Вивільняючись із маґнетичного поля імперщини: обговорення в Інституті історії АН УССР праці М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?" (4 липня 1974 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

вивільняючись із маґнетичного поля імперщини: обговорення в інституті історії ан усср праці м. брайчевського «приєднання чи возз'єднання?» (4 липня 1974 р.)

О.С. Рубльов



Ідеться про історіографічну атмосферу першої половини 1960-х рр., наукові дискусії серед співробітників Інституту історії АН УССР, унаслідок яких виник задум і було написано знакову статтю М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966 р.). Простежується подальша доля як самої статті, так і її автора. Особлива увага звертається на владний задум «наукового спростування» теоретичних побудов М. Брайчевського, що його невдалою реалізацією стало «обговорення» в Інституті історії 4 липня 1974 р. Публікується стенограма цієї «дискусії».

Ключові слова: Брайчевський, стаття «Приєднання чи возз'єднання?», Переяславська рада 1654 р., українсько-російські відносини, Інститут історії України НАН України.

брайчевський історія інститут вчений



Повоєнний совєтський ґранд-наратив значною мірою був логічним продовженням централістичної концептуалізації російської історії з її «узаконенням» імперських устремлінь і територіальних захоплень, у тому числі відомої тези щодо «збирання» Москвою «русских» (до яких включалися й українські терени) земель. За такою логікою, теорія «найменшого зла», запропонована Й. Сталіним 1937 р., плавно перетікала в концепцію «найбільшого блага» з сакралізацією російських імперських злочинів і канонізацією «цивілізаційної місії» Росії/СССР. Ідеологічні заборони й обмеження щодо презентації української минувшини були значно ширшими в порівнянні з іншими республіканськими національними історіями. Тому переважна більшість українських істориків прагнула пристосуватися або ж прикритися великим совєтським каноном у вигляді «обрядової» фразеології та «правильних» посилань на класиків марксизму-ленінізму.

Утім на хвилі хрущовської «відлиги» від середини 1950-х рр. отримала можливість проявити себе низка вітчизняних нонконформістських істориків (О.Апанович, І.Бойко, І.Бутич, І.Гуржій, Я.Дзира, О.Компан, І.Крип'якевич, О.Лугова, М.Марченко, В.Спицький, Ф.Шевченко та ін.), які у своїх працях намагалися істотно посунути (за можливості -- обійти) межі дозволеного совєтського історієписання, принаймні його республіканської версії. Переважна частина з них так або інакше була пов'язана з академічним інституціональним майданчиком -- Інститутом історії АН УССР.

Нонконформістські історики в постсталінську добу виразно намагалися зменшити обсяг російськоцентричного представлення історії УССР. Зрозуміло, що така «ревізія» могла бути лише фраґментарною, латентною, без претензій на кардинальність і всеохоплення, а також повинна була обов'язково містити загальноприйнятні формулювання й належну кількість посилань на праці класиків марксизму-ленінізму.

Спершу таке розширення відбувалося шляхом потрактування рівноправності Переяславської угоди 1654 р., визнання існування української державності або її елементів за Б. Хмельницького, наголошування автономії Гетьманщини, поширення тези про колоніальне становище українських земель в імперії Романових ХІХ -- початку ХХ ст. Невдовзі постали спроби принаймні часткової реабілітації й повернення до офіційного наукового дискурсу праць окремих українських істориків (М. Костомарова, М. Драгоманова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко, М. Яворського, Д. Яворницького й навіть П. Куліша та М. Грушевського).

Утім чи не «найрадикальнішою студією того часу» слід уважати розвідку М. Брайчевського (6 вересня 1924 - 23 жовтня 2001 рр.) «Приєднання чи возз'єднання?», яка планувалася для «Українського історичного журналу». Історик належав до кола персон ґрата серед авторів часопису, який залюбки надавав йому свої шпальти. Був Михайло Юліанович і серед ініціаторів створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), підтримавши знову ж таки на сторінках «УІЖ» цю громадську ініціативу (оприлюднену, зокрема, у статті Г.Логвіна «Перегук віків», що її вмістила «Літературна Україна» 9 лютого 1965 р.). Відтоді на шпальтах журналу було запроваджено рубрику «Охорона і використання пам'яток історії та культури». Власне у ній і з'явилася чергова публікація М. Брайчевського про місто- музей Кам'янець-Подільський.

Як слушно зауважував І.Гирич, «було б наївно думати», що виступ М. Брайчевського став «справою виключно лише громадянської відваги автора статті». У середині 1960-х рр. офіційна історіографія переживала доволі непевну ситуацію, «коли дирекція Інституту [історії АН УССР] опосередковано підтримала позицію М.Брайчевського й таким чином стимулювала написання цієї роботи». Додатковим арґументом на користь замовлення саме такої полемічної публікації, імовірно, слугувала участь тодішнього директора установи К.Дубини у засіданнях XII Міжнародного конґресу історичних наук у Відні (1965 р.), його зустрічі із закордонними колеґами-українознавцями та їхні закиди совєтським історикам у зашкарублості й ідеологічній заанґажованості. Із цим, очевидно, окрім нагальних потреб вітчизняної історіографії, і пов'язане замовлення дирекцією установи й редколегією «Українського історичного журналу» одному з чільних співробітників Інституту історії М.Брайчевському підготовки полемічної статті щодо окремих суперечливих трактувань подій 1654 р. та подальшої історії українсько-російських відносин.

За аналогічною оцінкою О. Яся, «так чи інакше, видається, що негативні настанови у середовищі українських істориків щодо концепту “возз'єднання”, хоч і у латентному вигляді, побутували ще у 1950-х роках, себто до появи славнозвісної праці М. Брайчевського “Приєднання чи возз'єднання? Критичні зауваги з приводу однієї концепції ».

Яскравим прикладом прагнення вітчизняних істориків переглянути російські імперські історіографічні канони в їх сталінській модифікації може слугувати, зокрема, засідання вченої ради Інституту історії АН УССР 3 серпня 1963 р., під час якого обговорювалися перші десять розділів першого тому двотомника «Історія Української РСР» (фактично 3-го видання першого тому; 1-ше вид. - 1953 р.; 2-ге - 1955 р.). Так, доповідач із цього питання В.Дядиченко серед іншого наголосив (цитуємо за стенограмою):

«В освещении истории освободительной войны необходимо было, прежде всего, устранить, как и во всей книге, значительный налёт юбилейности, внесённый той обстановкой, в какой создавался первый том. В эти годы в исторической науке укрепилось представление о том, что русский народ сыграл, можно сказать, мессианскую роль в истории украинского и других народов.

Роль России в экономическом, политическом и культурном развитии Украины чрезмерно преувеличивалась, а роль украинского народа, его вклад в экономическое и культурное развитие страны принижалась. Этим принижалась история украинского народа [...]. С другой стороны, необходимо было надлежащим образом оценить, проанализировать реакционную политику российского царизма. Это относится к области его внешней политики, войнам, которые проводила царская Россия, а также к внутренней политике царизма, характерной порабощением и угнетением народов, в том числе и украинского народа».

Значно критичнішим щодо текстів першого тому «Історії Української РСР» був їх рецензент -- доцент КДУ В.Спицький. Він зауважував:

«Що ж мені, перш за все, кинулося у вічі, коли я читав цю книгу? Це, перш за все, те, що на книжці відчуваються сильно ідеї месіанства щодо ролі російського народу. Це проявляється і в духовному житті [...]. Це відчувається і в політиці російських монархістів, російських царів [...]. Найбільше невдоволення у мене викликало висвітлення питання культури, як вона зображена [...]. Я зовсім не заперечую значення російської культури, але як це питання подано читачеві? Ми скрізь читаємо такі твердження: “велике значення”, “благотворний вплив”, “під безпосереднім впливом” і т. ін., і т. п. Це, товариші, я приймаю охоче, коли тут же побачу факти, а коли мені кажуть про цей вплив колосальний, й немає фактів, доказів, це мене не переконує. А, між іншим, така манера подачі розділів культури [...].

В VI розділі цитуються відомі слова Бєлінського. Починається з того, що возз'єдналася Україна, і відкриваються двері цивілізації і т. д. Коли цивілізації, то, очевидно, возз'єднались якісь дикуни, а не цивілізований весь народ. Так викладається матеріал в одному розділі».

Отже у виступі Василя Єгоровича доволі жорсткій критиці було піддано сумнозвісну характеристику Переяславського акту 1654 р. російським публіцистом і критиком ХІХ ст. В.Бєлінським, яка перетворилася ледь не на канонічну у совєтській історіографії пізніх сталінських часів: «Слившись навеки с единокровною ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал её полудикий быт её. Вместе с Россиею ей предстоит теперь великая будущность».

До першого тому «Історії Української РСР» 1953 р. ця цитата потрапила в дещо скорегованому вигляді: «Великий російський революціонер-демократ В.Г.Бєлінський писав з цього приводу: “Злившись навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відкрила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє”». Як бачимо, відцензуровано було важливу складову цієї безцеремонної характеристики: «от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал её (Малоросію-Україну - О.Р.) полудикий быт её».

До §5 «Возз'єднання України з Росією і його історичне значення» розділу VI «Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. Возз'єднання України з Росією» (автор І.Бойко) першого тому «Історії Української РСР» видання 1967 р. «неистовый Виссарион» уже не потрапив. Згодом М. Брайчевський оцінював це як позитивний факт: «Зникла також і пресловута цитата з Бєлінського, яку з поваги до її славетного автора не слід було б і згадувати [...]. Як бачимо, тієї цитати засоромився не один я; її засоромилися й автори I тому, і ті, хто цей том благословляли на вихід в світ».

Натомість та сама прихована цитата вигулькнула в іншому місці видання -- у §5 «Зародження революційно-демократичного руху. Т.Г.Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство» (автор Ф.Ястребов) розділу Х «Розклад і криза феодально-кріпосницької системи. Зростання капіталістичних відносин на Україні (кінець ХУШ -- перша половина ХІХ ст.)», а саме (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інше -- О.Р.):

«З любов'ю ставився Бєлінський до українського народу, зв'язаного історичною єдністю з російським народом. Він з захопленням говорив про героїчну боротьбу українського народу проти кріпосницького гніту, проти агресії з боку шляхетської Польщі і султанської Туреччини, вважаючи возз'єднання України з Росією великою історичною подією».

У 1991 р. Михайло Юліанович так пригадував той історіографічний і суспільно-політичний контекст, в якому виник задум та було написано його знакову розвідку:

«У 1965--1967 рр. Інститут історії АН УРСР під керівництвом тогочасного директора К.К.Дубини працював над популярним курсом “Історії Української РСР' (вийшов у світ до 50-річчя Жовтневої революції). Мені довелося бути членом авторського колективу і брати участь в написанні книги. Крім мене, феодальну добу репрезентував зав. відділом [історії] феодалізму інституту В.А.Дядиченко -- переконаний шовініст і щирий прибічник терміна “возз'єднання”. Розділ до курсу, звичайно, був написаний ним у відповідному дусі. Під час обговорення того розділу в авторському колективі я повернувся ще раз до проблеми інтерпретації Переяславського акту, оскільки не було надії, що Дядиченко зробить це з власної ініціативи. Більшість авторів, що брали участь у тому обговоренні, погодилися зі мною (Ф.Є.Лось, А.В.Санцевич, І.О.Гуржій та ін.), хоча були й заперечення (М.Н.Лещенко, А.В.Лихолат).

Заступник директора інституту, член-кореспондент АН УРСР І.О.Гуржій тоді підтримав постановку питання, але вважав, що популярний курс -- не той кін, на якому слід ставити і переглядати засадничі наукові проблеми. Він запропонував мені викласти те, що я говорив, у спеціальній статті для “Українського історичного журналу”. “Ми надрукуємо її, -- сказав він, -- вона напевно викличе пошту, будуть відгуки, отож, матимемо підстави ставити це питання в принциповому плані”. Цю пропозицію підтримав і К.К.Дубина.

Думка інститутського керівництва здалася мені цілком слушною (справді, бо серйозні наукові проблеми слід ставити і вирішувати в спеціальних наукових виданнях, а не в популярних книжках). Я не сумнівався, що коли стаття вийде з друку, то відгуки будуть цілком позитивні, і що противники “приєднання” навряд чи включаться в полеміку [...]. Стаття “Приєднання чи возз'єднання?” була написана і здана до редакції. Відповідальний редактор журналу Ф.П.Шевченко, прочитавши її, казав автору: в статті багато цікавого, багато спірного; її слід друкувати, але потрібне доопрацювання: вона завелика і потребує скорочення. Він порадив звернутися до докторської дисертації білоруського історика Л.С. Абецедарського, де теж поставлено питання про приєднання та возз'єднання. Ця розмова ще більше упевнила, що стаття буде видана (нехай би й у скороченому вигляді) і виконає покладену на неї місію».

Отже 5 липня 1966 р. у редакції «Українського історичного журналу» під №393 було зареєстровано 74-сторінковий машинопис статті старшого наукового співробітника Інституту історії АН УССР М.Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції». Текст був квінтесенцією притлумлених розмов, суперечок, невиразних здогадів, які нуртували у вітчизняному історіографічному середовищі принаймні з середини 1950-х рр. і не знаходили (зі зрозумілих причин) реалізації в опублікованих дослідженнях.

Відповідаючи на виклики часу, стаття вістрям своїм спрямовувалася проти деяких тез, інфільтрованих до історичної науки більшовицьким тоталітарним режимом і домінування яких виразно гальмувало розвиток вітчизняної історіографії. Як патріот установи, М. Брайчевський недвозначно засуджував і горезвісне рішення ЦК КП(б)У 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Рукопис починався з виразного декларування авторської позиції:

«В шерегу прикрих явищ, пов'язаних із так званим “культом особи”, стоять деякі перекручення в сфері історичної науки, зокрема-- історії України. Боротьба з “шкідливими наслідками культу особи” до осені 1964 р. зводилася переважно до викреслювання імені Й.В.Сталіна (навіть у таких контекстах, де його згадка була конче необхідною) та до перегляду деяких засад, свого часу висунутих самим Сталіним і піднятих до рівня незаперечної догми. Цей перегляд обмежувався часто поверховими шарами, тоді як суть справи залишалася незайманою. Тим часом протягом 30-х, 40-х та на початку 50-х років у нашій історіографії вкорінилися деякі тези, що становлять собою очевидне викривлення історичної правди і ревізію теоретичних підвалин марксизму-ленінізму.

В історичній українській науці особливо прикрі перекручення мали місце після 1947 р., коли головний колектив істориків радянської України -- Інституту історії АН УРСР -- був безпідставно звинувачений у буржуазному націоналізмі, а в наукових закладах утворилася ненормальна обстановка диктату малокомпетентних осіб. Побоюючись дальших звинувачень, українські історики піддали ревізії ряд засадничих формул, у тому числі й таких, що були цілком правильними і адекватно відбивали реальний історичний процес».

Автентичний текст «Приєднання чи возз'єднання?» вочевидь не міг бути надрукованим в «Українському історичному журналі». Це розуміла редколегія. Від автора вимагали «доопрацювання» з огляду на ідеологічний контроль. Спливав час, і машинописні копії статті вже влітку того ж 1966 р. почали поширюватися серед свідомої української інтеліґенції.

Оприлюднені нині спогади сучасників тих подій дозволяють реконструювати принаймні перші кроки «самвидавівського» поширення розвідки М. Брайчевського. Статтю автор особисто надрукував на ще дореволюційній машинці «Ундервуд» у чотирьох або п'яти примірниках. Один із них Михайло Юліанович дав колезі по інституту Ярославові Дзирі й попросив висловитися з приводу своїх думок. Я.Дзира того ж дня передав машинопис доцентові Київського держуніверситету Костянтинові Ткаченку, який зробив ще п'ять копій. їх було передано доцентові КДУ Матвієві Шестопалу, письменникам Борисові Антоненку-Давидовичу й Борисові Харчуку, а також редакторові Микиті Шумилу. Таким, за спогадами Я.Дзири, був початок поширення знакового твору.

Наприкінці літа 1966 р., після повернення з наукової сесії у Чернівцях, головний редактор «Українського історичного журналу» Ф.Шевченко повідомив М.Брайчевському, що рукопис «Приєднання чи возз'єднання?» вже читають у Чернівцях та Львові. Утім на той момент, «хоча факт поширення статті і викликав різке засудження, сама стаття засуджена не була». Як пригадував Михайло Юліанович, її рукопис читали десятки фахівців, однак ніхто не вважав її за «ворожу» чи «шкідливу»:

«Більше того, про неї говорили ex cathedra, і ніхто нічого схожого не казав. І.О.Гуржій, зокрема, виступаючи перед вченою радою інституту в самому кінці 1966 р., говорив, що з приводу самої статті ніяких претензій немає, що дискусійні праці потрібні, але погано, що вона пішла по руках. Так само висловлювався тоді ж і директор інституту К.К.Дубина. Понад сто чоловік чули це».

Очевидно, мається на увазі засідання вченої ради Інституту історії АН УССР від 15 листопада 1966 р. (протокол №14), першим пунктом порядку денного якої стояла інформація заступника директора установи члена-корес- пондента АН УССР І.Гуржія «Про нараду в ЦК КП України з питань ідеологічної роботи 14 листопада 1966 р.» Іван Олександрович поінформував присутніх, що наприкінці жовтня у ЦК КПСС відбулася нарада з питань ідеологічної роботи та комуністичного будівництва. Тож республіканське компартійне керівництво 14 листопада влаштувало аналогічну нараду, у центрі уваги якої перебувало «комуністичне виховання трудящих». Доповідачем на цьому зібранні виступав секретар ЦК КП України з ідеології А.Скаба. Головним меседжем московських ідеологічних настанов було покінчити «із суб'єктивним підходом до питань комуністичного будівництва» (втіленням чого був, безперечно, усунутий від влади М. Хрущов), а також, зокрема, відмовитися від надмірного «захоплення питаннями культу особи» (тобто від критики сталінського режиму і його злочинів). Критикувалися й окремі письменники (насамперед А.Солженіцин) за наголошені в їхніх творах «табірні сюжети», а також московський історик А.Некрич за його монографію «22 червня 1941 р.» (Москва, 1965 р.), що в ній, мовляв, «наша політика зображається як ланцюг помилок».

Однак ніяких обмежувально-репресивних заходів щодо старшого наукового співробітника Інституту історії АН УССР М.Брайчевського тогочасна дирекція установи не вживала. 31 травня 1966 р. вчена рада республіканського Інституту історії після обговорення затвердила до друку рукопис планової монографії Михайла Юліановича «Формування староруської народності», а її відповідальним редактором було призначено доктора історичних наук О.Компан. У 1968 р. праця під назвою «Походження Русі» з'явилася друком в академічному видавництві.

Статус визнаного фахівця леґітимізувало й неодноразове затвердження Михайла Юліановича офіційним опонентом по кандидатських дисертаціях. Так, 10 жовтня 1966 р. він виступав другим опонентом (першим був професор КДУ М.Марченко) по кандидатській дисертації вченого секретаря Інституту археології П.Толочка «Питання історичної топографії Давнього Києва», яка захищалася на вченій раді Інституту історії. 17 грудня 1966 р. вченою радою установи М.Брайчевського призначено другим опонентом (перший -- доктор історичних наук М.Смішко) по дисертації молодшого наукового співробітника Інституту археології Н.Кравченко «Косанівський могильник як джерело для вивчення історії населення Побужжя у першій половині I тис. н.е.» (захист відбувся 25 квітня 1967 р.).

Тим часом хмари таки почали збиратися над головою автора «Приєднання чи возз'єднання?». Відстежуючи «самвидавівський» обіг розвідки М.Брайчевського, очільник КҐБ УССР В.Нікітченко вже 4 листопада 1966 р. доповідав ЦК КПУ, що «серед частини творчої й наукової інтелігенції республіки поширюється стаття наукового співробітника Інституту історії АН УРСР Брайчевського М.Ю.». Машинописна копія статті одночасно надсилалася партійному керівництву до відома. Цю інформацію було зареєстровано секретною частиною особливого сектору ЦК (вх. №3827/16. 64 арк. 4.ХІ.1966 р.). На листі В.Нікітченка невдовзі з'явилася помітка: «Доповідалось т. Шелесту П.Ю.».

1966-й рік в офіційному соціогуманітарному просторі республіки ознаменувався появою двох знакових публікацій, що в них було зроблено перші спроби паліативної реабілітації М.Грушевського як ученого-історика. Ідеться про розвідку І.Бойка та Є.Кирилюка та статтю головного редактора «Українського історичного журналу» Ф.Шевченка.

М.Брайчевський, за «оперативно-чекістською» інформацією, схвально оцінював публікацію в «Літературній Україні», наголошуючи, що автори віддали мінімально належну шану «найбільшому українському історику, який у будь-якій країні, навіть соціалістичній, вважався би національною гордістю». За оцінкою вченого, стаття І.Бойка та Є.Кирилюка була великим кроком уперед, але лише першим -- велетенські заслуги М.Грушевського перед вітчизняною наукою й культурою мали б бути висвітлені виразніше й об'єктивніше.

Становище Михайла Юліановича в Інституті історії змінилося на гірше після раптової смерті 22 вересня 1967 р. директора установи К. Дубини.

Його наступник, колишній секретар ЦК КПУ з ідеологічних питань А.Скаба, зробив суворішим ідеологічний контроль в інституті.

30 травня 1968 р. під головуванням «академіка» А. Скаби відбулося чергове засідання вченої ради установи. Першим пунктом порядку денного стояло питання: «Переобрання на новий строк завідуючих відділами В.А. Дядиченка, Ф.П. Шевченка; старших наукових співробітників О.М. Боголюбова, М.Ю. Брайчевського, В.С. Коваля, Д.М. Сташевського, А.М. Шлєпакова». Утім непереобрання М. Брайчевського вже було відоме заздалегідь. Так, завідувач відділу історії феодалізму В. Дядиченко поінформував присутніх, що відділ заслухав звіт М. Брайчевського на своєму засіданні:

«Відділ відзначив, що Брайчевський М.Ю. написав ряд планових і позапланових праць, провадить певну громадську роботу. Але в діяльності Брайчевського М.Ю. були серйозні ідейні зриви. Мова йде про статтю, де він вживав термін “приєднання” України до Росії замість “возз'єднання”. Стаття не була надрукована, а поширилась серед певних кіл в рукописному варіанті. М.Ю. Брайчевський приймав участь у подіях біля пам'ятника Т.Г. Шевченка в минулому році.

Ще одна провина М.Ю. Брайчевського -- підпис ряду осіб під зверненням, спрямованим на захист тих елементів, які були засуджені радянським судом.

У своєму виступі Брайчевський М.Ю. не дав політичної оцінки свого вчинку. Співробітники відділу зійшлися на думці, що такі дії не відповідають високому званню співробітника інституту країни Рад».

Думку колеґи підтримав академік Й. Штокало: «Сказане говорить за те, що подібна людина не може бути в нашому передовому колективі. Я вважаю, що дії М.Ю. Брайчевського підривають авторитет колективу, і тут може бути єдине рішення -- Брайчевський М.Ю. не повинен залишатися в наших рядах». Завідувач відділу історії соціалістичного будівництва П. Гудзенко також був категоричним:

«Ми знаємо Брайчевського М.Ю. понад 5 років, до цього ми знали його як співробітника Інституту археології.

Що дала радянська влада Брайчевському? -- Дорогу в науку.

Як віддячує Брайчевський? -- Спочатку він почав оригінальничати. Він не погоджується з встановленим у радянській науці підходом до ряду принципових проблем, має свої думки щодо возз'єднання чи приєднання України до Росії. Брайчевському роз'яснили помилки. Але він поширював свою статтю серед певних кіл. Брайчевський жодного разу не прийшов за порадою до партійної організації, до колективу інституту. Так можна поставити себе поза колективом. Я хочу, щоб т. Брайчевський зрозумів, що товариші хочуть допомогти йому зрозуміти свої помилки. Я вважаю, що члени вченої ради при голосуванні зважать на критичні зауваження в адресу М.Ю. Брайчевського».

Обговорення підсумував керівник установи А. Скаба (звісно, усі попередні промовці лише озвучували директорські настанови):

«Для всіх зрозуміло, що в стінах академії повинні працювати люди кристально чисті політично і науково. Брайчевський являє приклад людини, яка пише твори ніби на марксистсько-ленінській основі, але яка не вірить в це.

Я можу з повною переконаністю заявити, що Брайчевський та його друзі не приходили до пам'ятника В.І. Леніна.

Наш народ часто приходив і ще не раз прийде до пам'ятника Т.Г. Шевченка, але не з тією метою, як Брайчевський та ін.

Група громадян була притягнута до відповідальності за дії, направлені проти радянської влади. Брайчевський підписує документ на захист цих людей.

Наш колектив в науковому відношенні сильний, висококваліфікований і зможе працювати і без М.Ю.Брайчевського».

Усі 14 присутніх членів ученої ради (в тому числі й Ф.Шевченко) одноголосно висловилися проти переобрання на посаду старшого наукового співробітника М.Брайчевського.

У серпні 1968 р. тепер уже безробітний М.Брайчевський потрапив на прийом до секретаря ЦК КПУ Ф.Овчаренка, який ще раз підтвердив: щодо самої статті претензій немає, шкода лише, мовляв, що вона поширилася в рукопису. 1970--1972 рр. Михайло Юліанович зміг улаштуватися на роботу до Інституту археології АН УССР, що його в той час (1968-1972 рр.) очолював Ф.Шевченко. У 1972 р. розвідку «Приєднання чи возз'єднання?» було видано за кордоном. У відповідності до тогочасних звичаїв це поставило хрест на бодай гіпотетичній публікації в «Українському історичному журналі». Водночас почалося переслідування та цькування автора.

Директор Інституту археології Ф.Шевченко вживав певних заходів щодо підтримки й владної реабілітації опального колеґи. Принаймні у щоденни- кових нотатках Федора Павловича за 6 березня 1972 р. зафіксовано: «Із заявою М[ихайла] Ю[ліановича] Брайчевського ходив у відділ науки [ЦК КПУ].

Після пішов у [відділ] пропаганди. Все прийнято». Вочевидь ішлося про інспірований КҐБ лист М.Брайчевського до редакції офіціозних «Вістей з України» із засудженням, мовляв, несанкціонованої автором заокеанської публікації «Приєднання чи возз'єднання?».

Як і Інститут історії, Інститут археології АН УССР також перебував під невпинним наглядом органів совєтської таємної поліції. Так, в інформаційному повідомленні голови республіканського КҐБ В.Федорчука керівництву ЦК КПУ від 6 травня 1972 р. містилася «компрометуюча» інформація щодо директора установи члена-кореспондента АН УССР Ф. Шевченка та його підлеглого -- старшого наукового співробітника М. Брайчевського, «поведение которых заслуживает определённого внимания». Щодо останнього таємний меморандум КҐБ УССР повідомляв:

«Старший научный сотрудник института -- Брайчевский Михаил Юлианович, 1924 г.р., уроженец Киева, русский, беспартийный, кандидат исторических наук, является автором статьи идеологически вредного содержания “Приєднання чи возз'єднання?”, которая опубликована не была, а получила широкое распространение в “самиздате” и была взята на вооружение националистически настроенной частью интеллигенции для обработки лиц, вовлекаемых в националистическую деятельность.

В 1968 г. Брайчевский подписал письмо в защиту лиц, осуждённых за антисоветскую националистическую деятельность.

У арестованного в январе 1972 г. за проведение националистической деятельности Стуса В.С. при обыске была обнаружена и изъята статья “Приєднання чи возз'єднання?”. В связи с этим, 18 февраля 1972 г. Брайчевский был допрошен в качестве свидетеля [...] В феврале -- апреле 1972 г. радиостанция “Свобода” передала отрывки из статьи Брайчевского, а издающийся в Канаде журнал “Нові дні” опубликовал краткое её изложение.

20 апреля 1972 г. Брайчевский выступил по радио и опубликовал в газете “Вісті з України” протест в связи с публикацией и радиопередачей его работы за границей [...] После публикации статьи Брайчевского, передачи его выступления по радио, радиостанция “Свобода” усилила пропаганду его работы “Приєднання чи возз'єднання”».

Після звільнення з посади першого секретаря ЦК КПУ 10 травня 1972 р. П.Шелеста й настанням «ери В.Щербицького -- В.Маланчука» ідеологічний клімат у республіці істотно погіршився. Так, у вересні 1972 р. вже колишній директор Інституту археології Ф.Шевченко занотував:

«[Добре, що не веду щоденника. Було б кожен день про що записувати. Більше чотирьох місяців працювала комісія ЦК КПУ по заяві В[алентина] М[иколайовича] Даниленка. Активно включився І[нсти]тут історії з його керівником (А.Скабою -- О.Р.). Накидали дуже багато. Результат “виборів” закінчився рішенням Секретаріату ЦК КП України [...] 5 вересня тим, що мені винесли догану і поставили питання про доцільність на посаді директора.

14 вересня [1972 р.] питання стояло на Президії АН УРСР [...].

Виписали багато [...]. Зняли з директора, перевели на посаду ст[аршого] н[аукового] співробітника] І[нститу]ту історії.

Дуже багато доведеться пережити, хоч намагаюся виду не показати, що дуже стривожений].

[Дізнався, що на стіл самого першого (секретаря ЦК КП України П.Шелеста -- О.Р.) за тих кілька днів до виборів написав докладну (підписав) керівник із “сірого дому” (КҐБ УССР -- О.Р.). А написано там було таке, що коли б я навіть був родичем самому першому, то і тоді він би не посмів підтримувати мою кандидатуру в академіки. Так він і поступив]».

7 березня 1972 р. Ф.Шевченко відмовився балотуватися в дійсні члени АН УССР, знявши свою кандидатуру. Рік по тому, 5 вересня 1973 р., Федір Павлович, пригадуючи згадані події, так зафіксував власний душевний стан:

«Сьогодні минув рік з часу, коли мені дуже дісталося на найвищому рівні. Відкинуто і закинуто мене досить сильно. А головне, що не бачу близьких перспектив на те, щоб увійти в норму. Зайняти становище, яке сприяло б праці, душевному і фізичному нормальному станові. А поки що викреслюють всюди і постійно.

Чи довго ще витерплю все це? Іноді бере розпач, зневіра, безперспективність, хоч все роблю, щоб якось встояти».

Вірогідно, що цей стан непевності власного статусу внаслідок усунення з керівних академічних посад, хиткість становища в Інституті історії, куди його перевели з пониженням, партійна догана, яка тривалий час висіла над головою Федора Павловича, постійні стреси, що їх він переживав чи не щодня, спричинили глибоку душевну кризу людини, яка до того часу була ледь не еталоном науково-етичних стандартів у вітчизняній підсовєтській історіографії. Звідси -- зайве концентрування на думці «начальства» різного штибу й калібру, непотрібне спілкування з надто широким колом осіб з академічного та позаакадемічного середовища, втрата зацікавленості в науковій роботі (що стала б для нього у цій ситуації рятівним колом), надмір алкоголю.

5 червня 1974 р. колишній головний редактор (1957-1972 рр.), а на той час лише рядовий член редколегії «Українського історичного журналу» Ф.Шевченко занотував у щоденнику:

«Вчора в кінці дня сказали, щоб був в ЦК у Кураса. Сьогодні о 1000 прибув. Крім мене, викликали для цього Сергієнка, Симоненка, [Котляра], Толочка, Пойду (Дніпропетровськ]). Читали брошуру, вид[ану] за корд[оном] Брайчевського - “Возз'єднання чи приєднання”. Після обговорювали, а ще стенографували».

Невтаємниченому читачеві навряд чи зрозумілий цей раптовий виклик до «високої хати» (за Ф.Шевченком). 16 квітня 1974 р. голова КҐБ УССР В.Федорчук (очільник «сірої хати») адресував першому секретареві ЦК КП України В.Щербицькому доповідну записку такого змісту:

«КГБ при СМ УССР №50-1 от 23 января 1973 г. докладывал ЦК КП Украины о публикации зарубежными центрами ОУН и нелегальной засылке в СССР идейно вредной статьи под названием “Приєднання чи возз'єднання?', автором которой является Брайчевский Михаил Юлианович, 1924 г. рождения, уроженец и житель гор. Киева, беспартийный, бывший научный сотрудник Института археологии АН УССР.

По мнению специалистов из числа научных сотрудников Института истории АН УССР, данная статья Брайчевского является антинаучной и содержит националистическую направленность, однако официальной рецензии по ней не имеется, поскольку в СССР этот материал не публиковался.

В беседах по этим вопросам с литературным сотрудником редакции газеты “Вісті з України” Брайчевский утверждал, что статья “Приєднання чи возз'єднання?” якобы написана с марксистско-ленинских, классовых позиций и, по его мнению, никаких ошибочных трактовок не содержит. Кроме того, он заявил, что другие советские историки якобы разделяют точку зрения, изложенную в работе “Приєднання чи возз'єднання?', но, по его словам, избегают об этом заявить открыто. В подтверждение сказанному Брайчевский сослался на то, что со времени написания названной статьи он не получал каких-либо замечаний о наличии в ней ошибочных положений.

С учётом изложенного считаем целесообразным поручить нескольким компетентным специалистам-историкам изучить и проанализировать названную статью Брайчевского, а затем с его участием провести детальный её разбор, раскрыв научную несостоятельность, тенденциозность и националистическую сущность основных положений “Приєднання чи возз'єднання?”.

По нашему мнению, такой разбор может оказать полезное воздействие на Брайчевского, будет способствовать критическому пересмотру выдвинутой им антиисторической концепции, а также проводимой работе по его идейному разоружению и отрыву от националистической среды».

4 липня 1974 р. така нарада відбулася в кабінеті директора Інституту історії члена-кореспондента АН УССР А.Шевелєва. На критичному обговоренні згаданої вище статті М.Брайчевського були присутні 10 осіб, серед них і Ф.Шевченко. Учасниками, окрім головного «винуватця» події -- кандидата історичних наук, безробітного Михайла Юліановича Брайчевського (6 вересня 1924 - 23 жовтня 2001 рр.), були співробітники Інституту історії АН УССР (посади на час події): А.Шевелєв (28 листопада 1928 - 14 березня 2009 рр.) - доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АН УССР, директор установи; П.Калениченко (17 березня 1923 - 30 червня 1983 рр.) - доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, головний редактор «Українського історичного журналу»; М.Котляр (нар. 4 липня 1932 р.) - доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжної історіографії; Ф.Лось (19 червня 1908 - 21 червня 1980 рр.) - доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії капіталізму; Г.Сергієнко (6 квітня 1925 - 7 березня 2015 рр.) - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії феодалізму; Р.Симоненко (28 червня 1928 - 10 серпня 2012 рр.) - доктор історичних наук, завідувач відділу зарубіжної історіографії; І.Слабєєв (27 червня 1923 - 12 лютого 1989 рр.) - кандидат історичних наук, завідувач відділу історії міст і сіл та одночасно заступник директора інституту з наукової роботи; Ф.Шевченко (28 квітня 1914 - 1 листопада 1995 рр.) - доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АН УССР, виконувач обов'язків завідувача відділу історії феодалізму. Крім того, участь в обговоренні взяв і представник Інституту археології АН УССР П.Толочко (нар. 21 лютого 1938 р.) - кандидат історичних наук, завідувач відділу археології Києва.

Наскільки можна зрозуміти з виявленої стенограми обговорення, конспекту цього ж засідання, складеного власноручно М.Брайчевським, і його ж заключного слова у цій дискусії, серед усіх присутніх в обговоренні не брав участі лише І.Слабєєв, виразно дистанціювавшись від таврування колишнього колеґи й участі в «обязательном сквєрнословії».

Михайло Юліанович виявив дивовижну стійкість та енциклопедичну ерудованість у відстоюванні власних переконань, залишаючись при цьому у цілком легітимному полі марксистсько-ленінської фразеології. Він, зокрема, спростував закиди своїх опонентів у власній «нефаховості»:

«Майже всі, хто брав участь в обговоренні, підкреслювали, що автор статті не є фахівцем з історії XVII ст. і виступає як дилетант. Справді, я не спеціаліст в цій галузі і охоче визнаю себе дилетантом - тою мірою, якою взагалі історик-медієвіст може вважатися дилетантом в рамках феодальної проблематики.

Не думаю, правда, що я гірший спеціаліст в цій сфері, аніж, скажімо, Ф.Є.Лось - фахівець з історії революції 1905-1907 рр. та столипінської реакції, Р.Г.Симоненко - спеціаліст з історії громадянської війни, П.М.Калениченко, який займається історією польсько-українських відносин у повоєнний час, П.П.Толочко - фахівець з історії Київської Русі, або нумізмат М.Ф.Котляр. Але справа не в тому.

Якщо підкреслюється дилетантизм автора, то насамперед слід показати, яким чином цей дилетантизм відбився в статті. Які джерела не враховано, які дістали неправильну інтерпретацію (і в чому саме), які факти або матеріали невідомі автору і т. д. На жаль, нічого подібного у виступах не було. Моїх опонентів дуже мало цікавить фактологічна сторона справи, і це цілком зрозуміло. Головне -- не констатація, а інтерпретація історичних фактів».

Особливо дісталося єдиному серед присутніх фаховому опонентові -- Ф.Шевченку -- за зраду вчорашніх принципів, які той самий Федір Павлович ще донедавна обстоював.

Обговорення завершилося нічим -- Михайло Юліанович відкинув або спростував арґументи колеґ-істориків, заявивши у своєму заключному слові, яке було отримано в Інституті історії 10 листопада 1974 р.:

«Обговорення моєї статті мало своєрідний характер [...]. Воно специфічне, бо приводом для нього є не погляди, викладені в статті, а факт використання її ворогом [...]. Можна твердити з повною упевненістю: доки буде продовжуватися колізія довкола моєї скромної особи, доки я буду перебувати у невластивій мені ролі “дисидента з чужої волі”, доти буде друкуватися й передруковуватися що завгодно [...]. На жаль, змінити ситуацію найменше залежить від мене. Не я звільнив себе з інституту “за скороченням штатів”, не я викидав свої праці з видавництв, не я вишкрябую своє прізвище з найбезневинніших текстів [...].

Я писав свою статтю 1966 р. з точно визначеною утилітарною метою, призначаючи її для точно визначеного журналу і для точно визначеного читача. Вона має вузькоспеціальний, полемічний характер; в ній відсутній синтетичний і всебічний виклад моїх поглядів на Переяславський акт і ті події, які з ним так чи інакше зв'язані. Це підкреслено, повторюю ще раз, підзаголовком:

“Критичні замітки з приводу однієї концепції”. Якби стаття ця була свого часу надрукована в “Українському історичному журналі” в порядку дискусії, ніяких непорозумінь напевно не виникло б, як не виникло їх під час читання статті в інституті в 1966 р. [...] Зовсім інша ситуація утворилася, коли цю статтю видано за кордоном, без потрібних застережень чи з застереженнями зовсім протилежного характеру, та й ще з відповідними купюрами. Коли цю статтю підносять непідготовленому чи ма- лопідготовленому читачеві, який не знає історії появи тої статті, коли йому вона рекомендується, як повний виклад концепції певного періоду в історії України -- тоді прикрі непорозуміння стають неминучими. Нинішнє обговорення й продемонструвало їх дуже яскраво: мені приписано такі думки, яких я ніколи не поділяв, і такі твердження, яких я ніколи не висловлював».

Насамкінець учений висунув конструктивну пропозицію:

«Я думаю, що в цій ситуації мені слід написати й видати нову працю на аналогічну тему, тільки не полемічну і не вузькоутилітарну, а синтетичну, в якій повно і всебічно викласти свої погляди і на Переяславський акт 1654 р., і на дальшу перспективу історичного розвитку України в складі Російської держави. Мабуть, тільки в такий спосіб можна буде усунути ті прикрі непорозуміння, які виникають внаслідок злодійського викрадення статті та її протизаконної публікації за кордоном» (виділення по тексту М.Брайчевського -- О.Р.).

7 лютого 1977 р. очільник КҐБ УССР В.Федорчук знову інформував першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького:

«ЦК Компартии Украины в апреле 1974 г. докладывалось об имеющихся материалах на Брайчевского М.Ю., поддерживавшего ранее контакты со Светличным, Стусом, Сверстюком и некоторыми другими объектами дела “Блок”. В 1966 г. он написал антиисторическую статью “Присоединение или воссоединение?”, которая была вывезена за границу, напечатана в националистической прессе и в дальнейшем активно использовалась в подрывной радиопропаганде.

По совету руководства Института археологии Брайчевский в 1972 г. выступил с заявлением в газете “Вісті з України” и публично осудил действия закордонных антисоветских центров, самочинно напечатавших его рукопись, подтвердил, что стоит на марксистских позициях и является убеждённым интернационалистом. Однако вскоре после этого выступления из института он был уволен и до сего времени нигде не работает.

В декабре 1973 года по нашей инициативе корреспондент газеты “Вісті з України” предложил Брайчевскому снова выступить против зарубежных националистов, не отказавшихся от использования его статьи “Присоединение или воссоединение?”. Он охотно согласился и подготовил проект статьи под названием “Марксизм и национализм в истории” [...], которая нуждалась в доработке. В ней к тому же был обойдён вопрос о признании автором ошибочности изданной за границей его рукописи. Брайчевский в основном правильно воспринял замечания корреспондента газеты, но категорически отказался признать свои ошибки в статье “Присоединение или воссоединение?”, ссылаясь на то, что никто из историков на них ему не указывал.

С учётом изложенного, в июле 1974 г. в Институте истории АН УССР с участием девяти научных сотрудников и Брайчевского было организовано обсуждение его названной статьи. Выступившие историки резко осудили позицию Брайчевского, отметили допущенные в ней ошибки, извращение исторических фактов, квалифицировав его статью как антиисторическую, однако официальное заключение сформулировано не было.

После указанного обсуждения Брайчевский подготовил и представил в Институт истории свой письменный отчёт с обоснованием правильности основных положений статьи “Присоединение или воссоединение?” и опровержением данной ей оценки. При этом отметил, что обстановка, сложившаяся вокруг публикации данной статьи, является провокацией зарубежных националистов, которые ищут в СССР или создают искусственно “диссидентов”.

Брайчевский написал, что “не является диссидентом” и стоит на марксистских позициях, но его можно поставить в положение “диссидента”, если выгнать с работы, изъять из всех изданий и издательств его труды, независимо от их содержания. Брайчевский просил взять его на вооружение советской исторической науки, которой, как он указал, “стремился честно служить на протяжении всей своей жизни”, выражал готовность написать новую научную работу с тем, чтобы полно и всесторонне изложить свои взгляды на события, связанные с Переяславским актом 1654 г.

Ответа на эти предложения из института истории он не получил».

Насамкінець очільник КҐБ УССР пропонував деякі заходи «ідейного впливу», спрямовані на «перевиховання» М.Брайчевського:

«Отмечая некоторые отрицательные черты характера Брайчевско- го, такие, как чрезмерное себялюбие и категоричность в научных исследованиях, знающие его специалисты вместе с тем отзываются о нём, как об эрудированном и работоспособном научном сотруднике, обладающем большими познаниями в области археологии.

С учётом изложенного, полагали бы целесообразным возобновить в Институте истории АН УССР регулярную работу по идейному переубеждению Брайчевского, в частности завершить с этой целью обсуждение статьи “Присоединение или воссоединение?' и рассмотреть его соображения о подготовке другой научной статьи на эту тему. Желательно также оказать Брайчевскому содействие в трудоустройстве по специальности (в Институт археологии АН УССР) и публикации некоторых его научных работ, направленных на разоблачение клеветнических измышлений зарубежных ОУН по вопросам исторического прошлого Украины.

По нашему мнению, пребывание Брайчевского в коллективе будет способствовать его отрыву от националистически настроенных связей и становлению на правильные идейные позиции.

Эти меры также ограничат возможности дальнейшего использования в антисоветской радиопропаганде его статьи “Присоединение или воссоединение?».

Уперше стислий конспект обговорення статті М.Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» в Інституті історії АН УССР «улітку 1974 р.» оприлюднив І.Гирич у «Переяславському триптиху» Михайла Юліановича, уміщеному у виданні 2003 р. У 2007 р. в нашій статті було висвітлено деякі обставини, що передували цьому обговоренню, уточнено дату зібрання, цитувалися окремі виступи. Оприлюднення повної стенограми засідання 4 липня 1974 р. дозволить читачеві виразніше уявити атмосферу, в якій перебувала вітчизняна історична наука за часів «маланчуківщини». Суто друкарські огріхи при публікації виправлено без спеціальних застережень.

***

Стенограма наради в директора Інституту історії АН УССР щодо обговорення брошури М.Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», опублікованої в Торонто 1972 р.

4 липня 1974р.

СТЕНОГРАММА

совещания у директора Института истории Академии наук Украинской ССР

4 июля 1974 г.

На совещании присутствуют:

1. Тов. Шевелев А[рнольд] Григорьевич] -- директор Института истории АН УССР.

2. Тов. Слабеев И[горь] С[емёнович] -- [канд. ист. наук].

3. Тов. Шевченко Фёдор Павлович -- член-кор. АН УССР.

4. Тов. Лось Фёдор Евдокимович -- докт. ист. наук.

5. Тов. Калениченко Павел Михайлович -- докт. ист. наук.

6. Тов. Котляр Николай Фёдорович -- докт. ист. наук.

7. Тов. Симоненко Рэм Георгиевич -- докт. ист. наук.

8. Тов. Толочко Пётр Петрович -- канд. ист. наук.

9. Тов. Сергиенко Григорий Яковлевич -- канд. ист. наук.

10. Тов. Брайчевский М[ихаил] Ю[лианович] -- кандидат исторических наук, бывший сотрудник Института истории АН УССР.

Совещание открывает член-корреспондент АН УССР А.Г.Шевелев.

А.Г.ШЕВЕЛЄВ: -- Товариші!

Я запросив вас обмінятися думками з такого приводу. Як вам всім відомо, декілька років тому була написана така стаття. Спочатку, як мені відомо, для нашого «Українського історичного журналу». Вона була представлена до редакції. Редакція не прийняла з відомих причин цю статтю. А трохи пізніше брошура під назвою «Приєднання чи возз'єднання?» була видана нашим ворогом під таким, я б сказав, анонімним виданням -- «Каменяр», Львів, 1972. Титульний лист цієї брошури:

М.Ю.БРАЙЧЕВСЬКИЙ

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Інституту [історії] АН УРСР

ПРИЄДНАННЯ ЧИ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ?

В-во «Каменяр»

Львів, 1972.

Брошуру видано під таким анонімним видавництвом «Каменяр», нібито він видав, а в дійсності це видано десь на Заході і переправлено через кордон.

Ми знаємо, що цією брошурою користується наш ворог, що він широко цитує ці висловлювання, посилається на них. І, мабуть, нам необхідно якось висловити своє відношення до цієї брошури, послухати, що автор нам скаже з цього приводу, і взагалі сформулювати відношення нашого колективу до цієї брошури, бо вона з'явилась тоді, коли автор працював в нашому інституті.

З цього приводу я запросив вас до себе. Щодо порядку денного роботи:

Ми пропонуємо послухати автора брошури, а потім перейдемо до обговорення.

Немає заперечень щодо такого порядку? (Нема).

Слово надається М.Ю.Брайчевському.

Тов. БРАЙЧЕВСЬКИЙ: -- Я в скрутному стані, оскільки обговорення є для мене повною несподіванкою. Брошуру, видану за кордоном, я не читав. Я можу відповідати за свою статтю, а не за публікацію викраденого тексту. Тут присутні товариші, які були свідками історії написання цієї брошури. Коли писалась «Історія України», колишній директор інституту тов. Дубина і авторський колектив обговорювали всі розділи.

Коли обговорювалися 3-й і 4-й розділи, автором яких був покійний проф. Дядиченко, я висловив думку, що в тексті є деякі промахи, які стосуються періоду визвольної війни. Тут же була дискусія про те, як треба писати: «Возз'єднання» чи «Приєднання».

Покійний І.О.Гуржій сказав, що таке питання треба ставити, і він запропонував мені, щоб я написав статтю для нашого «Українського історичного журналу». Покійний Кузьма Кіндратович Дубина виступив і підтримав цю думку. Він сказав, що бажано, щоб така стаття була написана. Я написав статтю і здав її до «Українського історичного журналу».

Сьогодні казали, ніби вона була відхилена «з відомих причин». Я не знаю, чи була вона відхилена і з яких саме причин: мені про це ніхто нічого не говорив. Виходить нехороше: тут мені, мовляв, в друкуванні статті відмовили, тому вона пішла по руках.

Це не так. Я здав її в редакцію десь в червні чи в травні 1966 року. Це був період літніх відпусток, тому вона лежала без руху. Взагалі це питання, по-моєму, не розглядалось в той час. Принаймні мені ніхто не сказав, що вона відхилена, і не сказав, що така стаття не потрібна.

На превеликий жаль, стаття стала поширюватися в рукописі, поширювалась в межах Радянського Союзу. Це вже створило справді негарну ситуацію, після того статтю вже не можна було друкувати. Яким способом вона була вивезена за кордон і коли, я не знаю.

В 1972 р. з приводу цієї статті я виступав в пресі і по радіо, висловлював своє обурення і свою непричетність до цієї справді ганебної історії.

Оце з приводу історії цієї статті.

ГОЛОВА: -- Які є запитання?

Проф. ЛОСЬ Ф.Є.: -- Коли стаття була надрукована на машинці?

М.Ю.БРАЙЧЕВСЬКИЙ: -- Десь в травні чи червні, я не пам'ятаю. Вона в травні була закінчена і надрукована на машинці.

Проф. ЛОСЬ Ф.Є.: -- Хто передруковував статтю?

М.Ю.БРАЙЧЕВСЬКИЙ: -- Я сам передруковував, я сам завжди відбілюю тексти на машинці.

Проф. ЛОСЬ Ф.Є.: -- А ким поширювалась стаття?

М.Ю.БРАЙЧЕВСЬКИЙ: -- Цього я не знаю. Я її давав читати колегам -- співробітникам нашого інституту, людям, які могли дати корисні поради, зауваження.

Виходить делікатне положення. У нас, коли друкується стаття чи монографія, особливо на важливу тему, то чим ширшу вона проходить апробацію, чим більше людей її читають і роблять зауваження, тим краще. А тут виходить навпаки, ніби я порушив якусь заборону, що я навмисне поширював статтю. Насправді я давав колегам читати для того, щоб почути зауваження. Стаття не замикалась в ящик. Це не секретний матеріал, а матеріал, який призначався для відкритого друку. Кожен, хто хотів, міг прочитати, мав можливість прочитати. Я не можу зараз перелічити всіх, хто читав, це було вісім років тому, хіба я можу пам'ятати? У мене багато робіт йшло по різних каналах, і в «Українському історичному журналі», і в інших виданнях, і в інституті, і після інституту, чи я міг пам'ятати, хто читав кожну, хто міг читати.