Експериментальні теорії особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Експериментальні теорії особистості"

особистість психодинамічний соціальний

Вступ

Актуальність дослідження. У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном «особистість».

У гуманістичних, філософських та психологічних концепціях особистість - це людина як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.

У сучасній психологічній науці особистість -- це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов'язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства.

Особистість - соціальна істота, суб'єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Відомо, що тема особистості є для сучасної психології досить актуальною. Про це свідчить величезна наукова література, та й педагогічна література, присвячена концепціям і теорій особистості, налічує кілька сотень найменувань. Подібний інтерес до психологічного вивчення особистості, звичайно, не випадковий. У центрі такого інтересу лежать проблеми співвідношення культури та особистості,людини та творчості.

Об'єкт наукового дослідження - особистість як основна категорія у психології.

Предметом дослідження є експериментальні теорії особистості.

Мета полягає у аналізі основних експериментальних теорій особистості.

Відповідно до поставленої мети дослідження визначити наступні завдання дослідження:

1. Здійснити теоретичний аналіз літератури з теорій особистості;

2. Розглянути експериментальних теорій особистості вітчизняних та закордонних психологів;

3. Надати методики дослідження особистості.

4. Методи (методики) дослідження: - аналіз літератури за проблемою дослідження; - спостереження; - аналіз існуючих методик з проблеми дослідження.

1. Теоретико-методологічні засади вивчення особистості у психологічній науці

1.1 Аналіз літератури з проблеми дослідження

Слово особистість ("personality") в англійській мові походить від латинського "persona". Спочатку це слово означало маски, що надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі. Раб не розглядався як персона, для цього треба бути вільною людиною. Вираження "втратити обличчя", що є в багатьох мовах, означає утрату свого місця і статусу у визначеній ієрархії. У російській мові здавна вживається термін "лик" для характеристики зображення обличчя на іконі.

Потрібно відзначити, що в східних мовах (китайській, японській) поняття особистості зв'язується не тільки і не стільки з обличчям людини, але і з усім його тілом. У європейській традиції обличчя розглядається в опозиції з тілом, тому що обличчя символізує душу людини, а для китайського мислення характерне поняття "життєвість" куди входять і духовні, і тілесні якості індивіда.

Як у східному, так і в західному мисленні збереження свого "обличчя", тобто особистості - це категоричний імператив людського достоїнства, без чого наша цивілізація втратила би право називатися людською. Наприкінці XX століття це стало справжньою проблемою для сотень мільйонів людей, через вагу соціальних конфліктів і глобальних проблем людства, що можуть стерти людину з лиця землі.

Таким чином, з самого початку в понятті "особистість" був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає визначені життєві ролі - деяка "личина", суспільне обличчя, звернене до навколишніх.

Цікаво відзначити, що латинський термін "homo" поняття "гумусу" (ґрунту, пороху), з якого зроблений людина, а в європейських мовах "man" виробляється від "manus" (рука). У російській мові слово "человек" має корінь "чоло", тобто чоло, верхня частина людської істоти, що наближає його до творця.

Отже, навіть етимологічні особистісні характеристики людини несуть різне змістове навантаження в залежності від тієї чи іншої культури і цивілізації.

Поняття «особистість» відображає зовнішній соціальний образ, який приймає людина, що грає певні життєві ролі. Однак це поняття трактувалося по-різному. Гордон Олпорт підкреслював поведінковий аспект особистості, даючи таке визначення: "Особистість-динамічна організація всіх психофізичних систем людини, що детермінує його поведінку і мислення." Зигмунд Фрейд визначають особистість як складну систему безперервно взаємодіючих свідомих і несвідомих структур психіки. Карл Юнг підкреслював зв'язок якоїсь конкретної особистості з колективним несвідомим. У А.Н. Леонтьєва, особистість - це сукупність суспільних стосунків, що реалізовуються в багатообразних діяльностях. У роботах С.Л. Рубінштейна можна знайти таке визначення: «Особа - сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні впливи». У Ганзена В.А. таке поняття: «Особа - суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт соціальних стосунків і історичного процесу, що проявляє себе в спілкуванні, в діяльності, в поведінці.» Б.Г.Ананьєв пише: «Особистість - суб'єкт суспільної поведінки і комунікації». У А.В. Петровського можна прочитати таке: «Особистість - людина як суспільний індивідуум, суб'єкт пізнання і об'єктивного перетворення світу, розумна істота, що володіє мовою і здатне до трудової діяльності.»

Вивчення особистості допомагає окреслити підходи до з'ясування причини поведінки, що мають своїм джерелом взаємозв'язки суспільства і людини. Знання цих питань допомагає розв'язати задачу про те, як сприяти максимальному виявленню можливостей людини, її сил на користь суспільства. В психології можна зустріти терміни: людина, індивід, індивідуальність, особистість, суб'єкт діяльності, які іноді є синонімами, але кожне з цих понять фіксує лише певний аспект в загальній сукупності психічних властивостей. Найширше поняття серед названих - людина. Це жива істота, яка володіє мовленням, свідомістю, здатна створити знаряддя і користуватись ними у спільній праці. Це вид «гомо сапіенс», система ознак, що відрізняє людину від інших видів живих істот.

Психологія особистості стала експериментальною наукою в перші десятиліття ХХ століття. Її становлення пов'язане з іменами таких учених, як А.Ф. Лазурський, Р. Оллпорт, Р. Кеттел та інші. В кінці 30-х років минулого, століття в психології особистості почалася активна диференціація напрямів досліджень. В результаті до другої половини ХХ століття склалися багато різних підходів і теорій особистості.

Як і кожна наукова теорія, теорія особистості повинна відповідати загальній методологічній вимозі - дати цілісне уявлення про закономірності і істотні зв'язки певної сфери дійсності (особистості людини), запропонувати цілісну систему знань, яка б містила в собі методи не тільки пояснення, але й провіщення, виникнення певних феноменів у певних умовах і яку характеризували б логічна залежність одних її сторін від інших, принципова можливість виведення її змісту з декотрої сукупності вихідних тверджень. Психологічна теорія особистості пройшла декілька фаз розвитку, які визначаються вимогами суспільної практики.

Деякі психологічні теорії готові до того, щоб розглядати будь-які поведінкові явища, важливі з точки зору регуляції людського організму. Інші теорії обмежені саме поведінковими проявами, які виникають в певних заданих умовах. Такі теорії виявляють інтерес до обмежених аспектів людської поведінки. Теорії, які намагаються мати справу з усіма важливими поведінковими феноменами, можливо розглядати як загальні теорії поведінки: ті ж, що обмежують свої інтереси певними типами поведінкових явищ, називаються частковими теоріями.

Очевидно, що теорії особистості підпадають під першу категорію: це - загальні теорії поведінки. Просте спостереження дозволяє відокремити теорію особистості від інших психологічних теорій. Теорії перцепції, механічної пам'яті, слухової чутливості та багато інших психологічних теорій є частковими з точки зору їх об'єму та широти. Вони не претендують на статус загальної теорії і задовольняються розвитком уявлень, що допомагають описувати і передрікати в обмеженій сфері поведінкових явищ. Теорія ж особистості намагається розглядати явища будь-якої природи такою мірою, якою ті функціонально значимі для індивіда.

1.2 Загальні поняття особистості в психології

У психологічній науці категорія «особистість» належить до базових понять. Але поняття «особистість» не є суто психологічним і вивчається всіма суспільними науками, у тому числі філософією, соціологією, педагогікою та ін.

Кожне з визначень особистості, наявних в науковій літературі, підкріплене експериментальними дослідженнями і теоретичними обґрунтуваннями, і тому заслуговує на те, щоб його врахувати при розгляді поняття «особистість».

Найчастіше під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих якостей, придбаних нею в процесі соціального розвитку. Отже, до особистісних характеристик не прийнято відносити особливості людини, які пов'язані з генотипічною або фізіологічною організацією людини. До особистісних якостей також не прийнято відносити якості людини, що характеризують особливості розвитку її пізнавальних психічних процесів або індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються в стосунках до людей і суспільства в цілому. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значимі відносно інших людей вчинки.

Таким чином, особистість - це конкретна людина, узята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв'язках і стосунках, визначають її етичні вчинки і мають істотне значення для неї самої і для оточуючих.

У сучасній психології виділяють сім основних підходів до вивчення особистості. Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості і структуру особистості, свої методи їх виміру. Ось чому можна запропонувати лише наступне схематичне визначення: особистість - це багатовимірна і багаторівнева система психологічних характеристик, які забезпечують індивідуальну своєрідність, тимчасову і ситуативну стійкість поведінки людини.

Теорія особистості - це сукупність гіпотез, або припущень про природу і механізми розвитку особи. Теорія особистості намагається не лише пояснити, але і передбачити поведінку людини.

Виділяють психодинамічну, аналітичну, гуманістичну, когнітивну, поведінкову, дійову і діспозіційну теорії особистості.

а) Психодинамічна теорія особистості.

Основоположником психодинамічної теорії особистості, також відомої під назвою «класичний психоаналіз», є австрійський учений З. Фрейд.

На думку Фрейда, головним джерелом розвитку особистості є природжені біологічні чинники (інстинкти), а точніше, загальна біологічна енергія - лібідо (від латів. libido - потяг, бажання). Ця енергія направлена, по-перше, на продовження роду (сексуальний потяг) і, по-друге, на руйнування (агресивний потяг). Особистість формується протягом перших шести років життя. Домінує в структурі особистості несвідоме. Сексуальні і агресивні потяги, складові основної частини лібідо, людиною не усвідомлюються.

Фрейд виділяє три основні концептуальні блоки особистості:

1) ід («воно») - головна структура особистості, що складається з сукупності несвідомих (сексуальних і агресивних) потреб; ід функціонує відповідно до принципу задоволення;

2) его («я») - сукупність переважно усвідомлюваних людиною пізнавальних і старанних функцій психіки, що представляють, в широкому сенсі, всі наші знання про реальний світ; его - це структура, яка покликана обслуговувати ід, функціонує відповідно до принципу реальності і регулює процес взаємодії між ід і суперего і виступає ареною безперервної боротьби між ними;

3) суперего («зверх-я») - структура, що містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, в якому живе людина.

Таким чином, в рамках психодинамічної теорії особистість є система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, і захисних механізмів - з іншою, а структура особистості є індивідуально різним співвідношенням окремих властивостей, окремих блоків (інстанцій) і захисних механізмів.

б) Аналітична теорія особистості.

Аналітична теорія особистості близька до теорії класичного психоаналізу, оскільки має з нею багато загального коріння. Багато представників цього напряму були учнями З. Фрейда. Проте було б невірним вважати, що аналітична теорія є якоюсь новою, досконалішим етапом в розвитку класичного психоаналізу. Це - якісно інший підхід, заснований на ряду нових теоретичних положень. Найбільш яскравим представником цього підходу є швейцарський дослідник K. Юнг.

У аналітичній моделі виділяють три основні концептуальні блоки, або сфери, особистості:

1. Колективне несвідоме - основна структура особистості, в якій зосереджений весь культурно-історичний досвід людства, представлений в психіці людини у вигляді успадкованих архетипів.

2. Індивідуальне несвідоме - сукупність «комплексів», або емоційно заряджених думок і відчуттів, витиснених зі свідомості. Прикладом комплексу може служити «комплекс влади», коли людина всю свою психічну енергію витрачає на діяльність, прямо або побічно пов'язану з прагненням до влади, не усвідомлюючи цього.

3. Індивідуальне свідоме - структура, що служить основою самосвідомості і що включає ті думки, відчуття, спогади і відчуття, завдяки яким ми усвідомлюємо себе, регулюємо свою свідому діяльність.

Згідно аналітичної теорії, особистість - це сукупність природжених і реалізованих архетипів, а структура особи визначається як індивідуальна своєрідність співвідношення окремих властивостей архетипів, окремих блоків несвідомого і свідомого, а також екстравертної або інтровертної установок особистості.

в) Гуманістична теорія

У гуманістичній теорії особистості виділяється два основні напрями. Перший, «клінічний» (орієнтовано переважно на клініку), представлено в поглядах американського психолога Д. Роджерса. Основоположником другого, «мотиваційного», напряму є американський дослідник А. Маслоу. Не дивлячись на деякі відмінності між цими двома напрямами, їх об'єднує багато загального.

Головним джерелом розвитку особистості представники гуманістичної психології вважають природжені тенденції до самоактуалізації. Розвитком особистості є розгортання цих природжених тенденцій. Згідно Д. Роджерсу, в психіці людини існують дві природжені тенденції. Перша, названа ним, тенденцією, що «самоактуалізується», містить спочатку в згорнутому вигляді майбутні властивості особи людини. Друга - є механізмом контролю за розвитком особи. На основі цих тенденцій у людини в процесі розвитку виникає особлива особова структура «Я», яка включає «ідеальне Я» і «реальне Я». Ці підструктури структури «Я» знаходяться в складних стосунках-від повної гармонії (конгруентності) до повної дисгармонії.

У гуманістичній моделі особистості основними концептуальними «одиницями» виступають:

1) «Я реальне» - сукупність думок, відчуттів і переживань «тут і зараз» (Роджерс Д.);

2) «Я ідеальне» - сукупність думок, відчуттів і переживань, які людина хотіла б мати для реалізації свого особового потенціалу.

3) потреби в самоактуалізації - природжені потреби, визначальне зростання і розвиток особистості.

Як блоки особи в цій теорії виступають п'ять рівнів потреб людини за А. Маслоу.

Таким чином, в рамках гуманістичного підходу, особистість - це внутрішній світ людського «Я» як результат самоактуалізації, а структура особистості - це індивідуальне співвідношення «реального Я» і «ідеального Я», а також індивідуальний рівень розвитку потреб в самоактуалізації.

г) Когнітивна теорія особистості.

Когнітивна теорія особистості близька до гуманістичної, проте в ній є ряд істотних відмінностей. Основоположником цього підходу є американський психолог Дж. Келлі (1905-1967).

В рамках даного підходу, особистість - це система соціальних навиків і умовних рефлексів, з одного боку, і система внутрішніх чинників: самоефективності, суб'єктивній значущості і доступності - з іншою. Згідно поведінкової теорії особистості, структура особи - це складно організована ієрархія рефлексів або соціальних навиків, в якій провідну роль грають внутрішні блоки самоефектівності, суб'єктивної значущості і доступності.

є) Дійова теорія особистості

Ця теорія набула найбільшого поширення у вітчизняній психології. Серед дослідників, що внесли найбільший вклад до її розвитку, слід назвати перш за все С. Л. Рубінштейна, А. Н. Леонтьева, К. А. Абульханову-Славськую і А. B. Брушлінського. Дана теорія має ряд загальних рис з поведінковою теорією особистості, а також з гуманістичною і когнітивною теоріями.

У дієвому підході найбільш популярною є чотирьохкомпонентна модель особистості, яка як основні структурні блоки включає спрямованість, здібності, характер і самоконтроль.

Таким чином, в рамках дієвого підходу особистість - це свідомий суб'єкт, що займає певне положення в суспільстві і виконує соціально корисну суспільну роль. Структура особистості - це складно організована ієрархія окремих властивостей, блоків (спрямованості, здібностей, характеру, самоконтролю) і системних властивостей особи.

е) Диспозиційна теорія.

Диспозиційна (від англ. disposition - схильність) теорія має три основні напрями: «жорсткий», «м'який» і проміжний - формально-динамічний.

Головним джерелом розвитку особистості, згідно цього підходу, є чинники генно-середової взаємодії, причому одні напрями підкреслюють переважно впливи з боку генетики, інші - з боку середовища.

Таким чином, в рамках диспозиційного підходу, особистість - це складна система формально-динамічних властивостей (темпераменту), меж і соціально-обумовлених властивостей пропріума. Структура особистості - це організована ієрархія окремих біологічно детермінованих властивостей, що входять в певні співвідношення і створюють певні типи темпераменту, а також сукупність змістовних властивостей, складових пропріум людини.

1.3 Соціальне та біологічне в особистості людини

Проблема співвідношення біологічного і соціального в особистості -- одна з центральних проблем сучасної психології. В історії розвитку психології як науки розглядалися практично всі можливі зв'язки між поняттями „психічне", „соціальне" і „біологічне" . Психічний розвиток трактувався і як повністю спонтанний процес, який не залежить ні від біологічного, ні від соціального; і як похідний тільки від біологічного чи тільки соціального розвитку; і як результат їх паралельної дії на індивіда тощо. Можна виокремити кілька груп концепцій, які по-різному розглядають співвідношення соціального, психічного і біологічного.

У концепціях, у яких доводиться спонтанність психічною розвитку, психічне розглядається як явище, повністю підпорядковане своїм внутрішнім законам, жодним чином не пов'язане ні з біологічним, ні з соціальним. Людський організм є лише тією оболонкою, яка містить психічну діяльність. Такі погляди найчастіше зустрічаються в тих авторів, які доводять божественне походження психічних явищ.

Біологізаторські концепції розглядають психічне як лінійну функцію розвитку організму, як те, що слідує за цим розвитком. Усі особливості психічних процесів, станів і властивостей людини визначаються особливостями біологічної структури, а їх розвиток підпорядковується виключно біологічним законам. Нерідко при цьому використовуються закони, відкриті при вивченні тварин, які не враховують специфіки розвитку людського організму. У цих концепціях часто використовують основний біогенетичний закон -- закон рекапітуляції для пояснення психічного розвитку. Згідно з цим законом, у розвитку індивіда відтворюється в головних рисах еволюція виду, до якого цей індивід належить. Крайнім виявом даної позиції є твердження про те, що психічне як самостійне явище в природі не існує, оскільки всі психічні явища можна описати і пояснити за допомогою біологічних (фізіологічних) понять. Слід зазначити, що така точка зору досить поширена серед фізіологів, і її дотримувався і І.П.Павлов.

На ідеї рекапітуляції ґрунтуються і соціологізаторські концепції. У рамках цих концепцій стверджується, що психічний розвиток індивіда є скороченим відтворенням основних ступенів процесів історичного розвитку суспільства, насамперед розвитку його духовного життя, культури. Сутність подібних концепцій можна знайти у В.Штерна. На його думку, принцип рекапітуляції охоплює й еволюцію психіки тварин, й історію духовного розвитку суспільства. Він писав: „Людський індивід у перші місяці періоду немовляти з переважанням нижчих почуттів, з неосмисленим рефлекторним та імпульсивним існуванням знаходиться на стадії ссавця; у другому півріччі, розвинувши діяльність хапання і різнобічного наслідування, він досягає розвитку вищого ссавця -- мавпи, і на другому році, оволодівши вертикальною ходою і мовою, -- елементарного людського стану. У перші п'ять років гри і казок він стоїть на ступені первісних народів. Потім іде вступ до школи, більш напружене впровадження в соціальне ціле з певними обов'язками -- онтогенетична паралель вступу людини в культуру з її державними та економічними організаціями. У перші шкільні роки простий зміст античності і старозаповітного світу найбільш адекватний дитячому духу, середні роки носять риси фанатизму християнської культури, і тільки в періоді зрілості досягається духовна диференціація, яка відповідає стану культури нового часу".

Безумовно, людина народжується як представник певного біологічного виду. Водночас людина після народження виявляється в певному соціальному оточенні і тому розвивається не тільки як біологічний об'єкт, але й як представник певного суспільства. Ці дві тенденції відображаються в закономірностях розвитку людини, знаходяться в постійному взаємозв'язку.

Результати численних досліджень свідчать про те, що вихідною передумовою психічного розвитку індивіда є його біологічний розвиток. Індивід народжується з певним набором біологічних властивостей і фізіологічних механізмів, які виступають підґрунтям його психічного розвитку. Але ці передумови реалізуються лише в умовах людського суспільства.

Серед представників різних психологічних шкіл та між окремими дослідниками існують розбіжності в питанні співвідношення біологічного та соціального та ролі кожного з цих чинників, хоча ці погляди радше за все доповнюють один одного.

Відомий російський психолог Б.Ф. Ломов, досліджуючи проблеми формування особистості, намагався розкрити всю складність і неоднозначність співвідношення біологічного і соціального. Його погляди можна викласти в таких тезах.

По-перше, досліджуючи розвиток індивіда, не можна обмежитися лише аналізом окремих психічних функцій і станів. Усі психічні функції повинні розглядатися в контексті формування і розвитку особистості. Тому проблема співвідношення біологічного і соціального виступає переважно як проблема співвідношення організму і особистості.

По-друге, слід мати на увазі, що одне з цих понять сформувалося в рамках біологічних наук, а інше -- у рамках соціальних наук. Однак і те, й інше одночасно відноситься до людини і як представника виду Homo sapiens, і як до члена суспільства. Разом з тим у кожному з них відображені різні системи властивостей людини: у понятті організм -- структура людського індивіда як біологічної системи, а в понятті особистість -- включеність людини в життя суспільства.

По-третє, досліджуючи формування і розвиток особистості, вітчизняна психологія виходить з того, що особистість -- це соціальна якість індивіда, у якій людина постає як член людського суспільства. Поза суспільством ця якість індивіда не існує, а тому поза аналізом відносин „індивід -- суспільство" вона не може бути зрозуміла. Об'єктивним же підґрунтям особистісних властивостей індивіда є система суспільних відносин, у якій він живе й розвивається.

По-четверте, формування та розвиток особистості необхідно розглядати як засвоєння нею спеціальних програм, що склалися в певному суспільстві на певному історичному етапі. Це означає, що цей процес спрямовується суспільством за допомогою спеціальних соціальних інститутів, насамперед системою виховання й освіти.

Виходячи з цього, можна сказати, що чинники, які визначають характер розвитку індивіда, мають системний характер і відзначаються динамічністю, тобто відіграють на кожному етапі різну роль. При цьому вони містять як соціальні, так і біологічні детермінанти. Спроба представити ці детермінанти як суму двох паралельних або взаємопов'язаних рядів, що визначають характер психічного розвитку індивіда, -- це досить грубе спрощення, яке викривляє суть справи. Навряд чи існує який-небудь універсальний принцип організації взаємозв'язку психічного і біологічного. Ці зв'язки багатопланові та багатогранні. Біологічне може виступати по відношенню до психічного як деякий його механізм, як передумова розвитку психічного, як зміст психічного відображення, як чинник, що впливає на психічні явища, як причина окремих актів поведінки, як умова виникнення психічних явищ тощо. Ще більш багатогранними є зв'язки психічного і соціального.

Якщо узагальнити визначення поняття «особистість», що існують в рамках різних психологічних теорій і шкіл (К.Юнг, Г.Олпорт, Е.Кречмер, К.Льовін, Ж.Нюттек, Дж.Гилфорд, Г.Айзенк, А.Маслоу і інших), то можна сказати, що особистість традиційно розуміється як синтез всіх характеристик індивіда в унікальну структуру, яка визначається і змінюється в результаті адаптації до мінливого середовища і значною мірою формується реакціями тих, що оточують на поведінку даного індивіда.

Отже, можна сказати, що особистість людини це соціальне за своєю природою, відносно стійка і прижиттєво виникаюча психологічна освіта, що є системою мотиваційних стосунків, що опосередковують взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Таке визначення особи сповна відповідає її розумінню зокрема у вітчизняній психології (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, А.Н. Леонтьев, Л.І.Божовіч).

По-перше, особистість є атрибутивною характеристикою кожного людського суб'єкта, але не самим цим суб'єктом.

По-друге, що особистість є такою психологічною характеристикою суб'єкта, яка регулює його стосунки з об'єктивною дійсністю. Таким чином, особистість це система мотиваційних стосунків, яку має суб'єкт.

2. Експериментальні теорії особистості

2.1 Поняття експериментальних теорій

Експериментальні дослідження особи в Росії були розпочаті А.Ф. Лазурским, Г. Оллпорт заклав основи нової теорії особи, що дістала назву "Теорія рис", а Р. Кеттел, скориставшись методом Г.Айзенка, надав дослідженням особистості, що проводяться у рамках теорії рис, експериментальний характер.

Визначення особи лікарями - психіатрами були дані в термінах таких рис, користуючись якими можна описати і цілком нормальну, і патологічну і акцентуйовану особу. Таке визначення само по собі було правильним для вирішення психотерапевтичних завдань. У тому, що таке визначення для цілісного опису психологи нормальної особи було занадто вузьким. У нього не входили такі якості особи, які за будь-яких умов завжди позитивні, "нормальні". Це, наприклад, здібності, порядність, совість, чесність і ряд інших особових властивостей.

Експериментальний період в дослідженнях особипочався у той момент, коли у вивченні основних пізнавальних процесів вже були досягнуті успіхи. Він співпав за часом із загальною ознакою психологічної науки, однієї з причин якого явилася неспроможність психології, того часу в поясненні цілісних поведінкових актів.

Атомістичний підхід, що панував в нім, вимагав розкладання психології людини на окремі процеси і стани. Врешті-решт, він привів до того, що людина виявилася наданим окремих психічних функцій, з суми яких важко було скласти його особу і зрозуміти більш менш комплексні форми його соціальної поведінки. У той час вже широко застосовувалися експерименти і апарат математичної статистики.

Нова галузь знань - психологія особа в цих умовах не могла будуватися на старій, умоглядній основі або на базі неперевірених, зібраних в клініці одиничних даних. Потрібні були, по-перше, рішучий поворот від хворої особи до здорової, по-друге, нові, точніші і надійніші методи її дослідження, по-третє науковий эксперимент, що відповідає вимогам, прийнятим при вивченні відчуттів,сприйняття, пам'яті і мислення. Експериментальні дослідження в Росії були розпочаті А.Ф.Лазурским, а за кордоном - Г. Айзенком і

Р. Кеттелом. А.Ф.Лазурский розробив техніку і методику ведення систематичних наукових спостережень особи, а також процедуру проведення природного експерименту,в якому можна було отримувати і узагальнювати дані, що стосуються психології і поведінки здорової особи.

Г. Олпорт заклав основи нової теорії особи, що дістала назву "Теорія рис", а Кеттел, скориставшись методом Г. Айзенка, надав дослідженням особи, що проводяться експериментальний характер. Він ввів процедуру експериментального дослідження особи, метод факторного аналізу; виділив, описав і визначив ряд існуючих чинників, або рис особистості. Він же заклав основи сучасної текстології особи розробив один з перших особових тестів, названий його ім'ям (16-ти факторний тест Кеттела).

Експериментальними називаються теорії особи, побудовані на аналізі і узагальненні зібраних досвідченим шляхом чинників. До не експериментальних відносять теорії, автори яких спираються на життєві враження, спостереження і досвід і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до експерименту.

2.2 Експериментальній період у вітчизняній психології

Теорія особистості Л.І.Божович.

Якщо в концепції А. Н. Леонтьева центральне місце належить поняттю "Особовий сенс", то у Л. І. Божович в якості системотворчої ознаки структури особи виступає "внутрішня позиція особи" або її спрямованість. "На підставі теоретичного аналізу, пише Л. І. Божович, ми висунули гіпотезу про те, що цілісна структура особи визначається, передусім, її спрямованістю". Основу спрямованості складає та, що виникає впродовж життя "стійко домінуюча система мотивів, в якій основні,провідні мотиви, підпорядковувавши собі усі інші, характеризують будову мотиваційної сфери людини". Наявність такої ієрархічної системи і забезпечує найвищу стійкість особи. Саме зміст спрямованості особи зумовлює усі її особливості: інтереси, прагнення, переживання, риси характеру. Більше того, на думку Л. І. Божович, від спрямованості особи залежить не лише комплекс властивих особі якостей, але й будова кожного з них.

Стає очевидним, що провідна сфера в структурі особи Л. І.Божович - це афективно - мотиваційна сфера. Процес розвитку і становлення особи дитини розглядається як послідовний перехід від елементарних, неусвідомлюваних або частково усвідомлюваних потреб, безпосередньо спонукаючи його поведінку, до потреб опосередкованих, діючих через свідомо поставлені цілі і наміри.

Кожен вік характеризується своєю специфічною для нього "констеляцією" мотивів і особливим характером їх ієрархічної структури. У ранньому дитинстві життя і поведінка дитини визначаються тимчасовою супідрядністю безпосередніх афективних тенденцій, що виникають ситуативно, практично поза свідомістю самої дитини. Надалі на основі відносно постійних домінуючих потреб складається стійкіша ієрархія мотивів. На завершуючому етапі ієрархічна система мотивів придбаває максимальну стійкість і свободу від зовнішніх дій, так як спирається на власні погляди і переконання суб'єкта.

Концепція особистості А. Ф. Лазурський

Значення цієї концепції в тому, що вперше було висунуте положення про відносини особистості, що представляють собою ядро особистості. Особливе ж значення її ще й в тому, що ідея відносин особистості стала відправною для багатьох вітчизняних психологів, передусім представників ленінградської-петербурзької школи психологів.

Погляди А. Ф.Лазурского на природу і структуру особистості формувалися під безпосереднім впливом ідей В. М. Бехтерєва в пору, коли він працював під його керівництвом в психоневрологічному інституті.

На думку В. М.Бехтерєва «особистість являє собою як би дві тісно пов'язані один з одним сукупності слідів, з яких одна тісніше пов'язана з органічною, а інша - з соціальною сферою». Розглядаючи характер взаємовідносин між ними В. М.Бехтерєв зазначав, що «соціальна сфера, розвиваючись на грунті органічної, розширює її в залежності від соціальних умов життя до ступеня, коли органічні впливу придушуються минулим досвідом соціальних відносин і соціальними впливами». У цілому в структурі особистості В. М.Бехтерева підкреслюється роль соціальної сфери, яка «є об'єднуючою ланкою і збудником всіх взагалі слідів, що виникають на ґрунті суспільного життя і оживляючих ті чи інші органічні реакції».

Зіставлення концепції А. Ф. Лазурський з ідеями В. М.Бехтерєва дозволяють припустити, що останні стали для А. Ф. Лазурський основоположні концептуальними положеннями, які отримали теоретичну та емпіричну розгортку в самій концепції особистості

На думку А. Ф.Лазурского основне завдання особистості - це пристосування (адаптація) до навколишнього середовища. Міра (ступінь) активності пристосування особистості до навколишнього середовища може бути різною, що знаходить відображення у трьох психічних рівнях - нижчому, середньому і вищому. Фактично ці рівні відображають процес психічного розвитку людини.

Особистість у поданні А. Ф.Лазурского це єдність двох психологічних механізмів. З одного боку, це ендопсіка - внутрішній механізм людської психіки. Ендопсіхікі виявляє себе в таких основних психічних функцій як увага, пам'ять, уяву і мислення, здатність до вольового зусилля, емоційність, імпульсивність, тобто в темпераменті, розумової обдарованості, нарешті, характер.

За А. Ф.Лазурному ендочерти в основному є вродженими. Тим не менш він не вважає їх абсолютно вродженими. На його думку ендопсіхікі становить ядро людської особистості, головну її основу.

Іншу істотну сторону особистості складає екзопсіхікі, зміст якої визначається ставленням особистості до зовнішніх об'єктів, середовищі. Екзопсіхіетичні прояви завжди відображають на собі зовнішні, які оточують людину умови. Обидві ці частини пов'язані між собою і впливають один на одного. Наприклад, розвинену уяву, що зумовлюють і здібності до творчої діяльності, висока чутливість і збудливість - все це передбачає до занять мистецтвом. Названі тут риси тісно пов'язані між собою та значний розвиток однієї неминуче спричиняє розвиток інших. Те ж у відношення екзокомплекса рис, коли зовнішні умови життя, як би диктують і відповідну поведінку.

Вище ми вже говорили, що процес адаптації особистості може бути більш-менш успішним. А. Ф. Лазурський у зв'язку з цим виділяє три психічних рівня.

Перш ніж перейти до характеристики цих рівнів кілька слів про ознаки, які характеризують підвищення психічного рівня.

1. Багатство особистості, яке означає загальну кількість психічної продукції, що виявляється зовні, тобто великою кількістю, різноманітністю і складністю (або навпаки, примітивністю, бідністю, одноманітністю) окремих психічних проявів.

2. Сила, яскравість, інтенсивність окремих психічних проявів. Чим сильніше вони, тим більше можливостей для підвищення психічного рівня.

3.Свідомість і ідейність психічних проявів. Чим вище духовна організація людини, тим багатшою та інтенсивної душевної життям він живе. У результаті людина виробляє систему принципів - моральних, соціальних і т. п.

4.Координація психічних елементів, що складають у своїй сукупності людську особистість. Чим вище тенденція до координації та інтеграції цих елементів, тим вище рівень психічного розвитку.

Нижчий рівень характеризує максимальний вплив зовнішнього середовища на психіку людини. Звідси протиріччя між можливостями людини і засвоєними їм професійними навичками. Тому особистість нездатна дати навіть те небагато, що могла б при більш самостійному і незалежному поведінці.

Середній рівень передбачає більшу можливість пристосуватися до навколишнього середовища, знайти в ній своє місце. Більш свідомі, що володіють більшою працездатністю та ініціативою, вони вибирають заняття, відповідні їх схильностям і задаткам. Їх можна назвати пристосувалися.

На вищому рівні психічного розвитку процес пристосування ускладнюється тим, значна напруженість, інтенсивність душевного життя, змушує не тільки пристосуватися до середовища, а й породжує бажання переробити, видозмінити її, по своїм власним потягам і потребам. Іншими словами, тут швидше ми можемо зустрітися з процесом творчості.

Отже, нижчий рівень дає людей недостатньо або погано пристосованих, середній - пристосувалися, а вищий - пристосовуватися.

Одночасне взаємодія двох характеристик особистості - з боку його приналежності до того чи іншого рівня психічного розвитку, з одного боку, і змістовна психологічна характеристика особистості всередині кожного рівня, з іншого, дозволили А. Ф.Лазурський побудувати конкретну евристичну типологію, що стала основою подальших емпіричних досліджень.

На нижчому рівні психічного розвитку розподіл вироблялося на основі виділення переважаючих психофізіологічних функцій: розумове, афективні - «рухливі», «чуттєві», «мрійники» і активні - енергійні, покірно-діяльні й уперті.

На середньому рівні психічного розвитку, поділ йшло за психосоціальним комплексам, відповідним ендо-і екзопсіхікі. Крім того, всі чисті типи середнього рівня А. Ф.Лазурський розбив на дві великі групи, в залежності від переважання в них абстрактно-ідеалістичних або практично-реалістичних тенденцій: непрактичні, теоретики-реалісти - вчені, художники, релігійні споглядальники і практики-реалісти - людинолюбця (альтруїсти), громадські діячі, владні,господарники.

На вищому рівні психічного рівня завдяки духовного багатства, свідомості, скоординованості душевних переживань екзопсіхікі досягає найвищого розвитку, а ендопсіхікі складає її природну підоснову.Тому поділ йде по екзопсхіческім категоріям, точніше, з найважливіших загальнолюдських ідеалів і їх характерологічних різновидам. Найважливішими серед них на думку А. Ф. Лазурський є: альтруїзм, знання, краса, релігія, суспільство, зовнішня діяльність, система, влада.

Культурно-історична теорія Л.С.Виготського

Концепція розроблялася Виготським і його школою (Леонтьєв, Лурія та ін) в 20-30 рр.. XX ст. Однією з перших публікацій була стаття "Проблема культурного розвитку дитини" в журналі "Педологія" в 1928 р.

Дотримуючись ідеї суспільно-історичної природи психіки, Виготський здійснює перехід до трактування соціального середовища не як "фактора", а як "джерела" розвитку особистості. У розвитку дитини, зауважує він, існує як би дві переплетених лінії. Перша слід шляхом природ. дозрівання. Друга полягає в оволодінні культур, способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами організації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого істор. розвитку, явл. системи знаків-символів (напр., мова, письмо, система числення та ін.)

Опанування дитиною зв'язком між знаком до значенням, використання мови у застосуванні знарядь знаменує виникнення нових психол. функцією, систем, що лежать в основі вищих психічних процесів, які принципово відрізняють поведінка чол. від поведінки тварини. Опосередкованість розвитку чоловіче.психіки "психологічними знаряддями" характеризується ще й тим, що операція вживання знака, що стоїть на початку розвитку кожної з вищих психічних функцій, перший час завжди має форму зовн. діяльності, тобто перетворюється з інтерпсіхіческой в інтрапсіхіческіх.

Це перетворення проходить кілька стадій. Початкова пов'язана з тим, що ін. чол. (Дорослий) з допомогою определ. кошти керує поведінкою дитини, направляючи реалізацію його будь-якої "натуральної", мимовільної функції. На другій стадії дитина сама вже стає суб'єктом і, використовуючи дане психол. знаряддя, спрямовує поведінку іншого (вважаючи його об'єктом). На наступній стадії дитина починає застосовувати до самого себе (як об'єкту) ті способи управління поведінкою, які інші застосовували до нього, і він - до них. Т. о., Пише Виготський, кожна психічна функція з'являється на сцені двічі - спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутр. спосіб мислення дитини. Між цими двома "виходами" лежить процес інтеріоризації, "вращіванія" функції усередину.

Інтеріорізуючись, "натуральні" психічні функції трансформуються і "згортаються", набувають автоматизированность, усвідомленість і довільність. Потім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутр. перетворень, стає можливим і зворотний інтеріоризації процес - процес екстеріоризації - винесення назовні результатів розумової діяльності, здійснюваних спочатку як задум у внутр. плані.

Висування принципу "зовнішнє через внутрішнє" в теорії розширює розуміння провідної ролі суб'єкта в разл. видах активності - перш за все в ході навчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективна діяльність, а розвиток внутр. індивід, властивостей личн. дитини має найближчим джерелом його співпраця (в самому широкому сенсі) з інлюдьми. Геніальна здогадка Виготського про значення зони найближчого розвитку у житті дитини дозволила завершити суперечку про пріоритети навчання або розвитку: тільки те навчання є хорошим, яке попереджає розвиток.

У світлі системного і смислового будови свідомості діалогічність явл. осн.характеристикою свідомості. Навіть перетворюючись у внутр. психічні процеси, вищі психічні функції зберігають свою соціальну природу - "людина і наодинці з собою зберігає функції спілкування".Згідно Виготському, слово відноситься до свідомості як малий світ до великого, як жива клітина до організму, як атом до космосу. "Осмислене слово є мікрокосм людської свідомості".

У поглядах Виготського личн. є поняття соціальне, у ньому представлено надприродне, істор. в людині. Воно не охоплює всі ознаки індивідуальності, але ставить знак рівності між личн. дитини та її культур, розвитком. Личн. "Не вроджена, але виникає в результаті культур, розвитку" і "в цьому сенсі корелятом личн. Буде ставлення примітивних і вищих реакцій". Розвиваючись, людина освоює власної. поведінку. Однак необхідною передумовою цього процесу є освіта особистості, бо "розвиток тієї чи іншої функції завжди є похідним від розвитку личн. в цілому і обумовлено їм".

У своєму розвитку личн. проходить ряд змін, що мають стадіальних природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку внаслідок литического накопичення нових потенцій, руйнування однієї соціальної ситуації розвитку та виникнення ін змінюються критич. періодами в житті личн., під час яких йде бурхливе формування психол. новоутворень. Кризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і позитивною (конструктивної) сторін і грають роль ступенів у поступальному русі по шляху подальшого розвитку дитини. Видиме поведенч. неблагополуччя дитини в критич. віковому періоді не закономірність, а скоріше свідчення несприятливого перебігу кризи, відсутності змін в негнучкій педаг. системі, яка не встигає за швидким зміною личн. дитини.

Виниклі в той чи інший період новоутворення якісно змінюють психол. функціонування особистості. Наприклад, поява рефлексії у підлітка цілком перебудовує його психічну діяльність. Це новоутворення є третім рівнем самоорганізації: "Поряд з первинними умовами індивід, складу особистості (Задатки, спадковість) і вторинними умовами її утворення (навколишнє середовище, придбані ознаки) тут (в пору статевого дозрівання) виступають третинні умови (рефлексія, самооформленіе) ". Третинні функції складають основу самосвідомості. У кінцевому рахунку, вони теж являють собою перенесені в личн. психол. відносини, що колись були відносинами між людьми. Проте зв'язок між соціально-культур. середовищем і самосвідомістю складніше і складається не тільки у впливі середовища на темпи розвитку самосвідомості, але і в самого типу самосвідомості, характеру його розвитку.

Поява Культурно-історичної теорії т. Виготського символізувала новий виток розвитку психології особистості, що знайшла реальну опору в обґрунтуванні свого соціального походження, доведенні існування первинних афективно-смислових утворень чоловіче. свідомості до і поза кожного індивіда, що розвивається в ідеальній і матеріальній формах культури, в яку приходить людина після народження.

2.3 Теорії особистості закордонних психологів

Діспозіціональна теорія особистості Г. Олпорта

В основі діспозіціонального напрямку психології особистості лежать дві загальні ідеї. Перша полягає в тому, що люди володіють широким набором схильностей реагувати певним чином у різних ситуаціях (тобто рис особистості). Тобто люди демонструють певну сталість у вчинках, думках і емоціях. Друга основна ідея пов'язана з тією обставиною, що немає двох людей, в точності схожих один на одного.

Особистість, за Олпортом, є динамічна організація тих психофізичних систем в особистість, які визначають характерні для нього поведінку і мислення, детермінують його унікальне пристосування до середовища.

З точки зору теорії Олпорта, можна визначити межу особистості як схильність вести себе подібним чином в широкому діапазоні ситуацій.

Олпорт розрізняв індивідуальні та загальні риси. При цьому власне рисою Олпорт називав лише загальні риси, а індивідуальні - особистої диспозицією або морфогенного рисою. Реальне відмінність між ними в тому, особисті диспозиції, на відміну від межі, визначаються як належні індивіду. Використовуючи поняття про загальні риси, можна, по Олпорту, здійснити порівняльне вивчення однієї і тієї ж риси, вираженою у різних індивідів або груп індивідів. Олпорт вважав, що хоча риси та особисті диспозиції реально існують в людині, вони безпосередньо не спостережувані і повинні бути виведені з поведінки.

Олпорт припустив, що є якийсь принцип, що організує установки, мотиви, оцінки і схильності в єдине ціле. Для цього він ввів термін "проприум". Проприум - позитивне, творче, що прагне до зростання властивість людської природи, воно охоплює всі аспекти особистості, що сприяють формуванню почуття внутрішньої єдності. Олпорт виділив сім різних аспектів, які беруть участь у розвитку проприума: відчуття свого тіла; відчуття самоідентичності; почуття самоповаги; образ себе; раціональне управління самим собою, нарешті, пропріатівное прагнення.

Олпорт ніколи не практикував в психотерапії і тому відмовлявся вірити в те, що зрілі і незрілі люди мають багато спільного. Олпорт тривалий час працював над створенням адекватного опису "зрілої особистості", уклавши, в результаті що психологічно зріла людина керується шістьма рисами:

1.зріла людина має широкі межі "Я";

2. зч здатний до теплих, серцевим соціальних відносин;

3. зч демон-ет емоційну неозабоченность і само-прийняття;

4. зч демон-ет реалістичне сприйняття, досвід і притязая-ня;

5. зч демон-ет здатність до самопізнання і почуття гумору;

6.зч має цільної життєвою філософією.

Нейрофізіологічна теорія особистості Г.Ю. Айзенка

Айзенк прийшов до формулювання "трехфакторной теорії особистості".

Ця теорія спирається на визначення риси особистості як способу поведінки в певних життєвих областях: на нижчому рівні аналізу розглядаються ізольовані акти у специфічних ситуаціях (наприклад, виявляється зараз манера вступати в розмову з незнайомою людиною);на другому рівні - часто повторюване, звична поведінка в змістовно схожих життєвих ситуаціях, це - звичайні реакції, діагностуються як поверхневі риси;на третьому рівні аналізу виявляється, що повторювані форми поведінки можуть об'єднуватися в деякі, змістовно однозначно визначаються комплекси, чинники першого порядку (звичай бувати в компанії, тенденція активно вступати в розмову і пр.дають підстави постулювати наявність такої риси як товариськість);нарешті, на четвертому рівні аналізу змістовно певні комплекси самі об'єднуються в фактори другого порядку, або типи, що не мають явного поведінкового виразу (товариськість корелює з фізичною активністю, чуйністю, пластичністю і пр.,), Але заснованих на біологічних характеристиках. На рівні чинників другого порядку Айзенк виділив три особистісних виміру: психотизм (P), екстраверсію (E) і нейротизм (N), які розглядає як генетично обумовлені активністю ЦНС, що свідчить про їхній статус рис темпераменту.

У величезному числі прикладних досліджень, які Айзенк провів для доказу своєї теорії, найчастіше разом з фахівцями у відповідних областях, була показана важливість відмінностей за цим чинникам у статистиці злочинності, при душевних захворюваннях,в схильності до нещасних випадків, у виборі професій, у вираженості рівня досягнень, у спорті,в сексуальній поведінці і т.д. Так, зокрема, показано, що за факторами екстраверсії і нейротизма добре диференціюються два типи невротичних розладів: істеричний невроз,який спостерігається у осіб холеричного темпераменту (нестабільні екстраверти) і невроз нав'язливих станів - у осіб меланхолійного темпераменту (нестабільні інтроверти). Також їм були проведені численні фактор-аналітичні дослідження різних психологічних процесів - пам'яті, інтелекту, соціальних установок.

Факторна теорія особистості Р.Б. Кеттелла

Реймонд Кеттел. Підхід Кеттела заснований на використанні точних емпіричних методів дослідження. Згідно Кеттела, особистість - це те, що дозволяє нам пророчити поводження людини в даній ситуації. Р. Кеттел розглядає особистість як складну і диференційовану структуру рис, де мотивація переважно залежить від субсистеми так званих динамічних рис. Межа - найбільш важливе у Кеттела поняття. Центральним для Кеттела є розрізнення між поверхневими і вихідними рисами. Кеттел вважає вихідні риси більш важливими, ніж поверхневі. Динамічні риси можна розділити на три групи: аттітьюд, ерг і почуття.

Кеттел розглядає особистість як складну і диференційовану структуру рис, де мотивація переважно залежить від субсистеми так званих динамічних рис.

Взагалі риса - найбільш важливе у Кеттела поняття. Центральним для Кеттела є розрізнення між поверхневими і вихідними рисами. Кеттел вважає вихідні риси більш важливими, ніж поверхневі. Однак нас у світлі обговорення проблеми установки, більше цікавлять ті риси, які Кеттел називав динамічними.

Динамічні риси можна розділити на три групи: аттітюди, ерги і почуття.