Глобалізація сучасної економіки та основні напрями східного вектору зовнішньої політики України на прикладі взаємовідносин з Китаєм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Приватний віщий навчальний заклад

Інститут сходознавства і міжнародних відносин

«Харківський колегіум»

Кафедра міжнародних економічних відносин

«Міжнародні економічні відносини»

Дипломна робота

на тему:

«Глобалізація сучасної економіки та основні напрями східного вектору зовнішньої політики України на прикладі взаємовідносин з Китаєм»

Виконавець:

студент 6-го курсу

групи ЕС-05-1К

Біловодський Сергій Вікторович

Науковий керівник:

доц. Топорков А.И.

м. Харків 2011 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 Сутність сучасної глобалізації

1.2 ТНК та наукомісткі технології

1.3 Фінансова глобалізація

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1 Україна у контексті глобалізації світової економіки

2.2 Україна та СОТ: основні тенденції у зовнішній торгівлі України товарами

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

РОЗДІЛ 3. КИТАЙ ТА УКРАЇНА: ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК В ГЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ

3.1 Міжнародна компонента феномену китайської економіки в контексті глобального лідерства.

3.2 Україно - китайські економічні взаємовідносини останнього десятиріччя

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Нові тенденції загальноекономічного розвитку останнім часом все частіше асоціюються з поняттям глобалізація, яке визначає не завершену картину сучасного світу, а особливості розвитку господарських зв'язків. Вони характеризуються нагромадженням структурних зрушень та помітним посиленням процесів взаємодії між суб'єктами світової економіки, зростаючим взаємозв'язком та взаємозалежністю національних економік, злиттям національних ринків у єдиний світовий ринок. Рушійними силами глобалізації є поглиблення міжнародного поділу праці на базі зростаючої диференціації високотехнологічних кінцевих продуктів і напівпродуктів, подальший розвиток міжнародної інфраструктури, зокрема транспортної, розвиток транснаціонального підприємництва, інформаційна революція тощо.

Глобалізаційні процеси, які є об'єктивними і незворотними, змушують країни-суб'єкти міжнародних економічних відносин пристосовуватися до нових умов та відповідати на сучасні виклики. Це орієнтує й Україну як порівняно молоду державу визначитися стосовно свого місця та ролі у сучасному глобальному середовищі [1].

Експерти МВФ визначають феномен глобалізації як «зростаючу економічну взаємозалежність країн усього світу в результаті зростаючого обсягу й розмаїтості транскордонних трансакцій товарів, послуг і міжнародних потоків капіталу, а також завдяки усе більше швидкій і широкій дифузії технологій» [2, с. 5]. Однак ці ж процеси спостерігалися й уплині перших трьох десятиліть XX століття і були перервані світовою кризою 1929--1933 р.

Тому М. Чешков справедливо говорить про кризу глобалізації як науку, що не визначила ні предмет, ні суб'єкт свого дослідження і «розривається між двома протилежними тенденціями: фрагментацією знання (вироблення дисциплінарно-різних образів глобалізації) і безбережним розширенням (ототожненням з історією людства)».

У зв'язку із цим «залишається відкритим питання про те, що є глобалізація - процес, що містить альтернативи і варіанти, або ж процес односпрямований, імперативний; чи веде цей процес до створення однорідної системи світу або ж містить у собі можливості різних ідентичностей і різних компонентів людства» [3, с. 52].

Та все ж глобалізація як процес існує незалежно від висновків науковців, і на сьогодні багато в чому визначає провідні тенденції розвитку системи світових економічних відносин.

Перед Україною стоїть завдання свого позиціонування на світових ринках, відповіді на виклики породжені процесом глобалізації. Тому визначена тема даної роботи є надзвичайно актуальною.

Проблеми глобалізації знаходяться у фокусі уваги таких структур та інституцій:

- міжнародних організацій та інститутів ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Світового банку, СОТ, ЄБРР тощо;

- країн-членів міжурядових регіональних організацій - Організація африканських держав (ОАД), Організація арабської єдності (ОАЄ), АСЕАН, АТЕС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.;

- неурядових асоціацій і вчених.

Науково-методологічне дослідницьке розмаїття аж ніяк не знижує актуальності опанування для національної еліти модерних правил гри і пошуків власної української ніші у вельми суперечливому глобалізованому світі. І не просто відшукати, так би мовити, із суто теоретичної точки зору, а й виробити науково обґрунтовані практичні рекомендації для українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які ще тільки зводяться на ноги разом із становленням України як повноправної суверенної держави.

Вивченню питань, пов'язаних із всезагальною глобалізацією, присвячено низку наукових досліджень як у світовій економічній літературі, так і у вітчизняній, про що свідчать роботи: В. Бебика, А. Терентьева, Т. Тимофеєва, Л. Туроу, К. Уолтца, А. Уткіна, И. Цапенко, С. Шергіна, Ю. Шишкова, С. Шергіна, Ю. Щербак , В. Штоля, Ю. Яковець, В. Трояна,Т.Пепи.

Мета роботи - полягає в оцінюванні явища глобалізації, його впливу на розвиток економіки України в цілому, та обґрунтуванню основних напрямків східного вектору її зовнішньої політики.

Для досягнення поставленої мети треба вирішити наступні задачі:

- визначити головні економічні проблеми глобалізації;

- розкрити феномен появи ТНК та їх діяльності в умовах глобалізації;

- проаналізувати основні теоретичні підходи до визначення місця України у глобалізованому світі;

- визначити вплив глобалізаційних процесів на рівень економічного розвитку України;

- обґрунтувати основні напрямки східного вектору зовнішньої політики України.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є зовнішньоекономічні стосунки України та Китаю, предметом - підходи до розробки та реалізації зовнішньоекономічної політики України в умовах глобалізації.

Методи досліджень - загальнонаукові методи пізнання: формальна логіка (аналіз і синтез, індукція та дедукція), діалектична логіка (сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного), системний аналіз; економіко-статистичні методи.

Інформаційну базу дослідження склало широке коло вітчизняних та зарубіжних монографічних досліджень та наукових публікацій, Законів України, матеріалів Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Міністерства фінансів, Державного комітету статистики України та ресурсів Інтернет.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який нараховує 84 найменування. Основний текст дипломної роботи викладено на ….. сторінках. Дипломне дослідження містить 6 таблиць, 15 рисунків та 6 додатків.



РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 Сутність сучасної глобалізації

Найбільш характерною особливістю сучасності є наростаюча інтеграція соціально-економічних процесів. Переміщення по всьому світі потоків капіталу, товарів, інтенсивний обмін інформацією визначають динаміку нашого століття. Для позначення всіх цих процесів використано поняття “глобалізація”. У більшості літературних джерел проблеми глобалізації висвітлено переважно з позицій економоцентризму.

Виник термін “глобалізація” у другій половині 80-х років ХХ ст. у зв'язку з розвитком інформатики й телекомунікацій. У науковий обіг його ввів Р. Робертсон у 1983 р.[5, с.133]. За іншою версією, цей термін “ вийшов з-під пера Т. Левітта у статті, опублікованій у “Гарвард бізнес ревю” у 1983 р.”. Цим терміном він позначав процес формування спільного ринку продукції, яка виробляється транснаціональними компаніями [1, с.8]. В обох випадках цей термін відображає інтеграційні процеси світового масштабу.

Глобалізація ? процес поєднання різних компонентів людства в ході його еволюції на противагу процесу диференціації людства [7, с.12]. Термін глобалізація почав уживатися в економічній науці.

Потім він став використовуватися політологією та соціологією. Цей термін містить ідею, що світовий ринок є деякою системною цілісністю. А це можливо тоді, коли норми, які регламентують відносини між державами, будуть значно поглиблені. У широкому розумінні глобалізація означає зміну всіх сторін життя суспільства під впливом світової тенденції до відкритості та взаємозалежності. Вона передбачає залучення значної частини людства в єдину систему економічних, політичних зв'язків, зростання культурного обміну.

Так, професор Паризького інституту політичних досліджень Б. Баді звертає увагу на три виміри процесу глобалізації [1, с.6]:

- глобалізація ? це історичний процес, який розвивається протягом багатьох століть;

- глобалізація означає уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, прихильність до єдиних цінностей;

- глобалізація ? це визнання зростаючої взаємозалежності, наслідком якої є підрив національного державного суверенітету.

Ми є свідками якісних які, що проходять у світі, що дає можливість спеціалістам із різних галузей знань говорити про процес глобалізації. Глобалізація ? це якісно новий етап інтеграційних процесів у світі. Головним у цій теорії є концепція світових змін, які передбачають трансформацію принципів організації суспільного життя і відносин між країнами. Отже вона приносить глибокі зміни у весь соціальний простір.

Принципами, на яких ґрунтується глобалізація, є: конкуренція, підвищення стандартів життя, відкритий рух капіталу й робочої сили, зростання ролі інформаційних технологій.

У наш час формується нова міждисциплінарна наука ? глобалістика, яка бере свій початок у 60?70 р. ХХ ст. Але спочатку ця наука трактувалася обмежено, лише як вчення про глобальні проблеми сучасності. Головними проблемами вважалися екологічна, енергетична, демографічна, продовольча. Формування сучасних парадигм глобалістики почалося у 80-х роках ХХ ст. Важливу роль тут відіграла концепція стійкого розвитку, сформульована Римським клубом. Головне завдання глобалістики ? розкриття сутності та тенденцій глобалізації, розробка концепції міжнародних антикризових стратегій. У межах цієї науки виникли школи, які досліджують різні аспекти глобальних процесів (“Межі росту”, “Стійкого розвитку”, Школа універсального еволюціонізму, Школа глобального контрольованого розвитку) [2, с.14].

Раніше вважалося, що країни зможуть забезпечити для своїх громадян краще життя, якщо вони будуть орієнтуватися на власну економіку. Після Другої світової війни ситуація у світі значно змінилася. Значні зміни відбулися в науково-технічній сфері. Вирішення завдань технічного розвитку, екологічні проблеми змушують держави об'єднувати свої зусилля для розв'язання складних завдань.

Чинниками, які сприяють просуванню держав на шляху до глобалізації, є: технологічний прогрес, рух товарів та послуг між країнами, рух фінансового капіталу між країнами. Епоха глобалізації характеризується також і переходом до постіндустріального суспільства. Теорія постіндустріального суспільства виникла тоді, коли стала очевидною вирішальна роль науки, знання в розвитку людства. Постіндустріальне суспільство посилює роль науки, інформації та когнітивних цінностей у житті суспільства.

Аналізуючи сучасну глобалізацію, представники різних країн звертають увагу на різні сторони цього процесу й дають йому неоднакову оцінку. Одні трактують глобалізацію як позитивний процес. Інші з тривогою стежать за цим процесом, розуміючи ті негативні наслідки, які несе вона більшості країн. Прихильники процесу глобалізації стверджують, що вона розширює можливості корпорацій і держав щодо свого розвитку. Ріст товарообігу, поява нових технологій, розвиток інформаційної мережі стимулюють економічне зростання у всіх країнах світу. Глобалізація дає можливість участі у світовому поділі праці. Міжнародний поділ праці є основою обміну товарами і послугами, він сприяє поглибленню економічних взаємин між державами, формуванню світового ринку. На їх думку, виграти можуть усі країни ? деякі більше, інші менше. Усе залежить від рівня розвитку економіки країни, її готовності включитися у процес світової інтеграції. Прихильники західних цінностей, ведучи мову про глобалізацію, мають на увазі поширення своїх інтересів та ідеалів у світовому масштабі.

Інша позиція полягає в тому, що глобалізація має неоднозначні й навіть негативні наслідки. Вона посилює розрив у рівнях розвитку держав, має негативний вплив на природне середовище. Утвердження глобального суспільства здійснюється на основі нееквівалентного обміну. Його наслідком є зменшення природних ресурсів планети, поява екологічних проблем, погіршення якості життя значної кількості населення. Розвинуті країни прагнуть зберегти своє лідерство у світовому економічному просторі. Так, американські компанії мають найбільшу вигоду від глобалізації, оскільки вони контролюють значну частину світових економічних і інформаційних потоків [1, с.15].

У наш час глобалізація трактується як етап цивілізаційного розвитку людства. Сутністю глобалізації є перетворення людства в єдину функціональну систему, елементи якої будуть взаємопов'язані між собою. Ідея глобалізаційного розвитку людства пов'язується із суспільним прогресом.

Уперше ідея суспільного прогресу була висунута французькими просвітителями XVIII ст. А.Р.Тюрго й Ж.А. Кондорсе. Основну надію ці мислителі покладали на науково-технічний і моральний прогрес. Разом із тим обґрунтовувалася думка про ведучу роль окремих народів у світовому історичному процесі.

У ХІХ ст. К. Маркс, аналізуючи перспективи розвитку людства, звертає увагу на існування нееквівалентного розподілу світового багатства між промислово розвинутими й відсталими країнами. Розвиток людства відбувався так, що саме Західна Європа в середині минулого тисячоліття здійснила значний крок уперед у своєму розвитку. Марксизм пояснює це утвердженням на Заході капіталізму. Причину того, чому саме в Західній Європі вперше утвердився капіталізм Маркс бачить у тому, що на Заході приватна власність утвердилася як самодостатня форма соціально-економічних відношень, а на Сході вона залишалася залежною від державно-корпоративної власності [6, с.574]. Ще одна відмінність між Заходом і Сходом полягала в тому, що на Заході утвердилося раціональне ставлення до дійсності, яке орієнтувало на практичне перетворення світу. У країнах Сходу переважав релігійно-етичний традиціоналізм який мав великий вплив на всі сторони життя суспільства [6, с.575].

Кінець ХХ ст. показав зростаючі суперечності між прагненням розвинутих країн Заходу закріпити своє панування у світі й опором цьому зі сторони менш розвинутих країн. Тенденція до глобалізації, яка склалася у ХІХ ст. і в основі якої поглиблення економічної нерівності між країнами внаслідок нееквівалентного обміну, стала ще більш очевидною.

Зміни, які відбулися в ХХ ст., показують, що загалом у світі реалізується еволюційний напрям розвитку людства. Науково-технічний прогрес є визначальним у світових інтеграційних процесах, де головна роль належить розвинутим країнам Заходу.

Говорячи про глобалізацію, найчастіше мають на увазі економічну сторону цього процесу. Адже саме в економічній сфері наслідки глобалізації є найбільш очевидними. Економічна глобалізація трактується як поглиблення інтеграції національних економік. У глобалізованій економіці закони світового ринку повинні мати перевагу над національними економічними умовами. Разом із тим, формування глобального ринку супроводжується створенням національних економічних об'єднань.

Але результати глобалізації економіки є досить суперечливими. З одного боку, глобалізація економіки принесла економічне зростання значній кількості людей у світі, сприяла підвищенню продуктивності праці, поширенню передових технологій. З іншого ? глобалізація пов'язується з поглибленням нерівномірного розвитку країн. Результати опитування, проведені в Україні, показують, що лише 7 % респондентів вважають, що розвинуті країни хочуть допомогти Україні стати рівноправним партнером, а 52 % упевнені, що вони хочуть перетворити Україну в слаборозвинуту країну [3, с.16]. Також ряд мало розвинутих країн не беруть активної участі у світових господарських зв'язках, бо не мають для цього можливостей, відповідних інститутів. Така закритість національних економік може ще більше загострити внутрішні економічні проблеми.

Виробництво та споживання в багатьох країнах значною мірою залежить від наявності сировини й енергоносіїв. Ряд країн для свого економічного зростання потребує капіталу та кваліфікованої робочої сили. Отже, потрібна активізація фінансових потоків і послуг на міждержавному рівні. Головні сили глобалізаційного процесу ? міжнародні компанії. Їх діяльність часто супроводжується витісненням національного товаровиробника.

Усе більш помітними стають відмінності в рівнях економічного розвитку світових лідерів і більшості країн, які відстали від них у своєму розвитку. Рівень життя більшості незахідних країн за останнє десятиріччя майже не покращується. Це стосується країн Африки і Латинської Америки.

Спостерігається нееквівалентний розподіл природних ресурсів і виробленої продукції. Так, розвинуті країни Заходу використовують на свої потреби 79 % енергії, що виробляється, 75 % металу, 60 % продуктів харчування, а понад мільярд людей живе на грані бідності. Суттєвими є відмінності й в долі ВНП на душу населення. У найбільш розвинутих країнах вона складає 12 774 долара, а в країнах із низьким рівнем життя ? 364 [6, с.583].

Названі проблеми обумовили виникнення соціального руху антиглобалістів. Антиглобалісти виступають проти нерівності між державами в глобалізаційних процесах. Розвиток руху антиглобалістів залежить від відповіді на виклики неоліберальної моделі глобалізації. Ця модель пропонує віру у виживання найбільш адаптованих до сучасних умов конкуренції у глобальній ринковій економіці.

Процеси глобалізації не оминули і сферу культури, хоч тут вони помітні не так сильно. Відношення до цих процесів у сфері культури також неоднозначне. Противники глобалізації стверджують, що відбувається поширення західних цінностей у світовому масштабі. Так, в останнє десятиліття американська культура насаджує на планеті свої атрибути через поширення товарів, прохолоджувальних напоїв, об'єктів швидкого харчування, телевізійних серіалів.

Основна критика на адресу глобалізації полягає в тому, що вона призводить до культурного вирівнювання світу. Взаємодія та інтеграція зменшують відмінності між культурами. Глобальні норми, цінності пригнічують національні традиції. Тому постає проблема збереження і захисту національних культур. У результаті вводяться обмеження на шляху вільного обміну культурними цінностями. Культурні цінності мають значний вплив на національну самобутність і національну самосвідомість, тому можуть нанести значну шкоду місцевому самобутньому соціуму. Наприклад, дослідження показують, що багато мов зараз вимирають.

Прихильники глобалізації стверджують, що вона приводить до нового типу багатоманітності у світі. На їх думку, глобалізація приводить до взаємовигідного співіснування, взаємозбагачення та інтеграції культур, а значить ? до нового прочитання традицій. Але і прихильники, і опоненти глобалізаційних процесів єдині у своїй повазі до різноманітності культур, до локальних культурних утворень.

Наростання глобалізаційних процесів поставило питання про роль держави в епоху глобалізації. Часто висловлюється думка, що роль держави у світі зменшується, що сучасні національні держави “характеризуються поступовим розпадом національної і етнічної ідентичності” [1, с.19]. У цьому випадку звернуто увагу на те, що сучасні державні кордони є більшою мірою політичними, ніж етнічними. Адже формування нових ринків вимагає усунення перешкод торгівлі, формування спільної митної політики. Тому постає завдання уніфікації національних законів, їх адаптації до міжнародних вимог. Це приводить до створення своєрідних соціальних просторів з єдиними економічними й політичними правилами. Наявність цих просторів передбачає перенесення певних повноважень і прав національної держави на рівень міжнародних організацій відповідно до теорії міжнародних відносин. Отже, глобалізація ніби забирає частину влади в держави. Виникає небезпека того, що контроль над економікою окремих країн може перейти до міжнародних транснаціональних організацій.

Сучасні держави не можуть існувати поза системою глобальної взаємодії. У цій системі присутні й елемент співробітництва, інтеграції, і елемент протистояння. Тому сучасна держава, усупереч теоріям світового управління, має зберігати за собою можливість приймати рішення в межах свого політико-адміністративного простору.

Глобалізація ? це об'єктивна закономірність, світовий процес якого не можна уникнути. Проблема полягає в тому, якими будуть її соціально-економічні наслідки для конкретної країни. Тому постає питання і про місце України в цьому процесі глобалізації. Ідеться про те, щоб піднятися до рівня сучасних інформаційних суспільств. На думку українських дослідників глобальних процесів, якщо в найближчі 5?10 років Україна не зуміє інтегруватися у світові та європейські політичні й економічні структури, вона не буде мати історичної перспективи як незалежна держава [2, с.84].

За роки незалежності в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. Створені інститут приватної власності, власні банківська, фінансова й податкова системи, функціонують прикордонна і таможня служби. Але трансформаційні процеси в Україні не можуть обмежуватися цими змінами. У сучасному світі більшість країн включені у світові економічні зв'язки. Тому і для України курс на включення у світові господарські зв'язки є природним. Світовий досвід показує, що країни, які активно беруть участь у міжнародному поділі праці, мають успіхи в економічному й культурному розвитку. Але разом із тим, кожна національна економіка зазнає впливу зі сторони інших держав. І це необхідно враховувати формуючи національну економічну стратегію.

Інтеграція України у світову економіку вимагає послідовного розв'язання завдань, які забезпечують насамперед загальнонаціональні інтереси країни загалом. Ця проблема вимагає врахування зовнішньополітичних інтересів і внутрішньо-економічних орієнтирів. Співробітництво з міжнародними економічними організаціями є фактором економічної безпеки й умовою успішної інтеграції у світову економіку. Інтеграція у світову економіку має підвищити рівень національної безпеки загалом. Під національною безпекою держави розуміється система певних підходів в економічній, соціальній та інформаційній сферах, що забезпечує стійкий розвиток держави, незважаючи на негативні зміни у світі та в самій державі [2, с.395].

Для України корисним був би досвід реформування економіки посткомуністичних країн, а також Китаю. Тут слід враховувати такі аспекти, як правильна послідовність проведення економічних і політичних реформ, увага до науково-технічного прогресу й розвитку освіти.

Китайський досвід показав, що без реформування внутрішнього ринку, без сильної держави як арбітра господарського життя не може бути руху в інформаційне суспільство. Україні слід знайти свій варіант розвитку, який найкраще відповідає національним умовам. Бездумне слідування західним моделям розвитку може дати негативні наслідки.

Важливе значення в контексті глобалізаційних процесів буде мати перехід України на засади сталого розвитку. Сталий розвиток виступає як планетарна стратегія, покликана впроваджуватися на національних та регіональних рівнях. Адже кожна нація і держава несе свою частку відповідальності за спільне майбутнє людства. Основні положення сталого розвитку держави ґрунтуються на ідеях про необхідність збалансованості економічного та соціального розвитку з природоохоронною діяльністю та раціональним використанням природних ресурсів. “Сталий розвиток ? це розвиток, що задовольняє існуючі потреби нинішніх поколінь та не піддає ризику спроможність майбутніх поколінь задовольняти їхні потреби” [4, с.7]. Україна має для цього сприятливі природні умови і власні ресурси.

1.2 ТНК та наукомісткі технології

Сучасна світова економіка набирає дедалі більше ознак єдиної цілісної системи та функціонує відповідно до єдиних законів і принципів розвитку. Минулого року світ відзначив двадцятисьомирічний ювілей терміну "глобалізація", який вперше з'явився у 1983 р. у статті "Глобалізація ринків" професора Гарвардського університету Т. Левіта [14]. Відтоді глобалізація, як процес, не лише значно змінила світ, але й сама зазнала певної трансформації та поламала багато стереотипів.

В основі процесів економічної глобалізації лежить діяльність ТНК, експансія яких є одним із феноменів другої половини ХХ ст., перші ж ТНК з'явилися ще у 2-й пол. ХІХ ст. За певними даними, першість тримає компанія "Зінгер" або компанія "Стандарт Ойлі" Джона Рокфеллера (нафтогазова галузь). Сьогодні у світі налічують понад 65 тис. ТНК (за іншими оцінками - 70 тис.), які контролюють більш ніж 850 тис. афілійованих зарубіжних компаній, в яких працює понад 74 млн осіб [4, с. 1; 3, с. 47]. Їхня діяльність охоплює близько 40 % світового промислового виробництва та 50 % міжнародної торгівлі, 80 % - усіх патентів, ліцензій та ноу-хау світу. Сьогодні 500 найпотужніших ТНК реалізують 80 % усієї виготовленої у світі продукції електроніки та хімії, 95 % - фармацевтики, 76 % - продукції машинобудування. 85 ТНК контролюють 70 % усіх іноземних інвестицій.

Країнами походження материнських компаній 90 % ТНК є США, країни ЄС та деякі країни південно-східної Азії, а першу десятку найпотужніших ТНК світу становлять здебільшого американські компанії. Найбільші ТНК світу, такі як General Motors, Ford, IBM, Royal Dutch Shell, Exxon Mobil, General Electric, British Petroleum, Microsoft володіють коштами, сума яких перевищує обсяг національного доходу багатьох суверенних держав, а міжнародний характер операцій ставить їх практично поза контролем національних органів влади (рис1.1).

Під ТНК розуміють велике об'єднання, яке використовує у своїй господарській діяльності міжнародний підхід і передбачає формування та розвиток міжнародного виробничо-збутового, торговельного та фінансового комплексу з єдиним центром ухвалення рішень у країні базування та з філіалами, представництвами і дочірніми компаніями в інших країнах [3, с. 46]. За визначенням ООН, ТНК - це підприємства, що є власниками, або такими, що поширюють виробництво товарів і послуг за межами країни, в якій вони базуються (хоча б 2 країни). За визначенням Гарвардського університету до ТНК належать лише компанії, які мають понад 6 закордонних дочірніх фірм [3].

Рис.1.1 Фінансова міць ТНК і ВНП деяких країн

Починаючи з перших досліджень сутності ТНК, вчені не можуть дійти до загальної згоди щодо питання про кількість країн перебування філій ТНК, що дозволило б кваліфікувати фірму як транснаціональну. Тому, поряд із чисто кількісними вимірами транснаціональної діяльності, стали висуватись й інші критерії визначення ТНК, зокрема, проблема власності та її розподілу, проблема управління, чисельність зайнятих, склад вищого керівництва тощо. З позиції теорії міжнародних відносин, важливим критерієм транснаціоналізації фірми є її орієнтація на участь у діяльності, що має всесвітньо-системний розмах, який важко виразити якісними чи кількісними показниками. Особливістю організування управління ТНК є поєднання централізованого керівництва з певною самостійністю структурних підрозділів, що входять до неї та розміщені в різних країнах. Отже, хоч транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов із суто економічної площини і сьогодні передбачає вирішення багатьох соціальних і політичних проблеми, переважна більшість наукових досліджень функціонування ТНК носить переважно економічний характер.

Узагальнивши найпоширеніші теоретичні підходи щодо визначення ТНК, можна стверджувати, що для віднесення корпорацій до транснаціональних зазвичай використовують такі критерії (рис.1.2):

Рис. 1.2 Критерії віднесення корпорацій до транснаціональних

Фактично ТНК прагнуть витягати прибутки із усього світу і акумулювати ресурси у найбільш сприятливих для ведення бізнесу країнах.

Для оцінки рівня транснаціоналізації корпорації використовують так званий індекс транснаціоналізації, що є середнім значенням таких трьох показників: відношення зарубіжних активів до загального обсягу активів; зарубіжних продаж до загального обсягу продаж; чисельності працівників за кордоном до загальної чисельності зайнятих у корпорації (рис 1.3).

Рис. 1.3 Показники індексу транс націоналізації

За даними міжнародної організації ЮНКТАД, до найпотужніших ТНК світу, за рівнем транснаціоналізації активів, продажів і кількості зайнятих за кордоном, належать Vodafone Group, British Petroleum, Exxon-Mobil, Royal DutchShell, General Electric та інші (Рис.1.4) (додаток А) [3, с. 49].

Рис. 1.4. Найпотужніші ТНК світу

До характерних ознак діяльності ТНК на міжнародному ринку відносять:

1. Географічну диверсифікація виробництва на світовому рівні. Певні ТНК функціонують більш ніж у 100 країнах світу. При цьому обсяг виробництва закордонних філій ТНК перевищує обсяг експорту країн їхнього походження. У багатьох ТНК досить висока питома вага зайнятих на підприємствах, розташованих за межами країн їх походження, наприклад, у "Nestle" - це 96 % працівників.

2. Диверсифікація діяльності. Могутні ТНК, шляхом диверсифікації видів своєї господарської діяльності, стають конгломератами на зразок американської "Інтернешнл Телефон енд Телеграф - ІТТ". Зберігаючи монополію в галузі засобів зв'язку, компанія має підприємства фармацевтичної та харчової промисловості, а також сфери послуг.

3. Участь у міжнародній спеціалізації виробництва. ТНК є домінуючим суб'єктом внутрішньофірмової міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, що визначає структуру міжнародної торгівлі. Так, наприклад, компанія "Ford" має три великі тракторні заводи, що розташовані в Бельгії, Англії та США. Перший виготовляє всі види трансмісій, другий - усю гідравліку, а третій - автоматичні коробки швидкостей.

4. Проникнення в передові галузі сучасного виробництва. Переважна більшість ТНК працюють у високотехнологічних і наукомістких галузях виробництва (Рис.1.5), швидкий розвиток яких передбачає наявність величезних капіталовкладень і залучення висококваліфікованих працівників.

5. Міжнародна стратегія. Важливим критерієм транснаціоналізації фірми є її політика, ринкова орієнтація і стратегія менеджменту. Для ТНК характерна подвійна орієнтація управління. З одного боку, менеджмент фірми орієнтований на регіональний і глобальний ринки, на світові стандарти якості, витрат виробництва, на специфіку функціонування міжнародних ринків. З іншого боку, ТНК здобуває за кордоном національне робоче середовище та повинна функціонувати відповідно до його вимог і законів. Отже, ТНК повинні ухвалювати оптимальні рішення як з погляду стану світового ринку, так і з погляду одного або кількох національних ринків, на яких вони функціонують.

Рис. 1.5. ТНК у сучасних галузях виробництва

Зважаючи на економічну силу та мобільність, саме ТНК вирішують питання нового економічного та політичного переділу світу. Вони дедалі частіше контролюють ринки збуту та визначають механізми руху чинників виробництва, таких як робоча сила, капітал, технології, цим самим нагромаджуючи дедалі більше влади. Вони створили потужні системи маркетингу та засоби сучасної реклами, що дає їм змогу маніпулювати смаками та вподобаннями споживачів в усьому світі.

Серед позитивних впливів ТНК на економіку країни, що приймає їх на своїй території, насамперед, варто назвати такі: ТНК сприяють раціональнішому розподілу наявних ресурсів і розміщенню виробництва, завдяки їм активніше поширюються нові технології та товари, працівники підвищують кваліфікацію та формують нову філософію управління. (добавить рис)

Водночас, негативний вплив ТНК на динаміку економічного зростання країни може бути таким істотним, що перекриває можливі позитивні ефекти. Наприклад, ТНК часто втручаються у сфери, що традиційно вважаються сферами державних інтересів. Вони можуть навіть дезорганізувати зовнішньоекономічну сферу країни-партнера, оскільки здатні протидіяти реалізації неприйнятній для них економічній політиці держави. Використовуючи трансфертні ціни, дочірні компанії, що діють у різних країнах, вміло приховують прибутки від оподаткування шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу, внаслідок чого бюджетом приймаючої країни недотримуються відповідні кошти. Крім того ТНК здатні встановлювати монопольно високі ціни, диктувати інші умови, які зачіпають інтереси країн, що їх приймають.

Дуже часто діяльність ТНК характеризується хижацькою експлуатацією природних і трудових ресурсів відповідної країни. Дбаючи про захист власних інтересів, ТНК, зазвичай, концентрують наукові дослідження і технічні розроблення в країні базування, внаслідок чого країни, що їх приймають, стають менш науково та технологічно розвиненими порівняно із країнами, в яких розташована материнська компанія корпорації.

Німецькі дослідники діяльності міжнародних корпорацій К. Вернер і

Г. Вайс у своїй книзі "Чорна книга корпорацій" наводять низку доказів на користь недобросовісної, а інколи і протиправної діяльності відомих ТНК, які порушують права людей, займаються експлуатацією працівників, обманюють споживачів, порушують правові та міжнародні норми тощо [1]. Зважаючи на це, національний капітал здатний витримати конкуренцію з ТНК тільки тоді, коли він сам структурується в потужні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам, і може провадити активну зовнішньоекономічну політику.

Для обмеження негативних наслідків міжнародної діяльності ТНК Комісія ООН з прав людини у 2003 р. затвердила проект конвенції "Норми відповідальності ТНК", що накладає на великий міжнародний бізнес такі ж обов'язки, як і на держави. Також варто зазначити, що у приймаючих країнах часто немає або послаблений контроль за діяльністю ТНК як з боку держави, так і з боку великого бізнесу. Система відносин між державою і ТНК є діалектичною єдністю суперечностей. З одного боку, ТНК є важливим інструментом зовнішньоекономічного та зовнішньополітичного впливу, і держава не може не використовувати це в інтересах своєї присутності на світовій арені.

З іншого боку, єдність інтересів не виключає наявності суперечностей: держава постійно намагається регулювати експорт капіталу, товарів, технологій різними методами, що не завжди пов'язується із довготерміновими планами ТНК.

В Україні функціонує багато філій зарубіжних ТНК, а от українських ТНК у нас ще фактично одиниці (рис 1.6).

Рис. 1.6 Українські ТНК.

Близькою до статусу ТНК є фірма "Оболонь", якщо реалізує свій проект із будівництва заводу в Німеччині. Створити корпорації повного замкненого циклу, які б займалися видобутком сировини, її переробленням і виготовленням та реалізацією з неї продукції, Україна може лише в окремих галузях економіки.

Фактично, повним замкненим циклом металовиробництва, що властивий ТНК, володіла колишня державна компанія "Криворіжсталь". Проте для повного визнання компанії як ТНК потрібна її повна фінансова прозорість, що на сьогодні для багатьох наших компаній є недозволеною розкішшю з певних суб'єктивних причин. Крім того, створення власних ТНК можливе в галузях, що найбільше інтегровані у світове господарство. Чи не найголовнішою такою галуззю в Україні є транспортування енергоносіїв на ринки європейських держав [5, с. 100].

Для України, як і для багатьох інших держав, в яких лише формується система ринкових відносин, класичні форми підприємницької транснаціоналізації ще не набули поширення. Тому актуальним є завдання пошуку шляхів концентрації внутрішніх промислових і фінансових ресурсів, серед яких поширеним сьогодні є створення так званих промислово-фінансових груп.

Найважливішою частиною процесу глобалізації є науково-технічна революція.

Здавалися б, її результати повинні сприяти загальному зросту добробуту, вирівнюванню доходів і ліквідації проблеми бідності не тільки усередині розвинених країн, але й у планетарних масштабах. Однак факти свідчать про протилежні тенденції.

Наявність відповідної інфраструктури, рівня освіти населення, енергозбереження, інституціонального забезпечення й можливості концентрувати різні ресурси, у тому числі й фінансові, сприяють зниженню залежності розвинених країн від сировинних і енергетичних ресурсів периферійних і напівпериферійних країн. А чим більш значні успіхи ми спостерігаємо в сфері наукових досліджень, тим більше зростає прірва між багатими й бідними країнами.

Створюється ситуація, коли, як відзначає В.Л. Іноземців, «входження будь-яких країн у коло постекономічно організованих держав у сучасних умовах неможливо» [7].

Пояснюється це наявністю так званої квазиренти. Добре відома така економічна категорія, як рента, пов'язана з використанням природних ресурсів (землі, води, гір, лісу), міської інфраструктури або унікальних об'єктів у туризмі. Розвиток науки й технології сприяє одержанню власниками винаходів, нових технологій і устроїв, додаткового прибутку (тобто квазиренти), обумовленого якостями й унікальністю нового продукту.

Власник нових винаходів і технологій одержує квазиренту доти, доки його продукт або нововведення не одержить загальне поширення. Наукові прориви часто приводять до бурхливого розвитку нових галузей і вгасання широко розвинених, але старих технологій, що використовують.

Так було з появою пластмас, після чого сталеливарна промисловість відчула глибоку кризу. Те ж саме спостерігалося із виникненням нових поколінь техніки, наприклад, компакт-диски знищили цілую індустрію вінілових дисків. Показовий приклад зі знаменитою компанією «Полароїд», заснованою в 1937 р. Після появи цифрових відеокамер і фотоапаратів її продукція стала неконкурентоспроможною, борги перевищили 1 млрд. дол., і в цей час вона проходить процедуру банкрутства [8].

У глобальній економіці значення технологічної квазиренти стабільно зростає, і власники інновацій, монополізуючи на час передові досягнення, одержують величезні надприбутки, розмір яких пропорційний масштабу виробництва й охопленню ринку, що ще більше підсилює диспропорції економіки.

Така глобалізація призводить до нерівномірного вилучення доходів у населення всього світу і все більшої концентрації ресурсів у надрах ТНК, ефективність дії яких залежить від здатності перебувати на чолі технічного прогресу. Швидкими темпами зростають роль інтелектуального капіталу, конкуренція на ринках високих технологій, а також захисту авторського права, чому США та інші розвинені країни приділяють увагу на території всього світу.

Завдяки такого типу квазиренти і впровадженню нових стандартів виник величезний статок у Б. Гейтса, на цьому зросла фірма «Oracle» і багато інших технологічних фірм. Тому ТНК приділяють особливу увагу фінансуванню науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. В 2009 р. обсяг видатків на науково-дослідні роботи в 300 провідних компаніях світу склав 216 млрд. дол. при темпі зросту 12,8%. Найбільший внесок у розвиток наукових досліджень внесли 130 фірм США.

У таблиці 1.1 подана частка витрат на наукові праці у загальному обсязі продажів низки відомих фірм.

Таблиця 1.1 Частка витрат на наукові праці в загальному обсязі продажів деяких ТНК

Найменування фірми	Частка витрат на НИОКР, %
Microsoft	16,9
Pfizer	15,8
EricssonTelefon	14,5
Johnson&Johnson	9,5
Intel	9,4
Motorola	9,2
Siemens	7,6
Hewlett-Packard	7,2
Toshiba	6,1
Hitachi	5,9
IBM	5,5
Sony	5,2
GeneralMotors	4,9
Boeing	4,2
Volkswagen	3,9

Якщо врахувати обороти цих компаній, то виявиться, що обсяги фінансування науково-прикладних розробок окремих ТНК перевершують фінансування науки в Російській Федерації (0,2% від ВНП, що становить близько 700 млн. дол.) і набагато перевершують відрахування на науку в Україні (0,3% від ВНП, що становить близько 95 млн. дол.) [6]. Результат об'єктивно можна оцінити за даними, наведеними у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Рівень науково-технічного розвитку різних країн

Країни	Питома вага наукоємної продукції на світовому ринку	Наявність заявок на патенти у 2009 р. шт.
США	40	125 808
Японія	30	351 487
Германія	16	62052
Росія	0,2	15277
Україна	0,3	4692

В умовах такого значного недофінансування науки відкриття своїх економік пострадянськими країнами призвело до того, що виробництво високотехнологічної продукції значно знизилося й становить у ВНП частки відсотка.

Ситуація катастрофічно погіршується і через масштабну імміграцію вчених і програмістів. Фундаментальна наука України через «витік мізків» втратила близько 40% своїх талановитих дослідників. Тільки в 2009 р. звідси виїхали 151 доктор і кандидат наук [9]. Це зв'язано й з тим, що радянська економіка зневажала такою економічною категорією, як інтелектуальна власність, оскільки вся власність була народною. Основні фонди враховували лише «залізо», а інтелектуальний продукт являв собою міфічну величину.

З погляду матеріальних активів така відома компанія, як Visa International, просто не існує, хоча здійснює фінансові операції по усьому світі на суму близько 300 млрд. дол. у рік.

Зовсім очевидно, що ТНК США й Німеччини набагато вигідніше оплачувати працю висококласних підготовлених фахівців з колишніх країн СРСР, ніж вкладати величезні гроші в підготовку своїх. А політики Ізраїлю прямо визнають, що успіх їхньої країни на ринку наукомісткої продукції безпосередньо пов'язаний із припливом фахівців з колишнього СРСР.

«Витік мізків» призводить до значно більших втрат, ніж витік капіталу. Так, збитки української економіки від «витоку мозків» оцінюються в 1 трлн, доларів [10].

Зусилля ТНК з прискореного розвитку сучасних високотехнологічних і наукомістких виробництв, поєднуваних загальною назвою high-tech, підтримуються і державами-патронами відповідних ТНК.

Якщо ТНК напівпериферійних країн домагаються успіху в основному в сировинній або індустріальній сфері, то ТНК США і ЄС лідирують саме у сфері розробки концептуально нової, так званої постіндустріальної продукції, технологій шостого укладу. Тут варто звернути увагу, що при кожному технологічному переході країни зазнають кризу, пов'язану із заміною морально застарілих технологій більш передовими. Перехід США на міні-комп'ютери в 1972 р. приніс збитки в 5 млрд. дол., перехід на персональні комп'ютери в 1983 р. - 650 млн. дол., а перехід на Інтернет в 1993 - 3 трлн. дол. [11]. Однак потім відбувається якісний стрибок, а збитки лідируючі країни, насамперед США, перекладають на напівпериферійні й периферійні країни, продавши їм морально застаріле, але фізично придатне устаткування, або передаючи застарілі технології.

У той же час у сфері новітніх технологій ТНК активно взаємодіють одна з одною і все частіше для розділу ринку вступають в альянси. Про рівень інтеграції ТНК цих країн свідчить частка платежів, пов'язаних із трансфертом новітніх технологій, вироблених усередині ТНК. Для США й Великобританії вона становить 80%, для Німеччини - 90% [6].

Розквіт знаменитої «Силіконової долини» (30 миль до півдня від Сан-Франциско) пов'язаний не тільки з наявністю сприятливого інноваційного середовища і відповідним рівнем концентрації технологій і висококласних фахівців, але також і щедрим фінансуванням Міністерства оборони США (МО США). Саме військові контракти й технологічні ініціативи МО США відіграли вирішальну роль на початковій стадії науково-технологічної революції в 1940- 60-х роках. Значна частина дослідницьких фондів лідера того часу - Bell Laboratories - формувалася урядом США. По програмах МО США працювали Масачусетський технологічний інститут, Гарвард, Стенфорд, Беркли, національні лабораторії озброєння Ливермор, Лос-Аламос, Сандиа, Лінкольн і багато інших. Це привело до розвитку комп'ютерів, оптико-електронних технологій і розробки штучного інтелекту за програмою «зоряних війн» [11].

Ключову роль у появі нових технологій грало й новаторське дослідницьке агентство МО США DAR-РА, що поклало початок Інтернету. З кінця 60-х років існувала мережа ARPANET (Advanced Research Project Agency Network), призначена для керування перспективним плануванням науково-дослідних робіт МО США у 80-х роках було ухвалене рішення про підключення до ARPANET приватних і комерційних структур, внаслідок чого й з'явився Інтернет.

Федеральний уряд США для об'єднання зусиль великих фірм в галузі мікроелектроніки створив МСС і профінансував SEMATECH - консорціум американських електронних компаній. Щедрому фінансуванню сприяла й конкуренція з СРСР. У такий же спосіб з'явилася й генна інженерія, фінансована в основному за рахунок уряду.

Подібна картина спостерігалася й в інших передових країнах. У Японії аналогічну роль відігравало Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості. У Франції центрами інновації стали район Париж - Південь, в Англії - «коридор М-4» біля Лондона, у Німеччині - Мюнхен [11].

Сильні технологічні бази Індії й Китаю (особливо в Шанхаї) прямо пов'язані з військово-промисловим комплексом. Визначальну роль у прориві Південної Кореї (район Сеул-Інчон) на низку технологічних ринків світу також відіграла держава.

Також одним із результатів активного втручання передових технологій держави в стимулювання науково-технічного прогресу став Інтернет. Він забезпечив неймовірні можливості для проникнення ТНК на найвіддаленіші світові ринки і значно знизив собівартість присутності філій або офісів ТНК у необжитих куточках землі, завдяки чому став можливим витяг прибутку навіть із розосереджених ринків.

Але значно більшу роль Інтернет відіграв у розвитку внутрішнього ринку високотехнологічних країн, насамперед США. Його бурхливе поширення вклало свій внесок у стійкий і динамічний розвиток економіки США в останнє десятиліття при практично мінімальній інфляції.

Більше того, використання Інтернету й нематеріальних активів - інтелектуального капіталу - породило новий економічний феномен: зріст ВНП без підвищення продуктивності праці, що пояснюється явно застарілими методиками підрахунку, розробленими для цілей індустріального суспільства. Методики визначення показника продуктивності не враховують вплив інформаційних технологій і інтелектуальної праці.

Інтернет дозволив здійснювати якісно нові функції у забезпеченні корпоративної й особистої комунікації, а також створити нове середовище перебування й існування, необмежено розширюючи можливості людини що до їх мислей, тим самим організувати новий простір економіки.

Але він же сприяв не тільки прискоренню технологічного відриву розвинених країн від країн периферії, але і поглибленню розриву в країнах периферії й напівпериферії між вузьким прошарком еліти, що інтегрується в глобальну економіку, і іншим населенням цих країн.

Інакше кажучи, він розділив увесь світ на дві частини: на «інтернет-грамотних» (імущих) і « інтернет-неписьменних» (незаможних).

Інтернет служить кращим критерієм залучення країн у глобальний простір. У таблиці 1.3 наведене число вузлів Інтернет на 10 тисяч чоловік за станом на січень 2010 р. Ця таблиця найбільше яскраво ілюструє процес «глобалізації».

Таблиця 1.3 Число вузлів Інтернет на 10 000 чоловік (січень 2010 р.)

Країна	Число вузлів на 10 тис. чол.
США	1939,97
Великобританія	321,39
Японія	208,06
Німеччина	207,62
Росія	14,69
Україна	5,39
Китай	0,57
Індія	0,23



Схожу картину ми виявимо, якщо розглянемо стан інтернетизації усередині країн. З 1,5 млн. користувачів Інтернет в Україні близька 45% зосереджені в Києві й 15% - у Дніпропетровську. Тут ми зустрілися із ще одною характерною ознакою глобалізації - мегаполісом.

Мегаполіси - це нові форми урбаністичних процесів. Подальший розвиток міського простору призвів, з одного боку, до його диференціації в соціальному відношенні на благополучні й навіть охоронювані райони, оточені високими стінами із прожекторами й електронним захистом, як, наприклад, Альфавилль, що перебуває на заході Великий Сан-Паулу й займає площу в 322 581 кв.м., і райони із загрозливою вбогістю, злочинністю й притулками нелегальних іммігрантів.

З іншого боку, мегаполіси стають символом функціонального взаємозв'язку й прогресу, виводячи комунікацію на якісно новий рівень, незалежно від фізичної близькості їхніх людей. Американські антропологи показали, що рівень інформаційної складності культур корелює з логарифмом числа мешканців найбільшого поселення [12].

Таким чином, мегаполіси концентрують всі достоїнства й недоліки сучасного світу. Ці мегаполіси виступають для відповідних країн локомотивами інтеграції у глобальний простір, центрами економічного, технологічного й організаційного динамізму, просторами культурного й політичного розвитку й сполучних пунктів всіх видів глобальних мереж.

Саме їхня ідеологія визначає долю країни, а не менталітет іншого населення, будь то населення великих провінційних міст або жителі сел.

«Fortune» щорічно складає рейтинги кращих бізнес центрів, в основному з огляду на наступному критерії: загальний діловий клімат міста, наявність там штаб-квартир компаній, що входять у рейтинг «Fortune 500»; витрати, пов'язані з веденням бізнесу; професіоналізм місцевої робочої сили; рівень життя і якість середовища перебування.

Кращими регіональними центрами 2009 р. були визнані: Лондон у Європі, Гонконг в Азії, Нью-Йорк у Північній і Буенос-Айрес у Південній Америці. У відповідних регіональних рейтингах нижні місця зайняли Санкт-Петербург і Стамбул у Європі, Манагуа й Гавана в Латинській Америці, Нью-Делі й Хошімін в Азії, що як не можна краще відображає стан відповідних регіонів у глобальній економіці.

Зате Дублін (Ірландія) піднявся на 5 місце в Європі, і це кращий показник динамічного розвитку країни. Цікаво, що чотири з п'яти міст, що очолюють рейтинг бізнес-центрів Азії, є й лідерами з поширення Інтернету, а в Латинській Америці спостерігається повна відповідність між містами - бізнес-лідерами і лідерами з використання Інтернету. У Гонконгу на 1000 чоловік доводиться 66 вузлів Інтернет, а в Хельсінкі (3 місце в рейтингу в Європі) - 117 [13].

Ще один важливий показник - середньодушовий обсяг продукції. Серед цих міст він максимальний (68 056 дол.) у Дубліні, що посідає 5 місце в Європі по рейтингу «Fortune», а серед міст Латинської Америки - у Буенос-Айресі (34 037 дол.). Звичайно, ці показники виглядають фантастично для міст пострадянського простору[13].

Але, з іншого боку, саме мегаполіси можуть стати причиною втрати соціального контролю через поглиблення розриву між багатими й бідними усередині відповідної країни. Таким чином, саме вони починають відображати процеси розшарування глобального світу на заможні центри й країни периферії, повторюючи в мініатюрі ті ж процеси - заможна столиця й деградуюче периферійне населення країни. Небезпека полягає й у тім, що політична влада країн полупериферій зосереджена й функціонує у благополучних районах мегаполісів, звідки створюється ілюзія благоденства й успішного розвитку країни.