Теорія самогубств Е. Дюркгейма

Запобігання самогубства -- головна мета. Блекстон пропонує спосіб протидії жіночому самогубству, який в той же час міг би бути корисним для анатомічних досліджень. Він вважає «мудрим» закон, згідно якого слідчий, який проводить дізнання у випадках насильницької і зухвалої смерті, чи коронер, віддавав мертве тіло хірургу, який, «розрізавши його своїм ножем, віддав би потім на публічний огляд». Джон Веслі, перший реформатор методистської церкви, володів досить достатньою уявою. У 1790 році він запропонував, щоб оголені тіла жінок-самогубць тягли по вулицях. Наруга над трупом була античною формою запевнення людей в ницості здійсненого злочину. До 1870 року засоби залякування, що були направлені проти самогубства у англійському законі, стосувались в більшій мірі матеріальної власності померлого, ніж його фізичного тіла. Майно людей, які здійснили самогубство і які визнані при цьому у здоровому глузді, оголошувалось конфіскованим у королівську казну. До 1961 року англійський закон все ще притримувався думки, що майно покійних могло бути підвернене каральним санкціям; спадкоємцям самогубця не виплачувалась сума, на яку він застрахував своє життя, якщо можливість такого кінця не оговорювалась в якості особливої умови заздалегідь. Сьогодні не тільки підбурювач до самогубства, але і людина, яка вижила після суїцидальної спроби, в більшості країнах розглядається як співучасник здійсненого злочину. В деяких штатах США спроба самогубства до цього часу розглядається як кримінальний акт.

Як відмічає Дюркгейм, «причини смерті у більшості випадків відбуваються зовні, а не всередині нас…». Здавалося б, закон повинен визнавати тільки нездоланні обставини, які діють зовні. Смерть же у результаті самогубства, оскільки вона зароджується всередині особистості, -- не «force majeure» і не «стихійне лихо», а одностороннє анулювання контракту. Розриваючи тканину за своїм бажанням, така смерть порушує закон.

Відповідно, співпраця для продовження життя -- будь-які засоби, які використовуються для запобігання самогубства, можуть бути виправдані. По суті, наприклад, лікаря не повинно хвилювати те, що засоби, які використовуються ним для силової дії на пацієнта, що проявляє схильність до саморуйнування, з метою заспокоїти його, ізолювати від зовнішнього світу, забезпечити йому потрібний йому медичний догляд і провести з ним бесіду, можуть зруйнувати аспекти тієї самої особистості, якій лікар намагається надати допомогу. Сама медична модель підтримує стандартне правило: будь-яка вказівка на ймовірність самогубства, будь-яка загроза смерті повинні стати сигналом для термінового застосування замків, ліків і постійного спостереження -- того, що звичайно призначається для злочинців.

З точок зору соціології, юриспруденції, теології і медицини запобігання самогубства законне як мета. Воно є необхідним у всіх аспектах, крім одного: зустрічі з ризиком самогубства порівняно незначної кількості індивідів в аналітичній практиці. Традиційна лінія поведінки легко піддається виправданню і, звичайно, дуже стара; однак вона заслуговує розгляду з позиції, абсолютно зовнішньою по відношенню до всіх цих галузей. Декілька мислителів займались цим питанням, особливо плідно -- Джон Донн, Юм, Вольтер, Шопенгауер, але всі вони недостаньо сучасні. Їм не вистачало психологічного підходу, який міг би взяти в якості своєї мети скоріш розгляд кореневих метафор самих цих галузей знань, а не відстоювання своїх ідей стосовно самогубства, які випливають з цих метафор. Іншими словами, чи сумісне самогубство з самою моделлю? Якщо це так, то запобігання самогубства є не що інше, як замаскована форма забобонів по відношенню до самогубства, яка, в свою чергу, базується на фундаментальному остраху перед смертю. Якщо запобігання самогубства є забобоном і аналітик протистоїть йому на тому підґрунті, що воно не призводить до розуміння самогубства як психологічного факту, то з цього зовсім не випливає, що аналітик налаштований «за» самогубство. Істина питання полягає не в настанові «за» чи «проти» самогубства, а в тому, що вона означає для самої психіки.

Висновок

соціологія самогубство дюркгейм суїцидальний

Самогубство - явище настільки дивне, настільки незвичайне за своєю сутністю, що заслуговує самого ретельного вивчення; окрім чисто-наукової зацікавленості, вивчення його необхідне ще тому, що воно може мати певним чином важливі наслідки для практичних цілей: кількість самогубств із ростом культури і цивілізації дуже швидко зростає, в наш час воно зростає настільки швидко, що стає якоюсь епідемією,яка загрожує всьому суспільству взагалі і кожному з його членів зокрема.

Цими властивостями самогубства і пояснюється те, що воно давно вже звернуло на себе увагу допитливих, які прагнуть знайти причини відмови від життя, внутрішню природу цього факта і т.д. В останній час, через швидке зростання кількості самогубств, воно стало предметом особливо ретельного вивчення; з другої чверті XIX століття, держава і статистичні заклади почали вести облік самогубств, були створені спеціальні комісії для їх вивчення і для боротьби з ними; з'явився ряд досить серйозних досліджень самогубств і т.ін. завдяки всьому цьому, в даний час явища самогубства вже достатньо глибоко вивчені; а тим самим до певної міри знайдені і ті засоби, з допомогою яких можна було б боротися з цією темною і зловісною плямою нашої цивілізації і нашої культури.

Дослідження Дюркгейма «Самогубство» засновано на аналізі статистичного матеріалу, що характеризує динаміку самогубств в різних європейських країнах. Автор відхиляє спроби пояснення дослідниками явища поза соціальними факторами: психічними, психопатологічними, кліматичними, сезонними і т.ін. Тільки соціологія здатна пояснити відмінності в кількості самогубств, які спостерігаються в різних країнах і в різні періоди. Простежуючи зв'язок самогубств з належністю до певних соціальних груп, Дюркгейм встановлює залежність кількості самогубств від ступеня ціннісно-нормативної інтеграції суспільства (групи).

Особистісна мотивація самогубць, за свідченнями більшості передсмертних записів і щоденників, різноманітна - нещасливе кохання, розтрати, провал під час екзаменів, нерозуміння зі сторони оточуючих, образи, горе, фізичні і духовні страждання, разчарування в житті. Але не всі, хто пережив дещо схоже, вдавалися до самогубства. Сприятливим ґрунтом для нього як для соціального явища - це зростання самотності і відчуження особистості, розрив соціальних зв'язків - релігійних, сімейних, політичних, дружніх і т.ін., втрата соціальної солідарності і підтримки, що,в свою чергу є результатом загальної невлаштованості суспільства (емоційна і матеріальна потреба, обідніння, безробітництво, бездуховість, дезорганізація, кризи).

Зовнішнє просторово-часові параметри самогубств (пір року, годин ночі і дня, днів тижня, місяців, півдня чи півночі і т.ін.), мають вплив на нього тільки як супутні, другорядні фактори. Ключовим же є усвідомлення (чи уявне воно - це друге питання) безвихідність ситуації: «Люди на землі одні - ось лихо!» (Ф. Достоєвський).

Робота Дюркгейма зіграла велику роль в утвердженні соціологічної точки зору на самогубство, на противагу психологічній. Хоч в ній не вистачало деяких, елементарних в наш час, інструментів наукового дослідження.

Француз Еміль Дюркгейм звернувся до теми суїциду, попереджуючи значні коливання кількості самогубств в черзі своїх сучасників, простіше кажучи - досліджуючи кризу, яка розповсюдилась на початку сторіччя у Європі, яка була викликана цілим рядом причин. «Ці причини тією чи іншою мірою вплинули на кількість самогубств, так що соціальний показник залишався толерантним до всіх цих подій (кризи перевиробництва, ужорсточення зовнішньої політики держав, розповсюдження революційних ідей в поєднанні з духовною кризою суспільства). Але різнокерований вплив цих причин міг урівноважувати кількість самогубць» [7, 125]. Дюркгейму пощастило - після виходу книги зростання соціальної напруги збільшилось, так що прихильники його підходу мали сприятливе підґрунтя для проведення додаткових пошуків у підтвердженні висловленої теорії.

Що стосується самої книги Дюркгейма, то тут необхідно ще згадати, що він, підводячи підсумки, прагнув отримати з них хоч якісь практичні висновки - з метою запобігання сплесків самогубств в майбутньому. Із цього всього, стає зрозуміло, що дослідження Дюркгейма, якби воно було опубліковано в часи якого-небудь авторитарного релігійного диктату (наприклад, в часи «темного» середньовіччя чи у післявоєнний період правління Сталіна-Хрущова), було б абсолютно не сприйняте громадськістю, і виглядало б також безглуздо, як і жалобний одяг на торжественному зібранні. Сам же автор, в кращому випадку, був би сприйнятий як безтактна людина, яка не вміє поводити себе в суспільстві.

Робота Дюркгейма відіграла значну роль в утвердженні соціологічної точки зору на самогубство, на противагу психологічної. Хоч у ній не вистачало деяких, елементарних в наш час, інструментів наукового дослідження. Найбільш цінною рисою аналізу самогубства є «розкриття сутності цього явища, як породженого кризовим існуванням суспільства» [7, 178]. Але яскраво змальовуючи стан морального розпаду, морально-психологічної дезорієнтації і занепаду, Дюркгейм не розкрив справжніх причин кризи суспільства, вбачаючи їх не в сутності відносин між різними шарами суспільства, а у занадто швидких темпах соціальних змін за якими суспільство не встигає.

Особливе значення і розвиток теорія Дюркгейма на сьогоднішній день отримала в Америці. Точка зору французького соціолога та такі соціальні проблеми як злочинність, самогубство, сімейна нестійкість, корінним чином відрізнялась від типового для американської соціології психологізма, і тому здалась американцям перспективною. В нашій країні подібна методика аналізу причин виникнення і збільшення кількості самогубств, а також пошуку способів їх запобігання до цього часу практично не розвинута і багато в чому через відсутність потрібного фінансування.

Список використаної літератури

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1992. - С.200.

2. Борохов Э. Энциклопедия афоризмов. Мысль в слове. -- М.: АСТ, 1998. -- С. 518.

3. Гусейнов А. Что же мы такое? // Человек. -- 2001. -- № 2. -- С. 179.

4. Гофман А.Б. Семь лекций по истории социологии. Учебное пособие для вузов. М: 1999. - С.235.

5. Гофман А.Б. От классика к классику: Дюркгейм и ранний Сорокин // Социологический форум. Выпуск: № 1-2 за 2000.

6. Громов И., Мацкевич А., Семенов В. Западная социология. СПб., 1997.

7. Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд: Пер. с фр. А.Н. Ильинского. СПб.: Союз, 1998.

8. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение/пер, с фр. - М.: Канон, 1995 - (история социологии в памятниках)

9. История буржуазной социологии ХТХ - начала XX - М.: Наука. 1979.

10. История социологии в Западной Европе и США. Учебник для вузов. Отв. ред. - академик РАН Г.В. Осипов - М.: Издательская группа НОРМА - ИНФРА, М. 1999.

11. История теоретической социологии. Социология XIX века (Профессионализация социально-научного знания) - М.: ИЧП Издательство Магистр, 1998.

12. Камю А. // Сумерки богов. -- М.: Издательство политической литературы, 1989. -- С. 234, 235, 240.

13. Кравченко А.И. Социология: Учебник. - М.: Логос, 2000. - 382с.

14. Кукушкина Е.И. Русская социология XIX -- начала XX века. М.,1993.

15. Мелихов А. Эмиль Дюркгейм. Неуслышанный пророк // Новое время - 1999-№35-с 33-35

16. Мякинен И.X. Как был написан очерк Сорокина о самоубийстве // Социологические исследования. - 2003.-№ 11.-С. 123-131

17. Осетрова О.О. «Ф. М. Достоевский и Э. Дюркгейм» // Фиюфсько-антролопчш студи 2001: Спецвипуск. - К.: Стилос; Д.: РВВ ДНУ, 2001. с-364..

18. Осипова Е.В. Социология Э. Дюркгейма. М., 1977.

19. Парнов Е. Третий глаз Шивы. -- Харьков, 1992. -- С. 132.

20. Парнов Е. Ларец Медичи. -- Харьков, 1992. -- С. 52.

21. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. - М.: Центр, 2000. - 244с.

22. Решетниченко А.В. Парадигма жизнедеятельности и мировоззрение. Методологический аспект. -- 1997. -- 176 с.

23. Российская социологическая энциклопедия / Под ред. Г.В. Осипова. - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. - 672с.

24. Скирбекк Г., Гилье Н., История философии. М., 2000.

25. Сорокин П.А. Общедоступный учебник социологии. М., 1994.

26. Сорокин П.А. Самоубийство как общественное явление // Социологические исследования. 2003. № 2. С. 104-114

27. Социологическая мысль в России. Л., 1978.

28. Социология: Учебник / Под ред. В.Н. Лавриненко. - М.: ЮНИТИ, 2000. - 407с.

29. Социология в России /Под ред. В. А. Ядова. М., 1998.

30. Тадевосян Э.В. Социология: Учеб. пособие. - М.: Знание, 1999. - 272с.

31. Тощенко Ж.Т. Социология. Общий курс: Учебник. - М.: Прометей, Юрайт, 1998. - 511с.

32. Философский энциклопедический словарь. М., 1983.

33. Фролов С.С. Социология: Учеб. пособие. - М.: Гардарики, 2000. - 344с.

Размещено на Allbest.ru