Витоки проблеми "національної ідеї" в історії суспільно-політичної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Витоки проблеми «національної ідеї» в історії суспільно-політичної думки

Ющенко П.А

Національна ідея є джерелом становлення будь-якої нації. Нації не виникають випадково. Ніхто не дарує іншим право бути нацією. Більше того, творення нації є процесом, який не зупиняється до кінця її існування, і саме національна ідея завжди залишається полярною зіркою-дороговказом, яка не зрушує зі свого місця, незважаючи на зміну сезонів для нації від її весняного розквіту до зимового завмирання, та переміщення будь-яких інших зірок-ідей.

Цікаве історичне спостереження сколихнуло наприкінці 70-х років минулого століття науковий світ Європи. Юджин Вебер зауважив, що ще у другій половині ХіХ століття у багатьох французьких селах місцеві жителі не вважали себе французами і це у країні, яка славиться своїм націоналізмом та знаковими теоретичними дослідженнями цієї проблеми! Так, 25 відсотків населення взагалі не розмовляли французькою, а близько 50 відсотків тих, хто досяг повноліття між 1875 та 1900 роками, вважали французьку за іноземну, при цьому основною мовою для них були місцеві діалекти, підчас незрозумілі жителям інших провінцій Франції.

На фоні цього прикладу не здається такою вже катастрофічною сучасна ситуація зі становленням української нації. Головним є стратегічний напрям руху, неухильна орієнтація на провідну зірку спільну національну ідею. Звісно, така ситуація змушує глибоко замислитись, якою повинна бути ця ідея, щоб об'єднати і примирити такі розмаїті та горді спільноти, які входять до складу цієї нації. Більше того, справжня національна ідея має не просто об'єднати і примирити ці спільноти, а зберегти за цього їхню гордість і гідність навряд чи можна створити горду і непохитну націю з пригнічених і принижених спільнот. Нових обертонів це надзавдання набуває за умов мультикультуралізму, властивого сучасному глобалізованому суспільству,коли в межах однієї країни, одного міста, а нерідко і одного району співіснують доволі різнорідні культурні утворення, а на одному й тому ж підприємстві чи організації пліч-о-пліч працюють люди різних націй і рас, різної віри і політичних переконань тощо. Така ситуація, як бачимо, лише продовжує тенденцію, яка сформувалася набагато раніше: уже не одне століття людство вирішує завдання органічного об'єднання різнорідних соціальних елементів. І нація залишається одним з найбільш успішних рішень цього завдання.

Слід зауважити, що проблема «національної ідеї» в історії суспільно-політичної думки виникає, передусім, у Західній Європі наприкінці Середньовіччя на ґрунті усвідомлення необхідності нового виправдання існування національних держав в рамках християнського світогляду. Раніше існування держав пояснювалося необхідністю забезпечення ладу в суспільстві у дохристиянські часи як ладу природного, пізніше як ладу божественного, але і у першому, і у другому випадках безвідносно до ідеї нації. Швидше більш логічним виявлялося творення імперій як вищого, порівняно з національно обмеженою формами порядку. Ґрунтовний концептуальний аналіз імперій здійснено у дослідженні авторитетного вітчизняного філософа В.П.Андрущенка, який зауважує, що імперська політика є політикою загарбницькою, і «як правило, імперія утворюється шляхом завоювання народів і територій їхнього проживання» [1,18].

Імперії на європейських теренах існували у дохристиянські часи імперія Олександра Македонського, Римська імперія до офіційного прийняття християнства. Але і саме християнство з його твердженням, (вустами Св. Павла) що «нема ані елліна, ані іудея», формувалося як релігія наднаціональна, універсальна і, якщо не створювалося спеціально для потреб імперії, то доволі успішно сприяло їх реалізації у частині творення спільної для всієї країни державної політики.

Думку щодо альтернативності імперій і націй як способів об'єднання племен одним з перших висловив К.Дж.Гейз: «Завойовницькі війни, які вела Римська імперія, міжусобна боротьба грецьких міст-держав, війни-чвари феодальних володарів у Середні віки, тривалі хрестові походи, які християнство вело, намагаючись побороти іслам,усі вони куди більше надихалися стародавнім або середньовічним космополітизмом чи вокалізмом, аніж тим, що нині називається націоналізмом [2,240].

І все ж, на нашу думку, саме у часи пізнього Середньовіччя, з розвитком національних культур європейських народів, починають створюватися засоби масової комунікації, які відрізняються як від імперських, так і від суто локальних: починаючи від розвитку національних ринків, завершуючи розвитком загальнонаціональної мови на базі появи загальнонаціональної літератури (на противагу літературі національної богеми) і перекладу Біблії з латини національними мовами (на противагу обмеженого доступу до Біблії знавцями латини переважно монахами). Лише з появою таких засобів масової комунікації з'являється запит на ідеології у власному сенсі слова і передусім на національну ідею як соціальний запит широких верств населення, яким раніше було практично однаково, кому коритися місцевим королям чи імператору.

Той самий К.Дж. Гейз стверджував, що націоналізм завдячує своїм виникненням «незвичайному комплексові економічних, політичних, соціальних та інтелектуальних досягнень, серед яких: винахід та поширення книгодрукування; піднесення національних просторіч до рангу літературних мов, яке супроводжувалося занепадом латини та інших міжнародних мов; бурхливий розвиток капіталізму та середніх класів, роль завзятих королів, які за божественним правом придушили феодалізм і консолідували та секуляризували свої володіння на національній основі; релігійні зрушення, що призвели до розколу в християнстві і до утворення державних церков» [2,242]. Більшість з цих аргументів сміливо можна брати до уваги, за винятком останніх, адже на відміну від світу германських народів, включно з Англією та США, далеко не всі країни звернулися до ідей секуляризації або націоналізації церков як до альтернативи феодалізму. Романський та слов'янський світи йшли шляхом буржуазних націй, зберігаючи здоровий релігійний традиціоналізм.

Ці об'єктивні підстави для національного єднання були стимульовані міжнаціональними війнами у пізній середньовічній Європі, що дозволило розвинутися масовій національній самосвідомості. Значущість цього воєнного чинника наголошує Юджин Каменка і стверджує, що «лише у ХІІ сторіччі у цілій низці європейських країн пагони справжньої національної свідомості почали зростати так буйно, що можна вважати: ідея ця стала впливовою» [3,92].

Набагато критичнішу позицію займає М.І.Михальченко, який вважає, що «поняття «національна ідея» виникло і було обґрунтовано у ХІХ ст. Воно мало форму або гегелівської «абсолютної ідеї» для кожного народу, або російську формулу «православ'я, самодержавство, народність, або «Британія володарка морів» тощо» [4,19]. Така жорсткість позиції цього автора, на нашу думку, пояснюється тим, що слід чітко розрізняти появу терміну «нація», формування національної ідеї як суспільного явища і нарешті рефлексивну концептуалізацію національної ідеї у творах філософів. Очевидно, що саме у останньому значенні говорить про національну ідею М.Михальченко.

Якщо звернутися до самого терміну «нація», то, за свідченням Ю.Каменки, він виникає у середні віки: «Ця племінна або національна свідомість, це прагнення розрізнити «своїх» і «чужих» простежується протягом усієї історії людства. Середньовічні університети і середньовічні церкви, які стали вживати слово нація в його спеціальному значенні,як організаційна одиниця,також використовували цю тенденцію». І далі більш визначено: «У Празькому університеті, заснованому у 1348 році, студенти були поділені на німецьку, чеську та польську нації; в університеті Абердин (Шотландія) вони були поділені на чотири нації Мар, Бачен, Морей і Негус (райони північно-східної Шотландії; у Парижі університет визнавав «нації» Франції, Пікардії, Нормандії і Німеччини» [3,90]. Як бачимо, хоча тут вживається слово «нація», причому як важлива категорія, однак це слово ще не вказує на національну ідею у сучасному її розумінні.

Таким чином, ми вважаємо, що доречно говорити про національну ідею як суспільне явище в прямому сенсі слова лише з часів появи так званих «буржуазних націй»: лише поява перших буржуазних націй подала приклад для розвитку відповідних ідей і у менш розвинених країнах. Раніше цього часу не існувало навіть можливості для формування такого поняття, як «національна ідея», адже, на наш погляд, не можна називати національною ідеєю те, що наявне у свідомості лише вузького кола представників духовної чи політичної еліти. Національна ідея не є проектом, який штучно конструюється цією «ініціативною групою», яка потім шляхом різних засобів впливу накидає її певній групі людей, формуючи з них єдину спільноту. У такий спосіб намагалися формувати свої імперії в усі часи різні історичні особи від Олександра Македонського до Гітлера, але лише у новітні часи таким штучно створеним спільнотам намагалися надавати статусу мононаціональних утворень [5].

Найгірші часи пережило людство у ХХ столітті від таких спроб створення штучних націй передусім за рахунок етнічних чисток. Але почалося таке імперське формування націй доволі давно, найближчим для нас цивілізаційним прикладом може слугувати, очевидно, «зшивання» російської держави Іваном Грозним та деякими його попередниками, яке доволі швидко за Петра Великого переросло у будування імперії. У цей період «росіянами» ставали представники не лише етнічно близьких, але й доволі віддалених етнічних груп: сучасні «найчистіші» росіяни являють собою суміш щонайменше трьох основних етнічних складових: власне слов'янського, угро-фінського та татарського елементів. Що вже казати про продовження цього процесу в історії Росії та про подальше поглинання російською «нацією» народів, які мають взагалі інше етнічне коріння, іншу віру, іншу культуру! Навряд чи політична доцільність такого зшивання може підмінити собою національну ідею, яку має народжувати зсередини сам народ.

Таким чином, для того, щоб національна ідея могла органічно об'єднати достатньо великі маси людей, необхідна наявність декількох (не лише політичних) спільних соціальних інститутів. Такими інститутами в історії людства окрім держави як основного політичного інституту, поставали церква, мова, спільний загальносуспільний ринок тощо. Саме такі інститути забезпечували формування стійкої масової комунікації, яка закріплювалась у єдиній символічній системі, яку створювала спільними зусиллями уся спільнота. Функціонування символічних систем та умови їх появи вже доволі ґрунтовно проаналізовані у світовій науці згадаємо хоча б праці. Кліфорда Гірца [6,104-150]. У такий спосіб разом з національною символічною системою виникала і сама нація як спільнота: не одне спочатку, а інше потім, але лише у нерозривній єдності. А найважливішим, центральним елементом символічної системи, яка виникає разом з нацією, якраз і є національна ідея. Тому адекватно зрозуміти національну ідею можна лише в рамках цієї системи.

Виходячи з цих міркувань, зокрема, на наш погляд, недоречно розпочинати періодизацію становлення української національної ідеї з часів Київської Русі. Символічна система тих часів була хоча й схожою, але все ж відмінною від тієї, яка почала формуватися в Україні з ХУІІ століття. Іншою була мова, іншою була віра (надто сильними залишалися язичницькі впливи). Хоча самоназва «Україна», за свідченням Д.І.Дорошенка, з'являється у літописі 1187 року, однак, перш ніж її починають використовувати у офіційних документах, проходить доволі тривалий час: «Спочатку утвердившись в мові і поняттях народу, що ми бачимо з пісень та дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку». Це «скоро» у Дорошенка є швидше компліментом, аніж історичним фактом, адже він сам тут же визнає: «Її вживають і поляки , і білоруси, і Західна Європа. Так сталося головно внаслідок повстання в половині ХУІІ ст.. козацької Української держави...» [7,24]. Цей момент рефлексії, тобто відчуття себе саме українцем, є надзвичайно важливим, як кажуть філософи конститутивним. І лише з ХУІІ століття ми можемо впевнено казати, що таке відчуття стало властивим значній частині жителів України.

Водночас, з часів здобуття Україною незалежності у 1991 році багато дослідників, у тому числі істориків, намагаються «заглибити» історію національної ідеї України. Саме такий підхід пропонує, наприклад, Я.С.Калакура [8,35]. Пропонуючи в цілому цілком виправдану і обґрунтовану періодизацію становлення української національної ідеї, цей дослідник у якості першого періоду додає період Київської Русі. В ці часи, на нашу думку, формувалися певні передумови для української національної символічної системи, але формували вони і раніше щонайменше ще за антів, яких досліджував М.Ю.Брайчевський, а то ще й за часів Трипільської культури. Але одна справа передумови появи певного історичного феномену, а зовсім інша історичний факт його появи. Позицію Я.С. Калакури та тих, хто її поділяє, можна розглядати у контексті «змагань» вітчизняних істориків з російськими: чиєю була Київська Русь українською чи російською, до якої історії вона мала більший стосунок? Якщо це питання і має певну наукову цінність, воно аж ніяк не може бути прояснене через звернення до поняття «національної ідеї»: у Київській Русі не було жодної національної ідеї, ані української, ані російської, як не було на ті часи справжньої національної ідеї у жодної країни Європи. Лише у останні століття існування Київської Русі починається щось подібне до народження перших європейських націй у Західній Європі, але на той час сама Київська Русь зазнає суттєвої кризи ідентичності передусім політичної. Власне ця криза потім і приведе до появи нових націй української, російської та білоруської.

Звісно, ці нації виникають не відразу за зразком «класичних» західноєвропейських буржуазних націй. Не досить розвиненим у ХУІ столітті був національний ринок, саме виробництво не набуло національних масштабів. Власне навіть такі загальні економічні характеристики були тривалий час спільними для Росії, України та Білорусії. Що не дозволяє говорити не лише про повноцінне утвердження української чи білоруської, але й російської нації. Ми вже згадували проблематичність етнічної ідентифікації росіян. Але й економічно Росія була критично залежною від виробництва, яке здійснювалося на території України та Білорусії, які входили д складу тодішньої імперії. Не менш вражаючою була і духовна залежність. Тривалий час Росія «годувалася» українськими «кадрами» як у церковній сфері, так і у царині світської культури. Не лише сьогодні росіяни не хочуть «віддавати» Миколу Гоголя Україні, але й у ХІХ столітті вустами російського класика літератури визнавали, що «ми всі вийшли з гоголівської шинелі».

Вже після революції 1917 року князь М.С.Трубецкой у 1927 році визнавав, що щонайменше майже до середини ХІХ століття Росія завдячувала Україні кращими представниками своєї духовної культури: «.. стара великоруська, московська культура за Петра померла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури. Це можна простежити по усім галузям культури» [9,365]. Для Трубецького така критична залежність духовної культури російської від культури української якраз і виявляється «українською проблемою». Щоправда, маючи на увазі галузі духовної культури, Трубецкой не згадує, що українська культура використовувалася за цього лише як матеріал, а слугувала вона все ж російській національній ідеї. За це М.С.Трубецкого справедливо критикував український дослідник Д.І.Дорошенко [10,380-392].

Таким чином, незаперечним фактом видається формування особливої української національної символічної системи, а разом з нею і української національної ідеї. Поза всякими сумнівами, згідно з логікою появи «класичних» буржуазних націй, в Україні надзвичайно важливу роль у становленні власної національної ідеї відіграла боротьба за здобуття власної державності часів козаччини. Водночас, варто посперечатися, що поява національної ідеї у певних народів можлива лише з утвердженням їх власної державності. Більш значущим нам видається, з одного боку, сам факт такої боротьби особливо ще й боротьби системної і тривалої, до того ж такої, що врешті-решт привела до переможного кінця. З іншого боку, не можна заперечувати той факт, що боротьба за державність виступила у ролі своєрідного каталізатору тих процесів, до яких український народ значною мірою був готовим. Йдеться про одночасну з цим процесом кристалізацію власне національної культури (не лише традиційної, але й так званої високої культури національної еліти), про впевнене становлення власної церкви (яке було лише у певний момент штучно і саме адміністративно, а не духовно підпорядковане російській церкві).

Згадуваний вище М.С.Трубецкой зауважував не лише щодо самобутності української церкви ще до Петровських реформ, але й про те, що вона сама стала зразком для церковних реформ у допетровській Росії: ««виправлення» богослужебних книг (тобто заміна московської редакції цих книг редакцією українською) і вся реформа Нікона. В цій області була здійснена повна уніфікація, причому великоруське було замінене українським» [9,363]. Втім, така заміна, як справедливо нарікав Дорошенко, відволікала національну духовну еліту від роботи над власною національною ідеєю на роботу на ідею імперії. Саме це й уповільнило значною мірою перехід від стадії поширення національної ідеї як суспільного явища до формування власне теорії української національної ідеї, яка за загальним визнанням формується в Україні на зламі ХІХ та ХХ століть. У розвинених країнах Європи формування такої теорії відбулося століттям раніше.

національний ідея символічний історичний

Література