру самих батьків та їх особисті проблеми, що вирішуються за рахунок підлітка.