Організація соціальної допомоги за кордоном

У країнах-членах Європейського Союзу домінують чотири основні моделі: континентальна (бісмарківська), англосаксонська (модель Беверіджа), скандинавська і південно-європейська. Ця типологія зафіксована в документах Європейської комісії.

Континентальна модель встановлює жорсткий зв'язок між рівнем соціальної допомоги та тривалістю професійної діяльності. В її основі лежить соціальне страхування, послуги якого фінансуються переважно за рахунок внесків роботодавців і застрахованих.

Принцип професійної солідарності передбачає існування страхових фондів, якими на паритетних началах управляють наймані робітники та підприємці. Вони акумулюють соціальні відрахування з заробітної платні, з яких і здійснюються страхові виплати. Фінансування таких систем, як правило, не здійснюється з державного бюджету, оскільки принцип бюджетної універсальності протилежний такій моделі соціальної допомоги.

Однак сьогодні ця модель, як правило, ґрунтується не лише на даному принципі. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають можливості отримувати страхові соціальні виплати (наприклад, через відсутність страхового стажу), національна солідарність реалізується через принципи соціальної допомоги. Мова може йти про допоміжні механізми, які є відступами від основної логіки бісмарківської моделі [9, c. 32].

Попри існування принципу обов'язковості соціального страхування, він дотримується не вповні. Таким чином, в основі цієї моделі лежить принцип актуарної справедливості, коли величина страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків. В момент свого народження німецька система відтворювала саме цю модель. Сьогодні розвиток системи соціальної допомоги приводить до модифікації цієї моделі й збільшення частки бюджетного фінансування соціальної допомоги [4, c. 187].

Англосаксонська модель або модель Беверіджа представлена в Європі Великою Британією та Ірландією. Вона базується на таких принципах:

· принцип всезагальності (універсальності) системи соціальної допомоги - поширення її на всіх громадян, які потребують матеріальної допомоги;

· принцип одноманіття й уніфікації соціальних послуг і виплат, що виражається в однаковому розмірі пенсій і медичного обслуговування, а також умов їх надання.

Принцип розподільної справедливості - основний у даній моделі, оскільки мова йде не про професійну (як у бісмарківській системі), а національну солідарність. Фінансування таких систем здійснюється як за рахунок страхових внесків, так і з коштів оподаткування. Так, фінансування сімейних виплат і охорони здоров'я здійснюється з державного бюджету, а інших соціальних виплат - за рахунок страхових внесків найманих робітників і роботодавців. На відміну від континентальної, ця модель включає в себе соціальне страхування з досить низькими соціальними виплатами й соціальну допомогу, яка в цій системі грає домінуючу роль.

Скандинавська модель - це модель соціальної допомоги характерна для Данії, Швеції та Фінляндії. Соціальна допомога у ній розуміється як законне право громадянина. Відмінною рисою скандинавської моделі є широке охоплення різних соціальних ризиків і життєвих ситуацій, які вимагають підтримки суспільства. Отримання соціальних послуг і виплат, як правило, гарантується всім жителям країни й не обумовлюється зайнятістю й виплатою страхових внесків.

В цілому рівень соціальної захищеності, пропонований цією моделлю, доволі високий. Не в останню чергу це досягається за рахунок активної перерозподільної політики, спрямованої на вирівнювання прибутків.

Необхідною попередньою умовою функціонування даної моделі є високо організоване суспільство, побудоване на основі відданості принципам інституційного суспільства добробуту. Фінансування систем соціальної допомоги в цій моделі здійснюється переважно за рахунок оподаткування, хоча певну роль відіграють страхові внески підприємців і найманих робітників [21, c. 27].

Південноєвропейська модель представлена в Італії, Іспанії, Греції й Португалії. В цих країнах системи соціальної допомоги були створені або вдосконалені лише протягом останніх десятиліть. Дану модель можна інтерпретувати як таку, що розвивається, перехідну. Західні дослідники відзначають її «рудиментарність».Як правило, рівень соціальної захищеності в цій моделі відносно низький, а завдання соціальної допомоги часто розглядається як справа родичів і сім'ї. Тому сім'я й інші інститути громадянського суспільства відіграють не останню роль, а соціальна політика носить переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію втрат у прибутках окремих категорій громадян.

Характерною рисою даної моделі є також асиметрична структура соціальних видатків. Так, в Італії найбільшу частку соціальних видатків займає пенсійне забезпечення (14,7% ВВП при середньоєвропейському рівні 12,5%), тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 1%) [9, c. 32].

Висновки до розділу. Як і в західних країнах, в нашій державі право на соціальну допомогу законодавчо закріплено за кожним громадянином, який потрапив у складну життєву ситуацію. На відміну від країн Заходу в Україні існує недовіра до громадських організацій з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що здійснюють делеговані повноваження, зокрема, повноваження, повязані із соціальними послугами. Це можна пояснити тим, що сьогодні в Україні не існує статистичних даних про кількість громадських організацій, які надають соціальні послуги, їх склад та структуру. Існуючі дані не дозволяють з впевненістю судити про якісний професійний склад спеціалістів, які працюють у громадських організаціях та надають соціальні послуги. Вважаємо, що держава з свого боку повинна ініціювати ряд законодавчих ініціатив щодо вирішення даного питання.

Розділ 3. Організація соціального забезпечення

3.1 Організація пенсійного забезпечення

Пенсійні системи різних країн сформувалися залежно від специфічних для них економічних, політичних і соціокультурних чинників, але, разом з тим, всі вони характеризуються єдиними принципами організації та регулювання. Таким чином, всі сучасні моделі пенсійного забезпечення мають багаторівневий характер. Основними рівнями яких є: соціальна пенсія та додаткова пенсія.

Нині в більшості країн з багаторівневою системою пенсійного забезпечення переважає традиційний розподіл- PAGE- „перша основа” пенсійної системи (84% всіх виплачуваних пенсій). Це відноситься до Франції, Німеччини, Люксембургу, Швеції, Іспанії і Австрії. У США кожен американець виплачує т. зв. пенсійний податок, який становить 12% від заробітку. Ці гроші перераховуються в пенсійний фонд, який і розподіляє непрацюючим громадянам пенсії та різноманітну допомогу. Державну пенсію в США отримує 91% населення [12, c. 8].

Співвідношення людей старшого віку з тими, хто займається трудовою діяльністю в країнах ЄС становить 1:4, тобто одна людина віком 64 років припадає на чотирьох працюючих. Пенсійний вік у більшості країн, залежно від умов праці, становить 60 років для чоловіків і 55-56 - для жінок. А, наприклад, в Болгарії достатньо 20 років сплачувати страхові внески для отримання права на пенсію. При цьому реальний рівень встановлених пенсій досить низький порівняно з цінами та вартістю життя. У Словенії середня пенсія складає 69% середньої зарплатні, що є досить прийнятним. Пенсіонери отримують в середньому 325,41 євро. У Польщі--приблизно 200 євро чи 45,9 % середньої зарплатні і дорівнює 116,71 євро. Мінімальна пенсія у Болгарії -25, а максимальна -всього 50 євро.[24, c.16]

У Франції кожна людина, котра пропрацювала 40 років, має право отримувати мінімальну пенсію (приблизно 750 євро в місяць). Пенсійні системи, які пропонують компанії або підприємства своїм працівникам, є доповненням до загальнонаціональної системи.

Пенсійне забезпечення всіх працюючих у Франції гарантуються схемами загального соціального забезпечення і ARRCo--в тій частині заробітної плати, яка не перевищує визначеної „стелі” для соціальних відрахувань. Вище цієї стелі діють схеми ARRCo і AGIRC, утворюючи, таким чином, другий рівень соціального забезпечення. Принцип дії цих схем на різних рівнях однаковий: вони є загальнонаціональними і обов”язковими [8, c. 29]

Загалом, пенсiонер у розвинених країнах отримує: пенсiю по державному соцiальному страхуванню, приватну пенсiю, виплати по забезпеченню людей похилого вiку, якi включають медичнi, податковi пiльги, доплати на житло i харчування тощо. В Iталiї пенсiя становила наприкiнцi 80-х рр. в середньому 80% передпенсiйного доходу, Швецiї i Францiї - 70%, Японiї i США - 60%, Великобританiї - 50%, в тому числi пенсiя по державному страхуванню становила в Iталiї 67% передпенсiйного доходу, Швецiї - 59%, ФРН - 50%, Францiї - 40%, США - 38%. Пенсiя може бути пов'язана з передпенсiйним заробiтком безпосередньо, або (як у Великобританiї, Швецiї, Фiнляндiї) до фiксованої народної пенсiї здiйснюються диференцiйованi доплати [23, c. 8].

Пенсiйний фонд у США формується на 49,5% за рахунок пiдприємцiв i робiтникiв i 1% - за рахунок держави, в Швецiї - на 31%, Канадi - на 60% за рахунок держави. Держава не виступає єдиним джерелом виплати сум на соцiальнi потреби. Поряд з нею в соцiальному секторi беруть участь пiдприємцi, виплачуючи приватнi пенсiї, надаючи працюючим пiльги та допомогу. У Великобританiї, Фiнляндiї, Францiї, Швецiї, Японiї приватнi пенсiї гарантованi законом, у США - не гарантованi, але слугують засобом конкуренцiї пiдприємцiв за квалiфiковану робочу силу. В Захiднiй Європi приватнi пенсiї отримують понад 70% працiвникiв, США i Канадi - 40-60% [1, c. 8].

Пенсiйна система у Швецiї включає народнi, частковi i додатковi пенсiї. Народнi пенсiї базуються на встановленiй державою базовiй сумi, яка зростає з iнфляцiєю i склала в 1987 р. 29,7 тис. крон (майже 25% середньої заробiтної платні). Пенсiя за вiком, як правило, становить 96% базової суми, тому деякi пенсiонери отримують комунальну житлову субсидiю - до 31% пенсiї за вiком, i доплати до пенсiї - 48% базової суми. Особи у передпенсiйному вiцi, зайнятi неповний робочий день, отримують частковi пенсiї. Передбачено виплати по iнвалiдностi, вдовам i дiтям тощо. Додатковi пенсiї призначаються, якщо доход пенсiонера менший за 7,5 базових сум. В цiлому додаткова пенсiя за вiком разом з народною перевищують 70% середнього доходу за передпенсiйнi роки [18, с. 129].

3.2 Медичне забезпечення

Керівництво охороною здоров'я Австрії здійснює Міністерство охорони здоров'я і охорони навколишнього середовища.

Основоположним принципом австрійської системи охорони здоров'я є право громадян на отримання якісних медичних послуг. Державна система страхування здоров'я забезпечує медичними послугами всіх працюючих, пенсіонерів, безробітних, родичів працюючих і осіб, що знаходяться під особливою юрисдикцією (біженці), тобто практично всіх громадян. Вона включає невідкладну медичну допомогу, позалікарняну і лікарняне обслуговування, а також соціальний захист населення. Рівень надання медичної допомоги однаковий для всіх громадян, але об'єм особистих виплат різний в різних страхових організаціях.

Майже всі види позалікарняних послуг забезпечуються національною системою охорони здоров'я тим, хто її потребує без додаткової оплати. Невідкладна допомога гарантується всім особам, що знаходяться на території Австрії.

Кошти на охорону здоров'я розподіляються головним чином через фонди страхування національної системи страхування [6, c. 132].

У Об'єднаному Фонді зосереджено до 15% коштів, необхідних для надання лікарняної допомоги населенню країни. Ці кошти використовуються для розвитку стаціонарів тих територій, де їх недостатньо, для придбання діагностичного обладнання і надання медичної допомоги людям похилого віку.

Крім того, за рахунок цих коштів частково фінансується програма Федерального міністерства охорони здоров'я по створенню спеціальних відділень, або розділенню стаціонарів для лікування хворих з гострими і хронічними захворюваннями.[25, c. 113].

За останні 20 років в країні істотно збільшилося число лікарів. Лікарі загальної практики становили 32%, лікарі-фахівці - 45% і стажисти - 23%. Забезпеченість лікарняними ліжками становить 10,7 на 1000 чоловік, а середня тривалість перебування в лікарні - 12,9 діб [14, с. 28]. Витрати на охорону здоров'я в Швеції покриваються з суспільних фондів приблизно на 90%. Приватні фонди беруть незначну участь в фінансуванні охорони здоров'я країни. У 1982 р. вони покривали 9% витрат на охорону здоров'я населення, до 1990 р. частка їх участі зросла приблизно до 12%. Приватна практика в Швеції ніколи не заборонялася, але попит на неї був невеликий і відмічався тільки серед найбільш забезпечених жителів великих міст.

На місцях кожна рада округу забезпечує медико-санітарне обслуговування всіх, хто проживає на території даного округу. Вона є власником всіх державних медичних установ округу і всіх фінансових коштів, які розподіляє між ними. Кошти, що знаходяться в розпорядженні ради округу, складаються приблизно на 70% з податкових надходжень і на 20% з державних субсидій, та інших надходжень (плата пацієнтів за послуги, відшкодування витрат від муніципалітету на пацієнтів, які повинні залишатися в лікарнях після лікування, прибуток від нерухомого майна) [13, c.14].

Оскільки охорона здоров'я Швеції по міжнародних стандартах оцінюється досить високо, задачею реформи є створення найкращих можливостей для використання і розвитку ресурсів, які є. Для аналізу і оцінки були відібрані 3 моделі, що відповідають двом керівним принципам: принципу рівності, що розуміється як рівний доступ до служб охорони здоров'я, і принципу використання суспільних фондів як основного джерела фінансування.

Роком початку реформи охорони здоров'я в Італії прийнято вважати 1978 р., коли була утворена Національна служба охорони здоров'я (НСОЗ), введено в дію базовий закон і прийнято ряд інших нормативних актів. Створенням НСОЗ продовжився процес децентралізації, розпочатий передачею управління лікарняним сервісом і службами охорони здоров'я регіональній владі [10, c. 36].

Служби, що фінансуються державою, забезпечують профілактику, лікарняне обслуговування (стаціонарні і амбулаторні державні клініки), сестринський догляд, швидку медичну допомогу, відвідування пацієнтів вдома по виклику і місцеві служби охорони здоров'я.

В Італії населення реєструється через НСОЗ у лікаря загальної практики або у педіатрів, якщо пацієнт не досяг 6 років (для дітей 6 - 12 років батьки можуть вибрати як лікаря загальної практики, так і педіатра). У великих містах пацієнт може вибирати реєстрацію в будь-який медичний заклад свого муніципалітету або по місцю проживання. Право вибору лікаря зберігається, навіть якщо пацієнт переїжджає в інший муніципалітет. У той же час відносини між ним і лікарем можуть бути припинені в будь-який момент, якщо розглядаються як незадовільні однією з сторін. Пацієнт також може проконсультуватися у будь-якого лікаря загальної практики в будь-якій місцевості, але за встановлену плату з подальшим відшкодуванням витрат МСОЗ. На відміну від британців пацієнт в Італії має можливість звернутися в лікарню, без дозволу лікаря загальної практики.

Для Італії, характерні ті ж проблеми, з якими стикаються інші європейські країни в сфері охорони здоров'я населення: забезпечення якості послуг і доступність їх вартості; старіння населення, а, отже, збільшення частки соціальних служб в охороні здоров'я; зростання цін на медичне обладнання і медикаменти. Чітко простежується і основна загальноєвропейська тенденція - посилення ролі держави в справі охорони здоров'я своїх громадян.

Державна лікарняна і приватна лікарняна допомога за контрактом становлять практично 54% від державних витрат на охорону здоров'я. Державні лікарні підкоряються МСОЗ. Лікарі, які обслуговують ці лікарні, отримують заробітну плату і можуть працювати на повну ставку або частину ставки. Їм дозволено також лікувати пацієнтів приватним способом поза лікарнею.

Витрати на приватний сектор становлять 22,3% від всіх витрат на охорону здоров'я. За даними останнього опиту тільки приватними медичними послугами користуються 33% громадян Італії з високим прибутком і 1 % - з середнім прибутком; 44% громадян - з високим прибутком і 31% - з середнім прибутком користуються послугами як приватної, так і державної медицини; італійці з низьким прибутком ніколи не звертаються в приватні медичні служби. Соціальні служби надають тривалу допомогу поза лікарнею. Персональні соціальні служби - не дуже поширене явище, і тільки 2 людини з 1000 можуть отримувати допомогу вдома. Частина вартості подібних послуг оплачується пацієнтам відповідно їх прибуткам через соціальні служби. Існує також приватна резидент-допомога, оплачувана безпосередньо пацієнтом [10, c. 36].

3.3 Освіта

Система французької освіти складалася протягом останніх двох сторіч. Основні особливості системи французької освіти - практично однакова якість навчання як у столиці, так і в провінції. Ще одна особливість - перевага державних навчальних закладів і безкоштовність навчання для всіх, включаючи іноземців.

Фінансування вищої освіти у Франції здійснюється майже на 90% з коштів центрального бюджету. Їхнім розподілом займається Головне управління фінансів і адміністрації Міністерства національної освіти. Всі штатні співробітники вищої школи Франції є державними службовцями й у цій якості наймаються на роботу не окремими вузами, а міністерством [26, c.45]. Більш показово вищезазначені статистичні дані представлені в додатку 1.

Відповідно до Закону від 1984 р. вузам надана фінансова автономія у використанні державних субсидій; вони можуть самостійно перерозподіляти виділені засоби по основних видах витрат і звітувати за них тільки по завершенні бюджетного періоду. Розподіл субсидій Міністерством національної освіти здійснюється відповідно до системи національних норм. Ці норми є основою загальнодержавного механізму розподілу засобів по конкретних вузах у формі субсидій на функціонування, інфраструктури, викладацьку діяльність. Ці 3 типи субсидій визначаються виходячи з аналізу кількісних параметрів, що характеризують масштаби діяльності й конкретних умов функціонування кожного навчального закладу.

У цей час ці норми, що мають вирішальне значення для регулювання процесу розподілу державних субсидій і їхнього раціонального використання, всі частіше входять у суперечність із реальними умовами функціонування вузів і мають потребу в перегляді. Комітет з оцінки вузів вважає, що існуюча система розподілу субсидій, що цілком залежить від рішень відповідальних осіб міністерства, не бере до уваги науково-дослідну діяльність і розглядає її лише як приватний елемент при розподілі викладацьких постів. Однак така діяльність є одним з найбільш важливих елементів розвитку вузу й оцінки його діяльності [9, с.35].

Розподіл субсидій здійснюється відповідно до єдиних норм, встановлюваними на майбутній період на основі минулого досвіду. Вся система нормативів базується на абстрактних поняттях “квадратного метра” і “навчальної години”, реальні значення яких досить різні для різних вузів. Навчання в державних вищих навчальних закладах Франції є безкоштовним, у тому числі й для іноземних учнів. Зі студентів щорічно стягується так званий вступний внесок, а також певна сума за кожний одержуваний диплом або посвідчення. Їхні розміри встановлюються міністерством на початку кожного навчального року. У той же час у приватних вузах (абсолютна більшість яких становлять комерційні школи) або на платних курсах навчання й підвищення кваліфікації плата за навчання визначається в розрахунку покриття всіх витрат і може бути дуже високою.

Державні стипендії одержує незначна частина студентів з родин з обмеженими матеріальними можливостями. Найбільш широко фінансова підтримка у формі стипендій або особливих виплат виявляється студентам 3-го циклу й аспірантам - протягом 1, 2 або 3 років вони можуть одержувати спеціальні “дослідницькі субсидії”, що виплачуються Міністерством національної освіти. Аналогічні субсидії та стипендії надаються також провідними науковими установами, національними програмами, професійними, суспільними й регіональними організаціями, фондами [9, с. 38].

В окремих випадках студентам може бути видана безпроцентна позичка з умовою погашення не пізніше чим через 10 років після закінчення навчання. Студенти мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з підготовкою курсових і дипломних робіт, проходженням практики й стажування.

Допомога на шкільну освіту. Дана допомога (243,92 євро на кожну дитину у віці від 6 до 18 років) виплачується на початку учбового року для покриття витрат на шкільне приладдя тощо [20, c. 96].

Цікавим у Франції виявився досвід у створенні єдиного телефонного номеру для швидкої соціальної допомоги. По всій Франції уже декілька років діє єдиний телефонний номер швидко соціальної допомоги - 115. Цей номер відомий кожному громадянину Франції. В кожній адміністративній одиниці Франції є відповідні телефонні станції, які приймають дзвінки від мешканців своєї території. Головною суттю дії даного номеру є можливість безкоштовно цілодобово зателефонувати на цей номер та отримати термінове розв'язання певної соціальної проблеми. Основною направленістю даної лінії є допомога безпритульним та бездоглядним, але допомога надається за різними соціальними проблемами.

Приймають дзвінки декілька операторів одночасно, які швидко з'ясовують обставини випадку та за допомогою Інтернету одразу направляють людину у відповідний центр. Розмова може вестися на основних 4-х мовах, якими говорять мешканці Франції, що дозволяє охопити усіх емігрантів. Також оператор повинен обов'язково мати диплом або соціального працівника, або психолога, або педагога [11, c.5].

Навчання в державних ВНЗ Німеччини безкоштовне. Єдина плата -- за систему послуг студентам (спорт, культурні заходи, їдальня, гуртожиток тощо). Передбачено невеликий внесок за участь у студентській спілці (46 і 20 марок).

Бідні німецькі студенти можуть отримувати стипендію від уряду відповідно до закону, який встановлює і тривалість часу, на який вона надається. Деталі визначаються багатьма факторами. Половина суми надається в дарунок, половину потім необхідно поступово повернути. Заклади освіти не надають стипендій іноземцям, а про нечисленні винятки слід дізнаватися в DAAD і у відділеннях Інституту Гете. Найчастіше такі стипендії надаються не на початку занять, а в наступних семестрах і залежать від успіхів студента-іноземця.

Народна освіта в Німеччині безкоштовна, загальне і обов'язкове для дітей віком від 6 до 18 років [17, c. 42].

3.4 Допомога сім?ям з дітьми

На сьогодні в розвинених країнах існують такі види державної допомоги сім'ям з дітьми.

1. Податкові пільги для сімей з дітьми. Прикладом успішного застосування цього виду підтримки сімей з дітьми є США, Франція і Люксембург. В США сім'ї з дітьми мають можливість скоротити свої податкові зобов'язання на 1000 дол. (на одну дитину) щорічно. У Франції, чим більшою є кількість дітей в сім'ї, тим менше витрат понесе сім'я при виплаті найбільших податків - на доходи та на нерухомість. Зважаючи на те, що в країні працює прогресивна шкала оподаткування доходів, така політика сприяє розширенню сімей з середніми і високими доходами, Батьки також мають можливість списати з оподатковуваної бази плату за приватні дошкільні заклади, якщо вони не задоволені роботою розгалуженої мережі муніципальних дитячих садків. В Чехії, в разі, якщо чоловік - батько двох дітей отримує середню зарплату (600 доларів США), а дружина не працює, сумісне оподаткування дозволяє економити 380 доларів на рік, якщо в сім'ї з'явиться іще одна дитина - 460 доларів на рік [15, c. 26].

2. Одноразова допомога при народженні дитини виплачується в усіх європейських країнах, крім Нідерландів, Норвегії, Ісландії, Швеції і Монако. Потрібно зауважити, що в Україні ця виплата досить значна за світовими мірками. Більшою вона є тільки в декількох країнах. Так, в Австралії за народження дитини батьки отримують 4 тис. австралійських доларів (3075 дол. США. Загальна сума виплат в Ірландії складає 1905 євро і виплачується трьома рівними частинами - після народження, в 4 і в 12 років. В Люксембурзі вся сума в 1740 євро виплачується в перший рік після народження дитини. Така ж система працює і в Ліхтенштейні, проте загальна сума там ближча до української - 2100 швейцарських франків або 1690 дол. США. Словенія - єдина європейська країна, де зазначений вид допомоги (на рівні приблизно 2-х середніх заробітних плат) виплачується виключно дитячими товарами.

3. Пакет допомоги по догляду за дитиною до 3-х років не покриває реальних витрат на дитину для більшості сімей в більшості країн. Найбільш суттєвим цей вид допомоги є в Німеччині, де батьки дітей, які народилися після 1 січня 2007 року, протягом першого року життя дитини отримують грошову допомогу у розмірі 67 % від їх попередньої заробітної плати, але не більше, ніж 1800 євро на місяць. Якщо за дитиною не менше ніж 2 місяці доглядатиме батько, тоді сім'я отримує право на додаткову двохмісячну допомогу [17, c. 43]. У Франції батьки дитини до трьох років отримають 150 євро на місяць, незалежно від величини їхніх прибутків. Якщо в сім'ї двоє дітей, до моменту досягнення ними повноліття батьки отримують 100 євро на місяць (ця сума збільшується зі збільшенням кількості дітей) [20, c. 98].

4. Спеціальна допомога для малозабезпечених сімей з дітьми виплачується в Греції, Іспанії, Італії. У Франції, Ірландії, Португалії і Великобританії бідні сім'ї отримують спеціальну соціальну допомогу, яка залежить від доходу сім'ї, на додаток до того, що вони мають від держави на загальних підставах.

5. Економічна підтримка одиноких батьків державою є важливою частиною сімейної політики в країнах-лідерах за рівнем народжуваності в Європі - в Фінляндії, Великобританії і Ірландії. У Франції і Бельгії, наприклад, така допомога надається у вигляді податкових пільг, а в Німеччині - в грошовому і матеріальному еквіваленті. В Швеції майже чверть матерів-одиначок отримують соціальну допомогу, що в 4 рази вище за аналогічний показник серед всіх домогосподарств країни [4, c. 167].

6. Допомога при народженні другої, третьої і наступних дітей може бути як окремим видом допомоги, так і додатком до основної. Наприклад, в Сербії не існує грошових виплат при народженні першої дитини, тоді як за другу батьки отримують біля 1000 дол., за третю - 1800 дол., четверту - 2400 дол. В Латвії при народженні другої дитини до суми, що видається на першу дитину ( 296 латів або 421 євро), з 2006 року існує доплата на суму 100 латів (142,3 євро), при народженні третьої доплата збільшується до 150 латів (213,4 євро), при народженні третьої і наступних - до 200 латів (284,6 євро). В РФ, мати, яка народила другу дитину після 1 січня 2006 року, отримує гроші на спеціальний рахунок і може витратити їх після 2010 року лише на певні цілі (освіта дітей, покращення житлових умов сім'ї, або як додаток до власної пенсії). У Франції при народженні третьої дитини мати або батько мають право на річну відпустку, протягом якої держава, на додаток до всіх інших виплат і допомоги, ще і виплачує 750 євро щомісячно [21, c. 26].

7. Спеціальні програми для молодих батьків існують в багатьох країнах, а найбільш привабливою для громадян є політика, що впроваджується урядом Естонії. Один з молодих батьків (батько чи мати) може отримувати протягом року після народження дитини свою повну заробітну плату за останнім місцем роботи, але не більш ніж 1200 євро - три середніх заробітних плати в країні. Крім того, з початку 2004 року існує спеціальна програма погашення державою кредиту на освіту для молодих батьків. Студенти, які народили своїх дітей в 2003-2004 роках, або пізніше, мають право на подання клопотання про часткове погашення своїх кредитів державою. Батько або мати однієї дитини можуть клопотати про погашення 50 % від позики. У разі появи кожної наступної дитини держава додатково покриває 50 % від залишку суми кредиту, у разі народження двійні - 75 % від всієї суми одразу, трійні - 100 % суми [14, c. 26].

3.5 Допомога по безробіттю

Ніхто, крім держави не може законодавчо захистити життя людей від можливого безробіття, фінансової скрути , зубожіння. У країнах із розвинутою ринковою економікою досягнення високого рівня зайнятості - одна із головних цілей макроекономічної політики держави. система заходів щодо регулювання зайнятості базується на державній концепції стимулювання економічного зростання, підвищення ефективності виробництва і продуктивності праці, що розглядаються як найважливіші умови підтримання і створення додаткової зайнятості [22, с.110].

Систему соціальної допомоги за кордоном розглядатимемо за допомогою найяскравіших представників-держав різних моделей соціальної політики, ними виступатимуть США, Німеччина та Швеція.

В США страхування на випадок безробіття в загальнонаціональному масштабі був встановлений законом про соціальне суспільство в 1935 році. Виплата допомоги по безробіттю особам, які втратили роботу розглядається не в якості довгострокової заміни їх доходів, а як засіб підтримки на період пошуку роботи. Встановлений порядок фінансування та нарахування допомог відрізняється високим ступенем гнучкості як в плані відрахування налогів, так і в розрахунку розміру допомоги. Безробітний американець може звернутися за допомогою вдразу після звільнення. Якщо він відповідає всім вимогам, то йому нараховується допомога, але не раніше ніж тиждень з дня звільнення. Щоб мати право отримувати допомогу по безробіттю необхідно пропрацювати на одному підприємстві протягом певного строку та надати відомості про причини звільнення. Безробітній особисто повинен подати документи в бюро видачі допомог по безробіттю. Отримувачі допомог по безробіттю зобов'язані регулярно з'являтися в бюро та підтверджувати своє бажання працювати. Якщо отримувач відмовляється без об'єктивних причин від роботи, яка пропонується, що відповідає відповідним умовам, він може бути позбавлений права допомоги. Максимальний період виплати допомоги по безробіттю становить 26 тижнів [11, с. 40].

У США розмір допомоги в разі безробіття становить близько 50% середньої заробітної плати , при чому в різних штатах розміри допомоги різні. Так, мінімальний її рівень коливається від 5 до 62, а максимальний - від 95 до 330 дол. на тиждень [23, с.33].

Класичним зразком неоконсервативної моделі є модель соціальної допомоги в Німеччині. Система обов'язкового страхування від безробіття була запроваджена у період найбільш високого безробіття у 1927 р., у Швеції - у 1932 р. у період правління соціал-демократів.

Ціль страхування по безробіттю полягає в тім, щоб забезпечити безробітних необхідними засобами до життя, а також звести до мінімуму економічні і соціальні наслідки безробіття. Нинішнє регулювання страхування по безробіттю ґрунтується на Законі по забезпеченню зайнятості. Страхування і виплати по безробіттю здійснюються Федеральним відомством зайнятості. Страхові відрахування обов'язкові для робітників та службовців незалежно від їхніх доходів. Безробітні одержують допомогу по безробіттю. Її розміри залежать від загального виробничого стажу до настання безробіття, від розмірів одержуваної до втрати роботи заробітної плати, від віку, а також від наявності дітей. Допомога виплачується протягом не менш ніж 156 днів, якщо до втрати роботи безробітний проробив як мінімум 360 днів, і не більше, ніж 312 днів, якщо протягом трьох років до настання безробіття він проробив як мінімум 720 днів. Більш тривалі терміни передбачаються для працюючих по найманню у віці більш 42 років.[13, с. 6].