Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання кордон в між Україною та Росією

Вступ

Актуальність дослідження. З проголошенням незалежності Україною однією з найскладніших проблем, яка постала й залишається на часі, є розбудова державного кордону, забезпечення його охорони та розвиток прикордонних структур. Адже державний кордон виступає одним з найважливіших політичних та правових інститутів будь-якої держави, а забезпечення його надійної охорони позначається на збереженні цілісності державної території, розвитку економіки країни, рівні життя населення.

Державний кордон, що визначає межі державної території, є одним з основних ознак суверенної держави. Чітко певний державний кордон, виступає як принцип, що забезпечує достатній рівень безпеки країни.

В даний час лінії проходження меж являються клубком численних міждержавних суперечностей. Одним з принципів суверенної держави є чітко обкреслена лінія державного кордону, що забезпечує достатній рівень безпеки території країни. Процеси делімітації і демаркації державного кордону, що почалися, у ряді випадків вступало в суперечність з інтересами суміжної сторони, що власне і викликає прикордонні конфлікти. Кожна держава в процесі вирішення подібних проблем періодично стикається з нерозумінням з боку сусідніх республік. Каменем спотикання у виникаючих спорах часто стають земельні питання, водні ресурси, інтереси прикордонних етносів і так далі. Таким чином, переплетення всіх цих чинників зумовлює необхідність як вироблення і реалізації вивіреної і обґрунтованої державної політики з питань, що стосуються державних кордонів, так і діючої системи виваженого та ретельно розробленого міжнародного співробітництва з питання встановлення та зміни державних кордонів.

Метою роботи є аналіз проблем щодо державного корону між Україною та Росією та шляхів їх можливого врегулювання.

З огляду на цю мету визначені наступні завдання:

- визначення поняття та сутності державного кордону та їх видів;

- аналіз процедур делімітації та демаркації кордонів;

- характеристика Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон;

- аналіз режиму перетину спільного кордону між Україною та Росією;

- аналіз проблемних питань щодо визначення спільного кордону між Україною та Росією;

- визначення шляхів вдосконалення регулювання відносин з питань державного кордону між Україною та Росією.

Об'єктом дослідження є проблема врегулювання державного кордону між Україною та Російською Федерацією.

Предметом дослідження виступає процес становлення та реалізації правового режиму кордону між Україною та Російською Федерацією.

Хронологічні межі дослідження: нижньою хронологічною межею є період 1980-1990-х років, який характеризується процесами розпаду радянського союзу; 1991 - Україна стає повноправним членом міжнародних відносин після здобуття незалежності; 1990-і роки характеризуються становленням системи міжнародних відносин, зокрема, з приводу врегулювання відносин щодо державного кордону України із сусідніми державами; 2000-і роки характеризуються актуалізацією проблеми демаркації державного кодону України; верхньою межею є 2011 рік який ознаменувався каталізацією відносин між Україною та Російською Федерацією з приводу спільного державного кордону, особливо морських кордонів.

Методологічною базою дослідження виступають історичний метод (ретроспективний аналіз розвитку взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією з приводу спільного державного кордону), метод системного аналізу (аналіз нормативно-правової бази регулювання режиму кордону між Україною та Російською Федерацією), порівняльно правовий (аналіз законодавчого регулювання державного кордону в динаміці змін нормативно-правового поля).

Практичне значення роботи полягає в тому, що висновки та основні положення даного дослідження можуть бути використанні під час розробки лекційних курсів та посібників з дисципліни «Зовнішня політика України», «Актуальні проблеми зовнішньої політики України».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які розбиті на параграфи, висновків, списку використаних джерел та літератури.

1. Стан наукової розробки проблеми відносин щодо врегулювання спільного кордону між Україною та Росією

1.1 Історіографія проблеми

Із набуттям у 1991 р. незалежності Україною відразу ж постало питання забезпечення національної безпеки й захисту державних кордонів. У цьому аспекті особливе місце зайняло питання делімітації і демаркації українсько-російського кордону через його відкритість і прозорість. Після тривалих дискусій і переговорів у 2003 р. вдалося підписати українсько-російський договір про державний кордон. Найбільш неузгодженим і суперечливим в українсько-російських відносинах, що не знайшло чіткого відображення в цьому договорі, стало питання визначення морських кордонів і встановлення режиму їх функціонування, яке безпосередньо залежить від визначення статусу акваторій Азовського моря та Керченської протоки й підходів до їх розмежування. Ця проблема й нині залишається невирішеною через розбіжність позицій обох сторін. Зумовлено це передусім зіткненням геополітичних й економічних інтересів України та Росії в цьому регіоні та відсутністю спільних чи компромісних підходів до вирішення цієї проблеми.

Загальнотеоретичні аспекти регулювання відносин щодо встановлення та використання спільного кордону між Україною та Росією висвітлені в працях таких вчених як Б.М.Клименко, А.А. Порк, В.В. Ткаченко, Л.В. Чекаленко, А. Бантышев, М. Васшина, А.Р. Бистрова, В. Гринчак тощо.

Велика увага при підготовці даної роботи приділялася загальнотеоретичним та методологічним підходам щодо врегулювання відносин з приводу державного кордону висвітлених в загальнотеоретичних посібниках з загальної теорії держави та права, міжнародних відносин, міжнародного права тощо. Зокрема були використані підручники та наукові посібники таких вчених як Антонович М.М., Боечков В., Ганжа О., Захарчук Б., Бордунов В. Д., Теліпко В. Е., Овчаренко А. С. та ін. в яких викладені загальні принципи регулювання державного кордону, можливі режими його використання, а також загальний порядок врегулювання спорів, що виникають між сусідніми державами з приводу державного кордону.

Актуалізація проблеми врегулювання спірних питань щодо державного кордону України з Російською Федерацією набирає обертів в наукових роботах останнім часом отримала такого розмаху з погляду гарантування національної безпеки, безпеки мореплавства, урегулювання питань делімітації континентального шельфу, захисту своїх прав й економічних інтересів держави в Азово-Чорноморському регіоні, а також потребою вироблення геостратегічного підходу, об'єктивної аргументації та активних дій на упередження, що повинно стати одним із пріоритетів зовнішньої політики України.

Проблема функціонування державного кордону нашої держави на різних його ділянках привертає значну увагу багатьох науковців. Дослідженням проблем розмежування морських просторів і континентального шельфу й виключних економічних зон в Азово-Чорноморському регіоні присвячено роботи таких українських учених, як А. Р. Бистрова, І. Білан, В. П. Горбулін, В. Гринчак, Г. Є. Ковальський, О. Колотіло, І. Нестеренко, М. О. Трюхан, Л. Чекаленко, А. Чернявський, О. Шемякін та ін. У працях вони висвітлюють проблеми, із якими зіткнулась українська держава, визначаючи свої кордони, а також показують важливість вирішення цих проблем як вагому складову частину сучасної зовнішньополітичної стратегії держави. На особливу увагу заслуговує науково-інформаційний збірник “Стратегія і тактика, стан національної безпеки України”, Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки підготовлений Національним центром із питань євроатлантичної інтеграції України. У ньому висвітлено питання визначення кордону України як один із чинників, що впливає на національну безпеку держави. Також виділяються основні проблеми, що існують між Україною та Росією щодо цього питання. Означена проблема відображена також у працях Л. Чекаленко, котра, характеризуючи українсько-російські відносини загалом, зазначає, що особливе місце в них належить проблемам делімітації та демаркації кордону в Азовському морі й Керченській протоці. У дослідженні наведено аргументи щодо певних кроків російської та української сторін для вирішення цієї проблеми. Політико-правові проблеми, пов'язані із правовим статусом і режимом використання Україною вод Азовського моря та розмежування вод Керченської протоки і проведення державного кордону, аналізує й А.Р. Бистрова. О. Шемякін широко характеризує політико-правові аспекти проблеми Азовського моря, Керченської протоки й острова Тузла, а також визначає територіальні інтереси України в Чорноморсько-Азовському басейні. Правові аспекти цієї проблеми розкриває також І. Нестеренко, яка обґрунтовує позицію України щодо делімітації цих морських акваторій, наголошуючи на тому, що дії України відповідають міжнародному праву й міжнародній практиці.

О. Колотіло обґрунтовує недоцільність зосередження особливої уваги на цьому питанні в російсько-українських відносинах, особливо деякими українськими політичними колами. Учений зазначає, що це сприяє нагнітанню антиросійських настроїв серед українського населення, що в майбутньому може зашкодити повноцінному розвитку співробітництва між країнами.

М.О. Трюхан, який із 1993 р. є членом й експертом українських комісій із делімітації та демаркації державного кордону України, у своїх роботах із позицій експерта-картографа фахово розглядає питання картографо-геодезичного забезпечення договірно-правового оформлення державного кордону, у тому числі й морського. Особливу увагу дослідник звертає на проблеми точного визначення параметрів протяжності морських кордонів в Азово-Чорноморському регіоні та неврегульованість питань щодо делімітації морських кордонів в Азовському морі й Керченській протоці.

Аналіз останніх публікацій показує, що, незважаючи на певний доробок із цього питання, усе ж таки залишається недостатньо розглянутою сучасна ситуація, яка складається в українсько-російських відносинах навколо вирішення проблеми чіткого розмежування морських просторів в Азово-Керченській акваторії з урахуванням наслідків екологічної катастрофи в Керченській протоці в листопаді 2007 р. та останніх перемовин між Україною і Росією. Переважно ця проблема висвітлюється в інформаційному режимі на сторінках періодичної преси, що зумовлює потребу узагальнення та проведення глибшого аналізу комплексу проблем, пов'язаних із делімітацією і демаркацією українсько-російського морського кордону.

Досить цікава позиція з аналізованої проблеми кандидата політичних наук Овчар І. В. який розглядає цю її через призму політологічних концепцій і доктрин що панують в Україні та Росії. Він зазначає, що з часу розпаду Радянського Союзу найбільш проблемним є питання про стан і перспективи визначення українсько-російських відносин. Воно виходить за межі взаємин лише двох держав, визначається європейським контекстом і регулюється підписаними договірними заявами як на двосторонньому рівні, так і в рамках взаємодії країн-учасниць СНД. На рівні Співдружності такі взаємини є продуктом переходу з внутрішнього контексту у зовнішню площину, що надає їм первинного значення і обумовлює низку проблем через їх продуктивність та пріоритетність. Формат українсько-російських взаємин продукується внутрішніми чинниками і набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв'язку з цим спроба надати об'єктивну оцінку досягнутому рівню міждержавної взаємодії України та Російської Федерації дозволяє розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт зміни геостратегічного становища обох держав, а, можливо, сформувати на їх основі певні заперечення, визначити політико-правові норми взаємодії в рамках СНД. Сьогодні тема актуалізується через спроби представників російської влади продемонструвати важливість свого впливу на українську політику, задати тон історичних подій та відмежуватися від критики в цьому питанні європейських країн. Також взаємини України та Росії мають дві площини: міждержавну та міжнародну. Перша характеризує виключно відносини між двома державами, друга складова - розкриває зміст інтеграційної політики на пострадянському просторі, в тому стані, в якому її вдалося створити в рамках СНД і забезпечити функціонування зовнішньої політики.

Таким чином, проблема вирішення питань демаркації та делімітації україно-російських кордонів потребує якнайшвидшого вирішення, оскільки саме багато в чому саме відносини щодо врегулювання прикордонних спорів обох країн багато в чому спричиняють негативний вплив на відносини України та Росії загалом.

1.2 Аналіз джерельної бази

Джерельною бази роботи є нормативно-правові акти, міжнародні договори, а також загальнотеоретичні праці вітчизняних та зарубіжних вчених. Безперечно теоретичні аспекти висвітлені в підручних та наукових посібниках складають базу будь якого дослідження, однак що стосується конкретним питанням відносин між Україною та Росією з приводу державного контролю, то першочерговим є дослідження нормативно-правових актів та міжнародних договорів.

Серед законів особливе місце посідає Конституція України, яка встановлює суверенітет України та визначає загальні засади зовнішньої політики України, та Закон України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р., в якому визначається, що Україна, керуючись Конституцією України, Декларацією про державний суверенітет України та Актом проголошення незалежності України, неухильно проводить політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів України виходячи із принципів непорушності державних кордонів, які є відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності України. Державний кордон України є недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються.

Серед міжнародних договорів особливе місце посідають договори між Україною та Росією, з приводу врегулювання відносин щодо державного кордону як на суходолі так і на морях (Чорному та Азовському). Найважливішим із них є Договір між Російською Федерацією і Україною про російсько-український державний кордон вiд 28.01.2003, ратифікація вiд 20.04.2004 на пiдставi 1681-15. Зокрема в цьому договорі визначено, що врегулювання питань, які відносяться до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав.

Цікавим є також позиція держав з вирішення проблеми врегулювання відносин щодо державного кордону, яка визначається в доктрині національної безпеки. Зокрема в доктрині зовнішньої безпеки Росії, або яка відома міжнародній громадськості як «Концепція суспільної безпеки Росії». В цьому документі зокрема, визначено, що всі прилежні території до Росії є зоною ї стратегічних інтересів, а отже всі спірні питання щодо цих територій повинні вирішуватися лише на користь Росії, бо інакше це суперечить національним інтересам.

Що ж стосується вітчизняної доктрини національної безпеки, то український законодавець виходить з того, що всі питання щодо врегулювання міждержавних питань, в тому числі, в сфері кордонів мають вирішуватися виходячи із загальноприйнятної практики міжнародних відносин. Отже, не зрозумілим є позиція Росії виходячи з її задекларованих інтересів щодо намагання встановлення власного корисливого впливу на нашу країну. Зокрема це ілюструється керівництвом північного сусіда: щоразу як український політикум робить погляд на захід, на Європу чи декларує ціль входження в ЄС, з боку Росії одразу лунають або погрози політичного та економічного тиску, або такий тиск проявляється за вдяки реальним інструментам впливу таким як скажімо ціна на газ. Отже, проблема врегулювання двосторонніх відносин щодо державного кордону, виходить набагато далі за суто політичну риторику урядів обох країн щодо цього питання.

На сьогоднішній день нажаль, проблематика відносин України та Росії в аспекті регулювання державного кордону представлена лише на рівні публіцистичного характеру та критики з боку ЗМІ, що стосується ґрунтовних досліджень механізмів врегулювання спорів з приводжу державного кордону між Україною та Росією, то заслуговує на увагу дисертація Мостиського А.Б. Міжнародно-правова основа державних кордонів України.

Цікавим є аналіз визначення державного кордону в законодавстві Російської Федерації, як стороні відносин з питань врегулювання українсько-російського кордону. Так, відповідно до Федерального Закону Російської Федерації «Про Державний кордон Російської Федерації» від 1 квітня 1993 р. N 4730-І державний кордон - це лінія й минаюча по цій лінії вертикальна поверхня, що визначають межі державної території (суходолу, вод, надр і повітряного простору) Російської Федерації, просторова межа дії державного суверенітету Російської Федерації.

Необхідно звернути увагу також на джерельну базу, що містить засади та принципи вирішення міжнародних спорів з приводу кордонів. Зокрема принцип мирного вирішення прикордонних питань закріплений у Конституції Російської Федерації, у статті 2 Закону РФ "Про Державний кордон Російської Федерації" і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права, а також у ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Одним з перших багатосторонніх договорів, у якому знайшов відбиття цей принцип з'явився Паризький пакт 1928 р. (Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики), що проголошував необхідність урегулювання або вирішення всіх суперечок або конфліктів між державами тільки мирними засобами. Відповідно до Уставу ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава дозволяє свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавався загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість".

Порівнюючи вітчизняне та російське законодавство з проблематики врегулювання відносин щодо україно-російського кордону можна сказати, що хоча вони й ґрунтуються на принципах та нормах міжнародного права, однак векторально вони повернуті в бік захисту національних інтересів, що яскраво демонструє ряд конфліктів із російською стороною з приводу кордону. Така позиція сторін закріплюється законодавчо у відповідних нормативно-правових актах: Законом України «Про основи національної безпеки України» та Стратегією національної безпеки Російської Федерації до 2020 року, затвердженої Указом Президента РФ від 12.05.2009 р. № 537. В цих нормативних актах чітко окреслена позиція обох держав щодо їх державних кордонів, які є частиною їх стратегічних інтересів та ключовим елементом у забезпеченні внутрішньої та зовнішньої безпеки країн, досягнення якої передбачає застосування всіх можливих заходів що не суперечать міжнародним нормам. Однак на практиці, для забезпечення цілісності кордонів використовуються усі можливі засоби не дивлячись на реакцію світової спільноти, оскільки державний кордон є елементом суверенітету країни.

Крім того, зауважимо, що оскільки проблематика відносин між Україною та Росією полемізується великою мірою за допомогою електронних ресурсів мережі Інтернет, то під час підготовки даної роботи були використані зокрема як офіційні сайти органів державної влади України: Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо, так і сайти різноманітних засобів масової інформації, а також ресурси міжнародних та регіональних Інтернет-конференцій.

2. Теоретичні аспекти регулювання правових відносин з питань державного кордону

2.1 Поняття та сутність державного кордону види кордонів

Територіальне верховенство є складовою частиною державного суверенітету. Як проголошується у ст.2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві це називається територіальним суверенітетом.

Територіальний суверенітет -- це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. Правда, у ряді випадків держава має право здійснювати свою юрисдикцію щодо осіб і дій, виконаних поза межами своєї території. Розрізняють юрисдикцію, що наказує, тобто право видавані обовґязкові норми; правозастосовну -- право застосовувати урядові або адміністративні санкції до фізичних або юридичних осіб; юрисдикцію примусового здійснення -- правозастосувальні заходи примусу для забезпечення реалізації норм.

Правові підстави зміни державної території -- це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни.

Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в п.2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст.1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, що ґрунтуються на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення повґязана з юридичною невизначеністю субґєкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів -- вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

У Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як субґєкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших субґєктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія -- це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не повґязана з безповоротною втратою державою переданої території.

Оренда території -- один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

Окупація -- спосіб придбання території, яка нікому не належить. Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, повґязані з ефективною окупацією, досить рідкі.

Давнина володіння -- це тривалий та мирний публічно-правовий контроль над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними.

Анексія -- насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій повґязана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто.

Військова окупація -- це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.

Основними завданнями охорони державного кордону є забезпечення встановленого режиму державного кордону й прикордонного режиму.

Отже, державний кордон - це лінія, що позначає на картах і на місцевості межі державної території на суші, на воді, в повітрі і в надрах, тобто просторова межа дії державного суверенітету конкретної держави. Сухопутний кордон відокремлює сухопутну територію однієї держави від аналогічної території іншої держави і встановлюється, як правило, в договірному порядку між суміжними державами з врахуванням рельєфу місцевості (орографічні кордони).

При неможливості обліку рельєфу (гірські хребти, вододіли, річки і тому подібне) можуть встановлюватися геометричні (прямі лінії, що сполучають природні або штучні орієнтири або характерні крапки поза населеними пунктами) або астрономічні (по паралелях і меридіанах) кордони.

Водний кордон може проходіть: на озері - по прямій лінії, що сполучає виходи сухопутного кордону до протилежних берегів озера, незалежно від рівня води і зміни контура його берегів; на судноплавній річці - по головному фарватеру (тальвегу - лінії найбільших глибин). В разі природної зміни фарватеру під дією денудації (поточного водного потоку) кордон також може відповідно змінюватися (так звані рухливі кордони). Встановлення рухливого кордону на пограничних річках було передбачене в договорах СРСР з Угорщиною, Польщею, Румунією, Фінляндією про режим кордону; на несудохідній річці - як правило, по середині річки або її головного рукава; на водосховищах - гідровузлів і інших штучних споруд - по лінії державного кордону до їх заповнення водою, якщо інше не встановлене міжнародним договором між зацікавленими суміжними державами. Наприклад, Угода між СРСР і Румунією про спільне будівництво гідровузла Костешти-Стинка на річці Лозину 1972 р. передбачало спільне будівництво гідровузла, встановлення умов його експлуатації, водокористування і проходження державного кордону між СРСР і Румунією через центральну частину греблі; на морі - по зовнішній межі територіального моря відповідно до національного законодавства (в Україні державний кордон на морі проходить на відстані 12 морських миль від вихідних ліній, від яких відлічується ширина територіального моря) або угод з суміжними державами.

Повітряний кордон (бічна) є вертикальною плоскістю, відновленою по лінії проходження сухопутного і водного державного кордону. Верхня висотна межа повітряного простору, що відокремлює його від космічного простору, міжнародним правом не встановлений. На думку, що затверджується в міжнародній практиці, висотна межа повітряного простору складає приблизно 110 км. від поверхні Землі - найменша стійка висота орбіти штучних супутників Землі.

Для забезпечення на державному кордоні належного порядку можуть встановлюватися погранична смуга і погранична зона. Погранична смуга - це розташована безпосередньо на кордоні смуга місцевості невеликої ширини, на якій можуть бути встановлені смуга (КСО) контрольного сліду і обладнані інженерні споруди, що перешкоджають несанкціонованому переходу (пересіченню) державного кордону.

Погранична зона - це місцевість шириною до 5 км. уздовж державного кордону на суші, морське узберіжжя, що виходить до відкритого моря, берега пограничних річок і озер, водоймищ і водосховищ і розташовані на них острови. Виходячи з характеру стосунків між суміжними державами, погранична зона може не встановлюватися (наприклад, між Швейцарією і Італією), між країнами-членами СНД державні кордони "прозорі", номінальні.

Режим в пунктах пропуску через державні кордони включає правила в'їзду до цих пунктів, перебування і виїзду з них осіб, транспортних засобів, ввезення, знаходження і вивозу вантажів, товарів і тварин, встановлювані виключно на користь створення необхідних умов для здійснення пограничного, митного, санітарного, фітосанітарного і інших видів контролю. Місця і тривалість стоянок в пунктах пропуску через державні кордони транспортних засобів закордонного прямування визначаються адміністрацією аеропортів, аеродромів, морських, річкових портів, залізничних, автомобільних вокзалів і станцій, інших транспортних доріг і підприємств за узгодженням з пограничними військами, митними і іншими посадовими особами на державних кордонах і в пунктах пропуску через кордони. Іноземні невоєнні судна і військові кораблі заходять в порти держав відповідно до правил, прийнятих в цих державах і опублікованих в "Сповіщеннях мореплавцям".

Особи, винні в порушенні режиму державних кордонів, пограничного режиму і правил в пунктах пропуску через державні кордони, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності залежно від тяжкості порушення і розміру заподіяної шкоди або збитку. У окремих малозначимих випадках ця особи можуть бути передані властям суміжної держави або видворенні. Для дозволу пограничних інцидентів (наприклад, під час переходу кордону дітьми, туристами, тваринами і тому подібне) суміжними державами призначаються пограничні комісари (пограничні представники, пограничні уповноважені) і їх заступники, що діють в межах наданих їм повноважень. Серйозніші інциденти можуть бути дозволені дипломатичним дорогою.

Погранична річка - це річка, що відокремлює територію однієї держави від території іншого, по якій проходить кордон між цими суміжними державами, і що має особливий правовий режим, що встановлюється в договірному порядку між суміжними державами (наприклад, річка Прут між Молдовою і Румунією, Амур між Росією і Китаєм і ін.). Правовий режим пограничної річки може регламентувати: охорону державного кордону; спільне раціональне водокористування і управління водними ресурсами, включаючи питання судноплавства, рибальства, сплаву лісових матеріалів, зведення гідротехнічних споруд і управління ними; охорону, захист і збереження довкілля басейну пограничної річки і її фауни і флори, включаючи охорону вод від забруднення, контроль якості води і др.; компетенцію і діяльність змішаної комісії, створеної зацікавленими сторонами для врегулювання всіх питань, що стосуються правового режиму пограничної річки.

Пограничне озеро - це озеро, береги і водна територія якого належать двом суміжним державам, з розмежуванням водної території по лінії державного кордону, що сполучає виходи сухопутного кордону до води (наприклад, Великі Озера між США і Канадою, озеро Ханка між Росією і Китаєм і ін.). Пограничний режим такого озера встановлюється угодою суміжних держав. Наприклад, режим Великих Озер регулюється угодами між США і Канадою. Води озер є водами США і Канади з єдиними правилами судноплавства і охорони середовища.

Державний кордон України становить собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею.

Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991р. встановлено види, режим і правила охорони державного кордону. Відповідно до цього Закону виділяють два види охорони державного кордону -- політичний і санітарний.

Політичну охорону державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладено на Державну при­кордонну службу України, а в повітряному просторі -- на війська протиповітряної оборони України. Їх обов'язки й пра­ва щодо охорони державного кордону визначають закони та інші акти компетентних органів державної влади.

Режим державного кордону -- це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне та інше сполучення через державний кордон здійснюють у контрольно-пропускних пунктах Прикордонної служби. Всі особи, їх транспортні засоби, вантажі та інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному й митному контролю. У відповідних випадках здійснюють також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням з території України культурних цінностей та інший контроль. Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в його межах. Законодавством визначено, що судноплавство, користування водними об'єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та іншу господарську діяльність проводять за погодженням із підрозділами Державної прикордонної служби України, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюють прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях суден, їх плавання у внутрішніх водах. Прикордонну смугу встановлюють безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, до неї не включають населені пункти й місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснює Державна прикордонна служба України. Відповідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. її головним завданням є забезпе­чення недоторканності державного кордону, а також охорона екологічної зони України.

Центральним органом управління прикордонною службою є Адміністрація Державної прикордонної служби, положення про яку затверджено Указом Президента України від 4 серпня 2003 р.. Голова адміністрації є Командувачем Державної прикордонної служби України, його призначає на посаду й звільняє з посади Президент України. Організаційна структура прикордонної служби України складається з прикордонних військових напрямів, з'єднань, частин та інших органів охорони державного кордону.

Завдання та функції прикордонної служби України визначають її основні повноваження. Під час виконання своїх функцій і завдань вона зобов'язана: припиняти будь-які спроби незаконного перетинання кордону; відбивати вторгнення озброєних формувань; забезпечувати виконання зобов'язань, що виникають із міжнародних договорів; здійснювати спільні заходи з органами Служби безпеки, внутрішніх справ, митної, санітарної служб тощо.

У межах прикордонної смуги в пунктах пропуску через державний кордон, а також на спеціально визначеній території Державна прикордонна служба України має право:

- розташовувати прикордонні наряди, пересуватися під час виконання службових обов'язків по будь-яких ділянках місцевості; вести дізнання в справах про порушення державного кордону, проводити оперативно-розшукову діяльність;

- здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили державний кордон; перевіряти в осіб, які прямують через державний кордон, документи на право в'їзду або виїзду з країни; здійснювати самостійно або разом з митними установами огляд вантажів та іншого майна; вилучати заборонені до ввезення в країну або вивезення з країни предмети, а також предмети контрабанди; здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

Санітарну охорону кордону України здійснюють з метою запобігання занесенню небезпечних інфекційних хвороб із-за кордону на територію України й за межі України (за кордон). Організацію та порядок санітарної охорони кордону врегульовано Законом України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.

Здійснення санітарної охорони кордону покладено на Державну санітарно-епідеміологічну службу України. Цій же меті слугує ветеринарна охорона кордону.

Санітарну охорону кордону України забезпечують здійсненням медико-санітарних і адміністративно-санітарних заходів. До них належать: медичний огляд і ізоляція хворих; санітарний огляд вантажів і майна; заборона в'їзду та виїзду особам, що страждають на інфекційні захворювання, тощо. Засобами забезпечення ветеринарної охорони кордону України є заборона ввезення й вивезення заразних тварин, птиці, їх ветеринарний огляд, оголошення карантину та ін.

2.2 Делімітація та демаркація кордонів

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1) на суші -- по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі -- по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних ріках -- по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) -- по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах -- по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ручая) у той або інший бік;

4) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах -- відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), -- по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи:

1) делімітація -- це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У України проведена делімітація державних кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році -- із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії;

2) демаркація -- це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створеними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол -- докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісіями, а в особливих випадках -- на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежування, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками CPP -- нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих обставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підписали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, -- таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоні установлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. У прикордонну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з числа офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України -- це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають державний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державного кордону України є:

1) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2) особи, які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного проходження з метою незаконного виїзду з території України;

3) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державного кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або знаходяться в цьому положенні під час плавання і перебування у водах України;