Соціологія - наука про суспільство

Об'єкт економічної соціології - економіка як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в житті суспільства. У сфері економіки соціологія вивчає соціальне: суб'єктів, носіїв економічних відносин, їх взаємодію, рольову поведінку, організаційно-нормативні форми, соціальні механізми, що визначають функціонування та розвиток економіки. Якщо економіка розглядає людину як елемент трудових ресурсів, як умову виробництва, то соціологія розглядає людину як суб'єкт економічних і соціальних процесів.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості економічної та соціальної сфер суспільства

Економічна сфера є цілісною підсистемою (розглядаючи її відносно автономно від суспільства, ведуть мову про економічну систему) суспільства, що охоплює всі види виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. До неї належать: державні, кооперативні, приватні, акціонерні та інші форми підприємств і власності, різні типи економічної діяльності (виробнича, фінансова, торгова тощо), а також різні типи економічних відносин між індивідами, спільнотами (колективами, об'єднаннями, регіонами, державами тощо).

Соціальна сфера -- це відносини і взаємодія індивідів, соціальних груп, спільнот, що мають різне соціально-економічне становище в суспільстві.

Вона характеризується різним відношенням до власності (підприємці та наймані працівники), до організації праці (керівники та підлеглі), до джерел доходів (прибуток, заробітна плата, гонорар, пенсія), різним рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні).

На межі економічної та соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси. Ядром і суб'єктом цих процесів є людина -- особистість як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, територіальних, етнічних та ін.), включена у систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.

Предмет економічної соціології

- закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;

- соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку;

- соціально-економічні відносини;

- розвиток економіки як соціального процесу тощо.

Понятійний апарат економічної соціології охоплює наступні категорії:

1. Перший рівень понять - загальнонаукові;

2. Другий рівень - загальносоціальні;

3. Третій рівень - спеціальні.

Соціальний механізм розвитку економіки - стійка система взаємодії соціально-економічних груп у сферах виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, регульована історично сформованими в даній країні типом культури, системою управління і соціальною структурою суспільства.

Рушійною силою його є соціально-економічні потреби та інтереси соціальних груп, що регулюють їх поведінку в сфері економіки.

Функції економічної соціології - це види соціально-економічних досліджень, які інформують, прогнозують, оцінюють і контролюють функціонування і розвиток соціально-економічних об'єктів.

Функції економічної соціології:

· Довідкова;

· Пізнавальна;

· Інформаційна;

· Планова;

· Прогностична;

· Регулятивна;

· Аналітична;

· Пояснювальна;

· Контрольна.

Визначені функції можна згрупувати:

· теоретико-пізнавальні - дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

· прогнозуюча - визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

· управлінська - забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності до розвитку соціальної сфери суспільного життя;

· соціальна - забезпечення економічної соціалізації працівників.



3. Розвиток економічної соціології в україні (М. Туган-Барановський, М. Грушевський, В. Винниченко та ін.)

Наприкінці XIX - на початку XX ст. стрімко розвивалися соціально-економічні дослідження і в Україні завдяки старанням К. Воблого, Й. Данга, Т. Степанова, А. Билимовича, М. Вольського, М. Грушевсько-го, В. Винниченка, В. Садовськото, М. Тугана-Барановського, І. Янжуля, Г. Цехановського, які здебільшого розглядали практичні проблеми економіки в єдності з системою певних соціальних цінностей.

Обстоюючи необхідність «соціального консенсусу для забезпечення економічного і соціального прогресу», М. Грушевський, В. Винниченко, В. Садовський доводили відсутність економічних і соціальних передумов соціалістичної революції в Україні, розвивали ідеї еволюційного соціалізму та поступового накопичення елементів майбутнього соціального ладу шляхом демократизації існуючого.

М. Туган-Барановський створив теорію циклів та криз, яка була покладена в основу сучасної теорії економічної кон'юнктури, а також широко визнану в світі соціальну теорію розподілу. Предметом досліджень суспільних наук він вважав матеріальний аспект соціального буття. За його ініціативи в 1918 р. було засновано інститут економічної кон'юнктури, а в 1919 р. - Демографічний інститут, які, щоправда, проіснували недовго. З утвердженням у колишньому СРСР тоталітаризму, ідеологічного шовінізму дехто з учених, які займалися соціально-економічною проблематикою, змушені були зректися поглядів (Р. Оружецький, К. Воблий), інші емігрували (В. Коваль, К. Мацеєвич, О. Мицюк), а більшість у 30-ті роки було репресовано.

До середини XX ст. розвиток вітчизняної соціології, відповідно й нагромадження знань про взаємозв'язок економічної та соціальної сфер суспільного життя, було перервано внаслідок панування централізовано-адміністративних методів управління економікою.

У 60-ті роки відбулося часткове поновлення соціологічної традиції. Проведені емпіричні дослідження давали цікавий матеріал, який, однак, з ідеологічних причин не мав належного наукового обґрунтування.

На противагу радянській традиції західна економічна соціологія розвивалася динамічніше, зокрема індустріальна соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації. Під впливом структурно-функціональної методології економічна соціологія починає розглядати економіку як одну із соціальних підсистем суспільства, що взаємодіє з його іншими соціальними підсистемами.

У 80-ті роки XX ст. оживилася економічна соціологія і на теренах колишнього СРСР. Значний резонанс справили праці російських фахівців Т. Заславської та Р. Ривкіної. Серед українських дослідників виділялися своїми працями А. Ручка, Є. Суїменко, С. Макеєв, О. Якуба та ін.

Сучасний розвиток економічної соціології в Україні зумовлений складними соціально-економічними перетвореннями, пошуком шляхів подолання суспільно-економічної кризи, інтегрування у світове господарство. Увагу її привертає комплекс проблем, пов'язаних із процесами глобалізації.

Як самостійний напрям, вітчизняна економічна соціологія робить перші кроки, зосереджуючись на аналізі економічних процесів у суспільстві, їх специфіки у загальноцивілізаційному контексті, нових різновидів і форм економічної діяльності, функціонування економічних інститутів тощо.

Проблемні пошуки вітчизняної економічної соціології

Сучасне українське суспільство переживає складний і болісний процес трансформації соціально-економічної системи, пов'язаний з подоланням монополії однієї форми (державної) власності, соціальної та духовної уніфікованості, становлення реального політичного та економічного плюралізму, формування громадянського суспільства, розвитку ринкового господарювання, інтеграції у світові господарські зв'язки.

Труднощі трансформаційного періоду посилюються процесами глобалізації, утвердженням на світовій арені постіндустріального, інформаційного суспільства.

Це особливо актуалізує необхідність використання основних методологічних принципів економічної соціології у плануванні й реалізації науково вивіреної соціально-економічної політики. Розкриваючи взаємозалежність різних аспектів, економічна соціологія привертає увагу до ще невивчених соціальних наслідків реформ, пропонує методологічний і методичний інструментарії їх передбачення.

При переході до ринкових відносин істотно змінюються роль і значення держави в регулюванні соціально-економічних процесів. Передусім обмежується її втручання в економіку, а спрямовується на забезпечення безперебійного функціонування ринкового механізму, розвиток продуктивних сил, зміцнення обороноздатності країни, економічну підтримку і соціальний захист населення завдяки раціональному розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту і національного доходу країни.

Найважливішим інструментом державного регулювання економічних процесів, розв'язання соціальних, політичних, екологічних завдань є бюджетний механізм, за допомогою якого держава впливає на розвиток макроекономічних процесів, економічне зростання країни, зміцнення соціальної сфери, науково-технічний прогрес, переоснащення матеріально-технічної бази виробництва, зниження рівня безробіття і підвищення зайнятості.

Державне регулювання економіки здійснюється на підставі пріоритетів бюджетної політики, націлених на вирішення оперативних завдань і довгострокових цільових програм, що охоплюють різноманітні сфери суспільства.

В економічній поведінці суб'єктів сучасного українського суспільства окреслені два протилежні типи:

- один з них зорієнтований на життєву стратегію «максимум доходу ціною максимуму праці». Економічна поведінка цього типу потребує від працівника максимальних зусиль, високої інтелектуальної та фізичної напруги, ризику і є типовою для особистостей, які активно включаються в ринкові економічні відносини. Такий тип економічної поведінки притаманний 42-44% зайнятого населення;

- другий характеризується життєвою стратегією «гарантований дохід за мінімуму праці». Цей (патерналістський) тип поведінки, зорієнтований на турботу, підтримку держави, підприємства, характерний приблизно для 36-38% працівників.

Вихідний тип ринкової поведінки передбачає високу економічну активність індивіда, розуміння того, що ринок створює можливості для підвищення добробуту відповідно до затрачених зусиль, знань, навичок. Такий тип поведінки в Україні тільки формується. Досить гнучка структура його ціннісних орієнтацій допомагає швидко адаптуватися до нових умов соціального середовища, адекватно реагувати на вимоги соціальних інститутів.

Ринковий тип поведінки майже цілком (понад 95%) орієнтований на підприємництво. Однак відсутність необхідних знань, інші обставини нерідко призводять до мутації цього типу поведінки у псевдоринковий. Активна орієнтація на підприємництво властива 30% носіїв ринкового типу поведінки. Наявність псевдоринкового типу свідчить про низький рівень розвитку соціальної системи, оскільки ринковий тип поведінки залежить від рівня розвитку ринкових відносин.

Істотне значення у формуванні ринкових механізмів відіграють підприємницькі орієнтації громадян.

У межах економічної соціології існує також прикладна галузь - соціологія промисловості, яка вивчає діяльність, диференціацію і взаємодію певних соціальних груп, що функціонують у сфері промислового виробництва.

Загалом сучасна економічна соціологія зосереджується на вирішенні таких завдань:

1. Дослідження соціальних механізмів, що визначають розвиток економічної сфери суспільства, регулюють економічну діяльність індивідів, спільнот і груп.

2. Вивчення особливостей мотивації різних форм соціально-економічної поведінки людини (особистості чи соціальної спільноти), її впливу на процеси і результати економічного розвитку.

3. З'ясування основних тенденцій і ефективності діяльності соціального механізму розвитку економіки.

4. Вивчення особливостей і ефективності впливу на людину та її економічну діяльність мотиваційних, статусних, культурних, управлінських соціальних регуляторів.

5. Дослідження спрямованості та особливостей впливу на зміну соціально-економічної структури суспільства існуючої в ньому економічної системи (планово-централізованої, ринкової).

6. Визначення раціональних напрямів економічної політики держави.

7. Дослідження конкретних соціально-економічних, соціокультурних і соціально-політичних умов функціонування економічної сфери суспільства.



ЛЕКЦІЯ 7

Тема 8. Соціологія політики

Тема лекції: Соціологія політики

Мета: Навчальна: визначити суть та особливості соціології політики, основні її категорії, поняття „політичний суб'єкт” та його види; сутність понять „політика”, „держава”, „громадянське суспільство”, „влада”, та інші базові поняття та складові соціології політики.

Розвиваюча: розвивати у студентів уміння визначати предмет, об'єкт соціології політики, її співвідношення з іншими науками; аналізувати специфіку основних політичних суб'єктів; характеризувати політичну сферу як простір, у межах якого здійснюється політика; розкривати сутність політичної влади, політичних партій та рухів, політичної системи, політичної соціалізації, держави тощо.

Виховна: виховувати почуття патріотизму та гордості за свою державу, сприяти політичній соціалізації студентської молоді, формувати політичну свідомість.

План

1. Поняття, об 'єкт і суб'єкт соціології політики

2. Основні складові соціології політики

3. Принципи політичної організації суспільства. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

Питання для самостійної роботи

1. Громадська політична думка як соціальна інституція

2. Взаємозв'язок економічної соціології з соціологією політики

Рекомендована література:

4. Піча В.М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 149-163

5. Практикум з соціології: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти/ За редакцією В.М. Пічі. - Львів: „Новий Світ - 2000”, „Магнолія плюс”, 2004. - с. 165-180

6. Соціологія: Навч. посібник для самост. вивч. дисципліни/ І.Г. Мухіна; Харківська філія УДУЕФ. - Х.: ХФУДУЕФ, 207 . - с.82-99

7. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред.. В.Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2006. - с. 312-337

8. . Юрій М.Ф. Соціологія / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2005. - с. 395-406

Ключові поняття та терміни

Соціологія політики, об'єкт соціології політики, суб'єкт соціології політики, політична сфера, політика, влада, держава, політична партія, громадська організація, громадянське суспільство, політичний рух.

1. Поняття, об'єкт і суб'єкт соціології політики

Соціологія політики є однією з галузей соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві. В соціологічних словниках і науковому посібнику «Соціологія: наука про суспільство» (Харків: 1996) соціологія політики визначається як галузь соціології, що досліджує взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами життя суспільства, політичних інститутів - з іншими соціальними інститутами.

На перший погляд соціологія політики і політологія (знання про політику) можуть видатись тотожними науковими дисциплінами, оскільки обидві вивчають політику і політичне життя суспільства, політичні процеси, політичні події і політичні суб'єкти з їх сутнісними характеристиками. Однак насправді це дві самостійні науки. Спробу розмежувати їх зробили американські дослідники Р. Бендікс та С. Ліпсет.

Взагалі ж політика - настільки багатоманітний феномен, що він досліджується багатьма соціогуманітарними науками. Політологія вивчає політику як цілісний об'єкт і внутрішні, притаманні лише їй закономірності владних відносин. Філософія досліджує політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації. Юриспруденція (або науки про право) займається вивченням галузі правових і державних норм та інститутів на їх стику. Історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й опису емпіричних фактів про розвиток політичних інститутів і ідей. Психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Соціологія ж аналізує вплив соціального середовища на політичну сферу в цілому. Тому можна вважати, що соціологія політики утворилася на межі таких двох загальних наук, як соціологія і політологія. Маючи практично один і той же об'єкт дослідження, ці науки використовують відмінні методи, стратегію і тактику досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства.

Предметом соціології політики є соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Власне вивчення механізмів перетворення соціального в політичне, зокрема механізмів формування з соціальної спільноти політичного суб'єкта, і вирізняє соціологію політики з-поміж інших політологічних дисциплін, таких, як політична економія (яка досліджує характер впливу економічних процесів на політичні структури) чи політична екологія (яка вивчає, в який спосіб деградація довкілля пов'язана з політичними процесами і впливає на них).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціологія політики має також свої власні об'єкти: події, процеси, суб'єкти політичної сфери. Водночас вона досліджує й ті об'єкти, які є в економічній, політичній і духовній сферах суспільства.

Надзвичайно важливою категорією соціології політики є «політичний суб'єкт». Це поняття допомагає зрозуміти механізм перетворення соціального в політичне. Політичним суб'єктом може стати окрема людина (якщо вона бере участь у голосуванні на виборах, входить до політичної партії тощо), соціальна спільнота (наприклад, нація, яка виборює самостійну державу), соціальний інститут (наприклад, армія тої чи іншої країни, яка здійснює державний переворот).

Російський соціолог В. Амелін вважає основними ознаками політичного суб'єкта три наступні:

* здатність приймати політичні рішення;

* здатність реалізувати ці рішення у політичній практиці або контролювати їх реалізацію;

* спроможність нести відповідальність за свої рішення.

Політика - це відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і змагання між соціальними спільнотами, людьми і державами. Соціологія політики вивчає проблеми влади, політичних прав і свобод з точки зору конкретної людини, соціальних спільнот, прошарків і груп, громадських об'єднань і організацій, політичних партій тощо.

У навчальному посібнику «Соціологія: наука про суспільство» підкреслюється, що політика є особливим видом регуляції соціального життя, який виникає на певному ступені розвитку людства у зв'язку з поглибленням соціальної диференціації.

Для характеристики політичних явищ і процесів соціологія використовує цілу низку понять. Найбільш широким з них є «політична сфера», яке включає всі явища політичного характеру, простір, де протікають політичні процеси. Якщо політика - це специфічний вид діяльності людей, пов'язаний з утвердженням права індивідів, груп і спільнот на управління суспільством, на владу, то політична сфера - це той простір, в межах якого політика здійснюється. Як зазначає відомий харківський соціолог О. Якуба, структура політичної сфери розкривається через поняття політичної свідомості, норм, організацій, закладів, політичних відносин. На її думку, а також на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних соціологів, центральним поняттям, яке зв'язує всі інші, є поняття влади. Це зумовлено тим, що боротьба за завоювання влади та її здійснення виступає змістом політики, її основою. М. Веберу, який вводить до наукового обігу багато положень соціології політики, належить визначення політики як прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади (чи йдеться про відносини між державами, чи усередині держави, чи між групами людей). Інший відомий соціолог Р. Арон також визначає політику як боротьбу за владу та пов'язані з нею переваги.

У соціологічній літературі існує декілька визначень влади, які розробляються представниками різних соціологічних шкіл і напрямків:

- Біхевіористи вважають, що влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей (X. Саймон);

- Інструменталістські визначення трактують владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства (Е. Каплан, Г. Лассвел);

- Згідно з телеологічними визначеннями влада -- це досягнення певних цілей і одержання накреслених результатів (Т. Парсонс);

- Структуралісти визначають владу як особливого роду відносини між тим, хто управляє, і тим, хто виконує накази і розпорядження (М. Дюверже). Влада також визначається як вплив, що здійснюється на інших (Е. Бенфілд);

- Нарешті, є конфліктологічне розуміння влади, що зводиться до можливості прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях (Г. Лассвел).

Польський соціолог Є. Вятр, який наводить ці визначення, підкреслює, що вони зосереджують увагу на якому-небудь одному аспекті явища влади, якійсь одній її характеристиці.

Спробу поєднання декількох визначень влади робить Н. Смелзер: «Влада передбачає здатність нав'язувати свою волю іншим і мобілізовувати ресурси для досягнення поставленої мети».

2. Основні складові соціології політики

Оскільки політика - явище складне і багатоманітне, то і структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. У зв'язку з цим дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як:

· соціологія політичних рухів і партій,

· соціологія держави,

· соціологія політичної свідомості і політичної поведінки,

· соціологія міжнародних відносин тощо.

Політичні рухи організуються суспільними силами, які намагаються змінити існуючий соціальний порядок або закріпити його шляхом здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за владу.

Політична партія є своєрідним політичним рухом, який має високий ступінь організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за здійснення цієї влади в соціальній практиці.

Є. Вятр будує типологію політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль суспільних класів у створенні політичних рухів, то можна виділити рухи, які мають класовий (робітничий рух, селянський рух тощо), міжкласовий (національно-визвольний рух) і позакласовий характер (політичні рухи, в яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).

Якщо мова йде про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цієї точки зору можна вирізнити:

* консервативні політичні рухи;

* реформаторські;

* революційні;

* контрреволюційні.

Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних рухів, то соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоорганізовані політичні рухи, рухи з високим ступенем організації. Найбільш розповсюдженою нині формою останніх є політичні партії.

Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на:

· урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках),

· опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від влади).

Відмінності в організаційній побудові дозволяють виділити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні і ліберальні в Західній Європі і США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії континентальної Європи) і строго централізовані (комуністичні і фашистські) партії.

Політичні партії, що відстоюють більш-менш прогресивні доктрини, прийнято називати лівими, реакційні - правими, а ті, що займають проміжне становище, - центриськими партіями.

М. Дюверже, однак, як і багато інших західних вчених, не визнає поділу на ліві і праві партії за ідеологічними ознаками і вважає таку диференціацію умовною, придатною лише для схематичного опису політичного спектру.

Партії є важливим елементом політичної системи, до якої, крім них, входять політичні інститути, а також політичні ролі, відносини, процеси, принципи політичної організації суспільства, політична свідомість, політична культура тощо. Як підкреслюють вітчизняні соціологи, політична система суспільства визначається:

* класовою природою, соціальним устроєм, формою правління

* типом держави

* характером політичного режиму

* характером соціально-політичних відносин

* характером політико-правового статусу держави

* характером політико-ідеолопчних і культурних відносин

* історичним типом державності;

* етнічною структурою тощо.

У працях Н. Смелзера також розглядаються основні форми держави, до яких він відносить:

* тоталітарну державу;

* авторитарну державу;

* демократичну державу.

Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямках діяльності. До них належать:

· регулювання економічного життя,

· культурно-виховна функція,

· сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу,

· забезпечення обороноздатності країни,

· співробітництво з іншими державами і народами.



9. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

Типи держави	Форми держави
1. рабовласницький: азіатський, античний;	деспотична монархія республіка, монархія військова диктатура
2. феодальний	абсолютна чи обмежена монархія, у виняткових випадках - республіка
3. капіталістичний	конституційна монархія, республіка (президентська, парламентська), військова диктатура
4. соціалістичний	соціалістична республіка (федерація)

Типологія політичних систем (Є. Базовкіна):

1. Однопартійна політична система.

2. Багатопартійна система з партією -гегемоном.

3. Багатопартійна система з фіксованою кількістю партій.

4. Система з домінуючою партією.

5. Двопартійна система.

6. Вкрай поляризована система.

7. Система помірно поляризована.

8. Мультіпартійна система.

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою і об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій.

Є. Бистрицький вважає, що громадянське суспільство - "це сукупність окремих, незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угрупування". Осередки громадянського суспільства створюються для захисту приватних інтересів громадян, які пов'язані виключно необхідністю дотримання моральних та правових норм, правовими та культурними обмеженнями.

Сучасна українська соціологія політики активно використовує найкращі надбання світової соціологічної думки, стосовно конкретних соціологічних досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства. Особливий інтерес в цьому плані становлять матеріали соціологічної служби Центру «Демократичні ініціативи», яка спільно з Інститутом соціології НАН України здійснила низку досліджень проблем соціально-політичного розвитку країни. Ми будемо використовувати для соціологічного аналізу дані одного з останніх за часом опитувань, проведеного у травні 1994 р. в 6 регіонах України: центральному, західному, східному, південному, в м.Києві та в Криму. Це дозволить, по-перше, виявити стан і динаміку соціально-політичних процесів у період після завоювання незалежності, а по-друге, визначити певні тенденції розвитку політичного життя в Україні. Нами використовуються також матеріали соціологічного дослідження політичної культури молоді, одержані дослідницькою групою Українського науково-дослідного інституту проблем молоді (далі -- УНДІПМ) за останні декілька років.На їх підставі можна виділити декілька специфічних особливостей розгортання соціально-політичних процесів в Україні та їх відображення в політичній свідомості та діяльності молоді.

Щодо економічної політики молодої української держави можна зазначити, що населення країни у 1994 р. поділилося на два великі табори, представники яких займали протилежні позиції стосовно ряду питань. За перехід до ринкової економіки та за інші зміни у цьому напрямку висловилась половина опитаних з усіх шести регіонів, лев'ячу частку з яких уособлюють жителі західного регіону і столиці республіки. Одночасно третина респондентів (переважно зі східного регіону) вважає за потрібне повернутися до економіки брежнєвського, або доперебудовного періоду. Близько половини опитаних підтримують приватний бізнес і підприємництво, біля третини заперечує правомірність їх існування.

Відповіді щодо бажаного політичного ладу в Україні розділилися наступним чином: за підтримку соціалістичного ладу висловились 22% респондентів в цілому по Україні (з них третина опитаних на Сході і лише 8% - на Заході країни), за підтримку капіталістичного устрою - близько 13 % (кожний четвертий у столиці і кожний п'ятий на західноукраїнських землях). Парадоксальним, але й характерним для масових політичних настроїв є одночасна підтримка обидвох полярних устроїв (так висловилось 24% респондентів), гаслом яких, очевидно, є вислів: «Працювати, як при соціалізмі, а гроші отримувати, як при капіталізмі».

Велике розпорошення політичних симпатій зафіксовано київськими соціологами і щодо підтримки респондентами певних політичних партій. В цілому по Україні кожний десятий висловлювався на підтримку комуністів і соціалістів. Вдвічі менше прихильників було у націонал- і соціал-демократів. В регіональному розрізі у столиці найбільше підтримували націонал-демократів і лібералів, на заході - націонал-демократів і націоналістів, в центральному та східному регіонах - комуністів і соціалістів, на півдні -- переважно соціалістів, в Криму - соціалістів і соціал-демократів. Отже, припущення київських соціологів про «політичну географію» України та підтримку регіонами певних політичних партій виявилося цілком слушним і втілилось у чітке розмежування політичних сил в українському парламенті. Нині з загального числа депутатів Верховної Ради трохи менше половини належить до певних політичних партій, а решта - до так званих безпартійних або незалежних депутатів. Серед депутатів-представ-ників політичних партій велику перевагу мають ліві (комуністи, соціалісти, члени селянської партії), які посідають приблизно 70% місць. На протилежному краю політичного спектру українського парламенту знаходиться близько 23% представників правих і правоцентристських партій (КУН, УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ). Центр політичного спектру утворюють малочисельні представники таких партій, як Громадянський конгрес України, Партія праці, СДПУ, ПДВУ, питома вага яких складає всього близько 7% (підрахунки народного депутата А. Білоуса).

Разом з тим слід відзначити, що серед населення всіх регіонів України підтримують певні політичні партії лише 43% опитаних, в той час як більше половини респондентів не підтримує жодної політичної партії або ще не визначилась зі своїми політичними симпатіями, оскільки програми існуючих партій не відповідають їх інтересам і прагненням. Більшість дослідників політичних процесів в Україні зазначає, що велика частина населення країни взагалі не цікавиться політичним життям, розчарована в політиці і особливо в політичних діячах. В Україні відбувається зростаюча деполітизація громадян, перетікання їх інтересів у сферу приватного життя, сімейних відносин і дозвілля. Частково це пояснюється тим, що влада здебільшого ігнорує потреби і запити пересічних людей, змушуючи їх відчувати власну безпорадність і нездатність вплинути на вироблення і прийняття політичних рішень. Лише 5,6% опитаних вважали, що вони здатні зробити щось реальне у випадку порушення владою прав людини або ігнорування нею їх інтересів. 65,7% респондентів відчувало власне безсилля в ситуації, коли б уряд прийняв рішення, які ущемлюють їх інтереси.

Аналіз даних конкретно-соціологічних досліджень, здійснений відомим харківським соціологом О. Якубою, дозволив їй виявити наступні явища і тенденції розвитку політичного життя в Україні:

* кризовий стан політичних відносин;

*нерозвинутість політичних відносин і незрілість багато-партійноїсистеми;

* відсутність довіри до політичних структур;

* відносне зменшення прихильників незалежності України;

* зниження політичної активності молоді.

Нині для молоді в Україні відкривається, здавалося б, все більше можливостей для самореалізації, вибору власного шляху в житті. Але одночасно ускладнюються умови для такої самореалізації при зростанні молодіжного безробіття, складностей у набутті якісної освіти (бо якщо вона насправді якісна і готує фахівців гостродефіцитних професій, то вона переважно є платною, а значить, і недоступною для багатьох представників молоді), зведенні нанівець соціального захисту тощо.

Серед домінуючих тенденцій соціально-політичного розвитку молодого покоління в Україні виділимо наступні:

* зростаюча деполітизація молоді (24% опитаних в молодіжному середовищі зовсім не цікавляться політикою, 53% -- лише тоді, коли це їх цікавить і безпосередньо торкається, і тільки 1% цікавиться політичним життям і бере в ньому активну участь);

* зростаюча департизація молоді (влітку 1995 р. лише 1,5% опитаних були членами політичних партій або громадських об'єднань; тільки 5,3% були членами молодіжних громадських організацій);

* зміни в ідеологічних орієнтаціях та політичних симпатіях молоді;

* підтримка молодим поколінням зміцнення політичної незалежності України за умови розвитку рівноправних стосунків з усіма країнами Сходу і Заходу (таку відповідь у травні 1995 р. дав 51% молодих респондентів в масштабах всієї України);

* зростаюча підтримка радикальних економічних реформ (хоча 65% працюючої молоді зайнято у державному секторі, однак перевагу вона надає приватним або змішаного типу підприємствам працевлаштування);

* посилення настроїв власного підприємництва серед молоді ( близько половини опитаних хотіли б розпочати власну справу, стати володарями власної фірми тощо);

* зростаюча приватизація життя молоді (у значенні її відсторонення від життя суспільства і перенесення до сфери приватного життя, коли основними проблемами є заробляння грошей, сімейні стосунки, спілкування з ровесниками, інтимне життя тощо).

Водночас симптоматичним є те, що молоді громадяни підтримують рідше законні, цивілізовані форми соціального протесту (критичні виступи в засобах масової інформації, збирання підписів під колективними зверненнями, звернення з вимогами до органів влади, санкціоновані мітинги і демонстрації, законні страйки тощо), аніж ті, що знаходяться поза межами правового поля (вуличні заворушення, погроми, незаконні, несанкціоновані форми протесту і т.ін.).

Головною сферою розгортання можливих конфліктів соціологами передбачається економічна та сфера матеріальних інтересів. Серед інших причин досить значну питому вагу серед молоді мають проблеми екології та прав людини. Однак ані політичні процеси самі по собі, ані конфесійні (релігійні) чи етнічні не мають для молодіжного загалу такого значення, як економічні.

Таким чином, соціологічний аналіз політичного життя в незалежній Україні дає можливість зробити висновки про те, що українське суспільство є надзвичайно розпорошеним у своїх політичних поглядах і переконаннях. Причому цей розподіл не йде за якоюсь одною ознакою - етнічною, культурною, релігійною чи ідеологічною; представники якоїсь однієї групи (наприклад, робітники) мають різні політичні симпатії та уявлення про шляхи подальшого розвитку. Отже, в Україні нині ще тільки розгортається процес структуризації суспільства з виділенням певних груп, прошарків і страт, появою та інституціоналізацією нових, не існуючих раніше елементів соціальної структури, з поступовим визначенням і висуненням певних інтересів (політичних, економічних, культурних), з формуванням відповідної представницької системи (тобто утворенням партій і громадсько-політичних рухів, які ці інтереси уособлюють і репрезентують перед владними структурами).

Дедалі значнішим фактором цих процесів виступає молодь. Десятиріччями відсторонена від активної участі у політичних процесах і у виробленні політичних рішень, нині вона, нехай і поволі, але все ж починає відчувати смак не до позірної, але справжньої політичної діяльності, в якій виступатиме рівноправним політичним суб'єктом. І хоча цей процес ще не набрав сили, але тенденція вже починає простежуватись. При різкій політичній поляризації дорослого населення нині в Україні саме молоде покоління може стати вагомою підоймою посилення впливу центристських партій і формування дійсно вагомого центру у політичному спектрі країни, що, в свою чергу, сприятиме посиленню політичної стабільності у майбутньому.



ЛЕКЦІЯ 8

Тема 9. Основи соціології праці та управління

Тема лекції: основи соціології праці та управління

Мета:

Навчальна: надати студентам знання щодо основних категорій та понять соціології праці та управління як самостійних галузей соціології, їх предмету, основної проблематики;

Розвиваюча: розвивати вміння аналізувати проблеми в сфері праці та управління, робити висновки, порівнювати здобуті знання з сучасними процесами в суспільстві;

Виховна: виховувати любов до праці, почуття справедливості, приналежності до колективу, культуру спілкування і поведінки, професійну компетентність особистості.

План

1. Предмет соціології праці та основні її категорії

2. Поняття про соціологію управління, її об'єкт та основні концепції

3. Соціальне управління виробничим колективом (менеджмент, його сфера, методи і засоби)

Рекомендована література:

1. Піча В.М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 137-149

2. Практикум з соціології: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти/ За редакцією В.М. Пічі. - Львів: „Новий Світ - 2000”, „Магнолія плюс”, 2004. - с. 281-309

3. Соціологія: Навч. посібник для самост. вивч. дисципліни/ І.Г. Мухіна; Харківська філія УДУЕФ. - Х.: ХФУДУЕФ, 207 . - с. 100 -105

4. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред.. В.Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2006. - с. 268-290

Ключові поняття та терміни

Соціологія праці, соціологія управління, менеджмент, праця, управління, трудовий колектив, мотивація праці, умови праці, організація праці.

1. Предмет соціології праці та основні її категорії

Соціологія праці - галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування й розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.

Біля витоків соціології праці стояли О. Конт, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер. Ця галузева соціологія набула значного розвитку завдяки зусиллям російських учених, зокрема: І. Чанглі, Л. Гордона, Є. Клопова, А. Дикарьової, В. Подмаркова, А. Кравченка, а також українських - В. Полторака, В. Пилипенка, К. Грищенка, Є. Суїменка. А. Ручки, М. Сакади та ін.

Соціологія праці оперує фундаментальними категоріями та є ієрархічно організованим знанням, яке існує на загальному, спеціально-теоретичному й емпіричному рівнях.

З 20 - 30-х років ХХ століття починається сучасний період розвитку соціології праці.

Основні проблемні дослідження в сучасній соціології праці:

– зайнятість населення;

– вироблення й реалізація засобів соціального захисту працюючих;

– потреби та інтереси робітників у виробничій сфері;

– вивчення умов праці;

– впровадження на підприємствах наукового менеджменту;

– вирішення трудових конфліктів.

Предмет соціології праці - це праця як суспільно значуще явище, як процес відтворення знань та умінь особи, як вид соціальної діяльності.

Категорія „праця” є головною, навколо неї будується система категорій цієї галузевої соціології.

Праця - це цілеспрямована діяльність, змістом якої є зміна природної речовини з метою задоволення суспільних потреб.

Загальність праці передбачає, що вона лежить в основі всіх суспільних процесів та явищ. Праця є головною формою життєдіяльності суспільства, запорука його буття, що визначає ставлення людини до світу й інших людей. Праця історично зумовила та сприяла виділенню людини із тваринного світу, суспільства - з природи.

Процес праці має на меті:

· обмін речовиною між людиною та природою;

· обмін продуктами діяльності між індивідами.

Складові елементи простого процесу праці: предмети праці, засоби праці, продукти праці.

Предмети праці - це природна речовина, до якої застосовують засоби праці. Засоби праці - сукупність речей, що їх застосовують до предметів праці з метою їх перетворення. Продукти праці - речі, створені в процесі праці.

За змістом розрізняють такі види праці:

1. Поста і складна;

2. Творча і репродуктивна;

3. Фізична і розумова;

4. Ручна і механізована.



Умови праці

Соціально-економічні	Санітарно-гігієнічні	Організаційні	Соціально-побутові
Тривалість робочого часу; оплата праці; кваліфікація робітника	Температурний режим, шум, загазованість, забрудненість повітря, вібрація, освітлення	Розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною, інструментами	Їдальні, медичне тв санітарно-курортне обслуговування, побутові приміщення

Трудова діяльність має соціально-психологічну структуру, та складається з таких основних елементів.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільний процес праці завжди колективний, суб'єктом його є великі соціально-професійні групи. Між людьми, що створюють ці групи, утворюються особливі взаємини, пов'язані зі специфічними завданнями та функціями. Ці взаємини формують трудові колективи, які виконують виробничо-економічну та соціальну функції.

Отож, важливою характеристикою суспільної праці є трудовий колектив.

Трудовий колектив - це чітко організована форма діяльності та добровільна спільність однодумців, місце, де відбувається поєднання та зіткнення інтересів. У трудовому колективі існує формальна й неформальна система відносин.

Формальна - адміністративно правова структура; неформальна - структура малих груп та їхніх міжособистісних зв'язків.

2. Поняття про соціологію управління, її об'єкт та основні концепції

Соціологія управління - це галузь соціології, яка вивчає закономірності та методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси, які мають місце в організаціях і суспільстві, а також соціальні відносини, які виникають в процесі управління.

Об'єкт соціології управління

Системи управління:

- організація управління;

- методи управління;

- технічні засоби управління.

Предмет соціології управління

Процес управління:

- інформація;

- ситуація;

- прийняття рішень.

Закони та закономірності управління:

- Єдність керуючої і керованої підсистеми об'єкта управління;

- Поєднання централізації і децентралізації функцій управління;

- Поєднання державних, колективних і особистих інтересів.

- Ефективність;

- Інтенсивність;

- Продуктивність;

- Науковість.

Функції соціології управління:

Інформаційна

Довідкова

Планова

Прогнозна

Регулятивна

Контрольна

Основні теорії управління

Американець Ф. Тейлор започаткував вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу. За допомогою систематичних спостережень, експериментів він встановив, що промислові робітники - це соціальна група, якій властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку (рестрикціонізм - «праця з прохолодою»).

Заходи нейтралізації «праці з прохолодою»:

1. нормування й раціоналізація трудового процесу;

2. ретельний підбір і професійне навчання робітників;

3. дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов'язкові матеріальні стягнення за невиконання норми);

4. уміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;

5. запобігання соціальним конфліктам, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових та фізичних можливостей робітника.

Е. Мейо - американський соціолог. В 20 - 30-х роках ХХ ст. створив теорію людських стосунків. Мета - визначити, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних взаємин між працівниками у трудовому колективі.

Дослідження Мейо виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці та правило поведінки.

Головні елементи теорії людських стосунків:

– орієнтація на людей, а не на технічний бік виробництва;

– заміна індивідуальної винагороди колективною;

– формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;

– гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.

1950 р. - Ф. Херцберг розробив теорію збагачення праці.

За теорією існує дві системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей.

1) гігієнічні чинники:

– нормальні умови праці: відсутність шуму, загазованості, вібрації;

– умови побуту: роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальня;

– організація праці: сировина, інструменти, забезпечення завданням;

– режим роботи: розумна тривалість робочого дня, перерви.

2) мотиватори задовольняють «внутрішні» потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та інше.

Тобто задоволеність пов'язана зі змістом праці, а незадоволеність стосується умов праці.

3. Соціальне управління виробничим колективом (менеджмент, його сфера, методи і засоби)

Соціальне управління - сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи.

Напрями соціального управління виробничим колективом:

1) Формування і оптимізація соціальної організації колективу.

2) Створення умов для здійснення працівниками своїх соціальних і політичних прав, на задоволення їх потенціальних і духовних потреб.

3) Виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника.

4) Дослідження стану соціально-трудових відносин.

Система американського інженера Ф. Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової організації управління, нових обов'язків управляючих - менеджерів.

Менеджмент (від. англ. “management” - управління, керування)- це специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві; сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто своєрідний клас управляючих; наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом.

Предмети досліджень менеджменту і соціології праці та управління перехрещуються. Але вони і різняться.

Менеджмент пов'язаний лише з проблемами управління виробництвом та розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.

Соціологія праці і управління розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні та інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо, а також проблеми управління вона розглядає виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління

Два рівні менеджменту

Загальні теорії

Прикладні теорії соціального управління організації й управління

Менеджмент - це мистецтво управління.

Принципи соціального управління - це основні положення, які відображають пізнані та засвоєні людиною об'єктивні закони та закономірності, якими органи управління керуються у процесі створення і функціонуваннясоціальнихсистемуправління.

Основні принципи системи управління за Ф. Тейлором:

1) Запровадження наукової організації праці.

2) Звільнення робітників, які працюють не на повну потужність.

3) Співробітництво адміністрації з робітниками в розв'язанні виробничих завдань.

4) Однакова відповідальність за справи на виробництві як адміністрації, так і робітників.

Соціолог Анрі Файоль сформував 13 принципів управління:

1) розподіл праці;

2) влада;

3) дисципліна;

4) єдність командування;

5) єдність керівництва;

6) підпорядковування індивідуальних інтересів загальним;

7) нагородження;

8) централізація;

9) лінія влади;

10) порядок;

11) рівність;

12) ініціатива;

13) корпоративний дух.



ЛЕКЦІЯ 9

Тема10. Соціологія культури

Тема 11. Соціологія релігії

Тема лекції: Соціологія культури. Соціологія релігії

Мета: Навчальна: визначити основні поняття соціології культури, співвідношення понять „культура” і „суспільство”, основні складові культури, її види (форми); базові поняття з соціології релігії: релігія, як соціальне явище та регулятор життєдіяльності людини, види релігії, форми релігійних організацій.

Розвиваюча: розвивати вміння розрізняти поняття „культура” і „цивілізація”, аналізувати наявні в Україні субкультури; критично осмислювати соціологічні теорії релігії.