Туристично-країнознавча характеристика Литви

Размещено на http://www.allbest.ru/

Туристично-країнознавча характеристика Литви

ВСТУП

литва туризм бальнеологічний рекреаційний

Актуальність вибраної теми полягає в тому, що на сьогоднішній день туризм став явищем, що увійшло у повсякденне життя майже третини населення планети, тому дослідження туристичного потенціалу кожної країни є вкрай важливим й актуальним.

Литва -- найбільша за площею та кількістю населення держава з трьох прибалтійських республік. Литва є доволі бідною на природні ресурси. Країна має досить великі поклади вапняку, глини, кварцового та гіпсового піску, доломітів, що робить можливим виробництво високоякісного цементу для будівельних потреб. В Литві є також досить потужні джерела мінеральних вод, але країна має незначні запаси енергоносіїв та промислово важливих копалин. Розташована в Північно-східній Європі і своєю західною частиною виходить до берегів Балтійського моря. На півночі граничить з Латвією, на південному заході - з областю Калінінграда Росії і Польщею, на півдні і сході - з Білорусією.

Предметом дослідження є туристично-країнознавчі ресурси даної країни, використання туристичного потенціалу в організації туристичної діяльності.

Об'єктом дослідження є Литва

Метою є дослідити туристично-країнознавчий потенціал Литви

Завданням курсової роботи:

Дати природно-географічну характеристику країни з точки зору розвитку туризму

Дати політичну, економічну, історичну характеристику країни з точки зору розвитку туризму

Охарактеризувати соціальну характеристику та культуру країни

Зробити аналіз функціонування туристської сфери країни

Методи дослідження: загальний, порівняльний, аналітичний, логічний

Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаних джерел.

При виконанні курсової роботи були використані такі матеріали:

довідники, путівники, навчальні посібники та підручники, Інтернет-джерела.

РОЗДІЛ 1.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇНИ

Литва знаходиться в північно-західній частині Східноєвропейської рівнини й у усієї західної частини омивається Балтійським морем у районі Куржської затоки і впадання ріки Німан.

З півдня і південного-сходу Литва граничить з Білорусією по р. Німан і далі по адміністративних кордонах (724 км), що залишилася з часів СРСР. На заході і південному-заході стикається з Республікою Польща (110 км) і Калінінградською областю Російської Федерації (303 км). На півночі загальний кордон з Латвією складає 610 км. Територія Литви займає площу в 65,2 тис. км² - 0.3% від усієї території колишнього СРСР.[3]

Більша частина території - слабо розчленована рівнина, складена льодовиковими відкладами, що подекуди ускладнює ведення сільськогосподарських робіт. На пн.-зх. Східньо-Європейської рівнини моренні форми рельєфу, узбережжя - дюнний рельєф. Клімат перехідний від морського до поміррно-контенельтального з великою кількістю опадів (550-800 мм на рік), що веде до перезволоженості ґрунтів (4>1). Середні температури взимку -3 -7°С, а влітку +17°С. Переважають дерново-підзолисті ґрунти.

Литва розташована на лісисто-болотистій рівнині, висота над рівнем моря не перевищує 200 м. [2] Нинішній рельєф сформувався близько 10 тис. років тому під впливом глобального зледеніння. Льодовик, рухаючись із півночі, згладив нерівності рельєфу й приніс із собою велика кількість моренових каменів - обкачаних гранітних валунів діаметром від декількох сантиметрів до 2-3 метрів. На заході, біля узбережжя Балтійського моря, переважає низинна заболочена рівнина. На сході й південно-сході - всхолмье з перепадом висот до 100 - 150 м, ськладене із суглинків. На правом бережу Німану часто зустрічаються виходи вапняків і сланців, що утворять берегові стрімчаки висотою 50-75 м.

У Литві виділено 9 типів внутрішньозональних ландшафтів, основними з яких є:

Глинисті рівнини - займають найбільший простір Внутрішньо зональний ландшафт ділиться на дві групи: Моренні рівнини. Являють собою рівну поверхню, найчастіше покриту моренним суглинком, що містить до 50% глини. Крім того, моренний суглинок містить пісок і Алеврит (пухкі осадові породи) .[4] У моренному суглинку дрібні частки змішані з більшими зернами й валунами. Приледниково-Озерні рівнини. Утворилися на низинних ділянках моренних рівнин, які тривалий час були покриті поталими льодовиковими водами, що займали площа в кілька квадратних кілометрів. Піщані рівнини - найчастіше спостерігаються в зоні змішаних лісів. Горбкувато-моренні височини. Займають близько 18% території Литви, в основному на сході й південно-сході республіки. Приморські рівнини. Це невеликі простори, що примикають безпосередньо до узбережжя Балтійського моря. Відмінною рисою цього типу рівнин є те, що пісок, що намивається хвилями, відкладався нерівномірно. У деякому віддаленні від берега паралельно узбережжю в результаті дії постійно, що дмуть вітрів, з боку моря сформувався горбкуватий рельєф Приморських дюн - піщаних гряд висотою 10-20 м, що поростили в основному хвойними лісами.[5] Річкові долини - пересівають всі інші типи ландшафтів. Для них характерні яськраво виражені тераси.

Надра не багаті на мінеральну сировину. Є бурштин, торф та будівельні матеріали. Країна мало забезпечена лісовими та водними ресурсами (річка Нямунас). Литва багата рибними ресурсами, що використовуються в промисловості

Литва - невелика і майже однорідна країна, проте литовці розрізняють чотири великі етнографічні реґіони, що мають деякі відмінності у традиціях, діалектах та ландшафті:

· Аукштота (Верхня Литва, лит:Aukљtaitija, пол: Auksztota, біл: Аўкштота) - найбільший з реґіонів, займає велику територію на північному сході країни понад течією Нємана, між кордонами з Латвією та Білоруссю і столицею Вільнюсом.

· Жмудь (Жемайтія, Самоґітія або Нижня Литва, лит: Ћemaitija, пол: Їmudџ, біл: Жмудзь ) - реґіон на північному заході понад течією Нємана. Жмудський та аукштотський діалекти є, з сучасного погляду, двома основними діалектами литовської.

· Сувальщина (лит: Suvalkija, пол: Suwalszczyzna, біл: Сувалкія) - традиційно заможний реґіон на південному заході довкола Маріямполє.

· Дзукія (лит: Dzыkija, пол: Dzukija, біл: Дзукія) - традиційно бідні лісисті землі на півдні Литви вздовж кордону з Білоруссю.[1]

П"ятим реґіоном, який сьогодні часто відносять до Жмуді, можна вважати Малу Литву (лит: Maћoji Lietuva, пол: Maіa Litwa, біл: Малая Летува ) або, як її ще називають, Клайпедський край (лит: Klaipлdos kraрtas, пол: Kraj Kіajpedzki)- смугу території на крайньому заході країни, яка разом з містом Клайпеда до 1918 р. була частиною Східної Прусії і входила до складу Німецької імперії.

Найбільші міста Вільнюс і Каунас традиційно не відносять до жодного з реґіонів, оскільки ті розташовані на зламі їхніх впливів.

Населення становить понад 3,7 млн. чоловік.

Більшу частину становить міське населення, але його частка в структурі на 5 % менша ніж в інших країнах Балтії (67%). Корінне населення Литви - 80%. З інших народів у країні проживають росіяни (8,3%), білоруси, поляки, українці. Середня густота населення 44 чол./км2, а максимальна - 57 чол./км2. За характером відтворення - це типова європейська країна, якій притаманні всі особливості першого розширеного типу відтворення (13н - 12с = 1п.п.). Населення належить до балтійської групи індоєвропейської сім'ї.[10]

Державною та найбільш поширеною мовою є литовська. Окрім неї населенням також використовуються такі мови: російська -- близько 344 000 осіб,польська -- 258 000--400 000 осіб, білоруська -- близько 63 000 осіб, українська -- близько 45 000 осіб[1, cт.165]

Більшість росіян з'явилась у Литві після Другої світової війни і після початку другої окупації Прибалтики Радянським Союзом. Також у 1940-1950-ті роки через належність місцевого населення до антирадянського руху опору (відомий як Лісові брати) багато з литовців, латишів та євреїв було депортовано до Сибіру та малозаселених територій.[7] Сьогодні спостерігається зворотна тенденція: серед литовців російською добре володіють старші люди, у той як час молодь значно краще володіє англійською.

Литва була історичною батьківщиною значної єврейської громади та важливим центром єврейської ученості і культури XVIII ст., поки громада, що налічувала близько 160 000 осіб до Другої світової війни, не була майже повністю знищена за часів Голокосту.

Православні 4,1 %,Православні (старообрядці) -- 0,8 % ,Лютерани -- 0,6 % ,Інші релігії -- 0,3 % ,Реформатська церква -- 0,2 % ,Свідки Єгови -- 0,1 % ,Харизмати -- 0,06 % ,П'ятидесятники -- 0,04 % ,Стара релігія Балтії -- 0,04 % [1, cт.166]

Литва також є членом Європейського Союзу, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, НАТО та Північно-Атлантичної координаційної ради. Литва набула членства в СОТ 31 травня 2001-го. Вона також прагне набути членства в ОЕСР та інших західних організаціях. Литва є активним членом у співпраці між Північними країнами Європи і Балтійської Ради. Литва співпрацює з Північними та двома іншими країнами Балтії через формат NB8. Інший аналогічний формат, який називається NB6, об'єднує Північні та Балтійські країни-члени ЄС.[1] Основна мета NB6 -- обговорення та узгодження позицій, перш ніж представляти їх у Раді Європейського Союзу та на нарадах міністрів закордонних справ ЄС .

Литовська республіка, діставши незалежність, почала економічні реформи, в основі яких лежала програма приватизації промислових підприємств, аграрного сектора, зв'язку. Був створений Литовський банк, проведена лібералізація цін, введена національна валюта -- лит. Внаслідок реструктуризації частина підприємств була закрита, частина («Вільняус Вінгис», «Екранас» і інш.) переорієнтована на світовий ринок.

Основу промисловості Литви складають 580 підприємств. Основу індустріального розвитку республіки складають промислові об'єднання в області енергетики, машинобудування і металообробки, а також хімії.[6] У Литві виробляється весь спектр будівельних матеріалів (цемент, шифер, гравій, цегла і т. д.). Оскільки значна територія республіки зайнята лісовими масивами, добре розвинута лісова і деревообробна промисловість.

Через невеликі розміри республіки в останні роки одержав розвиток автомобільний транспорт. Він дозволяє здійснювати доставку за принципом "від дверей до дверей". Велику роль тут відіграють вантажні автомобілі середнього класу (вантажопідйомність до 5 тонн). Пасажирські перевезення в Литві виробляються по 498 міжміських маршрутах.

Залізничний транспорт із недавнього часу здійснює тільки транзитні перевезення з Росії в Калінінградську область. Активно використовується залізнична вітка, що з'єднує Північний-Захід Росії і країни Балтії з Польщею. Загальна довжина залізниць не перевищує 2000 км.[14]

Окрему велику роль у житті Литви грає морський транспорт. Литовські порти обслуговують потреби не тільки республіки, але і сусідніх регіонів Росії і Білорусії. Найбільший порт - Клайпеда. Усього в Литві мається близько 40 морських портів. Транзит через литовські порти приносить великий дохід у бюджет держави.

У сільському господарстві зайняте близько 20% працездатного населення республіки. Сільськогосподарський угіддя займають близько 50% території республіки, орні площі займають близько 40%. Виробляється меліорація земель, осушення боліт.

Під зернові культури зайнято більш половини посівних площ (близько 1.2 млн. га). Найбільші площі відведені під ячмінь. Також вирощують озиму пшеницю, овес, бобові. Частина землі відведена під вирощування льону і цукрового буряка.[9] Картопля вирощується практично у всіх районах Литви. Великі простори займають посіви кормових культур, багаторічних і однолітніх трав. Під суспільні сади відведене близько 50 тис. га. Основні культури - районовані сорти яблунь, вишень і зливши.

Основні напрямки у тваринництві - молочне скотарство і беконне свинарство. Птахівництво спеціалізоване і сконцентроване - побудовано 5 великих птахофабрик.

Оскільки значну частину Литви займають озера і штучні водойми, то розвиток рибальства отримало широке поширення. Як основні види розводять дзеркального коропа, карася, ляща. У ріках і озерах у достатку водяться прісноводні раки, що у великій кількості вивозяться в Росію. У приморських населених пунктах активно діють рибальські кооперативи і приватні підприємства, орієнтовані на вилов оселедця і кільки.[11]

Найбільші міста : Вільнюс (колишній Вільно, Вільна), столиця Литви, на р. Наріс (Вілія). 514 тис. мешканців. Залізничний вузол. Провідні галузі промисловості міста: машинобудування (приладобудування, електротехнічне, верстатне, інструментальне) і металообробка; розвинуті хімічна і легка промисловості, харчова. 6 вузів (в т. ч. університет з 1579 р.). 5 театрів, 7 музеїв. Серед архітектури: залишки Верховного замку (14-15 ст.), Старе місто з будівлями 17-18 ст., церква Онос (16 ст.), П'ятеро ір Повіло (17 ст.), кафедральний собор і ратуша (18 ст.).

Каунас (до 1917 р. офіційна назва Ковно), місто, районний центр. Порт на р. Нямунас (Неман), при впаданні в нього р. Наріс. 389 тис. мешканців. Залізничний вузол. Розвивається машинобудування (виробництво верстатів, електромоторів, телевізорів та ін.) і металообробка, легка (текстильна, трикотажна та ін.), харчова, поліграфічна, хімічна промисловості. Розміщена Каунаська ГЕС. 5 вузів. 8 музеїв (в т. ч. художній музей ім.. М. К. Чюрльоніса). 3 театри.

Основні центри туризму в Литві -- Вільнюс, багатий на історичні та архітектурні пам'ятки, Паланга з її піщаними пляжами і санаторіями, Клайпеда, Каунас. Розвитку туризму в Литві сприяє різноманітність та привабливість її ландшафтів. По території Литви проходить багато туристичних маршрутів, включно з відвідуванням старовинних литовських міст, оглядом визначних пам'яток, відпочинком на Балтійському морі, річках і озерах. Популярними є водні прогулянки по Ігналінських озерах, річках Нямунас, Нярис, Мінія.[4]

РОЗДІЛ 2.ПРИРОДНІ РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ

2.1 Кліматичні рекреаційні ресурси

Литва розташована на лісисто-болотистій рівнині, висота над рівнем моря не перевищує 200 м. Нинішній рельєф сформувався близько 10 тис. років тому під впливом глобального зледеніння. Льодовик, рухаючи з півночі, згладив нерівності рельєфу і приніс із собою велику кількість моренових каменів - обкачаних гранітних валунів діаметром від декількох сантиметрів до 2-3 метрів. На заході, біля узбережжя Балтійського моря, переважає низинна заболочена рівнина. На сході і південно-сході - пагорби з перепадом висот до 100 - 150 м, складене із суглинків. На правом бережу Німану часто зустрічаються виходи вапняків і сланців, що утворять берегові стрімчаки висотою 50-75 м.[3]

Клімат Литви -- помірно м"який і змінюється в міру просування в глибину країни -- з морського на побережжі до континентального в найсхідніших районах.[12] Лише вологе атлантичне повітря з Балтики часто робить погоду узбережжя типово морською. Загалом погода Литви відзначається мінливістю, сильним вітром та різким чергуванням сухого та вологого повітря, особливо на узбережжі.

Зима в Литві досить м'яка. Температура повітря рідко коли опускається нижче -6 градусів і часто бувають відлиги. Товщина снігу не перевищує 5 см , а іноді його взагалі не буває і середня січнева температура піднімається до нуля і вище.

Літо в Литві неспекотне. Літня температура становить в середньому +20+25 градусів, а в східній частині країни середня температура липня тримається в районі +18+20 градусів. Опадів випадає більше, ніж за середніми показниками помірного клімату, приблизно 600-680 мм на рік. [10] Рослинний сезон триває 202 дні в західних частинах та 169 днів в східних частинах країни.

Теплий період в Литві триває в середньому 4 місяці: починається приблизно з середини травня і до кінця серпня. Іноді до Литви проривається сухе тропічне повітря з півдня. Тоді температура піднімається до 35 градусів і більше.

Осінь та весна в Литві - це дощова погода і холодний вітер. Міжсезоння взагалі в Литві характеризується затяжними дощами і невисокою температурою, яка рідко коли буває вищою + 10 градусів.[12]

Середня температура січня становить від -2,8 градусів на узбережжі до -6,8 градусів на північному сході Литви. Середня температура липня +17,5 градусів. Це свідчить про те, що клімат Литви порівняно м'який і суттєві перепади температури малоймовірні.

Паланга - це кліматичний, бальнеологічний і грязьовий курорт у західній частині Литви, розміщений на березі Балтійського моря, за 25 км від Клайпеди. Курортна площа - 7393 га. Довжина піщаного пляжу обмеженого сосновим бором понад 10 км. У писемних документах селище Паланга вперше згадується в 1253p.

У середньовіччі місто було важливим торговим центром. У першій половині ХІХ ст. містечко здобуває популярність як приморське дачне місце. У другій половині ХІХ ст. власник Па-лангського маєтку граф Юозапас Тишкявічюс побудував кілька дачних комплексів, заснував літній театр, проклав у лісі прогулянкові маршрути, на морському узбережжі побудував кабіни для купання, а також купальні з мармуровими ваннами і теплою водою. Головні лікувальні чинники курорту: цілюще морське повітря, морські купання, хлоридна натрієво-кальцієва вода, яку використовують для ванн, прекрасні торф'яні грязі, дендропарк.[13] Нині на курорті працюють шість санаторіїв і реабілітаційних центрів, будинок відпочинку, пансіонати і готелі. Курорт приваблює не тільки литовців, але й туристів із Німеччини, Польщі, Швеції, Данії, Росії й інших країн. На курорті безліч різноманітних кафе, ресторанчиків і таверн, кожне кафе намагається залучити відвідувачів кулінарними шедеврами чи самобутніми інтер'єрами. Недалеко від Паланги, поруч із селом Жибінінкай, розміщений національний ресторан-броварня "Пас Юозапа", де варять власне оригінальне пиво трьох сортів і створений цілий комплекс розваг.

2.2 Водні рекреаційні ресурси

На території Литви переважають невеликі ріки, що є правими припливами самої великої ріки - Німану. Річний стік становить 26 км у рік, з них 21 км - стік Німану. Дно рік звичайно замулено або покрито піском з невеликою домішкою торф'яного мулу.[2]

Німан є самою великою рікою Литви. Його довжина - 937 км, з яких більше половини граничить із територією республіки. Басейн Німану займає близько 70% території.

Дзеркало озер займає близько 1.5% території Литви, однак великих озер немає. Найглибшим озером є озеро Таурагнас (глибина 60 м) . Найбільше озеро Литви - озеро Друкшяй (дзеркало 45 км2). Серед озер переважають озера льодовикового періоду, ложі яких сформувалося в результаті впливу льодовика. Після льодовикові озера нечисленні. Також є озера морського походження.

Практично ізольованою морською водоймою є Куршська Затока, відділена від Балтійського моря вузькою (0.4 - 4 км) смужкою суши - Куршською Косою. Затока з'єднується з морем Клайпедською протокою, ширина якої 600-680 м. Оськільки в цю затоку впадає річка Німан, солоність води в ній невисока.[4]

В Литві налічується 2 833 озера, величиною понад один гектар, та велику кількість менших; лісом вкриті 30 % території краю. Більшість озер і лісів розташовані на сході та півдні країни в Аукштоті (відомий національний парк «Аукштота») та Дзукії.

§ Найбільше озеро -- Друкшяй (лит: Drыkрiai, біл: Дрисвяты) на кордоні Латвії, Литви і Білоруссі.

§ Найглибше -- Таурагнас (лит: Tauragnas, 61 м).

§ Найдовше -- Асвея (лит: Asveja, протяжність 30 км) коло містечка Дубінґяй.

На півдні республіки простягається Жувінтас - лебедине озеро. Це царство лебедів, озеро-заповідник, відомий далеко за межами Литви. А на заході красою виділяється озеро Плателяй, на берегах якого щоліта відбуваються традиційні фестивалі Жемайтійського краю - народні свята пісні, танцю і спорту. Озерний ландшафт складає як би душу литовської природи, надає їй чарівність і своєрідність. Поети називають озера очима Литви. І це порівняння здається особливо переконливим, коли знаходишся на смарагдових Тракайський озерах.[14]

На території Литви є також 758 річок, довжиною більше 10 км. Судноплавними є лише 600 км від загальної довжини рік.

Найбільші ріки Литви: Нєман (лит: Nemunas, біл: Нёман) -- загальна довжина 917, бере початок на території сусідньої Білоруссі, литвоський відрізок становить 475, Неріс (лит: Neris) -- 510 км, Вента (лит: Venta) -- 346 км, Сесупе (лит: Sesupe) -- 298 км [5,cт.143]

Бірштонас - розміщений у південній частині країни, на відстані 90 км від Вільнюса і 40 км від Каунаса, з давніх часів славиться цілющими водами і прекрасною природою. З усіх боків курорт омиває ріка Нямунас, русло якої утворює унікальні петлі. Займана курортом площа - 1280 га, кількість жителів - 4,1 тис. Щорічно тут лікується 15 тис. осіб. Курорт відомий також природним парком: насадженнями туї, ялинки, алеями каштанів, лип і кленів. У історичних джерелах Бірштонас уперше згадують у XIV ст., з XV ст. тут містився мисливський маєток і місце відпочинку Великих князів литовських. [8]У першій половині XIX ст. Бі-рштонську мінеральну воду почали використовувати для лікування, нині є 13 джерел мінеральних вод.[13]Головні лікувальні чинники: хлоридно-натрієві і магнієво-кальцієво-натрієві води питного призначення, подані місцевими мінеральними джерелами "Вітаутас" і "Біруте", торф'яні грязі й природно-кліматичні умови. На курорті працюють два санаторії.

Мальовнича природа міста Друскінінкай і Національного парку дзуки, розташованого неподалік, - додатковий бонус, який приємно радує око. Можна насолодитися незайманістю природи, побути наодинці зі своїми думками або просто помріяти. Якщо хочете розбавити класичний відпочинок невеликими пригодами, слід взяти напрокат велосипед і покататися по декількох маршрутах.[7] По дорозі вам зустрінеться етнографічне село Швяндубре, містична долина Райгардас, унікальний музей радянських монстрів парк Грут і багато іншого.

Потопаюча в тіні соснових гаїв, щедро обдаровувана теплими променями сонця, гостинна Паланга - один з кращих курортів не тільки Литви, але і всього Балтійського узбережжя. Дивовижна краса міста, колишнього притулку для успішних ремісників, і сьогоднідивує спокушених туристів.

Ніжність піщаних пляжів заспокоює, свіжість соснових лісів насичує цілющою енергією ідозволяє забути про всі справи і проблеми.

Розкішний пірс - заслужена гордість курорту Паланга. Оспіваний талановитими співаками й поетами, відображений фотографами та художниками, пірс є візитною карткою міста. Дивно, але сонце в Паланзі сідає прямо в море, що є приголомшливої краси картина, яка назавждизалишається в пам'яті.

Аукштайтський національний парк - найстарший у Литві. Він відомий у першу чергу цілим розсипом мальовничих озер у районі міста Игналина. Усього в парку налічується понад 120 озер, багато хто з яких з'єднані каналами, що, у свою чергу, робить Аукштайтський парк привабливим для водних екскурсій. Особливо варто відзначити невеликі мальовничі деревеньки, такі як Гинучяй, Палуше й інші. У кожній з них є своя унікальна визначна пам'ятка, будь то водяний млин століття або дерев'яна церква.[2]

2.3 Бальнеологічні ресурси

На території Литви виявлено два основних типи лікувальних грязей: торф'яні і сапропелеві.

Торф'яні грязі представлені в основному низинними болотної і комплексними верховими покладами.[6] Орієнтовні запаси їх близько 2 млн. Сапропелеві грязі мають значні родовища в трьох озерах, два з яких, Латас і Друсконіс, знаходяться на курорті Друскінінкай; їх загальні запаси складають близько 1 млн.

Поряд з цими грязями, в сильно опрісненій Куршській затоці, в якій несе свої води головна річка Литви Нямунас, знаходиться найбільше родовище низькомінералізованних слабосульфідних лікувальних сапропелів (коса Куршю Неринга).

На курортах Литви застосовують в основному лікувальний торф. У 1991 Грязьовики Литви (К. Гасюнас) вперше виступили з пропозицією проводити регенерацію лікувального торфу.

На курорті Паланга були проведені відповідні дослідження, які показали, що швидше за все регенерація лікувального торфу відбувається в умовах, близьких до природних (на свіжому повітрі), при повному відновлені фізико-хімічних і бактеріологічних показників використаної лікувальної грязі здійснюється протягом 8-12 місяців.[4]

Застосування регенерації лікувального торфу веде до більш раціонального використання даного лікувального ресурсу: значно скорочуються площі розроблюваних родовищ і загальні витрати по експлуатації. Паланзьке родовище лікувального торфу відрізняється дуже хорошими лікувальними властивостями і великими запасами. Ці грязі рекомендувалося фасувати і продавати в аптеках для домашнього застосування і експортувати.

Друскінінкай - невеликий затишний курорт на півдні країни, за 130 км від Вільнюса, відомий унікальними мінеральними джерелами (хлоридна група натрію і кальцію) і лікувальними грязями, які аналогічні за лікувальними властивостями знаменитих карловарських. Село Друскінінкай і його мінеральні води згадуються в історичних документах ХУI ст.[11] Пастухи помітили, що вода місцевих джерел унікальна - зменшує втому, лікує рани, шкірні висипки і т. д. В другій половині XVIII ст. чутки про ці мінеральні води досягли Вільнюса і Варшави. Король Литви і Польщі тих часів Станісловас Аугустас видав декрет (1794), згідно з яким Друскінінкай був оголошений курортним місцем. Проте курортом він став після того, як професор Вільнюського університету І. Фонберг дослідив джерела і запропонував царському уряду заснувати тут курорт (1837) [4,ст.439]. У радянський період Друскінінкай перетворився в головний курорт Литви. На курорті варто відвідати музей знаменитого художника і композитора М. К. Чю-рленіса і Друскінінкайський парк Грюто. Сюди на лікування щорічно приїжджає понад 100 тис. осіб. На курорті діють вісім здравниць, що одночасно можуть прийняти понад чотири тисячі відпочиваючих. У центрі курортної зони є готель Друскінінкай.[12]

РОЗДІЛ 3.ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ

3.1 Археологічні пам'ятки

Вільнюський Нижній замок з палацом великих князів литовських - об'єкт, що володіє якістю хронологічній безперервності і наступності в течії всієї історії Литовської держави з часів першої згадки Литви. До кінця XIV століття, в комплекс Вільнюських замків входило три замки: Верхній, Нижній і Кривий. Усередині окруження стіною Вільнюський Нижнього замку існувала окрема оборонно-репрезентативна структура, де знаходилися найважливіші органи держави і церкви.[14] З плином часу Нижній замок перетворився в головну резиденцію великих князів литовських і королів польських.

Початок археологічного вивчення території Вільнюського Нижнього замку відноситься до початку XX століття: в 1900 році проходили розкопки на Кафедральній площі, а в 1908 році - території Старого арсеналу. У 1931 році, під час робіт з порятунку Вільнюського Кафедрального собору від повені, в його підземеллі було виявлено останки дружин Сигізмунда Августа - Ельжбети Габсбуржанки і Барбари Радзивілл, а також останки Олександра Ягеллона. З великими перервами в 1938-1941, 1959-1963, 1993, 1998-2000 роках здійснювались Археологічні вивчення КафедральноЇ площі, а дослідження території Старого арсеналу відбувалося в 1955-1959, 1972-1987 роках.[6,ст.50] У 1964 і 1985 роках досліджувалися фундамент західного корпусу репрезентативного Палацу великих князів литовських Нижнього замку і внутрішній двір замку. Виявлені під час розкопок археологічні знахідки зберігаються в Литовському національному і Литовському художньому музеях.[13]

У 1983 році в Палаці піонерів, влаштувався на місці східного корпусу колишнього Палацу великих князів литовських, в так званому будинку Авраама Шлосберг (Abraham Schlossberg), було запропоновано відкрити національну художню галерею, а в 1984-1986 роках - Музей дружби народів.

У 2002 році, коли почалося відновлення Палацу, інтенсифікувалися і археологічні дослідження. В ході досліджень, що тривали понад двадцять років (1987-2010), було зібрано понад 300 тисяч знахідок.[12, ст.30]

Велика частина знайдених архітектурних деталей стали основою для реконструкції архітектурних елементів екстер'єру та інтер'єру відновлюваного Палацу великих князів литовських - лиштви вікон, порталів, підлог, печей, камінів, оковки дверей, решіток, засклення oкон, косяків в готичних залах, нервюрах склепінь і ін.

За часів Сигізмунда Августа в Палаці великих князів литовських вільнюського Нижнього замку була зібрана величезна бібліотека - близько 4 тисяч книг. Цю бібліотеку 6 травня 1571 року Сигізмунд Август заповів Вільнюській колегії єзуїтів. На території Палацу великих князів литовських Нижнього замку знайдено чимало металевих прикрас книг і книжкових застібок, що датуються XV-XVII століттями. На одній із знайдених застібок є напис великими буквами BARBARA. У Латріна південного корпусу виявлена ??також невелика за розмірами (13,3 x 7,3 см) верхня частина палітурки з телячої шкіри, прикрашена рельєфними фігурами. На одній стороні палітурки зображений благословляє Христос: його права рука з зігнутими безіменним пальцем і мізинцем піднята, в лівій руці він тримає державу з латинським хрестом; на іншій стороні палітурки зображена Прсв. Діва Марія з Немовлям на руках.[13,ст.4]

3.2 Історичні пам'ятки

Гора Хрестів є однією з визначних пам'яток Шяуляя. Приблизно в 12 кілометрах від містапоряд з селом Юргяйчяй знаходиться це відоме у всій Литві місце і історичний пам'ятник. Перші згадки про це незвичному місці з'являються в 16 столітті, хоча поселення поблизу нього існувало ще в 13 столітті. По доданню тут в 11-14 століттях стояв замок, який згорів у 1348 році і не був відновлений. [13]

Сьогодні ніхто не має однозначної думки про час та причини появи цього місця, однак, найраціональніше пояснення дають вчені та краєзнавці. Перші вважають, що гора з'явилась внаслідок злиття християнства, яке прийшло в Литву лише в XIV столітті, з язичництвом, яке, в свою чергу, не могло раптово зникнути.[1] Саме тому литовці, ще молоді християни і вже застарілі язичники, впровадили новий релігійний обряд - встановлювати на місці давнього капища християнські хрести з язичницьким символом сонця.Краєзнавці ж стверджують, що хрести тут почали встановлювати значно пізніше - на початку XIX століття. Точніше, в 1831-1863 роках під час повстання литовських селян, хрести зводились на горі в знак протесту. А коли Російська Імперія жорсткими методами повстання зупинила, рідні і близькі загиблих продовжили цю традицію на честь своїх героїв. [13](дод.1)

Гора Хрестів зараз вважається святим місцем, місцем паломництва людей різноманітних релігійних конфесій і тих, хто не відноситься до жодної з них. Одні приходять сюди, щоб виплакати своє горе, інші - щоб подякувати за отриману радість, але абсолютна більшість - загадати бажання. Адже вважається, що тому, хто особисто принесе на гору свій хрест, вдача буде постійною супутницею і найзаповітніша мрія обов'язково здійсниться.

Палац Радвілов. Литовський рід Радвілов протягом більш ніж трьохсот років вважався найвпливовішим, могутнім і найбагатшим родом. До роду Радвіли належалинаступні особи: кардинал Юргіс Радвіга, велика королева Барбора Радвілайте, 37 воєвод, які управляли найбільш великими і могутніми територіями, а також 22 чиновника. Протягом 166 років на посаді воєводи містаВільнюса знаходилися члени цієї династії.Мака лоюс Радвіга Рудий панував над литовськоїделегацією на Люблінському сеймі.[4, ст.310]

Саме завдяки заслугам цього роду, палац родини Радвіли є найголовнішою і красивійпам'яткою міста Вільнюс. Величезна кількість туристів зі всього світу приїжджає в місто, щобпобачити палац своїми очима.

Галерея має кілька робіт легендарних майстрів і російської школи - Реріха, Левітана, Рєпіна та інших талановитих особистостей. Чималий інтерес представляє собою зібрання робітмаловідомих художників з Європи 16-19 століть.[11,ст.40] Саме це мистецтво дозволяє по-іншому поглянути на історичний розвиток мистецтва Західної Європи.

В одному залі розміщена виставка, яка присвячена колишнім господарям палацу - відомомуаристократичному роду Радвіли. Дана виставка включає в себе 165 портретів всьогосімейства благородних Радвіли. Портрети вигравірувані Хірсі Лейбович, який був відомий як майстер-самоучка.(дод.2)

Тракай - стародавня столиця Литви. Це одне з найстаріших литовських поселень на унікальному льодовиковому ландшафті, що виникло в першому тисячолітті нашої ери. У 1321 році великий князь Гедімінас переніс сюди столицю Литви. Тракай - місто на воді. Тут знаходиться єдиний в Центральній Європі острівної замок (Тракайскій замок).[5]Окрема гордість міста - Національний історико-культурний парк Тракай, загальна площа якого складає 8200 га. На території парку розташовані два заповідника і десять культурних, ландшафтних і природних пам'яток, а також близько 50 старовинних будівель, безліч археологічних та архітектурних пам'яток. По тутешньому озері можна покататися на човні, порибалити і поплавати в чистій воді. (дод.3)

Вільнюс. Вільнюс (раніше Вільно, Вільна) - найбільше місто Литви і її столиця (перший раз у цій ролі згадають в 1323 р.). Древній Вільнюс розташувався в долині ріки Нярис біля Верхнього замка на горі й Нижньому замку (не зберігся) у її підніжжя, між якими "виріс" Старе місто із заплутаною веєрообразною мережею вулиць. У наші дні Старе місто Вільнюса - один із самих більших у Європі (360 га) і основна визначна пам'ятка країни (з 1994 р. внесений у список Світової культурної спадщини ЮНЕСКО).[13](дод.4)

Ворота Аушрос - один з символів Вільнюса. Вони є і відомою у всій Литві і за кордоном католицькою святинею. Ворота входили до числа п'яти перших вільнюських воріт, споруджених разом з міською стіною. Триповерхові ворота стоять в південній частині Старого міста і з'єднуються з щонайдовшою з тих, що всіх збереглися частиною оборонної стіни. Комір Аушрос, що знаходиться в каплиці, образ Матері Милосердною відомий католикам всього світу. Цей образ св. Діви Марії, забраний в золотий оклад невідомим золотих справ майстром XVII в.[6]

Каунаський замок. Красу його архітектурних споруд чудово доповнюють барвисті ландшафти. Ця фортеця Каунаса була вибудувана в середині 14 століття і була першим найбільшим оборонним пунктом Литви. Місце її зведення обрано не випадково: на злитті річкових потоків Німану і Неріс. Для будь-якої оборонної споруди того часу, майданчик під будівництво вибирався так, щоб було важко підібратися, а видимість і огляд максимальні. Вперше згадки в письмових джерелах про Каунаський замок дійшли, датовані другою половиною XIV століття. Замок стійко витримав безліч облог під час Грюнвальскої битви. Російською армією в 1655 році був майже повністю зруйнований. Ще більші руйнування принесла водна стихія. Зараз про чудовий замок і найважливіший стратегічний об'єкт середньовіччя нагадує лише третина будівлі: одна збережена вежа і частина стіни. Крім замку, в місті вціліло ще кілька будівель, серед них можна виділити будівлю ратуші, побудованої в 16 столітті. Навколо замку сформувалося поселення. Воно і дало початок сучасному прекрасного Каунасу.[8](дод.5)

Вілла Хаїма Френкеля знаходиться в місті Шауляй, в Литві. Вона являє собою унікальний пам'ятник архітектури початку XX століття в стилі модерн і була побудована за бажанням господаря фабрики шкіряних виробів Хаїма Френкеля, в 1908 році. Спочатку тут проживала родина Хаїма Френкеля, проте в 1920 року віллу віддали під єврейську приватну гімназію, яка проіснувала 20 років. У період Другої Світової війни тут розташовувався німецький госпіталь, а пізніше - радянська лікарня. Крім того, в будівлі з 1994 року функціонує музей, який тематично ділиться на дві експозиції. Експозиція «Провінційний маєток» була створена в 2003 році і присвячена провінції рубежу XIX-XX століть. Друга частина музею присвячена культурній спадщині єврейського народу в місті Шауляй. До комплексу входять три виставкові зали, дві вітальні та бібліотека. Вілла має парну архітектурну композицію, здається, що вона складається з двох будинків-близнюків. [1] На великій внутрішньій території є парк і фонтан з басейном.( дод.6)

Будинок-музей родини Венцлови відкрився в квартирі письменника Антанаса Венцлови, в якій він жив з 1945 по 1971 роки. Антанас Венцлов (1906-1971) був литовським письменником і громадським діячем, а також народним письменником Литовської РСР. У цьому будинку, розташованому на вулиці Паменкальнё д.34, де побувало чимало освічених людей Литви, виріс і його син - Томас Венцлов. Син литовського поета Антанаса також став поетом, крім того, він був перекладачем, літературознавцем, есеїстом.

Формування фонду музею було покладено в 1973 році після того, як був заснований Вільнюський музей письменників. Найбільша кількість експонатів було передано музею дружиною Антанаса Елізою Венцловене, з якої музей співпрацює і зараз.

У 1990 році меморіальний музей А. Венцлови став самостійним за наказом Вільнюського міського Управління культури. За наказом Міністра культури всі предмети і експонати музею А. Венцлови були вилучені у Вільнюського музею письменників. До 1991 року меморіальний музей А. Венцлови був перетворений в меморіальний кабінет Венцлови, який перебував у Вільнюському Будинку культури, закритому вже в 1996 році, - з цього моменту музей знайшов своє місце в Вільнюському Центрі етнічної діяльності.[12]

Бернардинський сад з автентичною атмосферою XIX століття, автором якої був художник Владислав Штраус.

Після реконструкцій парку повернули історичну назву, тому що, на думку істориків, ця територія багато століть належала ченцям бернардинів, які і розбили тут сад. На згадку про ченців сьогодні посаджена експозиція чернечого саду з лікувальними, чайними, харчовими і пряними травами.

У парку відновлені старі елементи саду: альпінарій, ставок, бельведер, центральна площа. Можна погуляти по берегах річки Вільняле, помилуватися відтвореними чотирма фонтанами, один з яких музичний. Тут також посаджений розарій, влаштовані дитячі майданчики і куточок для гри в петанк.[12]

Особливий ділянку парку - ботанічна експозиція, яка увічнює пам'ять ботанічного саду, влаштованого тут в 18 столітті. Ростуть тут тсуга канадська, кизил звичайний, гінкго дволопатеве, сосна чорна. До речі, поруч з входом вулиці Cв. Брунона зростає найстаріший дуб в Вільнюсі, вік якого близько 400 років!

3.3 Архітектурні памятки

Вільнюський кафедральний собор - духовний і політичний центр Литви. Передбачається, що в язичницькі часи тут стояв жертовник, горів вічний вогонь або навіть було святилище Пяркунаса. Перший Кафедральний собор, прийнявши християнство, в 1251 р. побудував король Міндаугас. У 1387 р. на честь офіційного хрещення Литви був зведений Кафедральний собор вже в готичному стилі. У нім урочисто вінчалися на княження великі литовські князі, від Вітаутаса до Жігимантаса Аугустаса. Через пожежі, війни і ненадійний грунт Кафедральний собор не раз перебудовувався. Тому в його архітектурній історії знайшли віддзеркалення готика, ренесанс і бароко.[2]

Найкрасивіша частина собору - барочна каплиця св. Казимира, побудована в 1623-1636 рр. за ініціативою короля Сигизмунда Вази. У каплиці знаходяться унікальний амвон XVIII століття у формі кубка і посріблені статуї правителів Великого князівства Литовського і Польщі також XVIII століття. У підземеллях Кафедрального собору влаштований музей, діє експозиція, що відображає історію будови від язичницького святилища до наших днів. Під час реставрації будівлі були виявлені найперший, настланний ще в часи короля Міндаугаса, підлога собору, а крім того, залишки собору 1387 р., жертовники язичницького святилища, а також зроблені інші археологічні знахідки.

На стіні однієї крипти була знайдена фреска, що датується кінцем XIV в, якнайдавніша відома фреска в Литві. Дзвіниця Кафедрального собору (57 м) побудована на оборонній башті Нижнього замку.[12] Її стара чотирикутна підземна частина була складена на дні старого русла річки ще в XIII в. Після реконструкції 1801 р. дзвіниця придбала сучасну зовнішність.(дод.7)

Пажайліс. Ансамбль Пажайсліса розташовується в каунаському лісі, на мальовничому березі річки Німан. Є шедевром архітектури зрілого бароко Європи.

Пажайслісскій комплекс зводився як монастир камалдулов-самітників, заснований в 1667 році канцлером Великого князівства Литовського Христофором Зигмундом Пацем.[10] Архітекторами виступили Д.Б.Фредіані, П.Путіні і К.Путіні. Костел був освячений в 1712 році і названий на честь Відвідини Пресвятої Діви Марії.

Пажайслісскій ансамбль чітко розпланований за принципом осьової симетрії. Вісь композиції перетинає величні арочні ворота для в'їзду, алею, витягнутеа одноповерхова будівля Гостиного двору (форесторіума) з ризалітами і з центральної двоповерхової надбрамної зоною, широкий внутрішній двір, по сторонах якого знаходяться дві будівлі службового призначення, храм з двома корпусами монастирів, з галереями і закритими двориками, сад з будиночками ченців (ереміторіум) і триярусну вежу.[11]

Незвичайна гармонійність і виразність композиції ансамблю Пажайсліса роблять його однією з вершин архітектурної епохи зрілого бароко в Європі.

Костел Святого Казимира. Першим зразком стилю раннього бароко у Вільнюсі є костел Святого Казимира. Храм був закладений в 1604 році. Будувався він одночасно з розташованим поруч монастирем при фінансуванні Льва Сапеги і Сигізмунда третього. Споруда костелу почалася ще в 1596 році дата закінчення будівництва - 1604 рік. Знайдений в Антакольскіх горах і привезений до Вільно сімома сотнями прочан - віленських міщан, величезний камінь, був закладений в основу майбутнього храму. Закладка каменю з написами відбувалася при урочистому богослужінні. В один час з храмом був закладений єзуїтський монастир для професорів. Освячення костелу відбулося в травні місяці 1604 року.[13,ст.5]

Архітектура храму відповідає образу ранніх безбашенних барокових костелів. Храм - тринефний, внутрішній простір як у базиліки. Висота купола становить 40 м, а діаметр - 17. Купол найвищий в архітектурі Вільнюса.

Пізніше храм кілька разів реконструюють і перебудовують. Так в період з 1834 по 1837 роки архітектор Рєзанов реконструював костел, прибравши 10 вівтарів і кафедру, а сам храм отримав православний вигляд. У другій половині 1860 року архітектор Чагін переробив будівлю. Наприклад, були змінені кутові вежі фасаду, купола на них зробили цибулеподібними і покрили позолоченою бляхою, до храму був прибудований притвор з таким же куполом. Внутрішній інтер'єр храму також був змінений - знесені хори і надгробний пам'ятник литовському гетьману Вінценту Госіевскому, загиблому в 1662 році. [7,ст.50] У 1867 році за проектом Резанова був закладений новий іконостас, який приніс академіку золоту медаль на всесвітній виставці, яка проходила в Парижі в 1867 році.(дод.8)

Костел всіх Святих.Був побудований разом з прилеглим ансамблем кармелітського монастиря у 1620-1631 роках у міського муру поруч з Рудницькими воротами. При відновленні після пожежі під час війни з Москвою в 1655 році був істотно перебудований. У 1743 році біля північно-східного кута була зведена висока дзвіниця складної форми в стилі пізнього бароко на місці колишньої башточки. В кінці 1812 року наполеонівські солдати спалили лави і сповідальні; в храмі був влаштований госпіталь [8,ст.110].У 1823 році костел був відновлений.

У плані костел у формі латинського хреста, тринефний, базилікального типу. Своєрідність внутрішнього простору полягає в тому, що замість трансептов - бічні каплиці, що утворюють бічні нефи. Бічні нефи, відокремлені від центрального чотирма пілонами з кожної зі сторін, в три рази вже і в два рази нижче центрального нефа. Склепіння циліндричні з люнетами. Стіни нефів і склепінь, купола бічних каплиць прикрашені орнаментом і фресками з сюжетами з життя святих та історії Литви.[10,ст.11] У костелі є вісімнадцять вівтарів зі складним скульптурним і поліхромним декором. У пресбітерія розташовані два бічних балкона в стилі рококо. Декоративна ліпнина виконана в кінці XVIII століття. Великий вівтар споруджений близько 1787 року по проекту архітектора Мартіна Кнакфус.

Головний фасад виконаний в архітектурних формах раннього бароко. Карниз членує його на два яруси, широкі пілястри підкреслюють вертикальну вісь і означають внутрішню структуру. Завершує фасад трикутним фронтон, з боків якого височіють обеліски. Центральну вісь підкреслює пишний портал з помітним впливом ренесансу і великі вікна. [8] У нішах стояли дерев'яні поліхроміровані статуї родоначальників кармелітського чернецтва святого Іллі та святого Єлисея (нині відсутні).(дод.9)

Президентський палац у Вільнюсі - офіційна резиденція Президента Литовської Республіки; колишній генерал-губернаторський палац, пам'ятник історії і культурної спадщини, одна з визначних пам'яток столиці Литви. Знаходиться в Старому місті поруч з ансамблем Вільнюського університету.(дод.10)

У зв'язку з хрещенням Литви великий князь литовський Ягайло привілеєм від 17 лютого 1387 року заснував Віленський єпископат і дарував йому ділянку на території сучасного палацового ансамблю. Розташовувалися в цьому місці палати Гаштольда перейшли у володіння католицьких єпископів. У XVII-XVIII століттях палац неодноразово горів, піддавався розграбування і заново відбудовувався.[14] Після третього поділу Речі Посполитої, коли Велике князівство Литовське і його столиця опинилися в складі Російської імперії, палац з 1795 року став офіційною резиденцією генерал-губернатора Північно-західного краю, місцем його проживання та службової діяльності. Разом з тим він ставав місцем тимчасового перебування під час зупинок государів і інших високопоставлених осіб при більш-тривалих зупинках у Вільні: в палаці в 1797 році жив імператор Павло I і його сини великі князі Олександр і Костянтин.

У 1901-1915 роках в одноповерховій будівлі кордегардії розташовувався Музей графа М. М. Муравйова.

Комплекс будівель президентського палацу, внутрішнього двору і великого парку утворюють єдиний замкнутий палацовий ансамбль. Він складається з власне двоповерхового палацу, парадного внутрішнього двору підковоподібної форми з колонадами, прилеглого до двору парку, колонного залу в будівлі колишньої кордегардії і господарських та адміністративних будівель.

Палац побудований в стилі пізнього класицизму (нерідко архітектуру палацу відносять до ампіру, що розуміється як відмінний від класицизму стиль) з властивими йому регулярністю планування і чіткістю об'ємної форми, симетрично-осьовими композиціями, стриманістю декоративного оздоблення, монументальністю колон.[6,ст.47]

Вежа Гедиміна розташована в історичному центрі Вільнюса на Замковій горі, недалеко від кафедральної площі. Вона названа так на честь Великого князя Литовського Гедиміна, який вважається засновником Вільнюса.Башня підноситься на 48 м від підошви гори (142 м над рівнем моря). З оглядового майданчика відкривається чудовий вид на Старий Вільнюс.

Сама вежа Гедиміна була колись частиною добре укріпленого Верхнього замку, який був побудований в кінці XIV- початку XV ст, коли Вільнюс став столицею Великого князівства Литовського.[13,ст.50] Передбачається, що Верхній замок був зведений на місці вже існуючого до цього дерев'яного замку, який веде свою історію з XIII століття, ще до народження Гедиміна.

З 1960 року в башті розташовується філія Литовського національного музею з експозицією, присвяченою історії міста, де можна подивитися на археологічні знахідки, зразки зброї і зброї литовських вояків, макет старого міста з замковими спорудами того часу.(дод.11)

Гостра брама (літ. Auљros Vartai) - одна з найважливіших пам'яток Вільнюса, об'єкт світського туризму та релігійного паломництва, пам'ятник історії і архітектури. Являє собою єдині збережені ворота міської стіни і каплицю з чудотворним образом Матері Божої Остробрамської.

Ворота побудовані в готичному стилі в 1503-1522 рр., Коли Вільнюс оточила міська стіна з п'ятьма, пізніше дев'ятьма воротами. Пізніше над аркою воріт добудований фасад з п'ятьма амбразурами і аттиком в ренессанському стилі. Аттик декорований Погонею - гербом Литви, який підтримувався двома крилатими левами-грифами, і рельєфною головою Гермеса в крилатому шоломі.

Нижче в ніші розташовувалася ікона Спасителя. У 1923 в ніші був поміщений барельєф, який зображає Білого Орла - герб Польщі - роботи Болеслава Балзукевич.[1]

З боку міста над воротами в 1671 році монахами кармелітами збудована каплиця, спеціально для образу Матері Божої Остробрамської, спочатку дерев'яна. У 1715 дерев'яна каплиця згоріла, в 1722 році була збудована кам'яна каплиця. Каплиця реконструювалася в 1829-1830, в 1927-1932 і в 1993 році перед візитом до Литви Іоанна Павла II.

Чудотворний образ Матері Божої Остробрамської відноситься до рідкісного типу зображення Богоматері без немовляти в руках. Шанується як католиками, так і православними. Вважається однією з головних християнських святинь Вільнюса та Литви. З іконою і твореним нею чудесами пов'язані численні перекази та легенди.

Ікона поміщена в каплицю над міськими воротами на початку XVII століття. Написана темперою на 8 дубових дошках завтовшки 2 см. Розмір 200 х 165 см.

Одним з пам'ятників архітектури пізнього бароко у Вільнюсі можна назвати костел Святого Духа, (Домініканський костел). Трьохнефний храм, споруджений у вигляді хреста в плані, порівняно невеликий за розмірами (57 х 26 м) вміщує близько 1400 парафіян. Розташований костел в Старому місті. Навколо храму розташований домініканський монастир.

Храм будувався кілька разів, найперший був дерев'яним, побудованим ще за часів Гедиміна, у 1441 році відбудували вже кам'яний і більший за розмірами костел. До 16 століття храм був парафіяльним. У 1501 році храм з ініціативи короля Олександра був перебудований, поруч був побудований монастир. Будівля храму кілька разів горіло і відновлювалося. З 1679 року зусиллями настоятеля домініканського монастиря Михайла Войніловіча, невеликий храм змінило нову будівлю.[11,ст.99] Освячено новозбудований костел в 1668 році єпископом Константином Бжостовскім.

Над центральним нефом храму височить купол з ліхтарем, висота купола становить 51 м. Незвичайне розташування костелу уздовж вулиці виділяє його серед інших храмів міста. Головний фасад відсутній. Вхід з вулиці прикрашений фронтоном з чотирма дорическими колонами, поверненими по діагоналі до площини фасаду. Прикрашає фронтон картуш із зображенням гербів Польщі і Литви, герб династії Вази розташований над аркою. Вхід в костел знаходиться по праву сторону довгого коридору, який веде в приміщення колишнього монастиря.