100

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Діяльність любого підприємства, яка здійснюється в різних галузях економіки та різних організаційно-правових формах потребує залучення певного капіталу для фінансування операцій, визначення обсягів реалізації.

Успіх здійснення операцій безпосередньо залежить від ефективного використання в процесі господарських операцій наявних ресурсів. Відтак для узгодження різних видів діяльності існує специфічна функція - управління, яка забезпечує планування, організацію, мотивацію, контроль та регулювання діяльності.

Головним елементом в управління є витрати, останніми роками простежується тенденція трактування виробничого обліку як джерела даних про витрати.

Такий підхід логічний, оскільки дані про витрати використовуються підприємствами як для оцінки запасів та визначення фінансових результатів, так і для прийняття управлінських рішень на різних стадіях і рівнях управління.

Предметом дослідження є витрати, їх динаміка та структура, а також політика управління на підприємстві.

Метою досліджень даної роботи є розгляд та вивчення наступних аспектів політики управління витратами:

· економічна характеристика витрат та їх класифікація на підприємстві;

· розподіл затрат для визначення собівартості транспортних послуг;

· управління операційним прибутком та витратами;

· державне регулювання цін на підприємстві;

· аналіз використання ресурсів та управління витратами;

· шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства.

Об'єктом виступає комунальне підприємство «Херсонкомунтранссервіс», головною метою якого є забезпечення транспортом населення Херсону.

1. Теоретично-методологічна сутність поняття «управління витратами»

1.1 Економічна характеристика витрат та їх класифікація на підприємстві

Виробничою функцією фірми є створення економічних благ - товарів, послуг. Виробництво товарів та послуг є процесом використання людської праці у двох формах - живої праці та праці, уречевленої в засобах виробництва, а також використання природних факторів. Тобто, воно є одночасно споживанням чинників виробництва, а також їх витрачанням. Спожиті у процесі виробництва жива та уречевлена праця становить сутність поняття «витрати виробництва».

Витрати виробництва - витрати різних видів економічних ресурсів, безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ (сировина, праця, основні засоби, послуги, фінансові ресурси).

Якщо розглядати витрати живої та уречевленої праці у перетвореній (вартісній та грошовій) формі, то витрати уречевленої праці (засобів виробництва) поставатимуть як витрати постійного капіталу, а витрати живої праці - як витрати необхідної та додаткової праці. Витрати уречевленої та живої праці утворюють вартість виробленого товару.

Витрати виробництва є однією з найважливіших категорій теоретичної економіки. За досконалої конкуренції вони впливають не тільки на розмір прибутку підприємства, а й на розширення виробництва, на можливість роботи фірми на певному ринку взагалі.

Витрати вивчались багатьма економістами. Теорія витрат Карла Маркса заснована на двох принципових категоріях: витрати виробництва; витрати обігу, пов'язані з їх реалізацією (купівлею-продажем).

В межах останніх він вирізнив чисті та додаткові витрати обігу. Чисті витрати на купівлю-продаж, заробітну плату продавців і касирів, маркетинг, утримання торгових підприємств, консультації, рекламу, касові операції тощо. Додаткові витрати стосуються зберігання, транспортування, сортування, розфасовки тощо. Такі витрати збільшують вартість товару.

Вивчаючи витрати суспільства і витрати підприємства, Карл Маркс дійшов висновку, що прибуток створюється не всім авансовим капіталом, а лише його змінною частиною, тобто робочою силою. При дослідженні цієї проблеми Карл Маркс абстрагувався від коливання цін навколо вартості та зміни витрат залежно від кількості виготовленої продукції.

Сучасні концепції витрат виробництва західних економістів (Маршалла, Кларка, Фішера, Найта, Самуельсона, Коуза) розвиваються з урахуванням цих особливостей. Відповідно до поглядів цих авторів витрати виробництва, що розглядаються з точки зору підприємця, який намагається отримати рівновеликий дохід на кожну грошову одиницю, витрачену на купівлю цих факторів. У зв'язку з цим найважливішою проблемою діяльності фірми є пошук найефективнішого варіанту використання факторів виробництва, оскільки за досконалої конкуренції фірма не може впливати на рівень ринкової ціни.

В остаточному результаті сукупна пропозиція як сума ринкової пропозиції окремих фірм залежить від рівня витрат виробництва, а вигляд кривої пропозиції безпосередньо пов'язаний з динамікою цих витрат.

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні.

Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Традиційна теорія визначена тим, що в короткостроковому періоді підприємство може змінювати тільки рівень виробничої потужності, а не саму потужність. При цьому оптимальний обсяг випуску - Q* на рисунку 1.1.

Рисунок 1.1. Надлишок потужності

Якщо попит на продукцію підприємства менший, наприклад Q₁, то буде мати місце невикористаний надлишок потужності Q* - Q₁, а SAVC₁ > SAVC*.

Нова теорія витрат припускає, що відрізок Q₁Q₂ на рисунку 1.2. характеризує запланований резерв по потужності, який може використовуватись без змін середніх змінних витрат. Наявність такого раніше встановленого резерву потужності дає змогу підприємству реагувати на зміни ринкових умов.

У довгостроковому періоді, відповідно до традиційної теорії, всі витрати підприємства є змінними. При цьому припускається, що довгострокові середні витрати спочатку знижаються до визначеного обсягу випуску, а потім збільшуються.

Послідовники нової теорії витрат припускають, що виробничі витрати безперервно знижуються зі збільшенням масштабу виробництва, в той час як управлінські витрати можуть збільшуватись. Тому конфігурація кривої LATC залежить від того, чи покриває зниження виробничих затрат ріст управлінських витрат чи ні, на рисунку 1.3.

Рисунок 1.3. Відсутність убуваючої віддачі

витрата управління собівартість послуга

Якщо зниження виробничих затрат значно покриває збільшення управлінських витрат, то криві LATC та LMC будуть мати вид, як на рисунку 1.4.

Рисунок 1.4. Криві LATC та LMC при відсутності фази убуваючої віддачі від масштабу

І тільки тоді, якщо ріст управлінських витрат покриє зниження виробничих витрат, криві LATC та LMC будуть мати традиційну конфігурацію.

Загальновизнано, що середні витрати у довгостроковому періоді, які містять затрати: на виробництво, управління, маркетинг; з ростом масштабу виробництва знижаються до досягнення підприємством визначеного розміру.

Дискусійним залишається питання, яка буде поведінка витрат після того, як визначений розмір буде досягне ний і чи завжди він існує. Дати відповідь на це питання неможливо, так як кожне виробництво має свої особливості, котрі необхідно ураховувати у конкретних розрахунках.

Значення функцій короткострокових витрат необхідно для визначення цін і обсягів випуску, а функції довгострокових витрат важливі для планування розвитку підприємства та його інвестиційної політики. Оцінка економічності від масштабу служить для ефективного регулювання ринку на державному рівні у відношенні монополій і об'єднань.

Підприємство є одним із головних ринкових агентів, при цьому припускається, що підприємство - це юридична особа, складена із сукупності фізичних осіб.

Питання про необхідність існування підприємств в умовах ринкової економіки уперше був поставлений у 1937 році Рональдом Коузом в статті «Природа фірми». Коуз виявив, що використання ринкового механізму суспільством потребує певних витрат, які були названі трансакціоними (transaction cost - англійською, від латинського - transactio - угода).

На відміну від виробничих, трансакціоні витрати виникають у сфері обміну у процесі налагоджування відносин між ринковими агентами при установленні чи передачі прав власності.

Взагалі, виділяють наступні види трансакціоних затрат:

· затрати пошуку інформації (про потенційних покупців та постачальників, ціни, характеристик товарів і послуг);

· затрати на проведення переговорів та укладення контрактів;

· затрати виміру;

· затрати специфікації та захисту прав вартості;

· затрати з юридичного захисту контракту і судові витрати.

Таким чином, трансакційні витрати виникають і до процесу обміну, у процесі обміну та після нього.

Якби існувала економіка, яка складалася з фізичних осіб і мала вид однорідного ринку, то величина трансакційних витрат була б велика за рахунок кількості угод. З іншого боку, при достатньо розвиненому розподілу праці будь-яке просунення продукту по технологічній схемі спричиняло би зміну власників, якості та кількості продукту. В цьому випадку трансакційні витрати також були б великі, у випадку чого більшості довелось би відмовитись від участі у ринковому обміні.

Отже, наявність трансакційних затрат підштовхує суспільство до знаходження як технічних, так і організаційних засобів по їх зменшенню. Одним із засобів мінімізації трансакційних затрат є організація підприємства.

Всередині підприємства зменшуються витрати пошуку інформації, тому що немає необхідності у постійному перезаключенні угод, а економічні відносини мають стійку характеристику. Тому у той мірі, в якої адміністративний контроль веде до економії на трансакційних затратах, «ієрархія» змінює ринок. Але було би помилкою вважати, що вся економіка має ґрунтуватися при повному усуненні ринку. Це пояснюється тим, що будь-яка ієрархічна організація, як і ринок, не звільнена від трансакційних витрат, котрі зростають із збільшенням їх масштабів.

Отже, у ринку немає абсолютних переваг «ієрархії», і у «ієрархії» - перед ринком. Тому коли підприємство приймає рішення, як організувати яку-небудь угоду - за допомогою зовнішнього постачальника чи використовуючи внутрішні ресурси - воно повинно зрівнювати витрати та доходи за обома варіантами.

Таким чином, підприємство становиться необхідним, коли завдяки йому досягає більш високої ефективності (сума виробничих трансакційних затрат мінімізується). Економічна ефективність потребує обмежень розмірів підприємства, якщо воно не в змозі відтворити результати, яких досягають два чи три більш дрібних.

Підприємство в теорії розглядається не просто як виробнича функція, а як коаліція власників факторів виробництва, зв'язаних між собою угодами, в результаті чого досягається мінімізація трансакційних витрат. У склад учасників підприємства входять: акціонери; кредитори; постачальники; керівники; робочі; споживачі; інвестори та інші.

Між названими власниками ресурсів здійснюються угоди. При цьому всі ресурси ділять на 3 групи: загальні; специфічні; інтерспецифічні.

Загальними називають ресурси, цінність яких не залежить від знаходження: як всередині, так і зовні вони оцінюються однаково.

Специфічні ресурси - це такі, цінність яких всередині підприємства більша ніж зовні.

Інтерспецифічні ресурси - взаємодовняючі, максимальна цінність яких досягається тільки на даному підприємстві. У випадку розпаду підприємства для кожного ресурсу неможливо знайти заміну на ринку чи в рамках іншого підприємства.

Таким чином, підприємство - це об'єднання, в основі якого лежить угода з приводу ресурсів, наявність яких дає ефект, що збільшує суму вкладів кожного учасника.

1.2 Розподіл затрат на підприємстві

Принцип поділення витрат на постійні та змінні використовується для визначення оптимального обсягу виробництва та продаж підприємства. Під «оптимальним» розуміють такий обсяг виробництва та продаж, при якому підприємство або отримує максимальний прибуток, або має мінімальні збитки. Один із способів визначення оптимального обсягу є зрівняння приросту виторгу та витрат підприємства, зв'язаних із розширенням виробництва. Приріст виторгу, зв'язаний зі збільшенням обсягу випуску має назву граничного доходу (граничного виторгу), а приріст витрат фірми - граничними витратами.

З ростом обсягу випуску граничний дохід може залишатися незмінним, або змінюватися. Якщо підприємство при розширенні обсягу продажу не змінює ціни реалізуємого товару і продає по одній і тій же ціні, то граничний дохід не змінюється і дорівнює ціні даного товару.

Інший випадок складається, якщо фірма при поширенні обсягу збуту знижує ціну продукції для поповнення кількості покупців. В цьому випадку граничний дохід буде меншим ціни товару.

При зростанні обсягу виробництва та продажу витрати підприємства можуть збільшуватись:

· рівномірно - в цьому випадку граничні витрати є величиною постійною і дорівнюються змінним витратам на одиницю товару;

· з прискоренням - в цьому випадку граничні витрати збільшуються зі збільшенням обсягу виробництва і продаж. Цей випадок зумовлений тим, що виробничих потужностей недостатньо для розширення обсягу виробництва, або тим, що зростають затрати на сировину, матеріали та інші фактори, витрати на які відносять до категорії змінних витрат;

· з сповільненням - якщо витрати на матеріали, сировину знижуються при рості обсягу випуску, граничні витрати знижуються.

Для знаходження оптимального обсягу виробництва і продаж здійснюється зрівняння граничного доходу і граничних витрат.

Більший прибуток забезпечує такий обсяг випуску і така ціна, при котрій граничний дохід буде максимально наближений до граничних витрат. Якщо додаткова одиниця продукції більше збільшує виторг, ніж видатки - прибуток збільшується. Якщо тільки додаткова продукція стане швидко збільшувати витрати, ніж виторг - прибуток почне скорочуватись. Більший прибуток тоді, коли граничний дохід та граничні витрати однакові.

Можливий і інший спосіб визначення більш вигідної ціни і обсягу реалізації - зрівняння виторгу та витрат фірми при усіх обсягах випуску і знайти такий обсяг при котрому прибуток буде найвищий. Поділ витрат на постійні та змінні досить умовний, а упродовж довготривалих проміжків часу зовсім відсутній, оскільки тоді всі витрати фірми є змінними.

Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати (АТС), які дорівнюють загальним витратам (ТС), поділеним на обсяг виробництва (Q) товарів (АТС = ТС / Q) цей вид витрат має особливе значення для розуміння ринкової стратегії підприємства, оскільки дає змогу з'ясувати - за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Порівняння середніх витрат підприємства з рівнем ціни за досконалої конкуренції є достатньою підставою для оцінки становища фірми на ринку (рисунок 1.14 а, б, в)

а) б) в)

Рисунок 1.14. Порівняння середніх витрат підприємства з рівнем цін

Якщо лінія ціни Р лише торкається кривої середніх витрат АС у мінімальній точці М (рис. 1.14 а), то це означає, що на цьому рівні ціни фірма спроможна покрити мінімальні середні витрати, отримуючи нормальний прибуток. Отже, їй однаково, залишатися у цій галузі чи ні. Якщо середні витрати нижчі за ринкову ціну (рис. 1.14 б), то фірма може працювати рентабельно в межах обсягу виробництва Q₁ - Q₂, отримуючи прибуток, більший за нормальний. Нарешті, якщо середні витрати за будь-якого обсягу виробництва вищі за ринкову ціну (рис. 1.14 в), то виробництво для фірми нерентабельне, а отже, від нього потрібно відмовитися або реорганізувати.

Форма кривих середніх витрат свідчить, що на початку виробництва великі постійні витрати розподіляються на незначний обсяг продукції, а зі зростанням виробництва постійні витрати розподіляються на все більшу кількість одиниць продукції, спричиняючи зниження середніх витрат до мінімуму в точці М. За розширення обсягу виробництва на величину середніх витрат впливають змінні витрати, які зростають, зумовлюючи збільшення і середніх витрат, отже крива середніх витрат від точки М рухається праворуч угору.

Показники середніх витрат не дають інформації про оптимальний обсяг виробництва, за якого фірма досягає не просто прибутковості, а максималізує загальну масу отримуваного прибутку. У зв'язку з цим певний сенс містить концепція граничних витрат.

Граничні витрати не залежать від постійних, оскільки постійні існують незалежно від виготовлення додаткової одиниці продукції. Концепція граничних витрат має стратегічне значення, оскільки дає змогу визначити витрати, величину яких підприємство може контролювати безпосередньо. Йдеться не тільки про витрати підприємства в момент виробництва останньої одиниці продукції, а і про зекономлені витрати під час скорочення обсягу виробництва на цю останню одиницю.

Якщо продуктивність кожної додаткової одиниці чинника виробництва є меншою, ніж продуктивність попередньої одиниці, то витрати на залучення цієї додаткової одиниці будуть більшими. Доти, поки гранична продуктивність зростатиме, граничні витрати будуть знижуватися.

Велике значення для фірми має зіставлення граничних і середніх витрат. Коли граничні витрати нижчі за середні, крива середніх витрат хилиться донизу. Коли граничні витрати вищі за середні, крива середніх витрат спрямовується вгору. Коли граничні витрати дорівнюють середнім, то середні витрати є мінімальними, а крива граничних витрат перетинає криву середніх загальних витрат у точці їх мінімуму. Саме досягнення мінімального рівня середніх витрат виробництва відповідає найефективнішому використанню ресурсів підприємства і вирішально впливає на вибір обсягу виробництва.

Альтернативними витратами є вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найбільш дохідній із всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати, які несе фірма, виробляючи певний обсяг продукції, залежать також від можливості змінити кількість усіх використовуваних ресурсів. Обсяг багатьох ресурсів (живої праці, сировини, палива, енергії) можна змінити досить швидко. Інші ресурси: площі виробничих приміщень підприємства; кількість машин та обладнання можна змінити лише упродовж тривалого часу, інколи кількох років. У зв'язку з цим необхідно розрізняти короткостроковий та довгостроковий періоди.

Короткостроковий період - період фіксованих потужностей, протягом якого підприємство не може змінити жоден із своїх виробничих чинників, але може змінити інтенсивність їх використання.

Довгостроковий період - період, що дає змогу змінювати потужності, тобто протягом якого підприємство може змінити кількість усіх використовуваних чинників, у тому числі й виробничі потужності.

У межах короткострокового періоду виробничі потужності фірми є незмінними, але обсяг продукції можна змінити, використавши більшу або меншу кількість живої праці, сировини та інших ресурсів, додаючи їх до незмінних або фіксованих чинників. Наприклад, фірма може залучити на тих самих виробничих потужностях додатків: трудові ресурси і додаткову сировину, збільшити кількість робочих змін і отримати завдяки цьому додатковий обсяг продукції.

Отже, витрати виробництва у короткостроковому періоді є витратами зафіксованих потужностей (виробничих), коли змінюється лише кількість живої праці, сировини, матеріалів.

Використання живої праці у виробничому процесі пов'язане із поняттями середнього та граничного продуктів праці.

Як і середній продукт, граничний продукт спочатку збільшується, а коли витрати праці перевищують три одиниці, починає знижуватися.

Закон спадної віддачі - взаємозв'язок між ресурсами та результатами виробництва, згідно з яким починаючи з певного моменту послідовне приєднання змінного ресурсу (праці) до незмінного (капіталу, землі) спричиняє скорочення граничного продукту в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.

Закон спадної віддачі діє протягом короткострокового періоду часу, коли хоча б один із виробничих чинників залишається незмінним, та за незмінної технології виробництва. Застосувавши нову технологію за тих же умов, можна забезпечити більший випуск продукції - цей закон діє і стосовно капіталу.

Отже, ефективність використання будь-якого виробничого чинника обмежена, і в цьому існує певна закономірність: із заміщенням капіталу у виробничому процесі більшою кількістю живої праці продуктивність праці буде зменшуватися. Аналогічно, коли жива праця буде заміщуватися зростаючою кількістю капіталу, продуктивність капіталу зменшуватиметься. Ефективне виробництво потребує збалансованого поєднання обох виробничих чинників.

Співвідношення між виробничими чинниками, виробничим процесом і обсягом виготовленої продукції описує виробнича функція. Її застосування дає змогу розрахувати максимальний випуск продукції виробництва. Виробнича функція відображає різноманітні технологічні способи поєднання виробничих чинників для випуску визначеного обсягу продукції за певною технологією. У зв'язку з розвитком технології підприємство може збільшити обсяг виробництва продукції за фіксованого набору виробничих чинників. Однією з найвідоміших виробничих функцій є виробнича функція Кобба-Дугласа. Характерна її особливість полягає в ому, що сума параметрів еластичності за виробничими чинниками дорівнює одиниці, тобто за збільшення витрат засобів праці та чисельності працівників на один відсоток, обсяг випуску продукції також зросте на один відсоток.

Вважається, що ця функція відображає лише екстенсивне розширення обсягів виробництва. Тому подальша модифікація функції Кобба-Дугласа потребує врахування інтенсивних чинників економічного зростання, тобто технологічного прогресу.

Виробничі функції пов'язані з досягненням максимального випуску продукції за найефективнішої комбінації чинників виробництва, тобто за найменших затрат.

Для кращого розуміння взаємозв'язку між максимальним випуском продукції за різноманітних комбінацій чинників виробництва використовують ізокванти.

Ізокванта - крива з нанесеними всіма поєднаннями виробничих чинників, використання яких забезпечує однаковий обсяг випуску продукції.

Протягом довгострокового періоду підприємство може змінити кількість використовуваних чинників виробництва (побудувати новий виробничий корпус, встановити додаткове обладнання). Стосовно галузі довгостроковий період достатній для поповнення новими фрмами, або для закриття існуючих. Тоді ж нівелюється відмінність між постійними і змінними витратами, оскільки всі ресурси, а отже і всі витрати є змінними. Тому при аналізі використовують поняття «загальні (валові) витрати виробництва» (ТС).

Витрати виробництва можуть бути представлені у вигляді ізокост. Ізокоста - пряма, яка охоплює всі можливі поєднання чинників виробництва, що мають одну й ту саму сумарну вартість, тобто всі поєднання двох чинників виробництва з рівними валовими витратами.

Для усвідомлення суті ізокости слід згадати, що валові витрати на виробництво певного обсягу продукції ТС дорівнюють сумі витрат на оплату робочої сили і капітальних витрат. Кожне значення валових витрат графічно можна зобразити окремо (С₀, С₁, С₂) (рис. 1.15)

Рисунок 1.15. Витрати підприємства

Випуск Q₁ може бути досягнутий за різних комбінацій чинників, розташованих на ізокванті Q₁:

- за витрат С₂ з використанням К₂ одиниць капіталу і L₂ одиниць праці;

- за витрат С₂ з використанням К₃ одиниць капіталу і L₃ одиниць праці;

- за витрат С₁ з використанням К₁ одиниць капіталу і L₁ одиниць праці.

Оскільки ізокоста С₁ є найнижчою, яка допускає випуск продукції Q₁, то цей варіант буде найдешевшим.

Точка дотику А ізокванти Q₁ і ізокости С₁ визначає набір чинників виробництва L₁ і К₁, який мінімізує витрати. Ця умова ще називається правилом найменших витрат, за якими витрати на виробництво будь-якого обсягу продукції стають мінімальними тоді. Коли граничний продукт на одиницю вартості кожного застосовуваного ресурсу є однаковим.

Протягом довгострокового періоду всі чинники виробництва є змінними, отже витрати пов'язані зі зміною кількості всіх зайнятих ресурсів, у тому числі виробничих потужностей. Це дає змогу протягом певного часу розширювати виробництво (виробничі потужності), знижуючи середні загальні витрати.

На величину витрат протягом довгострокового періоду впливає також ефект масштабу - економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва, яка виявляється у зниженні довгострокових середніх витрат на одиницю продукції. Але зниження витрат залежить від того, яким буде ефект масштабу - зростаючим, постійним чи падаючим.

Зростаючий (позитивний) ефект масштабу - ситуація в діяльності підприємства у довгостроковому періоді, коли подвоєння виробничих чинників спричиняє збільшення обсягу випуску продукції більше, ніж удвічі, тобто середні витрати виробництва зменшуються.

За постійного ефекту масштабу обсяг випуску продукції зростає пропорційно зростанню використаних чинників виробництва. Відповідно середня і гранична продуктивність чинників виробництва залишається незмінною. Отже, середні витрати виробництва теж не змінюються.

Постійний (незмінний) ефект масштабу - ситуація в діяльності підприємства протягом довгострокового періоду, коли зростання обсягу виробництва відбувається пропорційно зростанню виробничих чинників.

Падаючий (негативний) ефект масштабу - ситуація в діяльності підприємства у довгостроковому періоді, коли за подвоєння виробничих чинників обсяг випуску продукції збільшиться менш ніж у два рази, а середні витрати виробництва зростатимуть разом із обсягом виробництва.

Обсяги короткострокових і довгострокових витрат пов'язані з рішеннями фірми про зміну масштабів виробництва та про зміну розмірів самої фірми. Закономірністю є зниження середніх загальних витрат (АТС) за початкового розширення виробничих потужностей і подальшого їх зростання у випадку введення в дію зростаючих потужностей. Цю закономірність ілюструє рисунок 1.16 на прикладі п'яти різних за розміром підприємств.

Рисунок 1.16. Крива довгострокових середніх витрат: п'ять можливих розмірів підприємств

Крива АТС-1 показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого з п'яти підприємств, крива АТС-5 - для найбільшого.

Розподіл витрат не можливий без раціональної політики управління затратами.

У процесі підприємницької діяльності господарчі об'єкти здійснюють операції, які мають різноманітні витрати, необхідні для виробництва та реалізації продукції. Всі витрати необхідно раціонально контролювати, тому і існує управління на підприємстві.

Для прийняття рішень про планування складу, структури та величини поточних витрат використовують: фактичні дані про собівартість продукції та одержаного прибутку за попередній період; інформацію про витрати.

Управління витратами - це діяльність, пов'язана з впливом керуючого суб'єкта на керований об'єкт з метою досягнення певних результатів.

Об'єктами виступають фінансові відносини, в тому числі відносини, пов'язані з формуванням і використанням грошових коштів. Найважливіші об'єкти - це фінанси підприємств, організацій, установ, фінанси господарств, державні фінанси.

Суб'єктами управління виступають: держава (в особі законодавчих і виконавчих, в тому числі фінансових органів); фінансові служби підприємств, організацій і установ.

Сукупність всіх організаційних структур, які здійснюють управління витратами, утворює фінансовий апарат.

Управління діяльністю включає наступні функціональні елементи:

· планування займає важливе місце в управлінні витратами, тому що саме в ході планування кожен суб'єкт господарювання оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів, напрямки їх ефективного використання;

· оперативне управління, як комплекс заходів, що проводяться на основі оперативного аналізу конкретної фінансової ситуації. Мета оперативного управління - досягти максимального ефекту при мінімальних затратах шляхом своєчасної зміни фінансових відносин, маневрування фінансовими ресурсами;

· контроль, який пронизує всі стадії управлінської діяльності і в той же час має велике самостійне значення. В процесі контролю співставляють фактичні результати із запланованими, виявляються резерви.

Розрізняють стратегічне (або загальне) і оперативне управління фінансами. Стратегічне управління здійснюють: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; апарат Президента; Міністерство фінансів України.

Стратегічне управління - це управління на перспективу, виражається у встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу, виражається у встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу для реалізації цільових програм, пов'язаних з піднесенням економіки України, проведенням її структурної перебудови, конверсії оборонних галузей, зміцнення аграрно-переробного комплексу, а також вирішення соціальних проблем.

Оперативне управління фінансами здійснюють: Міністерство фінансів України; дирекція позабюджетних фондів; страхових організацій; фінансові служби міністерств; фінансові служби підприємств та організацій.

В сучасних умовах переходу до ринку необхідно покращити наукове обґрунтування рішень, що приймаються, використовувати нові методи мобілізацій та перерозподілу фінансових ресурсів, які раніше не використовувалися, зокрема з допомогою фінансового ринку. Важливо вивчати і використовувати досвід ринкових країн, а також країн Східної Європи, що перейшли на ринкові відносини.

В адміністративно-командній економіці протягом тривалого часу використовувалися одні й ті ж методи управління фінансами (витратами), вони були консервативними і не давали бажаного ефекту, розробка і впровадження нових фінансових важелів і нормативів проводилася дуже повільно (норматив розподілу прибутку, норм амортизаційних відрахувань, на соціальне страхування тощо). І тому в сучасних умовах гостро постала проблема пошуку альтернативних методів управління і впливу на суб'єкти господарювання, які відповідали б ринковій економіці.

Розподіл функцій в управлінні витратами між органами державної влади управління:

Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, приймає закони, в тому числі з фінансових питань, затверджує Державний Бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного Бюджету України і приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України, як вищій орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розробку проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Міністерство фінансів України, як центральний орган державної виконавчої влади, підвідомчий Кабінету Міністрів України:

· реалізує державну фінансову політику; складає проект Державного бюджету;

· організовує виконання Державного бюджету;

· забезпечує захист фінансових інтересів держави, здійснює у межах своєї компетенції контроль за виконанням фінансового законодавства;

· проводить методичну роботу з питань фінансового, бюджетного планування; складає квартальний розпис доходів і видатків;

· здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;

· контролює виконання державного бюджету, складає звіт про його виконання;

· розробляє пропозиції по удосконаленню податкової політики;

· здійснює контроль за випуском і обігом цінних паперів, бере участь в роботі керівних органів фондових бірж;

· забезпечує впровадження єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку і звітності;

· вивчає валютно-фінансові проблеми в галузі міжнародного економічного співробітництва;

· готує і подає до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вступу України до міжнародних фінансових організацій та членства в них;

· виконує ряд інших функцій у відповідності з Положенням про Міністерство фінансів України.

При Міністерстві фінансів України діють Державна контрольно-ревізійна служба, а також Державне Казначейство.

Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівней та державних валютних фондів, розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їх у подальшому.

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. І тому, основними завданнями казначейства є:

· організація виконання державного бюджету України і здійснення контролю за цим;

· управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в іноземній валюті та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;

· фінансування видатків Державного бюджету України;

· ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

· здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;

· розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною радою України;

· здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів;

· розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів цих рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Державна податкова служба в Україні має статус міністерства і є одним з органів виконавчої влади, створена з метою посилення контролю за справлянням податків, зборів та інших обов'язкових платежів, зміцнення виконавчої дисципліни. Головними завданнями служби є:

· здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів;

· розробка пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, прийняття нормативних актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

· формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб;

· проведення роз'яснювальної роботи серед платників податків з питань оподаткування;

· попередження та розкриття злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування.

У відповідності із Концепцією розвитку Міністерства фінансів України, розробленою вченими науково-дослідного фінансового інституту, цей орган повинен стати головним інструментом державного економічного регулювання. Для цього необхідно значно посилити роль підрозділів міністерства. Зміцнення потребує і контрольна функція міністерства, як за рахунок посилення контрольних повноважень самого міністерства щодо використання коштів державного бюджету.

Вдосконалення діяльності Міністерства фінансів України і перетворення його в координатора економічних реформ у країні передбачає значне розширення його функцій, зокрема таких як:

· розробка макроекономічної стратегії та макроекономічного прогнозування;

· розробка податкової та фіскальної політики;

· контроль за виробництвом і реалізацією;

· регулювання цін і тарифів.

1.3 Методика визначення собівартості і ціни послуг на підприємстві

В основу цін покладено не будь-які, а суспільно необхідні витрати. Вони формуються на підприємствах, які виготовляють основну масу продукції й мають середні у даній галузі продуктивність та інтенсивність праці. Такі середні показники формуються за умов зосередженості на цих підприємствах працівників із середнім рівнем освіти і кваліфікації, а отже відповідних здібностей підприємця та управлінського персоналу.

Ціна - повна сума грошей, що вилучається за товар. Повніше сутність ціни визначається в умовах товарного виробництва, поза як в основі товарних цін лежать не тільки суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу зміни попиту і пропозицій, переливання капіталу в ті галузі, виробництво товарів в яких не задовольняє потреби споживачів, з відповідними коливаннями цін (їх зростання в разі незадоволення платоспроможного попиту і зниження за перевищення пропозиції над попитом). За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

З виникненням монополій, олігополій (групових монополій) процес ціноутворення значно ускладнився, зокрема виникли монопольно високі та монопольно низькі ціни. З урахуванням цього доцільно давати таке визначення ціни:

Ціна - грошовий вираз монопольної ціни виробництва, в якому відображається дія законів вартості, попиту та пропозиції, панування монополій, в тому числі, олігополій.

Монопольні ціни - насамперед ціни виробництва. Зосереджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній домагаються найнижчих витрат виробництва (а, отже, і собівартості). Оскільки на цих підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7% загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на певний вид товарів є витрати виробництва на крупних підприємствах.

Сутність ціни комплексно розкривається у виконуваних нею функціях. Такими функціями є: облікова; розподільча; стимулююча.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину за виробництва відновлюваних товарів, не визнається споживчою, а тому зайва.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. За внутрігалузевої конкуренції перерозподіл вартості, насамперед додаткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. За міжгалузевої конкуренції перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм перерозподілу капіталів на користь галузей, в яких виробляють товари і послуги відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впровадження нової техніки, досконаліших форм і методів організації виробництва.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігопольні - в умовах панування олігополій; монопольні - в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже, і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Загалом в умовах панування монополій розрізняють монопольно високі та монопольно низькі ціни.

Монопольно високу ціну встановлюють товаровиробники під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми в разі укладання контрактів з монополіями, дрібні ферми під тиском транспортних та промислових компаній при постачанні сільськогосподарської продукції на ринок та її переробці.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розвинутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль над цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, причому в період економічної кризи він посилюється, поширюється майже на всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських компаній здійснюється через механізм формування і регулювання попиту, обсягів виробництва, продукції, практики «лідерства в цінах».

В Україні класифікація цін передбачає їх поділ на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни.

Оптова ціна підприємства - ціна, що складається із собівартості та прибутку.

Оптова ціна промисловості - ціна, за якої оптові торгівельні організації, купуючи у підприємств товари, продають їх підприємствам роздрібної торгівлі. Вони перевищують оптові ціни підприємств на величину торгівельної надбавки, яка складається з витрат обігу та прибутку оптової торгівельної організації.

Роздрібна ціна - ціна на товари, що продаються для особистого споживання в малих кількостях, у тому числі, поштучно.

Витрати обігу - витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати працівникам торгівлі.

Щоб компенсувати витрати виробництва і отримати щонайменше середній прибуток, підприємства повинні проводити раціональну цінову політику.

Можливості ціноутворення у значній мірі є фінансовою політикою фірми.

Ціноутворення - процес формування цін на товари і послуги. Існує три основні системи ціноутворення: ринкове ціноутворення; державне ціноутворення; затратне ціноутворення. Перед усіма комерційними і некомерційними організаціями в якості однієї із основних стає проблема визначення ціни на свої товари і послуги. В умовах ринка ціноутворення знаходиться під впливом економічних факторів. Вибір напрямку в ціноутворенні, головних підходів до визначення цін на нові та вже виготовлені вироби, послуги з ціллю збільшення обсягів реалізації, товарообігу, збільшення виробництва та укріплення ринкових позицій підприємства забезпечується на основі маркетингу.

Ціни знаходяться у взаємозв'язку з іншими сторонами діяльності; з рівнем цін - прибуток підприємства.

Сутність цілей направленої цінової політики складається із того, що установлення на товари низьких цін має ураховувати ситуацію на ринку, для того, щоб оволодіти його частиною та досягти запланованого обсягу прибутку та успішно вирішити всі стратегічні і тактичні задачі. У рамках цінової політики рішення (взаємозв'язок цін на товари в межах асортименту, використання знижок, забезпечення оптимального співвідношення своїх цін та цін конкурентів, формування цін на нові товари) мають вид єдиної інтегрованої системи.

Виробники товарів, послуг та робіт встановлюють ціни по-різному: у невеликих фірмах їх визначає керівник; у великих - відділи, менеджери; там, де ціни грають вирішальну роль, фірми звичайно організовують відділи цін.

Процес формування ринкових цін на товари, послуги включає ряд етапів:

· постановку задач ціноутворення;

· визначення попиту;

· оцінка витрат;

· аналіз цін і товарів конкурентів;

· вибір методу установлення ціни;

· визначення остаточної ціни;

· облік державного регулювання.

Якщо підприємство вважає, що головна мета - збільшення обсягів продукту, то у цьому випадку може використовуватись політика цінового проникнення - установлення на початковому етапі низьких цін на продукцію (цінова конкуренція). Створивши новий продукт, більшість підприємств реалізує за низькою ціною, така ціна зумовлює більший попит, що забезпечує збільшення масштабів виробництва даного товару. При такому виробництві досягається зниження витрат.

Але існує і інша комерційна ціль - отримання найвищого прибутку у короткостроковому періоді. Така потреба є результатом необхідності швидкої віддачі засобів чи виплаті грошових коштів. У цьому випадку встановлюють ціни з більшою питомою вагою прибутку. Якщо стан ринку та якість товару дає змогу надіятись на збут при даній ціні.

Широко використовується політика ціноутворення, розрахована на забезпечення стабільності асортименту продукції, що випускається.

Визначення попиту на товари чи еластичність попиту - це кількість товарів при різних рівнях цін, які можливо продати. Еластичність попиту показана на рисунку 1.17.



Рисунок 1.17. Крива еластичності попиту від ціни

Крива на рисунку 1.17 показує, яка кількість товарів необхідна при різних рівнях цін площа заштрихованих прямокутників (А, В, Д) - виторг від реалізації при різних рівнях цін. Найбільший обсяг виторгу у прямокутнику АБЗЖ при ціні А, а низький - при ціні В (прямокутник ВГУЖ). Але не завжди добре - максимальний обсяг реалізації, якщо він досягне ний при низькій ціні, не забезпечує достатньої кількості прибутку від виторгу.

Даний графік еластичності попиту від ціни показує, як зменшується кількість проданих товарів при рості цін на них та наскільки добре вона може зрости при визначеному скороченні цін. Для кожного товару крива еластичності попиту від ціни має свій вид і, більш того, змінюється з часом під впливом факторів.

Експертна оцінка еластичності попиту від цін покаже ту максимальну ціну, за яку товар підприємства буде спожитий.

Оцінка витрат та пошук шляхів їх зниження - обов'язкова робота на підприємстві, але дуже рідка, національні товаровиробники частіше не аналізують і не планують собівартість. Це робить їх беззахисними перед ситуацією, коли ріст цін натикається на бар'єр попиту із-за державних антиінфляційних заходів. З урахуванням того, що на внутрішньому ринку відкритий вільний доступ іноземним товарам, вітчизняним товаровиробникам важко, тому що рівень ефективності вони не збільшують, а відповідно, резерв зниження цін за рахунок економії витрат у них відсутній. Тому як би не кортіло вирішувати свої економічні задачі за рахунок збільшення цін, існує необхідність також ураховувати аналіз та зниження собівартості товарів для більш ефективної діяльності.

Чим більша ціна, тим в більших обсягах виробник випускає даний товар, але збільшення виробництва потребує додаткових інвестицій, а їх джерелом є прибуток. Тому, чим нижче собівартість, тим більший прибуток з кожної одиниці товару.

Якщо політика буде спрямована на отримання максимального прибутку з кожної одиниці товару, то підприємство буде збільшувати ціни.

Формула для визначення рівня ціни:

Ц = С / (1 - П) (1.1)

де С - собівартість;

П - питома вага прибутку в ціні.

На початковому етапі упровадження нового товару затрати високі і зростають по мірі збільшення випуску. Причина в тому, що звичайно в цей період технологія і організація виробничої діяльності ще недостатньо розроблені і тому низька продуктивність праці. Усунення таких факторів збільшення собівартості потребує деякого часу і на цей період необхідні фінансові резерви, для компенсації недостатньої величини прибутку.

Подальше рівняння собівартості та її зниження пов'язане з такими факторами:

· закінчується період очікування та росту продуктивності праці (за кожну одиницю продукції - менша величина заробітної плати);

· починається виявлятися «ефект масштабу» (ефект росту обсягу випуску продукції). Його сутність в тому, що у силу стабільності умовно-постійних витрат ріст обсягу випуску веде до накопичення величини цих витрат, яку необхідно включати в собівартість кожної одиниці продукції для покриття загальної суми цих витрат.

При різкому збільшенні обсягів виробництва витрати звичайно збільшуються у зв'язку з необхідністю додаткових вкладень у виробництво, пов'язаних з розширенням площі; придбанням додаткового устаткування; освітою працівників.

Якщо продукція має нестійкий попит, то даний приріст витрат у майбутньому окупиться і перейде у зниження собівартості.

При правильному визначенні обсягу випуску та ціни можливо добитися спочатку беззбитковості, а потім прибутковості виробництва. Але, якщо не урахувати зниження валового доходу від продажу товарів та прийняти міри для послаблення його наслідків, то виробництво може знову бути збитковим.

Криві валового доходу та собівартості можуть два рази перетинатися, а точки перехрещення мають інтерес у товаровиробників.

Аналізуючи ліву частину графіку - до першого перехрещення кривих доходу та собівартості. Тут крива собівартості проходить через криву доходу, то це означає, що на етапі розкручування підприємство здійснює свою діяльність зі збитком - виторг від реалізації нижчий, ніж витрати на виробництво. Ці величини однакові у точці, де криві доходу і собівартості перетинаються.

Дану точку називають, звичайно, «точкою беззбитковості», а вміння визначати умови досягнення такої точки є обов'язковим атрибутом. Точка беззбитковості служить порогом між збитковістю та прибутковістю комерційного підприємства.

Аналіз цін і товарів конкурентів - одна із самих важких задач. У ринкових умовах інформація про ціна частіше є комерційною таємницею виробника і отримати таку інформацію важко. Вивчення товарів та цін конкурентів має свою мету - виявлення ціни, при якій споживач не має переваг відносно виробника.

Цінова політика багатьох підприємств дуже часто недостатньо кваліфікована і містить наступні помилки: ціноутворення надмірно орієнтоване на витрати; ціни використовуються без зв'язку з іншими елементами маркетингу; не реагують на зміну ринкової ситуації.

За даними цінова політика більшості підприємств заключається у тому, що покрити витрати та отримати прибуток.

Мета цінової політики поділяється на:

· забезпечення існування підприємства на ринку;

· максимізація прибутку;

· максимальне розширення обігу;

· оптимальне збільшення збуту;

· «зняття вершків»;

· лідерство в якості.

Звичайно ціна і попит знаходяться у зворотній залежності друг від друга, але по окремим товарам ситуація інша.

Чутливість споживачів до зміни цін буде нижча, якщо:

· продукт знаходиться на ринку окремо від інших;

· споживачу невідомі товари-замінники;

· витрати споживача на продукт складають невелику вагу у сукупності витрат;

· споживач може частину витрат на придбання товару розділити з іншими;

· товар має високу якість;

· споживачі не мають можливості довго зберігати товар.

Визначений на основі цінової еластичності попит утворює верхню межу ціни. Нижчу межу ціни формують витрати.

Для забезпечення раціональної цінової політики підприємець зобов'язаний спів ставити структуру витрат з плановими обсягами виробництва і розрахувати короткострокові середні витрати. При збільшенні випуску продукції витрати одиниці спочатку знижаються до досягнення певного обсягу виробництва.