Бідність - соціальне зло

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бідність - соціальне зло

Зміст

Вступ

1. Бідність як соціальна категорія

1.1 Поняття і сутність бідності

1.2 Причини і види бідності

1.3 Вимірювання бідності

2. Бідність як феномен нової Росії

2.1 Масштаби бідності Росії

2.2 Бідність по - Красноярськ

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На кожному етапі розвитку суспільства перед людьми виникає безліч проблем. Вони перетинаються, взаємно проникають, викликаючи до життя інші, часом більш складні проблеми. У соціології склалося цілий напрям - соціологія соціальних проблем - у рамках якого, з різних теоретичних позицій обґрунтовується, що представляє собою соціальна проблема, що її обумовлює, як її вивчати і вирішувати. Соціальна проблема - це об'єктивна суперечність, що приводить до порушення пропорцій соціального функціонування та розвитку і внаслідок цього - до дисбалансу інтересів різних соціальних груп, до руйнування домінуючих соціальних цінностей. Останнім часом про бідність почали говорити як про новий соціальний феномен, притаманному російському суспільству на межі століть.

У суспільному житті бідність і її крайня форма - злидні - оцінюються як соціальне зло. Стан бідності не дозволяє людині і суспільству реалізувати свої потенційні можливості, а, отже, розвиватися з найбільшою ефективністю. Саме тому бідність пов'язують з регресом в суспільному розвитку, чим обумовлюється необхідність розгляду бідності як гострої соціальної проблеми.

Бідність - це стан потреби, браку життєвих засобів, що не дозволяє задовольнити нагальні потреби індивіда або сім'ї. Бідність вважається однією з найбільш гострих соціальних проблем сучасного суспільства.

Останнім часом про бідність почали говорити як про новий соціальний феномен, притаманному російському суспільству на межі століть. Актуальність теми реферату визначається необхідністю осмислення бідності як складного і різноманітного соціального феномена, що виступає неодмінним «супутником» цивілізаційного розвитку.

Метою роботи є розкриття природи, сутності бідності як соціального феномена.

Робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг 26 сторінок.

1. Бідність як соціальна категорія

1.1 Поняття і сутність бідності

Що є бідність? Словник Ожегова пояснює це слово як «убогість, недостатність засобів існування, нужда, убозтво, непривабливість».

«Російська соціальна енциклопедія» більш академічна: бідність - це категорія, яка виражає абсолютну або відносне відставання від досягнутого в суспільстві стандарту споживання.

Цікаво, що аж до середини ХVIII століття самого поняття «бідність» не існувало. Товариство складалося або з дуже багатих, або з безпросвітних жебраків - врівноважуючої середини практично не було. В епоху Просвітництва, коли європейське суспільство почало створювати якісь соціальні стандарти життя, з'ясувалося, що є люди, нездатні цим стандартам відповідати.

Як стан бідність існувала споконвіку, але вважалася цілком звичайним явищем, притаманним переважній більшості населення. В азійських, античних і феодальних суспільствах ділення на багатих і бідних мало залежало від особистих здібностей людини: рівень потреб і можливості їх задовольняти залежали від станово-юридичного статусу індивідуума. У різних соціальних груп був різний спосіб життя, тому неможливість для низьких станів слідувати престижному способу життя вищих шарів сприймалася як звичну норму життя. У капіталістичному ж суспільстві вперше виник контраст між юридичною рівністю всіх громадян і фактичним сильним економічним нерівністю. Тому неможливість для одних жити так, як живуть інші, сприймається як соціальна несправедливість.

Першим на проблему бідності звернув увагу «винахідник ринку» Адам Сміт. Він, правда, вважав бідність «соціальною іржею» і вважав, що бідняком є не той, хто мало має, а той, хто мало має і при цьому багато хоче. До того ж протестантська етика, яка визначає моральний клімат суспільства, вважала їх «неправильними» громадянами. Тому вивчати бідність як явище не тільки економічне, але й соціальне стали порівняно недавно.

У 1917 році, російський соціолог Стопані вперше досліджував сімейні бюджети російських робітників і ввів в обіг поняття «межа бідності». Сьогодні визнано, що бідність є одним з найважливіших індикаторів життя суспільства. Якщо в суспільстві багато бідних, значить, воно економічно неблагополучним. Правда, до цих пір соціологи всього світу по-різному тлумачать саме поняття, кого слід вважати бідним.

Аналізуючи праці філософів і вчених різних історичних епох і напрямків, а також представників економічної, політичної, естетичної та релігійної думки дамо різні тлумачення бідності як соціального явища. Так, Платон, розмірковуючи над розшаруванням людей на бідних і багатих, бачив, що держава складається з двох частин: одну складають бідні, іншу - багаті, і всі вони живуть разом, будуючи один одному підступи. У роботі «Держава» показується, що бідні і багаті - це шари, групи всередині стану землеробів і ремісників, серед правоохоронців і правителів таких немає.

Аристотель також розглядав питання про соціальну нерівність і стверджував, що у всіх державах є три елементи: один клас дуже багатий, інший - дуже бідний, а третій є середнім. Згідно з його позиції, державі необхідно думати про бідних, тому що при виключенні безлічі бідняків з управління вони неминуче будуть ставати його ворогами. Бідність породжує бунт і злочини, і держава, що має багато бідних, приречена на загибель.

У роздумах Гоббса зустрічається точка зору про те, що в суспільстві неприпустиме існування привілейованих класів, так як вони зумовлюють хаос. Ж.-Ж. Руссо бачив у бідності, так само як і в невігластві, умови морального нездоров'я. І. Кант вважав, що в суспільстві завжди будуть бідні і в їх числі інваліди та хворі, на утримання яких необхідні державні кошти (в богодільнях і лікарнях). Філософ допускав і інші форми державної підтримки бідних. Наприклад, видачу їм допомог. Ці ідеї І. Канта, як відомо, широко практикуються соціально-орієнтованими державами. У свою чергу, Г. В. Ф. Гегель давав різні характеристики бідності і багатства. Він висуває поняття «збідніла маса», «потребують», «бідний клас», «випадковість потреби», «бідність» як протилежність «багатства», «злидні». Він розглядає бідність як соціальне явище, тобто таке, яке виступає певним специфічним станом індивіда, соціальної групи і суспільства. Їм виділяють дві сторони бідності: об'єктивна, пов'язана з обставинами, і суб'єктивна як область моральності суб'єкта. Філософа хвилювало питання: «як усунути бідність?». Гегель не вважав благодійність тим засобом, за допомогою якого може бути вирішена проблема бідності. Він писав про «середній клас» як панує в громадянському суспільстві.

Значний вплив на формування різних концепцій бідності справила філософія позитивізму. Так, у концепції Г. Спенсера затверджувалася позитивно-санітарна роль бідності, що виконує функцію природного відбору. Г. Спенсер зв'язав виникнення бідності із зростанням суспільного виробництва, і, так як зупинити виробництво неможливо, неможливо ліквідувати бідність. За Спенсеру бідність - це не стільки соціальне явище, скільки особиста проблема, якийсь «індивідуальний вибір» і «індивідуальна доля». У концепціях егалітарістов (Е. Реклю, Е. Белламі, Ч. Хол, П. Колкахан, В. Голдвін та ін) бідність розглядалася як соціальне зло, що заважає гармонійному розвитку суспільства. Як шляхів вирішення проблеми вони пропонували революційні перевороти і інші кардинальні заходи щодо існуючого порядку (наприклад, в системі розподілу ресурсів). Ліберально-реформістські концепції, близькі за своєю суттю до егалітаризму, вбачали в бідності коріння соціальної хвороби, яку можна і потрібно викорінити шляхом реформ. Звідси пропонувалися щодо лояльні до існуючої соціально-політичній і економічній системі способи вирішення проблеми.

Представники соціал-дарвінізму бачать у бідності неминучий наслідок індустріального розвитку і зростання чисельності населення. Бідність розглядається ними як закономірне явище ієрархічно організованого суспільства. Так, Т. Мальтус спробував пояснити явище бідності природними законами природи. Він стверджував, що держава, допомагаючи бідним, заохочує їх розмноження. Дж.Бентам займав більш радикальну позицію щодо бідних. На його думку, бідні винні у власній бідності, і суспільство не повинно нести ніякої відповідальності за них. Звідси робився висновок про необхідність скасувати різного роду допомоги бідним. Більш того, всіх бідних він пропонував помістити в місця з тюремним режимом. П. Прудон бачив основну причину бідності в протиріччі безмежності споживання та обмеженості виробництва. Він вважав, що людина в стані цивілізації отримує за допомогою праці те, що потрібно для підтримки його тіла і розвитку душі - ні більше, ні менше. Це «суворе взаємно виробництва і споживання і є бідність», а «злидні швидко карає непомірність і лінощі». Звідси рішення проблеми бідності Прудон бачив уві загальної економії та праці.

Проведений короткий аналіз феномену бідності, здійснений у філософській та наукової думки, дозволяє дати наступні визначення бідності:

Бідність - це такий стан соціальності, в якій відсутні одна або кілька складових: економічних, соціальних, моральних, правових, духовних, естетичних, виражають потреби і цінності особистості, групи, суспільства, цивілізації, що робить цей стан деструктивним.

Злидні - переважне відсутність у соціального суб'єкта всієї системи цінностей, крайня ступінь бідності.

Знедоленість - стан соціального суб'єкта, що характеризується відсутністю можливості самореалізації, набуття самодостатності в соціальному часі та просторі.

1.2 Причини і види бідності

Причини бідності можна умовно розділити на три основні групи:

1.Прічіни, що виходять з форм організації суспільного життя:

економічні (безробіття, низький рівень зарплат, пенсій, відсутність заощаджень);

юридичні (слабка правова захист населення);

культурні (стародавній звичай зводити народне піклування до роздачі милостині, малограмотність мас);

адміністративні (неефективна система держави);

соціальні (слабкий розвиток соціальних зв'язків, розшарування суспільства, проблеми соціалізації та само актуалізації індивіда).

Зовнішні причини, стихійно-природні (пожежі, неврожаї і т.д.).

Внутрішні причини, індивідуально-особистісні (хвороба, розумові та фізичні дефекти, соціально-психологічний склад особистості і її духовність).

Є такі підходи до пояснення причин виникнення та відтворення бідності як соціального явища.

1. Культурні пояснення. Одне з ключових понять у рамках цього підходу - культура бідності. Прихильники цього підходу доводять, що для середовища бідняків характерна особлива культура, в основі якої лежать смирення, невміння будувати своє майбутнє і фаталізм. У процесі первинної соціалізації ці цінності передаються від одного покоління до іншого, приводячи до «спадкоємства» бідності.

Інше культурологічне пояснення бідності використовує поняття культури залежності. Якщо в теоріях культури бідності самі бідняки розглядаються як джерело своїх бід, то в концепціях культури залежності таким джерелом виступає держава з його програмами соціального забезпечення. Як вважають багато ліберальні вчені, саме ці програми призводять до того, що бідні перестають покладатися на свої власні сили і паразитують за рахунок суспільства.

Прихильники культурного пояснення феномену бідності виступають за розвиток в людях таких якостей як завзятість, ощадливість і честолюбство. На їхню думку, один з варіантів вирішення проблеми бідності - ліквідація державної допомоги або її істотне видозміна (наприклад, перехід від безоплатних посібників до таких допомог, які людина повинна була б відпрацювати на громадських роботах).

2. Структурні пояснення. Теорії цього напряму пов'язують наявність бідності зі структурними особливостями суспільства, заснованими на соціальній стратифікації, економічному нерівності і т.д.

Прихильники концепції бідності як результату особливої ситуації стверджують, що в житті людей і суспільства в цілому трапляються періоди, коли ймовірність виникнення бідності дуже висока. Наприклад, це відбувається, коли в суспільстві спостерігається загальний спад економіки. Причому окремі індивіди не несуть відповідальності за виникнення такої ситуації. При цьому, бідність стає результатом нерівності людей у суспільстві та нерівного розподілу матеріальних благ між індивідами. Щоб запобігти такій ситуації, необхідно створювати систему соціального страхування.

У рамках іншої концепції бідність розглядається як наслідок розвитку міжнародної економіки та змін у структурі світового ринку робочої сили. Міжнародні корпорації шукають країни та регіони з дешевою робочою силою, це призводить до того, що в прагненні залучити ці інвестиції багато країн штучно стримують зростання заробітної плати, що призводить до загального зубожіння населення.

Незалежно від того, які первинні причини бідності, раз виникнувши, вона починає само відтворюватися. Чим більший відсоток населення країни перебуває за межею або близько межі бідності, тим більше у цієї країни шансів потрапити в «порочне коло бідності». Адже якщо значна частина населення бідна, вона не може купувати товари, в результаті не вистачає не вистачає виробничих інвестицій, що веде до неможливості розвивати економіку і підвищувати заробітну плату працюючих. При цьому країна, в якій значна частина населення живе в бідності, важче вирватися з убогості.

Якщо можна говорити про викорінення абсолютної бідності в ряді розвинених країн, то відносна бідність буде постійною проблемою будь-якої країни в осяжному майбутньому.

Причиною бідності індивіда може бути навіть певний склад його характеру. Так, відсутність сили волі, боягузтво, острах ризику, а також пасивність, лінь, схильність до бродяжництва часто призводить до бідності. Нерідко такі риси проявляються у разі відсутності або втрати вищих цінностей і сенсу життя індивідом, що тягне за собою стан екзистенційного вакууму, без духовності. У свою чергу, і бідність впливає на особистість людини. Бідним людям властиві невисока самооцінка, занижені потреби. В умовах безвиході вони часто покладаються на збіг сприятливих зовнішніх обставин, удачу, ніж на власні зусилля по впливу на те, як складається їхнє життя. З цим пов'язана і підвищена агресивність бідних по відношенню до суспільства, його законам і людям, владним структурам усіх рівнів.

Виділяють два види бідності.

1. Абсолютна бідність пов'язана з потребою в життєвих ресурсах, які забезпечують людині біологічне виживання.

Мова йде про задоволення самих елементарних потреб - в їжі, житлі, одязі. Критерії цього виду бідності мало залежать від часу і місця проживання людини. Конкретний набір продуктів, споживаних на зорі розвитку людського суспільства і сучасною людиною, суттєво різниться, але завжди можна однозначно судити, голодує чоловік або ситий. Таким чином, критерії абсолютної бідності пов'язані з біологічними характеристиками.

2. Відносна бідність визначається шляхом порівняння з загальноприйнятим, який вважається «нормальним» у даному суспільстві рівнем життя. Середній рівень життя в розвинених країнах Заходу свідомо вище, ніж у країнах, що розвиваються. Тому те, що буде вважатися бідністю в країнах розвиненого Заходу, для відсталих держав розцінюється як розкіш. Так, наприклад, в категорію відносно бідних на Заході потрапляють і ті люди, які не відчувають труднощів з харчуванням, але не можуть дозволити собі задовольняти потреби більш високого рівня (освіта, культурний відпочинок і т.д.). Таким чином, критерії відносної бідності базуються на соціальних ознаках і сильно варіюються в різні епохи чи країнах.

Крім цієї базової класифікації типів бідності, існують і інші підходи. Так, виділяють первинну бідність (це сім'ї, що ведуть раціональне домашнє господарство, але не мають достатніх фінансових коштів) і вторинну бідність (сім'ї, які мають достатньо фінансових засобів, але потребують через нераціональне ведення господарства). Нарешті, існує поділ на «стійку» бідність (бідність «у спадщину») і «плаваючу» (деякі бідні індивіди знаходять можливість вийти на більш високий рівень життя, але одночасно люди з середнім достатком розоряються і переходять у розряд бідняків).

1.3 Вимірювання бідності

бідність соціальний потреба індивід

Методик визначення бідності існує велика кількість. У більшості розвинених країн застосовують так звану «канадську» схему: по ній бідною вважається сім'я, яка витрачає на першочергові потреби - їжу, одяг, оплату житла - велику частину доходів (у різних країнах цю частку визначають по-різному). У європейських державах бідних «вираховують» за так званим індексом ППС - паритетом купівельної спроможності. Примітно, що розмір ППС кожен рік на спеціальній сесії встановлює Світовий банк. ППС визначає мінімально необхідну кількість грошей, які потрібні людині, щоб підтримувати фізичне існування. Для різних регіонів він різний. Для островів Карибського басейну, наприклад, один долар, а для Росії - чотири. Щоправда, в Росії індекс ППЗ «не працює», оскільки він не враховує особливостей нашої національної економіки.

Є ще стандарти бідності, розроблені ООН. За ним покладається порівнювати зміна доходів 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших представників населення. Росія знову ж таки в ці методики не вписується, оскільки є країною з перехідним типом економіки, де розрив між багатими і бідними дуже великий. Всього ж, за оцінками ООН, у стані бідності сьогодні живе близько мільярда людей, причому найвищі темпи приросту бідного населення в країнах Африки.

1. Концепція прожиткового мінімуму. Першими, хто зайнявся кількісними розрахунками рівня бідності, стали англійські вчені Чарлз Бут і Сібом Раунтрі, які ввели в 1890-х поняття «поріг бідності». Поріг бідності - це мінімальний прибуток, необхідний для придбання тільки життєво необхідних продуктів харчування, одягу та житла. З розвитком суспільства набір необхідних для життя предметів і послуг розширювався, але суть методу залишалася та ж - віднесення індивіда або сім'ї до розряду бідних залежить від того, чим вони володіли. За допомогою цього методу є можливість виміряти абсолютну бідність.

2. Концепція відносної бідності (депривації). Одним з перших її авторів був американський вчений Пітер Таунсенд. Якщо перша концепція базувалася на понятті доходу, то концепція відносної бідності на чільне місце ставила поняття добробуту. Вона враховувала задоволення не лише фізичних, а й соціальних потреб. Адже часто люди забезпечені життєво необхідними предметами та послугами, але не можуть вести прийнятий в їх суспільстві спосіб життя. З іншого боку, дохід не є визначальним показником в тих країнах, де держава проводить політику, спрямовану на поліпшення добробуту бідних за допомогою не тільки грошових субсидій та допомоги, а й найрізноманітніших натуральних пільг (безкоштовний проїзд у громадському транспорті, пільгове житло, безкоштовну освіту та т.д.). Акцент на якості і умови життя дозволяє визначити розрив між соціальною позицією індивіда (або сім'ї) та її рівнем життя.

3. Концепція акумульованої депривації. Ця концепція вперше запропонована в 1979 норвезьким соціологом Є. Хансеном. Істотний недолік методики концепції відносної бідності, - це довільність обраних критеріїв. Відсутність будь-якого критерію може бути не стільки показником бідності, скільки свідомим вибором індивіда (наприклад, для вегетаріанця відсутність м'яса в раціоні не є наслідком неможливості його придбати). Характерною рисою нового підходу стало не просто вивчення добробуту індивіда (або родини), але і підрахунок кількості проблем, з якими він стикається (матеріальний дохід, зайнятість, соціальні відносини, освіта тощо).

4. Концепція бідності як самооцінки. Всі описані підходи засновані на тому, що дослідник вибирає критерії бідності, в той час як досліджувані люди є пасивним об'єктом. В останні десятиліття все частіше використовується метод визначення бідності за самооцінкою респондентів - чи вважають вони себе бідними чи ні. Такий підхід має перевагу в тому, що дозволяє краще оцінювати бідність як соціальну проблему, що вимагає прийняття спеціальних заходів.

Російські соціологи визначають бідність за методом, запропонованим вже згаданим російським соціологом Стопані. Бідним слід вважати людину, чиї доходи не перевищують половини або трьох чвертей (для різних регіонів) середньодушового доходу. Метод Стопані дуже зручний. Є бюджет прожиткового мінімуму (БПМ), який називають «межею бідності», є люди, чиї доходи нижчі «межі бідності» - це і є бідні. Ті, у кого доходи складають менше половини БПМ, вважаються тими, що гостро потребують, у просторіччі - злиденними.

Коли, в 1994 році Всеросійський центр вивчення громадської думки вперше провів дослідження російської бідності - воно викликало чимало шуму. І навіть не тому, що, за даними соціологів, бідних у Росії було вдвічі більше, ніж повідомляли офіційні джерела. Соціологи відзначили сумну тенденцію: бідність поширювалася в суспільстві як чума, причому «заражається» в першу чергу саме працююче населення. Серед головних причин російської бідності соціологи назвали тоді низькі ставки найму, високе зростання безробіття і затримки зарплати. Заразом з'ясувалося, що російська бідність разюче відрізняється від європейської. Наприклад, у Швеції (там найнижчий у світі рівень бідності - близько трьох відсотків працюючого населення) бідний - це або підробляє на канікулах студент, або вічно не працюючий «халявщик», що не потрапив ні в одну із соціальних програм. У Росії бідний - це кваліфікований працівник, як правило, сімейний, який мешкає у найманому житлі, отримує маленьку зарплату і цілком залежить від роботодавця, оскільки високе безробіття. Без власності, без прав, без перспектив.

Рівень бідності, виміряний за критеріями кожної з цих концепцій, буде помітно відрізнятися, однак вони дадуть більш високий відсоток бідності, ніж у випадку з вимірюванням прожиткового мінімуму.

2. Бідність як феномен нової Росії

2.1 Масштаби бідності Росії

Зниження реальних доходів населення та їх надмірна диференціація - це дві основні тенденції в зміні рівня життя громадян Росії з початку 90-х років 20 століття по теперішній час.

У дореволюційній Росії бідність розглядалася як горе, в якому винне швидше суспільство, ніж конкретний індивід. Це трактування бідності як породження несправедливого соціального ладу сприяла широкому поширенню соціалістичних поглядів. У радянські часи поняття «бідність» практично не застосовувалося. На зміну йому прийшло поняття «малозабезпечені», покликане підкреслити, що в Радянському Союзі немає людей, які не забезпечені всім необхідним для життя, а населення ділиться на тих, хто забезпечений в більшій чи меншій мірі. У пострадянській Росії відбулося, як вважають багато дослідників, масове зубожіння населення. До 1992 року, за даними Інституту соціально-економічних проблем народонаселення РАН, за межею бідності проживало приблизно 90% населення Росії. Подібного роду цифри, проте, важко визнати достовірними, оскільки для оцінки бідності в Росії застосовувалися критерії, які використовуються в розвинених країнах. Однак і офіційна російська статистика теж відзначала в 1990-і високий рівень бідності, хоча і не більше 35%. Перший стрибок рівня бідності був пов'язаний з лібералізацією цін у 1992, інший стався після дефолту 1998. Проте в цілому рівень бідності в Росії, за офіційними даними, має тенденцію знижуватися - від 30-35% на початку 1990-х до 15-25% на початку 2000-х [3].

Різкі розбіжності між даними Держкомстату та цифрами, одержуваними окремими дослідниками, багато в чому залежать від використовуваного визначення бідності. Держкомстат виходить з визначення бідності через прожитковий мінімум, вимірюючи абсолютну бідність. Ті ж дослідники, які дають більш високі цифри бідності, зазвичай вимірюють відносну бідність. Різні регіони Росії сильно розрізняються за рівнем бідного населення. Найнижча частка бідних у середині 2000-х нараховувалася в Тюменській області (менше 18%), найвища - в Республіці Інгушетія (близько 90%) [7].

Бідність в Росії володіє специфічною рисою, типовою для країн, що розвиваються: якщо в розвинених країнах світу бідність, як правило, пов'язана з безробіттям, у Росії ж бідність охоплює не тільки безробітних, але й багатьох працюючих на мало оплачуваних посадах, тобто існує якийсь специфічний феномен, працюючі бідні. Феномен, небачений в розвинених країнах. У всіх нормально країнах, що розвиваються наявність роботи, не завжди є гарантом процвітання, високого доходу, але від злиднів рятує. У Росії ж навіть працюючи можна перебувати в бідності.

У 1996 році в статистичному збірнику «Рівень життя населення в Росії» вперше фактичні середньодушові доходи на душу населення були названі основним індикатором рівня життя. Зараз в Росії поняття бідності і соціальної стабільності «прораховуються» разом. Тобто, чим більше бідних, тим вище «індекс соціальної напруженості». У результаті реформ в РФ виникла структурна бідність - постійне стан значної частини населення. Це - соціальна проблема, не пов'язана з особистими якостями і трудовими зусиллями людей. ВЦИОМ фіксує: «У суспільстві визначилися стійкі групи бідних сімей, у яких шансів вирватися з бідності практично немає. Цей стан можна позначити як застійна бідність, поглиблення бідності ». За даними ВЦВГД, тільки 10% бідняків можуть, теоретично, підвищити свій дохід за рахунок підвищення своєї трудової активності [8].

До речі, самим «бідним» роком в новітній історії Росії вважається 1994-й. У цьому році була відзначена найбільш «гостра і глибока» масова бідність. Причому тоді бідняки навіть не сподівалися коли-небудь вибратися з фінансової прірви. Нашестя бідності нагадувало справжнє нашестя, з людськими жертвами: за рік в Росії 62 тисячі людей покінчили життя самогубством, 69 тисяч померли від алкоголізму. І більшість з них мали доходи нижче прожиткового мінімуму або були безробітними.

Якщо у всіх країнах з розвиненою ринковою економіці розширяться ринок праці шляхом створення додаткових робочих місць, за рахунок розвитку малого бізнесу, то в Росії це не відбувається. Це все ускладнює боротьбу з бідністю. За оцінками фахівців, масштаби російської бідності коливаються в розмірі 70%. Чи не правда, страшна цифра. Соціології перевірили опитування за самовідчуттю людей. І виявилося, що в Росії дійсно 70% людей позиціонують себе як бідні. Перебування у стані бідності вже зробило сильний вплив на економічну поведінку. Наприклад, бідність породжує тіньову економіку і надає їй високу стійкість тим, що вона вигідна і працівникам, і роботодавцям. Але тіньова економіка у свою чергу відтворює бідність, в результаті чого замикається порочне коло. Тим не менш, якщо вірити статистиці, бідних у Росії з часом стає менше. Якщо в 92-му, в перший рік економічних реформ, кожен третій росіянин мав доходи нижче «межі бідності», в 2008 році - тільки кожен п'ятий [9].

Картину загального «поліпшення життя», правда, сильно зіпсувала світова економічна криза, яка повернула за межу бідності 155 млн. чоловік [9].

Світовий банк стверджує, що близько 1,3 мільйона осіб не зможуть покинути категорію бідних через більш ніж дворазового падіння темпів зростання економіки в 2009 році. Частка росіян (за даними ВЦИОМ) перебувають за межею бідності, за минулий рік збільшилася: якщо в лютому 2008 року до таких себе відносили 8% громадян, то до кінця березня 2009 року їх вже 14%. З 28 до 32% зросла кількість тих, кому грошей вистачає лише на продукти, середній прошарок (кому грошей вистачає на продукти та одяг, але купівля речей тривалого користування є проблемою) звузилася з 46 до 39%. Дані Росстата за рівнем бідності опубліковані тільки за третій квартал 2008 року, але за оцінками, за весь минулий рік офіційна цифра може скласти 14,5%, а до кінця 2009 року вирости до 16%. За альтернативними оцінками, масштаби бідності за підсумками 2008 року становлять 18% від усього населення країни, але прогноз за підсумками 2009 року зробити поки складно. Але на тлі втрати роботи, скорочення доходів і зростання цін число малозабезпечених громадян може вирости до 20%, попереджають експерти [9].

Минулий рік стане для росіян останнім благополучним періодом. В останні роки зниження рівня бідності відбувалося на тлі економічного підйому. Зростання ВВП Росії в 2005 році склав 6,4%, у 2006 році - 7,7%, в 2007 році - 8,1%. «При цьому в 2005 році число малозабезпечених росіян становило 17,7% населення, у 2006 році - 15,2%», - наводить цифри провідний експерт Центру макроекономічного аналізу і короткострокового прогнозування (ЦМАКП) Ігор Поляков. Такі темпи зростання економіки дозволили владі обіцяти подальше скорочення бідності. Ще в кінці квітня 2007 року на засіданні уряду Герман Греф, який займав тоді пост міністра економічного розвитку і торгівлі, прогнозував, що до 2010 року число громадян з доходами нижче прожиткового мінімуму знизиться до 10,7% [11].

Проте світова економічна криза, докотилась до Росії в 2008 році, змінив картину благополуччя. Ключовим фактором для зростання бідності стане скорочення доходів населення на тлі масових звільнень. З початку цього року число офіційно зареєстрованих безробітних за тиждень збільшується на десятки тисяч. Згідно з даними МОЗ соц. розвитку, до 4 березня в органах служби зайнятості перебувають вже 2,034 млн. безробітних. А за методикою оцінки Міжнародної організації праці, нині в Росії більше 6 млн. безробітних. Поряд з цим зменшуються зарплати громадян, що зберегли роботу.

Не виключено, що деякі безробітні і громадяни з низькими зарплатами можуть перейти межу прожиткового мінімуму. Згідно з даними Левада - центру за суб'єктивною оцінкою бідності, частина населення вже відчула зміни. Так, з 2001 року по вересень 2008 року частка сімей, яким грошей ледь вистачає навіть на продукти харчування, неухильно знижувалася з 26% до 9%. Але вже в лютому 2009 року частка сімей, ледь зводять кінці з кінцями, зросла до 11%. Частка сімей, яким грошей на продукти вистачає, але купівля одягу викликає серйозні труднощі, з 2001 року по вересень 2008 року впала з 42% до 25%, але до лютого 2009 року зросла до 31% [9].

За словами експертів це буде найважчий рік після дефолту 1998 року. Гіпотетично, у 2009 році можна якось стримати рівень бідності. Але у нас є 2010, 2011 роки, коли криза все одно триватиме.

2.2 Бідність по Красноярську

Зрозуміло, що середньо російські дані - це завжди «усереднені», як тільки починають порівнювати статистику бідності в регіонах, з'ясовується, що в кожному - різні бідні.

Красноярський край на початку 90-х, на тлі інших російських регіонів виглядав цілком пристойно. Наприклад, демографи відзначали розумний і економічно стійкий розподіл трудових ресурсів: із загального числа зайнятих в економіці 28 відсотків працювали в промисловості, 9 - у сільському господарстві, 34 - у «соціальних» галузях (до яких відносяться також торгівля, послуги і приватне підприємництво). Майже кожен п'ятий житель Красноярського краю (18,7%) мав повний набір радянського процвітаючого обивателя - окрему квартиру, підсобне господарство, автомобіль. І навіть рівень безробіття в Красноярському краї був майже вдвічі нижче, ніж у середньому по Росії. Крім того, населення Красноярського краю відрізнялося і так званої «демографічної стійкістю» - співвідношенням населення «активних» віків з дітьми та пенсіонерами. Пенсіонерів тут було навіть менше, ніж в «інший» Росії, а частка працездатного населення досягала 60 відсотків. Іншими словами, працювати б регіону та процвітати.

Що ми маємо сьогодні. По-перше, в результаті «пригніченого стану» соціальної сфери (зарплати бюджетникам затримують, нове медичне обладнання не купують, шкіл не будують), в Красноярському краї з 94-го року почало фіксуватися перевищення смертності над народжуваністю. За десять з гаком років економічних реформ населення краю скоротилося на 13 відсотків - через зниження природного приросту та міграції з неблагополучних районів. Простіше кажучи, люди почали розбігатися з Красноярського краю, щоб не померти з голоду. А оскільки частка людей похилого віку в краї менше, а працездатного населення більше, ніж у середньому по Росії, причина стрімко наступаючої бідності була тією ж, що описана в Олексія Толстого - «земля наша багата, порядку тільки немає».

У 1994 році Красноярський край був найбагатшим регіоном Східної Сибіру. Середньодушовий дохід тут становив - 224 тисячі рублів на місяць, майже в два з половиною рази перевищуючи прожитковий мінімум - 100,3 тисячі (до деномінації). У наступному році, 95-м, середня зарплата ще зросла і склала вже два БПМ. Це вважалося дуже хорошим показником: економіка краю поступово «наповнювалася» стійкими, стабільними і забезпеченими людьми. Для порівняння: у сусідній Читинської області середня зарплата стабільно залишалася нижчою рівня бюджету прожиткового мінімуму.

Ситуація почала погіршуватися в 1997 році - середньодушовий дохід по краю зрівнявся з середньо російським, через рік вже 24 відсотки населення мало доходи нижче «межі бідності» [11]. З них майже половина до цих пір перебуває в стані крайньої бідності - тобто їх доходи складають менше половини прожиткового мінімуму. Якщо вірити економістам, подібна картина бідності в Красноярському краї обумовлена як раз не низьким рівнем розвитку виробничої інфраструктури, а саме слабкістю і неефективністю управління.

Сьогодні бідність - одна з найгостріших соціальних проблем сучасної як Росії в цілому, так і Красноярського краю. Саме бідність визначає обмеженість доступу значної частини населення до ресурсів розвитку: високооплачуваної роботи, якісних послуг освіти та охорони здоров'я, можливості успішної соціалізації дітей та молоді. Низький рівень доходів значної частини сімей в поєднанні з надмірною поляризацією доходів обумовлюють соціальний розлом суспільства, викликають соціальну напруженість, перешкоджає успішному розвитку країни, визначають кризові процеси в сім'ї та суспільстві.

Таким чином, різноманітність методологічних підходів і методів вивчення феномена бідності створює достатню основу для дослідження його природи, сутності, детермінацій, найбільш загальних закономірностей виникнення, функціонування і розвитку як соціального феномена, а також пошуку методів і засобів вирішення проблеми бідності в суспільстві.

Однак, розглянуті теорії так і не дають повної відповіді на питання, в чому суть «багатства бідних і бідності багатих», який дозволить ефективно вирішувати проблему бідності на всіх рівнях соціальності.

Висновок

Таким чином, підводячи підсумки, структуруємо проблему на підставі простих і майже очевидних тверджень.

Бідність - категорія соціальна. Бідність не зводиться до скорочення споживання матеріальних благ (як, наприклад, це сталося в роки Вітчизняної війни). Бідність - складна система процесів, що призводять до глибокої перебудови матеріальної і духовної культури - причому всього суспільства, а не лише тієї його частини, яка відчуває збіднення.

Перш за все, важливі не стільки параметри бідності, скільки її генезис, характер і динаміка її виникнення. І Захід, і «третій світ» мають хоча і різні, але свої типи бідності, вони їх інтегрували в соціальну систему і цілком можуть тримати під контролем у цій системі. Вони можуть, наприклад, тонко регулювати масштаби бідності за допомогою відпрацьованих механізмів соціальної допомоги.

Діагностика проблеми бідності передбачає також дослідження соціального самопочуття населення, що показує, як люди усвідомлюють дану проблему і як оцінюють її, чи є у них відчуття тривоги, незадоволеності, занепокоєння за майбутнє своєї родини, своїх дітей, чи готові вони самостійно виходити з ситуації, що склалася чи розраховують на «зовнішню» допомогу при збереженні власної пасивної позиції, які дії мають намір робити для покращення свого становища. Ці дані дозволяють соціологам зробити висновок про гостроту проблеми, про можливі дії з боку самого населення та необхідних дій з боку держави для її вирішення (пом'якшення).

Аналіз складаються стратегій дослідження феномену та проблеми бідності соціологічними методами має принципове значення для вироблення адресної соціальної політики та прийняття управлінських рішень у соціальній сфері.

Список використаної літератури

1. Байгереев, М. Аналіз російської бідності: причини, особливості, методика рахунку / М. Байгереев / / Людина і праця. - 2001 .- № 7. - С.61.

2. Березін, І. Про «бідності» і боротьбу з нею, середній клас, соціальній структурі та диференціації доходів у Росії на початку XXI століття / І. Березін / / Практичний маркетинг. - 2004. - № 7. - С.42.

3. Богомолова, Т.Ю., Тапіліна В.С. Бідність в сучасній Росії: масштаби і територіальна диференціація / Т. Ю. Богомолова, В. С. Тапіліна / / ЕКО .- 2004. - № 11. - С.41-56.

4. Волчкова, Л. Стратегії соціального дослідження бідності / Л. Волчкова, В. Мініна / / Соціологічні дослідження. - 2003. - № 1. - С.49-56.

5. Добреньков, В.І. Соціологія: у 3 т. Т.2.: Соціальна структура та стратифікація / В. І. Добреньков, А. І. Кравченко. - М.: ИНФРА-М., 2000. - 985 с.

6. Іноземцев, В. Класовий аспект бідності в постіндустріальних суспільствах / В. Іноземцев / / Соціологічні дослідження. - 2000. - № 8. - 21 с.

7. Овчарова, Л.М. Бідність і економічне зростання у Росії / / Журнал досліджень соціальної політики / Л. М. Овчарова. - 2008. - № 4. - С.439-456.

8. Люблінський, В. Феномен бідності на рубежі XXI століття / В. Люблінський / / Людина і праця. - 2001. - № 5. - С.33-35.

9. Мамедов, О.Ю. Після злиднів і бідність здається багатством! / О. Ю. Мамедов / / Економічний вісник Ростовського державного університету. - 2008. - № 12. - С.5-7.

10. Раунд, Д. Конструювання феномена «бідності» в пострадянській Росії Д. Раунд / Д. Раунд / / Журнал досліджень соціальної політики. - 2006. - № 3. - С.319-349.

11. Росія в цифрах. Соціальне становище та рівень життя / / Журнал досліджень соціальної політики. - 2007. - № 6 (4). - С.99-100, 144.

12. Тихонова, Н.Є. Фактори соціальної стратифікації в умовах переходу до ринкової економіки / Н. Є. Тихонова. - М.: Російська політична енциклопедія, 2003. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru