Інформаційне суспільство

Структурні, політико-правові та економічні основи інформаційного суспільства. Київ - інформаційно-аналітичний центр України. Інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м. Київа. Розвиток інформаційного суспільства в Україні.

Рубрика Социология и обществознание
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.09.2010
Размер файла 182,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Для прискорення економічного розвитку України і створення інформаційного суспільства було розроблено проект довгострокової державної програми “Електронна Україна”, що має на меті розвиток Інтернет-індустрії та створення сучасних засобів зв'язку, передусім - Інтернету, на всіх рівнях державного управління - від Уряду до місцевих адміністрацій, перехід усіх державних структур на електронний документообіг, об'єднання локальних державних мереж у єдину мережу, доступ державних службовців до Інтернету. Однак Кабінет Міністрів вже двічі відправляв її на доопрацювання. Висловлюючи повагу її розробникам, не можна не зазначити, що цей проект також не є досконалим. Основна його вада полягає у відсутності чітко поставлених стратегічних цілей, узгодження з існуючими програмами соціально-економічного розвитку країни. Також програма не спрямована на законодавчі, економічні та інституційні зміни, які конче необхідні для розвитку інформаційного суспільства. “Власне, Програма є набором технологічних проектів, якому цілком підійшов би статус частини “Плану дій”, розробленого на основі ширшого стратегічного документа, але не самого такого документа. Тому навіть у разі прийняття законопроекту “Електронної України” у теперішньому вигляді вона швидше за все буде приречена поділити долю багатьох інших програм, які були прийняті в Україні без помітних практичних наслідків”, зазначає А.В. Колодюк [48, с. 31-32].

Зокрема, основні напрямки державної політики у сфері телекомунікації свого часу були розроблені без урахування реальних ринкових відносин, без комплексного підходу до їх реалізації і отже вже не відповідають умовам сьогодення. Важливою проблемою залишається певна неузгодженість і несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері. Як відзначають українські дослідники, значна кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення певних тактичних завдань, задоволення кланових інтересів, часто без урахування стратегічних орієнтирів та реальних українських умов [8; 50; 10].

Недоліки українського інформаційного права пояснюються тим, що, по-перше, часто правова база створювалась у стислі терміни; по-друге, правові акти створювались різними законотворчими установами. Багато із названих актів мають різну юридичну силу, деякі з них поширюються на різні суб'єкти правовідносин. Багато із напрямів інформаційного права не мають достатнього нормативного забезпечення. Все це вимагає подальшого розвитку та вдосконалення цієї галузі права.

Для формування адекватного інформаційного законодавства необхідно забезпечити, перш за все, вироблення загальної стратегії інноваційного розвитку, в рамках якої виробляються закони; вивчення досвіду розвинених країн та міжнародних вимог до сфери інформатизації; визначення проблем інформаційного суспільства та усунення їх за рахунок систем регулювання; аналітичне забезпечення законодавчих ініціатив; а також публічність законодавчого процесу.

Слід зазначити, що нормативно-правове забезпечення сфери інформаційних відносин потребує подальшого розвитку і вдосконалення, зокрема, питань: розробки концепції інформативного законодавства України, яка регулюватиме послідовність підготовки відповідних нормативно-правових актів, їх склад та змістовні вимоги до цих документів, пропозиції щодо внесення змін до цивільного, адміністративного і кримінального законодавства, пов'язаних з урахуванням розробки проекту інформаційного кодексу, проектів законів; формування, використання, зберігання та поширення національних інформаційних ресурсів; заходів підтримки вітчизняної індустрії програмного забезпечення; обміну інформацією в електронному вигляді, насамперед, ведення електронного документообігу, надання офіційного статусу електронному документу; посилення стану інформаційної безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів, захисту персональних даних; створення єдиної системи стандартів з інформаційних технологій, узгодження нормативно-правової бази України з нормами міжнародного права сертифікації засобів інформатизації та інше. Розв'язання цих проблем сприятиме подальшому розвитку потенціалу України у сфері інформаційних технологій та подальшої інтеграції до світового інформаційного співтовариства [10].

Таким чином, аналіз законодавства свідчить, що в Україні створено основи інформаційного права. Разом з тим, якість нормативно-законодавчого забезпечення інформаційної сфери потребує поліпшення. Причому основним завданням реформи інформаційного законодавства повинно бути не механічне зведення до купи чинних нормативно-правових актів, а гармонізація норм через узгоджені методи провідних галузей конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Україна сьогодні стоїть перед необхідністю концептуально осмислити впровадження інформаціонального способу організації життєдіяльності суспільства. Це означає, що стратегія формування основ інформаційного суспільства має розглядатися в контексті загальних стратегічних пріоритетів соціального, економічного й інституційного розвитку країни, як органічний складник масштабних перетворень у суспільстві та у владних інститутах.

Як відомо, розвиток інформаційного суспільства можливий лише на основі комплексного підходу, який включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та культурними умовами держави й міжнародною практикою та пов'язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу можлива лише за рівноправної участі трьох секторів (держави, приватного капіталу та громадянського суспільства), за умови наявності реалістичних цілей та політичної волі. Як правило, це бачення викладається в основоположних документах, що мають назву національних стратегій (політик) інформаційного розвитку [76].

На основі стратегії розвитку інформаційного суспільства має бути розроблений план дій з урахуванням пропозицій громадського сектору, бізнесових, наукових кіл України та міжнародних організацій, конкретних заходів щодо реалізації стратегії.

Серед різних спроб створення стратегій особливий інтерес являє проект Національної Стратегії розвитку інформаційного суспільства України, розроблений Робочою Групою “Електронна Україна” за допомогою Міжнародного фонду “Відродження” і Фонду “Інформаційне Суспільство України” [31].

Завдання у процесі розробки даного проекту полягало у формуванні стратегічного бачення розвитку інформаційного суспільства в Україні. Громадська Робоча Група “Електронна Україна” спробувала, врахувавши помилки та досвід попередників, представити свій проект Стратегії, який відбив би сучасні вимоги до документу такого статусу і в той же час був би вільний від вузькокорпоративних та скороминущих інтересів. Головним завданням розробки такої стратегії “Електронна Україна” вважала зміну самого погляду на соціально-економічний розвиток суспільства. Пріоритетом, на думку авторів проекту, повинен стати розвиток в першу чергу людського капіталу, до якого також входить капітал інтелектуальний. У той же час мова йдеться про розвиток усіх сфер, а не якогось одного сектору економіки. Нарешті, при розробці проекту Стратегії автори намагалися максимально врахувати вимоги вітчизняних і міжнародних документів та об'єктивну потребу об'єднання інтересів держави, бізнесу та суспільства [74].

У межах кожного окремого напрямку Стратегії, а саме: інформаційного, економічного, технологічного, громадського, інноваційного, освітнього та юридичного, було налагоджено консолідовану співпрацю між представниками трьох секторів (державного, приватного та громадського), а також з представниками наукових кіл. Ці події проходили у форматі круглих столів, відкритих дискусій, робочих зустрічей, а також обговорення проекту Стратегії в рамках проведення І стадії Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства й інших міжнародних конференцій.

Проект Стратегії складається з чотирьох компонентів:

- створення відповідного економічного, а також інституціонального режиму, що сприяє розширенню й ефективному використанню локальних і глобальних знань у всіх секторах економіки, зміцнює розвиток підприємництва і здатний адаптувати і розвивати економічні та соціальні трансформації;

- створення суспільства грамотних, універсальних і творчих індивідів, здатних прийняти виклик навчання протягом життя;

- побудова динамічної інформаційної структури, а також конкурентного й інноваційного сектору економіки, що стимулює присутність розходження ефективних і конкурентноздатних інформаційно-комунікаційних послуг і інструментів відкритого доступу. Мається на увазі не тільки високоякісна інформація або комунікаційні технології, але й інші базисні елементи самодостатнього інформаційного суспільства, наприклад ЗМІ, комп'ютери, а також інші засоби збереження, обробки і використання інформації;

- створення ефективної інноваційної системи, включаючи фірми, наукові і дослідницькі центри, університети, а також інші організації, здатні сприяти розвитку економіки знань, адаптувати дану тенденцію до локальних особливостей і використовувати її як ресурс для створення нових продуктів, послуг і нових шляхів ведення бізнесу [31].

Особливо цікавим у даному проекті Стратегії, на нашу думку, є слушно запропонований її авторами такий аспект політико-правового напряму оптимізації інформаційного суспільства в Україні, як удосконалення інституційного забезпечення. Дійсно, створення нормативно-правових та інституційних передумов розвитку галузі інформаційного суспільства є фундаментальним завданням, оскільки саме з моменту досягнення позитивних результатів у цьому напрямку розпочнеться консолідований, ефективний розвиток усіх складових процесів інформаційного суспільства.

З метою підвищення ефективності реалізації діяльності інституційної системи для розвитку інформаційного суспільства та сфери інформаційно-комунікаційних технологій у проекті Стратегії слушно пропонується: забезпечити створення дорадчо-консультативного органу при Президентові України, покликаного стати консолідованою платформою в Україні для налагодження суспільного діалогу між усіма зацікавленими сторонами у побудові інформаційного суспільства, а також створення міжвідомчої координаційної Ради з питань інформаційного суспільства на чолі із віце-прем'єр-міністром, метою якої було б формування інформаційної політики та реалізація рішень через обов'язкове виконання його членами ради - міністрами (до складу Ради повинні входити основні міністерства, комітети, відомства, в межах компетенції яких можливою є реалізація інформаційної політики). У перспективі передбачається створити Міністерство Інформаційного Суспільства, яке стало б основним державним органом, відповідальним за розробку і проведення державної політики щодо розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційного суспільства, в тому числі за виконання плану дій щодо інмплементації цієї стратегії [31].

Наступним заходом політико-правового напрямку оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні є впровадження та максимальне використання переваг системи “електронного уряду” як важливого фактору демократизації в державі, підвищення рівня взаємної довіри громадян, держави та бізнесу, якості та прозорості державних послуг.

Створення системи “електронного уряду” має забезпечити підвищення якості, ефективності управлінських процесів у державі, а також сприятиме налагодженню шляхів взаємодії державних органів з громадянами, приватним сектором та між собою [76].

Система “електронного уряду” в Україні повинна бути орієнована на: надання урядових послуг без обмежень шляхом створення національної та регіональних мереж громадських пунктів доступу до інформаційно-комунікаційних технологій і ресурсів; максимально ефективне управління процесами у державі шляхом автоматизації відносин між державними установами на різних рівнях; зменшення рівня бюрократизації та корумпованості шляхом поступового переведення відносин між громадянами, підприємствами та державними органами в електронний формат; підвищення якості надання державних послуг шляхом створення “електронних альтернатив”, проведення операцій з громадянами та підприємствами: реєстрації, ліцензування, сертифікації, накладення штрафних санкцій, оподаткування, проведення виборів, оплати платежів та ін.; підвищення ефективності документообігу та комерційних операцій шляхом використання системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису на основі чинного законодавства та ін.

Ще одним важливим напрямком оптимізації розвитку інформаційного суспільства у Київі є створення сприятливого економічного середовища. Причому мова тут повинна йти не тільки про державну підтримку сектора інформаційно-комунікативних технологій, але і про створення економічної мотивації й інституційного забезпечення для масштабного й ефективного використання інформації і знань у всіх секторах економіки, стимулювання підприємництва і підвищення конкурентноздатності української економіки.

Інформаційне суспільство це, насамперед, інформаційна економіка, заснована на знаннях. Однак ставити перед собою вузьке завдання підтримки одного тільки інформаційного сектора - економіки ? заздалегідь прирікати себе на неуспіх. Безперечно, сектор інформаційно-комунікаційних технологій є серцевиною “нової економіки”. Але безпосередня підтримка розвитку інформаційно-комунікаційних технологій не в змозі здійснити кардинальні структурні зрушення у напрямку формування інформаційного суспільства. Економіка є цілісним організмом, і повноцінний розвиток сектору інформаційно-комунікаційних технологій можливий, лише якщо він включений до цього організму, зв'язаний тисячами ланцюгів з іншими галузями економіки та сферами суспільного життя.

Стратегія створення в Київі економічних основ інформаційного суспільства та стимулювання розвитку бізнесу у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, на думку фахівців, повинна концентруватися перш за все на створенні економічного середовища, сприятливого для інноваційної діяльності та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в усіх сферах економіки та суспільного життя. Суть стратегії полягає в тому, щоб державна політика стимулювання розвитку інформаційно-комунікаційних технологій була б передусім спрямована на перетворення впровадження та використання цих технологій на предмет безпосереднього інтересу споживачів, виробників та інвесторів. Це дозволить перетворити інформаційно-комунікаційні технології з відокремленої, нехай навіть такої, що швидко розвивається, частини національної економіки на органічну складову національної економічної системи.

Стратегія економічних перетворень має містити заходи щодо формування засад інноваційного розвитку та формування інформаційного суспільства і бути спрямованою: по-перше, на виконання заходів, які сприятимуть підвищенню пропозиції товарів і послуг сфери інформаційно-комунікаційних технологій, поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу; по-друге, на заохочення попиту суб'єктів національної економіки на інформаційні продукти, створення сприятливих умов для їхнього впровадження у виробничу діяльність та побут населення; по-третє, на заохочення інвестицій в інформаційний сектор економіки і впровадження елементів інформаційно-комунікаційних технологій до традиційних галузей економіки і сфер життя.

Не менш важливим є створення умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності. Принципово важливим є збереження фінансової спроможності суб'єктів господарювання до здійснення бізнесу у сфері виробництва та впровадження продукції інформаційно-комунікаційних технологій, насамперед, завдяки розширенню їхніх ринків збуту, зниження податків і собівартості продукції, збільшення прибутків, освоєння сучасних фінансових інструментів, державне стимулювання, спрощення кредитної політики в сфері інформаційно-комунікаційних технологій, створення сприятливого правового середовища, стимулювання капіталовкладень у реконструкцію, оновлення і створення інфраструктури виробництва та використання інформаційно-комунікаційних технологій. Тому стратегія створення в Україні економічних засад інформаційного суспільства повинна передбачати комплекс заходів у податковій, бюджетній, грошово-кредитній, інституційній сферах і заходів щодо розвитку людського капіталу та залучення іноземних інвестицій.

Наступний напрямок оптимізації - технологічний, а саме, розбудова інформаційної інфраструктури. Він є тісно пов'язаний з економічним і політичним напрямками оптимізації розвитку інформаційного суспільства України. Головним технологічним завданням розвитку українського інформаційного суспільства є створення сучасної технологічної бази національної інформаційної інфраструктури, конкурентної та інноваційної інформаційної галузі, яка буде забезпечувати швидке поширення ефективної та конкурентоспроможної інформації й надавати широкі комунікативні можливості для усіх прошарків суспільства [53].

Як зазначають інформаційно-аналітичні матеріали до парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, основними проблемами розвитку сфери телекомунікацій в Україні слід вважати: відставання від значної частини країн світу, у тому числі і від країн СНД, за рівнем забезпечення населення і підприємств інтерактивними телекомунікаційними послугами (телефонними та, особливо, Інтернет); значна нерівномірність забезпечення засобами телекомунікацій населення, малих та середніх підприємств по території країни - забезпеченість в сільських і гірських районах у 2-3 рази нижче середньої по країні; моральна та фізична зношеність значної частини (близько 70%) стаціонарних мереж, труднощі з реалізацією єдиної технічної і інвестиційної політики в сфері телекомунікацій де існує велика кількість операторів мереж і провайдерів послуг, наявність значного незадоволеного попиту населення і підприємств на телекомунікаційні послуги, особливо на сучасні їх види, відсутність державної стратегії щодо розвитку телекомунікацій та інформаційних технологій, слабка реалізація політики протекціонізму державних інтересів на ринку телекомунікацій, відсутність державної інноваційної та інвестиційної політики щодо телекомунікацій та інформаційних технологій, недостатня діяльність держави щодо розвитку системоутворюючих елементів інфраструктури телекомунікацій та інформаційного суспільства.

Серед заходів соціального напрямку оптимізації розбудови інформаційного суспільства в Україні перш за все необхідно відзначити розвиток і лібералізацію засобів масової інформації. Саме засоби масової інформації сьогодні відіграють особливу роль у розвитку інформаційного суспільства. Вони формують громадську думку, а це робить їх зручним механізмом для впровадження у свідомість населення України ідей інформаційного суспільства. До традиційних функцій засобів масової інформації в цьому контексті додаються специфічні, зокрема утвердження цінностей громадянського суспільства та свободи слова, усвідомлення населенням необхідності та бажаності змін, що пов'язані з переходом України до інформаційної стадії розвитку, формування психологічної готовності до активної участі в цих змінах, формування в суспільстві свідомості політичного та культурного плюралізму, удосконалення системи демократизації та плюралізму думок тощо.

Позиції українських засобів масової інформації в сучасному українському суспільстві є незадовільними, перш за все з причини економічної уразливості. Це призводить до того, що абсолютна їх більшість є політичними проектами для просування партійних ідей та “чорного піару” проти супротивників. Діяльність мас-медіа може мати негативні наслідки: “руйнації соціуму”, знищення усталених звичаїв, традицій, звичних зв'язків між людьми; можливість маніпулювання громадською думкою через скеровування тематики мас-медійного потоку; пропаганду ненависті та ворожнечі; порушення авторських та суміжних прав; сфальсифіковані та наклепницькі повідомлення; низький рівень професіоналізму журналістів; безконтрольність змісту певних електронних видань та інше [69].

Проте позитивні аспекти діяльності мас-медіа в нових умовах набагато переважають ці ризики. Інтернет-простір надає матеріалам медіа додаткову актуальність, оперативність, універсальність, відносну анонімність, одночасність надходження до аудиторії. Інтернет-медіа мають додаткові переваги перед традиційними медіа, а саме: можливість вільного вибору часу користувачем, можливість повторного використання, одержання/передачі інформації фактично одночасно з подією, глобальне поширення інформації, інтерактивність активний двосторонній зв'язок між комунікатором і реципієнтом, який сам у будь-який момент стає комунікатором, широке використання можливостей мультимедіа, відсутність самого поняття накладу або замкненої аудиторії, простота в обробці та поширенні інформації, надширокі можливості у виборі змісту. Інтернет-медіа не потребують великої кількості ресурсів, забезпечують більший політичний плюралізм та культурне розмаїття.

Для виконання засобами масової інформації функцій у справі розбудови інформаційного суспільства в Україні держава повинна постійно опікуватися їх розвитком через впровадження прогресивного законодавства, заохочення конкуренції, контроль за процесами концентрації власності на медіа; сприяння доступу нових компаній на ринок мас-медіа; забезпечення технічних можливостей доступу до Інтернету для всього населення, інтеграції в Інтернет-простір усіх верств населення, запобігання формуванню інформаційної нерівності та відсталості; дотримання свободи слова та самовираження; розробки системи грантів для підтримки суспільних українських Інтернет-медіа та забезпечення інтересів держави в них; заохочення інвестицій у створення Інтернет-медіа; сприяння переходу традиційних медіа до паралельного розміщення електронних версій матеріалів в Інтернеті та ін. Отже держава відіграє провідну роль в цьому напрямку розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Наступний напрямок оптимізації - створення загальнодоступних інформаційних ресурсів ? пов'язаний з культурною сферою і передбачає: створення максимально повної бази культурної, науково-технічної економічної інформації в електронній формі, збереження культурної спадщини України шляхом електронного документування, збереження і розміщення інформації закладів культури України в Інтернеті тощо.

Не менш важливим заходом культуротворчого напрямку оптимізації розвитку інформаційного суспільства є збереження культурного розмаїття та самобутності України як умови розвитку інформаційного суспільства на основі діалогу між культурами. Щодо цього необхідно стимулювати органи державного управління розробляти політику в галузі культури для сприяння виробництву культурного, освітнього і наукового змісту та розвитку на місцевому рівні галузей культури, що відповідають мовним і культурним потребам користувачів. Необхідно, аби бібліотеки, архіви, музеї й інші установи культури в інформаційному суспільстві могли б повною мірою виконувати свою функцію постачальників змісту, у тому числі традиційних знань.

Серед інших напрямків оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні необхідно також назвати забезпечення інформаційної безпеки, стимулювання інноваційних технологічних розробок в сфері інформаційно-комунікаційних технологій і традиційній індустрії, зокрема, міжнародні співтовариства тощо, але зважаючи на їх досить значне аналітичне осмислення, в межах даної роботи розгляд названих напрямків не є доцільним.

Отже, розвиток інформаційного суспільства в Україні можливий лише на основі комплексного підходу, що включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та соціально-культурними умовами держави й міжнародною практикою, пов'язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу бачиться можливою лише за участі трьох секторів: держави, приватного капіталу та громадянського суспільства, а також - за наявності реалістичних цілей та політичної волі.

3.2 Особливості становлення українського інформаційного суспільства

Становлення інформаційного суспільства в Україні набуває все більшої актуальності і є запорукою інноваційного демократичного розвитку й інтеграції країни в європейську співдружність, входження у світовий інформаційний простір.

Як відомо, у даний час Україна вирішує двоєдине завдання: завершення переходу від тоталітарної до демократичної політичної системи з метою створення демократичної, соціальної, правової держави, як це визначено в Конституції України, і перехід від індустріального суспільства до інформаційного суспільства. Хоча умови цих двох завдань різні, мета їхнього рішення практично одна, тому що в сучасній філософській і політологічній науці, а також в офіційних міжнародних програмних документах, інформаційне суспільство ототожнюють із суспільством демократичним, у якому інформація й інформаційні технології служать не тільки економічному і технологічному розвитку, але і забезпеченню свобод і прав громадян.

Зв'язок між розвитком демократії і побудовою інформаційного суспільства фіксується в Окінавської Хартії Глобального інформаційного суспільства, “Декларації принципів” і “Плані дій” Всесвітнього Самміту з питань інформаційного суспільства [28].

Інформаційне суспільство є тим середовищем, у якому ефективно реалізуються цінності громадянського суспільства. На відміну від інших, інформаційне суспільство - це тип суспільства рівних можливостей, доступних для кожного, скрізь і будь-коли.

Провідні держави світу зайняли активну позицію щодо формування нового типу соціальної організації. Вони визначили політику і сформулювали стратегію його побудови і розвитку. До цього процесу прилучилася Україна як держава, що задекларувала свій розвиток на основах демократії.

Постановка проблеми формування інформаційного суспільства особливо актуальна для країн, що знаходяться в перехідних умовах, у тому числі і для сьогоднішньої України, у якій відбуваються процеси становлення загальної державності, апробуються нові моделі соціального керування, спрямовані на посилення взаємодії суспільства і влади. Без нарощування комунікативних процесів, що забезпечують посередницьку місію між суспільством і державою і здійснюють доступ громадян до інформації, яка дозволяє приймати зважені, соціально значущі, політичні рішення, а головне - формувати “людину демократичну” (що має відповідальність, прагнення до волі, самостійність, самодостатність, законослухняність, повагу до прав і свобод інших громадян, громадянськість, ініціативність), неможливе формування демократичного інформаційного суспільства, основу сили якого складає не насильство чи багатство, а ефективність взаємодії влади з громадськістю, високий рівень розвитку системи соціального контролю і здатність держави з мінімальними витратами вирішувати соціально-політичні проблеми з максимальною користю для найбільшого числа громадян.

Становлення державності в Україні потребує формування власного інформаційного простору, а зі вступом до міжнародного й європейського правового простору важливою є інтеграція України до світового інформаційного простору, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.

Україна, як і інші країни, що утворилися на території пострадянського простору і знаходяться в перехідних умовах, переживає сьогодні один з найбільш значущих періодів власної історії - період переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального чи інформаційного, який безпрецедентно у світовій історії збігся ще з одним “переходом” від суспільства тоталітарного до суспільства демократичного. Сучасне українське суспільство знаходиться в специфічних умовах соціального буття - умовах трансформації. Саме цей фактор поряд із впливом глобальних інформаційних тенденцій є вирішальним під час формування і розвитку інформаційного суспільства України, а також інших країн - республік колишнього Радянського Союзу [39].

Більшість авторів, що досліджують посттоталітарні системи, акцентують увагу на їхній найважливішій характеристиці - транзитивності, перехідності. Так, Н. Смелзер характеризує посттоталітарні системи як суспільства, що знаходилися на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін [50, с. 61]. Причому, поняття перехідності необхідно розуміти не як просту номінацію етапу трансформації соціуму, а як особливий стан системи, що має самодостатні значення. З позиції соціально-філософського аналізу перехідним можна назвати такий стан соціальної системи, при якому у результаті раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікросоціальному рівні відбувається порушення її рівноважного стану, що викликає потребу в перетворенні основних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості [39].

Перехідність посттоталітарних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність розвитку припускає і невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик, і відповідно, невизначеність і динамічність інформаційного суспільства, що формується і розвивається за таких умов. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики по всіх основних критеріях, що відповідали б усім можливим варіантам трансформації конкретних посттоталітарних соціумів. Як правило, основні характеристики цих систем являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Причому елементи і принципи старої тоталітарної системи, що руйнується, і нової, що постає, не просто співіснують, а знаходяться в стані зіткнення, конфлікту.

Стан невизначеності, нестабільності процесу переходу від політичної системи одного типу до політичної системи іншого типу багато дослідників називають станом дезорганізації, хаосу. Посттоталітарні соціуми втратили традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації і потрапили в стан “хаосу”, “дезорганізації” чи, за висловом Г. Мамардашвілі, у стан “після хаосу”, “життя після смерті” [6, с. 163-165]. Те, що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно являє собою хаотичний розпад традиційних суспільств, розкладання їх на безліч світів, що взаємоперетинаються, автономно існують. У цих дезорганізованих “світах” соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному, “попередньому” суспільстві [12]. За таких умов частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурі, що формується. Інша, як правило, більша частина, не в змозі чи не бажає приймати нові соціальні цінності, норми і зразки поведінки. Таким чином, в умовах швидкої трансформації соціуму одні шари і групи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають своє колишнє значення.

Процеси трансформації в перехідних суспільствах мають суперечливий характер. Люди по-різному оцінюють ситуацію в країні і перспективи її розвитку. Відсутність загальновизнаного ціннісно-нормативного комплексу призводить не тільки до анемії, але і до серйозних розбіжностей між різними соціальними групами щодо цілей і засобів розвитку українського суспільства.

Сучасна ситуація в українському суспільстві характеризується зростанням соціальної напруженості. Про це свідчить зростання незадоволення і розчарованості в суспільстві, занепокоєння й агресивності, криза довіри до партій, ідей, владних структур, зростання злочинності, соціальна поляризація, що стрімко поглиблюється, збільшення маргінальності.

Наприкінці минулого року більш 57% опитаних українців заявили, що соціально-політична ситуація в Україні в 2008 р. погіршилася, і тільки 14% відзначили поліпшення (дані соцдослідження, проведеного Міжнародним фондом виборчих систем IFES при фінансуванні Агентства США з міжнародного розвитку). При цьому 83% указали, що незадоволені економічною ситуацією в країні. Аналогічні результати одержав і Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України: 15,9% українців вважають, що їхнє життя в 2007р. трохи покращилося, для 23,7% погіршилося, для 13,6% стало трохи гірше, а для 45,2% не змінилося [31]. Крім того, прискорення соціальної напруженості виражається в стурбованості, страху, агресивності й анемії населення, зростанні конфліктних відносин між різними віковими й етнічними групами.

З іншого боку, поруч з цим відбуваються і такі процеси, як зростання підприємницької активності населення, інтенсифікація соціально-економічних обмінів, збільшення кількості й активізація численних економічних і політичних асоціацій, об'єднань і організацій, зростання різноманітних форм політичної належності, активізація громадської думки, а також виникнення соціально-політичної толерантності і терпимості в суспільних відносинах.

Ці протилежні і суперечливі тенденції знаходяться в стані хиткої рівноваги, при цьому час від часу спостерігається ескалація соціальної напруженості [14].

Описані тенденції в сучасному українському соціумі можна пояснити за допомогою наступної характерної риси перехідного суспільства. Однією з найбільш драматичних загальних рис, яких поєднують практичні моделі трансформації всіх посттоталітарних соціумів, є те, що вони реалізуються в умовах перманентної кризи цих систем. Корені цієї кризи, що деякі дослідники називають “кризою перетворень” [13, с. 22], інші “перехідною кризою”, криються в кризі старої тоталітарної системи і проростають з визрілих в її надрах соціальних суперечностей. Масштаби цієї кризи тоталітаризму уможливлюють відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала, але саме ці обставини - найбільша перешкода на шляху перетворень.

Крах тоталітарного режиму, проведення відносно вільних демократичних виборів лише частково усунули проблеми в суспільній сфері і створили передумови для проведення реформ. Однак багато труднощів залишилися, тому що криза охопила не тільки колишню політичну систему, але і все суспільство в цілому, а в сфері економіки посткомуністична криза, пов'язана з транзитом закритої командної системи у відкрите ринкове господарство і з кризою системи керування, не тільки не послабшала, але навіть поглибилася.

Серед особливостей прояву трансформаційної кризи в країнах, що знаходяться в перехідних умовах, дослідники виокремлюють: 1) поглиблення суперечностей між виконавчою і законодавчою гілками влади, відсутність в обох реалістичної концепцій виходу з кризи; 2) банкрутство в ряді країн обраного курсу реформ; 3) критичне зниження граничних рівнів суспільної моральності; 4) зубожіння і політична апатія населення; 5) зростання місницьких інтересів, що загрожує цілісності країни; 6) зростання частки тіньової економіки, зростання злочинності, криміналізація суспільства [16, с. 3-5]. На жаль, фактично всі ці особливості прояву трансформаційної кризи більш-менш притаманні сучасній Україні.

Важливою рисою транзитивного соціуму є особлива роль державних органів у здійсненні перехідних реформ. Необхідність державного втручання в громадське життя, у тому числі й у формування інформаційного суспільства, у сучасному суспільствознавстві - аксіома. За відсутності вільної ринкової економіки, що запускає саморегулюючі механізми, а це часто характерно для країн, що знаходяться в перехідних умовах, не існує іншого способу керування перехідними процесами як за допомогою державного регулювання. Як справедливо відзначає С. Сулакшин, “спроба прибрати в перехідний період державний контроль і керування призводить до різко нестаціонарних, вибухових процесів, у кінцевому підсумку - до руйнування системи” [16,с.63]. Ступінь же державного регулювання, його оптимальність повинна визначатися багатьма факторами: рівнем розвитку ринкової економіки, зрілістю громадянського суспільства, укоріненням демократії і т. ін.

Відзначимо, що проблема державного контролю, у тому числі й інформаційної сфери, в Україні і багатьох інших перехідних суспільствах ускладнюється кризою системи керування, а саме спробою впровадження інноваційних змін засобами старих форм керування. Необхідно створити в суспільстві інституціональну можливість здійснювати політику засобами сучасних управлінських технологій, і тоді можна буде зробити реальний крок до побудови інформаційного суспільства.

Наступною особливістю перехідних країн, у тому числі й України, є їхній комунікативний характер. Так, основою соціальної структури посттоталітаризму, на думку дослідників транзитивних соціумів Ю. Хабермаса, Н. Лумана і їхніх послідовників [12; 19; 20], є безпосередня комунікація суб'єктів, що і відрізняє перехідні системи (суспільства постмодерну) від традиційних, структурованих соціумів (суспільств модерну), де така комунікація опосередковується інстутиційно і структурно.

Слід зазначити, що поширена комунікація є необхідною складовою демократичного інформаційного суспільства завдяки можливості побудови взаємного зв'язку між народом і владою. Інформаційна демократія передбачає вільний обмін інформацією, що є основою широкого залучення громадськості до політичних процесів. Рівень участі громадян у політичному житті зростає в міру зміни політики уряду від простого надання інформації населенню до зваженої політики з оцінкою виконавчої діяльності, забезпечення зворотного зв'язку, до структурних консультацій і широкого публічного діалогу (на основі адекватного сприйняття, пошуку загальних позицій, досягнення згоди), до партнерства й обопільної відповідальності під час прийняття рішень [47; 76].

Процес трансформації українського суспільства - складний і довгостроковий процес, але в України не так вже і багато часу, щоб посісти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин. Необхідно використовувати весь накопичений світовий досвід щодо формування інформаційного суспільства і державного врегулювання національних інформаційних процесів, адаптуючи його до українських реалій, насамперед, менталітету українського народу і нинішнього становища нашої економіки. Безумовно, український шлях до інформаційного суспільства визначається сьогоднішніми політичними, соціально-економічними і соціально-культурними умовами, які багато в чому мають суперечливий характер через перехідність суспільства. Серед них таких умов можна назвати: нестабільність політичного й економічного становища країни, що не дозволяє державі швидко й ефективно вирішити економічні й організаційні проблеми забезпечення переходу до інформаційного суспільства; економічні умови, характерні для перехідної економіки: відсутність вільних інвестицій для фінансування програм і проектів, що реалізують стратегію переходу до інформаційного суспільства, суттєве падіння обсягів виробництва, насамперед, у високотехнологічних галузях, економічній діяльності і значне зниження рівня життя населення; мляве проведення ринкових реформ в економіці країни в цілому і динамічний розвиток українського ринку інформаційних і телекомунікаційних засобів, технологій, продуктів і послуг; зниження потреби в інформації державного сектора економіки і зростає інформаційних потреб населення і суспільства в цілому в суспільно значущій політичній, економічній і соціальній інформації, у тому числі породжуваною державними і недержавними організаціями; недостатньо високий (порівняно з розвинутими країнами) рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури і промислового виробництва інформаційних засобів, продуктів і послуг, відсутність у держави засобів для їхньої модернізації і розширення; випереджальне, порівнянне за темпами зростання в розвинутих країнах, створення різних систем зв'язку й індустрії надання інформаційних послуг; високий рівень монополізації засобів масової інформації, слабка підконтрольність суспільству системи формування громадської свідомості; наявність високонаукового, освітнього і культурного потенціалу, що створений в СРСР і ще зберігається в Україні, порівняно дешева інтелектуальна робоча сила, що здатна ставити і вирішувати складні науково-технічні проблеми; наявність значної культурної спадщини і самобутньої культури, а, значить, можливість наповнити українським змістом надані населенню інформаційні послуги і продукти; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни у світове глобальне співтовариство.

Розглянуті вище політичні і соціально-економічні умови переходу України до інформаційного суспільства істотно відрізняються від умов, характерних для розвинутих країн і, отже, вимагають визначення шляху, властивого тільки Україні, але при цьому враховуючого накопичений світовий досвід.

Як відомо, рух від індустріального етапу розвитку до інформаційного суспільства має технологічні, соціально-економічні, культурні і психологічні виміри. Як відзначають В. Наневсткая і В. Нікітін, передумови входження в інформаційне суспільство визначаються такими характеристиками країни: наявність власної політики щодо процесів глобалізації й інформатизації; наявність системи аналізу, оцінки і моніторингу інформаційного суспільства і проблем, що виникають при його становленні; наявність розвинутих інфраструктур - технологічних, фінансових, управлінських, інвестиційних, торгових та ін, для яких необхідно розвивати інформаційну інфраструктуру; система освіти, за допомогою якої поширюються уміння працювати в умовах інформаційного суспільства; поширення в суспільстві технологічної грамотності; необхідні закони і кодекси, що регулюють нові форми соціальних відносин; необхідний рівень матеріально-технічного супроводу інформатизації; можливості засвоєння і впровадження технологічних досягнень; високий рівень інвестицій у пріоритетні напрямки розвитку інформаційного суспільства і соціальні програми адаптації до змін [16].

В Україні, більшою чи меншою мірою, присутні всі перераховані характеристики, що, однак, не робить розвиток інформаційного суспільства безпроблемним. Проблеми формування інформаційного суспільства в Україні, по суті, мають багато спільного з аналогічними процесами в інших країнах, що пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. Розходження пов'язані з недостатньо розвинутою інформаційної інфраструктурою і загальним перехідним станом економіки і суспільства в цілому, а також з дефіцитом послідовності і системності заходів, спрямованих на побудову інформаційного суспільства й удосконалення керування інформаційними ресурсами на державному рівні [73].

В Україні стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій не відповідають світовим тенденціям розвитку, національна інформаційна інфраструктура знаходиться на початковому рівні. Різні діючі інформаційні сфери не становлять загальної інформаційної системи. Створення технологічної бази інформаційного суспільства в Україні затяглося: рівень інформатизації українського суспільства в порівнянні з розвинутими країнами Заходу складає тільки 2-2,5%. Великою проблемою є забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів [74].

Відзначимо, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є одним із найважливіших факторів економічного зростання в інформаційному суспільстві. Тому характеристики динаміки цієї сфери виступають сьогодні як центральні індикатори конкурентноздатності і розвитку країни. Місце України у світі, відповідно до рейтингів конкурентноздатності, що підраховує міжнародна організація “Світовий економічний форум”, знаходиться у восьмій десятці: у 2002 р. за загальним індексом конкурентноздатності Україна була на 77 місці, за індексом технологій - 72, субіндексом розвитку інформаційно-телекомунікаційних технологій 67. Негативним фактором стало погіршення позиції України за загальним індексом з конкурентноздатності - у 2008 році Україна посідала 86 місце (у 2007 р. - 84 місце), за індексом ступеня розвитку мережі Інтернет відповідно 82(78) місце [70].

На фоні більш стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у світі, очевидно, що процеси відставання України в сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій тривають і зараз. Серед інших проблем формування інформаційного суспільства в Україні можна назвати: відсутність координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів; низьку ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, повільні темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у політичну і соціально-економічну сферу; повільна побудова національної інформаційної інфраструктури, відставання в галузі інформаційних технологій і розвитку засобів обчислювальної техніки, недостатній рівень подання органами державної влади місцевого самоврядування інформаційних послуг з використанням Інтернету; нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, формування “інформаційного розриву” між окремими регіонами, галузями економіки і різними верствами населення; низький рівень забезпеченості населення комп'ютерною технікою; недостатній рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі і недостатня присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів; відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж і аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових рахунків за товари і послуги і т. ін., низька інформаційно-правова культура суспільства в цілому; не вирішується в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на утворення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентноздатного програмного забезпечення; недостатній рівень комп'ютерної грамотності населення, впровадження нових методів навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; недостатня фінансова підтримка наукових досліджень в галузі інформатизації і дефіцит фахівців у сфері інформатизації і т. ін. [16].

Широкий список подібних проблем можна узагальнено сформулювати як проблему інтеграції всіх верств населення в інформаційне суспільство. При цьому істотними пробілами сучасної української державної політики формування інформаційного суспільства є те, що вона не враховує комплексності і системності ідей інформаціоналізму. Рішення перерахованих проблем інформатизації в цілому розглядається фактично як окремий процес, а не як складова демократичної сутності суспільного керування. Крім того, позначені проблеми ускладнюються низьким рівнем економіки України.

Однак, незважаючи на наявність ряду проблем, Україна має певні успіхи в побудові інформаційного суспільства. Аналіз стану і тенденції розвитку української інформаційної інфраструктури дозволяє говорити про те, що в Україні склався необхідний історичний і сучасний досвід для розвитку інформаційного суспільства. Серед передумов для переходу до інформаційного суспільства й інтеграції країни у світове інформаційне співтовариство можна назвати давні традиції і підходи до організації і керування інформаційною діяльністю - ще на початку 50-х років ХХ ст. в Україні був створений третій у світі комп'ютер (після США і Великобританії), сформована всесвітньо відома школа кібернетики й обчислювальної техніки під керівництвом академіків С.А. Лебедєва і В.М. Глушкова, покладений початок новим науковим напрямкам - дослідження штучного інтелекту, багатопроцесорних електронних обчислювальних машин, теорії самоорганізації, системний аналіз та ін., завдяки яким світова кібернетика піднялася на новий якісний рівень.

В українському суспільстві склалося досить повне уявлення про можливості і переваги, які надають комп'ютерні й інформаційні технології. Інформація стає суспільним ресурсом розвитку, масштаби її використання вже можуть зіставлятися з традиційними (енергія, сировина і т. ін.). У суспільній думці складається розуміння актуальності завдань переходу до інформаційного суспільства з політичної й економічної точок зору, збільшується частина фінансових потоків, що спрямовуються на розвиток інформаційної інфраструктури і задоволення інформаційних потреб суспільства [7].

Стійко розвиваються всі сектори інформаційного ринку. Можна говорити про те, що в Україні формується й успішно розвивається вітчизняний ринок телекомунікацій, засобів масової інформації, інформаційних технологій, продуктів і послуг.

За даними Української Асоціації Виробників Програмного забезпечення, в Україні існує більше 800 компаній (юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), пов'язаних з розробкою, виробництвом і поширенням програмних продуктів і баз даних, а також пов'язаних зі створенням інфраструктурних умов для їхнього розвитку. Додатково до цієї кількості існує значна кількість тимчасових трудових колективів (від 2 до 80 чоловік) і окремих професіоналів, що надають послуги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку без реєстрації підприємницької діяльності.

Бізнес інформаційних технологій, виробництво комерційних консультативних послуг, послуги щодо створення і збереження інформаційних ресурсів, рекламної продукції, аудіо- і відеорозваг, засоби масової інформації є чи не найбільш прибутковими в українській економіці.

У цілому в країні, незважаючи на економічний спад, зростає парк ПК, прискореними темпами йде розвиток систем і засобів телекомунікації. Зростає кількість корпоративних інформаційних мереж і безупинно збільшується число абонентів Інтернету. За даними Spylog, на серпень 2001 року місячно-активна аудиторія українського сегмента Інтернету складала 1,9 млн. користувачів. При цьому, за різними оцінками, зростання українського сегмента Інтернету складає порядку 40% на рік при середньосвітових темпах порядку 25-30% [11].

Інтенсивно розширюється національна мережа зв'язку, що використовує супутникові канали. Успішно здійснюється телефонізація країни і стрімко зростає ринок засобів мобільного зв'язку; значною мірою інформатизовані багато галузей господарства, банківська сфера і сфера державного керування.

Крім того, Україна має висококваліфікований кадровий потенціал в інформаційній сфері. Незважаючи на значні втрати в сфері інформатизації при розпаді СРСР, Україна має унікальний кадровий потенціал і виробничі можливості щодо забезпечення інформаційними ресурсами. У країні нараховується 23 тис. програмістів, що одержали сертифікати в сфері інформаційних технологій. Україна посідає за цим показником четверте місце у світі. Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова, Інститут проблем математичних машин і систем, Інститут проблем реєстрації інформації, НТУУ “Київський політехнічний інститут”, Харківський національний університет радіоелектроніки й інші установи широко відома своїми науковими досягненнями в сфері інформатизації.


Подобные документы

  • Концепція інформаційного суспільства. Інформаційний етап еволюції як закономірність розвитку цивілізаційних систем. Передумови розвитку інформаційного суспільства в Україні. Міжнародний досвід. Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства.

    курсовая работа [35,9 K], добавлен 15.09.2007

  • Головні етапи та загальна характеристика розвитку інформаційного суспільства в Україні, сучасний стан даного процесу та оцінка його подальших перспектив. Забезпечення доступу до інформації та правила її захисту, нормативно-правове обґрунтування.

    контрольная работа [28,2 K], добавлен 13.10.2014

  • Концепт інформаційного суспільства як виявлення духовної культури сучасного соціуму. Концептуалізація інформаційного суспільства процесу в умовах глобалізації. Аналіз проблем інтелектуалізації. Виявлення місця соціальних мереж у комунікативному просторі.

    статья [23,3 K], добавлен 07.08.2017

  • Специфіка інформаційно–комунікативних процесів у суспільстві. Витоки і розвиток теорії соціальної комунікації. Стан комунікації у сучасному суспільстві. Глобалізаційні тенденції інформаційного суспільства. Вплив Інтернету на сучасну молодіжну комунікацію.

    дипломная работа [724,8 K], добавлен 12.11.2012

  • Сутність і причини виникнення теорії постіндустріального суспільства; характеристики і компоненти прогностичної моделі історичного процесу. Аналіз концепцій постіндустріалізму, їх риси та стратегічні напрямки побудови інформаційного суспільства в Україні.

    реферат [23,7 K], добавлен 19.11.2012

  • Поняття багатоваріантності розвитку. Транзитивні політичні явища. Проблеми модернізації суспільства України. Суспільно-політичний розвиток кінця ХХ століття. Формування української національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні.

    контрольная работа [60,6 K], добавлен 17.04.2011

  • Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства, особливості його становлення та формування в Україні. Порівняння конституційно-правових актів органів державної влади України та країн світу. Аналіз проблеми консолідації українського суспільства.

    магистерская работа [120,5 K], добавлен 24.05.2010

  • Освіта як пріоритетна галузь соціально-економічного розвитку суспільства. Мета і пріоритетні напрями соціальної політики з розвитку освіти. Розвиток освіти в Україні, що є невід'ємно пов'язаним із становленням української держави. Зміни в системі освіти.

    реферат [28,2 K], добавлен 09.08.2010

  • Розвиток громадянського суспільства. Становище людини у світі праці. Структурні складові соціально-трудових відносин. Предмети соціально-трудових відносин і їхня структура, принципи і типи. Рівноправне партнерство. Конфлікт, конфліктне співробітництво.

    контрольная работа [643,0 K], добавлен 22.03.2009

  • Визначення поняття суспільства у соціальній філософії, його універсальна типологія та ознаки громадянської общини як соціальної системи. Наслідки глобалізації світової економіки та визначення стратегії економічного розвитку України в світовій системі.

    реферат [33,0 K], добавлен 12.10.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.