Вивчення соціальної стратифікації має довгу історію, що починається із середини XIX в. (роботи Карла Маркса і Джона Стюарта Мілля), що включає серйозний внесок дослідників початку ХХ в. - від Вильфредо Парето (який запропонував теорію “циркуляції еліт”) до Питирима Сорокіна. Зараз велика література по цій темі нерозривно переплітається з роботами, присвяченими утворенню, соціальному полу (gender), культурі, владі, статистичній техніці і ролі теорії в соціальних дослідженнях. Конечно, охопити все різноманіття літератури по даній темі в одній роботі не представляється можливим. Моєю метою є лише огляд основних типів стратифікації суспільства в минулому і сьогоденні

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл на страти (від лат. stratum - пласт, прошарок).

П. Сорокін виділяє три основні форми стратифікації: економічні, політичні, професійні.

Основні системи стратифікації : згідно Ентоні Гідденсу, існує чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи.

Рабство - це найбільш виражена форма нерівності, при якій частина індивідів буквально належить іншим як їхня власність. Касту зв'язують найчастіше з культурою Індійського субконтиненту. Термін «каста» португальського походження, означає «рід» і «чистий рід». У самих індійців немає терміна для опису класової системи в цілому, різні слова розкривають її різні аспекти. Серед них - два головних - варна і джати. Кастова система споконвічно жорстко зв'язана з індуською релігією. Індивіди переконані, що якщо хтось не залишиться вірним ритуалам і обов'язкам своєї касти, то його чекає найнижче положення в наступному втіленні.

Родовід були частиною європейського феодалізму, але були також у багатьох інших традиційних суспільствах. Феодальні стани включають страти з різними обов'язками і правами; деякі з цих розходжень установлюються законом. У Європі до стану включали аристократію і дворянство. Духівництво складало інший стан, маючи більш низький статус, але володіючи різними привілеями. До так називаного «третього родоводу» відносилися слуги, вільні селяни, торговці і художники. На противагу кастам, міжстанові шлюби й індивідуальна мобільність сприймалися толерантно.

Класові системи відрізняються в багатьох відносинах від рабства, каст і станів. Особливо потрібно було б відзначити чотири моменти:

- Класи не створюються на основі правових і релігійних норм;

- членство в них не ґрунтується на спадкоємному положенні і звичаях;

- Класові системи більш рухливі, ніж інші системи стратифікації;

- межі між класами ніколи не бувають чітко обкресленими.

В інших типах стратифікаційних систем нерівність виражена раніше на рівні міжособистісних стосунків, що стосуються обов'язків між слугою і паном, рабом і хазяїном, представниками вищої і нижчої каст. Класові системи, навпаки, здійснюють в основному зв'язки неособистісного характеру».

Виділяли наступні класи: робітничий, селяни і прошарок - інтелігенція.

Відкрите суспільство передбачає високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як дону з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. Ним позначають „нетипових” представників своєї соціальної спільноти, які, як правило, формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви.

Маргінали - це люди, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовилися від зв'язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це - декласовані елементи, люмпен - пролетаріат.

Характеристика соціально-стратифікаційної системи

Основні старти	Рівень добробуту	Рівень освіти і професійна кваліфікація	Рівень допуску до прийняття владних рішень	Основне коло людей
Вищий клас	Дуже високий	високий	Утримують реальний контроль над ситуацією в суспільстві, формують громадську думку	Правляча еліта, крупні бізнесмени, фінансисти, топ-менеджери, частина наукової та творчої еліти
Середній клас	Від заможного до такого, що дозволяє задовольнити основні соціальні потреби	Достатньо високий, такий, що дозволяє займатися кваліфікованою працею, в т. ч. в управлінні	Рівень „пересічного громадянина”	Середні і дрібні підприємці, основна маса інтелігенції, управлінців „середнього рівня”, кваліфіковані робітники
Нижчий клас	Низький, на межі бідності	Невисокий, низький, за винятком „нових бідних» у нестабільних суспільствах, де навіть їх висока освіта і кваліфікація не має попиту на ринку праці	Як правило, не є самостійними у прийнятті владних рішень, виступають об'єктами управління	Як правило, наймані працівники, зайняті некваліфікованою і малокваліфікованою працею, безробітні
Андерклас	Поза межею бідності	У більшості випадків найнижчий, або і відсутній	Виступають як об'єкти управління, або зовсім відсторонені від участі в громадсько-політичному житті	Частина зайнятих найбільш непрестижною працею, хронічно безробітні, бомжі

Суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Доход, влада, престиж, освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі.

Суспільства поділяють на такі типи:

1. закрите;

2. відкрите;

3. змішаного типу.



ЛЕКЦІЯ 4

Тема 5. Особистість в системі соціальних зв'язків

Тема лекції: Особистість в системі соціальних зв'язків

Мета:

Навчальна: дати студентам знання щодо специфіки соціологічного підходу до вивчення особистості; сім'ї; молоді. Визначити зміст понять „соціальний статус” і „соціальна роль”, компоненти, етапи та основні підходи до визначеної сутності соціалізації.

Розвиваюча: Описувати сім'ю як соціальний інститут та малу соціальну групу; розкривати зміст основних функцій сім'ї в суспільстві, характеризувати сучасний стан розвитку української сім'ї та пояснювати сутність демографічної політики нашої держави стосовно розвитку сім'ї; характеризувати молодь як специфічну соціально-демографічну групу.

Виховна: виховувати особистісні якості студентів, що сприяють процесу соціалізації, сприяти засвоєнню студентами соціальних норм і цінностей та їхній само актуалізації. Формувати активну позицію студентів щодо формування у нашій країні демократичного суспільства, готовності до виконання місії побудови нового та участі у державотворчих процесах; сприяти гармонізації відносин між молоддю та суспільством та правильності розуміння державної молодіжної політики України.

План

1. Поняття особистості, суспільство і особистість

2. Типологія особистості

3. Соціологія сім'ї. Сім`я як мала соціальна група і соціальний інститут

4. Соціологія молоді. Основні поняття і категорії соціології молоді



Рекомендована література:

1. Піча В.М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 107- 126

2.Практикум з соціології: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти/ За редакцією В.М. Пічі. - Львів: „Новий Світ - 2000”, „магнолія плюс”, 2004. - с. 113-132

3. Черниш Н.О. Соціологія: Курс лекцій / Н.О. Черниш. - Львів: Кальварія, 1996. - Вип. 3

4. Юрій М. Ф. Соціологія / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2005. - с. 342 - 359

Ключові поняття та терміни

Соціалізація, соціальна роль та соціальний статус, цінності, ціннісні орієнтації, особистість, індивід, соціальний престиж, агенти соціалізації, соціальні типи особистості, потреби, інтеріоризація, сім'я, шлюб, соціологія сім'ї, форми сім'ї та шлюбу, моногамія, полігамія, груповий шлюб, проміскуїтет, тип сім'ї, нуклеарна (проста) сім'я, розширена (складна) сім'я, життєвий цикл сім'ї, сім'я як соціальний інститут, сім'я як мала (первинна) соціальна група, сімейна політика, Молодь, соціологія молоді, молодіжна культура, молодіжна політика, молодіжна державна політика, молодіжні соціальні проблеми

1. Поняття особистості, суспільство і особистість

Особистість - інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії з соціальним середовищем.

Дослідженнями особистості в системі соціальних зв'язків займається соціологія особистості.

Людина розглядається в трьох аспектах:

1) особистість - це людина, як носій певних, неповторних якостей;

2) індивід - один із представників людського роду;

3) індивідуальність - це успадковані й набуті, особливі та специфічні якості, які відрізняють одну людину від інших.

Соціологія особистості - це галузь знань соціології, предметом вивчення якої є особа як суб'єкт соціальних відносин в рамках соціально-історичного процесу.

Соціологічний аналіз особистості розглядає такі проблемі:

1) людина, як елемент соціальної системи;

2) типологія особистості, аналіз її властивостей;

3) особистість як об'єкт з боку суспільства;

4) особистість як суб'єкт суспільних змін.

З суспільної точки зору найбільш важливими особливостями людини є:

1) здатність узгоджувати власні цілі діяльності з суспільними;

2) відповідальність за власні вчинки та наслідки своєї діяльності;

3) здатність до аналізу та адекватної оцінки суспільних явищ, загальний рівень культури, освіченість.

Людина виконує визначені соціальні функції спираючись на інтереси та потреби.

Інтерес - одна з рушійних сил поведінки і діяльності кожного соціального суб'єкта.

Потреби - спрямовані на задоволення визначеної сукупності життєво важливих засобів.

Види потреб:

1) фізіологічні;

2) соціальні (спілкування, увага);

3) престижні (статус, кар'єра);

4) духовні (творчість).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи соціологічного аналізу особистості

Соціалізація - процес входження (включення) індивіда в соціум, що обумовлює зміни в соціальній структурі особистості. Останнє обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю не лише засвоювати при взаємодії з середовищем його вимоги (адаптація), але й змінювати це середовище, активно впливати на нього, визначати свій „життєвий світ”.



Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні компоненти процесу соціалізації

Соціалізація - це складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв'язків та відносин, в результаті чого він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності.

Первинна соціалізація відбувається в дитинстві.

Вторинна соціалізація - подальший процес засвоєння нових ролей. цінностей, знань і досвіду.

Агенти соціалізації - це люди і установи, за допомогою яких людина соціалізується шляхом навчання, завдяки процесам комунікації та доручення до культури:

1) дошкільні установи

2) неформальні організації

3) навчальні заклади

4) армія

5) трудовий колектив

6) засоби масової інформації

7) громадська думка.

Соціалізація має 2 етапи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рівні соціалізації

1) об'єктивна інтеграція;

2) функціональна інтеграція;

3) нормативна інтеграція;

4) міжособистісна інтеграція.

В процесі соціалізації формуються соціальні мості, цінності знань, навички, вміння людини.

Соціалізація людини в суспільстві забезпечує:

1) самовідновлення суспільних відносин

2) збереження культурної цілісності суспільства

3) комфортність життєдіяльності індивідів

4) можливість самореалізації особистості в соціальних зв'язках

2. Типологія особистості

Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціальних властивостей людини, що виявляється у її свідомості та поведінці.

Критерії виділення соціальних типів особистості

1. місце особистості в системі суспільних зв'язків;

2. реальні форми життєдіяльності особистості;

3. спрямованість особистості.

Соціальні типи особистості

1. Базисний тип особистості;

2. Реальний (модальний) тип особистості;

3. Ідеальний тип особистості.

Соціальна структура особистості включає:

1) інтегрованість особистості у соціальне середовище,

2) спрямованість особистості у соціальної дійсності.

3) соціальна активність особистості, здатність до саморегуляції поведінки.

Девіантна поведінка - це відхилення від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів.

Основні види девіантної поведінки:

1) конформізм;

2) інноваційна;

3) ритуалізм;

4) ескейпізм.

Позитивна девіація:Негативна девіація:

– самопожертвування- тероризм

– надпрацездатність- крадіжки

– героїзм- суїцид

- цинізм

Спрямованість особистості:

1) ідейно-політична;

2) соціально-культурна;

3) моральна;.



3. Соціологія сім'ї. Сім`я як мала соціальна група і соціальний інститут

Соціологія сім'ї - галузь соціології, яка досліджує формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

Предмет соціології сім'ї - специфічні відносини між сім'єю і суспільством, а також у середині сім'ї. Об'єкт - сім'я як мала соціальна група і як соціальний інститут регулювання відтворення людини за допомогою певної системи норм, ролей.

Етапи розвитку соціології сім'ї

1. Від античності до середини ХІХ ст. Основною формою вважалася моногамна сім'я як прообраз суспільства, яке тлумачилося як велика родина. (Ж.-Ж. Руссо, Ж.-А. Кондорсе, Г.-В. Гегель, І. Кант).

2. Із середини ХІХ ст. до початку ХХ ст. Ініціативу у вивчення сім'ї утримували антропологи й етнографи, які використовували багатий емпіричний матеріал, зібраний під час досліджень примітивних суспільств, а також можливості порівняльно-історичного методу. Тогочасні теоретичні дискусії стосувалися співвідношення патріархату і матріархату. Вивчення історії сім'ї, проблем матріархату було започатковано працею швейцарського історика права Йогана-Якоба Бахофена (1815- 1887) „Материнське право”. Паралельно з ним цією проблематикою займався шотландський адвокат Джон Мак-Леннан (1827 - 1881), який збагатив науку поняттями „ендогамія” (шлюби у межах родини) і „екзогамія” (шлюби поза межами родини). За його схемою до утвердження батьківського права (патріархату) сім'я подолала у своєму розвитку проміскуїтет (нічим необмежені статеві стосунки у первісному суспільстві перед установленням норм шлюбу і форм сім'ї) та материнське право (матріархат). Групові форми шлюбу досліджував Дж. Леббок (1834 - 1913).

На думку Е. Гідденса всі суспільства були патріархальними. Американський вчений Льюїс-Генрі Морган (1818 - 1881) написав працю „Давнє суспільство” (1887), у якій був марксистський підхід. Він спирався на працю Ф. Енгельса „Походження сім'ї, приватної власності і держави” (1884). Соціологічний напрям у вивченні сім'ї репрезентували праці Е. Дюркгейма („Вступ до соціології родини”, 1888), М. Вебера („Дружина і мати в правовому розвитку, 1907”), Ф. Мюллер-Лієра („Родина”, 1911), В.Гудселла („Історія шлюбу і сім'ї”,1915), С. Ціммерман („Сім'я і цивілізація”, 1917). Французький дослідник Ф. Ле Пле започаткував соціологічне дослідження сім'ї методом аналізу бюджетів.

3. Перша половина ХХ ст. Досліджують стадії, форми і типи шлюбних відносин.

4. Із середини ХХ ст. дотепер. Головна його особливість - поєднання теоретичних розробок з емпіричними дослідженнями. Протягом 1974-1975 рр. до 50 учених із 25 університетів США працювали над створенням єдиної системи пояснювальних теоретичних моделей функціонування сім'ї за такими напрямами: сімейна комунікація, рольова напруга і конфлікт, структура влади в сім'ї, молода сім'я, неповна сім'я та ін.

Як окрема галузь соціології соціологія сім'ї виникла у 20-х роках ХХ ст. та успішно розвивалася. Соціологія сім'ї в Україні з'явилася у 60-ті роки ХХ ст.

Сім'я є фундаментальним інститутом суспільства, який забезпечує його стабільність, і малою соціальною групою одночасно. Інститут сім'ї охоплює інститут шлюбу, інститут родинності, інститут батьківства та ін.

Сім'я як соціальний інститут є соціологічною категорією, що відображає звичаї, закони, правила поведінки, які закріплюють відносини родинності між людьми. У цьому сенсі вона відрізняється від сім'ї як первинної групи, оскільки група складається з людей, які виконують певні ролі і пов'язані з безпосередніми особистісними відносинами. Зазвичай вона охоплює представників двох поколінь.

Сім'я - це соціальний інститут і мала соціальна група, індивіди якої пов'язані родинними стосунками, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю.

Включаючись у ціннісно-нормативну систему суспільства, сім'я виступає як соціальний інститут, своєрідний ціннісно-нормативний комплекс, за допомогою якого регулюється й контролюється поведінка членів сім'ї, визначаються їхні соціальні ролі й статуси.

Контроль в сім'ї може бути формальним і неформальним, здійснюватись як стосовно відносин подружжя (між чоловіком і дружиною), так і стосовно батьківства (між батьками і дітьми).

Шлюб - це духовний, економічний і сексуальний союз (угода) між чоловіком і жінкою з метою створення сім'ї. У Сімейному кодексі України (ст.21) зазначається, що шлюбом є сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований в державному органі реєстрації актів громадського стану. Релігійний обряд не є основою для виникнення у жінки і чоловіка прав і обов'язків подружжя. Шлюбний вік для жінки встановлюється в 17 років, а для чоловіків - у 18 років. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки. Примус жінки і чоловіка до шлюбу не допускається. Як для реєстрації, так і після реєстрації шлюбу подружжя може заключити шлюбний договір. Співжиття - це коли двоє людей живуть разом, маючи між собою сексуальні стосунки, але не одружуються.

Основні ознаки сім'ї: шлюбні зв'язки, зв'язки спорідненості, спільний побут; спільний сімейний бюджет.

Зв'язки спорідненості - це такі зв'язки між індивідами, що встановлені через шлюб, або по висхідних лініях, які поєднують кровних родичів (матерів, батьків, дітей дідів, бабусь і т.д.)

соціологія суспільство



4. Соціологія молоді. Основні поняття і категорії соціології молоді

В Україні сьогодні налічується понад 11 млн. Молодих людей віком від 14 до 18 років, що становить 23% населення.

Соціологія молоді - це галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває у процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, створення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.

Соціологія молоді в колишньому Радянському Союзі розвивалася ще з 1920-х років, але інтерес до цих досліджень швидко згас, оскільки молодь не входила до основних елементів соціальної структури радянського суспільства, на яких переважно зосереджувалась увага науковців. Молодь розглядалась передусім як джерело поповнення робітничого класу, колгоспного селянства та радянської інтелігенції.

У „хрущовський” період, в 1960-х роках соціологів цікавили питання підготовки молоді до праці. Підвищення продуктивності праці серед молоді, її виховання у дусі комуністичних ідеалів.

Сьогодні завданнями соціології молоді як науки є: уточнення її предмету, вироблення і обґрунтування системи її понять і категорій, створення загальної концептуальної схеми або моделі.

Головні питання, що розглядаються соціологією молоді:

· переосмислення ролі молоді в історичному процесі взагалі і процесах національного відродження та державотворення в Україні;

· подолання споживацького ставлення до неї з боку суспільства та його соціальних інститутів;

· можливість і необхідність вироблення нових підходів до аналізу молоді та її проблем.

Існує прямий і безпосередній зв'язок між станом суспільства та його ставленням до молоді.

Молодіжна політика - це система ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління в суспільстві; практична діяльність держави, громадських організацій та інших соціальних інститутів щодо реалізації цих положень, ідей та принципів з метою формування й розвитку молоді.

Молодь - це суспільно різноманітна, соціально-демографічна спільність, якій притаманні специфічні фізіологічні, психологічні, пізнавальні, культурно-освітні тощо властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як реалізація самовираження її внутрішніх сил і соціальних якостей.

Завдання соціології молоді

· дослідження її ролі і місця в соціальному розвитку суспільства;

· вивчення тенденцій зміни її соціального обличчя, норм, цінностей та інтересів;

· аналіз процесів, що відбуваються в молодіжному середовищі;

· виявлення і прогнозування на цій основі напрямів розвитку молодіжних проблем і вироблення соціальної політики стосовно різних груп молоді.

Предмет соціології молоді

· вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві;

· аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді;

· вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій;

· вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;

· визначення поняття „молодь” та встановлення її вікових меж;

· вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, що впливають на свідомість і поведінку людини;

· дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;

· вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

Об'єктом соціології молоді є молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей.

Функції соціології молоді

- - методологічна;

- теоретико-пізнавальна;

- прогностична;

- практична;

- управлінська

Соціальні проблеми молоді - це не будь-які суперечності її життєдіяльності, а лише такі, які поглиблюються і свідчать про недостатність існуючих способів їх вирішення, а отже призводять до появи дезорганізуючих процесів у системі „суспільство-молодь”.

Молодіжні проблеми поділяються на два типи:

- пов'язані з зростанням вимог суспільства до молоді;

- особистісні сподівання і прагнення молодих людей та складність з їх реалізацією.

Молодіжна свідомість - це різновид масової свідомості, яка функціонує на таких рівнях:

· когнітивному;

· емоційно-чуттєвому;

· поведінковому.



Размещено на http://www.allbest.ru/



ЛЕКЦІЯ 5

Тема 6. Соціологія конфлікту

Тема лекції: соціологія конфлікту

Мета: Навчальна: дати студентам знання щодо проблеми виникнення конфлікту як соціального явища, про місце соціології конфлікту в структурі соціологічного знання, визначити соціальну структуру та сутність соціального конфлікту, його позитивні та негативні функції.

Розвиваюча: розвивати уміння студентів схематично зображувати структуру конфлікту, класифікувати соціальні конфлікти за різними характеристиками, розкривати сутність управління соціальними конфліктами та особливості методів їх попередження та подолання.

Виховна: сприяти формуванню особистісних якостей студентів, що дають можливість виробляти толерантність, бути уважними, розвивати уміння запобігати конфліктів та знаходити шляхи їх подолання; розвивати культуру мислення і поведінки у конфліктних ситуаціях.

План

1. Конфлікт як соціальне явище, умови виникнення конфліктів та їх класифікація

2. Концепції соціального конфлікту( Г. Спенсер, Г. Ратценгофер, Л. Гумплович)

3. Правила поведінки у конфліктних ситуаціях. Шляхи і способи попередження та подолання конфліктів.

Питання для самостійної роботи

1. Проблема інституалізації конфліктів

2. Соціологічні методи вивчення конфліктів

3. Конфліктні ситуації у виробничому колективі

4. Управління соціальними конфліктами

5. Соціальні конфлікти у сучасній Україні

Рекомендована література:

1. Піча В.М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 224-242

2.Практикум з соціології: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти/ За редакцією В.М. Пічі. - Львів: „Новий Світ - 2000”, „магнолія плюс”, 2004. - с. 320 - 348

3. Юрій М.Ф. Соціологія / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2005. - с. 375 - 386

Ключові поняття та терміни

Конфлікт, соціологія конфлікту, соціальний конфлікт, конфліктанти, інцидент, ескалація, компроміс, співробітництво, пристосування, домінування, третейський розгляд, посередництво, суб'єкти конфлікту, предмет конфлікту, конфліктна ситуація, конфліктна взаємодія, наслідки конфлікту, причини конфлікту, умови конфлікту, управління конфліктами, інституалізація конфліктів, профілактика конфліктів.

1. Конфлікт як соціальне явище, умови виникнення конфліктів та їх класифікація

Будь яке суспільство зазнає соціальних змін і внаслідок цього щоразу переживає соціальні конфлікти. (Р. Дарендорф)

Термін „конфлікт” (від лат. conflictus) буквально означає „зіткнення”.

Конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій. Поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Поняття „соціальний конфлікт” введено в науковий обіг Г. Зіммелем, німецьким філософом і соціологом.

Соціологія конфлікту поступово сформувалася наприкінці ХХ ст. і науково - практичний інтерес галузі зосереджений на таких проблемах:

1) сутність конфлікту, з'ясування джерел природи і ступеня конфліктності суспільства;

2) специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;

3) мотивація конфлікту;

4) взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;

5) управління конфліктами.

Соціологія конфлікту - галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.

Предмет соціології конфлікту: з'ясування соціальної природи конфліктів, принципів їх діагностики; соціологічний аналіз конфліктів, їх типологія та класифікація; визначення способів подолання та механізмів управління соціальними конфліктами.

Соціальний конфлікт - зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.

Для соціальних конфліктів важливими є :

- Гострота конфлікту;

- Тривалість конфлікту;

- Межі конфлікту;

До елементів конфлікту належать:

- сторони, що конфліктують;

- зона конфліктної взаємодії;

- уявлення про ситуацію

- причини і мотиви;

- умови, за яких відбувається конфлікт;

- дії (перешкоди, загарбання, утримання, нанесення шкоди, погрози, насильство та ін.

Суб'єкти конфлікту - конфліктуючи сторони, безпосередні учасники конфлікту, які є основними структурними елементами будь-якого конфліктую оскільки вони породжують сам конфлікт, надають йому того чи іншого змісту та гостроти, визначають його тривалість.

Учасники конфлікту - люди, групи, організації, яких так чи інше торкається конфліктна проблема. Вони бувають:

· основні (прямі);

· неосновні (опосередковані).

Предмет конфлікту - це суперечність, що лежить в основі конфлікту, це проблема конфлікту (спірне питання або коло питань), яку суб'єкти прагнуть розв'язати вигідним для себе чином.

Об'єкт конфлікту - матеріальна, соціальна, політична або духовна цінність з приводу якої виникає протиборство сторін, які прагнуть оволодіти або користуватися нею.

Конфліктна ситуація - динамічний показник конфлікту, це ситуація, в якій формуються соціальні умови, що викликають розходження інтересів та цілей учасників конфлікту, відбувається усвідомлення такого розходження соціальними суб'єктами, формулюються цілі кожного з них та шляхи їх досягнення

Для виникнення конфлікту необхідні конфліктна ситуація, що складається об'єктивно; суб'єкти конфлікту; привід для його розгортання.

Стадії розвитку соціального конфлікту:

1. Передконфліктна ситуація;

2. Інцидент;

3. Ескалація;

4. Кульмінація;

5. Завершення конфлікту;

6. Післяконфліктна стадія.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Напрямки загострення конфліктної ситуації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Типи конфліктів:

1. за структурою (напрямком впливу;

2. за масштабами;

3. за ступенем виявлення;

4. за часом;

5. за сферою розгортання;

6. за методом вирішення;

7. за наслідками;

8. за формою управління;

9. за способом виникнення;

10. за складом конфліктуючих сторін;

11. за формою - прості та складні:

Прості конфлікти можуть бути у формі:

- бойкот;

- саботаж;

- переслідування;

- вербальна та фізична агресія;

Складні конфлікти можуть бути у формі:

- суспільний протест;

- бунт;

- соціальна революція;

- війна.

Функції конфліктів:

- Позитивні;

- Негативні

Функції конфліктів

Позитивні: інноваційна; інтегративна; комунікативна; зняття психологічної напруги; сигналізування про осередки соціальної напруги.

Негативні: дестабілізуюча; дезінтегруючи; надлишково-витратна.

2. Концепції соціального конфлікту (Г. Спенсер, Г. Ратценгофер, Л. Гумплович та ін.)

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв'язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Він писав „Все у світі народжується через ворожнечу. Єдиний закон, якому підкоряється все у Космосі - це війна, яка одних зробила рабами, інших - вільними, одним визначила бути богами, іншим - людьми.”

Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимі у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

Великі гуманісти епохи Відродження Т. Мор, Е. Ротердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступали з різким засудженням соціальних конфліктів. Е. Ротердамський зазначав наявність логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також способи їх подолання.

У ХVІІІ - ХІХ ст. різко критикують збройні конфлікти англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітники (Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (І. Кант, Г. Гегель).

Проблеми боротьби за існування присвячені дослідження англійського біолога Ч. Дарвіна. Головна ідея еволюційної теорії полягала в тому, що розвиток живої природи відбувається за умов постійної боротьби за виживання. Ч.Дарвін обґрунтував механізм розвитку живої природи у вигляді природнго відбору найбільш пристосованих для продовження життя видів. Його ідеї пізніше знайшли розвиток у деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту.

Юрист Л. Гумплович - один з найвідоміших представників соціального дарвінізму наголошував на тому, що:

· конфлікти є сутністю соціального прогресу;

· поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним;

· конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об'єднань.

Внесок Л. Гумпловича та інших представників соціал-дарвінізму - Г. Спенсера, Г. Ратценгофера - у розробку теорії конфлікту полягає в обґрунтуванні позитивної ролі соціальних конфліктів у вдосконаленні соціальних систем, накопиченні значної інформаційної бази про різноманітні соціальні конфлікти.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить соціологічна теорія К. Маркса. Визначаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби - й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті, Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства матиме безконфліктний характер.

Вперше термін «соціологія конфлікту» застосував німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав, що конфлікт - це універсальне явище, засіб розвитку суспільства, а безконфліктне суспільство недієздатне.

Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. Тому головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами.

Американський соціолог Л. Козер - автор концепції позитивно-функціонального конфлікту, у працях «Функції соціальних конфліктів» (1956 р.) та „Продовження дослідження соціального конфлікту” (1967р.) обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним клапаном системи, за допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Він виділив внутрішні і зовнішні конфлікти, виокремлюючи в них соціально-позитивні і деконструктивні. Л. Козер трактував конфлікт як боротьбу за цінності і претензії на певний статус, владу і ресурси. Ця боротьба ведеться з ціллю нейтралізації, заподіяння шкоди або знищення суперника.

Німецький соціолог Р. Дарендорф - автор праць „Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві” (1959), „Елементи теорії соціального конфлікт” (1965), „Конфлікт і свобода” (1972)”, створив теорію «конфліктної моделі суспільства» і розглядав конфлікт як всюдисущий, оскільки кожне суспільство спирається на примушення одних його елементів іншими. Сам конфлікт у своєму розвитку долає три стадії:

1. Формування груп з власними інтересами та готовністю до самозахисту;

2. Організація груп в угрупування, усвідомлення ними власних інтересів;

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп, класів, націй, партій.

Дарендорф розглядає конфлікт як джерело інновацій та соціальних змін. На відміну від Л. Козера, який вбачав у соціальних конфліктах суспільне благо і головне джерело поступального розвитку, атому ввадав, що слід свідомо стимулювати їх позитивні функції, Дарендорф стверджував, що конфлікти - це не благо, а реальність, неминучий наслідок соціальних протиріч. Тому головне завдання полягає у тому, щоб контролювати конфлікт: він повинен бути: легалізованим, інституційованим, розвиватися і розв'язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

Американський соціолог К.Е. Боулдінг створив загальну теорію конфлікту. У своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» (1963 р.) розглядає конфлікт як несумісність власних позицій сторін та намагання випередити одна одну в своїх цілях.

Полеміка між представниками різних соціологічних теорій соціального конфлікту в 60-х рр. ХХ ст. привела до формування 2-х протилежних шкіл:

- конфліктна школа;

- «школа консенсусу».

В демократичних суспільствах вироблені механізми вирішення соціальних конфліктів шляхом переговорів, реформування суспільства, зміни правлячої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами. При цьому суспільство не порушується, а розвивається і удосконалюється.

Зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80-90-х рр. ХХ ст., коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституалізації - створення нормативно-правової бази процесу врегулювання соціальних конфліктів, який супроводжувався різким зростанням попиту на послуги різноманітних посередницьких та консультативних агенств. Дж. Бертон - американський політик і дипломат, очолив Центр аналітичного вивчення та розв'язання конфліктів Національного інституту миру при університеті Дж. Мейсона (Вірджинія).

Бертон ставить за мету розробку загальної теорії розв'язання конфліктів на основі синтезу різноманітних класичних і сучасних концепцій конфлікту, теорії, яка може бути застосована на усіх рівнях соціальної взаємодії, від міжособистісного до міжнародного. Дж. Бертон обґрунтував положення про те, що головним джерелом усіх соціальних конфліктів є прагнення до задоволення базових потреб - у безпеці, ідентичності, визнанні, свободі тощо, які властиві як окремому індивіду, так і соціальним групам, суспільствам.

3. Правила поведінки у конфліктних ситуаціях. Шляхи і способи попередження та подолання конфліктів

Умови розв'язання конфлікту: своєчасна і точна діагностика конфлікту, в ході якої виявляються об'єктивно існуючи протиріччя, інтереси, цілі сторін. На підставі такого аналізу визначається так звана „ділова зона конфлікту”; взаємна зацікавленість сторін у подоланні існуючих між ними протиріч. Це можливо лише за умови визнання інтересів кожної із сторін, подолання недовіри одна до одної; спільного пошуку шляхів подолання конфліктів.

Розв'язання конфлікту - це повне або часткове усунення причин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасників конфлікту.

Розв'язання конфлікту є головною, проте не єдиною складовою процесу управління конфліктами, який передбачає заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження конфліктів.

Методи розв'язання конфліктів

· Метод уникнення конфлікту;

· Метод переговорів;

· Метод використання посередництва;

Метод третейського розгляду

Стратегії виходу з конфлікту:

- Компроміс;

- Співробітництво;

- Домінування;

- Пристосування.

Засоби вирішення конфлікту:

- усунення причин конфлікту;

- зміна вимог однієї з сторін;

- боротьба до перемоги однієї з сторін;

- консенсус - згода значної більшості учасників конфлікту;

Ситуації та обставини, за яких доцільно або недоцільно застосовувати певний стиль поведінки у конфлікті

Стиль поведінки	Характер дій та результат застосування	Рекомендовано використання у випадках	Не рекомендовано використання у випадках
Компроміс	Часткове досягнення своїх інтересів на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони. Ніхто не здобуває перемоги.	Сторони мають ресурси для обміну поступками. Перемога однієї з сторін не бажана. Потребується швидке рішення, щоб не втратити все, погоджуються хоч на щось.	Сторони сумніваються у виконанні угод іншою стороною, компроміс не можливий. Спроба догодити всім робить сумнівною його реалізацію.
Суперництво	Тиск на іншу сторону з метою нав'язати свій варіант. Перемога однієї сторони і поразка іншої.	Статус і авторитет підкріплені владою. Рішення має бути швидко прийняте і реалізоване. Ваші стосунки короткотермінові.	Коли сторона, яка програла, має можливості реваншу, коли доцільно дізнатися більше про її інтереси, коли ви зацікавлені у встановленні постійних стосунків.
Пристосування	Вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього. Проблема замовчується. Створюється видимість гармонії. Ви йдете на поступки. Інша сторона виграє.	Коли важливо зберегти відносини, і спірне питання для нас малозначиме. Коли ми не маємо шансів виграти. Коли це може стати корисним уроком для іншої сторони.	Коли питання для вас важливе і вимагає прийняття рішення. Поступка не буде оцінена або інтерпретована як вияв слабкості.
Уникнення	Проблема ігнорується або демонструється байдужість. Відповідальність за рішення перекладається на іншу сторону. Інша сторона виграє.	Коли ви не маєте потрібної інформації, коли надто велика напруженість у відносинах, небезпечно в цей момент вирішувати проблему, слід виграти час.	Коли питання для вас важливе, коли з часом імовірне ускладнення ситуації, породження додаткових проблем.
Співробітництво	Конструктивне розв'язання конфлікту на підставі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів. Визнаються здібності і система цінностей учасників. Інтереси обговорюються. Домовленість оцінюється як вигідна в існуючій ситуації.	Сторони мають час для пошуку оптимального рішення, мають бажання, кваліфікацію і повноваження для знаходження додаткової вигоди.	Дефіцит часу, одна із сторін не налаштована на співробітництво або не має достатніх повноважень.

Серед головних принципів визначають:

- концентрацію сил;

- координацію сил;

- нанесення удару по слабких зонах суперника;

- економія сил та часу.

Тактика поведінки має практичну реалізацію:

1) фізичне насильство;

2) психологічне насильство;

3) захоплення та утримання об'єкта конфлікту;

4) тиск;

5) демонстраційні дії;

6) санкціонування;

7) тактика коаліцій;

8) фіксація власних позицій;

9) дружелюбність;

10) угоди.

Профілактика конфліктів - це сукупність напрямів, засобів та методів управління соціальними організаціями, що зменшують ймовірність виникнення конфліктів.

Головні напрямки щодо профілактики конфліктів:

1. створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв'язання неконфліктними засобами;

2. оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;

3. ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;

4. блокування особистісних чинників виникнення конфліктів;



ЛЕКЦІЯ 6

Тема 7. Економічна соціологія

Тема лекції: економічна соціологія

Мета: Навчальна: надати студентам знання щодо системи знань з економічної соціології: понятійного апарату економічної соціології, методів дослідження економічної соціології, основних теоретичних положень та концепцій, об'єкту, предмету та функцій економічної соціології, поняття соціальних та економічних законів та закономірностей.

Розвиваюча: розвивати уміння проводити обстеження та аналізувати об'єкти економічної соціології, організовувати соціально-економічні дослідження, розробляти програму, методику та технологію соціально-економічних досліджень, застосовувати методи обробки, аналізу і узагальнення соціальної інформації.

Виховна: виховувати відповідальність за результати роботи, активну громадянську позицію та культуру мислення.

План

1.Виникнення і розвиток економічної соціології у ХІХ- на поч.ХХ ст.

2. Предмет і об'єкт та функції економічної соціології, її основні категорії

3. Розвиток економічної соціології в Україні (М.Туган-Барановський, М. Грушевський, В. Винниченко та ін.)

Питання для самостійної роботи

1. Основні наукові напрями соціології економіки

2. Соціологія економічної і соціальної сфер

3. Емпіричні і теоретико-методологічні дослідження соціології економіки

4. Структурний функціоналізм і економічна соціологія ( Смелзер, Парсонс, Девіс, Мурі)

5. Економічні процеси в Україні

Рекомендована література:

1. Піча В. М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 126-135

2. Піча В.М. Соціологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.М. Піча. - К.: Каравела, 2000. - с. 248

3. Практикум з соціології: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти/ За редакцією В.М. Пічі. - Львів: „Новий Світ - 2000”, „Магнолія плюс”, 2004. - с. 132-152

Ключові поняття та терміни

Економічна соціологія, теорія економічної соціології, об'єкт економічної соціології, предмет економічної соціології, соціально-економічні відносини, соціально-економічні проблеми, соціально-економічні процеси, економічна поведінка, економічна сфера, функції економічної соціології, завдання економічної соціології, , соціально-економічні цінності, соціально-економічна інформація.

1. Виникнення і розвиток економічної соціології у ХІХ- на поч. ХХ ст.

Економічна соціологія - інтегральна наукова дисципліна, яка досліджує соціальні процеси та явища, що відбуваються у сфері економіки.

Економіку вона розглядає як один із базових елементів суспільства, тісно пов'язаний з його соціальною структурою і соціальними процесами. Відповідно економічна соціологія покликана досліджувати економічне життя, розвиток економіки як соціальний процес, спонукуваний активністю соціальних суб'єктів, інтересами, взаємодією соціальних спільнот. Особливий інтерес виявляє вона до взаємодії економічної та соціальної сфер, до взаємовпливу та взаємозбагачення економічних і соціальних процесів. Вона зосереджується не на відокремлених явищах, тенденціях в економічному та соціальному бутті і навіть не на їх взаємозв'язку, а на механізмах, що породжують і регулюють ці взаємозв'язки. Не менше цікавить її вплив соціальних механізмів на перебіг та особливості економічних процесів.

Започаткована економічна соціологія в США в середині 50-х р.р. ХХ ст. (Н. Смелзер,Т. Парсонс, К. Девіс та ін.) як усвідомлення недостатності для осмислення складних процесів управління і пошуку ефективних моделей господарювання з боку економічних дисциплін.

Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології.

Адам Сміт розвинув теорію економічного лібералізму, він базувався на уявленні про практичну, корисну природу людини, коли кожний товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об'єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему він уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду.

У своєму розвитку економічна соціологія пройшла 5 етапів:

І етап

Д. Рікардо - 1817 р. Праця «Основи політичної економії та оподаткування» присвячена проблемам економічної діяльності людини. Він виробив теорії розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер.

У ХІХ ст. першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Жан-Шарль-Леонар де Сісмонді (1773--1842), поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.

Огюст Конт одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформував закони його функціонування та розвитку.

Карл Маркс розглядав закономірності економічного розвитку з позиції інтересів, діяльності й відносин між класами, які займають різне становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки він вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і, відповідно, до політичної влади.

Макс Вебер розробив теорію соціальних інститутів та визначив їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він вважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів - політики, етики та релігії. Він розробив такі категорії, як влада, авторитет, бюрократизація, адміністрація та ін. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку.

На думку американського соціолога Торстейна Веблена (1857--1929), соціальними регуляторами людських дій є інстинкти, схильності, звички, зумовлені способом споживання. Під час їх аналізу часто вдаються до категорії «економічна поведінка».

Еміль Дюркгейм - 1983 р. Праця «Про розподіл суспільної праці», в якій подано тлумачення соціальних процесів у економічній сфері. Він вперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин.

Економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.

ІІ етап - поч. 20-х - сер. 50-х р.р. ХХ ст. - збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Відзначається важливість людських відносин, формальних та неформальних груп в організаціях; теорія малих груп, лідерства та керівництва; проблематика соціальної диференціації.

ІІІ етап - 50 - 60 р.р. ХХ ст.

Структурно-функціональний напрям теоретичної соціології (Т. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), який намагався пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.

У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956 р.) та Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962 р.) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища.

Підсистеми економіки: виробництва, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції.

IV етап - кінець 60-х - 70-ті р.р. ХХ ст. оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б усю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу.

V етап - кінець 70-х - кінець 90-х р.р. ХХ ст.

Характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, розглядає проблеми цілих соціальних систем, проблеми світової екології, розвитку технології і т. д.



2. Предмет і об'єкт та функції економічної соціології, її основні категорії