Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

«Використання методу переконання у національному вихованні»

ПЛАН

• ВСТУП
• 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Педагогічні основи національного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу переконання
• 1.1 Особливості національного виховання учнів ПТНЗ
• 1.2 Метод переконання як ефективний метод у процесі національного виховання учнів ПТНЗ
• Висновки до теоретичного розділу
• 2. ПРАКТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Виховний захід для учнів ПТНЗ за темою «УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ»
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність проблеми. На сучасному етапі Україна, як молода незалежна держава, розв'язує складні завдання економічної стабілізації й національного відродження. Разом із перспективами вільного державотворення відкрилися широкі можливості для розвитку освіти, науки, культури, що потребує докорінного реформування процесу навчання і виховання молодого покоління. В сучасних умовах все більше підвищуються вимоги суспільства до громадянина України, у якого серед загальнолюдських якостей поряд з мораллю, національною свідомістю та сумлінням повинні бути національна духовна культура, патріотичні почуття.

Вища школа є могутнім фактором виховання майбутніх громадян своєї країни. Одним із основних завдань загальноосвітньої і вищої школи, громадських установ та організацій є формування світогляду кожної молодої людини, виховання свідомого й активного члена суспільства, обізнаного з процесами, що відбуваються в країні та за її межами, громадянина із високими патріотичними почуттями, готового до трудового й героїчного подвигу в ім'я України. Сучасна вища школа повинна формувати не просто спеціаліста з тієї чи іншої галузі, а й патріота, який не може бути байдужий до долі Української держави, економіки, освіти та культури.

Національне виховання на традиціях українського народу розглядають у своїх працях багато сучасних педагогів, такі як Ю. Бондаренко, О. Вишневський, В. Довбищенко, Р. Захарченко, П. Ігнатенко, В. Каюков, О.Онищук, С.Павх, Б.Ступарик, О. Ярмоленко та ін.

Ідея національно-патріотичного виховання особистості втілена в державних документах, зокрема в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)”, Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, у Концепції національного виховання та інших державних і науково-методичних матеріалах, що спрямовують оновлення освітньо-виховного процесу в Україні.

Духовна сила нації, її міць, морально-патріотичний потенціал народу залежать від того, наскільки збережені, глибоко усвідомлені й відчуті всі культурні, духовні здобутки минулих століть.

Об'єкт дослідження - процес національного виховання учнів ПТНЗ.

Предмет дослідження - зміст, форми та методи національного виховання шляхом використання методу переконання.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність національного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу переконання.

Завдання дослідження:

1. Вивчити особливості виховного потенціалу ПТНЗ, організації і здійсненні національної діяльності учнів.

2. Вивчити педагогічні умови ефективності національного виховання учнів у ПТНЗ.

3. З урахуванням виявлених умов розробити і експериментально перевірити ефективність національного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу переконання.

Гіпотеза дослідження: ефективність національного виховання учнів ПТНЗ значно підвищиться шляхом використання методу переконання.

Методи дослідження: теоретичний аналіз і синтез наукових положень, матеріалів педагогічного досвіду і експериментальних даних, метод анкетування і інтерв'ю, бесіди з організаторами позакласної і позашкільної виховної роботи з учнями, групові і індивідуальні бесіди з учнями, тривале педагогічне спостереження, педагогічний експеримент, методи статистичної обробки даних.

• 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Педагогічні основи національного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу переконання

1.1 Особливості національного виховання учнів ПТНЗ

Вивчення історичного досвіду виховання особистості в Україні дає нам уявлення про стан національного виховання, починаючи з найдавніших часів. Історію розвитку національного виховання в Україні умовно розділяємо на три основних періоди: перший - з IV по XIV ст.; другий - з XV ст. - кінець ХХ ст.; третій - початок ХХІ ст.

Перший етап -- становлення української патріотичної свідомості, що охоплює період з IV по XIV ст.

Любов до землі й навколишньої природи у давніх слов'ян виражалась в ритуальних подіях: „... Для слов'янина тих часів дім - це нехитре господарство, все життя сім'ї, яка цей "дім" вела. Хата, господарські ями, хлів становили двір - обгороджене місце освоєного сім'єю світу, де свої почували себе надійно, якщо все було зроблено правильно: і місце й час вибрані щасливо, і дерево не заборонено звичаєм, і відповідну жертву принесено під час кладки першого вінця, - отже дотримано всіх необхідних ритуалів”, - писав М.Попович [11, с.24-25].

Історичні документи, у яких згадується про древніх слов'ян, характеризують їх як народ волелюбний, звиклий до труднощів і позбавлень, що легко переносить спеку, холод і всілякі незручності похідних умов. Грецький історик Геродот, що спеціально вивчав звичаї і норови скіфів, указував на їхню щиросердечну шляхетність, відвагу, розум, знання військової справи, безмежну відданість близьким. Патріотизм слов'ян підтверджують слова древнього вождя Атілли, звернені до воїнів перед битвою: „Брати! Доведіть свою хоробрість, доведіть доброту вашої зброї... Смерті не бійтеся! Кому призначено жити, того не зачепить стріла, а кому призначено вмерти, то вмре і в сні” [5, с.20].

Під час християнізації України ортодоксальна думка Візантії мала значний вплив на розвиток національно-патріотичних почуттів українського народу, що знайшло відображення у ряді літописів, звернень, повчань

Силою власного прикладу кн. Володимир, св. Антоній і Феодосій Печерський, Нестор-літописець встановлювали нові, досі невідомі для слов'ян моральні цінності: любов до ближнього, самопожертва, усепрощення, недозволенність убивства, що заклало підґрунтя в національно-патріотичне виховання держави.

Сучасний дослідник пам'ятників мальовничого мистецтва України Н.В. Давидова, говорить про хоробрість і мужність святих князів Бориса і Гліба: „В одной руке братья держат мечи, оттого что были князья храбрыми воинами” [6, с.18]. В.Ф. Горленко, В.І. Наулко підкреслюють наявність високих патріотичних почуттів у народних уявленнях і віруваннях слов'ян: „Протягом століть народ створював і удосконалював певні морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси високого громадянства” [8, с.244].

Тому й ординська навала не мала можливості гальмувати розвиток національно-патріотичної свідомості слов'янського народу, про мужність якого оповідає „Сказание о разорении Рязани Батыем”. У „Ізборнику” відзначається, що патріотичні почуття слов'ян виражалися в щирій любові до свого народу, вітчизні. Аналізуючи сутність сказання "Слово о великом князе Дмитрии Ивановиче и о брате его, князе Владимире Андреевиче" можна виділити фрагмент тексту, що свідчить про щиру любов до землі.

Таким чином, у перший період оформилася і закріпилася патріотична основа української національної самосвідомості. Прийняли остаточну форму поняття про сенс існування народу, його ідеалах особистого, сімейного, суспільного і державного життя.

Другий етап -- період боротьби українського народу за волю і незалежність. Його хронологічними рамками є обмеження української автономії в результаті релігійної унії Польші з Великим князівством Литовським, з одного боку, з іншого - 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла історичний документ - Декларацію про державний суверенітет України.

Історичні події України у рамках окресленого періоду зумовили формування національно-патріотичної ідеї українського народу. На думку Б. Кухти, саме на цьому етапі у свідомості українства формується поняття „вітчизна” - Україна. З цим поняттям деякі автори пов'язують патріотичні обов'язки [9].

Запорізьке козацтво, будучи символом непохитної волі, мужності і героїзму, впливало на розум і серця підростаючого покоління. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожний юнак мріяв стати козаком. Існувала ціла система відбору хлопців для козацької служби. Досвідчені козаки перевіряли рівень їх загартованості в витривалості на спеку і холод, дощ і сніг, брак одягу, їжі тощо. Слід зазначити, що у тому, що українці сьогодні є народом, нацією, провідна роль належить козацтву, які відстоювали свободу, гідність і честь України як незалежної держави

Ідея національного служіння батьківщині - ідея самобутня, якої не було в давніх імперіях, що не відрізнялись особливим національним покликанням народу, і навіть у візантійській Церкві. Суть цієї ідеї полягає у тому, що небесна слава здобувається за допомогою жертвування своїм життям за християнський народ і батьківщину. Запорізькі козаки підняли патріотизм, поставивши його на рівень чесноти, що веде до духовного вдосконалення через акт жертовної любові.

Створення нових форм організації держави (козацько-гетманської), спричинило національне відродження України. Київське братство та група просвітників Києво-Печерської лаври (П. Могила, І.Гізель, Ю.Немирич тощо) відіграли визначну роль у національно-патріотичному піднесенні свідомості народу. Так, П. Могила за допомогою лаврської братії і братських шкіл займався звільненням національних святинь - церков і монастирів (Софійський собор, Видубицький монастир, церква св. Володимира Спаса-на-Берестові) від уніатів. Прагнучи підняти самосвідомість українського народу в його боротьбі за своє визволення, П. Могила звеличував національних героїв, широко послуговувався надбаннями української культури, виявляючи при цьому ґрунтовне знання народних звичаїв та обрядів.

Продовжуючи традицію древніх письменників і мислителів, Феофан Прокопович, Лаврентій Гірка, Георгій Кониський, Іван Максимович, Григорій Сковорода, Іван Некрашевич і ін., вносили у свої твори нові риси: народну поезію, історичні пісні, прислів'я і приказки. „У давний українській літературі, - писала Н.М. Гаєвська, - ніхто не зумів так просто і в той же час поетично висловити захоплення природою, як це зробив Г. Сковорода...

У творах Т.Шевченко ми також знаходимо яскравий вираз національно-патріотичної ідеї. Образ матері-України посідає особиливе місце в творчості українського поета:

„... Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чущині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає...”.

Присвячені героїчним подіям минулого України твори Т. Шевченка "Гайдамаки", "Назар Стодоля". Поет у минулому України бачив не рух сил і подій, а страждання живих людей. На думку І.В. Огородника, Шевченко звертав увагу на традиції, зв'язані з визвольною війною українського народу проти... національного рабства і гноблення [10].

Виховання патріотизму, діяльної любові до вітчизни займає головне місце в системі національного виховання у великого педагога К.Д. Ушинського. Прихильником його поглядів виступає відомий в історії педагогічної думки України М.П. Драгоманов. Він затверджує, що основою патріотичного виховання особистості повинна бути національна культура. У статті “Козацькі традиції на Україні” Драгоманов писав що коли б український народ не був залишений сам на сам інтелігенцією, що „помосковилась і ополячилась”, тоді б козацькі традиції стали б міцною основою для його політичного та соціального виховання, що, у свою чергу, стало б могутнім підґрунтям і для волелюбних прагнень інтелігенції, але трапилось так, що частина тих, що усвідомили (до того ж недавно) необхідність повернення до національності свого народу, незначна, і тому всі розмови про плекання серед українського народу залишків його давньої моральної і політичної культури не мають практичного значення, народ сам зберігав їх, зокрема пісні історичного характеру.

Драгоманов підкреслював, що відняти в українців їх історію було б злочином проти народного духу, нехтування українською історією є політичною помилкою; тому що в цій же історії є такі сторони, знехтувати якими було б страшною моральною помилкою - досить нагадати про героїзм, який не раз виявляв народ малоруський.

Вслід за Драгомановим, прихильниками ідеї національного виховання виступають Х.Д. Алчевська, Б.Д. Грінченко, І.Я. Франко й ін. Так, Франко, відстоюючи українську культуру, відзначає, що інтелігенція не в змозі виховувати народ у дусі патріотизму: „Чи, може, будете вчити народ моральності, чесності та совісності?” [15, с.46].

Історичні кризисні події, що захопили Україну в наступні роки, направили національне виховання народу в русло інтернаціоналізму. Комуністичне виховання в нових умовах було вихованням дисципліни й організованості, вмінням підкоряти свої інтереси інтересам колективу, трудящих усіх соціалістичних країн. Педагоги УРСР А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинський і ін. внесли великий вклад у практику патріотичного виховання підростаючого покоління.

Так, розробляючи теорію і методи комуністичного виховання, Макаренко стосувався проблеми розвитку патріотичних почуттів молоді. На його погляд, особливе місце в патріотичному вихованні особистості займає формування почуттів єдності, дружби, рівності і братерства, що поєднують культури міжнаціонального спілкування.

В. Сухомлинський однією з основних завдань радянської педагогіки вважав виховання патріотичних почуттів особистості: „Воспитание патриота и гражданина -- одна из самых главных и самых сложных задач нашей … педагогики. Как достигнуть того, чтобы каждый юноша, каждая девушка дорожили святыней, бережно несли ее в своем сердце, чтобы Родина была для каждого тем ярким светом, который озаряет все другое, чтобы весь окружающий мир и -- главное -- самого себя человек видел только при этом свете?” [13, с.172]

Третій етап в історії розвитку патріотичного виховання -- відродження української національної самосвідомості. Дослідники І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, І.А. Зязюн, М.Г. Стельмахович, О.М. Сухомлинська, Б.Г.Чижевський тощо стверджують, що виховні можливості національної ідеї, мистецтва і культури у педагогічній роботі невичерпні, а розвиток відповідального громадянина сучасної держави безпосередньо зв'язаний з системою національних цінностей, що повинні бути запроваджені у систему освіти молоді: „З утворенням у 1991 р. Української держави, - пише В.О. Сухомлинська, - почалася розбудова нового шкільництва, одне із завдань якого - формування національних ціннісних орієнтацій, національної свідомості та самосвідомості як цінності... Новий зміст нової української школи покликаний формувати у дітей почуття патріотизму, громадянськості, державницької ідеології...” [14, с.7-8].

І.А. Зязюн, вказуючи на проблему національного виховання молоді України, підкреслює, що інтеграція освіченої та вихованої особистості у всі сфери життя сприяє благу суспільства. „Розвивати молодь, - пише І.А. Зязюн, - означає посилювати інноваційний, творчий потенціал підростаючого покоління, закладати основи майбутнього благополуччя, нагромаджувати сили для прискореного виходу України з кризового стану” [7, с.45]. М.Г. Стельмахович, досліджуючи виховні цінності підростаючого покоління в Україні, стверджує, що національна система виховання повинна продовжувати й розвивати національний дух особистості: „... мудрість нашого народу йде від діда-прадіда, вітця-матері, родини, рідної оселі й материнської мови, землі-годувальниці, від ясного неба і світлого сонця, матінки-природи, від доброго серця й щирої душі, глибоких людських почуттів і переживань, кришталевої чесності й людяності, світлої духовності, сердечної любові до дітей, духу Матері-України” [12, с.131].

Б.Г. Чижевський, характеризуючи національну систему виховання в умовах державотворчого процесу в Україні, вказує, що система патріотичного виховання базується на поєднанні освіти і національної культури та розглядається як гарант демократичності суспільного устрою. Побудова демократичного суспільства, на думку вченого, базується „на національній ідеї, любові до Вітчизни, класичній культурі і спрямовується у площині Я-концепції особистості, творчої особистості, громадянина, патріота України” [16, с.82].

Українську народну педагогіку умовно поділяють і педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою виховну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання і виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих покоління у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для нас історія, не тільки збагатить нашу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить нас до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв - це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не спроможуться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо [10, 144].

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Національна система виховання, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а грунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Вивчення принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі може і має забезпечити глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховання традицій, особливо в епоху великого Українського Відродження (XVI - перша половина XVIII ст.) та в деякому плані в наступний період, про що вже йшлося в попередньому матеріалі цього видання [41, 151].

Досягнення мети і здійснення завдань, передбачених національною системою виховання, можливі в тому разі, коли буде забезпечено глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності. Шляхів і засобів реалізації цих завдань існує досить багато. Основні з них:

- засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність - національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

- родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрії. і надій, створення психологічного комфорту, упевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації;

- глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на теренах України. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [41, 152].

Надзвичайно великий виховний потенціал містить, собі історія української козаччини та гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака, кожної дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії.

Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На дум-су освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до різних здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

1.2 Метод переконання як ефективний метод у процесі національного виховання учнів ПТНЗ

Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії.

В науці, практиці й побуті термін «переконання» (російський аналог - убеждение) використовується у його двох значеннях, а саме, як:

система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погоджуюсь, які я ототожнюю із собою, оскільки вважаю їх продуктом власної діяльності, які мають під собою певну аргументацію і можуть бути логічно доведені;

певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки.

Проте, в українській мові, на відміну від російської, коли йдеться саме про вплив, а не систему поглядів, є можливість застосувати термін «переконування». Доцільність такого термінологічного уточнення цілком зрозуміла й доречна, оскільки дозволяє кожного разу не пояснювати зазначену двозначність. Цікаво також звернути увагу на етимологію слова «переконування», зокрема, на префікс «пере-», який указує не на будь-яку «зміну», а саме на необхідність якісного «перетворення» того, що є. Слово «конати» в українській мові означає умирати. Отже, «переконати» може означати також - подолати змертвіле і відстояти життєдайне.

Коли йдеться про переконування, то це означає, що суб'єкт впливу пропонує об'єктові впливу «…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомендованого спрямування дій», - стверджують Ф. Зімбардо і М. Ляйппе. Ці ж автори виділяють окремо раціональне переконування (persuasion), зазначаючи, що існують впливи, які мають на меті змінити поведінку об'єкту впливу не безпосередньо, а через зміну переконань людини, які перетворюються на певні особисті настановлення, а вже останні, за певних умов, призведуть до бажаної чи очікуваної поведінки.

Чи існують люди без переконань? Коли у людини з'являються переконання? Звичайно, досить складно уявити новонародженого з переконаннями. Проте, з іншого боку, ніщо не виникає з нічого. Дитина з'являється на світ не без «переконання» чи «диспозиції» щодо необхідності жити і боротися за життя, не без переконання у тому, що їй слід стати людиною і людиною справжньою. Інша річ, що ці свої «переконання» дитина не усвідомлює. Але це і не потрібно, оскільки самоочевидне. Прохання переконати в тому, чому людина повинна жити чи творити, чому повинна бути вільною, може викликати у неї лише подив. Але крім таких онтичних «переконань» - тобто апріорних, аподиктичних уявлень, суджень, які не потребують доведення через їх очевидність, існують інші, наприклад, ідейні переконання, з якими людина не народжується, які в ній не запотенційовані від самого початку. Вони формуються людиною в процесі її активної взаємодії зі світом, іншими людьми і в діалозі із самим собою. І, власне, як «мої» - мною сформовані, мною вистраждані переконання мають для мене сенс. Історія знає чимало випадків, коли світоглядні чи ідейні переконання виявлялися сутнісне вагомішими і сильнішими навіть за бажання жити. Тому, щоб переконати людину, суб'єкт переконуючого впливу повинен прагнути змінити або зміцнити саме переконання об'єкта свого впливу, а не примушувати його діяти чи поводитись певним чином. Аргументи, що пропонуються реципієнту, повинні бути значущими для останнього. Крім того, об'єкт переконуючого впливу повинен виявляти зацікавленість і готовність до обговорення тих питань, які йому пропонують, повинен бути психологічно захопленим цим процесом, бути уважним, не відчувати упередженості проти суб'єкта впливу.

Для того, щоб об'єкт переконуючого впливу повівся так, як того прагне його суб'єкт, слід, насамперед, добре вивчити і врахувати інтереси і рівень готовності адресата до сприйняття інформації, яка пропонується у процесі переконування. Важливо також забезпечити можливість адекватної передачі повідомлення адресату, зробити так, щоб останній зосередив на цьому повідомленні свою увагу, зрозумів його суть, прийняв його для себе, сформував і закріпив прийнятий зміст у вигляді нової настанови і на її основі почав діяти. Додамо, що переконуючий вплив можна вважати ефективним, якщо людина, на яку він був спрямований, привласнює і може протягом відносно тривалого часу утримувати його зміст, якщо прагне того і в такій мірі, що і в якій мірі їй пропонує суб'єкт впливу, виявляє здатність самостійно відтворювати логіку аргументування, внутрішню готовність та спроможність відстоювати і активно поширювати серед інших привласнений зміст.

Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого - свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму - змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого - на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.

Переконування, як правило, застосовується у випадках, коли виникає необхідність змінити або зміцнити існуюче у людини переконання. Наприклад, всім відомі кампанії, мета яких полягає в тому, щоб переконати населення у шкідливості паління, небезпеці прилучення до наркотиків, зловживання алкоголем, у необхідності застережних дій проти СНІДу. Звичайно, ці кампанії мали певний ефект. Проте, як відомо, кожне нове покоління так чи інакше прилучається до паління, наркотиків, нехтує застереженнями проти СНІДу. Отже, слід визнати, що такі кампанії виявляються малоефективними, і однією з основних причин цього є, на наш погляд, те, що в основу їх не покладено соціально-психологічного механізму переконування.

Що ж визначає ефективність переконуючого впливу? Цікаві узагальнення з цього приводу пропонує Т. Кабаченко. На його думку, ефективність переконуючого впливу залежить від: ступеня адекватності комунікативного наміру реципієнта («переконати можна лише того, хто хоче переконатися»); можливості усвідомлення реципієнтом аргументації, яку використовує комунікатор; наявності у реципієнта і комунікатора спільної інформаційної бази; наявності передумов для реактивного опору (такий опір провокує більшу виразність процесу переконування); характеру соціальних орієнтирів (ставлення реципієнта до аргументів комунікатора залежить від того, як до цих аргументів ставиться оточення). Однак, як свідчить практика, реципієнт може не мати «адекватного комунікативного наміру», а «реактивний опір» може бути настільки сильним, що комунікація як така стане просто неможливою. Тому, напевно, слід говорити про необхідність створення умов, за яких переконуючий вплив може набути бажаної ефективності.

Отже, ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);

внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні - в готовність до відповідної поведінкової активності.

Чи існують якісь обмеження для застосування переконування? Так, звичайно. Адже далеко не все можна довести, не усіх і не завжди можна переконати. На кожний аргумент може з'явитися відповідний контраргумент. Об'єкт впливу може бути неготовим сприймати запропоновану систему доведень через їх складність для нього, через небажання напружуватися, через те, що він має свою чітку позицію і не збирається її міняти тощо. Людина чи група, на яку передбачається спрямувати переконуючий вплив, може бути просто негативно налаштована по відношенню до джерела інформації, її носія, умов і самої теми розмови. В окремих випадках застосування переконування потребує не тільки спеціальної підготовки, але й чимало часу. Так, напевно не варто сподіватися, що протягом однієї, нехай тривалої, бесіди чи одного виступу можна переконати невіруючу людину в існуванні Бога, чи довести нейтральному співрозмовникові правильність чи помилковість національної ідеї. У випадках, коли бракує можливостей для застосування переконування, нерідко вдаються до навіювання.

Основними прийомами переконання є інформування (розповідь), роз'яснення, доказ, спростування і бесіда.

Переконання формують у процесі засвоєння естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, особистість повинна сама глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо.

Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза -- наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.

Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось -- означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.

Доказ (аргумент) -- думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація -- логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).

Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.

Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio -- навіювання). Сугестивний метод -- психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.

Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.

Здійснюючи виховний вплив, особистість повинна володіти різноманітними способами впливу на особистість, в тому числі й методами, пов'язаними з психікою, тому що елементи навіювання задіяні у кожному акті навчально-виховного процесу.

Переконання - вплив на особистість з використанням логічних доводів і психологічних прийомів. Вміння переконувати - важлива якість особистості. Методи переконання служать доповненнями інших методів.

Основні форми переконання:

У формі бесіди - викликати довіру, викласти свою точку зору.

Роз'яснення - інформування.

Вплинути на переконання особистості або групи можна тільки двома методами: навіюванням і переконанням (переконуванням).

Є чотири види переконуючих впливів: інформування; роз'яснення; доказ; спростування.

Інформування. Розповідь - це живий і образний виклад суті справи. Вибудується двома шляхами: індуктивним (від загальних положень до подробиць) і дедуктивним (від окремих фактів до узагальнень).

Роз'яснення. Види: інструктивно; розповідаючи; міркуючи.

До роз'яснення, яке інструктує, вдаються тоді, коли від слухача вимагається запам'ятати, щo і як потрібно робити. Апелює не до мислення, a до пам'яті. Вдале для тих, хто звик до строгих алгоритмічних правил і вказівок, але творчі натури відчувають до нього спротив.

Роз'яснення, яке розповідає, схоже на розповідь, націлене на виклад фактів у вигляді живого оповідання.

Роз'яснення, яке розмірковує, будується таким чином, щоб, поставити запитання й самому на нього відповісти.

Проблемне роз'яснення на відміну від розмірковування, відповідь дає слухач. Перед співрозмовником ставляться запитання «за» і «прoти», які змушують його самостійно мислити. Використовується на противагу спонуканню слухача до відповіді, коли весь хід міркувань породжує бажання відповісти й провокує перехід слухача до захисту.

Доказ будується на законах логіки: законі тотожності; законі протиріччя; законі не існуючого третього; законі достатньої підстави.

Закон тотожності. Висловлена думка тотожна сама собі, якщо в момент її висловлювання обсяг її залишається незмінним.

Закон протиріччя. Два судження, з яких в одному стверджується щось («A є Б»), a в іншому те ж саме заперечується («A не є Б»), не можуть обидва бути щирими.

Закон не існуючого третього. З двох взаємозаперечливих суджень одне нeодмінно істинне, а інше - помилкове, a третього - не існує.

Закон достатньої підстави. Будь-яке положення вважається достовірним, тільки якщо воно доведене.

Спростування. У логічному плані природа доказу й спростування однакова. Але в психологічному плані різниця колосальна - у спростуванні ми завжди зіштовхуємося з чиїмось «Я».

Висновки до теоретичного розділу

Таким чином, можна зробили висновок, що в основі національного виховання в Україні лежить національна ідея - складний соціально-політичний, морально-етичний і психологічний феномен. Специфічним чином відображаючи явища життя, національна ідея виражає мету і реальні потреби всього народу, сприймається в свідомості як засіб і форма вираження почуттів та інтересів. Підкреслимо, що серед громадянських цінностей людини центральне місце повинні посідати національно-патріотичні почуття, що характеризують ставлення людини до свого народу і рідної землі, рівень готовності особистості до трудового і героїчного подвигу в ім'я Батьківщини. Особливої ваги ці почуття набувають у наш час, коли Україна розв'язує складні завдання національного відродження і державотворення.

• 2. ПРАКТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Виховний захід для учнів ПТНЗ за темою «УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ»
• Тема : «УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ»
• Мета. Ознайомити дітей з історичним минулим України, виховувати гордість за свою державу, любов до рідної землі;
• показати учням красу та багатство української мови за допомогою народної творчості, творів письменників та поетів;
• викликати бажання, вивчати рідну мову, милуватися її красою, розвивати мовлення, уміння спостерігати, виховувати любов до рідної землі, свого народу, рідної мови.
• Форма: групова
• Метод: переконання
• Засоби: Плакат з написаною темою, портрети Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, національний прапор України, тризуб, рушники.
• Хід заходу
• І Підготовча частина
• План

1. Робота з підготовки приміщення

-знайти потрібне приміщення

-провести генеральне прибирання

-провести прикрашення приміщення

-оформлення приміщення: клас або невеликий зал. Столи потрібно розставити півколом або не замкненим колом. Розвісити плакати, написати на дошці вислови:

1. ” Якщо людину не вчити ні доброго ні поганого, вона не стане людиною ”.

(В.Сухомлинський)

2. ” Підносячи людину, ти підносиш сам себе ”.

(В.Сухомлинський)

3. ” Людина залишає себе насамперед у людині ”.

(В.Сухомлинський)

-з`ясувати чи вільне приміщення на час проведення заходу

2. Підготовка необхідного обладнання

-підготовка проектора та аудіо апаратури

-перевірка справності освітлювальних приладів

ІІ Основна частина

1.План проведення заходу

1.1 Вступне слово вчителя

1.2 Основна частина

1.3 Заключна частина

Сценарій виховного заходу

1.1 Вступне слово вчителя

1-й ведучий. Доброго дня добродії! Вітаємо вас у нашій господі. Сьогодні 1 грудня 1997 рік. Що за дата?

2-й ведучий. Зачекай, усьому свій час. 24 серпня 1991 року було прийнято Акт про проголошення незалежності України. А 1 грудня рівно 6 років тому у 1991 році було проведено Всеукраїнський референдум, який підтвердив незалежність української держави.

3-й ведучий. Сьогодні ми зібралися, щоб пригадати минуле, історію України, її героїв, та сказати теплі і ніжні слова про нашу рідну українську мову. Заспіваю вам не пісню Про стару старовину Розкажу я вам не казку

1.2 Основна частина

Свято розпочинається піснею «Боже, Україну збережи...». Виходять хлопчики і дівчатка в українських костюмах.

1-й ведучий. Кожна людина завжди з великою любов'ю і душевним трепетом згадує місце, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище, маленька Батьківщина кожної людини, де живуть матуся, батько, бабуся, дідусь, сестричка, братики. І якщо скласти маленькі Батьківщини кожного з нас -- вийде наша велика держава -- Україна. Що ж таке Україна?

2-й ведучий. Україна -- рідний край -- золота чарівна сторона, зеленю закосичена. Скільки ніжних, ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою любов до цього краю, до народу. В глибину століть сягає наша історія. А пізнати нам її допомагають мелодійні пісні і думи, барвисті коломийки, щедрівки, чарівний фантастичний світ казки. ґ~ 3-й ведучий. Україна -- це наша земля, рідний J край, наша країна з багатовіковою історією, мальовничою природою, чарівною піснею і зрозуміло мудрими талановитими людьми.

Це велика держава і живуть у ній різні народи. Крім українців нашу землю заселяють люди інших національностей. Серед них: росіяни, білоруси, поляки, чехи, молдавани, євреї, румуни, греки та інші. Усі вони знайшли в нашому краї свою батьківщину, називають матір'ю соборну і суверенну Україну.

Україно, соборна державо

Сонценосна колиско моя,

Ще не вмерла й не вмре твоя слава

Завойована в чесних боях!

Живи та міцній Українська Державо!

Вмирали у битвах мільйони борців,

Щоб стяг синьо-жовтий піднявсь величаво

Й над Києвом стольним віки майорів.

Пісня «О Україно, о рідна ненько».

1-й ведучий. Україна -- це земля наших батьків, наших предків.

Багато століть назад (IV - VI ст). предки українського народу виступали під іменем антів. А ще їх називали слов'янами -- це і українці, і росіяни, і бомари та інші народи, які мають спільні корені.

2-й ведучий. Саме слово «Україна» згадується вперше 1167 року в давньоруському літописі, а означає воно країну, край, де жили слов'яни. Слов'яни, які жили по Дніпру та в Києві називалися полянами, від чистих полів, ті, які мешкали в лісах, -- древляни, біля річки Полони -- полочани, по річці Буг -- бужани. Жили вони племенами, вирішували спільно свої проблеми.

3-й ведучий. Україна -- це історія народу, який ) протягом багатьох віків боровся за свою свободу і незалежність.

Це його славетні лицарі -- Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан Хмельницький, Максим Залізняк, Іван Мазепа, Олекса Довбуш, Устим Кармелюк, та багато-багато інших, які віддали своє життя за щастя народу. Це й такі відомі всьому світу діячі української культури: Т..Г. Шевченко, Леся Українка, Микола Костомаров, Марія Заньковецька, Микола Грушевський та багато інших.

1-й ведучий. Нашу землю, рідну домівку, Україну ми повинні берегти і любити.

2-й ведучий. Ми з гордістю та радістю можемо заявити всьому світові, що засяяла веселка над нашою землею, нашою державою -- Україна здобула волю і незалежність.

Перед світом постала з давньою історією, оригінальною духовною культурою, працьовитими, миролюбивими людьми.

Тут наші державні корені, тут наша земля, яка дала нам горде ім'я -- українці.

3-й ведучий. У кожної держави є державні націо1-нальні символи. У нас також є державні символи -- це гімн, прапор, герб.

Ще в період родоплемінного ладу східні слов'яни на території України вживали символічні знаки. Ними відрізнявся один рід від другого, одне плем'я від іншого. Найвидатнішим із знаків, який дійшов до наших днів і став символом нашої держави -- є тризуб. Важко визначити точно коли його придумали люди. На землях Центральної України тризуб відомий з VI-VIII ст. Цей знак можна зустріти серед археологічних знахідок у Полтавщині, Київщині.

У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком.

Де ж його зображали?

1-й ведучий. Його зображення вперше відоме з печатки Святослава Ігоровича де чітко вирізняється знаку вигляді літери «Ш». Згодом він карбується на срібних монетах великого князя Київського Володимира Святославовича. Та не тільки на монетах використовується цей знак. Тризуб можна зустріти на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському (II половині XI ст).

Отже, тризуб з'являється на монетах Русі, на будівлях і стає князівським знаком, добре знаним і за її межами. Його разом із владою успадковують на престолі. Тризуб часто зустрічається на варязьких мечах, тих воїнів, які були на службі в Київських князів. Знайшли його і в гербі Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, королеви Франції. Цим знаком володарі руських земель скріплювали договори з іншими країнами, він стояв на поясах княжих дружинників.

Яке значення вкладалося в тризуб?

2-й ведучий. Єдиної відповіді на це запитання серед істориків немає. Існує понад сорок версій, що пояснюють походження тризуба.

Тризуб -- це символ державної влади;

-- це голуб Святого Духа;

-- лук зі стрілою;

-- обожнення рибальського знаряддя;

-- це стилізоване зображення сокола;

-- символ булави.

У тризубі закладається глибокий смисл, який символізує триєдність, що трактовано християнством як єдність Бога-Батька, Бага-Сина, Бога-Духа Святого. Популярною є версія про те, що тризуб це уособлення трьох природних стихій -- повітря, води і землі, а також це зображення атакуючого сокола.

Але вчені сходяться в головному: він найбезпосереднішим чином пов'язаний з княжою особою і символізує її владу. Тут ніяких суперечок бути не може.

3-й ведучий. Зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох століть. Він постійно був уживаний в побуті українців. Зокрема була традиція малювати його на стінах або дверях чи воротах під час релігійного свята -- Водохреща; віра в його силу є для людини спасіння від гріхів і зла, рятунок від небезпек.

1-й ведучий. Тризуб повертається на наші землі після проголошення Центральною Радою Української Національної Республіки. Було це в листопаді 1917 року. Художник Василь Кричевський підготував проект герба з тризубом на ньому, який було затверджено в березні 1918 року.

Символ князівської влади Київської Русі з'являється на печатках і ділових паперах молодої Української держави -- її законної спадкоємиці. ->

22 січня 1919 року об'єдналися Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Герб УНР став загальнодержавним гербом. На сьогоднішній день оголошено конкурс на кращий герб для молодої України. Багато художників працюють. І ми сподіваємося, що найближчим часом герб затвердять.

2-й ведучий. Другий національний символ українців - синьо-жовте знамень. Яке теж без жодних на те підстав кілька десятків років називався у нас націоналістичним і суворо заборонявся. Прапори, як сигнальні засоби з'явилися дуже давно, а точніше в далекі античні часи. Деякі вчені вважають, що спочатку вони були одноколірні. А далі вже з'явилися різні поєдання барв.

На знаменах часто зображалися небесні світила, хрести, звірі, різні речі. А після прийняття християнства -- святі -- архангел Михаіл, Георгій Побідоносець, Миколай Чудотворець та інші.

3-й ведучий. Прапороносцями в княжих дружинах були найкращі і найдужчі воїни, які високо над бойовими порядками здіймали знамено чи ставили його на узвишині й пильно охороняли, не даючи ворогові захопити чи повалити прапор.

Знамено було справжньою воєнною святинею, йому поклонялися мов великому божеству.

У той час, коли в Європі кожна держава мала чітко визначені кольори прапорів, у Київській Русі єдиного офіційного прапора не було. Кожен із князів мав свій окремий стяг. Пізніше в гербах західних земель України дедалі частіше з'являється прапор із поєднанням синього і жовтого кольорів.

1-й ведучий. Прапор в Україні зазнає особливого розвитку з виникненням Запорізької Січі. Кожен полк, сотня мали стяг. Особливо популярний на Січі був малиновий стяг із зображенням архангела Михаїла -- небесного покровителя запорізької дружини. А поряд із малиновим зустрічаються жовті, зелені, сині з найрізноманітнішими зображеннями.

Зі зруйнуванням Січі й зникненням гетьманщини -- зникає також синьо-жовте знамено.

2-й ведучий. Відроджується воно аж у березні 1918 року, коли на засіданні Центральної Ради в Києві ухвалено Закон про державний прапор Української Народної Республіки. Щоправда спершу він був жовто-блакитний. Ці кольори символізували небо (синій) і житнє поле (жовтий), тобто мир.

Лише кілька літ цей символ повернувся до нас і гордо замайорів над українськими землями.

Конституцією України затверджено синьо-жовтий прапор державним прапором Української держави.

3-й ведучий. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого.

1-й ведучий. Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі.

Тоді роль державного гімну виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій.

З тих часів поширювалися і пісні релігійного змісту. В них возвеличувалися Божа Матір, Господь, Святі.

2-й ведучий. У другій половині XIX ст. точніше 1862 р. у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Він був покладений на музику Михайлом Вербиць-ким і невдовзі став новим національним гімном.

3-й ведучий. Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном.

1-й ведучий. Національний гімн України -- це урочиста пісня, яка існує уже більше століття.

Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і трагічна доля.

Трагічна, бо понад століття пісня-гімн переслідувалася, заборонялася, а велична -- бо не вбили. (Звучить гімн «Ще не вмерла Україна»).

2-й ведучий. Незалежна Україна...... сьогодні ти приходиш до нас крізь довгі роки забуття.

Крізь ті роки, під час яких, ми втрачали свою національну самобутність, економічну самостійність та духовну самовизначенність.

3-й ведучий. Україно! Сьогодні ми поспішаємо на зустріч тобі і з радісним болем в серці відчуваємо, як у маленькому вирі життя надійно стаємо ногами на тверду основу дідівських традицій.

1.3 Заключна частина

Отже, корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.