Підготовка майбутнього вчителя фізичної культури до формування вольових якостей молодшого учня

Размещено на http://www.allbest.ru/

Магістерська робота

Підготовка майбутнього вчителя фізичної культури до формування вольових якостей молодшого учня

студента УІ курсу

факультету підготовки вчителів

початкової школи

Марченка Віталія Валентиновича

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук,

доцент Голуб Олена Вікторівна

Бердянськ, 2007

Вступ

Актуальність теми обумовлена новими методологічними засадами розвитку освіти, створенням її законодавчої бази. Так, за новим Законом України “Про загальну середню освіту” її мета і результат - інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти, трудової діяльності й загалом повноцінного життя. Відповідно до цього вперше серед завдань шкільної освіти виділено: “виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців)” [73].

Таким чином, у педагогічну свідомість закладається широке розуміння поняття здоров'я. Це фізичне, психічне й соціальне здоров'я вихованців. Зазначені складові взаємодіють, переплітаються, інтегруються, створюючи здоров'я людини як цілісність. Тому так багато детермінант визначають стан сучасної дитини. але серед них з точки зору педагога є дві найважливіші: якість організації навчально-виховного процесу і духовне, фізичне, емоційне благополуччя дитини.

Виходячи із соціально-економічних потреб суспільства та суті загальної середньої освіти, предмет “Фізична культура” має на меті формування різнобічно розвиненої особистості. основний засіб досягнення цієї мети - оволодіння учнями основами фізичної культури, значна частка якої є сформованість у дітей вольових якостей.

Завданнями предмету “Фізична культура” є формування фізичної культури особистості учнів за допомогою засвоєння основ фізкультурної діяльності.

Тенденція гуманістичної, оздоровчої функції освіти зумовлює специфіку педагогічної діяльності вчителя, зокрема вчителя фізичної культури. У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст. наголошується, що підготовка педагогічних працівників є провідним принципом державно-освітньої політики. Це зумовлює необхідність реформування системи підготовки майбутніх вчителів фізичної культури до впровадження у навчальний процес оздоровчих технологій, спрямованих на фізичне благополуччя учня.

Підставою для вирішення цих завдань є державні документи: Закон України “Про фізичну культуру і спорт” (2003р.), цільова комплексна програма “Фізичне виховання - здоров'я нації” (1998 р.), Концепція фізичного виховання в системі освіти України (2001 р.) та ін.

Дослідники (Л.В.Волков, 1994; Н.П.Шовкопляс, 1996; В.І.Кубасов, 1999, Є.П.Ільїн, В.А.Ганайдюк, 1994 та ін.) відзначають, що здоров'я людини в значній мірі взаємозв'язане з його психічним станом, що є фактором, який забезпечує життєдіяльність і працездатність людини. При цьому найбільш істотний його компонент - вольовий стан, який виражається в особистому позитивному або негативному ставленні до об'єктивної дійсності, позитивними або негативними емоціями.

Представники різноманітних наукових дисциплін (Ю.А.Олександрійський, 1995; А.М.Аболін, 1989; П.В.Бундзен, 1996; Т.Ю.Круцевич, 2000; А.С.Куц, 1997; Б.М.Шиян, 1997) відзначають, що в даний час спостерігається негативна тенденція до зниження як фізичного, так і психічного стану дітей, підлітків і юнаків, що веде до виснаження зростаючого організму і його нервової системи, зниження стрес-стійкості, уповільнення розвитку розумових здібностей і навіть до погіршення між особистісних стосунків.

Як відомо, (И.А.Криволапчук, 1995; В.Н.Ничипорук, 1980; В.М.Писаренко, 1976; В.Ю.Давидов, 1993), у процесі фізичного виховання можна досягти підвищення не тільки фізичного стану, але й психічного, в якому важлива роль приділяється вольовій стійкості, що визначається як властивість темпераменту, яка дозволяє надійно виконувати завдання в напружених емоційний обставинах, за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії.

У вирішенні цього завдання особливо важливе значення приділяється періоду молодшого шкільного віку.

У спеціальній літературі немає достатньої кількості даних для обґрунтування педагогічних умов, що дозволяють споріднено, у процесі занять фізичними вправами зміцнювати фізичне здоров'я і підвищувати вольову стійкість дітей молодшого шкільного віку, що є одним з головних завдань національної системи фізичного виховання.

Вивчення досить значної кількості психолого-педагогічної літератури, досліджені як з проблем підготовки майбутнього вчителя фізичної культури (Л.В.Волков, В.І.Кубасов, В.Столітенко, Б.Шиян та ін.), так і з питання формування вольових якостей молодших школярів як основи їх фізичного та психічного здоров'я (праці О.Аксьонової, О.Коберника, С.Поліщук та ін.) засвідчило актуальність обраної теми.

Об'єкт дослідження - професійно-педагогічна підготовка майбутнього вчителя фізичної культури у вищому навчальному закладі.

Предмет дослідження - методичне забезпечення процесу підготовки майбутнього вчителя до формування вольових якостей молодшого учня у ВНЗ.

Мета дослідження - розробити, теоретично обґрунтувати та частково перевірити модель підготовки майбутніх вчителів фізичної культури до формування вольових якостей учнів початкових класів.

Гіпотеза дослідження - професійна підготовка майбутніх вчителів фізичної культури до формування вольових якостей молодших учнів буде ефективною, якщо:

– впроваджувати у вищих навчальних педагогічних закладах науково обґрунтовану модель професійної підготовки вчителів фізичної культури до реалізації оздоровчої функції початкової школи;

– ввести в навчальні плани факультету спецкурси за вибором:

а) оздоровчі технології в теорії та практиці фізичного виховання молодших школярів;

б) особливості розвитку волі в учнів молодшого шкільного віку;

– використовувати методичний проект “Технологія формування вольових якостей молодших учнів” під час педагогічної практики у початкових класах.

Виходячи з об'єкта, предмета, мети і гіпотези у ході дослідження були поставлені слідуючи завдання:

1. З'ясувати стан розв'язання проблеми в психолого-педагогічній теорії та освітній практиці.

2. Проаналізувати педагогічний досвід кращих вчителів України, учасників конкурсів “Учитель року” у номінації “Фізична культура”, досвід вчителів фізичної культури Запорізької області, зокрема Бердянська щодо пошуку ними форм, методів взаємозв'язку духовного та фізичного розвитку учнів, а також оптимальних шляхів розвитку вольової сфери молодших школярів.

3. Розробити модель готовності майбутнього вчителя фізичної культури до формування вольових якостей молодшого учня.

4. Розкрити сутність вольової організації особистості у молодшому шкільному віці.

5. Обґрунтувати і розробити педагогічні умови використання системи фізичних вправ на уроках фізичної культури у початковій школі, які сприяють формуванню вольових якостей дітей.

Теоретико-методологічними основами дослідження стали положення психології про закономірності психічного розвитку особистості (П.П.Булонський, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, О.В.Запорожець, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн); про принцип єдності свідомості та діяльності, активності суб'єкта у процесі діяльності та спілкування (М.І.Алексєєва, Г.О.Балл, О.В.Киричук, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, В.А.Семиченко, В.О.Шатенко, Н.В.Чепелєва, В.Т.Циба); про психологічні механізми морального розвитку особистості (Л.І.Божович, С.Д.Максименко, М.Й.Боришевський); про закономірності вольового розвитку учнів (В.І.Аснін, Г.С.Костюк, М.М.Ланге, Д.Ф.Ніколенко, В.І.Селиванов, О.В.Скрипченко, Є.П.Ільїн); про генезу довільної поведінки та її вольової регуляції (І.Д.Бех, М.Й.Бори шевський, О.В.Запорожець, В.А.Іванников, В.К.Калін, В.К.Котило, С.Д.Максименко); концепцій гуманної (Ш.А.Амонашвілі, В.І.Бондар, С.У.Гончаренко, І.А.Зязюн, Ю.І.Мальований) та особистісно орієнтованої оздоровчої педагогіки (Г.О.Балл, І.Д.Бех, Є.В.Бондаревська, О.М.Пєхота, С.О.Сисоєва, І.С.Якиманська); професійної підготовки майбутнього вчителя (А.М.Алексюк, Є.С.Барбіна, І.М.Богданова, О.А.Дубасенюк, Н.В.Кузьміна, В.І.Луговий, О.М.Пєхота, Л.П.Пуховська, О.Я.Савченко, В.А.Семиченко, Т.І.Сущенко, Г.В.Троцко) та вчителя фізичної культури (Б.Ведмеденко, А.Деркач, М.Зубалій та ін ); професійної готовності вчителя до педагогічної праці (В.О.Моляко, В.О.Сластьонін).

Для вирішення поставленої мети завдань та перевірки гіпотези був використаний комплекс методів. Теоретичні методи дослідження (аналіз, синтез, індукція, дедукція, систематизація, класифікація, порівняння, узагальнення) категорійного апарату проблеми в психолого-педагогічній літературі, державних документах, навчальних планах і програмах дали змогу уточнити та виявити сутність основних понять професійної підготовки майбутнього вчителя фізичної культури до реалізації оздоровчої функції фізичної культури. Застосування емпіричних методів дослідження (вивчення досвіду роботи шкіл, що працюють в системі оздоровчого навчання, анкетування студентів; спостереження) та експериментальних (констатуючий і формуючий експерименті) уможливили визначення рівнів підготовки майбутнього вчителя фізичної культури та сприяли перевірці методики підготовки його до реалізації оздоровчої функції навчання на уроках фізичної культури у початкових класах.

Практична значущість проведених досліджень полягає в тому, що розроблені педагогічні умови - форма організації занять, комплекс фізичних вправ вибіркової спрямованості і методика їх проведення, які дозволяють у комплексі вирішувати як оздоровчі, так і виховні завдання, спрямовані на підвищення вольової стійкості та фізичної підготовленості дітей молодшого шкільного віку.

Статистичні дані психофізіологічних параметрів, які відображають вольову стійкість дітей молодшого шкільного віку, їх фізичний розвиток і фізичну підготовленість, дають можливість контролювати і корегувати педагогічні впливи у процесі занять фізичними вправами.

Особистий внесок магістранта. Автором здійснено теоретичний аналіз, узагальнено досвід передової педагогічної практики в галузі фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку, спрямованого на підвищення фізичного і психічного здоров'я, а також запропонована модель підготовки майбутнього вчителя фізичної культури до такої роботи.

Вірогідність результатів дослідження забезпечувалася методологічним обґрунтуванням вихідних позицій, використанням комплексу методів дослідження, адекватних предмету та завданням дослідження, застосуванням методів математичної статистики та аналізу.

Апробація результатів. Результати досліджень були представлені на науковій студентській конференції (травень 2007), а також на засіданні кафедри педагогіки Бердянського державного педагогічного університету (протокол № 8 від 18 травня 2007 року).

Структура і обсяг роботи. Магістерська робота викладена на 128 сторінках комп'ютерного набору і містить вступ, два розділи, список використаних джерел ( 90), додатки.

Розділ 1. Підготовка майбутнього вчителя фізичної культури до реалізації оздоровчо-вольової функції фізичного виховання учнів початкової школи як психолого-педагогічна проблема

1.1 Учитель фізичної культури в системі оздоровчо-вольового виховання учня

Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки шкільного вчителя, створення відповідного навчально-методичного забезпечення.

В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже важливо, щоби кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність методика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історичного процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формування суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства.

Виховна діяльність найбільшою мірою виконує інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставником і навіть психотерапевтом.

Вивчивши досвід фізичного виховання більшості цивілізованих країн світу, П.Лесгафт дійшов висновку, що “керувати фізичною освітою - справа дуже трудна, не дивлячись на те, що, зазвичай, вважають це настільки простою справою, що з нею можна впоратись достатньо ґрунтовно протягом 6-8 тижневих курсів. Насправді, керівник повинен бути добре освіченою людиною, як кожен, хто належить до викладацького складу, повинен добре розуміти свій предмет, а також значення форм і функцій організму молодої людини, а головне, повинен бути сам цілком дисциплінованою і стриманою людиною, яка витончено володіє своїми діями” [58; с.317-318]. Значною перешкодою у процесі фізичного виховання є часто невідповідність між закликами педагога та його особистим життям і переконанням. Особистість наставника повинна бути взірцем для наслідування. Учитель, що відповідає цим вимогам, у скрутний час життєвої невизначеності учня допоможе йому зрозуміти власні помилки, об'єктивно оцінити свій стан, разом накреслити шляхи подальшого розвитку, підкаже ефективні методи самовдосконалення.

Сьогодні перед вчителем фізичної культури в школі стоїть проблема - зробити фізичне виховання процесом безперервної дії (навіть протягом такого короткого часу, як добовий цикл). Це означає, що вчитель не має права обмежувати свою діяльність якимись епізодичними заходами з фізичного виховання або лише від часу залучати до цього процесу інших осіб. На порядок денний роботи вчителя час висуває питання про фізичне виховання школярів як систему всезагального обов'язкового навчання основ здоров'я і гігієнічного виховання. У зв'язку з цим необхідно взяти до уваги:

– як організувати заняття з відстаючими, ослабленими і тими, що мають відхилення від нормального стану здоров'я;

– як зробити уроки привабливими, щоб стимулювати самовдосконалення учнів;

– як пов'язати інтереси батьків і дітей із питань фізичного виховання;

– які форми позаурочних занять і коли бажано використовувати, щоби вони, з одного боку, стали продовженням уроку, а з іншого, - підготовкою до нього;

– як підготувати малят до шкільного режиму ще у стінах дошкільних закладів;

– як організувати роботу за місцем проживання;

– що робити з обдарованими дітьми, які прагнуть до спортивної досконалості;

– як створити належну матеріальну базу;

– як залучити до фізичного виховання весь педагогічний колектив, медичних працівників і громадські організації, актив.

Перелічені завдання можуть бути ефективно розв'язані лише в тому випадку, коли всі названі ланки органічно доповнюють одна другу, утворюючи систему факторів постійного і цілеспрямованого впливу на учнів.

Отже, зробити фізичне виховання безперервним (перманентним) процесом - це означає:

1) залучити всіх дітей до різноманітних форм занять;

2) включити в цей процес все доросле оточення дитини (від батька до вчителя музики);

3) об'єднати зусилля всіх державних і громадських організацій, що займаються питанням виховання, охорони здоров'я і захисту дітей.

Звідси випливає специфіка роботи вчителя фізичної культури. З одного боку, він виступає як “чистий” вчитель (предметник), проводячи уроки, а з іншого, - як організатор процесу фізичного виховання школярів, спрямовуючи зусилля всіх учасників цього процесу на досягнення єдиної мети.

Отже, кожному (особливо молодому) вчителеві варто пам'ятати, що результати фізичного виховання учнів залежать не тільки безпосередньо від вчителя фізичної культури, а й від загальної орієнтації на цей процес навколишнього середовища. Звідси, крім іншого, і виникає потреба вчителя постійно і пильно тримати в полі зору навколишнє середовище. У цьому полягає складність вчителя, його велика відповідальність і неповторність. Водночас сьогоднішній рівень професіоналізму, педагогічна й, особлива, психологічна підготовка викладача не відповідають вимогам народної освіти. Досі чимало вчителів фізичної культури не відрізняються широкою освіченістю, високим рівнем культури (зокрема, фізичної), духовністю, інтелігентністю. Слабке знання своєї спеціальності, низька методична майстерність не дають змоги обирати найкращі для конкретних умов методи або їх сукупність. У більшої частини вчителів не сформована здатність співпереживати, розуміти мотиви поведінки учнів, їхній внутрішній світ. Вони не вміють співпрацювати з учнями, не стимулюють дитячу ініціативу, творчість, самоуправління у сфері фізичної культури.

Негативну роль у розвитку системи фізичного виховання відіграють критерії оцінки праці вчителя. Досі його роботу оцінювали (а іноді оцінюють і тепер) кількісними показниками (розрядники, місця на змаганнях і т.д.).

Докорінна зміна фізичного виховання школярів вимагає переосмислення самої суті, мети, завдань, змісту педагогічного процесу, діяльності вчителя, участі в цьому процесі учнів.

Багато вад фізичного виховання пояснюються загальним станом нашої школи, притаманним їй адмініструванням, догматизмом. Звідси - муштра й авторитарність. Взаємини між учителем і учнем не повинні будуватися за принципом “начальник - підлеглий”.

Сьогодні шкільна фізична культура повинна забезпечити сприятливі умови для розвитку не тільки фізичних здібностей, а й духовних, моральних якостей дитини. підвищення ефективності системи фізичного виховання мусить відбуватися за рахунок не стільки кількісних змін, скільки якісного поліпшення змісту й організації роботи, на основі національних, регіональних і місцевих традицій та умов, враховуючи інтереси учнів і можливості педагогів.

Прагнучи створити свою індивідуальну систему фізичного виховання учнів кожної конкретної школи, молодий учитель повинен пам'ятати, що тут мало одного бажання і програми дій. Для того, щоби будь-яка система функціонувала, треба забезпечити щонайменше три умови: 1) учень повинен хотіти займатись; 2) треба мати, де займатись (створення матеріальної бази); 3) повинен хтось займатися з учнями (кадрове забезпечення).

Для молодих учителів у перші місяці, а іноді й роки роботи однією з найважливіших стає проблема спілкування з учнями, проблема дисципліни на заняттях.

Результати спостережень свідчать, що вчителям-початківцям, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей, властивий офіційний стиль спілкування зі школярами, тоді як у досвідчених педагогів спостерігається велика різноманітність методів впливу на учнів, способів спілкування з ними. Викладачі з великим стажем роботи обов'язково враховують стан учнів, беручи до уваги те, чим вони займаються зараз і чим займатимуться потім. Згідно з цим і подаються команди або розпорядження, а іноді дітей просять здійснити необхідні дії.

Прагнучи забезпечити дисципліну, молоді вчителі надуживають зауваженнями, роблячи їх найчастіше підвищеним тоном.

Типовою, на наш погляд, помилкою недавніх випускників педагогічних навчальних закладів є те, що вони, даючи багато команд і висуваючи різні вимоги, не завжди вимагають їх виконання. Вихователь має бути людиною вимогливою.

До порушення нормальних стосунків учителя з учнями призводять, зазвичай, нерозуміння учнями вимог до них. У такій ситуації зауваження повисають у повітрі, погіршують обстановку на уроці, створюють нервову атмосферу, позбавляють дітей радості. Недосвідчені вчителі, роблячи зауваження, не враховують різниці між хлопчиками і дівчатками. При чому одна і та ж форма спілкування застосовується з учнями початкових і старших класів.

Неправильні способи спілкування призводять до протиставлення наставника своїм учням. Це наштовхує на пошук інших шляхів “боротьби” за порядок на заняттях. Одним із таких шляхів є профілактичні заходи, що створюють на уроках обстановку, коли порушення будуть просто неможливими. Якщо вчитель досконало опанував навчальний матеріал, він так організує школярів, що на сторонні справи у них просто не залишається часу. Так, уміння поєднати підрахунок при виконанні вправ (менше рахувати) з конкретними методичними вказівками дасть учителеві змогу “звільнити себе” для виконання прямих функцій - вчити.

Хорошій робочій атмосфері на заняттях сприяє також прагнення вчителя виправляти типові помилки. При цьому вчитель може “не зауважити” порушень до певного часу, якщо відчуває, що в певній ситуації він ще не може проти них боротись. Але якщо зауваження зроблено, то треба домогтися належної реакції на нього. Форма зауваження повинна залежати від того, свідомо учень порушив дисципліну, чи мимоволі.

Не в усьому треба бачити порушення. Адже заняття фізичними вправами - високоемоційні, а учням притаманно виражати свої емоції. Показником майстерності вчителя, без сумніву, є уміння гасити негативні емоції і закріплювати позитивні. Треба частіше акцентувати увагу на успіхах учнів і використовувати цей прийом у роботі зі слаборозвинутими дітьми, дівчатами, первачками.

Результати досліджень психологів свідчать про те, що вже трирічні діти здатні виконати завдання лише в тому випадку, коли їм зрозумілий сенс завдання. Запорука успішної роботи - це сприйняття завдання як “потрібного мені”. Тільки тоді можна сподіватися на перехід від “чистого виконавства” до співдружності, а надалі - до самостійності.

У роботі зі школярами не можна обмежуватися тільки вказівками вчителя. Доцільно широко налагодити зворотний зв'язок, більше питати самих учнів, щоби знати, як вони розуміють учителя. Л.Толстой, аналізуючи стосунки в Ясно-Полянській школі, виявив, що багато чого можна навчитись у своїх учнів. Він підкреслював, що виховання дітей сприяє самовдосконаленню педагога. Адже між суб'єктами виховання виникає причинна залежність. Вчинки і дії вчителя змінюють поведінку учнів, викликають їх дії, які, в свою чергу, впливають на форми, методи та засоби діяльності вчителя. Отже, для характеру динаміки взаємодії вирішальне значення мають обидва суб'єкти, але особливо, учні. Невипадково останнім часом зріс інтерес кращих учителів до оцінки їхньої діяльності з боку учнів.

Отже, вчитель завжди повинен залишатись учнем. І чим більше в учителеві учня, тим вищий його професіоналізм.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб створити на уроках умови, за яких кожен учень знайшов би своє, особисто йому необхідне.

Генезис проблеми взаємин учителя й учнів засвідчує, що прогресивна вітчизняна педагогічна теорія і практика вирішальну роль у формуванні цих взаємин відводила вчителеві, який повинен бути до цього спеціально підготовленим. Головним суб'єктом виховної діяльності прогресивні педагоги-просвітителі вважали учня, а тому намагалися пробуджувати його активність, самосвідомість і саморозвиток.

В. Сухомлинський вважав педагогічно доцільні стосунки одним із найголовніших напрямів роботи в школі. Він пояснював, що мудрість влади людини над людиною, а тим паче дорослою людини над дитиною - це майстерність, глибоке сердечне проникнення у світ дитячих думок і почуттів. Він переконливо довів, що характер відносин педагогів і дітей залежить від професіоналізму вчителя [ 79 ].

Для того, щоб учитель фізичної культури став майстром у розв'язанні педагогічних завдань, йому необхідно цілеспрямовано розвивати свої загально педагогічні й спеціальні (з урахуванням специфіки своєї професії) здібності, включаючи і рухові.

Відзначимо, що праця вчителя фізичної культури, незважаючи на велику питому вагу тут рухового компонента, є розумовою. Результатом його професійної діяльності залежать, як і у вчителів інших предметів, головним чином, від широти й гнучкості розуму. Для того, щоб стати професіоналом, учитель фізичної культури повинен багато знати. Зокрема, він має оволодіти теорію навчання і виховання, знаннями медико-біологічного циклу, теорією і методикою фізичного виховання, методикою застосування ТЗН, комп'ютерних технологій.

Педагогічна діяльність учителя, як відомо, реалізується сукупністю різноманітних дій в певних педагогічних ситуаціях, які підпорядковані навчально-виховним цілям і спрямовані на вирішення конкретних педагогічних завдань. Упорядкована сукупність таких дій визначає виконання певної педагогічної функції вчителя.

Усі педагогічні функції поділяють на дві групи. До першої входять орієнтацій на, розвиваюча, мобілізуюча (та, що стимулює розвиток) і інформаційна функції, основою яких є дидактичні, академічні, авторитарні, комунікативні здібності людини. У процесі професійно-педагогічної підготовки вчителя треба діагностувати рівень розвитку цих здібностей і цілеспрямовано формувати ті з низ, прояв яких виявився недостатнім.

Узагальнення матеріалів багатьох досліджень другої групи (організаційно-структурних) функцій дозволяє визначити, що до неї входять такі педагогічні функції: конструктивна, організаторська, комунікативна і гностична (дослідницька).

Конструктивна функція вчителя забезпечує:

– визначення мети і завдань навчально-виховного процесу;

– відбір навчального матеріалу, який слід засвоїти учням, його систематизацію;

– проектування діяльності учнів із засвоєння навчального матеріалу;

– проектування власної майбутньої діяльності і поведінки у взаємодії з учнями;

– підбір адекватних засобів, методів і методичних приймів, способів організації і форм навчальної, тренувальної і виховної роботи;

– виявлення розбіжностей між запланованим і досягнутим.

Організаторська функція реалізується через:

– забезпечення різноманітних видів навчальної діяльності учнів;

– організацію учнівського колективу, його згуртування і націлення на вирішення навчальних завдань;

– організацію позакласної і позашкільної роботи з фізичного виховання учнів;

– матеріально-технічне забезпечення педагогічного процесу;

– організацію власної діяльності і поведінки під час безпосередньої взаємодії з учнями на уроках і позаурочних заняттях (розподіл робочого часу, інструктування, контроль, дозування навантаження тощо.)

Оволодіваючи організаторськими вміннями, майбутні педагоги у процесі практики поступово досягають таких рівнів:

– репродуктивного, за якого особа діє за інструкцією або наслідує організаторські дії вчителя чи інших осіб;

– адаптивного, за якого студент пробує застосувати досвід організаторських дій у нових, але типових ситуаціях;

– моделюючого, за якого студент за завданням педагогів планує і реалізує організаторські дії, які забезпечують виконання певних колективних завдань учнів, або окремих дітей;

– творчого, за якого студент проявляє достатню самостійність та ініціативу, організуючи педагогічну доцільну діяльність учнів; уміє ставити за мету і завдання, забезпечити їх виконання, оцінити результати діяльності.

Зрозуміло, що не кожен студент може оволодіти організаторськими здібностями на творчому рівні. Проте найактивніші оволодівають ними, що дозволяє стверджувати: майбутній учитель за роки навчання може і повинен нагромадити досвід організаторської роботи, повинен уміти організовувати фізкультурно-спортивне життя учнівського колективу.

Комунікативна функція передбачає:

– встановлення ділових і неформальних особистих стосунків з окремими учнями і групами учнів;

– ділове спілкування з іншими вчителями та адміністрацією школи;

– контакти з державними і громадськими фізкультурно-спортивними організаціями;

– налагодження взаємодії з батьками учнів;

– уміння знаходити меценатів (спонсорів).

Культура педагогічного спілкування починається з самовизначення позиції вчителя щодо своєї професійної учительської ролі. Це самовизначення розкриває ставлення вчителя до учнів і їх батьків, колег, керівництва школи, до суспільства, чиє замовлення виконує.

Гностична функція передбачає вивчення:

– змісту і способів впливу на учнів на основі розуміння їх внутрішнього стану;

– вікових і індивідуальних особливостей учнів;

– особливостей процесу і результатів власної діяльності, її вад і переваг.

Гностична функція вчителя є провідною, оскільки пізнавальна діяльність у процесі навчання є основним видом діяльності, без якого неможливі (або стають неповноцінними) всі інші її види.

Гностична функція реалізується ефективно, якщо її результатом є правильна самооцінка, самоконтроль, самосвідомість, само проектування, самоуправління тих, хто навчає і навчається.

Без реалізації гностичної функції педагогічна діяльність учителя неефективна і формальна.

Реалізація вчителем професійних функцій визначає значною мірою ту атмосферу, в якій працюють учні. Хороший учитель опирається, перш за все, на глибокі знання змісту навчального матеріалу, на володіння методами викладання і на вміння розвивати у своїх учнів суспільно значущі мотиви для поглибленого засвоєння навчального матеріалу. Додамо, що характер атмосфери, в якій проходить навчання, дуже важливий для формування особистості учня. У процесі фізичного виховання вчитель допомагає учням краще пізнати самих себе, реалізувати свої сили і здібності.

Для реалізації педагогічних функцій учитель повинен володіти педагогічним вміннями.

Педагогічні вміння представляють собою сукупність різноманітних дій учителя. Вони виявляють індивідуальні особливості вчителя і свідчать про його предметно-професійну компетенцію.

Всю різноманітність педагогічних умінь можна об'єднати в дев'ять груп.

До першої групи відносяться вміння:

– формувати педагогічні завдання;

– орієнтуватись на учня як на активного співучасника навчально-виховного процесу, що розвивається, має власні мотиви і цілі;

– передбачати і при потребі трансформувати педагогічні ситуації;

– гнучко міняти педагогічні завдання відповідно до змін педагогічної ситуації;

– з гідністю виходити із складних педагогічних ситуацій;

– передбачити близькі і далекі результати вирішення педагогічних завдань.

Друга група педагогічних умінь включає три підгрупи:

Підгрупа “чого навчати” передбачає вміння:

– уміння формувати навчальну програму, виділяти в ній ключові ідеї навчального предмета, оновлювати його зміст;

– здатність формувати в учнів спеціальні вміння і навички, здійснювати між предметні зв'язки.

Підгрупа “кого навчати” передбачає вміння:

– вивчати індивідуальні можливості учнів;

– виявляти зону можливого розвитку учнів, умови їх переходу з одного рівня розвитку на другий, враховувати можливі труднощі учнів;

– плануючи й організовуючи навчально-виховний процес, виходити із мотивів учнів;

– розширювати простір для самоорганізації учнів;

– працювати з учнями, що мають різні здібності, формувати для них індивідуальні програми.

Підгрупа “як навчати” включати вміння:

– підбирати і застосовувати комплекси прийомів і форм навчання та виховання враховувати при цьому затрати сил і часу учнів та вчителя;

– порівнювати й узагальнювати педагогічні ситуації та комбінувати їх;

– здійснювати індивідуальний підхід до учнів та організовувати їхню самостійну навчальну діяльність;

– варіативно вирішувати педагогічні завдання.

Третя група включає педагогічні вміння:

– використовувати набуті знання та передовий педагогічний досвід;

– хронометрувати і фіксувати процес і результати своєї праці;

– зіставляти труднощі учнів і якість своєї праці;

– бачити сильні і слабкі сторони своєї праці, оцінити свій стиль, аналізувати свій досвід, порівнювати його з досвідом інших учителів.

Четверта група включає вміння вчителя створювати умови психологічної безпеки в спілкуванні і реалізації внутрішніх резервів учнів.

П'ята група включає вміння:

– зрозуміти позицію учня, “читати” його внутрішній стан, проявити інтерес до його особи та орієнтуватись на його розвиток;

– володіти засобами невербального спілкування (міміка, жести тощо);

– стати на позиції учня;

– створити обстановку довіри і терпимості;

– використовувати переважно організаційний вплив, а не дисциплінарний;

– користуватись демократичним стилем керівництва;

– подякувати учневі, а за необхідності в попрохати вибачення у нього;

– однаково ставитись до всіх учнів;

– відмовитись від корпоративного стереотипу “вчитель завжди правий”;

– з гумором поставитись до окремих моментів педагогічної ситуації, не зауважувати деяких негативних моментів, бути готовим посміхнутись, володіти тонами і півтонами, слухати і чути учнів, не перебивати їх мови і навчальних дій.

Шоста група - це, перш за все, вміння:

– утримувати стійку позицію педагога, який розуміє значущість своєї професії, може долати труднощі заради її соціальної цінності;

– реалізувати і розвивати свої педагогічні здібності;

– управляти своїм емоційним станом;

– здійснювати творчий пошук.

Сьома група об'єднує вміння:

– створювати перспективу свого професійного розвитку, визначати особливості свого індивідуального стилю, використовувати все позитивне із своїх природних даних;

– удосконалювати свої сильні сторони й усувати слабкі, бути відкритим у пошуку нового, переходити з рівня майстерності на рівень творчості, новаторства;

Восьма група передбачає вміння:

– виявляти знання, вміння і навички учнів на початку і в кінці навчального року та оцінювати їх;

– оцінювати навчальну діяльність учнів та їх здатність до самооцінки і самоконтролю;

– виявляти педагогічні відставання й усувати їх;

– стимулювати готовність учнів до самонавчання і безперервного самовдосконалення.

Дев'ята група - це уміння:

– побачити особистість учня загалом у взаємозв'язку того, про що він говорить, думає і які його вчинки;

– створювати умови для вдосконалення недорозвинених рис особи окремих учнів.

Названі уміння піддаються свідомому вихованню і самовихованню. Залежно від їх співвідношення, рівня розвитку і конкретного поєднання формується індивідуальний стиль діяльності вчителя.

Педагогічні вміння, сформовані на основі особистих здібностей для виконання педагогічних функцій, лежать в основі педагогічної майстерності.

Педагогічна майстерність визначається як мистецтво навчання і виховання, що постійно вдосконалюється. Вона передбачає наявність педагогічних здібностей, загальну культуру, компетентність, широку освіченість, психологічну грамотність та методичну підготовку; здатність зрозуміло викладати учням навчальний матеріал, робити його доступним для дітей, викликати інтерес до предмета, активізувати учнів. Учитель повинен уміти (за потреби) належним чином реконструювати, адаптувати навчальний матеріал, трудне роботи легким, складне - простим, незрозуміле - зрозумілим.

Сьогоднішнє розуміння професійної майстерності включає здатність не тільки доносити знання, популярно і зрозуміло викладати матеріал, але й організовувати самостійну роботу учнів, розумно й тонко “диригувати” пізнавальною активністю учнів, спрямовувати її в потрібному напрямі.

Усі названі компоненти майстерності проявляються не окремо (то як знання, то як уміння тощо), а інтегрально, у діях і вчинках, в умінні вирішувати поставлені педагогічні завдання, у здатності організувати навчально-виховний процес.

Завдяки педагогічній майстерності вчитель реалізує свої професійні функції: передає учням соціальний досвід, формує в них соціальні й особисті якості, готує до життя.

У практичній діяльності вчителів використовується спеціальні прийоми викладання, які сприяють підвищенню рівня засвоєння школярами навчального матеріалу.

Сукупність таких прийомів становить педагогічну техніку вчителя. Вона включає в себе: техніку мовлення, міміку, пантоміміку, управління емоціями (Схема 1.2). Відмінності між діяльністю вчителя й учня під час навчання полягають у тому, що діяльність першого переважно розумова, а другого - розумово-практична.

Пояснюючи школярам навчальний матеріал, учитель має ретельно контролювати своє мовлення. Воно повинно бути як не дуже гучним, так і не дуже тихим. Мовна діяльність учителя фізкультури характеризується рядом специфічних особливостей. Йому нерідко доводиться напружувати свій голос через наявність сторонніх шумів під час проведення занять на спортивних майданчиках або в спортивному залі. Невипадково одним із професійних захворювань учителів фізичної культури є ушкодження голосових зв'язок.

Учитель впливає на учнів не тільки словами, а й мімікою (вираз обличчя, очей), пантомімною (рухи голови, рук, тулуба, ніг). Виразом обличчя, очима, бровами вчитель показує дітям радість, задоволення, зацікавленість, уважність чи байдужість, стурбованість, здивування, осуд, обурення. З одного боку, авторитетний учитель своєю мімікою може сказати учневі більше і вагоміше, ніж неавторитетний учитель довгими настановами. З іншого боку, спостережливий вчитель за виразом обличчя учнів легко “читає” не тільки їхній душевний стан і настрій, а й одержує інформацію про витривалість до різних фізичних навантажень. Ступінь втомлюваності, достатність відпочинку.

Не менший вплив на учнів справляє пантоміміка вчителя. Виразні, плавні жести, правильна постава, розпрямлені плечі, красива, добре підігнана спортивна форма свідчать про розвинутість у вчителя фізкультури почуття власної гідності, впевненості у своїх фізичних і духовних силах. І навпаки, сутулість, опущене підборіддя, розв'язаність чи тривожність, метушливість або скованість рухів, недбалість в одязі викликають в учнів негативне ставлення до вчителя, призводять до зниження його авторитету.

Голос, міміка, пантоміміка піддаються самотренуванню. Через 2-3 місяці роботи вчителя над собою всі ці компоненти педагогічної техніки значно вдосконалюються.

Управління емоціями. Як і будь-якій людині, вчителю фізичної культури притаманні особисті переживання, радощі й прикрощі, що позначаються на його духовному, психічному стані. Однак педагог не має права показувати на уроках свої переживання дітям. Настрій вчителя передається учням і, здебільшого, відбивається на їхніх навчальних результатах. Занадто вразливі діти стають дратівливими й агресивними. Водночас, такі якості вчителя, як образливість, дратівливість, дуже шкодять його авторитету. У старі роздратування вчитель може несправедливо покарати учня.

Дратівливість є джерелом гніву. Гнів називають короткочасним божевіллям. Він супроводжується втратою контролю над своїми діями і вчинками. Гнів часто пов'язаний з грубістю, несправедливістю, які руйнують шанобливе ставлення дітей до вчителя. Педагог може іноді дозволити собі гніватися, але робити це він повинен педагогічно доцільно, не втрачаючи почуття міри.

Вміння вчителя тримати під контролем свідомості свої емоції у взаєминах з дітьми свідчить не тільки про сформованість у нього високо розвинутої педагогічної техніки, але є і показником високої духовної культури.

Професійна діяльність учителя фізкультури має багато спільного з будь-якою виробничою діяльністю. Вона включає у себе мету, засоби праці, технологію, виконавців.

Кінцевою метою занять фізкультурою є зміцнення здоров'я учнів, забезпечення їхнього всебічного розвитку, підготовка до життя. Кінцева продукція: знання, рухові вміння і навички, високій рівень фізичної підготовленості, особистісні якості учнів - моральні, емоційно-вольові, інтелектуальні, естетичні.

1.2 Модель організаційно-методичної підготовки вчителя фізичної культури до реалізації оздоровчо-вольової функції фізичного виховання молодших учнів

Наука, як відомо, це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Найбільш поширеним із застосовуваних шляхів пізнання є моделювання. Йому притаманне найбільш глибоке проникнення в теоретичне мислення і практичну діяльність дослідника. Методологічна функція моделювання полягає в тому, що цей метод є універсальним засобом прирощення знання, які дозволяють різко скорочувати затрати праці й час на проведення дослідження. Сьогодні моделювання використовується в усіх без винятку науках і на усіх етапах наукового дослідження. Евристична сила цього методу визначається тим, що за його складного до просто, небаченого і невідчутного до видимого і відчутного, незнайомого до знайомого тощо.

В.О. Сухомлинський трактує моделювання “як процес створення ієрархії моделей, в яких певно реально існуюча система моделюється в різних аспектах і різними засобами” [79; 120]. Практична цінність моделі в будь-якому педагогічному дослідженні в основному визначається її адекватністю вимірюваним сторонам об'єкту, а також тим, наскільки правильно враховані на етапах побудови моделі основні принципи моделювання (наочність, визначеність, об'єктивність), які у багатьох випадках визначають як можливість і тип моделі, так і її функції у педагогічному дослідженні [90; 20]. Під моделлю, стверджує В.О. Штофф, вважається уявно наведена або матеріально реалізована система, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, здатна замінити його так, що її вивчення дає нам нову інформацію про об'єкт [90].

Процес моделювання - це відтворення характеристик одного об'єкта на іншому, спеціально створеному для їх вивчення. За своїми завданнями розробка такої моделі має прикладний характер, тобто моделювання обумовлено раніше визначеною метою та орієнтоване на практичне застосування результатів. Однак такий характер моделі не виключає і теоретичних досліджень.

З огляду на це положення Ю.К. Чабанський зазначає, що моделювання допомагає систематизувати знання про явища або процеси, що вивчаються , підказує шляхи їх цілісного відображення, намічає більш повні зв'язки між компонентами, відкриває можливості для створення цілісних класифікацій. Створення спрощених моделей - дієвий засіб перевірки дійсності та повнота теоретичних уявлень про різні галузі знання [65].

Модель має декілька застосувань: по-перше, вона чітко визначає компоненти, які складають систему, по-друге, достатньо схематично та точно подає зв'язки всередині модельованого об'єкта можна порівняти із зв'язками всередині моделі, по-третє, модель генерує, породжує питання, і, нарешті, вона стає інструментом для порівняльного вивчення різних галузей явища, процесу.

При цьому моделі можуть бути матеріальними та ідеальними, речовими і знаковими, мати форму просторового аналогу, образу, математичного або особливим чином побудованого словесного опису. Подальше дослідження моделі дає нову інформацію про об'єкт і процеси, дозволяє вивчати закономірності, недоступні для пізнання іншими способами. Моделювання як одна із основних категорій теорії пізнання використовує спеціально побудовані моделі, які вивчаються для визначення або уточнення характеристик і раціоналізації способів заново конструйованих об'єктів.

Таким чином, моделювання стає специфічним методом дослідження організованих об'єктів. Нова інформація виникає на всіх етапах конструювання моделі:

· у ході дослідження об'єкта;

· у формі самої моделі, яка дає елементи новизни вже у зв'язку з організацією існуючого знання;

· як результат подальшого розумового модельного експерименту [65].

Модель, на думку Г.О Балла, може бути як вторинна відносно модельованої системи, такі первинна. Моделями, що є первинними відносно модельованих систем, виступають проекти, приписи, прогнози тощо [65]. Цей аспект особливо важливий, бо сьогодні у педагогічних дослідженнях все яскравіше виявляються тенденція переходу на шлях попереднього проектування навчально-виховного процесу з подальшим відтворенням проекту [ ]. У цьому розумінні треба говорити про моделі майбутніх результатів. фізичний виховання воля учень

Можна виділити такі етапи моделювання:

· попередній аналіз процесу;

· створення і подальше вивчення моделі;

· перенесення отриманої інформації на досліджуваний процес;

· аналіз достовірності, ефективності моделі;

· корекція моделі.

До моделювання звертаються тоді, коли неможливо одразу приступити до пізнання сутності зацікавленого об'єкта і немає умов для безпосереднього оволодіння ним. Педагогічний зміст моделі виявляється в тому, що вона дозволяє виділити актуальні та перспективні завдання навчально-виховного процесу, виявити, вивчити та науково обґрунтувати умови можливого зближення між вірогідними, очікуваними та бажаними змінами об'єкта, що вивчається.

Відзначимо, що ідеалізовані моделі об'єктів, явищ, процесів застосовуються майже в абсолютній більшості досліджень, що використовують системний підхід, оскільки відомо, що будь-яка система моделюється. За метою моделі поділяються на структурно-системні, структурно-функціональні, програмно-цільові тощо. При розробці моделей особлива увага звертається це на визначення підструктур відносно цілісної системи, а на пошук оптимальних зв'язків між ними. Певним різновидом застосування моделювання є розробка концепцій, статусів, положень про функціонування навчально-тематичних планів. В окремих випадках розробляються моделі професійних якостей фахівця, його професіограми, а також комплексні моделі підготовки робітників за тим чи іншим фахом.

Моделювання як один з методів наукового дослідження широко застосовується і в педагогіці. Метод моделювання є інтегральним, він дозволяє об'єднати емпіричне та теоретичне в педагогічному дослідженні, тобто поєднує у процесі вивчення педагогічного об'єкта експеримент з побудовою логічних конструкцій та наукових абстракцій [c187].

І, нарешті, відзначимо, що моделювання є вихідним методом наукового пізнання та його центральним методологічним засобом, суть якого полягає в заміщенні об'єкта спеціальною моделлю, що відтворює головні особливості оригіналу, та проведення за її допомогою необхідних досліджень.

Наведемо, як приклад, модель “Школи здоров'я” [гімназія «Надія» - м. Бердянськ. Автори: професор Є.Павлютенков, директор В.Сергієнко]

Схема 1.3 Модель “Школи здоров'я ”

Школа як система	Підсистеми
	управлінська	дидактична	виховна	Науково-методична	Суспільно-педагогічна
Єдність і взаємозв'язок усіх компонентів системи призводить до підвищення її цілісності та зростання результативності. А послаблення уваги до будь-якого компонента призводить до зниження якості, втрати ефективності, перевантаження учнів.	Мета: забезпечити оптимальне функціонування Школи як цілісної соціально-педагогічної системи, умови ефективної діяльності всіх підсистем школи	Мета: забезпечити сприятливі умови фізичного, інтелектуального, психологічного, соціального становлення особистості школярів, досягнення ними рівня освіченості, що відповідає ступеню навчання, потенційним можливостям учнів із урахуванням їхніх пізнавальних можливостей та схильностей	Мета: забезпечити умови індивідуального розвитку, урахування особистих досягнень учнів, стимулювання їхньої творчої активності, найбільш повну самореалізацію в різних видах позаурочної діяльності, реалізацією їхніх схильностей і інтересів через насичене освітнє середовище	Мета: забезпечити зростання рівня професійної компетентності вчителя як умови реалізації цілей розвитку особистості учнів, удосконалювання навчально-виховного процесу	Мета: установити і реалізувати зв'язки школи із батьками учнів, установами та організаціями для реалізації цілей навчання і виховання школярів

Зазначимо, що у плані нашого дослідження вивчення досвіду роботи школи здоров'я міста Бердянська, а також ґрунтовний аналіз самої моделі (автори - проф.Є.Павлютенков та директор гімназії В.Сергієнко), дозволив нам визначити важливу складову цієї моделі - «Учень - збереження власного здоров'я».

Розкриємо її основні компоненти:

· знання анатомо-фізіологічних особливостей свого організму;

· розуміння акселерації та її наслідків;

· запобігання шкідливим звичкам (наркоманія, алкоголізм тощо);

· запобігання СНІДу;

· ствердження здорового способу життя.

Провідна ідея - здоровий спосіб життя. Основні напрямки роботи:

надання учням методик захисту від фізичної та психічної втомленості, незадоволеності собою, розчарування, фобії, невпевненості, стресів; розвивати вміння культурного захисту від несправедливості, вміння відстоювати свою позицію та відновлювати мирні стосунки; вміння вирішувати конфлікти без стресів; здатність до релаксації; навчити учнів цивілізованому відпочинку та адекватній самооцінці.

Звертаємо увагу, що серед основних напрямків роботи по формуванню здорового способу життя треба виділити перший та другий, які передбачують проведення цілеспрямованої системної роботи по формуванню вольових якостей учнів початкової ланки.

Отже, найважливіші цінності освіти - не тільки дитина, а й педагог, здатний до розвитку задатків, таланту дитини, до її соціального захисту, збереження індивідуальності. Тому особистісно орієнтована підготовка в шкільній і педагогічній освіті взаємопов'язані.

Рішення питання про сумність, зміст, структуру і критеріях готовності майбутнього вчителя фізичної культури до реалізації оздоровчо-вольової функції фізичного виховання молодших школярів потребує визначених компонентів дії змісту. Ми визначаємо готовність майбутнього вчителя фізичної культури до реалізації оздоровчо-вольової функції фізичного виховання як складне інтегроване поняття, що передбачає єдність теоретичної, практичної і психологічної підготовки студента до здійснення оздоровчого - гуманного педагогічного процесу у початковій освіті. Ми виокремлюємо наступні компоненти готовності: мотиваційний, когнітивний, особистісний та комунікативний.

Мотиваційний - сукупність мотивів, адекватне до мети та завдань організації діяльності з формування вольових якостей молодших учнів;

Когнітивний - сукупність знань необхідних для організації роботи сформовано вольових якостей молодшого школяра;

Операційний - сукупність умінь і навичок оздоровчо-вольової діяльності;

Особистісний - наявність професійних та ціннісних якостей;

Комунікативний - здатність до взаємодії з учнями.

Зважаючи на вихідні положення, модель організаційно-методичної підготовки майбутніх вчителів фізичної культури до організації роботи сформування вольових якостей учнів початкової школи представлено на рис. 1.4.

На нашу думку, підготовка майбутніх вчителів фізичної культури до організації роботи з формування вольових якостей молодших учнів повинна здійснюватися шляхом упровадження організаційно-методичних умов, які являють собою обставини та фактори, від яких залежить підготовка студентів до певного виду діяльності.