Роль і вага інформаційної індустрії у світовій економіці стають усе більш значними. Західноєвропейський ринок інформаційних і комунікаційних технологій має більш високі темпи росту (7,2%), ніж економіка в цілому. Продовжується стійке зростання сегмента інформаційної індустрії в економіці США, країнах Північної Європи, Південній Кореї, Тайвані, Китаї, Японії, Гонконгові, Сінгапурі.

Загалом інформаційну індустрію можна визначити як галузь економіки, пов'язану з виробництвом, обробкою, передачею, збереженням усіх видів інформації, створенням необхідних для цього технологічних пристроїв. Вона є найбільш динамічним сектором світової економіки, породжує продукти і послуги, що істотно змінюють характер ведення бізнесу в традиційних галузях, безпосередньо не пов'язаних зі створенням, переробкою і поширенням інформації. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у багатьох сферах послуг і промисловості стало вкрай необхідним елементом конкурентної боротьби й економічного розвитку [16].

Як справедливо вважає Л.Г. Мельник, формування інформаційної індустрії зумовлено низкою обставин: інформація усе більше стає продуктивною силою; заміна ручної праці розумовою означає в той же час інформатизацію економіки; глобалізація громадського життя збільшує роль комунікаційних засобів (прикладом є Інтернет); інформатизація економіки означає постійне підвищення ефективності виробництва й удосконалювання його екологічного рівня; посилення позицій людини в тріаді “біо-трудо-соціо” веде до збільшення потреби в інформаційних товарах і послугах [14].

Сучасна інформаційна індустрія поєднує широкий перелік компаній і фірм, зайнятих виробництвом, перетворенням, передачею інформації, поданої у вигляді даних, текстів, графіки, відеозображень, звуків. У неї можна включити підприємства засобів масової інформації, що створюють зміст розважальних програм, ділову й освітню інформацію (теле- і кіностудії, видавничі дома, інформаційні агентства), а також компанії, що поширюють цей зміст (кабельні і телефонні компанії, телемережі), комп'ютерні фірми - розробники комп'ютерного програмного забезпечення і творці інформаційних комп'ютерних систем. Таким чином, можна виокремити три галузі інформаційної індустрії: виробництво інформаційного і комунікаційного устаткування, зв'язок і виробництво змісту (інформації).

Узагальнюючи роботи з проблеми інформаційної економіки, до економічних основ інформаційного суспільства можна віднести наступні особливості і закономірності економічного розвитку інформаційного суспільства.

Насамперед, хотілося б відзначити таку рису інформаційної економіки, як сполучення індустріального і постіндустріального типів розвитку. Думка Д. Белла про те, що постіндустріальне суспільство не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки, виявилася пророчо вірною; до кінця 1980-х років частка індустріального сектора як у валовому внутрішньому продукті більшості західних країн, так і зайнятості стабілізувалася [7]. Подальший прогрес набув скоріше якісного, ніж кількісного характеру: використання знань і інформації як основних виробничих ресурсів значуще в даний час саме тому, що воно проникає в усі сфери економіки, а не концентрується лише в її окремих секторах. У результаті заснованою на знанні виявляється практично вся сучасна економічна система, що охороняє її від перекосів у відносинах між окремими секторами.

При розгляді проблеми економічних основ інформаційного суспільства необхідно відзначити, що, хоча «нова економіка» багато в чому заперечує парадигми традиційної економіки, у той же час вона є основою для її докорінної модернізації і реструктуризації шляхом адаптації до нових соціально-економічних умов. Новітні інформаційні технології стають знаковим фактором модернізації традиційної економіки, методів керування в комерційних організаціях і в структурах державної влади - відбувається конвергенція “нової” і традиційної “старої” економік. Доказом того служить той факт, що нині 85% інвестицій у технології “нової економіки” здійснюються компаніями традиційної економіки і спрямовані вони на розвиток інформаційно-технологічної бази корпорацій [15].

Як відомо, будь-якому типу економіки властива своя техніко-економічна парадигма, тобто концентрація взаємопов'язаних технічних, організаційних і менеджерських інновацій, що несуть переваги в порівнянні з попереднім виробничим укладом. Розглядаючи особливості економічних основ інформаційного суспільства ще раз підкреслюємо, що ключовою зміною парадигми при переході до інформаційної економіки може вважатися зрушення від технології, заснованої головним чином на вкладенні дешевої енергії, до технології, заснованої на дешевих вкладеннях інформації, почерпнутих з індустрії переробки інформації. Інформація стає головною виробничою сировиною.

Так, М. Кастельс пише: “…при аграрному способі розвитку джерело зростаючого економічного надлишку є результатом кількісного зростання трудових зусиль і природних ресурсів (особливо землі), залучених до виробничого процесу, а також природної забезпеченості цими ресурсами. При індустріальному способі розвитку головне джерело продуктивності полягає у введенні нових енергетичних джерел і в здатності децентралізувати використання енергії в процесах виробництва і розподілу. У новому, інформаціональному способі розвитку джерело продуктивності полягає в технології генерування знань, обробки інформації і символічної комунікації. Зрозуміло, знання й інформація є критично важливими елементами в усіх способах розвитку, тому що процес виробництва завжди заснований на деякому рівні знань і на обробці інформації. Однак специфічним для інформаціонального способу розвитку є дія знання на саме знання як головне джерело продуктивності“ [61, с. 38-39].

Зростання галузей сфери послуг виступає найважливішою рисою інформаційної економіки. Вага сфери послуг постійно зростає і її частка в економічно розвинутих країнах уже сьогодні складає 40-60% і очікується, що у найближчому майбутньому вона виросте ще на 10-15%. Якщо раніше панувало матеріальне виробництво, то зараз панівною стала сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Це зовсім не означає, що матеріальне виробництво зникло. Воно продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рівню виробництва і продуктивності праці функціонування такого могутнього промислового потенціалу, як скажімо американський, забезпечують усього лише 10% зайнятих. Відомо, що в США в сільському господарстві зайнято 2,5% трудящих, але вони забезпечують сільськогосподарською продукцією не тільки Америку, але й інші країни світу. Саме це призвело до того, що майже 80% населення США зайнято в сфері послуг, тобто в науці, освіті, охороні здоров'я, у сфері культури [16].

Відсоток населення, зайнятого в сфері послуг, як відомо, служить одним з важливих критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної стадії розвитку. Так, Д. Белл найважливішою економічною прикметою постіндустріального ладу вважає експансію виробництва послуг і інформації, говорячи про те, що в усіх без винятку галузях господарства виросла частка “білих комірців” - кваліфікованих працівників, безпосередньо не пов'язаних з фізичною працею, а питома вага працівників, зайнятих у різних підгалузях сфери послуг, також підвищився і перевершив 50% загальної зайнятості в народному господарстві. За словами Д. Белла, “першою і найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята в сільському господарстві й обробній промисловості, а сконцентрована у сфері послуг” [7, с. 18.]. Тому, якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері послуг, настала постіндустріальна фаза його розвитку; якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним [19].

Зростання галузей сфери послуг цілком закономірно супроводжується більш високим ступенем економічної ефективності, що знаходить прояв у значно більшій питомій вазі додаткової вартості в продукції сфери послуг. Гарантом цього процесу є те, що сфера послуг і зайнята у ній праця характеризуються більш високим ступенем якості, насамперед інтелектуалізацією праці, у порівнянні з іншими сферами. Так, у промисловості питома вага працівників, що закінчили вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації, складає 40,1%, у сільському господарстві - 19,7%. У той же час у галузях охорони здоров'я і соціального забезпечення ці показники складають 64,3%, освіти - 69,4% [17].

Із виникненням інформаційного суспільства гроші починають утрачати своє значення. Причиною цього є той факт, що власність на інформаційні технології суто технологічно невідчужувана від їхнього власника інтелекту, що створив їх і володіє ними. Ці технології, як і здатність до інтелектуальної, творчої праці, на відміну від праці рутинної, неможливо продати; продажу піддається лише доступ до них і право їхнього використання.

Цю думку підтверджує М. Делягін: “Гроші, звичайно, ні в якому разі не відміняються. Вони просто починають існувати всередині технологічних відносин - так само, як свого часу самостійна важливість золота, діамантів і інших стратегічних ресурсів не зникла, але почасти збереглася всередині грошових відносин. Так само принципова значущість ринку праці збереглася всередині ринку товарів, ринку товарів - усередині ринку капіталу, ринку капіталу - всередині ринку інформації, а ринку інформації, у свою чергу, - всередині ринку очікувань, що формується сучасними інформаційними технологіями” [35].

Наступною закономірністю становлення інформаційної економіки є формування єдиного глобального ринку і поширення транснаціональних компаній. Інформаційні технології в міру свого поширення звели до мінімуму значення просторових бар'єрів на ринках, що призвело до принципових змін в економіці. В умовах глобалізації спостерігається широкомасштабна тенденція поступової інтеграції окремих ринків, різних фінансових і промислових інструментів до єдиного світового ринку [45]. Таке сполучення процесів об'єднання і фактичного злиття “регіональних” і “галузевих” ринків в один-єдиний загальносвітовий фінансово-промисловий ринок ставить на порядок денний питання про виникнення в даній сфері глобальних монополій, що мають значну, небувалу раніше владу в масштабах загальносвітових ринків - транснаціональних компаній.

Традиційні і найбільш поширені визначення транснаціональних компаній даються на основі таких критеріїв, як діяльність на території більш ніж однієї країни і частка закордонних активів, однак можна погодитися з М. Делягіним, що принциповою особливістю, яка виокремлює транснаціональні компанії і глобальні монополії зі всіх інших багатонаціональних корпорацій, є високий ступінь їхнього впливу на процеси як економічного, так і політичного розвитку. Критерієм ступеня цього впливу варто визнати наявність чи відсутність здатності впливати на національний розвиток країн, у яких вони в тій чи іншій формі присутні, на основі інтересів, що знаходяться за межами відповідної національної території [45].

М. Делягін відзначає: “Саме на основі транснаціональних компаній формується нова економічна система, у якій лідерство визначається наявністю великих фінансових ресурсів, передових технологій, великих ринків збуту й активної, у глобальному масштабі, інвестиційної політики” [35, с. 28]. Сьогодні транснаціональні компанії контролюють дві третини світової торгівлі, причому лише половина останньої припадає на торгівлю між транснаціональними компаніями й іншими фірмами, а половина являє собою “внутрішньофірмовий” оборот самих транснаціональних компаній.

Однак найбільшою мірою впливовість транснаціональних компаній і їхнє перетворення на ключовий інструмент сучасного суспільного розвитку проявилися в характері і глибині їхнього впливу на ключові для людства процеси розвитку і поширення технологій. Якщо раніше нові технологічні принципи розроблялися державами, то сьогодні 80% нових технологій створюються приватними транснаціональними корпораціями [35].

Ще однією важливою особливістю інформаційної економіки є зростаюча технологічна й економічна конвергенція. Конвергенцію можна охарактеризувати як процес об'єднання різних технологій, ринків, форм регулювання різних галузей інформаційної індустрії. У цьому випадку відбувається розмивання меж між секторами інформаційної індустрії, такими як виробництво комунікаційного устаткування, комп'ютерів, надання комунікаційних мережних послуг, розробка програмного забезпечення, мультимедійні розподільні мережі, виробництво мультимедійного й аудіовізуального змісту. Відбувається конвергенція різних засобів передачі інформації, таких як провідна, безпровідна й ефірна технології, аналоговий і цифровий зв'язок і т. ін. [16].

Наочним прикладом виробничої конвергенції в інформаційній економіці є сучасний мобільний телефон. Крім своїх основних функцій засобу зв'язку, він може також виконувати функції записної книжки («запам'ятовуючи» номера телефонів), калькулятора, годинника, таймера чи будильника, ігрової приставки, музичного елемента, індикатора радіохвильових перешкод, джерела світла (ліхтарика) і т. ін. [14, с.89]

Технологічна спільність створює умови для організаційної, корпоративної єдності, тобто злиття компаній інформаційної індустрії, як таких, що представляють різні її сектори, так і всередині секторів. Їх мета - об'єднати фінансову і технологічну міць, запропонувати споживачу нові послуги, усунути конкурентів, одержати доступ до нових ринків. Прикладом такої економічної конвергенції може служити альянс корпорації Microsoft і американських телемереж NBC для спільного виробництва мультимедійних продуктів і послуг [16].

Крім того, інформаційна економіка характеризується інноваційним типом розвитку і швидкою динамікою виробництва. Причина цього явища - зростаючі темпи появи інновацій, тобто факторів (процесів, технологій, принципів, продуктів), що оновлюють виробництво. Відомо, що друга половина XX ст. знаменується різким прискоренням технічного прогресу і швидким скороченням періоду часу між появою наукових ідей і початком їхнього використання в масовому виробництві. Якщо людству необхідно було 112 років для освоєння фотографії і 56 років для організації широкого використання телефонного зв'язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора й інтегральної мікросхеми складають 15, 12, 5 і 3 роки [62].

Також необхідно відзначити, що інформаційній економіці властиво значне зниження питомих витрат виробництва. На думку Д. Белла, знання зменшує вартість за рахунок заощадження капіталу: заміна робітників машинами призводить до економії праці, і так зберігаються інвестиції, адже “кожна наступна одиниця капіталу більш ефективна і продуктивна, ніж попередня, і, отже, на одиницю продукції потрібно менше витрат” [7, с. 58 -59].

Наступною наочною характеристикою інформаційної економіки є віртуалізація економічного простору, чи “кіберекономіка”. Передумовою цього феномена стало створення комп'ютерних мереж і інтернетизація економіки. Під “кіберекономікою” можна розуміти економічну активність, спрямовану на створення інформаційних продуктів і послуг в Інтернеті і глобальних комерційних мережах, а саме: електронну торгівлю, маркетинг, рекламу, публікації, інвестиції, поширення аудіовізуальної продукції й ін. [16].

Останні роки Інтернет активно використовується в комерційних цілях, довкола нього розвиваються нові галузі інформаційної індустрії. Мати власні “домашні сторінки” у діловій частині Інтернету - World Wide Web (WWW) стало звичайною справою для компаній і державних установ. Інтенсивно зростають вартість і обсяги розміщення реклами, істотно збільшилися обсяги корпоративної електронної торгівлі.

Діловий інтерес до Інтернету викликаний декількома факторами: створенням легкого в користуванні програмного забезпечення для пошуку потрібних відомостей у колосальних інформаційних ресурсах, низкою вартістю глобальних комунікацій і великою кількістю потенційних споживачів. У віртуальному просторі практично одночасно доступна вся світова торгівля, і споживач ненав'язливо затягується у віртуальний маркет, де провокується на покупку. Крім того, світова економіка починає розглядати електронну комерцію як один з провідних напрямків свого розвитку з таких причин: Інтернет уже повсюдно став нормою ділового життя, всесвітній кіберпростір дозволяє надавати послуги on-line і здійснювати віртуальні моделі, неможливі за інших умов; утрачають значення фактори простору і часу, комерційна діяльність поширюється на увесь світ без великих витрат; зменшуються трансакційні витрати за рахунок прямого контакту споживача з виробником в інтерактивному режимі без посередників; виникає можливість формувати у масштабі реального часу будь-які доступні конфігурації виробів за бажанням споживача; умови взаємодії для усіх однакові: невеликі компанії часто можуть на рівних конкурувати з великими і добре відомими; мас-медіа електронного ринку - сприятливий простір реклами, що дозволяє здійснювати мережний інтерактивний маркетинг [15].

Таким чином, новітні масштабні економічні зміни, що відбуваються на наших очах у світі, характеризуються становленням “інформаційної економіки”. Якщо в капіталістичній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному світі, що глобалізується, безумовний пріоритет мають інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями й інформацією.

У цілому, можна стверджувати, що процес переходу до інформаційної економіки - це насамперед соціальний і в той же час технократичний процес (у розумінні інноваційності) модернізації, реалізація якого дозволить в остаточному підсумку сформувати інформаційне суспільство і відповідну економічну систему.

При цьому визначальна роль у формуванні інформаційної економіки повинна належати державним інститутам. Тільки державні і наддержавні органи здатні вирішити відповідний комплекс економічних завдань, оскільки малому і середньому бізнесу це не під силу, а великим транснаціональним корпораціям часто не вигідно. Роль держави в інноваційній економічній сфері полягає, у першу чергу, у створенні відповідного правового поля для регуляції діяльності суб'єктів економіки, у захисті національних інтересів у науково-технічній сфері, на міжнародній арені й ін.

1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства

Вирішальну роль у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації відіграють політико-правові основи. Часто в науковій літературі можна зустріти твердження про втрату національною державою своєї значущості в епоху глобального інформаційного суспільства. Поширення уніфікованої інформації, трансконтинентальних телекомунікацій і глобальних мереж, транснаціонального бізнесу “руйнує” національні кордони, що у свою чергу підтримує ідею про відмирання держав і підрив державної влади і контролю над розвитком інформаційно-комунікаційної сфери.

Але твердження про втрату значущості держави в інформаційну епоху є помилковим. Дійсно, в інформаційно-комунікаційній сфері національна держава стикається з такими взаємопов'язаними проблемами, як глобалізація й інтеграція власності, гнучкість і розповсюдженість технологій, автономність і розмаїтність медіа, втрата під впливом інформаційно-комунікаційних технологій важливості відстані (“смерть відстані”, “кінець географії”, поява кіберпростору); інформаційний сектор став глобальним, таким, що має капітал, таланти, технологію і корпоративну власність, охоплює увесь світ за межами національних держав. Проте, саме держава бере на себе роль каталізатора і координатора змін, що відбуваються в інформаційній сфері, саме в її силах сформувати нормативно-правову базу, що сприяє оптимальному розвитку даної сфери. Цю думку підтверджує К. Мей: “Не тільки не зменшується роль держав під впливом інформаційних і комунікаційних технологій, а навіть навпаки, вони будуть відігравати дуже важливу чи навіть провідну роль у процесах, що, згідно з поширеною думкою, є свідченням їх занепаду... Тоді як інформаційне суспільство, кажуть, витісняє державу, сама його побудова потребує державного втручання...” [12, с. 142].

Таким чином, держава відіграє провідну роль у стимулюванні розвитку і використанні інформаційно-комунікаційних технологій у суспільних відносинах, крім того, вона сама використовує такі технології заради підтримки власних можливостей і функцій. Відбуваються дані процеси за допомогою впровадження політики інформатизації і державної інформаційної політики. При цьому інформатизація розуміється по-різному, але в цілому як створення інформаційних систем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Державна інформаційна політика більшістю авторів трактується як частина внутрішньої і зовнішньої політики держави, а саме регуляція державними органами інформаційних потоків і інформаційної діяльності різних державних, громадських і приватних структур і організацій інформаційного профілю, тобто всієї інформаційної сфери суспільства, що охоплює засоби масової інформації, телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, усю сукупність виробництв і відносин, пов'язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах ділової, розважальної, науково-освітньої і т. ін. [24].

Розробляють і здійснюють державну інформаційну політику органи державної влади загальної і спеціальної компетенції. При цьому, як відзначає російський дослідник О.А. Гаврилов, головними напрямками і цілями державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; забезпечення інформаційної безпеки; сприяння постійному відновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації [24, с. 59].

Крім зазначених цілей державна інформаційна політика покликана сприяти підвищенню ролі і значущості діяльності інформаційних установ і органів суспільства і держави у вирішенні завдань реформування всієї системи суспільних відносин, у посиленні ступеня інтегрованості суспільства; розвитку оптимальних форм координації і взаємодії державних, громадських і приватних інформаційних структур, установленню взаємозв'язку і взаємодії інформаційної політики і державної політики інформатизації; фінансовій підтримці створення і поширення інформації в соціально значущих галузях; стимулюванню нових технологій викладання, усіх форм випереджального і безупинного навчання; обговоренню і рішенню етичних проблем, що виникають у процесі формування інформаційного суспільства й ін. [24, с. 59].

Аналіз закордонної практики регуляції інформаційної сфери суспільства дозволяє доповнити ряд напрямків діяльності державних органів, до числа яких також належать: заохочення конкуренції; боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності в засобах масової інформації, юридичне і технологічне забезпечення права і технічних можливостей на доступ до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення; дотримання свободи слова незалежної від технологічного середовища поширення інформації; захист інтересів національних меншостей, підростаючого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності; зміцнення національної культури, мови, протистояння культурній експансії інших країн, реалізація проектів з переведення в цифрову форму художньої і наукової спадщини; переорієнтація системи освіти з урахуванням вимог інформаційного суспільства, впровадження дистанційного навчання; широке використання телемедицини; забезпечення інформаційної безпеки особистості і суспільства, охорона інтелектуальної власності; цілеспрямоване використання інформаційно-телекомунікаційної технології для формування більш відкритої, демократичної держави, розширення діалогу з громадянами.

Отже, державна інформаційна політика передбачає рішення цілого комплексу питань: правових, економічних, соціальних, етичних та ін. При всій їхній складності, рішення даних питань можливе за допомогою розробки і впровадження положень національних і міжнародних концепцій розвитку інформаційного суспільства.

Як відомо, інформаційна політика реалізується на двох рівнях - державному (національному) і міжнародному. Як було визначено вище, національну інформаційну політику кожна держава формує самостійно, залежно від власних соціально-економічних, політичних і культурних умов.

Уперше питання формування інформаційного суспільства на державному рівні стали обговорюватися в США. Ще в 1960-70-х роках там був проведений ряд досліджень, що виявили зростаюче значення інформаційного сектора в економіці країни і позначили перспективи використання нових технологій в інших сферах. У 1993 р. у США для більш детального вивчення проблем інформаційної інфраструктури і вироблення концепції її реалізації, була створена Робоча група з розвитку інформаційного суспільства [21].

Не бажаючи відстати від США, в розробку проблематики інформаційного суспільства активно включився Європейський союз. З початку 1994 р. Європейський союз поставив завдання розвитку інформаційного суспільства в число пріоритетних. Європейська Рада доручила групі видатних осіб підготувати розгорнуту доповідь про інформаційне суспільство з конкретними рекомендаціями. Відповідний документ “Рекомендації Європейській Раді: Європа і глобальне інформаційне суспільство” став згодом відомий як “доповідь Бангеманна”. У доповіді містився заклик до лібералізації регулювання телекомунікаційного господарства в Європі з метою підвищення його ефективності і конкурентноздатності. Розвиток і фінансування інформаційної інфраструктури пропонувалося покласти в основному на приватний сектор [14].

Конкретний план дій у даному напрямку був розроблений ЄС у липні 1994 року й одержав назву “Європейський шлях в інформаційне суспільство”. Він передбачав основні напрямки діяльності Євросоюзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних мереж, класифікацію основних послуг, стандартизацію устаткування; вивчення соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції інформаційного суспільства серед населення.

Знаменним кроком на шляху розвитку глобального інформаційного суспільства стала Брюссельська конференція 1995 р. країн великої “сімки”. У ході конференції були виокремлені основні принципи розвитку інформаційного суспільства: забезпечення справедливої конкуренції, заохочення приватних інвестицій, визначення й адаптація регулюючих механізмів, забезпечення відкритого доступу до мереж, створення умов для забезпечення універсального доступу до інформаційних послуг, підтримка розмаїтості змісту, включаючи культурне і мовне, визнання необхідності міжнародного співробітництва. Також підкреслювалася необхідність тісного міжнародного співробітництва з метою трансформації національних інформаційних інфраструктур в інформаційну інфраструктуру [4]. Таким чином, починаючи з Брюссельської конференції державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства стала визначатися переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях.

Для обговорення актуальних питань формування інформаційного суспільства (позначеного цифрового розриву між країнами й у рамках окремих держав, дотримання свободи слова, захисту інтересів національних меншин, національної культурної спадщини і мови, протистояння культурній експансії, охорони інтелектуальної власності й ін.) була організована 5-та Європейська конференція міністрів з політики в галузі засобів масової інформації, що проходила 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках. У ході конференції міністри держав підкреслили прагнення сприяти внеску нових інформаційних технологій у розвиток прав людини і демократії на загальноєвропейському рівні і висловили бажання, щоб кожний міг користуватися економічними, технічними і соціальними можливостями, наданими цими технологіями і службами. Осуд одержало будь-яке використання нових технологій для поширення якої-небудь ідеології чи для здійснення якої-небудь діяльності, несумісної з демократичними цінностями. З порушених на конференції питань були вироблені домовленості, зафіксовані в резолюції “Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності”. Згідно з цими домовленостями держави-учасники зобов'язалися сприяти без будь-якої дискримінації розвитку і використанню нових технологій і нових інформаційних і комунікаційних служб [12].

У березні 2000 р. Європейська Комісія прийняла нову десятилітню програму “Електронна Європа” і “Електронна Європа-2002”, метою якого було прискорення руху Європи до інформаційного суспільства і мережної економіки. Програма “Електронна Європа” сконцентрована на десятьох ключових галузях, у яких починаються відповідні дії. Найважливішими з них є забезпечення наявності доступу в Інтернет і до мультимедіа в усіх навчальних закладах, здешевлення користування Інтернетом, впровадження електронної торгівлі, електронний уряд. Нещодавно був розроблений і затверджений план дій “Електронна Європа-2005”. Проблематика реалізації інформаційного суспільства поступово звужується, увага європейських держав акцентується на найбільш проблемних моментах, серед яких залишаються проблеми впровадження електронного уряду, електронної освіти й електронної охорони здоров'я.

Важливим кроком на шляху до інформаційного суспільства стало прийняття Окінавської Хартії [18]. Безпрецедентне прискорення інформаційно-технологічних процесів закріпило існуючий інформаційний розрив між країнами “золотого мільярда” й рештою світу, і з кожним днем значно його збільшує. Подібний стан справ викликає серйозні побоювання, тому що в демократичному суспільстві кожна людина повинна мати можливість користуватися тими благами, що надає глобальне інформаційне суспільство. Саме про це говориться в Хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій країнами великої “вісімки” на самміті 22 липня 2000 р. на Окінаві. Було відзначено, що ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є одним із ключових елементів розвитку інформаційного суспільства і подолання цифрової нерівності. Своє головне завдання країни-учасниці побачили не тільки в сприянні переходу до інформаційного суспільства, але і повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг. Для досягнення цієї мети були визначені наступні напрямки роботи, пов'язані з проведенням економічних і структурних реформ: раціональне керування макроекономікою; розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний і економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов; розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, за допомогою освіти і довічного навчання; активним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій у державному секторі [18]. Крім того, провідна роль у розробці інформаційних і комунікаційних мереж, завдання створення недискримінаційної політики і нормативної бази, необхідної для інформаційного суспільства, формування і розвиток глобального інформаційного суспільства в цілому, лежить на урядах країн.

Певним підсумком формування міжнародної інформаційної політики можна вважати проведення Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. 10-12 грудня в 2003 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН і патронатом Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, а також при сприянні Міжнародного Телекомунікаційного Союзу в Женеві була проведена перша стадія Світового Самміту з питань Інформаційного Суспільства. У роботі Самміту взяли участь більше 13 тисяч делегатів з 161 країни світу. Вперше в історії на Самміті, як зустрічі на вищому рівні, були представники не тільки уряду, але і бізнесу, і громадського сектора. Метою цієї події стало прийняття країнами-учасниками двох стратегічних документів: “Декларації Принципів” і “Плану дій”, що стали фактично Конституцією інформаційного суспільства. У цих документах країни офіційно задекларували прагнення і рішучість у досягненні своєї мети “побудова на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних і моральних цінностей - орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх” [23].

У прийнятій “Декларації Принципів” визначені шляхи досягнення цієї мети, а саме: повномасштабне використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, ліквідація розриву в цифрових технологіях, забезпечення універсального, масштабного, справедливого і доступного за ціною доступу до інформаційної інфраструктури і послуг.

Відповідно до затвердженого “Плану Дій” необхідно стимулювати утвердження національних стратегій розвитку інформаційного суспільства в усіх країнах до 2005 р. з огляду на розвиток соціального капіталу і національних особливостей кожної країни.

Основною метою II етапу Самміту, що відбувся в 2005 р. у Тунісі, стало рішення проблеми інформаційної нерівності і сприяння максимальному використанню потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій для всебічного соціально-економічного розвитку. На підсумковому засіданні Самміту 18 листопада 2005 р. світовими лідерами були схвалені два головних документи: “Туніське зобов'язання”, у якому підкреслена значущість інформаційно-телекомунікаційних технологій у подоланні “цифрового розриву” у світі і необхідність ефективного міжнародного співробітництва з метою побудови глобального інформаційного суспільства; і “Туніська програма”, що містить положення з ключових питань Самміту і наступних кроків, які необхідно здійснити для її виконання. У цілому, підсумкові документи Самміту підтвердили женевські угоди.

Таким чином, принципи і механізми, схвалені в Женеві і Тунісі, відкрили нову сторінку в процесі розвитку інформаційного суспільства. Реалізація постанов Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства стане гарантом забезпечення національних інтересів і прав різних країн у керуванні власними інформаційними ресурсами і, у той же самий час, буде сприяти розвитку глобальної взаємодії.

Розглядаючи політико-правові основи інформаційного суспільства, хотілося б зупинитися на взаємозв'язку розвитку інформаційного суспільства з розвитком демократії і становленні громадянського суспільства, на що вказують багато дослідників [14]. На їхню думку, сучасна модель демократії в майбутньому може значно зміниться. Очікувані зміни пов'язуються з розвитком нових засобів електронної комунікації і підвищенням середнього рівня освіти, відзначає А. Шадрин [24].

Як відомо, при становленні демократичних держав ключову роль відіграла поява на початку XVI ст. засобів масової інформації книг, періодичних видань, що забезпечили масове поширення початкової освіти і можливість свідомої участі широких верств населення в політичному житті великих національних держав.

Стрімке поширення Інтернету явище подібного порядку. Інтернет дає можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до максимального обсягу аналітичної інформації. Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими витратами звернеться до необмеженої за своїм складом аудиторії - усім підключеним до Інтернету. Таким чином, у виборців принципово розширюються можливості відстоювати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні і прийнятті політично значущих рішень - потенційно до рівня всього політичного населення, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян.

Сьогодні багато в чому завдяки розвитку інформаційного сектора, у тому числі і ЗМІ, збільшується число громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, поява нових політичних ідей і напрямків. Політика зі сфери малоцікавої стає справою цікавою для багатьох. Це дозволяє говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку сьогодні орієнтується переважна більшість країн [24].

Можна констатувати, що активне впровадження в сферу політики інформаційно-комунікативних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються багато форм поведінки, відносин між політичними інститутами й індивідами, а також прискорюється процес становлення громадянського суспільства, у якому головним є принцип верховенства права як засобу, що забезпечує захист людини як вищої цінності.

У багатьох сучасних дослідженнях звертається увага на той факт, що в даний час організується суспільний діалог - така взаємодія індивідів, груп і інститутів у полі суспільної свідомості, у якому кожен партнер ставиться до іншого як до суб'єкта, визнаючи його цінність, право на існування і незалежність. З цієї точки зору політична функція інформаційно комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспуту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв'язку в реальному часі між владою і громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою включення до політичного життя інформаційно-комунікаційних технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.

Однак, відзначимо, що таке оптимістичне сприйняття впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у сферу політики є трохи спрощеним. Поряд з безумовними перевагами, що привносяться інформаційними технологіями в процес демократизації суспільства, існують певні загрози неетичного використання останніх: централізація влади, монополізація інформаційного простору, контроль над індивідуальною свідомістю, тотальне використання маніпуляційних методів і т. ін. [69].

Перехід суспільства до інформаційної стадії розвитку дає можливість використовувати демократичні інститути як інструмент соціального домінування. За наявності системи ефективного керування свідомістю і політичною поведінкою громадян за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій демократичні інститути можуть перетворитися на авторитарні чи неототалітарні структури влади. Таким чином, немає гарантій того, що функції, властиві системі електронних комунікацій, які стають усе більш популярними в середовищі політичної й економічної еліті, не будуть використані державними органами у своїх інтересах.

У плані демократизації суспільства за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій є важливим впровадження останніх у роботу державного апарата. Активізація використання інформаційно-комунікаційних технологій у державних органах переслідує два основні завдання. По-перше, зробити державу більш демократичною, інформаційно відкритою для населення. З цією метою розвивається сфера надання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій ряду державних послуг населенню і бізнесу, створення масивів з державною інформацією, відкриття державними відомствами своїх сайтів в Інтернеті. По-друге, за рахунок використання нових технологій підвищити ефективність діяльності самих державних органів. Важливість проведення такої політики була підтверджена на зустрічі міністрів європейських країн, що відбулася в липні 1997 р. у Бонні, на якій учасники зустрічі кращим способом рішення цих завдань визнали “електронний уряд” [184]. Саме ця модель взаємодії держави і громадян найкращим способом відбиває трансформації політичного середовища в сучасних умовах. Актуальність дослідження і важливість утілення даної моделі в життя підтверджує той факт, що проблема електронного уряду одержала достатню розробку в сучасній соціальній, політичній і філософській думці [21].

Російський дослідник М. Вершинін пропонує таке визначення: “електронний уряд” - це система інтерактивної взаємодії держави і громадян за допомогою Інтернету, нова модель державного керування, що перетворює традиційні відносини громадян і владних структур [21, с. 117]. Українські автори І. Колиушко і М. Демкова вживають термін “електронне керування”, під яким розуміють “спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж і сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування певних служб у режимі реального часу і робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами” [74].

Однозначного визначення “електронного уряду” сьогодні не існує. Дослівний переклад “e-government” не зовсім точний за змістом. Зрозуміло, що мається на увазі не тільки мережна інфраструктура виконавчої влади, але в цілому вся інфраструктура органів влади. Говорячи про “електронний уряд” у будь-якому випадку варто мати на увазі державну мережну інформаційну інфраструктуру як інформаційно-комунікаційну систему, що забезпечує оптимальне, з точки зору суспільства, функціонування всіх галузей і рівнів державної влади [13].

Система електронного уряду передбачає, що будь-яка фізична чи юридична особа через Інтернет може звертатися з запитами в державні установи для одержання необхідної інформації і виконання юридичних трансакцій. За такою схемою відносин “громадянин держава” можна розраховувати на підвищення ефективності державного керування. Електронний уряд здатний змінити саму природу влади, зробити її більш прозорою і підконтрольною громадськості. Таким чином, власне кажучи, мова йде про зміну парадигми державної влади.

Проаналізувавши деякі приклади зі світового досвіду введення системи електронного уряду, можна констатувати її практичні переваги: 1) для громадян - 24 години на добу 7 днів на тиждень одержувати послуги, надані органами влади і державними установами, мати до них доступ через мережу Інтернет; можливість брати безпосередню участь у керування державою (у таких умовах питання поновлення прямої форми демократії стає реальністю, тому що уже немає технологічних перешкод для безпосереднього контакту громадян з чиновниками); 2) для бізнесу доступ до державних служб в Інтернеті, співробітництво з державою з метою сприяння економічному розвитку; 3) для державних структур - підвищення своєї ефективності, більш активне залучення громадян до політичного життя [72].

Крім того, інформаційні технології в державному керуванні, будучи новою тенденцією використання Інтернету, потенційно можуть виявитися ключовою точкою пропаганди самих інформаційних технологій у масах і, відповідно, впровадження ідей інформаційного суспільства, а також сприяти підвищенню комфорту в повсякденному житті і збільшенню кількості вільного часу населення.

Сьогодні реалізація ідеї електронного уряду викликає величезний інтерес в усьому світі. США, Великобританія, Швеція, Данія, Норвегія, а також Об'єднані Арабські Емірати, Латвія, Естонія, Чехія і багато інших країн уже застосовують чи починають застосовувати методи електронного уряду. Зокрема, уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, можливість сплати податків, штрафів тощо. В Англії реєстрація фірм має потребу в заповненні через мережу тільки однієї форми.

Створення і розвиток електронного уряду - масштабний і довгостроковий проект, повинний супроводжуватися інформаційною перебудовою всієї системи управлінських процесів і подоланням стереотипів бюрократичної культури. Таким чином, електронний уряд, що, на перший погляд, є лише механічним поєднанням інформаційних технологій і уряду, насправді створює умови для формування нової філософії державного керування [72].

У зв'язку з підвищенням соціальної ролі інформації і розвитком глобальних мереж у суспільстві виникають процеси трансформації багатьох правових інститутів. З'являються нові правові проблеми, пов'язані з використанням глобальних інформаційно-комунікативних систем в інфраструктурі ресурсів економіки, політики, інших соціальних сфер. Під впливом цих факторів формується особлива, комплексна галузь права - інформаційне право.

Російський дослідник В.А. Копилов визначає інформаційне право таким чином: “інформаційне право - система правових норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері при самостійному обороті відособленої інформації». При цьому під інформаційною сферою мається на увазі сфера здійснення інформаційних процесів - виробництва, збору, обробки, нагромадження, збереження, пошуку, одержання, передачі і поширення відособленої інформації, у тому числі з застосуванням інформаційних систем, технологій і засобів їхнього забезпечення, а також здійснення процесів виробництва, застосування і розвитку інформаційних технологій і засобів їхнього забезпечення, а основним предметом інформаційного права виступають «інформаційні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються при здійсненні інформаційних процесів у всіх галузях інформаційної сфери“ [41, с. 128].

Інформаційне право є нормативною основою інформаційного суспільства: інформаційне суспільство в правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, що регламентують інформаційні відносини і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси й авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному керуванні [47].

Основу інформаційного права, його юридичний базис складають інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Так, з огляду на все зростаюче значення інформації в житті особистості, суспільства, держави, світове співтовариство в середині ХХ століття в Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., закріпило правові механізми, що забезпечують гарантії прав і свобод людини і громадянина, немаловажну роль у яких відіграють інформаційні права і свободи [61, с. 129].

З точки зору аналізу інформаційного суспільства важливим є питання задоволення інформаційних потреб суб'єктів інформаційних відносин і проблема доступу до інформації. Право на доступ до інформації і недоторканість особи є загальними правами людини, їхнє законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства. Хотілося б відзначити, що розвиток нормативної бази є необхідною умовою рішення багатьох проблем інформаційного суспільства, що складається. Серед них - цифрова нерівність країн і регіонів, проблема правового регулювання мережі Інтернет, електронної комерції й оподатковування в цій сфері, питання інтелектуальної власності, проблема забезпечення безпеки і конфіденційності інформації, можливість психологічного впливу на індивідуальну і суспільну свідомість з метою нав'язування свого бачення характеристик супротивника, його образу, використовуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології [61].

Необхідно визнати, що рішення цих проблем залежить насамперед від інформаційної політики як окремих держав, так і від того, наскільки тісно і продуктивно держави будуть співробітничати в цьому напрямку. Успішність інформаційної політики на національному і міжнародному рівні залишається одним з основних факторів, що впливають на розвиток глобального інформаційного суспільства. При цьому слід зазначити, що ще одним фактором, що стимулює розробку і реалізацію державної інформаційної політики, є діяльність різних недержавних структур, об'єднань, асоціацій, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.

Висновок до 1 розділу

Підсумовуючи викладене вище і ґрунтуючись на власному баченні інформаційного суспільства, можна запропонувати наступне визначення: інформаційне суспільство - це якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокових тенденцій попереднього соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх системах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що діють у глобальних масштабах.

Таким чином, аналіз політико-правових основ інформаційного суспільства продемонстрував, що до таких належать: діалектично пов'язані з розвитком інформаційного суспільства процеси демократизації і становлення громадянського суспільства, регуляторна діяльність держави, що відіграє провідну роль у формуванні нового суспільства шляхом розробки і реалізації національної і міжнародної державної інформаційної політики й інформаційного права, процеси інформатизації органів державної влади (проект “електронного уряду”, діяльність недержавних структур, асоціацій, об'єднань, що сприяють розвитку інформаційного суспільства).

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)

2.1 КИЇВ - інформаційно-аналітичний сервіс столиці України

Практично кожна європейська країна на даний час має нормативну базу, якою визначається національна політика з побудови інформаційного суспільства. При цьому наголошується, що створення такого суспільства підвищує конкурентоспроможність усієї країни, покращує якість життя населення, дає можливість збільшити темпи розвитку й переходу на передові економічні, торгові, технологічні позиції. Серед багатьох напрямів розвитку інформаційного суспільства особливу увагу останнім часом приділяють проблемі з назвою "Електронний Уряд". Спочатку доцільно визначити саме поняття Електронного Уряду.

Умовно вся сукупність відносин державного апарату з суспільством ділиться на три основні групи: міжвідомчі відносини, тобто відносини між самими органами виконавчої влади; відносини з бізнесом; відносини з громадянами. Ця типологія зумовлює вектори взаємодії електронного уряду.

Таким чином, міжвідомчі відносини - це частина об'єднаної інформаційної системи, що забезпечує керування роботою апарату, координацію діяльності регіональних управлінь і територіальних підрозділів, ведення внутрішнього діловодства, автоматизацію відносин і документообігу між відомствами.

Натомість, у відносинах з бізнесом це можуть бути он-лайнові спілкування підприємницьких - структур з державними органами. Наприклад автоматизація податкових виплат чи проведення електронних тендерів на постачання продукції, продовження дії деяких ліцензій та патентів, інші електронні відносини, які дозволять значно прискорити бізнес-процеси в нашій країні. Крім цього, такий підхід дозволить деперсоніфікувати взаємини представників бізнесу й державних чиновників. Вважаю що, для розвитку підприємницької ініціативи позитив такого кроку, пояснювати немає необхідності.