Соціальна установка дослідження конкретного об'єкта

Соціальна установка дослідження конкретного об'єкта

Дослідження соціальної установки (або атитюду) - мініатюрна копія американської соціальної психології й тому - саме той об'єкт, на якому можна простежити й піддати аналізу майже всі проблеми, що виникають як на загальнотеоретичному, так і на теоретико-методологічному рівні.

Поняття соціальної установки було уведено в 1918 р. У. Томасом і С. Знанецьким. Вони визначали її як психологічний процес, розглянутий у відносинах до соціального миру й узятий насамперед у зв'язку із соціальними цінностями. «Цінність, - говорили вони, - є об'єктивна сторона установки. Отже, установка є індивідуальна (суб'єктивна) сторона соціальної цінності». Томас і Знанецький неодноразово підкреслювали значення для розуміння соціальної установки того факту, що «вона по своїй істоті залишається чиїмсь станом». У цьому визначенні соціальна установка представлена як психологічне переживання індивідом значення або цінності соціального об'єкта. Вона функціонує одночасно як елемент психологічної структури особистості і як елемент соціальної структури, оскільки зміст психологічного переживання визначається зовнішніми, локалізованими в соціумі об'єктами.

Будучи зверненою одною своєю гранню до соціології, а іншої - до психології, поєднуючи афекти, емоції і їхній предметний зміст у єдине ціле, соціальна установка представлялася саме тим поняттям, що, здавалося, могло лягти в основу теоретичного пояснення соціально значимого поводження.

У соціальній психології вона була прийнята з особливою готовністю, оскільки представлялася саме тією вихідною одиницею, що зможе виконати роль, подібну ролі хімічного елемента в хімії, атома у фізику, клітки в біології.

Спроби знайти й запропонувати такий елемент у соціальній психології численні. До них можна віднести концепцію Мак Дугалла, у якого цю роль виконував «інстинкт», а також теорії, побудовані на таких одиницях, як «звички», «почуття» і т.п. Ці вихідні елементи були відкинуті як занадто умоглядні, невизначені й, головне, що не піддаються емпіричному дослідженню. Тому, коли з'явився концепт, доступний для визначення й у той же час визначаючий зміст, що раніше визначався інтуїтивно, те цілком природно, що він швидко завоював загальне визнання.

До кінця 60-х років соціальна установка міцно закріпилася як основне поняття при поясненні соціально-психологічних процесів як на індивідуальному, так і на груповому рівні. По обсязі досліджень із нею може конкурувати тільки мала група, але якщо дослідження установки можна собі представити поза груповим процесом, те зворотна картина просто немислима.

Будучи однієї із центральних областей дослідження, соціальна установка пережила разом з усією соціально-психологічною наукою її підйоми й спади. Перший період (1918-1940 р.) відзначений теоретичними дискусіями про зміст самого поняття, розвитком техніки виміру установки (починаючи зі шкали Терстона, запропонованої в 1928 р.). До кінця цього періоду був установлений один з відмітних ознак соціальної установки - «інтенсивність позитивного або негативного афекту щодо якого-небудь психологічного об'єкта». В 1931 р. Парк додав ще дві ознаки: латентність (тобто неприступність для прямого спостереження) і походження з досвіду. В 1935 р. Г. Олпорт, проробивши величезну роботу з узагальнення визначень, що були до того часу, запропонував свій варіант, і до нинішнього часу «виконуючий обов'язки» загальноприйнятого: «Установка є стан психонервної готовності, що зложилося на основі досвіду й робить напрямне й (або) динамічний вплив на реакції індивіда щодо всіх об'єктів або ситуацій, з якими він зв'язаний. У цьому визначенні основні ознаки установки - її що випереджає й регулятивна дія.

Другий етап (1940-1950 р.) - період відносного спаду в дослідженнях соціальної установки, що пояснюється перемиканням інтересу на динаміку групових процесів - область, стимульовану ідеями К. Левина; позначилися й несправджені надії на точну квантифікацію установки. Разом з тим саме в цей період (в 1947 р.) М. Смитом був запропонований розподіл установки на три компоненти: когнітивний, афективний і поведінковий, а також було встановлено, що ця структура має певну стійкість. Акцентувати увагу на цій стороні установки, Д. Кемпбелл визначає її як «синдром стійкості реакції на соціальні об'єкти».

Третій етап (середина 60-е роки) - період розквіту досліджень установки. На цей час доводяться дослідження процесу її зміни, виконані школою К. Ховленда й відомі як Йєльські дослідження. У них вивчалася, в основному, зв'язок між когнітивним і афективним компонентами установки. З 1957 р. з появою теорії когнітивного дисонансу Л. Фестингера почалися дослідження зв'язків когнітивних компонентів різних установок У цей же час з'явилися функціональні теорії (або теорії функцій установки в структурі індивідуального поводження) Смита зі співавторами.

70-і роки - період явного застою. На тлі витрачених зусиль досить двно виглядають такі підсумки, як достаток суперечливих і непорівнянних фактів, відсутність навіть подоби загальної теоретичної основи, строката мозаїка різних гіпотез, що володіють скоріше ретроспективної, ніж перспективною пояснюючою силою, розбіжності по кожному з пунктів, що втримуються в «зведеному» визначенні Г. Олпорта, наявність таких істотних пробілів, як недостатнє дослідження взаємозв'язку установки й реального поводження. Автори оглядових робіт з установки відзначали їх «невисокий теоретичний рівень, непереконливе доказів теоретичних посилок, неясність зв'язку між теоретичними концептами, слабкі прогностичні здатності.

Строго говорячи, навіть не теорії, а «міні-теорії», призначені до пояснення даних, отриманих у приватному дослідженні.

Різнобій теоретичних концепцій, суперечливість фактів особливо впадають в око на тлі однаковості методології й техніки емпіричного дослідження, як би незалежних від конкретних цілий дослідження. Установка виміряється в більшості випадків на основі вербального самозвіту респондента про свою позицію щодо якого-небудь об'єкта на так званому континуумі установки, градуйованому між полюсами плюс - мінус: дуже добре дуже погано й т.п.

Однаковість методів при рішенні різних дослідницьких завдань із різних теоретичних позицій обумовлено дотриманням принципу операціоналізму. Незважаючи на різні критерії, покладені в основу вихідних визначень, всі вони побудовані як робочі визначення для виміру вибраних параметрів: інтенсивності, стійкості, ступеня організованості компонентів і т.п.

Вся ця картина повністю відбиває положення американської соціальної психології в цілому. Розглянемо тепер на конкретному прикладі досліджень установки, як діє технологічний ланцюжок: модель людини - методологія дослідження - інтерпретація даних, як об'єктивне явище трансформується в цьому процесі.

У біхевіоризму «установка розглядається як імпліцитна, що опосередковує реакція - гіпотетична конструкція або проміжна змінна між об'єктивним стимулом і зовнішньою реакцією. Настановна реакція, недоступна для зовнішнього спостереження, є одночасно реакцією на спостережуваний стимул і стимулом для спостережуваної реакції, діючи на зразок «сполучного» механізму. Обидві ці зв'язки (спостережуваний стимул - установка; установка - об'єктивна реакція) приблизно підкоряються всім законам теорії поводження. Установка визначається як імпліцитний, зухвалий драйв реакція, що вважається соціально значимої в суспільстві (даного. - П. Ш.) індивіда».

Із цього опису установки, що дає Л. Дуб, наочно видно, як діє біхевіоризм. Очевидно, що найбільші труднощі для інтеграції установки в цю модель представляє властивість останньої внутрішньо опосередковувати, що відрізняє її від зовні спостережуваної реакції на стимул. Визнати, що в психологічній структурі поводження може бути присутнім такого роду явище, - значить піддати ревізії основу всієї концепції.

З іншого боку, очевидна плодотворність концепту установки для пояснення соціально-психологічного аспекту поводження.

Інтеграція досягається шляхом двох операцій: установка сама оголошується реакцією, чим знімається її властивість бути цілісним станом, а її латентність, тобто неприступність для спостереження, трактується тільки як теоретичний прийом, що дозволяє зняти проблему спостереження, оскільки латентність виявляється при цьому всього лише гіпотетичною конструкцією. У підсумку біхевіоризм одержує можливість оперувати поняттям установки, адаптувавши його до своєї теоретичної схеми, відповідно до якої людина - система стимульних зв'язків, що складаються в результаті зовнішніх впливів. Установка нічого не додає в цю схему, виявляючись такий же «засвоєною поведінковою диспозицією» (Д.Т. Кемпбелл), як і багато хто інші. Її специфіка зникає.

Після такої трансформації установка стає доступної для прийнятих біхевіоризмом способів виміру, що в значній мірі полегшується також поданням про її трикомпонентну структуру. Воно дозволяє, з одного боку, урахувати до деякої міри «людяність» соціальної установки, що проявляється у вербальності реакцій, з іншого боку - не виділяти соціальну установку серед установок будь-якого біологічного організму. Адже вербальна реакція, згідно біхевіоризму, є не що інше, як фізичне поводження, «стрясання повітря», розкладене на елементарні моторні акти.

Незважаючи на всі описані операції, біхевіоризм, по визнанню авторів оглядових робіт, не може до кінця вирішити проблему латентності установки. Остання в цілому «представляється незручним поняттям у науці, заснованої на спостережуваних величинах».

Набагато легше ця проблема вирішується в руслі орієнтації на основі моделі «мислячої людини», що ставить у центр уваги його внутрішню когнітивну структуру (а не тільки зовнішню вербальну реакцію).

По визначенню М. Рокича, «соціальна установка - це відносно стійка в часі система поглядів, подань про об'єкт або ситуацію, що привертає до певної реакції». Ще більш докладно, з позиції гештальтпсихології, описує установку С. Аш: «Установка є організація досвіду й знань, пов'язаних з даним об'єктом. Це ієрархічно організована структура, частини якої функціонують відповідно до їх місця в загальній структурі».

Таким чином, згідно когнитивизму, роль установки, тобто знову вступник інформації, виконує вся когнітивна структура, що асимілює, модифікує або блокує її. Весь процес розвертається у свідомості, і в цьому змісті концепція більше «людяна», але саме тому й виникає її основна проблема: розведення установки з елементами когнітивної структури (думкою, переконанням), позбавленими найважливішої властивості установки - її іманентної здатності регулювати поводження, її динамічного аспекту. Цей недолік компенсується по-різному. Відповідно до теорії когнітивного дисонансу, одинична установка позбавлена динамічного потенціалу. Він виникає лише як результат неузгодженості когнітивних компонентів двох установок. На думку інших дослідників, установка в когнітивній структурі (знання) енергетично «заряджається» від її зв'язку з більш-менш центральною цінністю.

У психоаналітичній концепції установки ми спостерігаємо іншу картину. Ще в 1935 р. Г. Олпорт говорив про те, що «Фрейд наділив установку життєвою силою, зрівнявши її з бурхливим потоком несвідомого життя». Це не слід розуміти буквально, тому що З. Фрейд спеціально установці не приділяв увагу. Вплив Фрейда проявляється у висуванні тези про те, що установка, хоча й не має власного енергетичного заряду, але може черпати його, регулюючи вже наявну психоенергетику. Відповідно до психоаналітичної концепції Ж. Сарнова, «установка індивіда відносно класу об'єктів визначається особливою роллю, що ці об'єкти стали грати в сприянні реакціям, що зменшують напруженість особливих мотивів і дозволяють особливих конфліктів між мотивами».

Для всіх наведених вище визначень характерна одна загальна риса - обмеження сфери дії установки областю індивідуального поводження. Говорячи інакше, соціальна установка розглядається переважно в індивідуально-психологічному аспекті. Своє логічне завершення ця лінія знайшла в теорії соціального судження М. Шерифа й К. Ховленда. У ній здійснена гранична екстраполяція даних, отриманих у загальній і експериментальній психології. Основний висновок цієї теорії полягає в тому, що соціальна установка змінюється за єдиним законом асиміляції й контрасту, виявленому при дослідженні установки сприйняття (set) у загальній психології.

В основних теоретичних напрямках досліджень соціальної установки її соціальність або зовсім ігнорується, будучи прирівняної до диспозицій, як це, наприклад, роблять дослідники-біхевіористи, або зводиться до знання, що має афективне або емоційну, фарбування, або визначається через соціальність об'єкта установки. Це ігнорування соціальності як особливої якості, характерне для соціальної американської психології, логічно завершилося при дослідженні соціальної установки запереченням її якісної своєрідності. Все це фактично веде до її теоретичної девальвації, перетворює всього лише в термін для перекладу старих теорій на сучасну наукову мову, що не робить їх більше змістовними.

Обмеження досліджень соціальної установки рамками психології індивіда також логічно веде до того, що за межами дослідження залишається її властивість виконувати функції регулятора не тільки на індивідуальному, але й на соціальному рівні. Адже соціальна установка поєднує в собі ці властивості, будучи «удрукованої» у структуру поводження членів соціальної групи. Розкрити природу цієї єдності, його внутрішні закономірності соціальна американська психологія не змогла в силу відзначеної філософської й методологічної обмеженості.

Ця обмеженість зберігається навіть у соціологічних підходах, які, здавалося б, неодмінно повинні йти до аналізу установки від соціуму. Проте, і в символічному інтеракціонізмі - найбільш відомої соціологічної орієнтації в соціальній психології - вона «розглядається через «Я» - концепцію, що формується установками інших». «Я» - установка, тобто відношення людини до самої себе, оголошується загальною системою координат, у якій розміщаються всі інші установки.

Цікаві, але обмежені підходи до аналізу функцій соціальної установки в соціальній спільності намічені в роботі М. Смита, Д. Брунера й Р. Уайта, а також у теорії Келмена. Основний постулат першої роботи полягає в тому, що індивід виражає ту або іншу думку лише тому, що воно використовується або як засіб збереження відносин з іншими людьми, або як знаряддя їхнього розриву. Іншими словами, думка, що приблизно відбиває установку, може виконувати дві функції: ідентифікації із групою або протиставлення себе групі.

Ідея про соціальні причини стійкості прояву установки була розроблена Келменом. Він виділив три процеси, що сприяють цієї стійкості: підпорядкування, ідентифікацію. У першому випадку мається на увазі збереження установки під впливом зовнішнього контролю, у другому - для підтримки соціальних зв'язків, у третьому - стійкість установки пояснюється тим, що сам об'єкт установки має для індивіда особисте значення, незалежно від зовнішнього контролю або схвалення з боку суспільства.

Отже, для досліджень установки виявляється характерним одночасно різнобій її інтерпретації в різних теоретичних схемах і єдине методологічне обмеження сферою індивідуального поводження.

Безперечно, це обмеження багато в чому викликано запозиченням теоретичних схем із загальної психології. І так само, як у позитивістські орієнтованої загальної психології людина з'являється роздробленим на стимульні зв'язки, у соціальній психології індивід визначається як «комплекс соціальних установок».

Важливо, однак, підкреслити, що сама установка (відповідно до того ж принципу) вивчається або ізольовано (як у біхевіоризму), або в найкращому разі у зв'язку з установкою того ж рівня. Але й на цьому процес дроблення не закінчується. Сама установка розчленовується на когнітивні, афективний і поведінковий елементи.

І, нарешті, своє завершення фрагментація знаходить у виділенні усередині самих цих компонентів визначних і доступних для виміру якостей. Так, наприклад, у когнітивному компоненті виділяються інформаційний зміст, тимчасова перспектива, центральність - периферійність, в афективному - спрямованість, інтенсивність, у поведінковому - об'єктивність, ситуативність і т.п.

Надто важливо підкреслити наступне. Кожний із чергових етапів фрагментації об'єкта веде до все більшої диверсифікованості знання, його дробленню залежно від конкретного розуміння установки, її компонентів і зв'язків між ними, від виділеного параметра, гіпотези про нього, від вибору залежної й незалежної змінних для перевірки гіпотези, від застосовуваної процедури й техніки дослідження, а також від багатьох інших найчастіше не менш важливих умов. Чи дивно, що дослідження того самого об'єкта нагадують будівництво Вавилонської вежі в момент розпадання будівельників на «безліч мов».

Чи можлива інтеграція таких знань, на що сподіваються зараз американські соціальні психологи, і якщо так, те на якій основі? Спроби синтезу вже вживали. В 1960 р. Д. Кац виступив з функціональною теорією установки. Запропонувавши вивчати установку з погляду потреб, які вона задовольняє, він виділив чотири її функції, що відповідають, на його думку, основним потребам особистості: 1) інструментальну (пристосувальну, утилітарну); 2) его-захисну: 3) вираження цінностей; 4) організації знання, пізнання дійсності.

Д. Кац прямо заявив, що перша функція запозичена з біхевіоризму й теорій научання, друга - у Фрейда і його послідовників, третя - із психології особистості (дослідження проблеми самовираження, самореалізації), четверта - з гештальтпсихології. Строго говорячи, цю теорію не можна назвати теорією: вона скоріше «вправа по перекладу різних теорій на одна мова», «спроба звести воєдино всі теорії під одною назвою» - як це було замічено її критиками. Вона виявилася цікавої лише тим, що, будучи композицією із всіх попередніх теоретичних підходів, відбила всю еволюцію досліджень установки від Томаса й Знанецького, призвавши до повернення «на круги свої».

Дослідники-Емпірики цей заклик і теорію зустріли без ентузіазму не тільки через її еклектизм. Для них факти, отримані у власному емпіричному дослідженні, відповідно до принципу операціоналізму здобували значення самого об'єкта.

Видимо, тому не знаходить особливого відгуку монументальна по своєму задумі ідея Стаатса, що попитались здійснити інтеграцію «знизу», тобто об'єднати накопичені факти на основі однієї теоретичної платформи - варіанта теорії научання. У цьому випадку питання встає про правомірність інтерпретації даних, отриманих відповідно до однієї теоретичної схеми, в іншій схемі, де вони можуть придбати інший зміст. Рішення цієї проблеми утрудняється ще й тим, що дані із працею зіставляються не тільки усередині однієї й тієї ж теоретичної орієнтації, про що досить свідчить робота самого А. Стаатса, не тільки усередині одного напрямку, що розвивається в рамках цієї орієнтації, але навіть між дослідженнями конкретного явища усередині цього ж напрямку.

Підтвердженням цьому можуть служити дослідження процесу переконання, виконані під керівництвом К. Ховленда. Вони були об'єднані єдиною теоретичною й методологічною платформою - біхевіоризмом з його центральними поняттями (стимул, реакція, підкріплення), акцентом на дослідження «об'єктивного» (зовні спостережуваного) поводження. Вивчалася зміна установки як процес взаємодії когнітивного й афективного компонентів. Загальної була точка зору, відповідно до якої зміна когнітивного компонента (думка, переконання) тягне, за собою зміна афективного й поведінкового компонента. І проте практично по кожному з досліджених умов ефективної комунікації: однобічної - двосторонньої аргументації, пріоритету виступу (до або після опонента), ефекту «бумеранга», «запізнілого» ефекту й інших - були отримані суперечливі дані, що не піддаються інтеграції в одну схему.

Інший приклад - теорія когнітивного дисонансу, що породила не меншу кількість суперечливих, а найчастіше взаємовиключних даних.

Крім того, одне з головних перешкод на шляху подальшого дослідження установки автори однієї з оглядових робіт справедливо бачать у тім, що занадто мало проводиться експериментів спеціально для перевірці суперечливих висновків, отриманих на основі різних теорій, що автори різних теорій не поспішають із таким зіставленням, що змінні вибираються довільно й вивчаються занадто ізольовано, що їхнє вивчення ведеться в основному методом лабораторного експерименту.

Іншими словами, необхідність якийсь, хоча б робочої, умовної уніфікації відчувається й усвідомлюється, хоча досить популярний і інша теза: «нехай розцвітають всі квіти». Безумовно, більш-менш загальноприйнята система понять могла б сприяти інтеграції фактів і даних, однак ще більш важливою умовою подолання існуючого розброду повинне стати відновлення цілісності самого об'єкта, тобто знаходження дороги назад від змінних, компонентів установки, комплексу установок - до індивіда, і не просто абстрактному індивідові, а цілісній живій людині. Про те, що саме в цьому напрямку треба шукати вихід, свідчить дослідження проблеми відповідності установки реальному поводженню.

К. Ховленд і його співробітники вивчали в основному відношення когнітивного й афективного компонентів установки. З'ясовувалося, як змінюється думка або переконання, як зміна думки, тобто когнітивного компонента, міняє емоційне відношення реципієнта, тобто збільшує (або зменшує) почуття симпатії (або антипатії) до об'єкта установки. Відповідно до постулату біхевіоризму про те, що знання, будучи засвоєним, входить у структуру досвіду й робить згодом регулюючий вплив на саме поводження, уважалося, що запорука успіху комунікатора в його здатності впровадити ту або іншу думку в когнітивну структуру реципієнта або змінити його точку зору по конкретному питанню. Іншими словами, при дослідженні відносини когнітивного й афективного компонентів увага приділялася одному напрямку: від когнітивного до афективного.

Неважко помітити, що така позиція досить нагадує, з одного боку, тезу філософів-просвітителів про те, що можна змінити людей у кращу сторону, просвіщаючи їх, тобто постачаючи знаннями про належному, моральному, корисному й т.п. Досить показово, що просвітительська позиція при всіх її благих намірах, по суті, методологічно мало чим відрізняється від підходу до людини, властивого теоретикам психології пропаганди в XX ст., с його, здавалося б, всемогутнім технічним арсеналом засобів масової інформації. Протягом тривалого часу вважалося, що людина не може встояти перед масованим натиском пропагандистської машини. Як правило, на підтвердження цієї тези приводилися успіхи гітлерівської пропаганди.

У деяких дослідженнях було також показане, що можна змінити точку зору випробуваних, даючи їм, наприклад, «відігравати роль» своїх опонентів або навіть змушуючи механічно повторювати (тобто шляхом чисто моторного закріплення) потрібну комунікатору ідею.

Але всі ці результати (до речі кажучи, що не завжди підтверджувалися) були отримані в лабораторному експерименті й можуть уважатися вірними тільки в цих умовах. Прагнучи до добування максимально «позитивного» знання, дослідники насправді вивчали псевдо об'єкт, тобто об'єкт, узятий у його штучних, вирваних з життєвого середовища проявах.

Література

1.Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности. - М., 1980.

2.Андреева Г.М. Психология социального познания. - М., 1997.

3.Буєва Л. П. Людина: діяльність і спілкування. - К., 2004

4.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 2002

5. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2005