Процес соціалізації юнаків та дівчат

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

сім'я суспільний юнацький вік

Сім'я - це певна соціальна спільнота з конкретною системою зв'язків і взаємодії між її членами, що виникають з метою задоволення їхніх різноманітних потреб. Природну основу сім'ї складають шлюбні та родичеві зв'язки, які певним чином є первинними.

Саме в сім'ї діти просто і природно привчаються до життя, в сім'ї закладаються основи розуміння дитиною світу, з перших років життя вона засвоює моральні цінності, соціальні норми, культурні традиції суспільства. «Сім'я - унікальний суспільний інститут, ніби самою природою призначений для цілей виховання. В ній достатньо міцна нормативна основа поєднується з можливістю тонких душевних взаємовпливів і довгою індивідуальною взаємодією» [25].

Питання творчої активності особистості, удосконалення її загальної і професійної підготовки - це питання соціалізації індивіда. Поняття особистості у психології використовується в широкому і вузькому розумінні. У першому випадку особистість визначається як «сукупність психологічних якостей, що характеризують кожну людину. Термін «особистість» містить у собі такі поняття, як характер, темперамент і здібності»; «термін «особистість» охоплює, таким чином, ансамбль психологічної організації людського індивіда». Іноді особистості дають ще більш широке визначення, інтерпретуючи її як інтегровану організацію всіх пізнавальних, афективних і фізичних характеристик індивіда, що відрізняють його від інших людей. У вузькому розумінні під особистістю розуміють вищу інтегруючу інстанцію, що додає всій психічній організації людини неповторної єдності і цілісності[10,36].

У широкому розумінні слова термін «соціалізація» (від лат. socialis - суспільний) означає процес розвитку людської спільності й окремого індивіда. Це поняття широко вживається у науковій літературі:

процес засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин у його власному досвіді;

процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену суспільства і включає цілеспрямований вплив (виховання), стихійні, спонтанні процеси;

процес формування основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей тощо) на основі навчання і виховання, засвоєння соціальних ролей, у результаті чого людина перетворюється на члена сучасного суспільства;

процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей;

двобічний взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість;

процес, що передбачає взаємодію людини із соціумом, який впливає на формування її певних соціальних якостей та рис, на активне засвоєння і відтворення нею системи суспільних зв'язків.

Таким чином, під соціалізацією людини слід розуміти процес засвоєння та відтворення нею культурних цінностей і соціальних норм, а також саморозвитку і самореалізації в тому суспільстві, у якому вона проживає. Соціалізація людини - процес тривалий і дуже складний. З одного боку, будь-яке суспільство, що на кожному етапі свого розвитку виробляє певну систему соціальних і моральних цінностей, свої ідеали, норми і правила поведінки, перш за все зацікавлене в тому, щоб кожна людина, сприйнявши і засвоївши їх, змогла жити в цьому суспільстві, стати його повноцінним членом. З іншого боку, на формування особистості великий вплив мають різноманітні стихійні, спонтанні процеси, які відбуваються у навколишньому житті. Тому сумарний результат таких цілеспрямованих і стихійних впливів не завжди передбачуваний і не завжди відповідає інтересам суспільства.

Сьогодні юнацтво опинилось в умовах нестабільної суспільної свідомості, - коли немає затребуваних ідеалів в минулому, але і в теперішньому ще не віднайдені нові орієнтири, які були б адекватні змінам, що відбуваються в країні та світі. Такі ідеали необхідні для майбутнього професійного, особистісного розвитку та національного самовизначення, тому, сьогодні, юнацтву дуже важко виділити і засвоїти норми дорослого життя, що супроводжується відчуттям невпевненості у завтрашньому дні. Воднораз, сучасний етап соціального розвитку суспільства «зсунув» у психологічному і «діяльнісному» планах межі всіх вікових етапів у бік більш ранньої зрілості (у тому числі - соціальної). На відміну від порівняно недавнього минулого, до осіб молодого віку (21 рік та старше), які «щойно» закінчили ВНЗ, суспільством застосовується термін «вже дорослі люди». У зв'язку з цим зростає значущість юнацького віку як для успішного формування особистості, так і для продуктивного соціального розвитку суспільства.

Отже, соціалізація особистості - поняття широке, воно співпадає з процесом формування особистості людини, зокрема, з передачею їй цінностей, норм, культурних еталонів тощо. Соціалізація відбувається завдяки взаємодії і взаємовпливу соціальних груп, колективів, особистості і середовища. Як зазначав Г.С.Костюк, «...Середовище психічного розвитку не можна розглядати чисто зовнішньо, як механічну сукупність зовнішніх обставин. Треба брати його в зв'язку з тим, як це середовище відбивається в свідомості підростаючої особистості, які думки, почуття, прагнення, інтереси в ній збуджує. Треба розглядати його в зв'язку з дійовим ставленням самої особистості до цього середовища, до тих чи інших його умов, до навколишніх людей. Від того, як відбивається середовище в свідомості, залежить і вплив його на розвиток особистості. З виникненням нових моментів у свідомості особистості змінюється її ставлення до навколишнього, а тим самим, і вплив навколишнього на її психіку. Бувають, наприклад, випадки, коли конфлікти, що виникають через ті чи інші життєві обставини, і зв'язані з ними емоційні переживання, ведуть до радикальної зміни ставлення підростаючої особистості до навколишніх людей, у зв'язку з чим змінюються і впливи середовища на подальший розвиток емоцій, волі, характеру та інших психічних властивостей» [36].

Очевидно, залежно від характеру спілкування юнаків та дівчат в сім'ї у них формуються різні уявлення про себе. Як стверджує В.О.Столін, - залучення дитини в реальні взаємовідносини і діяльність дорослих сприяє формуванню її системи цінностей і визначенню себе відносно цієї системи. Багато з цих цінностей, зокрема, такі як праця, та чи інша професія закладаються у сім'ї, так само, як і негативні мораль і цінності батьків впливають на формування духовних цінностей дитини [36] .

Гребенніков І.В. до факторів, які впливають на спілкування у сім'ї, відносить: «матеріальні і побутові умови; численність і структуру сім'ї, її ідейно-моральний і емоційно-психологічний клімат; рівень розвитку сімейного колективу; характер взаємин між його членами; трудову атмосферу сім'ї; життєвий досвід і культурно-освітній рівень дорослих членів сім'ї; наявність вільного часу і характер організації сімейного дозвілля; особистий приклад батьків; можливість використання засобів масової інформації і культури; систему і характер внутрішньо-сімейного спілкування та спілкування сім'ї з навколишнім середовищем; рівень педагогічної культури дорослих членів сім'ї (в першу чергу, матері та батька); розподіл педагогічних впливів тощо» [39].

Цілком зрозуміло, що перераховані фактори впливають на виховний потенціал сім'ї, але не всі вони однаково значущі за своїм складом та змістом. Як зазначає В.Я.Титаренко, з виокремленням таких факторів, аналізом тих специфічних виховних можливостей і механізмів, якими кожен з них володіє, насамперед, пов'язана розробка педагогічно раціональної соціальної тактики і стратегії, спрямованих на активізацію процесу формування особистості в сім'ї.

До найбільш важливих факторів він відносить:

внутрішньо-сімейні взаємини (між подружжям, батьками і дітьми);

ідейно-політичний і моральний досвід батьків;

організація життєдіяльності сім'ї;

чисельність і склад сім'ї;

рівень педагогічної культури батьків та рівень їх освіти;

міра відповідальності старших за виховання дітей [39].

Отже, зміст і спрямованість сформованого у процесі спілкування з батьками суспільного досвіду юнаків та дівчат створює у них той внутрішній світ, через який віддзеркалюються всі впливи, які навколишнє середовище чинить на свідомість кожної особистості.

У педагогіці і віковій психології накопичена низка досліджень, присвячених вивченню проблеми становлення соціальної зрілості особистості на різних вікових етапах (К.Абульханова-Славська, В.Мухіна, В.Петровський, Д.Фельдштейн, Е.Ерік-сон).

У працях вітчизняних учених О.Бодальова, В.Караковського, С.Литвиненка, А. Мудрик, Л. Новикова, Я. Щепанського, І. Кона розкрито соціально-педагогічні аспекти проблеми; визначено соціальну компетентність особистості на ранніх етапах соціалізації (Ю.Богинська, О.Караман, О.Кононко, С. Курінна, І. Печенко, Р. Пріма, Л. Варяниця).

У роботах психологів відбито результати дослідження соціально-психологічної атмосфери середовища, психологічних процесів і явищ, характерних для первинного періоду соціалізації (І.Бех, Л.Божович, Д. Елько-нін, О.Кононко, В.Кудрявцев, С.Куліковська, В.Петровський, Т.Піроженко, Д.Фельдштейн); аналіз стосунків з однолітками та методи впливу й становлення позитивних взаємин однолітків (В.Абраменкова, І.Башкатов, М.Кондратьєв, А. Мазурова, О. Лішин, М. Розин).

Характеристика процесу соціалізації як системи, розробка основ її теорії, дослідження соціально-педагогічної природи системи соціалізації розглядається також в працях Б.Г.Ананьєва, О.І.Власової, М.Ф.Голова-того, В.С.Ільїна, В.В.Касьянова, В.В.Москаленко, Б.Д.Паригіна та ін. Соціалізація розглядається як двосторонній процес, який, з одного боку, полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків; з другого боку, як процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв'язків за рахунок його активної діяльності та включення в соціальне середовище.

Отже, аналіз філософських, педагогічних, соціально-педагогічних, соціологічних, психологічних, культурологічних досліджень свідчить про зростаючий інтерес учених до проблеми соціалізації осіб юнацького віку.

Зважаючи на актуальність проблеми, була обрана тема дипломного дослідження: «Сімейне спілкування як чинник соціалізації підлітків».

Об'єкт дослідження: процес соціалізації юнаків та дівчат.

Предмет дослідження: вплив сімейного спілкування на процес соціалізації в юнацькому віці.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці впливу сімейного спілкування на процес соціалізації в юнацькому віці.

Гіпотеза дослідження. Сiм'я впливає на становлення соціально компетентної особистості, тому що вiд сiмейної атмосфери, яка оточує дитину з перших днiв життя, великою мiрою залежить формування її життєвих позицiй.

Відповідно до мети та гіпотези визначені наступні завдання дослідження:

проаналізувати різноманітну наукову літературу з проблеми дослідження;

провести категоріальний аналіз основних понять дослідження;

проаналізувати процес соціалізації особистості, його сутність, концептуальні підходи у наукових теоріях, напрямах і школах;

охарактеризувати вікові особливості соціалізації особистості в юнацькому віці;

теоретично обґрунтувати проблему впливу сімейного спілкування на процес соціалізації в юнацькому віці;

провести власне експериментальне дослідження з метою вивчення ролі сім'ї у процесі соціалізації особистості;

підвести підсумки дипломного дослідження.

Для досягнення мети та реалізації завдань були використані такі методи дослідження:

теоретичні - порівняння, систематизація, класифікація та узагальнення змісту, показників та рівнів соціалізації юнаків та дівчат та виявлення дидактичних умов, які сприяють її формуванню у процесі навчання в загальноосвітніх навчальних закладах; вивчення та аналіз філософської, педагогічної, психологічної та навчально-методичної літератури; вивчення, аналіз та узагальнення передового педагогічного досвіду;

емпіричні: педагогічне спостереження (за навчальним процесом, учнями на уроці, проведення позакласних занять), бесіди, тестування, метод діагностики (констатуючі та формуючі експерименти), метод оцінювання сформованості соціалізації юнаків та дівчат у сучасній школі, якісний та кількісний аналіз.

1.Теоретичні засади проблеми соціалізації особистості в юнацькому віці

1.1 Соціалізація особистості як соціально-педагогічне явище: аналіз категоріальних понять дослідження

сім'я суспільний юнацький вік

У гуманітарні науки термін «соціалізація» прийшов з політекономії, де вживався у значенні «усуспільнення землі, засобів виробництва». Популяризатором терміна «соціалізація» стосовно людини є американський соціолог Ф.Гідінгс, котрий у 1887 р. у праці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, - «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людини до соціального життя» [39].

Теорія соціалізації бере початок із робіт французького соціолога та соціального психолога Г.Тарда. На думку цього дослідника, основне значення має копіювання, або наслідування, яке існує у формі звичаїв, традицій, моди, в результаті якого виникають суспільні цінності та норми, а індивіди, засвоюючи їх, соціалізуються, іншими словами, пристосовуються до умов суспільного життя та проходять процес інтеріоризації - формування внутрішньої структури людської психіки шляхом переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації і є сформована індивідуальність [24].

У процесі розвитку наук про людину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднувала ідеї нерозривного зв'язку соціалізації з освітою та вихованням; її зв'язку з адаптивними процесами; уявлення про соціальні контакти як один із змістовних аспектів соціалізації, про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для ефективної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядалася як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

Активно поняття «соціалізація» почало вживатися починаючи із 40-х рр. ХХ ст. в роботах американських дослідників А.Госліна, І.Толмена, Є.Мак-кобі, проте осмислення проблеми соціалізації почалося задовго до поширен-ня відповідного терміна. Питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, завжди було в центрі уваги філософів, письменників, а в останній третині XIX ст. почало інтенсивно досліджуватися соціологами і соціальними психологами. До утвердження теорії соціалізації відповідні дослідження відбувалися в рамках традиційних проблем людинознавства. З появою в науковому обігу поняття «соціалізація» сталася переорієнтація цих робіт у нове русло, і до середини XX ст. соціалізація перетворилася в самостійну міждисциплінарну галузь досліджень.

З кінця 60-х рр. ХХ ст. проблема соціалізації знову набуває актуальності і привертає увагу науковців. Зокрема, представники біхевіоризму трактують соціалізацію, як процес соціального виховання; представники гуманістичної психології розглядають соціальне становлення і розвиток як самоактуалізацію Я-концепції; у структурно-функціональному напрямку американської соціології процес соціалізації розкривається через процес адаптації, пристосування до культурних, психологічних і соціальних факторів навколишнього середовища.

На сучасному етапі загальні проблеми соціалізації та її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи і представники інших наук.

У сучасній науковій літературі існує досить широкий набір визначень соціалізації, які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості як психосоціогенної істоти. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.

Отже, соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це:

процес, в ході якого дитина поступово перетворюється на особистість, яка розуміє і саму себе і довкілля, набуває знань і навичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився;

процес інтеграції індивіда у суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальні інститути, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально-значущі риси особистості;

процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості;

процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин;

процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві;

способи формування умінь і соціальних установок індивідів, які відповідають їх соціальним ролям; процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних певному суспільству, соціальній спільноті, групі [1].

Одним із найбільш повних може вважатись визначення соціалізації особистості в інтерпретації М.Лукашевича: це «процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого налагоджуються різноманітні зв'язки особистості з суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формуються активність та цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що нагромаджений людством за весь період розвитку» [24].

Таким чином, соціалізація особистості є специфічною формою набуття нею тих суспільних цінностей, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як перехід від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Водночас соціалізація - найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування та розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності.

Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки життя, руйнування попереднього світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо [24].

Аналіз різних підходів до розуміння сутності соціалізації свідчить, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з розумінь ролі самої людини в цьому процесі.

Перший підхід передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури. Цей підхід може бути названий суб'єкт-об'єктним (суспільство - суб'єкт впливу, а людина - його об'єкт). Основоположниками даного підходу є французький вчений Е.Дюркгейм і американський Т.Парсонс [10].

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Його основоположниками вважаються американці Ч.Кулі і Дж.Герберт Мід [10].

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямовуваними і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

Слід зауважити, що аж до 60-х pp. ХХ століття, говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві, підлітковому віці та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до розуміння соціалізації як процесу, характерного для дорослого віку і навіть старості. Соціалізацію як процес, що триває все життя, одним із перших описав О.Брім. Соціалізація дорослих, на його думку, відрізняється від соціалізації дітей тим, що вона націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, покладаючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, а діти - лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає дітям набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана значною мірою з мотивацією.

Таким чином, соціалізація триває упродовж усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація.

Виділяють такі види соціалізації:

ейкуменна соціалізація,

соціально-побутова соціалізація,

мезосоціалізація,

економізація,

політизація,

етнокультурна соціалізація [11].

Ейкуменна соціалізація - це становлення людини в певному природному середовищі, засвоєння і реалізація нею певних програм взаємодії з природою, формування певного типу свідомості, а також відповідних форм і методів життєдіяльності. Ейкуменна соціалізація є базовою і визначає всі інші види соціалізації.

До основних структурних елементів ейкуменної соціалізації входять:

відношення до неживої природи;

відношення до рослинного світу;

відношення до тваринного світу і його найвищої форми - людини;

відношення до оточуючого космосу.

Серед основних видів ейкуменної соціалізації можна виділити такі:

державна,

громадська,

сімейна,

індивідуальна.

У процесі ейкуменної соціалізації молоді можна виділити два основних етапи: репродуктивний, підготовчий і етап продуктивний, самодіяльний. Перший етап, як правило, співвідноситься із старшим підлітковим віком, а другий - із власне молодим віком.

Сімейно-побутова соціалізація - конкретно-історичний процес станов-лення та розвитку людини в інфрасферах батьківсько-материнської а також власної молодої сім'ї, що є процесом реалізації певних соціальних програм, форм і методів життєдіяльності. Сім'я є базовою ланкою суспільних відносин, саме в сім'ї більшість людей проходить свої перші вікові стадії розвитку, зокрема, підлітковий вік та юність[10].

Виділяють три основних види діяльності, спрямованої на формування особистості:

діяльність державних, недержавних та громадських організацій;

діяльність власне сім'ї, батьків;

діяльність самих індивідів стосовно власного становлення і розвитку.

Батьківська сім'я відіграє визначальну роль в суспільному становленні молоді, тобто в мезосоціалізації.

Мезосоціалізація - процес становлення і розвитку людини в інфрасферах охорони здоров'я, виховання і освіти, побуту, вільного часу, в яких поетапно реалізуються певні програми, відповідні форми і методи життєдіяльності. Від мезосоціальної сфери залежать процеси формування людини уявлень в економічній, політичній, етнокультурній сферах.

Під економізацією людини розуміють освоєння нею певних професій і спеціальностей, її систематичну участь у виробництві матеріальних чи духовних цінностей.

Виділяють три види діяльності молодих людей у сфері економіки, у процесі якої якої відбувається економізація:

державна;

суспільна, підприємницька;

індивідуальна.

Політизація - сукупність таких форм діяльності, в результаті яких індивід засвоює політичну культуру, стаючи політичним суб'єктом. Тобто політична соціалізація - це процес входження молоді в політичне життя суспільства, що передбачає оволодіння певними політичними цінностями, нормами, зразками поведінки. Політично соціалізуватися - означає вчитися ставати активними учасниками політичного життя, формувати політичну свідомість і самосвідомість, оволодіння демократичними цінностями.

Виділяють два етапи політичної соціалізації - первинну і вторинну. Первинний етап - це сприйняття людиною політичних категорій. У ньому виділяють чотири аспекти процесу соціалізації:

безпосереднє сприйняття дитиною політичного життя, отримання інформації через своїх батьків;

персоналізація політики, в ході якої політичні фігури стають певними зразками;

ідеалізація цих політичних образів;

інституалізація - ускладнення політичної картини і перехід до самостійного сприйняття політики.

Особливість первинної політичної соціалізації полягає у тому, що молоді необхідно адаптуватися до політичної системи, до норм поведінки, ще не розуміючи їх сутності.

Вторинна політична соціалізація характеризується тим, що цей етап пов'язаний з розширенням самостійного політичного досвіду молодої людини, її вмінням продукувати індивідуальні політичні судження, переробляти отриману інформацію, формувати позиції. У ході вторинної політичної соціалізації особа здатна протистояти тиску і виражати свою здатність мати свою точку зору та ідейну позицію. Політизація виражає самокорекцію людини в процесі засвоєння політичних цінностей.

Інститутами політизації виступають усі політичні і громадські організації, які складають політичну систему суспільства, всі органи і механізми влади. Результатом політичної соціалізації стають зрілі індивіди, які не є підвладними політичним коливанням і здатні без сторонньої допомоги прийняти рішення.

Етнокультурна соціалізація - це засвоєння здатності до збереження національної культури, відтворення традицій, підтримка міжнаціонального спілкування і збагачення культур. Зміст етнокультурної соціалізації молоді полягає, насамперед, у вивченні рідної мови. Далі йде засвоєння основ національної культури і використання її на практиці.

Отже, сутність соціалізації полягає в тому, що в її процесі людина формується як член того суспільства, до якого вона належить. Е. Дюркгейм, котрий одним із перших звернув пильну увагу на проблему соціалізації, підкреслював, що будь-яке суспільство прагне сформувати людину відповідно до наявних у неї певних універсальних, моральних, інтелектуальних і навіть фізичних ідеалів. Природно, ці ідеали змінюються залежно від історичних традицій, особливостей розвитку і соціального устрою суспільства. Водночас у сучасних умовах соціалізація має багато характеристик, однакових чи більш або менш подібних у різних суспільствах.

1.2 Проблема соціалізації у різноманітних наукових підходах

Вперше поняття «соціалізація» з'явилося наприкінці XIX ст. в американській та французькій соціології, зокрема, в роботах американського соціолога Ф.Гіддінгса та французького соціолога Г.Тарда. За Г.Тардом, основним процесом взаємодії свідомості окремої людини з існуючими віруваннями, переконаннями, розуміннями бажань і намірів, які породжені суспільством, є соціалізація. Учений зауважував, що головним механізмом соціалізації (входження людини у суспільство) є наслідування, що регулюється суспільством через систему освіти (навчання і виховання), сім'ю, громадську думку й інші соціальні інститути. Г. Тард у соціалізації вбачав не лише стабілізуючий суспільний механізм і можливості забезпечення розвитку суспільства. Завдання освіти і виховання полягає у створенні передумов та умов для розвитку творчості людини, яка виникає в її індивідуальній свідомості як процес взаємодії людей у суспільстві [19].

Погляди Г.Тарда позначилися на розумінні процесу соціалізації відомим соціологом із США Ф.Гіддінгсом. На думку деяких учених, Ф. Гіддінгс уперше ввів поняття «соціалізація». Він наголошував, що соціалізація як процес розвитку соціальної природи чи характеру людини відбувається як у результаті стихійного впливу соціуму, так і завдяки впливам суспільства відповідно до «свідомих планів». Результатом соціалізації, вважав учений, має стати «плюралістична поведінка», яка забезпечує взаєморозуміння та комунікацію людей і відповідає запитам суспільства («соціальному розуму», під яким розуміється суспільна свідомість).

Проблему соціалізації людини, порушену в науці наприкінці XIX ст., почали інтенсивно вивчати в 30-х роках XX ст. На початку 70-х років вона стала однією з найпопулярніших проблем людинознавства. Аналіз численних концепцій соціалізації людини показує, що вони тяжіють до одного з двох підходів, не тотожних щодо розуміння ролі у процесі соціалізації для самої людини. Перший підхід, тобто структурний функціоналізм, представники - Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, М.Вебер, В.Парето та ін., передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як адаптацію людини до суспільства, що формує кожного його члена, відповідно до характерної культури, для цього суспільства. Цей підхід визначено як суб'єкт-об'єктний (суспільство - суб'єкт впливу, а людина - його об'єкт). Прихильники другого підходу - символічного інтеракціонізму (Ч.Кулі, У.Томас, Ф.Знанецький, Дж.Мід) виходили з того, що людина бере активну участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний.

На теоретико-методологічній основі структурного функціоналізму ґрунтується рольова теорія соціалізації. Під соціальною роллю розуміли соціальну модель поведінки, яка задається соціальною позицією особистості у системі суспільних або міжособистісних відносин. Сама особистість - функція сукупності соціальних ролей, які індивід виконує у суспільстві. Наслідком даних поглядів є визначення, подане у Міжнародному словнику педагогічних термінів Г.Террі Пейджа, Дж.Томаса, А.Маршалла (1987 р.): «Соціалізація - це процес опанування ролей та очікуваної поведінки у відносинах із сім'єю, суспільством і розвиток задовільних зв'язків з іншими людьми» [12].

Ч. Кулі, автор теорії «дзеркального Я» і теорії малих груп, вважав, що індивідуальне Я набуває соціальної якості в комунікаціях, у міжособистісному спілкуванні всередині первинної групи (сім'ї, групи ровесників, сусідської групи), тобто в процесі взаємодії індивідуальних і групових суб'єктів.

Дж.Мід центральним поняттям у соціальній взаємодії вважав «між-індивідуальну взаємодію», доводив, що свідомість кожної дитини виростає у соціальному взаємозв'язку, зі ставлення дитини до значимих для неї людей. Вона вчиться відбирати найприйнятніші правила соціальної поведінки, виходячи з того, як реагують на її вчинки батьки та вчителі. Разом з тим у дитини розвивається здатність до рефлексії, формується активне ставлення до оточення.

Дж.Мід, Е.Еріксон, К.Роджерс та інші вчені значну увагу приділяли феномену ідентичності, яка формується в індивіда соціальними процесами, що у свою чергу детермінуються соціальною структурою. Вони вбачали завдання науки в осягненні культурного змісту суспільних феноменів, а не формування певних принципів, які б приносили користь суспільству. Ідеї вчених мали великий вплив на розробку концепцій соціалізації з точки зору суб'єкт-суб'єктного підходу. У міжнародній десятитомній енциклопедії з питань виховання її автори - прихильники цього наукового підходу - відмітили, що останні дослідження характеризують соціалізацію як систему комунікативної взаємодії суспільства й індивіда.

Один з типових представників цього підходу У.Уентворт відмічає, що процес соціалізації, будучи частиною реальної культури суспільства, є за своєю природою інтерсуб'єктним. Дитина від народження постає його повноправним учасником. Він пропонує розглядати соціалізацію як інтеракцію, яка є діалогом «активностей». На його думку, «соціалізація - це визначена наявними структурами і протиборна їм діяльність нових членів, спрямована на їх входження в існуючий світ або його сектор» [12].

Зараз існує досить велика кількість концепцій соціалізації підростаючих поколінь, розроблених у рамках етнографії, соціології, соціальної психології, культурології. Зокрема у концепції англійського вченого Дж.Коулмена є спроба проаналізувати протиріччя оцінок процесу доросління підлітків між «класичними» концепціями та емпіричними дослідженнями. Учений розробив «фокальну теорію» доросління, у якій намагався показати, чому реально, незважаючи на глибокі психофізіологічні зміни, у підлітків зберігається відносна стабільність і мінімальне внутрішнє напруження. Дж.Коулмен вважає за необхідне відмовитись від стереотипного ставлення звичайної свідомості до підліткового віку як до патогенного і криміногенного періоду в житті людини. Певні негативні аспекти поведінки підлітків викликають неадекватно пильний інтерес у ЗМІ, які надають гласності частіше за все матеріалам саме такого роду. Завдяки цьому в очах дорослих поведінка меншості стає загальною характеристикою всіх підлітків: формується деякий «соціо-нормативний канон» поведінки, яка має антисоціальну спрямованість. Таким чином, концепція Дж. Коулмена підкреслює зв'язок процесу соціалізації підлітка з динамікою його внутрішнього психічного стану на тих чи інших етапах дорослішання.

Предметом дослідження американського вченого І.Таллмена став механізм сімейної соціалізації в умовах нестабільного соціокультурного середовища. Вважаючи, що зміст, якість і результат соціалізації підлітка багато в чому визначаються умовами общини, у якій проживає його сім'я, учений поклав в основу своєї теорії таке положення: «Чим краще людина навчається вирішувати проблеми у власному оточенні, будучи підлітком, тим краще вона здатна переживати стрімкі зміни, непередбачуваність світу, коли стає дорослою» [12].

На відміну від «фокальної теорії» Дж.Коулмена, де соціалізація розглядається через призму індивідуально-особистісних змін, і теорії Таллмена, яка тяжіє до аналізу мікро- і мезопроцесів, американський учений У. Бронфенбреннер у запропонованій ним концепції соціалізації концентрує увагу на зв'язку між «Я» і «Ми» і на способах його удосконалення. Свою концепцію він назвав «екологією людського розвитку», яка передбачає наукове дослідження прогресивної взаємної акомодації (пристосування) між активно зростаючою людською істотою і змінними властивостями безпосередніх умов, у яких проживає особистість, що розвивається.

Позитивістський підхід, яким стали широко послуговуватися у природничих науках для вивчення явищ природи, було перенесено на вивчення явищ соціальної дійсності. Представники цього напряму (неопозитивізм, постпозитивізм) доводять, що соціальні явища підкоряються спіль-ним законам для природи та суспільно-історичної діяльності. Суспільство розглядається як самовідтворювана структура, підвладна власним законам; дії окремого індивіда не мають значення. Свідомість людини, її внутрішній світ недосяжні для спостереження, тому наука може досліджувати лише кількісні елементи соціальної поведінки.

На теоретико-методологічних принципах неопозитивізму базуються погляди прихильників теорії обміну, які прагнули пояснити механізми взаємодії, взаємозв'язку суспільства й індивіда, механізми входження його у суспільні структури. Вони вважають, що функціональною базою суспільних відносин, на якій виростають різні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм тощо), є обмін різними типами діяльності. В основі такого підходу - припущення, які висловив ще А.Сміт в його відомій теорії трудового суспільства, згідно з якою в поведінці людини завжди переважає раціональна основа; вона й спонукає її прагнути до тих чи інших вигод: послуга, престиж, повага, успіх, гроші, любов тощо. Таким чином, рушійним мотивом людської діяльності виступає прагнення людини мати від раціональної основи певний зиск. Соціальна взаємодія для представників цієї теорії - це постійний обмін різними «вигодами», а «обмінні угоди» є тими елементарними актами, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя.

Такі погляди на соціалізацію закладено в діяльності багатьох навчальних закладів світу [13].

Представники теорії «соціального обміну» Дж.Хоманс, П.Блау вважали, що у процесі соціалізації людини суб'єктивно-психологічні аспекти її поведінки дещо ігноруються і розглядаються лише як обмін матеріальними та нематеріальними вигодами. Метою такого обміну є отримання максимальної винагороди. Вдалий обмін закріплюється в стереотипах поведінки, а невдалий - відкидається.

Для більшості теорій соціалізації важливим є питання співвідношення генетичного та соціального підґрунтя поведінки людей. Цей аспект у різних теоріях розглядається під різним кутом зору. Зокрема у соціобіології біологічний контекст соціалізації виходить на перше місце і набирає абсолютного значення. Головним вважається вивчення біологічних основ формування соціальності в індивіда, яка базується на її еволюції у людській спільності. Американський учений О.Улсон на основі експериментальних даних доводить, що сукупність генетичних нахилів або тенденцій індивіда визначає його соціальну поведінку. О.Улсон стверджує, що гени і гормони справляють стимулюючий та стримуючий вплив на поведінку людини. Прихильники соціобіології, указуючи на важливість генетичних чинників соціалізації індивіда, недооцінюють здатність людини логічно мислити, а також значення символів, які є наслідком розвитку культури. Без сумніву, біологія закладає загальні межі людського існування, але складні види поведінки навряд чи запрограмовані, особливо якщо це стосується змісту соціокультурної діяльності людей.

На відміну від дарвінівської теорії еволюції, прихильники еволюційної теорії роблять припущення, що внаслідок еволюції у людини мали б з'явитися і закріпитися гени, які сприяли виживанню не лише особини, але й близьких родичів. Таким чином, поведінка сучасної людини містить генетично зумовлені дії, доцільність яких засвоєна колишнім досвідом; характер людини формується на основі біологічних чинників. Таким чином, соціокультурні чинники у формуванні механізмів соціальної поведінки у даному напрямі відіграють незначну роль.

Проблеми адаптивної соціалізації людини аналізує в розвивальному (еволюційному) контексті американський соціальний психолог Е.Еріксон, автор еволюційної теорії соціалізації. На його думку, індивіду в дитинстві та дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці ситуації (їх є вісім) успішно, індивід на певній стадії набуває нового соціального досвіду і переходить до чергової стадії. Якщо йому не вдалося розв'язати головну проблему або вона розв'язана частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому[23].

Австрійський лікар-психіатр і психолог З.Фрейд, автор теорії психоаналізу, у своїх працях намагався довести існування конфлікту між біологічними потребами людини та культурними вимогами до неї з боку суспільства. Розв'язання конфлікту, на його думку, полягає в тому, що індивід змушений пригнічувати свої біологічно зумовлені сексуальні та агресивні наміри, оскільки цього потребують цивілізовані норми буття людини. Закладені в ранньому дитинстві культурні норми стають частиною структури індивіда, його «Я». Процес соціалізації людини пов'язаний з постійним приборканням біологічних спонук. Чим лояльніше ставлення соціальних інститутів до індивіда, тим глибший його конфлікт із суспільством. Тож конфліктний стан - явище природне і постійне[20].

У 70-80-х роках XX ст. дискусія з проблеми співвідношення біологічного та соціального активно велася радянськими вченими: психологом П. Симоновим, біологом В.Ефроїмсоном, філософом І.Фроловим та ін. У своїх роботах вони приділяли увагу перебільшенню ролі соціальних чинників у поведінці людини. В.Ефроїмсон указував на те, що в процесі природного відбору в людини виробляються такі якості, як альтруїзм, героїзм, здатність до самопожертви, повага до старших, які потрібні їй для пристосування до середовища, оскільки без етичних інститутів людство припинило б існування [28].

Марксизм розглядає взаємозв'язок суспільства та індивіда як діалектич-но суперечливий процес, використовуючи при цьому причинний, функціональний і діалектичний методи. Соціалізація зумовлена соціальною спадковістю, тобто для кожного покоління діє своя «соціальна програма», у якій відтворюється стан матеріальної та духовної культури, суспільні відносини, соціальна структура і формуються відповідні типи особистостей. З погляду марксизму, соціалізація - це процес взаємодії індивіда і суспільства, у якому обидві сторони активні, взаємозумовлені і перебувають у суперечливій єдності. Це відображується у прагненні особистості до самореалізації, вияву своєї індивідуальності та в адекватному прагненні суспільства до того, щоб особистість дотримувалася соціальних норм і правил. Марксистська концепція соціалізації приділяє значну увагу внутрішнім детермінантам соціальної поведінки індивіда, які вводять його у життєдіяльність конкретних соціальних систем і суспільства в цілому. Водночас вітчизняна марксистська традиція (В.Ядов, І.Кон та ін.) недооцінює суб'єктивний аспект соціалізації, тобто сприймання з боку суб'єкта можливостей вільної та активної діяльності. Спостерігається спроба виводити самосвідомість безпосередньо з об'єктивних умов матеріальної діяльності без урахування при цьому різних нематеріальних матерій: цінностей, звичаїв, традицій, культурних стереотипів, особливостей духовного життя, усталених норм поведінки тощо. Ототожнення об'єктивного і матеріального, суб'єктивного та ідеального, духовного - одна з причин неадекватного вивчення складних процесів соціалізації особистості. Перекручення реального розуміння ролі соціального суб'єкта у житті суспільства відбувається внаслідок нехтування ціннісно-нормативною складовою суспільної системи.

Цей недолік у розвитку науки намагалися подолати прихильники диспозиційної теорії (В.Ядов та ін.), які прагнули розв'язати суперечності між макрорівневим і мікрорівневим розглядом взаємозв'язку «індивід - суспільство», розкрити механізми соціальної поведінки особистості та формування людської суб'єктивності у взаємодії індивіда з окремими спільнотами й соціумом загалом. Диспозиція особистості - це схильність її до відповідної поведінки в конкретних умовах, можливість зробити вибір, тобто орієнтації особистості, які передують поведінці. Якщо мотиваційний механізм пов'язаний зі зміщенням у свідомості індивіда «мотив - мета», то диспозиційний - «настанова - дія». Під настановою розуміється узагальнена орієнтація, спрямованість свідомості на те чи інше явище, процес соціальної дійсності. Згідно з цією теорією настанови не існують окремо, а становлять певну ієрархічну систему. Соціальні цінності, які виробляє кожне суспільство, є критеріями особливої значущості певних матеріальних і духовних благ для існування й розвитку конкретної соціальної системи. Саме засвоєння цих цінностей на рівні структури особистості є важливою умовою існування людей у суспільстві [28].

Одним із головних напрямів соціологічної науки, який пояснює сутність процесу соціалізації особистості, є психологічний. Цей напрям розглядає проблему пояснення внутрішніх і зовнішніх детермінант соціалізації особистості з погляду екзистенційного ставлення людини до світу. Люди здатні порівнювати себе з будь-яким явищем або предметом довкілля, а також з іншими людьми і самими собою. Вони наділені свободою волі, тому «приречені» вибирати певну систему цінностей і способи поведінки, вкладаючи в них своє суб'єктивне розуміння і на цій основі творячи власний життєвий світ, сповнений відповідного смислу. У кожної людини він індивідуальний, неповторний, хоча формується під впливом суспільних відносин і культури, до якої вона належить. Український соціолог Б. Кістяківський ще на початку XX століття, критикуючи органічні (біологічні) теорії, зауважував, що в них індивід і соціум протиставляються один одному як дві протилежні сутності. На його думку, суспільство - це не що інше, як психологічна взаємодія індивідів, унаслідок якої суспільство перебільшує їх суму на величину культури [28].

Феноменологічний напрям ґрунтується на екзистенційному аналізі і розглядає суспільство як результат вчинків окремих індивідів, що мають свободу вибору. Головним у дослідженні цього напряму є свобода людини та її відповідальність за своє (і чуже) життя. Людина виступає творцем власного життя, тому для науки важливо зрозуміти значення і сенс соціальної поведінки особистості. Сприйняття людиною подій є вирішальним у розумінні того, чому вона реагує на них саме так, як чинить. Такий підхід вплинув на гуманістичний рух, де «Я» з його унікальною перспективою перебуває в центрі і є реалізацією людського потенціалу або самореалізацією, а також спонукачем до дії. Цей підхід помітний в особистісно-центричному консультуванні К.Роджерса, який, розкриваючи поняття «Я-концепції», писав: «це одночасно і уявлення, і внутрішня сутність індивіда, яка прагне до цінностей, що мають культурне походження, ...головним мотивом людини є прагнення до самоактуалізації» [28].

Екзистенційний напрям концептуально спирається на фундаментальну основу людського способу буття: ніде і ніколи не можна побачити людину поза її зв'язками з іншими; адже люди творять одне одного. На противагу марксизму, у якому об'єктивне передує суб'єктивному, ця концепція людського існування виходить з того, що інтерсуб'єктивне передує об'єктивному. Екзистенційний напрям не прагне до фундаментальних законів взаємозв'язку «індивід - суспільство», на відміну від марксизму, який використовує метод сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу виявити сутність особистості у різноманітних зв'язках і суспільних відносинах, а віддає перевагу тлумаченням реального життя індивідів.

Представники течії біхевіоризму висунули положення, згідно з яким поведінка людини, а не свідомість, має бути предметом дослідження проблем соціалізації. В основі цієї теорії лежить розуміння поведінки людини як сукупності відповідей (реакцій) на вплив найвищого середовища (стимулів). Так само пояснювалися всі суспільні процеси. При цьому не визнавалася наявність якихось внутрішніх психологічних ланок, які опосередковують відповіді людини. Будь-яка поведінка пояснювалася схемою «реакція - стимул». Відповідно до такого розуміння деякі своєрідні «схеми поведінки» у людини існували від народження. Закріплення успішних реакцій за допомогою багаторазових повторювань формує набір автоматизованих реакцій у вигляді складних «репертуарів поведінки». За такого підходу поведінка людини надто спрощується, а сама вона нібито не має психіки, свідомості, більше нагадуючи тварину.

«Когнітивна» модель соціалізації, засновником якої був Ж.Піаже, побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, а їх сукупність утворює в її свідомості своєрідний образ (картину) довкілля. Саме ця картина світу, а не сама реальність, керує поведінкою людей. При цьому головний аспект соціалізації - процес навчання мислення, розвиток пізнавальних, моральних та емоційних структур особистості. Відповідно до цієї моделі когнітивна соціалізація відбувається в кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують навчання людини. Усі стадії вона проходить послідовно, хоча швидкість і результативність соціалізації на них у різних людей можуть відрізнятися. Дану концепцію доповнив американський психолог Л.Кольберг, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до іншої (таких стадій шість) вклав не лише результати розвитку когнітивних навичок, а й здатності до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттів інших людей. Досягнення тих чи інших стадій не пов'язується з віком, а завершальні етапи підсильні далеко не всім[39].

Представники школи географічного детермінізму французький мислитель Ш.Монтеск'є (праця «Про дух законів»), німецький географ, етнограф Ф.Ратцель (праця «Земля та життя»), російський географ і соціолог Л.Мечников, французький географ і соціолог Ж.-Ж. Е.Реклю вважали, що чинники географічного середовища (рельєф, кліматичні умови, поверхневі води, моря і океани, рослинність, ґрунти) мають вирішальний вплив на соціалізацію людини, визначаючи цим економіку, політичний устрій, культуру, психологію народів. Тим, хто займається землеробством, притаманні слабкість, відсутність мужності та завзятості; просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм; степи - дух економії та централізовану владу. Історія будь-якої країни визначається, на думку Ф.Ратцеля, її розміщенням у певній півкулі, частині світу, наявністю озер, річок, морів, пустель.

Оцінюючи можливості кожної з теорій у дослідженні поведінки людини і моністичного підходу в цілому, важко не погодитися з аргументами російсько-американського соціолога П.Сорокіна: а) жодній теорії не вдалося пояснити поведінку людини і розвиток суспільного життя; б) «за допомогою однієї умови» не можна пояснити поведінку людей; в) людина підкоряється силам неорганічного біологічного та соціально-психологічного характеру, які не можна звести до однієї умови. «...Поведінку людей і хід суспільного життя не можна пояснити за однієї умови. Ці явища надто складні, вони залежать від багатьох умов. Тому й пояснювати їх слід не за допомогою однієї умови, а багатьох умов і чинників» . У своїй теорії соціальної поведінки П.Сорокін подає поведінку людини і соціальних спільнот як детерміновану сукупність, зумовлену впливом космічних, біологічних, соціальних та психічних сил. Урахування пріоритетів і ролей цих сил у конкретній життєвій ситуації є важливою умовою виховної діяльності як цілеспрямованого чинника соціалізації[39].