Земельні відносини на селі
Соціально-економічне становище українського села. Джерело підтримки добробуту сільських сімей. Соціальна сфера і розвиток громад. Проблеми та перспективи земельних відносин на селі. Роль особистих селянських господарств в життєдіяльності населення.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.06.2010 |
| Размер файла | 118,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Важливе місце в комплексі правових заходів, спрямованих на соціальний розвиток села, посідають заходи з приватизації державного майна, які здійснюються відповідно до Законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Усі ці та інші нормативні акти (постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти) визначають порядок та особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі.
Свого часу, при перетворенні колгоспів у радгоспи та інші державні підприємства, передача майна відбувалась на безоплатній основі. У процесі приватизації радгоспів та інших державних підприємств майно передавалось на цій же правовій основі. Робилося це з метою відшкодування колишнім колгоспникам вартості раніше переданого ними майна державі, що було важливим чинником забезпечення життєдіяльності сільського населення, надання їм реального права на придбання частки майна внаслідок приватизації та реформування державних підприємств [69; 74].
Отримавши також і свої земельні паї, селянські сім'ї можуть нарешті визначитись щодо форми господарювання (фермерське господарство, приватно-орендне, кооператив, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи щось інше). Передача землі у власність селян є реальною передумовою розвитку підприємницької діяльності на селі і успішного її поєднання з виконанням підприємцями широкого кола соціальних функцій по наданню допомоги сільському населенню і в першу чергу уразливим його верствам: інвалідам, пенсіонерам, дітям. Формування зазначених підприємницьких структур на селі пов'язане також з наданням належних побутових і соціальне - культурних послуг приватним підсобним господарствам і забезпеченням робочими місцями сільського населення.
Отже, законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціального їх захисту.
Розділ ІІІ. Роль особистих селянських господарств в життєдіяльності сільського населення
3.1 Сутність особистих підсобних господарств в системі соціально-економічних відносин України
Незважаючи на наявність великої кількості наукових праць, що торкались особистих підсобних господарств населення, в визначенні їх соціально-економічної і досі відсутній єдиний знаменник. Вони, по великому рахунку, залишаються не осягнутими в політ-економічному, соціальному плані.
В радянські часи не існувало єдиної усталеної точки зору щодо природи ОПГ. Одні вважали ОПГ пережиточним явищем, що суперечить соціалізму, формою дрібного приватно-підприємницького господарства, що повинна відмерти [73; 36]. Інша частина вчених доводила, що ОПГ - соціалістична форма дрібного сільськогосподарського виробництва, і наводила власні аргументи. Ще частина дослідників намагалась віднайти компромісний варіант, шукаючи “особливе місце ОПГ в системі відносин власності”. В цьому випадку вони трактувались як “специфічна перехідна форма виробництва", яка існує при соціалізмі [74; 410], як “залишкова форма дрібного виробництва і неусуспільненого селянського господарства” ” [75; 89].
Теоретичні різночитання в баченні місця ОПГ в системі соціально-економічних відносин в радянські часи яскраво проявились в спробах осягнення їх основного змісту. Офіційна радянська наука так і не спромоглась дати єдине усталене визначення ОПГ. Частина визначень, що давались вченими, носила формально-описовий характер: “форма дрібного індивідуального сільськогосподарського виробництва при соціалізмі” [71; 8], “автономне сімейне виробництво", “частина соціалістичного виробничого кооперативу" [76; 44],“перехідна форма ведення господарства, яка існує при соціалізмі в сполученні з крупним промисловим виробництвом... ” [75; 19]. Інша частина виражала окремі (як правило правові) аспекти їх існування: “особливий вид особистої власності, що приносить прибуток” [71; 20], і. т.д.
Звісно, подібні форми окреслення основного змісту ОПГ не давали можливості адекватно розуміти їх соціально-економічну природу, чітко окреслити місце в системі соціально-економічних відносин.
Сучасна українська наука внаслідок зняття ідеологічних обмежень отримала можливість усунути однобічність і упередженість в визначенні сутності ОПГ. Однак, питання залишається в багатьох аспектах невивченим. Ще на початку 90-х років проф. Шепотько Л.О. поставив під сумнів правомірність застосовувати до особистих господарств населення заідеологізованих характеристик, закликав до переосмислення їх соціально-економічної сутності. Однак, по суті далі переосмислення радянської термінології справа не пішла. А ті публікації, що претендують на аналіз сутнісного аспекту проблеми [див. напр.10], в повній мірі його не розкривають.
І досі визначення ОПГ даються здебільшого за допомогою опису їх формальних ознак: “негромадські, недержавні, особисті і приватні виробничі ланки, що знаходяться в індивідуальному чи сімейному володінні" [81; 29], “форма обособленого господарювання індивідуалів на селі” [82; 33], форма виробництва продуктів та прибутку, відтворення особистої власності [83; 11]. До того ж навіть формалізовані визначення іноді неповно (частково) відображають основний зміст ОПГ. Так, статистичний збірник “Сільське господарство України" за 2000 рік визначає ОПГ як земельні ділянки, надані громадянам у власність, постійне чи тимчасове користування з метою виробництва сільськогосподарської продукції [84; 259], хоча земля виступає лише одним (і не єдиним) виробничим ресурсом в ОПГ. Так само неповним можна вважати визначення ОПГ як присадибної ділянки і господарства, що ведеться на індивідуальній ділянці землі [85; 128].
Ще одною характерною рисою сучасних досліджень з проблеми ОПГ є перенесення на них термінологічних штампів, характерних для ринкового суспільства. Типовим при цьому можна вважати визначення: ОПГ - по суті приватний сектор з рисами ринкової економіки, що зберігся, незважаючи на державну монополію на землю і функціонування командно-адміністративної, планової економіки" [86; 56].
Значна частина дослідників, аналізуючи ОПГ не з сутнісної, а з формальної сторони, ставить їх в один ряд з селянськими (фермерськими) господарствами, виділяючи в якості основної риси відмінності між цими організаційними формами наявність чи відсутність найманої праці [87; 43]. Так, В. Збарський в своїй статті фактично ототожнює поняття “особисте селянське господарство”, “селянське господарство", “фермерське господарство”, “особисте підсобне господарство”, висуваючи в якості аргументу спорідненість їх функцій, і об'єднує їх в узагальнену категорію “малі форми господарювання” [78; 48]. Однак, далі він сам фактично спростовує власну аргументацію, зазначаючи, що кожна з наведених малих форм господарювання має свої принципові відмінності, а особисті підсобні господарства об'єднують не тільки селян, але й жителів міст і с. м. т. [78; 49]. Так само мало прозорої логіки в статті В. Липчука і С. Курила [89]. Аналізуючи сучасну багатоукладну економіку, вони виділяють так званий "індивідуальний сектор аграрної економіки", відносячи до нього особисті підсобні господарства і частково (?!) селянські (фермерські) господарства в тій їх частині, що не використовують найманої праці [89; 106]. Приблизно таку ж аргументацію використовують і О. Могильний [87; 43], Л. Мельник та П. Макаренко [90; 120].
Варто погодитись з думкою тих вчених, що вважають наведені вище наукові характеристики ОПГ неповними та невичерпними для адекватного теоретичного осмислення соціально-економічної сутності ОПГ [70; 113].
Перехід до зважених і об'єктивних оцінок ОПГ можливий на нашу думку лише за умов абстрагування від їх формальних характеристик і спроб втиснути в ту чи іншу схему класифікації і диференціації тих чи інших організаційно-економічних форм, і концентрації уваги на інституційних, політ-економічних аспектах їх функціонування.
В цьому плані варто визначити ряд факторів, недостатнє розуміння або неврахування яких здатне призвести (а часом і призводить) до викривлених суджень щодо природи і сутності ОПГ.
ОПГ функціонували не лише в аграрній сфері. Суб'єктами їх ведення виступали і продовжують виступати не тільки жителі села, але й міста;
ОПГ як явище було притаманним не тільки радянській і пострадянській системі соціально економічних відносин. Історичні аналоги цього явища простежуються починаючи з періоду феодалізму в різних країнах світу;
За своєю основною функцією особисті господарства як форма самозабезпечення сім'ї усім необхідним були безумовно натуральним виробництвом, хоча це не виключало того, що деяка частина виробленої в них надлишкової продукції потрапляла в сферу обігу (на ринок);
Врахування вищенаведених факторів дає можливість найбільш повно і всебічно осягнути головні змістовні ознаки особистих господарств і наблизитись до вірного розуміння їх сутності. На нашу думку найбільш адекватним реаліям є бачення особистих господарств як однієї з форм (інваріантів) домашнього господарства. Деякі несміливі натяки на фактичну ідентичність понять “господарства населення" і “домашні господарства” знаходимо і у деяких сучасних дослідників аграрних відносин [90; 119].
На нашу думку, не існує аргументів, які б перешкоджали застосуванню Марксової характеристики домашньої праці як вільної праці в домашньому колі для потреб сімейства [91; 406] для праці в особистих господарствах. Непереконливими можна вважати аргументи тих дослідників, що вважають не можливим відносити ОПГ до форм економічної діяльності домашніх господарств на тій підставі, що в домашньому господарстві не виробляються, а лише споживаються життєві блага, та задовольняються різноманітні потреби людей [90; 120]. Можна навести безліч форм економічної активності населення в рамках домашніх господарств, спрямованих саме на виробництво благ чи послуг - промислові, сільськогосподарські, будівничі, транспортні, торгові, постачально-заготівельні і інші процеси матеріального виробництва, що протікають в рамках сім'ї і слугують створенню умов відтворення людини. Говорити про ОПГ як про одну з “проекцій" сім'ї на одну з її функцій - економічну [77; 43] дають підставу тотожність суб'єкта їх ведення (сім'я), мети ведення (виробництво і споживання необхідних для відтворення робочої сили благ, спільність факторів виробництва.
Такого роду інтерпретація є витриманою і теоретично несуперечливою як з точки зору наукової логіки, так і з позиції загальновизнаних економічних концепцій (класична політекономія, марксизм, кейнсіанство, неоінституціоналізм). Також вона дозволяє аналізувати вітчизняні соціально-історичні реалії не з позицій “парадоксальності", а виходячи з загальносвітових закономірностей розвитку соціальних інститутів (з точки зору яких радянські і пострадянські реалії є лише особливим випадком розвитку неринкових господарських систем). З історичної точки зору, виходячи з українських реалій, ОПГ являли собою залишки натурального (сімейного) укладу економіки, були на конституційному рівні формалізовані в системі радянських правовідносин і існують до теперішнього часу, слугуючи матеріальним базисом для формування більш досконалих (дрібнотоварних і товарних) організаційних форм економічних відносин.
Подібний висновок дозволяє більш чітко сформулювати основний зміст ОПГ як специфічної форми дрібного виробництва продовольчої продукції, економічну основу якої склала особиста власність на фактори виробництва, і яка була складовою ланкою домашніх господарств населення.
3.2 Роль та становище особистісних підсобних господарств в радянський період
Визначення соціально-економічної сутності і ролі особистих підсобних господарств в радянський період виступало досить важливим чинником, що впливав на їх об'єктивне становище. Адже саме вивчення теоретичних аспектів існування ОПГ як соціально-економічного явища в кінцевому рахунку формувало відношення до них влади та визначало форми і напрямки державного регулювання особистого сектору сільськогосподарського виробництва.
Варто зазначити, що з початку 30-х років, коли ОПГ виникли як соціальне явище, і до самого розпаду СРСР радянські еліти так і не сформували сталого бачення цих важливих теоретичних аспектів, що в кінцевому рахунку і зумовили численні хиби в державній аграрній політиці. Наукове сприйняття особистих підсобних господарств завжди мало на увазі крім чисто економічних підходів до їх оцінки, в першу чергу, ідеологічний бік справи.
Наукова думка була спрямована на обґрунтування ідеологічного постулату про вирішальну роль і безумовні переваги колгоспно-радгоспного сектору виробництва [71,63], а також акцентувала увагу головним чином на позитивних сторонах соціально-економічного життя країни, применшуючи труднощі і прорахунки в державному регулюванні соціальних і економічних процесів. В силу такої однобічної орієнтації, проблематика, пов'язана з особистими господарствами, дослідниками відносилась до “периферії соціалістичної дійсності" [73,171]. Факт їх існування не міг замовчуватись. Однак влада ставила жорсткі рамки для наукових досліджень. Тому вивчення різних аспектів існування і функціонування ОПГ ніколи не було повним, заснованим на ґрунтовному аналізі їх місця в системі соціально-економічних відносин [64, 20]. Від питання розгляду їх функцій, місця і значення свідомо ухилялись [61,65]. Вони не розглядались як повноправний економічний суб`єкт і важливий системоутворюючий елемент радянських соціально-економічних відносин, трактувались як другорядне, а іноді і шкідливе явище.
Особливою спрощеністю трактувань як соціально-економічних відносин в цілому, так і особистих підсобних господарств, зокрема, відсутністю серйозного аналізу їх соціально-економічної сутності і значення відзначались 40-і - початок 60-х років ХХ ст. [75,5]. Головною характерною рисою досліджень цього часу був розгляд проблеми в основному через ідеологічну призму “книжної” моделі соціалізму. При цьому зважені наукові оцінки часто підмінялись заідеологізованими штампами, теоретичним підґрунтям для яких слугували виступи партійних лідерів і цитати “класиків" марксизму.
Питання існування особистих господарств в цей час вивчалось виключно з позицій інтересів колгоспно-радгоспного сектору, як складова частина актуальної на той час проблеми комуністичного будівництва і удосконалення системи соціалістичних відносин. Так, О. Канєвський в своїй праці “Розбудова і розвиток сільського господарства УРСР” відзначав роль ОПГ в післявоєнні роки як мінімальну, І. Черняк говорив про шкідливість натуральних прибутків і товарності ОПГ, що вела, на його думку, до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму". К. Ларіонов, С. Сергєєв, А. Воронович, ряд інших дослідників наголошували на приватній сутності праці в особистих господарствах, кваліфікували останні як прояв “рвацтва", як “гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких пережитків в свідомості селян - колгоспників". Висока товарність особистих господарств на їх думку відсувала повну перемогу соціалізму на дуже далеку перспективу, оскільки вела до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму" [79,83]. Розповсюджені в ті роки твердження про великі соціальні і економічні втрати, що несе суспільство від ведення особистих господарств, слугували одним з вагомих аргументів позиції про можливість і необхідність їх знищення.
Не дивлячись на суттєву трансформацію, “підгонку" під радянські реалії, комуністична ідеологічна концепція продовжувала наголошувати на необхідності ліквідації ОПГ навіть після смерті Й. Сталіна, коли з`явилась теорія “двохфазовості” будівництва комунізму через проміжний, “соціалістичний" етап. Радянські еліти продовжували бачити в системі економічних відносин, що утвердилась в ході колективізації, лише початок перевиховання селянства в соціалістичному дусі, адже в “артілі" не завершувалась, а тільки починалась “справа створення нової громадської дисципліни, справа навчання селян соціалістичного будівництва" [80,43]. Відповідно, існування ОПГ розцінювалось радянськими теоретиками як тимчасове явище, що буде поступово подолано при переході до вищих форм соціалістичних відносин [80,44;].
Риторика з`їздів і пленумів середини 50-х років неодмінно містила ідіоми про існування “історичної закономірності розвитку сільськогосподарських артілей по шляху до комуни... ”, що передбачала швидке зникнення економічних передумов для існування ОПГ. А на рубежі 1950-60-х років з вуст окремих представників економічного і політичного істеблішменту звучали заклики “обмежити рамки особистої власності… що тягне комунізм в болото дрібних власників…”. Так, на грудневому (1958 року) Пленумі ЦК КПРС М. Хрущов відмічав, що “питання про звільнення колгоспників від малопродуктивної праці в особистому господарстві має як економічне так і політичне значення". Тоді ж, в грудні 1958 року, в промові на зустрічі з білоруськими колгоспниками партійний лідер охарактеризував особисті господарства як гальмівний елемент розвитку соціалізму, що вбирає в себе велику кількість праці радянських трудівників, звужує сферу дозвілля і відпочинку.
Прийняття в 1961 році нової програми КПРС, що передбачала будівництво комунізму за 20 років, ще більш загострило тон дискусії навколо особистих підсобних господарств: з ними в принципі змирились, але лише як з тимчасовим елементом, необхідним на першій, “перехідній" фазі становлення комуністичної формації. Дрібне, неусуспільнене індивідуальне господарювання в ОПГ - своєрідний залишок старого натурального сільськогосподарського виробництва і традиційної сімейної організації праці на базі примітивних знарядь, на думку політиків і науковців не мало майбутнього, оцінювалось як родима пляма капіталістичного суспільства, гальмівний елемент руху до комунізму, що мав неодмінно відмерти. В потязі до ведення ОПГ вбачались прояви приватновласницької природи селянства [80,36], його корисливості і дрібнобуржуазних устремлінь, що породжувались “темними” силами селянської психології.
З подібними міркуваннями були тісно пов'язані і думки про неадекватність матеріального базису ОПГ сутності соціалізму в марксистсько-ленінському розумінні, про їх суперечність, або навіть небезпечність для будівництва нового, прогресивного ладу [91,60], підспудний страх відродження на ґрунті особистої праці і особистої власності ОПГ дрібнобуржуазних тенденцій і приватновласницьких звичок, що червоною ниткою проходить через радянські дослідження.
Уявлення про ОПГ як про чужорідне для соціалістичної економіки тіло, породжене прагненнями до здирництва, були широко розповсюджені навіть тоді, коли на науковому рівні була доведена необхідність їх існування [90,63]. Зокрема в 1956 році економіст С. Сєргєєв висловлював думку, що в будь-якому особистому господарстві закладена можливість його капіталістичного переродження, відродження на його основі соціального розшарування [81,80]. П. Голубков закликав до уважного розгляду питання “чи варто відносити ОПГ… до соціалістичного господарства на рівні з промисловістю, колгоспами і радгоспами" [82,68]. У навчальному посібнику "Політекономія" 1963 року випуску частина праці, затрачена в ОПГ, трактувалась як "приватна праця", а самі ці господарства розцінювались як приватне господарство, "гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких, буржуазних пережитків..."
Подібні погляди посилювались обивательськими оцінками і ідеологічними кліше, досить поширеними в суспільній свідомості повоєнного СРСР. При цьому в якості найбільш значного фактору негативних характеристик особистих господарств з боку значної частини суспільства були розповсюджені в ті часи, і в великій мірі штучно нав'язувані владою стереотипи про можливість відродження на їх основі соціального розшарування, появи соціального прошарку, що має непропорційно-високу частку національного багатства [81,23].
В цілому, на думку дослідника соціальних і аграрних відносин Ю. Арутюняна, головною рисою наукових розробок 40-х - першої половини 60-х років було визначення необхідності рішучого подолання приватновласницьких тенденцій і застосування до деякої частини населення каральної політики, посилення методів примусу, що вважались прийнятними і виправданими як засіб боротьби з явищами, що на думку влади підривали основи радянського ладу [91,5]. Більшість вчених тих часів вважала особисті господарства пережитком старого суспільства, розсадником приватновласницьких намірів, залишковою формою одноосібних селянських господарств, що протистоїть соціалістичному громадському виробництву і гальмує його розвиток, “родимою плямою капіталізму", яка суперечить законам руху до комунізму і може призвести до “дрібнобуржуазного переродження”. Непорушний в ті часи постулат про тимчасовий, характер існування особистих господарств, про їх швидке зникнення суттєво знижував актуальність їх дослідження, звужував сферу наукового аналізу, суттєво спрощував і вихолощував розуміння їх соціальної ролі. На багатоманітті соціальних функцій ОПГ або не акцентувалась увага, або вони зводились до опису етнографічної традиційності, притаманної селянському побуту.
ІІ половина 60-х - 80-і роки ХХ ст. відзначався появою більш ґрунтовних і об'єктивних теоретичних праць з проблематики ОПГ. Це обумовлювалось як відносною лібералізацією поглядів влади на їх існування і розвиток, так і прогресом в економічній, аграрній і історичній науці. Не дивлячись на політичні і ідеологічні перепони, зусилля вчених були направлені на укріплення об`єктивної компоненти наукового пізнання. Наукові праці другої половини 60-80-х років різняться від попередніх доробок більшою зваженістю оцінок, обґрунтованістю суджень, більш цілісним підходом до аналізу соціально-економічних явищ.
Разом з тим, і в ці часи державна політика на селі оцінювалась виключно у позитивному руслі. Натомість, найбільш непривабливі сторінки відносин держави і власників ОПГ або не подавались взагалі, або подавались викривлено і фрагментарно. Так, В. Макарова характеризувала зменшення владою присадибного землекористування населення в результаті перегляду статутів артілей в 1956-1957 роках як виключно-добровільну акцію, обумовлену відмовою сільського населення від частини своїх ділянок [84; 56].
Деякі факти обмежень особистих господарств державою, посилення податкового тиску на них в ІІ половині 40-х - початку 50-х років і на рубежі 50-60-х років, трактувались взагалі як позитивні, оскільки, на думку дослідників, припиняли “роздування" ОПГ понад статутні норми і перешкоджали “гіпертрофованому" захопленню працею в них. Рішення уряду по посиленню податкового тиску на особисті господарства зображувались як цілком обґрунтовані, а ставки податку як “посильні" для виплат колгоспними сім'ями. Їх обмеження виправдовувались небезпекою впливу малочисельних фактів порушень законодавчо-встановлених норм їх ведення окремими “паразитичними” елементами на свідомість інших сільських жителів і “виходу ОПГ за рамки підсобного". Небажання селян працювати в громадському господарстві, або прагнення їх випрацювати лише визначений державою мінімум трудоднів розцінювалось як антирадянська, шкідлива діяльність. Підкреслювалась відповідність державної політики щодо обмежень особистої ініціативи, насильного залучення до громадської праці інтересам будівництва соціалізму [85; 27]. Сама діяльність радянського населення в особистих господарствах трактувалась іноді як форма отримання незаслужених і незаконних прибутків, а їх розширення - як загроза колгоспному ладу [75; 105].
Факти “роздування" особистих господарств продовжували трактуватись виключно негативно, як “збочення”, що підривали громадське господарство і відроджували приватновласницькі настрої [75; 71], хоча, з іншого боку, цілком усвідомлювались об'єктивні економічні обставини, що вели до прагнення селян збільшити підсобні господарства, слушно відзначалась слабка ефективність адміністративних, позаекономічних дій влади щодо селянства з метою зменшення їх трудової активності в особистих господарствах.
Зростання уваги до аналізу суті, природи і еволюції особистих підсобних господарств, їх місця в системі радянських соціально-економічних відносин з боку широкого кола спеціалістів - істориків, економістів, юристів в ІІ пол.60-х - 80-і роки, дозволило більш всебічно і комплексно вивчити їх роль і функції, визначити основні тенденції і закономірності розвитку, переглянути сформульовані в 30-50-ті роки заангажовані висновки про економічну шкідливість ОПГ, небезпеку їх існування, можливість переродження в дрібнотоварні господарства.
Факт успішного існування і розвитку ОПГ, великої уваги до них з боку населення в цей період, вже пов'язувався не стільки з “приватновласницькими пережитками", скільки з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил країни, економічними недоліками громадського виробництва, його нездатністю задовольнити всі потреби населення в прибутках і продуктах харчування, незацікавленістю трудівника в розвитку громадського господарства.
Тогочасна наука визнала об'єктивний характер існування ОПГ в радянській економічній системі і відсутність суттєвих передумов для їх зникнення в найближчій перспективі, а також визначила їх важливі економічні і соціальні функції.
Вже в кінці 70-х - початку 80х років були зроблені висновки про відносну ефективність дрібного виробництва (яким було ОПГ) в умовах соціалізму і внутрішніх факторах його сталості, можливість і доцільність використання потенціалу сімейних форм господарювання для потреб вдосконалення суспільного відтворення. Тому, скажімо, праці Г. Шмелева [84] та І. Макарової [85], написані в 80-і роки відрізняються більш реалістичними оцінками економічної ефективності, ролі і місця ОПГ в виробничій, соціальній сферах радянського суспільства. Вчені більш відверто почали висловлюватись про прорахунки влади в політиці щодо ОПГ, визнали низьку ефективність, негативні економічні і соціальні наслідки застосування непродуманих методів впливу на їх розвиток.
З іншого боку, навіть в 80-і роки ХХ ст. Для переходу від локального вивчення окремих історичних, економічних, правових аспектів їх розвитку до об'єктивного аналізу їх природи і сутності на основі застосування вищих форм теоретичного узагальнення і логічного синтезу так і не було створено належних умов. Об'єктивні висновки продовжували сполучатись з заідеологізованими кліше щодо тимчасового характеру існування ОПГ. В притаманній для радянських часів формі підкреслювалась повна їх залежність від громадського виробництва, а їх висока продуктивність пов'язувалась, в першу чергу, зі зв'язками з колгоспно-радгоспним сектором [71; 39]. Підкреслювалась економіко-господарча, технічна, юридична залежність ОПГ від громадського сектору, а також суттєво применшувалась їх роль як в продовольчому забезпеченні країни, так і в цілому в соціально-економічних відносинах.
Таким чином, несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічних перетворень, а з іншого - символізував їх недосконалість, було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм", що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.
3.3 Сучасні соціологічні дослідження становища особистих підсобних господарств на селі
Селянське господарство, що було історичною основою ведення сільського господарства українців, не втратило свого значення і зараз. Для переважної більшості сільського населення особисте господарство є сферою прикладання праці, що забезпечує сільські родини продуктами харчування та грошовими доходами. Протягом 1998-2000 рр. у рамках соціального моніторингу аграрних реформ (Проект приватизації землі та реорганізації КСП в Україні) проводилися дослідження джерел доходів сільських домогосподарств та їх значення для селян. У процесі дослідження було з'ясовано, що найважливішим джерелом доходів сільського домогосподарства було особисте підсобне господарство (ОПГ), частка якого у структурі доходів постійно зростала. За даними опитування 2000 р., 83% селян вважали дуже важливим джерелом забезпечення добробуту своїх сімей доходи, отримані від особистого підсобного господарства. У 2000 р. респондентів просили приблизно оцінити частки доходів, отриманих від сільськогосподарського підприємства та особистого підсобного господарства, якщо прийняти за 100% річний сукупний дохід домогосподарства. У середньому дохід від ОПГ склав 65%, а дохід від зайнятості у сільгосппідприємстві - 23%, тобто, у середньому, частка доходу, отримана від ОПГ, майже втричі перевищувала частку доходу від зайнятості у сільгосппідприємстві. Одним із завдань дослідження "Стан та перспективи українського села" 2005 року стало вивчення тенденцій щодо зміни ролі особистого селянського господарства (до 2003 року - особистого підсобного господарства) у життєдіяльності сільського населення [89; 24].
Із статистичних даних відомо, що частка селян, зайнятих тільки в особистих селянських господарствах, зростає відповідно до скорочення зайнятих у сільськогосподарських підприємствах. За даними дослідження "Стан та перспективи українського села" (2005 р) частка селян працездатного віку, зайнятих тільки в особистому селянському господарстві, склала 10%. Однак ця цифра суттєво варіює залежно від регіону й типу сільського поселення. Меншою від середньої (меншою 10%) є частка самозайнятих в ОСГ селян працездатного віку на Галичині, у Північно-Західному, Подільському, Центральному, Північному та Південно-Східному регіонах та середньонаселених селах (з чисельністю населення від 501 до 1000 осіб та від 1001 до 3000 осіб). Натомість, більший від середнього (понад 11%) показник самозайнятих в ОСГ - у Південно-Західному, Північно-Східному, Південному регіонах, у Донбасі, в малих (до 500 осіб) та великих (від 3001 до 5000 осіб і більше) селах [89; 124].
Виробництвом продукції у власних або спільних із родичами ОСГ займаються також сільські пенсіонери (крім хворих та немічних), частка яких у вибірці склала 37%. Решта груп респондентів визначала свій статус як "працівники виробничої та невиробничої" сфери села, безробітні тощо. Із результатів розподілу даних опитування щодо самовизначення статусу зайнятості важко оцінити справжнє охоплення сільських жителів працею в ОСГ. Більш об'єктивні дані отримано в ході аналізу результатів відповіді на запитання про наявність особистого (підсобного, присадибного) господарства (городу, садка, худоби). З усіх опитаних сільських мешканців 94% ствердно відповіли на це запитання. Основним мотивом ведення ОСГ є виробництво сільськогосподарської продукції, яка, у свою чергу, може або використовуватися для власних потреб, або обмінюватися чи продаватися.
За даними опитування, продають частину виробленої продукції 38% власників ОСГ, а обмінюють на іншу продукцію або послуги - 14%. Проте переважно вироблена в ОСГ сільськогосподарська продукція:
використовується для власних потреб: для 56% селян ця продукція є основним джерелом харчування їхніх сімей (у Північно-Західному регіоні - для 74%, Північно-Східному - для 70%), а ще для 30% - додатковим джерелом харчування [46; 67].
Серед особистих селянських господарств, що виробляють продукцію на продаж, кожне п'яте реалізовувало до 25% виробленого, 12% - до половини, а 6% - понад половини виробленої сільськогосподарської продукції. Спостерігається диференціація у регіональному аспекті. Менше чверті виробленої продукції продають 36% селян у Поліссі (Північно-Західному регіоні).
Від половини до двох третин виробленого продають 18% селян Придніпров'я (Південно-Східного регіону). Найбільша частка тих, хто реалізує понад 75% вирощеної продукції, проживають у Південному регіоні України [89; 134].
Отже, товарними (такими, що виробляють продукцію на продаж або обмінюють на іншу продукцію) можна вважати половину ОСГ. Аналіз товарності включає також дослідження місць і каналів збуту агропродовольчої продукції та перспективи розширення виробництва і реалізації продукції. Найчастіше продукція реалізується у власному селі (на це вказали 32% власників ОСГ). Можна припустити, що більшість цієї продукції обмінюється або продається незначна її частина, і не за високою ціною, адже статки та можливості приблизно однакові. У Північно-Західному регіоні понад 50% селян реалізують вироблену в ОСГ продукцію у своїх населених пунктах. Дослідження виявило, що найчастіше реалізують свою продукцію у власних населених пунктах мешканці найменших сіл: 40% тих, хто реалізує продукцію власного виробництва у своїх населених пунктах, проживають у селах із чисельністю населення до 500 осіб. Це може бути пов'язано із неперспективністю сіл, віддаленістю їх від магістралей та міст, переважанням у структурі населення людей похилого віку. Натомість 16% опитаних власників ОСГ продають свою продукцію в районних центрах і 11% - в обласних Дослідження каналів реалізації виробленої на продаж продукції виявило, що найпоширенішим каналом реалізації є ринок: 60% товарних ОСГ реалізують сільгосппродукцію на організованих або стихійних ринках (40% та 20% відповідно). У регіональному аспекті цей канал реалізації найбільше використовується в областях Південно-Східного регіону, а у поселенському аспекті - у найменших селах (до 500 осіб). Понад 40% товарних ОСГ реалізують вироблену продукцію посередникам (у своєму селі та в інших населених пунктах), а 27% - організованим регулярним збирачам продукції. Останній канал є привабливим для жителів малих сіл, переважно віддалених, з недостатньо розвиненою транспортною інфраструктурою, де для продажу виробляється невелика кількість продукції і мешкають люди переважно похилого віку.
У магазин, заготконтору чи безпосередньо переробному підприємству продукцію постачають в середньому 10% усіх власників товарних ОСГ. Ці канали реалізації продукції залишаються малопривабливими для сільгоспвиробників через невигідність. Лише 19% опитаних (найбільше - у Північно-Західному (38%) та Південно-Східному (35%) регіонах) здавали протягом останніх двох років молодняк великої рогатої худоби або свиней переробним підприємствам або цехам сільгосппідприємств. З них майже третина не отримували доплату за продану на забій або переробку худобу з підвищеними ваговими кондиціями, тому що не знали про таку можливість, 18% просто не доплатили, лише кожен четвертий отримував доплату [89; 139].
Таким чином, понад чверть власників ОСГ реалізують вироблену у своєму підсобному господарстві продукцію. Однак, чи є доход від продажу цієї продукції достатнім для того, щоб вважати ОСГ справді товарним з подальшою перспективою розвитку фермерського господарства? Майже половина (48%) селян продають свою продукцію за ціною, нижчою, порівняно із ціною на аналогічну продукцію на організованому ринку найближчого міста (селища). Ще 43% - приблизно за такою ж, як на ринку, ціною. Серед тих, хто вважає, що продає свою продукцію за зниженою ціною, 38% оцінюють таку різницю в цінах до 20%, ще у 27% продавців ціна нижча на 21-40%, а у третини - на 41-61%. Хоча ці оцінки є суб'єктивними, однак вони дають підстави висловити припущення про несприятливі умови реалізації продукції дрібних сільгоспвиробників.
Одержані результати дозволяють також зробити припущення щодо мотивів реалізації продукції ОСГ. З одного боку розміри та продуктивність особистих підсобних господарств сільського населення орієнтовані переважно на підтримання життєдіяльності сільських сімей і не можуть приносити суттєвих прибутків. Це підтверджують дані опитування, згідно з якими для переважної більшості селян сільгосппродукція, вироблена в ОСГ, є основним чи додатковим джерелом харчування, а третина опитаних або обмінює її на іншу, або віддає батькам, друзям, знайомим, родичам. З іншого боку, майже 40% селян продають вироблену продукцію, однак значну частину - за цінами, нижчими, ніж ціни на організованому ринку. Отже, йдеться не про продаж задля отримання вагомого прибутку, а про реалізацію надлишків. Цей висновок підтверджують відповіді сільських жителів на запитання щодо прибутковості особистих селянських господарств. Лише 32% вважають свої господарства прибутковими, 58% - не вважають, 10% - не визначилися. Відповіді селян різних регіонів на запитання щодо прибутковості ОСГ суттєво відрізняються. Найбільша частка селян, що вважають свої ОСГ прибутковими, у Поліссі та Придніпров'ї (Північно-Західний регіон - 44,5%, Південно-Східний - 59,3%), а найменша - на Галичині (7,6%) й Слобожанщині (Північно-Східний регіон - 14,5%) [90; 23].
Трансформаційні процеси в аграрному секторі країн з перехідною економікою супроводжувалися перетвореннями у складі та структурі виробників сільськогосподарської продукції на користь середніх, дрібних і великих приватних товарних господарств (ферм) або їх об'єднань, а фермер став синонімом типового ринкового сільськогосподарського виробника. На жаль, фермерство в Україні все менше розглядається як один з провідних варіантів розвитку вітчизняного аграрного сектора. Понад три чверті селян не хотіли б організовувати на базі своїх ОСГ сімейне фермерське господарство. Лише 15% погодилися б, причому 5% - за певних умов, серед яких найчастіше згадуються наявність коштів, землі та техніки для її обробітку, державна підтримка (кредитування, дотування та налагодження каналів і гарантії збуту). Найбільша кількість охочих започаткувати сімейний фермерський бізнес проживає на Півдні України (17% бажаючих і ще 6% - за певних умов), що пов'язано з відносно невеликою кількістю та щільністю сільського населення, гарними ґрунтово-кліматичними умовами і можливістю вирощувати високоприбуткову овочево-фруктову продукцію, соняшник тощо.15% селян Північного регіону також хотіли б розвивати фермерські господарства, що може бути пов'язано з їх розташуванням поблизу Києва.12% селян Полісся (Північно-Західний регіон) хотіли б створити сімейні фермерські господарства за певних умов - тут традиційний район розвитку молочного скотарства, яке за умов державної підтримки може бути досить прибутковим. Найменш оптимістично щодо організації власного сімейного фермерського бізнесу налаштовані селяни Поділля і Галичини - відповідно 90% і 82% власників ОСГ тут не хочуть стати фермерами [68; 46].
Ведення власного сільськогосподарського бізнесу (фермерського типу) включає багато аспектів: підприємливість, поінформованість щодо ринкової кон'юнктури, налагоджені канали збуту продукції, оптимальне фінансування, кредитування тощо.
Натомість, функціонування ОСГ, що здійснюється переважно в межах натурального або напівнатурального типу, вимагає менших витрат, і досить часто продовжує використовувати ресурси сільськогосподарського підприємства.
Згідно з даними загальнонаціонального опитування 2000 року понад половина працівників і пенсіонерів сільгосппідприємств вважали, що виробництво продукції в їхніх особистих підсобних господарствах залежить від можливостей сільгосппідприємства, членами якого вони є [68; 52].
Лише 24% респондентів тоді вважали свої підсобні господарства незалежними від сільгосппідприємства. Значна частка респондентів (25%) не відповіли на це запитання, що цілком зрозуміло з огляду на поширення такого негативного явища, як розкрадання майна сільгосппідприємств. Ще п'ять років тому сільськогосподарські підприємства повністю або частково забезпечували сільські домогосподарства кормами, насінням, добривами, молодняком худоби і птиці, послугами з оранки городів, транспортними послугами тощо. Для 29% респондентів, які визнали залежність своїх підсобних господарств від сільгосппідприємства, вона була значною, ще для 43% - незначною. Натомість у 2005 р. лише у 15% селян (переважно у мешканців малих сіл (26%) та жителів Південно-Східного (57%) регіону) існувала значна залежність виробництва продукції у власному підсобному господарстві від можливостей та наявних ресурсів сільсько-господарського підприємства. Ще у чверті опитаних така залежність була незначною. Отже, за п'ять років реформування сільгосппідприємств зменшилася залежність від них сільських домогосподарств і відповідно зросла частка сільських домогосподарств, які самостійно вирішують проблеми ресурсного забезпечення своїх селянських господарств - до 54% у середньому (а у західному Поліссі - 66%).
Правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства було визначено у Законі України "Про особисте селянське господарство" (№742KIV), прийнятому ще у травні 2003 р. З усіх селян-власників ОСГ, на яких, власне, спрямована основна дія закону, про його існування знають лише чверть. Найвищу обізнаність мають жителі Південно-Східного регіону (41%) та Поділля (32%), а також працездатні працівники від 36 років (32%). Лише 6% селян вважають, що прийняття цього закону сприяло вирішенню певних проблем їх власного ОСГ (лише у Південно-Східному регіоні цей показник сягнув 25%). Майже 70% респондентів негативно відповіли на це запитання, ще чверті було важко визначитися з відповіддю [68; 61].
Відповідно до чинного законодавства України ознакою особистого селянського господарства є те, що вироблена в ньому сільськогосподарська продукція призначена, насамперед, для власного споживання, отже, діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності, тому власники ОСГ не вважаються суб'єктами підприємницької діяльності. Майже дві третини селян позитивно оцінюють цю норму. Ще третині було важко визначитися з відповіддю.
Якби виникла необхідність і власники ОСГ, які реалізують вироблену продукцію, змушені були зареєструватися суб'єктами підприємницької діяльності (стати приватним підприємцем), то 35% із них скоріше за все шукали б можливість продати продукцію там, де не вимагали б документів про реєстрацію, 23% - скоротили б виробництво продукції до потреб родини, кожний десятий припинив би продавати продукцію власного підсобного господарства, а 21% респондентів не визначилися із відповіддю на поставлене запитання. Лише 4% погодилися б на реєстрацію, але за умов помірних податків та дотацій на виробництво з боку держави [68; 96].
Статтею 4 закону про ОСГ визначається, що вони "підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики". Насправді ж лише 23% власників ОСГ підтвердили факт обліку виробленої ними продукції сільськими (селищними) радами. Найкращим чином ця законодавчо внормована робота проводиться на Поліссі (Північно-Західний регіон - 58% опитаних підтвердили факт обліку), найгірше - на Донбасі (2% ОСГ обліковувалися). Половині селян взагалі байдуже, чи буде обліковуватися вироблена ними в ОСГ продукція, чи ні, кожний п'ятий ставиться до цього позитивно або ще не визначився Однак 15% респондентів (у Південному регіоні - 28%, серед жителів малих сіл - 23%) не подобається факт обліку їхньої продукції переважно через побоювання сплати податку та можливі зловживання з боку контролюючих органів.
У статті 7 закону про ОСГ прописано основні права та обов'язки членів особистих селянських господарств. Серед них - права відкривати рахунки в установах банків й отримувати кредити; отримувати трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо [71; 68].
Чи користуються члени ОСГ наданими їм законодавцями правами? На жаль, відповідь на це запитання поки що є негативною. Так, 96% респондентів відповіли, що не брали протягом останніх двох років кредит у банку на потреби особистого селянського господарства (переважно через відсутність потреби (44%) або можливості (4%) у кредиті, через великі відсотки (6%) тощо). Про можливість брати участь у конкурсах сільгоспвиробників для отримання бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм взагалі не чули 18% селян, а решта 82% не брали в них участі. З усіх опитаних 98% власників ОСГ не отримували протягом останніх двох років бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм. Більшість селян (93%) ведуть свої підсобні господарства індивідуально, не об'єднуючись на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з іншими ОСГ.
Підтримці дрібних сільгоспвиробників покликаний сприяти Закон "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", одне з завдань якого - надання практичної допомоги дрібним сільськогосподарським товаровиробникам в освоєнні ринкових методів господарювання, щоб вони стали повноправними суб'єктами аграрних ринків. Більше третини селян погодилися з необхідністю послуг дорадчих служб (агрономів, зоотехніків, економістів тощо) для ведення власного господарства, причому 7% з них згодні за них платити [72; 67].
Питання пенсійного забезпечення сільськогосподарських працівників завжди було і залишається надзвичайно складним, а членів ОСГ - ще й невирішеним. Половина селян працездатного віку (жінок до 55 років та чоловіків до 60 років) стурбовані невизначеністю з приводу власної пенсії у майбутньому. Серед молоді до 35 років цей показник становить 63%, а тих, кому від 36 років і до 55-60 років - 75%. Однак право членів ОСГ отримувати трудову пенсію гарантоване законом про ОСГ. Більше того, у статті 9 наголошується, що "члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню, а пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплата ними збору до Пенсійного фонду України здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" [88; 90].
Отже, на власну пенсію пропонується заробляти самому, здійснюючи внески до Пенсійного фонду. На таку пропозицію згодні пристати близько 20% селян (на Галичині таких - третина), сплачуючи щомісяця здебільшого 15-30 грн. за умови стабільної роботи та зарплати і гарантій повернення цих грошей у майбутньому. Кожен п'ятий стверджує, що за нього внески до Пенсійного фонду платить підприємство.
Окрім прав члени ОСГ мають також певні обов'язки (дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку тощо). Результати опитування свідчать, що обов'язки, покладені державою на селян, виконуються ними сумлінно. Так, 84% респондентів стверджують, що дбають про підвищення родючості ґрунтів у власному господарстві (найбільший цей показник у Південно-Східному регіоні - 94%, найменший - на Донбасі (70%). Своєчасно сплачують земельний податок або орендну плату за використовувану землю 90% власників ОСГ (70% роблять це регулярно, 20% - іноді з затримками). Відповіді на запитання про дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарно-екологічних та інших вимог виявилися не зовсім однозначними. Чверть опитаних зазначили, що немає потреби у контролі за дотриманням стандартів для продукції, яка виробляється в ОСГ, ще 14% не мають ніякої інформації про існування таких нормативів. Однак половина членів ОСГ вважають, що спроможні дотримуватися чинних нормативів (з них 10% - за умови відповідного навчання та організації контролю якості).
У законі про ОСГ зазначається, що окрім виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, господарська діяльність може бути також спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас. Однак дослідження виявило низьку поінформованість сільських мешканців щодо сільського зеленого туризму. Лише п'ята частина селян знає, що таке зелений туризм, ще 24% дещо чули про це, а понад половина опитаних нічого про це не знає. Найвищий рівень обізнаності демонструють жителі традиційних туристських регіонів: Південно-Західного (34%), Північного (26%) та Галичини (22%). З усіх опитаних кожен десятий погодився б приймати в своїй оселі туристів, а ще 6% погодилися б на це за певних умов, серед яких основними є: благоустрій та облаштування оселі, навчання й підтримка (у тому числі фінансова) з боку місцевих і державних органів влади, розвиток відповідної інфраструктури. Найбільшу зацікавленість щодо можливості приймати у своїх оселях туристів виявили жителі Північного (20%), Південно-Західного (17%) та Південного (13%) регіонів [88; 27].
Зважаючи на те, що основною умовою прийняття і розміщення туристів називається відповідний рівень облаштування оселі, у респондентів поцікавилися, чи погодилися б вони створити належні умови для відпочиваючих (душ, туалет, харчування тощо). Загалом на це погодилися б 15% опитаних, відмовилися - 38%, не змогли визначитися з відповідями - 47%. Готовий облаштувати свою оселю для прийому туристів кожен п'ятий сільський житель Закарпаття та Буковини, Північного регіону та Півдня.
Не дивлячись на різне відношення до ОСГ не тільки у респондентів різних вікових категорій, та мешканців різних регіонів, можна зазначити найбільш прибуткові та перспективні сфери діяльності ОСГ.
Отже, по-перше це традиційне виробництво, переробка і споживання сільськогосподарської продукції, реалізація її надлишків. Один з новітніх і популярних видів діяльності ОСГ є господарська діяльність спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас, особливо поблизу історичних пам'яток, заповідників, водойомів.
Подобные документы
Зміни чисельності населення України. Відтворення сільського населення. Демографічне навантаження сільського населення працездатного віку. Динаміка дитячої смертності у сільській місцевості. Демовідтворні тенденції на селі. Старіння сільського населення.
курсовая работа [121,4 K], добавлен 17.12.2014Розвиток громадянського суспільства. Становище людини у світі праці. Структурні складові соціально-трудових відносин. Предмети соціально-трудових відносин і їхня структура, принципи і типи. Рівноправне партнерство. Конфлікт, конфліктне співробітництво.
контрольная работа [643,0 K], добавлен 22.03.2009Розпад сімей як соціальна проблема суспільства, його соціальні причини. Соціальні проблеми сімей. Типи патогенної батьківської поведінки. Характерні особливості неблагополучних сімей. Проблеми родини, що має дітей, схильних до вживання наркотиків.
реферат [18,5 K], добавлен 13.02.2011Основні аспекти стратегії розвитку сільських територій. Аналіз причин виникнення проблеми соціального розвитку села, шляхи та способи її розв'язання. Подолання проблем є безробіття, бідності, поглиблення демографічної кризи, занепаду та відмирання сіл.
реферат [24,2 K], добавлен 19.05.2014Розгляд рівня життя населення як соціально-економічного поняття. Визначення основних показників купівельної спроможності, добробуту суспільства. Структура доходів населення України, темпи їх приросту. Дослідження проблеми зайнятості і соціальних виплат.
презентация [1,4 M], добавлен 24.11.2015Місце соціальної роботи в сучасному суспільстві, її основні напрямки. Сучасний стан та розвиток соціальної роботи в сільський місцевості. Соціальна робота на селі. Робота Житомирського обласного центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді.
курсовая работа [65,4 K], добавлен 17.02.2011Причини українського безробіття та неучасті громадян у ринку праці. Соціально-економічні проблеми якості зайнятості населення на ринку праці України. Безробіття як соціально-економічна проблема населення України. Стан та проблеми безробіття в Україні.
статья [19,0 K], добавлен 11.04.2015Організаційно-правові основи соціально-трудових відносин у сфері зайнятості. Характеристика ринку праці. Безробіття, як соціально-економічне явище. Причини його виникнення. Аналіз структури державної та регіональної програм зайнятості населення України.
курсовая работа [239,8 K], добавлен 30.03.2013Системний підхід і мислення: джерела і передумови соціальної інформатики. Роль інформатики в створенні інтелектуально-інформаційного суспільства. Соціально-інформаційний підхід до проблеми інформатизації освіти. Мораль і моральність в суспільстві.
курсовая работа [1,9 M], добавлен 27.01.2011Сутність соціальної стратифікації, основні категорії та системні характеристики. Теорія соціальної стратифікації та її критерії. Процеси трансформації структури населення та дослідження соціально-стратифікаційного виміру українського суспільства.
дипломная работа [140,2 K], добавлен 23.09.2012
