Дослідження психологічних змін особистості інвалідів з обмеженними можливостями як компонент моделі соціально – психологічного супроводу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Теоретична частина

Розділ 1. Теоретичні підходи до вивчення осіб похилого віку з обмеженими можливостями у соціальній роботі

1.1 Поняття „інвалід” у соціальній роботі. Причини інвалідності в соціально-психологічній літературі

1.2 Характеристика соціально-психологічних проблем осіб похилого віку з обмеженими можливостями

1.3 Нормативно-правовий контекст інвалідності

1.4 Технології соціально-психологічної роботи з особами похилого віку з обмеженими можливостями

1.5 Аспекти соціально-психологічної реабілітації осіб похилого віку з обмеженими можливостями

Розділ 2. Дослідження соціально-психологічного супроводу в управлінні праці та соціального захисту населення Овідіопольської районної державної адміністрації

2.1 Методи та організація дослідження

2.2 Результати й аналіз дослідження психологічних змін особистості інваліда полого віку з обмеженими можливостями

Практична частина

Розділ 3. Розробка моделі соціально-психологічного супроводу осіб похилого віку з обмеженими можливостями

3.1 Характеристика особливостей діяльності організації

3.2 Модель-схема соціально-психологічного супроводу осіб похилого віку з обмеженими можливостями

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми: аналіз історії розвитку проблеми інвалідності засвідчує про те, що пройшовши шлях від ідей фізичного знищування, ізоляції “неповноцінних” членів суспільства до концепцій залучення їх до праці, людство підійшло до розуміння необхідності реінтеграції осіб з фізичними дефектами, патофізіологічними синдромами, психосоціальними порушеннями. похилий вік обмежений можливість інвалід

Серед вчених, які займались дослідженням особистості інвалідів та роботи з ними, можна назвати: Холостова Є.І., Дементьєва Н.Ф., Туріна О.В., Тетерський С.В., Капська А.Й., Зайнишев Є.М., Устіменко Є.В., Васільчікова В.М., Пінчукова Л.В., Ярська - Смірнова Є.Р., Трофімова Н.М., Дуванова С.П., Пушкіна Г.Ф., Шахрай В.М. Інваліднсть - це проблема не однієї людини, і навіть не частини суспільства, а всього суспільства в цілому. Постійний ріст інвалідності та чисельності інвалідів - з одного боку, поглиблення уваги до кожного індивіду, не залежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, - з іншого, удосконалення уявлення про цінності особистості та необхідності захищати її права, характерні для демократичного, громадянського суспільства, - все це визначає важливість соціально - реабалітаційної діяльності в наш час.

Як відмічають соціальні працівники, сьогодні інваліди відносяться до найбільш соціально незахищенної категорії населення. Їх прибуток значно нижче середнього, а потреби в медичному й соціальному обслуговуванні значно вище. Особам з обмеженними можливостями важще конкурувати на ринку праці з повноцінними у фізичному відношенню людьми. В умовах загального зросту безробіття їх участь в суспільному виробництві значно скорочується. Лише біля 650 тис. інвалідів в Україні зайняті трудовою діяльністю. Сім”ї та родичі, які мають на своєму утриманню інвалідів, зазнають, як правило, значні матеріальні та психологічні труднощі. Особистостям з обмеженними можливостями порівняно з фізично повноцінними значно важче адаптуватися до негативних соціальних змін, вони володіють пониженною здатністю до самозахисту, зазнають тактично стовідсоткову малозабезпеченність, сраждають від недостатності розвитку правової бази, недорозвиненості системи допомоги їм з боку держави та недержавних організацій. Раніше діючі заходи державної політики, направленної на вирішення проблем інвалідності та інвалідів, втрачають свою ефективність. В умовах ринкової перебудови змісту та структури економічних відносин з”явилася необхідність розробки нових принципів та підходів державної політики по відношеню до осіб з обмеженними можливостями.

У зв'язку з цим з'являється необхідность відмовитись від класичного підходу до проблеми інвалідності як до проблеми “неповноцінних людей” і подати її як проблему, займаючу суспільство в цілому, що і послужило вибором нашого дипломного проекту.

Мета дослідження: вивчити типи психологічного реагування на хворобу осіб похилого віку з обмеженими можливостями ті їх ціннісні орієнтації для розробки моделі-схеми соціально-психологічного супроводу.

Об'єкт дослідження: особистості похилого віку з обмеженними можливостями.

Предмет дослідження: дослідження психологічних змін особистості інвалідів з обмеженними можливостями як компонент моделі соціально - психологічного супроводу.

Завдання дослідження:

1. Проанлізувати та узагальнити соціально - психологічні підходи щодо вивчення особистості інваліда.

2. Розкрити нормативно - правовий аспект щодо соціальної захищенності особистості з обмеженними можливостями.

3. Проанлізувати діючі заходи організації щодо вирішення проблем особистості інвалідів.

4. Дослідити цінностні орієнтації та відношення до свого фізіологічного стану особистості з обмеженними можливостями.

5. Розробити модель-схему соціально-психологічного супроводу осіб похилого віку з обмеженими можливостями.

Методи дослідження: аналіз, класифікація, дослідження, узагальнення, тестування, опитування, бесіда, спостереження, порівняння, зведення, групування.

Теоретична частина

Розділ 1. Теоретичні підходи до вивчення осіб похилого віку з обмеженими можливостями у соціальній роботі

1.1 Поняття „інвалід” у соціальній роботі. Причини інвалідності в соціально-психологічній літературі

Інвалідність є соціальним явищем, уникнути якого не може жодне суспільство й кожна держава, відповідно до рівня свого розвитку, пріоритетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо осіб з обмеженими фізичними та (або) розумовими вадами. Звичайно, масштаб інвалідності залежить від ряду факторів, таких як стан здоров'я нації, розвиток системи охорони здоров'я, соціально-економічний розвиток, стан екологічної культури, історичні та політичні причини, зокрема, участь у війнах та у військових конфліктах тощо. Деякі з перерахованих факторів мають місце і в Україні, що зумовлює зростання численності інвалідів у суспільстві.

За оцінками вчених ступень поширення інвалідності у світі досить суперечливий. За їх результатами в середньому близько 10% населення Європи страждає від тих чи інших тривалих, серйозних захворювань, в наслідок яких настає інвалідність. Ці цифри красномовно свідчать про масштабність проблеми й, крім її загального характеру, свідчать про широке поширення цього явища в будь-якій країні, особливо в країнах із великою чисельністю населення [53, стор. ].

В науковій літературі та соціальні практиці сформувались різні підходи щодо розуміння сутності інвалідності. Так, В.М. Васільчікова визначення інвалідності умовно поділяє на дві групи. В першому випадку інвалідність розуміється як особиста проблема (зокрема, медична, чи так звана „адміністративна” модель). Тут обмежені можливості розглядаються у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її недугою. Інвалідність - це медична проблема (патологія), і цим інваліди відрізняються від „нормальних” (здорових) людей. Вони повинні пристосовуватись до суспільства нормальних людей, і основне завдання соціальної роботи - допомогти інваліду в його адаптації, а основним її змістом повинен бути соціальний захист [45 - 47, стор.]. Такий підхід припускає дискримінацію людей з обмеженими можливостями (ОМ) та відношення до них як до неповноцінних. Таке розуміння проблеми інвалідності існувало в свідомості суспільства до середини ХІХ ст. та було характерним для індустріального суспільства поза залежності від політичного режиму, коли індивід розглядався в першу чергу як виробник матеріальних та духовних благ [40, стор. ].

В другому випадку інвалідність розглядалась як соціальна проблема. Тут беруться до уваги взаємозв'язки людини та її навколишнє середовище (у тому числі суспільство). Такий підхід до проблеми інвалідності досліджували у своїх роботах дослідники: Холостова Є.З.; Дементьєва Н.Ф.; Капська А.Й.; Васильчикова В.М. та інші. Вони розглядають обмежені можливості у контексті соціальних умов, які звужують можливість самореалізації інвалідів, тобто інваліди сприймаються скоріше як пригноблююча група, ніж як аномальна[32;34;46;47]. Сутність проблеми інвалідності - в нерівності можливостей при тому, що їх права оголошено рівними. Зміст соціальної роботи - це соціальна реабілітація людей з ОМ та допомагає в усвідомлюванні ними своїх невід'ємних прав. Тому в Рекомендації №1185, прийнятої на Парламентській Асамблеї Ради Європи 1992р., вказано: „Інвалідність - обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство та приймати участь в житті сім'ї чи суспільства на тих же основах, як і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, які мають інвалідність, для того, щоб вони могли жити незалежним життям” [38;47;48;51]. Такий погляд на проблему інвалідності пов'язаний, по-перше, з переходом суспільства до постіндустріальної стадії розвитку, а по-друге, з поворотом в свідомості суспільства від „культури корисності” - до „культури гідності”, який намітився в другій половині ХХ століття, тобто людина з ОМ повинна розглядатися незалежно від своєї дієздатності й корисності для суспільства, як об'єкт соціальної допомоги й турботи, орієнтованих на створення для неї умов для максимально можливої її самореалізації, реалізації всіх існуючих можливостей її інтеграції в суспільство [18, стор. ]. Отже, інвалід розглядається не тільки як об'єкт соціальної роботи, але й як активний суб'єкт громадського життя та творець своєї долі.

Згідно українському законодавству, Інвалід - особа, що має порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, або дефектами, що приводить до обмеження життєдіяльності, і викликає необхідність його соціального захисту [8 - 10, стор ].

Залежно від ступеня розладу функцій організму й обмеження життєдіяльності особам, визнаним інвалідами, установлюється група інвалідності, а особам у віці до 18 років установлюється категорія “дитина-інвалід” [9, стор.].

Критерієм для визначення першої групи інвалідності є соціальна недостатність, що вимагає соціального захисту або допомоги, внаслідок порушення здоров'я зі стійким значно вираженим розладом функцій організму, обумовленим захворюваннями, наслідками травм або дефектами, що приводять до різко вираженого обмеження однієї з категорії життєдіяльності або їхньому сполученню [30;38;43].

Показання для встановлення першої групи інвалідності:

– нездатність до самообслуговування або повна залежність від інших осіб;

– нездатність до самостійного пересування та повна залежність від інших осіб;

– нездатність до орієнтації (дезорієнтація);

– нездатність до спілкування;

– нездатність контролювати свою поведінку [6;32].

Критерієм для встановлення другої групи інвалідності є соціальна недостатність, що вимагає соціального захисту або допомоги, внаслідок порушення здоров'я зі стійким вираженим розладом функцій організму, обумовленим захворюваннями, наслідками травм або дефектами, що приводять до вираженого обмеження однієї з категорій життєдіяльності або їхньому сполученню [30;38;43].

Показання до встановлення другої групи інвалідності:

– здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів і (або) за допомогою інших осіб;

– здатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів і (або) за допомогою інших осіб;

– нездатність до трудової діяльності або здатність до виконання трудової діяльності в спеціально створених умовах з використанням допоміжних засобів і (або) спеціально обладнаного місця, за допомогою інших осіб;

– нездатність до навчання або здатність до навчання тільки в спеціальних навчальних закладах, або за допомогою спеціальних програм у домашніх умовах;

– здатність орієнтації в часі та просторі, що вимагає допомги інших осіб;

– здатність до спілкування з використанням допоміжних засобів і (або) за допомогою інших осіб;

– здатність частково або повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою сторонніх осіб [6;32].

Критерієм для визначення третьої групи інвалідності є соціальна недостатність, що вимагає соціального захисту або допомоги, внаслідок порушення здоров'я зі стійкими незначно вираженими розладами функцій організму, обумовленими захворюваннями, наслідками травм або дефектами, що приводять до не різко вираженому обмеженню однієї з категорій життєдіяльності або їхнє сполучення [30;38;43].

Показання для встановлення третьої групи інвалідності:

– здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів;

– здатність до самостійного пересування при більш тривалій витраті часу на короткі відстані;

– здатність до навчання в навчальних закладах загального типу при дотриманні спеціального режиму навчального процесу та (або) з використанням допоміжних засобів, за допомогою інших осіб (крім навчального персоналу);

– здатність до виконання трудової діяльності за умови зниження кваліфікації або зменшення обсягу виробничої діяльності, неможливості виконання роботи по своїй професії;

– здатність до орієнтації в часі та просторі за умови використання допоміжних засобів; 6.здатність до спілкування, що характеризується зниженням швидкості, зменшенням обсягу засвоєння, одержання та передачі інформації [6;32].

Інвалідність внаслідок загального захворювання встановлюється в тих випадках, коли втрата, обмеження працездатності, наступила в період навчання, трудової діяльності або припинення трудової діяльності [39, стор.].

Як визначає Мастюкова О.М., причини інвалідності по загальному захворюванню не ставляться до числа профзахворювань або до виробничих каліцтв, не пов'язані із трудовою діяльністю, виконанням державних і суспільних обов'язків [34;37].

Таким чином, інвалідність - це специфічна ситуація розвитку та стану індивіда, яка супроводжується обмеженнями в різноманітних сферах життєдіяльності. Якщо для здорової людини не існує період перешкод на шляху пристосування до середовища та повноцінного функціонування в ньому, то для людини з ОМ існують труднощі, пов'язані зі станом здоров'я. Ці труднощі та перешкоди для людини з особливими потребами є результатом непристосованості навколишнього середовища та суспільства до потреб та можливостей інвалідів. Таке явище говорить про те, що суспільство повинне пристосовуватись до потреб людей, які мають інвалідність, та враховуючи рівність прав та можливостей інвалідів сприяти їх ефективної самореалізації в різних сферах життєдіяльності. Необхідно підкреслити, що найважливішою умовою для досягнення соціальної самореалізації та інтеграції є упровадження в суспільстві й проголошення ідей рівності прав та можливостей для людей з ОМ. Суспільство зможе усвідомити справедливість та правильність цієї ідеї тільки тоді, коли змінить у своїй свідомості негативні установа по відношенню до інвалідів, адже саме від оточуючого людства залежить рівень успішності та ефективності самореалізації людей з ОМ в житті, як пов'язано іх взаємодією з соціумом та навколишньою середою.

1.2 Характеристика соціально-психологічних проблем осіб похилого віку з обмеженими можливостями

Одним з основних принципів соціальної роботи з людьми з особливими потребами є повага до особистості. Необхідно поважати й приймати клієнта таким, який він є, - зі своїми недоліками, потребами, можливостями й проблемами. Необхідно враховувати те, що в соціально-психологічному плані інвалідність ставить перед людиною багато різних проблем. Життя людини, яка стала інвалідом, різко змінюється - в сім'ї з годувальника вона перетворюється в часткового утриманця, який не рідко потребує додаткового догляду, допомоги, залежного від інших. Зниження його продуктивності на виробництві викликає невдоволення, почуття неповноцінності. Ламаються колишні соціальні ролі, соціальні зв'язки; можливості інваліда не завжди співпадають з очікуваннями інших оточуючих людей. Якщо людина стає інвалідом з дитячого віку, то, як правило, вона не має можливості для повноцінного соціального розвитку, її зв'язки з оточуючими в край обмежені [6;16;20;28;53].

Взаємовідносини інвалідів та здорових - потужний фактор соціальної інтеграції. Нерідко інваліди, навіть маючи всі потенційні можливості, активно брали участь в житті суспільства, не можуть їх реалізувати просто тому, що здорові не хочуть спілкуватися з ними, роботодавці бояться приймати на роботу (далеко не завжди ефективна розповсюджена система квот при працевлаштуванні: якщо підприємець настроєний по відношенню до інваліда негативно, він віддасть перевагу оплаті штрафу, ніж прийме інваліда на роботу) [19, стор. ].

Ідею соціальної інтеграції інвалідів на словах підтримує більшість, але поглиблені дослідження Холостової Е.З.; Дементьєвої Н.Ф.; Капської А.Й. та інших вчених показують, що відношення здорової людини до інваліда доволі не однозначне та упереджене. Так, наприклад, здорові оцінюють якість життя інвалідів значно нижче ніж самі інваліди, визнаючи серйозність існуючих в них проблем. Здорові дуже часто вважають інвалідів більш нещасливими, сумними, ворожими, підозрілими, злісними, відлюдними, тобто їх „нещасливість” у деякій мірі переоцінюється. Сформоване в свідомості громадськості відношення до інвалідів можна оцінити як амбівалентне: з одного боку, вони сприймаються як відхилені в гірший бік, а з іншого - як позбавлені багатьох можливостей, що викликає неприйняття і навіть ворожість, які співіснують із співчуттям та симпатією. Така амбівалентність подає надію на покращення взаємовідносин між інвалідами та здоровими, злам негативних стереотипів [28;34;38;51].

Також Холостова Е.З., Дементьєва Н.Ф., Осадчих А.З. та ін. Займались дослідженням проблем сім'ї, де інвалідом опинився дорослий чоловік. Поява проблем у такої сім'ї пов'язана, в першу чергу, із зміною соціальних ролей та обов'язків в сім'ї. Злам соціальної ролі члена сім'ї, який став інвалідом, може призвести до болісних як для сім'ї, так і для самого інваліда наслідків. В результаті у інваліда може з'явитися почуття провини, утриманця, своєї безкорисності, знедоленості через свої недоліки і як результат людина може „заглибитися в хворобу”, що може виявлятися у вигляді постійного самоаналізу, пригніченому самопочутті, відсторожності, відходу від реальних подій та інтересів також відчуття стигматизації і невміння обговорювати свої проблеми. Члени сім'ї можуть відчувати також потайну чи явну агресію, невдоволення, пригнічення, стигматизацію. В результат подружні конфлікти можуть призвести до розлучення [20;38;50;53].

Взаємовідносини інвалідів та здорових означають відповідальність за ці взаємовідносини обох сторін, тому потрібно наголосити н тому, що інваліди в таких взаємовідносинах не завжди знаходяться на висоті. В багатьох з них недостатньо соціальних навичок, уміння „подати себе” в спілкуванні з колегами, знайомими, адміністрацією, потенційними роботодавцями. Це, в першу чергу, відноситься до інвалідів з дитинства, у яких недостача соціального досвіду. Вони далеко не завжди уловлюють нюанси людського спілкування, взаємовідносин і дуже часто сприймають інших людей лише на основі деяких, в основному моральних, якостей - доброти, чуйності, милосердя, - що є результатом гіперопіки з боку рідних [28, стор. ].

Крім вище сказаного у самих інвалідів є в деякій мірі упередженість у взаємозв'язках через здорову людину.

Також не гармонійно складаються взаємовідносини і між інвалідами. Належність людини до категорії „інвалід” взагалі не означає, що інші інваліди будуть настроєні до нього доброзичливо. Дослідження в цій області показують, що інваліди віддають перевагу людям, які не рідко мають ті ж самі захворювання і нерідко негативно відносяться до інших [32, стор.].

Одна з основних психологічних проблем людей з ОМ - це проблема маргінальності та суто ідентифікації, тобто того, до якої групи відносить себе така людина - до “світу нормальних” чи до “світу неповноцінних”. Як показує практика, у більшості випадків люди по мірі можливості намагаються приховувати свої недоліки для того, щоб показатися в очах оточуючих частиною світу “нормальних” людей. Якщо це не вдається, то людина з ОМ або заглиблюється в соціальну самоізоляцію, або в процесі комунікації з нормальними людьми відчуває себе особливо неповноцінною через гіперопіку або співчуття з боку інших [32;37;38;40;41].

Як показує практика, одна з найбільш важливих проблем людини з ОМ - це соціальна проблема відбору професії та працевлаштування. Дуже часто зустрічаються випадки, коли перешкоди на шляху людини з ОМ професійного самовизначення викликані нерішучістю та невпевненістю у своїх силах, заниженою самооцінкою [18;19;21;38;40;41;53].

Таким чином, перед людиною з ОМ постає низка важливих проблем, вирішення яких залежить від професіоналізму соціального робітника. Серед проблем, які існують у інваліда, зустрічаються проблеми зі здоров'ям, психологічні проблеми, матеріальні та соціальні проблеми. В роботі з інвалідом спеціаліст повинен звернути увагу на ключову проблему, вирішення якої може стимулювати процес вирішення інших проблем. На наш погляд такою проблемою є соціально-психологічний стан людини з ОМ, так як без гармонізації психологічних процесів та відносин із соціумом неможлива успішна та повноцінна життєдіяльність інваліда, його професійна та соціальна інтеграція, що є важливим показником успішності соціальної роботи з інвалідом.

1.3 Нормативно-правовий контекст інвалідності

Для законодавства багатьох закордонних держав сьогодні характерне конституційне та інше нормативне підтвердження принципів рівності прав інвалідів та не іналідів, заборонення дискримінації людини по ряду ознак, у тому числі по причині інвалідності.

Справжнім досягненням світової цивілізації в гуманітарній області стало прийняття Організацією Об'єднаних Націй (ООН) в 1948 році Всезагальної декларації прав людини. У статті 1 Декларації говориться: “Всі люди родяться вільними і рівними у своїх перевагах та правах. Вони наділені розумом совістю і повинні вести себе по відношенню один до одного у дусі братства” [53, стор. ]. Тут важливе рівноправ'я усіх членів суспільства незалежно від того, інвалід він або ні.

Законодавство про соціальну захищенність інвалідів в Україні складається з таких нормативно-правових актів: Закон України “Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобільської катастрофи”, “Про освіту”, “Про позашкільну освіту”, Постанова КПУ від 29.01.2003 року №177 “Про Єдиний Державний Автоматизований реєстр осіб, які мають правона іпльги”, Наказ Мінпраці та соцполітикивід 24.02.1998 року №135/2575 “Про затвердження Інструкції про порядок обміну, зьерігання, розподілу та видачі путівок до санаторно-курортних та інших лікувально-оздоровчих установ в органах соціального захисту населення України”, Постанова КМУ від 22.02.2006 року № 187 “Про затвердження Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення”, Постанова КМУ від 19.07.2006 року №999 “Порядок забезпечення інвалідів автомобілями”, Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні”.

Існують такі державні органи України, які здійснюють державне управління в галузі забезпечення соціальної захищенності інвалідів: Міністерство охорони здоров'я України, органи виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, Фонд соціального захисту інвалідів, санаторно-курортні та лікувально-оздоровчі установи, пенсійний фонд [8 - 10;25;41;52].

Таким чином, можна сказати, що діяльність держави щодо інвалідів в Україні виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Види та обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Прийняття перелічених вище законів та активна діяльність державних органів України в галузі соціальної захищеності інвалідів - говорить про зміни соціальної політики нашої держави щодо інвалідів на краще та прирівнюється до законів та принципів, прийнятих у всьому світі.

1.4 Технології соціально-психологічної роботи з особами похилого віку з обмеженими можливостями

Специфіка технологічних моделей соціальної роботи визначається своєрідністю проблем, можливостей та потреб такої категорії клієнтів як інваліди. В практиці використовуються такі технологічні моделі роботи, як довгострокові та короткострокові. Серед короткострокових слід назвати кризово-інтервентну та проблемно-орієнтовану модель взаємодії [7;34].

Кризово-інтервентна технологічна модель соціальної роботи з людиною зОМ передбачає надання допомоги безпосередньо в кризовій ситуації. Ця модель роботи може бути застосована у разі набутої інвалідності. Кризові ситуації можуть бути обумовлені змінами в звичайному циклі чи випадковою травмуючою подією; в нашому випадку травмуючою подією виступає інвалідність. Тим не меньше, не рахуючись із індивідульними відмінностями та багатомірністю причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6-7 тижнями. З втручання фахівців в такий період є доволі ефективним, так як в період кризової ситуації людина особливо вразлива та швидко відкликається на прояви допомоги. В цей період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно від того, що призвело людину до кризового стану, є надання самостійної підтримки та спроба пом'якшити вплив стресової ситуації. Допомогу можна рахувати успішною, якщо вдається зняти гостру турботу напруження, агресивність, коли з'явиться нове розуміння даної проблеми та починає розвиватись адаптивна реакція [20, стор. ]. В нашому випадку причиною перелічених проблем може стати набування людиною статуса інвалідності. В цій ситуації психологічна допомога є домінантною. Тим не меньше й втручання соціального педагога є оправдованим, так як допомога повинна бути не стільки глибоко психологічною, а й стільки комплексною та широкою по об'єму проблем і причетних до цих подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми людини з ОМ [40, стор. ].

Щоб подолати розпач, відчай, задавленність, загнаність необхідно зайняти активну позицію щодо реабілітації інваліда. З цією метою фахівець соціальної роботи надає освідчу інформацію допомоги, яка дозволяє побачити етапи лікування та перспективу інваліда, повідомляє про можливості візначення тимчасової інвалідності та пов'язаних з нею льгот. Крім того, і соціальний педагог і соціальний робітних виступають посередками між іншими фахівцями, організаціями та інвалідом [36, стор. ].

Таким чином, соціальний педагог шляхом здійснення просвітницької та посередникової роботи досягає ефекту психологічної підтримки, впливає на почуття сумніву та страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, інвалід може бути залучений до програми індивідуальної терапії та навчальних тренінгів, метою яких є вирішення проблем, які проявляються у кризовій ситуації та налагодження соціальних контактів. Звичайно, що в кризовій ситуації кожна людина з ОМ потребує особливої уваги та ріхного рівня активності в допомозі [7, стор. ].

Втручання в кризову ситуацію, як правило, є першою сходинкою у взаємовідносинах та діяльністю соціального педагога і людини з ОМ. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтована технологічна можель взаємодії, яка також відноситься до короткострокової стратегії соціальної роботи, протяжність якої не перевищує чотирьох місяців і передбачає приблизно 10 - 12 контактів з клієнтом [11, стор. ].

Метою проблемно-орієнтованої моделі є рішення суто практичних питань, тобто зосередження лише на тій проблемі, яку усвідомлює людина, над якою вона ладна працювати [38 ,стор ]. Саме в цей період людина з ОМ переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свідчить про результативність роботи фахівця.

Дана технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, у тому числі і в роботі з сім'єю. Основний принцип роботи з інвалідом полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем шляхом виявлення простих завдань. А поступовий перехід до рішення важливих завдань переконує людину з ОМ в її можливостях розправлятися з проблемою. Соціальний педагог в межах даної технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом, його близьким оточенням [16;34;39]. Звичайно, робота з усією сім'єю потрібна, якщо назріла кризова ситуація у відносинах між членами сім'ї чи негативний психологічний клімат та ін..

Важливим методом проблемно-орієнтованої технології соціальної роботи є заключення погодження між фахівцем, який надає допомогу, та клієнтом - в нашому випадку інвалідом. Погодження може включати:

– опис ключової проблеми (чи проблем), яка може вирішуватися;

– мету та завдання спроектованої роботи;

– процедури та методики, які будуть застосовуватись;

– вимоги щодо клієнта та спеціаліста, виявлення ролей кожного з них в процесі вирішення проблем (для соціального педагога - це, в основному, зустрічі, бесіди, листи, телефонні контакти та ін.);

– обумовлюються також терміни загальної діяльності та дії на випадок, якщо погодження буде порушено однією із сторін [47;48;52].

Такий метод дозволяє надати відносинам більш організований та чіткий характер. Крім того, погодження - це один із засобів раелізації етичних принципів у відносинах фахівця та клієнта. В роботі з особами з ОМ похилого віку укладання погодження надає відношенням відтінок “доброго”, ділового характеру [34, стор. ].

Довгострокові форми роботи потребують пролонгованої бесіди з інвалідом похилого віку. Пролонгована бесіда з клієнтом буває від чотирьох місяців і більше: в основному базується на психо-соціальному підході. Психо-соціальна модель взаємодії з людиною з ОМ похилого віку передбачає більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності та використовування цих знань в допомогу клієнту [32, стор.].

Таким чином, основна ідея цієї моделі заключається в тому, щоб зрозуміти людину в ситуації, зв'язати її почуття, хвилювання, вчинки ії впливом оточуючого середовища та виявити причинно-наслідкові зв'язки, знайти вихід з несприятливого положення. В межах цієї моделі аналізується не тільки сучасне, а й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дерева. Разом з тим, використовується метод індивідуальної роботи, так як клієнт в психо-соціальній моделі часто займає пасивну позицію.

Основна мета даної моделі - зміна клієнта в конкретному випадку соціальної системи (родини, оточуючих людей), адаптуючи оточуючих близьких інваліда до виконання своєї специфічної функції - реабілітації людини з ОМ [7, стор.].

Серед технологій соціальної роботи існує дуже значна й важлива технологія роботи з особою похилого віку з ОМ така, як патронаж або послуги інваліду вдома. В межах патронажу можуть надаватися різні види навчальної, психологічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає можливість мобілізувати інваліда на подолання проблем в звичайних умовах, може продовжуватися досить довгий час [34, стор. ].

Здійснення патронажу потребує дотримування низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільність прийняття допомоги, конфіденціальність, тому завжди потрібно інформувати клієнта про візит фахівця та його мету.

Патронаж може проводитися за такими намірами:

– діагностика: ознайомлення з умовами клієнта, вивчення можливих факторів ризику;

– контроль: оцінка стану інваліда та його сім'ї, динаміка проблеми, аналіз процесу реабілітаційних заходів та ін.;

– адаптативно-реабілітаційна допомога (навчальна, психологічна, посередницька) [33, стор. ].

При цьому соціальний педагог повинен завуалювати діагностичну та контрольну мету, щоб людина з ОМ не відчувала себе підконтрольною та залежною. Патронаж має епізодичний чи результативний характер, в залежності від розробленої стратегії відносно конкретної людини з ОМ [7;34].

Таким чином, розглянувши технології соціальної роботи з особами похилого віку з ОМ, можна зробити висновок, що в роботі з даною категорією населення необхідно задіяти всі ресурси клієнта і показати, що він має всі можливості на повноцінне життя та повинен приймати активну участь в ньому незалежно від свого фізичного стану, адже саме впевненість у своїх силах спонукає до активних дій.

1.5 Аспекти соціально-психологічної реабілітації осіб похилого віку з обмеженими можливостями

Відповідно до вище сказаного, можна припустити, що світ інвалідів похилого віку своєрідний та дуже відрізняється від світу “здорових” людей тим, що у інвалідів дуже гостро виявлені фізичні, соціальні, економічні та психологічні проблеми. Ці проблеми тісно пов'язані з порушенням або відсутністю, зміною соціального статуса, а також особливістю психічних процесів.

В результаті виявленя соціально-психологічних проблем молоді з ОВ Холостова Е.І. та Дементьєва Н.Ф. пояснюють соціальну реабілітацію як комплекс заходів, спрямованих на відновлення зруйнованих чи втрачених соціальних зв'язків та відносин у зв'язку з порушенням здоров'я та стійкими розладами функцій організму [30;31;34;46;51].

Українське Законодавство пояснює психологічну реабілітацію як комплекс заходів, направлених на відновлення втрачених можливостей психіки людини та на перебудування внутрішніх процесів людини [9, стор. ].

Відповідно ціллю соціально-психологічної реабілітації є відновлення соціального статусу людини, забезпечення соціально-психологічноїадаптації людини, забезпечення соціально-психологічної адаптації в суспільстві, а також досягнення матеріальної незалежності [38, стор. ].

Основними принципами соціально-психологічної реабілітації є ранній початок реалізації реабілітаційних заходів, нерозривність та поетапність їх проведення, системність та комплексність, індивідуальний підхід [12;41;51].

Роль соціального працівника полягає в тому, щоб, враховуючи вікові інтереси, індивідуально-характерологічні особливості молоді з ОМ, організувати соціально-психологічну реабілітацію. У зв'язку з цим дуже важливим звданням соціального працівника є переведення клієнта з позиції об'єкта соціального впливу, яка припускає пасивну соціальну та індивідуальну позицію, зовнішній локус контроля, відмова від самостійного прийняття рішення та залежність, стереотипність мислення та поведінки та ін., в позицію здатного до саморозвитку, незалежності, активного й креативного суб'єкта соціального впливу. В рамках двобоких відносин “соціальний робітник - клієнт” останній повинен бути стимульованим на активний вібір у вигляді самостіного прийняття рішення [20, стор. ].

Для ефективної реалізації реабілітаційних прийомів, соціальний робітник повинен виділити ті аспекти життєдіяльності людини похилого віку з ОМ, які є найбільш важливими для розкриття реабілітації як соціально-психологічного процесу [1;2]:

1. Власне ставлення до свого дефекту. Воно може проявлятися в таких категоріях, як усвідомлення (повне чи часткове) чи неусвідомлення, сприйняття чи несприйняття, адаптація чи дизадаптація, пригнічення, заперечення, “заглиблення в захворювання” та інше. В таких випадках дуже важлива роль соціального робітника як психотерапевта, який використовує різні методи відволікання інваліда від песиместичної оцінки свого майбутнього, перемикати його на буденні інтереси, орієнтувати на позитивну перспективу.

2. Становище в сім'ї. Тут найбільш поширеними є такі категорії, як стійкість або нестійкість, доброзичливості чи відчуження, гіперопіки чи гіпоопіки (нестача уваги), афективність (надмірність батьківського дратівливості, незадоволення та ін.), авторитарність виховання, гіперсоціальність (намагання будувати виховання по визначеній схемі), примушування та ін.. Таким чином соціальний робітник повинен знайти причину сімейного неблагополуччя, звернути увагу на стан міжособистісних відносин та традицій виховання в сім'ї. Тут функція соціального робітника полягає в психологічній підтримці сім'ї, налагодженні міжособистісних відносин, допомозі кожному члену сім'ї в набутті спеціальних необхідних знань, можливості відновлення, налагодженні соціальних зв'язків та ін..

3. Навички самообслуговування. Сюди входять такі категорії, як: предметна діяльність, вільне пересування, рухи, маневрування та ін.. Прояв особистості людини з ОМ у сфері самообслуговування дуже різнобічні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість самостійного регулювання своєї поведінки та соціалізації.

Проблеми здійснення самообстлуговування та самостійного пересування вирішується в ході соціально-побутової реабілітації, повинно починатися із соціально-побутової орієнтації в процесі якої спеціаліст по соціальній роботі орієнтує інваліда з його можливостями на проживання в деяких конкретних умоівах, розкриває перспективу його можливостей до здійснення життєдіяльності, показує необхідність застосування певних умов. Здійснення соціально-побутової реабілітації інваліда з порушенням функцій опірно-рухового апарату, передбачає його начання способу втрачених (викрвлених) навичок по соціально-побутовому самообслуговуванні, соціально-побутова адаптація, яка являє собою процес пристосування інваліда до умов життєдіяльності за допомогою допоміжних улаштувань та пристосувань для стабілізації життя з явними дефектами до нових, утворившихся умов. Заключним етапом соціально-побутовой реабілітації молоді з ОМ є соціально-побутове улаштування - її проживання в квартирі із спеціально створеними умовами, які відповідають усім потребам інваліда.

4. Соціальна активність. Це поняття розуміється як складна динамічна функціональна система, яка характеризується сімейно-побутовою, комунікативною, суспільно-трудовою діяльністю, проявленням духовних та фізичних здібностей людини в гармонії із соціальним оточенням, природою. Такий важливий аспект соціально-психологічної реабілітації як соціальна активність припускає те, що молодь з ОМ неможливо розглядати за межами сім'ї, оточення. Функція соціального робітника полягає в тому, щоб розкрити інтелектуальний та творчий потенціал людини з ОМ, підготувати та допомогти інваліду налагоджувати соціальні зв'язки [7, стор. ].

Також соціально-психологічна реабілітація молоді з ОМ повинна включати такі заходи, як: усунення психотравмуючих комплексів, вироблення адекватних форм поведінки, подолання труднощів у спілкуванні.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що соціально-психологічна реабілітація - це непреривний поетапний процес, який включає комплекс заходів, спрямованих на відновлення втрачених чи зруйнованих соціальних зв'язків та психічних можливостей людини у зв'язку з порушенням здоров'я. При цьому соціальний робітник як професійний фахівець для здійснення ефективної соціально-психологічної реабілітації повинен виділити важливі аспекти життєдіяльності інваліда. Це такі аспекти, як: ставлення інваліда до свого дефекту, становище людини з ОМ в сім'ї (відносини між членами сім'ї), навички самообслуговування та соціальна активність. В процесі здійснення фахівця соціальної роботи реабілітаційних заходів дуже важлива його роль як психолога, тому що для людини з ОМ характерна об'ємна наявність проблем як соціального та психологічного характеру. Важлива функця соціального робітника в тому, що в роботі його важливим завданням є переведення людини з ОМ з позиції об'єкта соціального впливу в позицію здатного до саморозвитку, незалежності, активності, самостійності, креативності суб'єкта соціального впливу.

Розділ 2. Дослідження соціально-психологічного супроводу в управлінні праці та соціального захисту населення Овідіопольської районної державної адміністрації

2.1 Методи та організація дослідження

Дослідження відбувалось у відділі персоніфікованого обліку пільгових категорій населення Управління праці та соціального захисту населення (УП та СЗН) Овідіопольської районної державної адміністрації в денний період часу (з дев'ятої години ранку по сімнадцяту годину вечора) з 10.02.2007 року по 30.03.2007 року.

В дослідженні приймали участь особи похилого віку з обмеженими можливостями, які перебувають на обліку у відділі персоніфікованого обміну пільгових категорій населення та користуються послугами вказаного відділу. Кількість респондентів складає 30 чоловік. Дані респондентів представлені в таблиці 2.1.1.

Таблиця 2.1.1

Всього	Стать	Вік	Соціальний статус
Кількість респондентів	%	Ч	%	Ж	%	45 - 55 років	%	56 - 65 років	%	Працюючий пенсіонер	%	Непрацюючий пенсіонер	%
30	100	12	40	18	60	15	50	15	50	7	23,3	23	76,6

Згідно зі змістом роботи та особливостями надання послуг відділу персоніфікованого обліку пільгових категорій населення УП та СЗН Овідіопольської райдержадміністрації, мета вказаної установи полягає в захисті прав населення та реалізації його соціальних потреб.

В межах своєї компетенції діяльність УП та СЗН поширюється на пільгову категорію, серед яких числяться інваліди загального захворювання, інваліди війни, а також ті категорії населення, на яких поширюється чинність Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів України”. Аналізуючи мету організації можна сказати, що послуги, які надаються вказаною установою направлені лише на вирішення матеріальних та фізіологічних проблем особистості з обмеженими можливостями. Так як, окрім фізіологічних та матеріальних проблем у інвалідів похилого віку існують ще психологічні та соціальні проблеми, можна сказати, що діяльність відділу персоніфікованого обліку пільгових категорій населення УП та СЗН малоефективна та не забезпечує повноцінне забезпечення потреб користувачів своїх послуг.

Отже, проблема інвалідності недостатньо вирішена бюджетною установою, тому виникає потреба в дослідженні.

Мета дослідження полягає в наступному: дослідження психологічних змін особистості інвалідів з обмеженими можливостями та їх ціннісних орієнтацій з метою ефективного соціально-психологічного супроводу. Для досягнення мети дослідження виникає необхідність у використанні різноманітних методів.

В дослідженні використовувались такі методи, як:

– розроблений у співпраці з керівником тест „Психологія хворого”. Тест містить сім категорій, які, у свою чергу, складаються з певної кількості тверджень, серед них респондент повинен обрати не більше трьох тверджень, які відображають його думку. Даний тест використовується для оцінки типів психічного реагування випробувача на соматичне захворювання;

– методика „Ціннісні орієнтації” М. Роніса, яка складається з термінальних цінностей та інструментальних цінностей; випробувач повинен розмістити за мірою зменшення значущості вказані цінності за списком; дана методика використовується для оцінки ціннісних орієнтацій клієнта;

– порівняння;

– спостереження;

– зведення та групування;

– класифікація;

– бесіда й аналіз.

Таким чином, виявивши недоліки надання послуг відділу персоніфікованого обміну пільгових категорій населення УП та СЗН Овідіопольської райдержадміністрації, виникла потреба в проведенні дослідження для подальшої розробки моделі-схеми соціально-психологічного супроводу осіб похилого віку з ОМ.

2.2 Результати й аналіз дослідження психологічних змін особистості інваліда похилого віку з обмеженими можливостями

Проведене дослідження виявило особливості респондентів, які наведені в таблиці 2.2.1.

Показники вказаної таблиці свідчать про те, що для даної категорії населення характерна найбільша кількість реагування гармонічного типу, яка складає 23,3%. Це пояснюється тим, що для даного вікового контингенту характерні наступні зміни особистості, які характеризуються тверезою оцінкою свого стану без нахилу перебільшувати його важкість та безпідставно бачити все в понурому світі але й без недооцінки важкості хвороби; прагненням у всьому активно співдіяти успіху лікування; небажанням обтяжувати інших тяжбами догляду за собою. Гармонічна особа розуміє, що з появою в неї хвороби близькі їй люди отримали нову додаткову турботу. Вона, як гармонічний індивід, не має права вимагати від них турботи, вона може лише очікувати на неї та приймати її в тому об'ємі, якай вони готові їй надати.

Таблиця 2.2.1 Результати дослідження

		Кількість відповідей	%
Типи реагування	Егоцентричний	1	3,3
	Іпохондричний	1	3,3
	Ейфоричний	2	6,7
	Неврастеничний	2	6,7
	Обсесивно-фобічний	3	10
	Ергопатичний	4	13,3
	Анозогнозичний	5	16,7
	Сенситивний	5	16,7
	Гармонічний	7	23,3
	Паранойяльний	0	0
	Тривожний	0	0
	Меланхолічний	0	0
	Апатичний	0	0
Всього		30	100

Людина з гармонічним типом реагування у випадку несприятливого прогнозу інвалідізації переключає інтереси на ті області життя, які залишаться їй доступними; зосереджує увагу, турботу, інтереси на долю близьких та на долю свого діла.

Найменша кількість випробувачів виявилась у таких типів реагування, як іпохондричний та егоцентричний (по 3,3%). Особі з іпохондричним типом реагування притаманні егоцентризм, зосередження на суб'єктивних хворобливих та інших неприємних відчуттях, прагнення постійно розповідати по них оточуючим, на їх основі перебільшення дійсних та вишукування неіснуючих хвороб та страждань, перевищення побічної дії ліків; сполучення бажання лікуватися і невірі в успіх, вимоги досконалого обстеження та страху шкоди й болісності процедур. Іпохондрична особа невзмозі стриматися за бесідою з будь-якою людиною і звертає увагу співрозмовника на незвичайність та тяжкість присутніх показників хвороби. Іпохондрик відчуває полегшення, якщо співрозмовник веде себе по відношенню до нього участливо та зі співчуттям. Крім цього, при такому типі реагування з'являється схильність до деталізації свого самопочуття при описуванні його лікарям та іншим слухачам, мотивом чого є страх пустити щось важливе. Негативну реакцію іпохондрика викликає недовіра до його жалоб боку оточуючих, їх докори в симуляції та перебільшенні тяжкості хвороби з метою дістатись з цього вигоду.

Для випробувачів з егоцентричним типом реагування характерний такий мотив поведінки, як: „відхід в хворобу”, яка використовується для шантажу та докорів оточуючих; демонстрація близьким та оточуючим своїх страждань та хвилювань з метою повністю заволодіти їх увагою; вимагання виключної уваги - всі повинні забути та закинути все й піклуватися тільки про хворого; розмови переводяться „на себе”; в інших людях, також вимагаючих турботу й увагу, бачать тільки „конкурентів” й відносяться до них неприязно; постійне бажання показати свій особливий стан та свою виключність у відношенні хвороби.

Моменти дисперсії виявлено у таких типів реагування, як: ейфоричний (6,7%), неврастенічний (6,7%), обсесивно-фобічний (10%), ергопатичний (13,3%), анозогнозичний (16,7%) та сенситивний (16,7%).

Особам з ейфоричним типом реагування притаманні психологічні зміни, які характеризуються необґрунтованим підвищеним настроєм, нерідко награним; такі люди відображають безтурботність та легковажність по відношенню до хвороби; вони сподіваються, що „все пройде саме собою”, бажають отримувати від життя все, не дивлячись на хворобу, легко порушують режим, навіть, якщо ці порушення можуть погано впливати на хід хвороби.

Неврастенічний тип реагування характеризується „роздратованою слабістю”. Поведінка особи з неврастенічним типом змінюється на примхливу та вимогливу особливо при неуспішному лікуванні, при болях, неприємних почуттях, неблагоприємних результатах обстеження. Роздратованість виливається на першого зустрічного і закінчується не рідко слізьми та розкаянням. Неврастеніки не в змозі переносити больові відчуття, вони дуже нетерплячі, не схильні чекати полегшення; схильні до спалахів гніву, якщо його очікування по відношенню до поведінки оточуючих не виправдовується, але в кінці завжди шкодують за свою неспокійну поведінку та нестриманість.

При обсесивно-фобічному реагуванні особи з обмеженими можливостями на свою хворобу домінуючим стають нав'язливі думки, опасіння та, особливо, ритуали. Тривожна помисливість торкається, в першу чергу, побоювання нереальних та непевних ускладнень хвороби, невдачах лікування, а також можливих (але малообгрунтованих) невдач в житті, роботі, сімейної ситуації з зв'язку з хворобою. Уявлена небезпека хвилює більше, ніж реальна. Захистом від тривоги стає марновірство та прикмети. Індивід надає особливе значення дріб'язкам, які перетворюються для нього у своєрідні символи (наприклад, розцінює шанси свого лікування в залежності від того, в якому порядку зайдуть до нього лікарі і медсестра). Невротичні ритуали пов'язані із підвищеною тривожністю особи та направлені на захист від них.

Ергопатичний тип реагування на хворобу характеризується „відходом від хвороби в роботу”, навіть при ускладненнях хвороби такі люди стараються не дивлячись ні на що продовжувати роботу; вони трудяться із запеклістю і з ще більшою старанністю, ніж до хвороби; роботі віддають весь свій час, стараються лікуватися та обстежуватися так, щоб це залишало можливість продовжувати працювати, - тому особи з ергопатичним типом стараються не піддаватися хворобі, активно себе переборюють, перемагаючи недомагання та болі. Їх позиція зосереджена на тому, що немає такого захворювання, яке неможливо було б перебороти своїми силами. При цьому часто такі люди є принциповими супротивниками ліків.

Особам з анозогнозичним типом реагування притаманний такий вид поведінки, як активне відкидування думок про хворобу та про можливі її наслідки, не визначення себе хворим, заперечення наявності у себе симптомів хвороби та приписування їх випадковим обставинам чи іншим неважливим хворобам; відмова від обстеження та лікування; бажання обійтися своїми засобами.

Сенситивний тип реагування характеризується надмірною заклопотаністю можливими неблагоприємними враженнями, які можуть справити на оточуючих відомості про хворобу. Опасіння, що оточуючі стануть уникати, вважати неповноцінним, відноситися із зневагою та розпускати плітки та неприємні відомості про причину та природу хвороби. Присутній страх опинитися обузою для близьких через хворобу та небажаного відношення з їхнього боку у зв'язку з цим. Основою сенситивного відношення до хвороби є рефлексивний стиль мислення, орієнтація на думку й оцінку оточуючих. У зв'язку з цим важливими стають не свої неприємні та хворобливі відчуття, пов'язані з хворобою, а реакція та інформація про хворобу з боку референтної групи. Такі люди схильні до пробачливого стилю поведінки, вони нерідко на шкоду своєму здоров'ю соромляться звертатися до лікаря чи медсестри [13, стор. ].