Урожайність сої залежно від способів сівби на дослідному полі ХНАУ ім. В.В. Докучаєва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд літератури

1.1 Історія культури

1.2 Сучасний стан виробництва сої.

1.3 Господарське значення та використання сої.

1.4 Ботанічна характеристика сої.

1.5 Відношення сої до основних факторів середовища.

1.6 Вплив способів сівби на урожайність сої.

Розділ 2. Характеристика місця та умови проведення досліджень.

2.1 Ґрунтові умови дослідного поля ХНАУ ім.. В.В. Докучаєва.

2.2 Кліматичні умови.

Розділ 3. Експериментальна частина.

3.1 Завдання досліджень.

3.2 Методика досліджень.

3.3 Результати досліджень.

3.4 Економічна і енергетична ефективність вирощування сої при різних способах сівби

Розділ 4. Охорона праці при вирощуванні сої.

Розділ 5. Охорона навколишнього середовища.

Висновки

Список використаної літератури.

ВСТУП

З усіх зернобобових культур соя є найбільш цінною. По багатству і розмаїтості життєво необхідних речовин які містяться в зерні соя не має собі рівних. Останні десятиліття характеризуються винятковим розвитком її виробництва. Новим етапом у використанні сої є принциповий напрямок науково-технічного прогресу в харчовій індустрії - розробка технології одержання текстурованих продуктів із сої, виробництво білкових гранул і волокон з наступним їхнім оформленням у різні види харчових продуктів - доповнювачів або замінників м'яса. Вживання в їжу соєвого молока й олії рекомендується при багатьох захворюваннях. Із соєвого лецетину виготовляються медичні препарати. Фахівці в області харчування, базуючись на низькому вмісті холестерину в соєвих продуктах, визначають сою як “ідеальну їжу для людини”.

Сою можна використовувати для годівлі усіх видів тварин і птахів у вигляді борошна, макухи, шроту, білкових концентратів, молока, зеленої маси, сіна, сінажу, трав'яного борошна. Усі види кормів, одержані із сої, відрізняються порівняно високою поживністю і вмістом білку.

Білок сої - єдиний з рослинних білків, що містить майже всі незамінні амінокислоти, необхідні для утворення білку в організмі людей і тварин. Білок складається в основному з водорозчинних глобулінів та альбумінів. Рослинний білок є найбільш важливою складовою частиною харчових і кормових ресурсів, використання яких суттєво впливає на стан здоров'я людей, їх добробут, тривалість і рівень життя. Особливого значення це набуло у наші дні, коли має місце значний ріст населення нашої планети, що призводить у ряді країн до білкового голодування. У кінці XX сторіччя частка рослинного білка складала 70%, а 30% припадало на тваринний у загальному балансі цього продукту (А.О. Бабич, 1993). Враховуючи це, попит на високобілкову рослинну сировину постійно зростає, значними є ціни на неї на світовому і внутрішньому ринках.

Зерно сої відрізняється значним вмістом жиру (20-21%), мікроелементів (176-215 мг/кг сухого насіння), вітамінів (В1-11-17,5; В2- 2,1-2,7; С-100-200; біотину - 0,2; РР-30; Є - 600 мг/кг сухого насіння і ін.). Все це соя, яку по праву називають „золотом землі”.

Рослини сої як азотфіксатори, збагачують ґрунти азотом, покращують його структуру. Підвищення урожайності зернових, вирощених після сої, становить 3-4 ц/га (С.І. Попов і ін., 2004).

Соя є доволі привабливою для господарств в економічному відношенні: її товарне зерно на внутрішньому ринку коштує майже 300 дол./т, а поріг рентабельності його виробництва становить близько 10 ц/га (що цілком досяжно для пересічних українських сільгосппідприємств).

Найважливішим стимулом розширення виробництва сої є вирішення проблеми переробки насіння. У багатьох господарствах України діють лінії по екструдуванню, отриманню соєвого молока, вологотеплової обробки, пресуванню. Практично повністю вирішена ця проблема в більшості областей. Науково-дослідними установами досягнутий значний прогрес в отриманні харчових продуктів із сої. Зокрема, діють лінії по приготуванню різного роду консервів, налагоджується виробництво білково - жирового збагачувача, який за поживними якостями повністю може замінити м'ясо. Закінчується розробка технології з отримання соєвого майонезу. Сукупність цих факторів дає тверду основу для подальшого зростання виробництва цієї культури.

Україна має досить великий потенціал для швидкого розвитку промислового виробництва сої. Для цього існують такі об'єктивні умови:

- родючі землі;

- добре адаптовані до зональних умов сорти;

- налагоджена система виробництва якісного насіння;

- функціонуюча система зрошення;

- добре підготовлені кадри спеціалістів;

- наявність досвіду в вирощуванні високих врожаїв;

- дешеві вітчизняні бактеріальні добрива;

- великий асортимент ґрунтових і страхових гербіцидів;

- налагоджена система переробки на харчові й кормові продукти.

Жодна країна Європи не має таких можливостей для нарощування виробництва сої, як Україна, - з її родючими ґрунтами, сприятливим кліматом, потужним науковим потенціалом, сортами нового покоління, новітніми технологіями.

Нагромаджений світовий досвід і одержані виробничі результати свідчать про те, що соя в Україні стає однією з найбільш прибуткових культур, що дасть змогу значно поліпшити загальний стан агропромислового комплексу. Виходячи з якості української сої можна стверджувати, що в перспективі ми маємо можливість експортувати великі її об'єми за кордон і за рахунок цього мати високу рентабельність культури (В.І. Сичкар, 2004).

РОЗДІЛ 1.Огляд літератури

1.1 Історія культури

Соя відноситься до родини бобових (Leguminosae Juss), підродини метеликових (Papilionacae Maub). і роду гліцине (Glycine L.). Назва Soja походить від китайського слова „шу” - боби (Сунь-син-дун, 1958). У землеробстві соя відома вже понад 6 тис. років. Також як і пшениця, рис, кукурудза і просо вона відноситься до найбільш древніх культур;. Більшість авторів, батьківщиною культурної сої вважає Південно-Східну Азію і насамперед Китай.

Сою можна одночасно розглядати як давню культуру, яка була відкрита сучасною наукою. З давніх часів вона використовувалася людиною в їжу разом із рисом, пшеницею та просом, а після п'ятидесятих років минулого століття стала важливим джерелом білка для людей та тварин, а також цінною промисловою сировиною для отримання олії.

Повідомлення про використання в культурі та походження сої досить обмежені та суперечливі. Ряд авторів зазначають, що це одна з найбільш давніх культурних рослин, яка була відома китайцям ще в 5 ст. до н.е., і одна з п'яти священних рослин, до яких окрім сої відносяться рис, ячмінь, пшениця та просо.

Халдвелл та ін. (США-1973), посилаючись на дослідження Морза, вважають, що перший писемний документ, у якому згадується про лікарські рослини. Пен Цао Му (Матерія Медика) китайського імператора Шеньнуна, за рецептами якої із сої виготовляли більше 300 різноманітних ліків. Любке поділяє цю точку зору; на його думку, соя отримала свою назву від китайського слова «соу», що означає «великий біб».

У світовому землеробстві соя відома більше 6000 років. М.І. Вавилов відносив її як і пшеницю, кукурудзу, ячмінь, льон, бавовник до первинних, найбільш давніх культур. Соя згадується в багатьох пам'ятках народного епосу країн Південно-східної Азії. Про неї тут складали легенди, сказання як про дивовижну рослину-товариша людини і в радощах, і в біді, рятівниці від голоду та хвороб, прапороносцю Мужності, Працелюбства, Шляхетності, подружньої вірності та згоди. Соя входить у ритуал зустрічі весни, днів осіннього благоденства та застільних веселощів. Але точно з'ясувати походження та історію цієї культури все ще не вдається: так мало зберігалося вірогідних доказів. Багато вчених вважає, що культура соя виникла з дикоростучої. Цю думку поділяють також К.Н. Максимович, А. Франте та Л. Сиваше, П. Аршерсов, В. Мороз та інші.

Більшість авторів батьківщиною культурної сої вважають райони Південно-Східної Азії і насамперед Північний і Центральний Китай. Але деякі вчені припускають можливість більш ранньої появи культурної сої в Індії, ніж у Китаї, або її одночасне окультурювання в Індії та в Китаї, а інші - не виключають можливості існування декількох місць походження сої, роздрібнених у часі та просторі, пов'язаних із Східною та Південною материковою та острівною Азією, а також Африкою та Австралією. Але, якщо навіть погодитися з поліфілетичним походженням сої, то все-таки Китаю належить першість у великій багатовіковій роботі по відбору культурних форм цієї рослини.

Про ймовірність китайського походження сої свідчить великий поліморфізм її у цій країні, розповсюдження дикорослих родичів сої та наявність давність давніх літературних джерел про неї. Із Китаю культурна соя могла потрапити в Корею та Японію а потім трьома шляхами в оточуючі південно-східні країни: першим - у В'єтнам і Таїланд, другим - у Індію та Індонезію, третім - у Непал, Тибет, Кашмір. У країнах Малої Азії, Європи, Америки, Африки та Австралії сучасна культура сої має коротку історію, яка обчислюється лише декількома століттями.

Соя була завезена в Україну з Китаю у XIX сторіччі і спочатку культивувалась у наукових цілях. Вирощування сої в Україні було започатковано у 1877 р. агрономом І.Г. Подобою на території теперішньої Запорізької області. У 1878-1883 рр. на Полтавщині сою вивчав Л.А. Чорноглазов, вважаючи цю рослину дуже корисною (М.Л. Вишнякова, 2004).

З 1885 р. на Київщині сою вирощував В.І. Гомілєвський, одержуючи з десятини по 150-197 пудів зерна сої. У 1884 р. на Одеській сільськогосподарській виставці демонструвалися рослини сої, насіння та продукти з неї - олія, мило, какао, макуха та ін. У 1900 р. було видано книгу В.І. Гомілєвського „Про китайський біб і його значення для російського господарства”, в якій дослідник узагальнив результати власних дослідів із соєю, а також досвід вітчизняних і деяких закордонних дослідників. Окремі загальні положення цього дослідження й агрономічні поради щодо сої мають значення і тепер. І.І. Білецький вкінці ХІХ сторіччя протягом 12 років проводив досліди на полях Харківського земельного училища із 40 сортами сої, з яких надійно визрівали 19 середньостиглих і ранніх сортів. Однак у дореволюційній Росії не знайшлося масового виробника та споживача сої. Через недостатню вивченість біології культури та її агротехніки врожаї були дуже низькими. Не було налагоджено переробку зерна сої (М.Л. Вишнякова, 2004).

Планове виробництво сої було розпочато у бувшому Радянському Союзі у 1927 р. Посівні площі сої поступово збільшувалися: з 16,6 тис га у 1927 р. до 461,4 тис га у 1931 р. Перші посіви сої в європейській частині нашої країни зробив агроном І.Г. Подоба У колишніх Херсонській і Таврійскій губерніях, про що він писав у збірнику херсонського земства за 1878 р. Наприкінці минулого сторіччя нове пожвавлення інтересу до сої виникло в зв'язку з роботою І.Є. Овсинського Його сорти висівалися не тільки в Росії, але й у Західній Європі і США. Вони стали вихідним матеріалом для подальших робіт із селекції, акліматизації і гібридизації. У Радянському Союзі планове введення сої у виробництво почалося в 1927 році. Цього року було засіяно 28,2 тис. га. Особливо багато її сіяли в Україні. У 1932 році х 323 тис. га посівів сої на долю України приходилося 150 тис. га (А.К. Лещенко, 1962).

1.2 Сучасний стан виробництва сої

За останні роки у світі істотно зменшилися посівні площі пшениці й ячменю і лише для сої та кукурудзи характерна постійна динаміка збільшення їх площ. Паралельно підвищується і урожайність цих культур. За посівними площами та валовими зборами соя посідає четверте місце у світі. Якщо на початку інтенсивного впровадження сої на неї робили ставку як на олійну культуру, то в останні роки акцент все більше переноситься як на джерело білка, особливо харчового, збалансованого за амінокислотним складом. Соєвий білок поліпшує харчові властивості інших рослинних білків, оскільки ті амінокислоти, яких не вистачає в інших білках, є в достатній кількості у соєвому продукті. Уведення соєвого білка у меню є чудовим способом компенсувати брак лізину та інших амінокислот у білку пшениці, рису, жита, ячменю, вівса, проса, кукурудзи (А. Бабич, А. Побережна, 2000).

1. Площі посіву, врожайність і валові збори головних сільськогосподарських культур у світі (В.І. Січкарь, 2004)

Культура	Площі посіву, млн га	Урожайність, ц/га	Валові збори, т
	Роки
	1990	2000	2003	1990	2000	2003	1990	2000	2003
Пшениця	231,2	215,5	208,1	25,6	27,2	26,8	592,2	586,0	557,3
Рис	147,0	154,1	150,9	35,3	38,9	38,8	518,2	599,1	585,0
Кукурудза	131,4	138,2	141,2	36,8	42,9	45,0	483,3	592,6	635,7
Соя	57,2	74,4	83,6	19,0	21,7	22,7	108,4	161.4	189,5
Ячмінь	73,7	54,4	55,3	24,1	24,5	25,2	177,8	133,3	139,4
Сорго	41,6	41,0	43,9	13,6	13,7	13,4	56,8	56,2	58,9
Просо	37,5	37,1	34,9	8,0	7,5	6,4	29,9	27,7	29,4
Квасоля	26,0	24.4	27,1	6,5	6,8	7,0	17,0	16,7	18,9

За площами посіву, урожайністю та валовими зборами соя є лідером серед олійних і зернобобових культур (табл.1). Сою вирощують у 84 країнах, хоч важливою сільськогосподарською культурою вона вважається у 50 країнах. Основні її посіви та виробництво зосереджені у США, Бразилії, Китаї, Аргентині, Індії, Парагваї, Канаді, Індонезії, Італії, Південній Кореї, Нігерії, Франції, Росії, Румунії, Югославії та ін. Важливо, що на перші дев'ять країн, де загалом проживає 50% населення планети, припадає 96% світового обсягу виробництва сої ( А.А. Побережна, 2002).

Світовий експорт зерна сої за 1990-2001 рр. зріс з 26,1 млн. т до 57,17 млн. т (у 2,2 рази), що значно перевищує темпи експорту інших сільськогосподарських культур. У товарній структурі світового експорту у 2001/2002 маркетинговому році серед насіння всіх білково-олійних культур соя займала 84,4%; ріпак - 10,8; соняшник - 3,1; інші культури - 4,7%. До торгівлі соєю, соєвим шротом, соєвою олією та іншими продуктами із вмістом сої причетні близько 190 країн. Основні маркетингові потоки сої спрямовані з країн Північної та Південної Америки до Азії та Європи, менше - до Африки. На світовий ринок у 2001/2002 маркетинговому році надійшло 57,17 млн. т зерна сої - 31,1% вирощеного врожаю. Решта використовується в країнах-виробниках. Експортували насіння сої 53 країни, серед них найбільше США, Бразилія, Аргентина, Парагвай. Світовий ринок сої монополізований цими чотирма країнами, які разом експортували 95% усієї сої (А.А. Побережна, 2005).

Світовий імпорт зерна сої також зростає. У торгівлю зерном цієї культури включені як найбільші, так і невеликі за населенням країни, які мають високопродуктивне тваринництво. У соєвому імпорті задіяні всі економічно розвинені країни з високим рівнем життя.

Обсяг світового виробництва сої у 2005 р. становив 209 млн. т. У перспективі масштаби світового виробництва та напрями використання цієї культури розширюватимуться. За прогнозами, протягом наступних 10 років виробництво сої зросте ще на 70-80 млн. т. Таких перспектив нарощування виробництва не має жодна культура. Високі темпи й обсяги світового виробництва обумовлені зростаючим попитом сої на ринку, а також тим, що соя допомагає розв'язати нагальні проблеми, пов'язані зі збільшенням виробництва рослинного білка й олії, поповненням запасів ґрунтового азоту, зміцненням економіки країн (А.О. Бабич, А.А. Бабич-Побережна, 2006).

Виробництво сої в Україні в останні часи постійно зростає (табл. 2). За період 1997-2006 рр. валові збори культури збільшилися з 12,8 до 876 тис. т. Прогнози свідчать про те, що у 2007 році виробництво сої досягне 700 тис. т. і вітчизняне птахівництво буде майже повністю забезпечене власною соєю (П. Коротич,2006).

Виробництво сої в Україні збільшилося з 64,4 тис. т у 2000 р. до рекордного показника - 876,1 тис. т у 2006 р. (А.О. Бабич, А.А. Бабич-Побережна, 2006). Це сталося завдяки створенню та впровадженню у виробництво сортів сої нового покоління, розробці сортової технології їх вирощування, підвищенню попиту на сою на ринку. Україна вперше вийшла на світовий рівень нарощування білково - олійних ресурсів за рахунок сої (А.О. Бабич, 2007).

2. Динаміка площ посіву, врожайності та виробництва сої в Україні

(А.О. Бабич, 2007, В.О. Матушкін та ін., 2007))

Рік	Площа сої, тис. га	Урожайність, ц/га	Валовий збір, тис. т
1990	93	11,3	99,3
1995	25	9,7	22,3
2000	65	10,6	64,4
2001	73	10,1	73,9
2002	98	12,7	124,7
2003	189	12,2	231,9
2004	256	14,2	363,3
2005	427	14,3	611,5
2006	748	11,7	876,1
2007	583	12,4	722,0

Створено зернові та зерноукісні сорти, розроблено основні прийоми агротехніки, вивчено технологію вирощування сої в сумішках з кукурудзою й іншими злаковими культурами на зелену масу, освоєно досвід згодовування сої різним видам тварин і птиці. Учені України вперше в колишньому СРСР розпочали оригінальні дослідження з термічної обробки зерна сої для підвищення її засвоюваності, а також заготівлі гранул монокорму з рослин сої, зібраних у фазі жовтої стиглості. Україна є одним із ініціаторів розробки технології вирощування сої на зрошуваних землях та активного впровадження її у виробництво.

Як свідчать наукові дослідження та практика кращих господарств України, за кращих агротехнічних умов, особливо за умов зрошення, можна щороку одержувати високі, сталі врожаї цієї культури.

У Харківській області склалися досить сприятливі передумови для розширення виробництва сої: грунтово-кліматичні умови, наявність місцевих конкурентноспроможних сортів, сучасні енергозаощаджувальні технології переробки, відповідний науковий потенціал і трудові ресурси. Це дозволяє сподіватися, що розширення використання сої в області сприятиме поліпшенню якості кормових і харчових продуктів, створенню їх нових видів, у тому числі для лікувально-профілактичного та дитячого харчування. До того ж кормові та харчові продукти із сої у чотири-шість разів дешевші за традиційні і мають більш збалансований склад поживних речовин.

В Інституті рослинництва ім. В. Я. Юр'єва успішно реалізується генетично обґрунтована селекційна програма, спрямована на створення сортів сої на широкій адаптивній основі. Селекціонерами Інституту за останні роки створено сорти сої різних груп стиглості (табл. 4). Вісім із цих сортів занесені до Реєстру сортів рослин України: Харківська 35, Харківська 66, Харківська Зернокормова, Романтика, Мрія, Горизонт, Фея, Східна. У Державному сортовипробуванні знаходяться сорти Скеля, Версія, Величава, які відрізняються високою продуктивністю (30-35 ц/га), скоростиглістю (90-110 днів), високою якістю зерна (вміст білка 38-40%, олії - 22-24%), посухостійкістю, стійкістю до хвороб та шкідників, придатні для вирощування за інтенсивною технологією.

1.3 Господарське значення сої

Як головну зернову бобову культуру світу сою вирощують у великому землеробському поясі на площі понад 85 млн. га. За обсягом посівних площ вона посідає четверте місце у світі після пшениці, рису та кукурудзи. Починаючи із середини 70-х років ХХ століття, світове виробництво сої збільшилось з 30 до 200 млн т (А.А. Побережна, 2005)..

На початку ХХІ століття частка сої, серед восьми найважливіших олійних культур, становить 53,7% їх світового виробництва. Бурхливий розвиток соєсіяння зумовлений величезним попитом на сою та соєві продукти. Такого багатого природного комплексу білків, жирів, вуглеводів, мінеральних солей і вітамінів, як у сої, немає в жодній іншій рослині або у продуктах тваринництва. У цій рослині сконцентровані найцінніші ознаки рослинного світу. За універсальністю використання соя переважає всі культурні рослини. Із зерна сої виготовляють понад 1000 харчових, кормових, медичних і промислових виробів (А.А. Бабич-Побережна, 2006).

У світовій практиці соєве зерно використовують в основному для переробки на олію, а шрот і макуху - для продовольчих і кормових цілей. У структурі рослинної олії соєва олія займає 28,7; пальмова -21,1; ріпакова - 14,8; соняшникова - 12,1; бавовникова - 5,6; арахісова - 5,9; кокосова - 4,7; маслинова - 2,6; льонова - 1,0; інші - 2,7 відсотків (А.А. Бабич-Побережна, 2006).

Зерно сої містить 20 і більше відсотків напіввисихаючої олії високої біологічної цінності, з добрими смаковими якостями та легкою засвоюваністю, без холестерину. Завдяки високим харчовим властивостям ця олія є основною серед харчових жирів. Цінність соєвої олії зумовлена високим вмістом (95%) гліцеридів, високоенергетичних жирних кислот, з них 75% - ненасичені (лінолева, ліноленова, олеїнова) і 15% - насичені (пальмітинова, стеаринова ) та такі життєво необхідні компоненти, як лецитин і природний вітамін Е. Її використовують в їжу, для виготовлення маргарину, шортингів, майонезу й інших високоякісних продуктів харчування (А.О. Бабич, 1995).

У США простежується тенденція зниження споживання вершкового масла (до 2 кг на душу населення на рік) і поширення споживання рослинних жирів, зокрема соєвого. Виробництво такого жиру є значно дешевшим і менш працезатратним. Удосконаленню виробництва гарного за смаковими якостями маргарину на основі сої сприяли і теорії медиків про більшу користь для здоров'я людей, особливо старших поколінь, рослинних жирів у порівнянні з тваринними (А.О. Бабич, 1998).

Висока цінність сої визначається насамперед великим вмістом (33-52%) повноцінного білка, який на 88-95% представлений водорозчинною фракцією і включає легкорозчинні глобуліни (60-81%), альбуміни (8-25%), важкорозчинні глобуліни (3-7%). За хімічним складом він дуже близький до білків тваринного походження, зокрема до білка курячих яєць, якій є еталоном оцінки якості білка [131]. Тому організм людини витрачає мінімальні зусилля для перетворення соєвого білка в білки свого тіла. Білки сої містять незамінні амінокислоти (лізин, метіонін, цистин, тирозин, триптофан, треонін, валін, лейцин, ізолейцин, фенілаланін), які і визначають його повноцінність. У жодній іншій культури немає такого „букету” амінокислот, як у сої (А.О. Бабич, 1993).

Головний білок сої - гліцидин здатний при закисанні згортатися, що дає змогу виготовляти з насіння сої велику кількість різноманітних продуктів харчування. Причому медичною наукою встановлено, що у продуктах харчування, виготовлених із сої, є антисклеротичні речовини, а це дуже важливо для людей старшого та похилого віку (А.О. Бабич, 1998).

Завдяки удосконаленню технології переробки сої вдалося одержати замінники й аналоги м'яса, які за смаковими якостями не відрізняються від натуральних. У США аналоги м'яса виробляються з 1976 р. і їх частка становить 30% від м'ясних виробів. Їх виготовляють із знежиреного соєвого борошна, яке розчиняють і під тиском пропускають через спеціальні пристрої з невеликими отворами, утворюються дуже тоненькі скручені ниткоподібні волокна без кольору, запаху, смаку. У поєднанні з іншими інгредієнтами з них виготовляють штучну яловичину, свинину, куряче м'ясо й інші продукти, дуже схожі за всіма органолептичними якостями на їх натуральні аналоги. Хімічний аналіз штучних м'ясних виробів із сої показав, що вміло приготовлені продукти із сої поживніші за натуральні м'ясні продукти (А.О. Бабич, 1998).

Соєвий шрот і макуху використовують для виготовлення соєвого молока, яке за смаковими якостями не відрізняється від коров'ячого молока. Воно здатне скисати, і з нього одержують сир, йогурт, кефір, ряжанку, які також не відрізняються від натуральних продуктів. У Китаї налагоджено промислове виробництво із сої молока та сиру, який китайці називають м'ясом без кісток (Сунь-син дун, 1958).

У блокадному Ленінграді вдалося налагодити виробництво соєвого молока і завдяки цьому врятувати велику кількість маленьких осиротілих дітей. Цей історичний факт свідчить про високу біологічну цінність соєвого молока для дітей. Соєві продукти є єдиною альтернативою при алергії до інших білків (білків молока та зернових). Уся індустрія дитячого харчування за кордоном побудована на використанні сої. Молочнокислі продукти на основі соєвого молока відповідають принципам здорового харчування (А. О. Бабич, 1998).

Медико-біологічні дослідження показали, що споживання соєвих продуктів виявляє позитивний ефект при лікуванні багатьох захворювань. Продукти із сої зміцнюють ослаблених, із дефіцитом маси тіла. Впливаючи на показники ліпідного обміну, соя відновлює енергетичний баланс організму, що виявляється у зменшенні маси тіла. Отже, соя корисна і товстим і худим. Споживання соєвих продуктів нормалізує артеріальний тиск, дію серцево-судинної системи, обмінні процеси, запобігає розвитку цукрового діабету, утворенню каменів у нирках та у жовчному міхуру. Завдяки вмісту антиканцерогенів (п'ять різних видів), споживання сої може запобігати розвитку раку. Соєвий білок істотно зменшує вміст холестерину у крові і може бути таким же ефективним, як і інші ліки з подібною дією. Він покращує утилізацію кальцію, що є профілактикою остеопорозу. Із соєвого білка виготовляють препарати, які стимулюють дію центральної нервової системи, лікують променеву хворобу, сприяють виведенню радіонуклідів з організму. У китайській медицині соя розглядається як ефективний засіб проти хвороб шкіри, авітамінозу, розладу шлунку, діареї, анемії, виразок, порушення вагітності.

Споживання соєвих продуктів - легкий, дешевий і надійний шлях збереження та поліпшення здоров'я. А такі якості сої, як зручність зберігання (соєві продукти зберігаються звичайно у сухому вигляді і мають достатньо великий термін зберігання) та безпечність споживання (соєве м'ясо не може бути носієм хвороб, характерних для м'яса тварин), роблять її ще більш привабливою (А.О. Бабич, 1998).

У Китаї налагоджено виробництво волокон із сої, з них виготовляють одяг, який можна вдень носити, а ввечері зварити та з'їсти. Отже, побажання одягатися зі „смаком” набуває реального змісту.

Зараз дуже гострою є проблема білка в годівлі тварин і птиці. За зоотехнічними нормами, одна кормова одиниця має містити 105-110 г білка, фактично ж його міститься 70-80 г. Дефіцит білка в Україні становить щорічно 1,5 млн. т, що призводить до значних перевитрат кормів і є однією з головних перешкод для подальшого підвищення продуктивності тварин. В Україні через незбалансованість кормів по білку щорічно недобирається 2 млн. т молока та 1 млн. т м'яса [310]. Харківська область щорічно перевитрачає через це 200-250 т зерна. (Б.П. Гурьев та ін., 1990).

Дефіцит протеїну в кормах порушує обмін речовин, призводить не тільки до перевитрат кормів і збільшення собівартості тваринницької продукції, а й до підвищення захворюваності тварин та яловості. Так, при дефіциті 20-25% перетравного протеїну в раціонах жуйних тварин недобирається 30-34% продукції, собівартість її підвищується у 2,5 рази, витрати кормів збільшуються в 1,3-1,4 рази порівняно із збалансованими раціонами. У збалансованих за протеїном раціонах витрати концентрованих кормів на 30-33% менші (А.О. Бабич, 1993).

Останнім часом зроблено багато спроб замінити рослинні білкові корми тваринними або синтетичними речовинами. Але білкові корми тваринного походження є дефіцитними і дорого коштують, а синтетичні азотні речовини не містять у собі комплексу незамінних амінокислот. Тому основним і найбільш реальним шляхом забезпечення тварин білковими кормами є збільшення виробництва високобілкових культур, зокрема сої. У дослідах Інституту птахівництва УААН економічно вигідним і за собівартістю, і за продуктивною дією виявився комбікорм для курей з додаванням термічно обробленої сої. Одна тонна такого комбікорму була на 16,0-18,5% дешевше в порівнянні з аналогічним за поживністю контрольним комбікормом. Повна заміна в раціонах індичат рибного борошна та сухого молока термічно обробленою соєю сприяла зменшенню вартості кормів на 19,6% і собівартості живої ваги птиці на 16,9%. Собівартість 1 т перетравного білка в зернобобових культурах у 2,5-3,0 рази, а у соєвому шроті у 12-16 разів нижча, ніж у зерні хлібних злаків, і в багато разів нижча, ніж у кормових дріжджах, рибному борошні та синтетичному білку. Навіть незначне додавання сої до кормів (15-20%) підвищує продуктивність тварин у два рази (Д.С. Чернятин, 1980).

Але слід пам'ятати, що зерно сої в нативному (сирому) вигляді не можна вживати в їжу та згодовувати тваринам, оскільки воно містить інгібітори трипсину - ферменту підшлункової залози, відповідального за розщеплення білків. Блокування діяльності цього ферменту призводить до порушень травлення, зниження продуктивності тварин. До того ж, у зерні сої накопичуються такі шкідливі речовини, як сапоніни, глюкозиди, які надають нативній сої гіркуватого смаку та мають гемолітичну дію на червоні кров'яні тільця; гемаглютиніни, які знижують здатність клітин слизової оболонки шлунку до засвоєння поживних речовин. Усі ці речовини руйнуються при термічній обробці зерна (варіння, піджарювання, запарювання, паротеплова обробка під тиском, екструдування, СВЧ обробка тощо) (А.О. Бабич, 1998).

Продукти переробки сої - шрот і макуха є основними компонентами комбікормів для годівлі сільськогосподарських тварин, птиці, риб і домашніх тварин. Особлива цінність соєвого шроту як головного серед високопротеїнових компонентів полягає в добре збалансованому складі незамінних амінокислот, особливо лізину, на який бідні всі злакові фуражні культури. Соєвий шрот або макуха є найдешевшим джерелом кормового та харчового лізину. Соєпродукти містять також багато вітамінів, макро - та мікроелементів, інші біологічно активні компоненти (Д.С. Чернятин, 1980).

У годівлі тварин широко використовують і зелену масу, сіно, трав'яне борошно, гранули, брикети, силос, сінаж, солому сої.

Соя є важливим компонентом у змішаних посівах з кукурудзою, сорго, суданською травою. При дотриманні технологій вирощування посіви кукурудзи із соєю за урожайністю зеленої маси та виходом кормових одиниць не поступаються чистим посівам кукурудзи, а за збором перетравного протеїну перевищують їх на 25-30% (А.О. Бабич, 1993).

Соя є культурою не тільки різнобічного використання, а й практично безвідходною. З неї одержують лаки, фарби, пластмаси, клей, лінолеум, мило, мастильні матеріали, деталі для машин тощо. Генрі Форд, відомий автомобільний магнат, у великій кількості використовував сою для виробництва автомобілів. Пластик, з якого виготовлялися численні деталі машин, був достатню міцним. В першій третині ХХ століття соя зробила у США справжню сільськогосподарську революцію. Можливо, цьому сприяв Генрі Форд (М.Л. Вишнякова, 2004).

Соя має вагоме агротехнічне значення. У процесі вегетації її рослини поліпшують фізичні та хімічні властивості ґрунту, підвищують його родючість. Соя не потребує внесення мінерального азоту, оскільки на 60-70% забезпечує себе цим елементом завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями. Більше того, після її збирання залишається у ґрунті від 40 до 80 кг/га легкодоступного азоту, який використовується рослинами наступних у сівозміні культур. Отже, соя є одним із кращих попередників для зернових, кормових та інших культур (А.О. Бабич, 1993).

В останні роки селекціонерами України виведені скоростиглі сорти сої Аннушка, Єлена, Устя, Діона, Єсенія, які є ідеальними попередниками для озимої пшениці (П.Н. Коротич, 2006).

Уведення сої у сівозміну дає змогу значно змінити структуру посівів і збільшити в ній частку бобових культур, наблизитися до природного поєднання бобових і злакових компонентів. За деякими оцінками, завдяки цьому є можливість одержувати до 40% приросту продуктивності посівів (В.І. Калініченко та ін., 2001).

На посівах сої менше, ніж на полях інших просапних культур, розвиваються ерозійні процеси. При вирощуванні сої по контуру невеликих схилів значно зменшуються змив ґрунту та дефляція (А.О. Бабич, 1986).

Однією з переваг вирощування сої є те, що вона виступає реальною альтернативою соняшнику - традиційній для нашої країни олійній культурі. В останні роки чимало господарств порушують технологію вирощування сільськогосподарських культур у сівозміні і зловживають посівами соняшнику, що призводить до значного навантаження на ґрунт і до його виснаження (А.О. Бабич, 2007).

1.4 Ботанічна характеристика сої

Соя культурна Glycine hispida Max (К.І. Максимович) належить до роду Glycine L., який налічує 60 видів (П.П. Вавилов, В.В. Гриценко,1986). Це однорічна трав'яниста рослина. Коренева система сої стрижнева, добре розвинена. Головний корінь короткий, від нього у верхній частині відходять бічні корінці, які складають близько 60% маси кореня. Основна маса коренів розміщується в орному шарі ґрунту, а окремі корені проникають на глибину 2 м і глибше. При інокуляції активними штамами бульбочкових бактерій на головному корені та бічних корінцях утворюються крупні бульбочки, в яких відбувається біологічна фіксація азоту. На корінні однієї рослини за сприятливих умов формується 25-60 бульбочок і більше.

Листки черешкові, складні, трійчасті з прилистниками та прилистничками для кожного листочка, розміщуються почергово. Листочки цілокраї, широкі, вузькі або проміжні, за формою - широкояйцеподібні, овальні, овально-видовжені, широколанцетоподібні, ромбічні, клиноподібні з притупленим або гострим кінчиком. Поверхня листочків опушена. За анатомічною будовою тканини листочків соя займає проміжне положення між ксероморфними та мезоморфними типами .

Сходи спочатку мають дві сім'ядолі, які при проростанні насіння виносяться на поверхню ґрунту. Пізніше розвиваються два супротивних примордіальних листочки, за формою овальні, округлі, ланцетоподібні, списоподібні. У подальшому утворюються трійчасті листки, різні за формою. Підсім'ядольне коліно зелене або зелене з антоціаном, корелююче з фіолетовим забарвленням квіток.

Стебло округлої форми висотою від 0,4 до 1,5 м, грубе або ніжне, тонке або товсте, пряме або полягаюче, завтовшки від 3 до 12 мм, колінчасте, з довжиною міжвузлів від 3 до 15 см. Залежно від того, під яким кутом відхиляються гілочки від головного стебла, кущ буває стиснутий, напіврозлогий, розлогий. Висота прикріплення нижніх гілочок змінюється від 1 до 18 см. При більшій висоті краще проводити механізоване збирання сої. Приріст стебла у висоту у деяких форм припиняється в кінці цвітіння, а в інших триває майже до початку дозрівання. Тому є форми із закінченим, проміжним і незакінченим типом росту стебла. При дозріванні стебло набуває жовтувато-бурого або рудого кольору. Стебло опушене, колір опушення - від сіро-білого до жовто-бурого. Малоопушені рослини менш стійкі проти зміни теплового режиму, проти посух, хвороб, шкідників.

Суцвіття - невелика китиця, розміщена в пазухах листків, на верхівці стебла та на бокових гілках. У кожній китиці від 2 до 20 квіток і більше. Квітки дрібні, майже без запаху, зовні непривабливі метеликового типу, п'ятипелюсткові, білого, світло-фіолетового або фіолетового кольору. Тичинок 10: дев'ять зростаються, утворюючи ніби футляр для зав'язі, а одна вільна. Маточка з однією верхньою одногніздою зав'яззю, в якій розвивається декілька насіннєвих бруньок. Стовпчик маточки невисокий, злегка зігнутий. Рильце плескате, розширене, густо вкрите залозистими сосочками. Така форма маточки є характерною родовою ознакою сої.

Соя - самозапильна рослина, запліднення відбувається у фазі закритої квітки. Перехресно соя запилюється дуже рідко.

Боби прямі, зігнуті, серпоподібні, завдовжки 3-7 см, завтовшки 0,5-1,5 см, плескаті, випуклі, з рівною поверхнею або чоткоподібні, на кінці із дзьобиком, при достиганні світло-коричневі, жовтувато-бурі, сірувато бурі, темно-сірі, рідко з різним відтинком. Бобів на рослині від 10 до 40 і більше - в залежності від сорту й умов вирощування. У деяких форм сої боби розтріскуються при дозріванні і насіння випадає на землю. Висота прикріплення нижніх бобів від 2 до 25 см над поверхнею ґрунту, в залежності від густоти рослин і сортових особливостей. Боби розміщуються на рослині більш-менш рівномірно. Кількість насінин у бобі від однієї до чотирьох, частіше дві-три.

Насінина овальна, куляста, видовжена, ниркоподібна, має жовтий, зеленувато-жовтий, коричневий або чорний колір, маса 1000 насінин у районованих сортів 130-150 г. Сім'ядолі жовті або зелені. Рубчик овальний, клиноподібний або лінійний, жовто-білий, коричневий, темно-коричневий або чорний (О.І. Зінченко та ін., 2001).

1.5 Відношення сої до основних факторів середовища

Соя теплолюбна культура і в залежності від тривалості вегетації їй необхідна сума активних температур 1700-3200оС. Вимоги до тепла в різноманітні фази розвитку неоднакові. Оптимальна температура для проростання насіння 20-22оС, мінімальна 6-7оС. Низькі температури при набуханні насіння дуже знижують схожість і затримують появу паростків внаслідок пошкодження насіннєвої оболонки. У фазу від сходів до цвітіння найбільш сприятлива температура 20-21оС, дозрівання 18-20оС. При температурі нижче 16-17оС процес формування репродуктивних органів уповільнюється.

Соя є типовою рослиною короткого дня, відповідно до цього світло відіграє в її розвитку важливу роль. При вирощуванні в умовах довгого дня у неї сильно затримується початок цвітіння, уповільнюється розвиток, утворюється сильна вегетативна маса та подовжується загальний період вегетації.

При вирощуванні різноманітних форм сої в умовах короткого дня (10 годин) всі вони дозрівають практично в один і той же час - за 70-75 днів.

Соя як культурна рослина сформувалася в умовах мусонного клімату і на утворення одиниці сухої маси витрачає значну кількість води. Коефіцієнт транспірації складає 391-1000. Загальна витрата води за вегетаційний період досягає 5000 - 6000 м3/га. Для набухання та проростання насіння сої поглинає 95-150% води по відношенні до сухої маси.

У початкові фази росту до бутонізації соя поглинає мало води (15-30 м3/га за добу) та характеризується посухостійкістю. Особливо багато води вона використовує у фазі цвітіння, формування бобів і наливання насіння. За цей період, що триває загалом близько двох місяців, соя витрачає 60-70% загальної кількості води за вегетацію.

За даними (ВНИИМК) до цвітіння соя споживає 29,8%, у фазі цвітіння - дозрівання 70,2% води до сумарного водоспоживання. У цей період соя дуже чутлива до ґрунтової та повітряної посухи.

Соя добре росте на багатьох ґрунтах, хоча кращі врожаї дає при глибокому розпушуванні в орному шарі з високим вмістом гумусу, на ґрунтах, що добре прогріваються та з достатньою аерацією. Вона погано переносить перезволоження та заболочені ґрунти. Оптимальне значення рН 6,5.

Елементи живлення. У зв'язку з багатим хімічним складом зерна та зеленої маси соя бере з ґрунту велику кількість поживних елементів. При врожаї зерна 18 ц/га вона засвоює 175 кг азоту, 65-Р2О5, 111-К2О та 128 кг кальцію. При вивченні обміну азоту важливо враховувати його біологічну фіксацію протягом вегетаційного періоду.

Добре використовує соя післядію мінеральних добрив, внесених під попередні культури, особливо під озиму пшеницю та кукурудзу. Лише у ґрунтах із низьким вмістом азоту та на нових для сої землях рекомендують вносити його в значний дозах.

Фосфор входить у склад нуклеотидів, нуклеїнових кислот, фосфоліпідів та інших життєво важливих поєднань. За вегетаційний період соя споживає значну його кількість. Засвоєння фосфору протягом вегетації збільшується, досягаючи максимуму у фазі наливання насіння. У цей період щоденне споживання цього елемента складає 0,45 кг/га. Основна маса фосфору засвоюється із мінеральних добрив через 2-3 місяця після його внесення.

Високий ефект від внесення фосфорних добрив має місце на ґрунтах із низьким його вмістом і при гарній забезпеченості рослин іншими елементами живлення. Важлива роль фосфору пов'язана з переходом рослин у репродуктивну стадію розвитку. Недостатнє фосфорне живлення у цей період уповільнює утворення репродуктивних органів і посилює ріст вегетативних частин. Через це оптимальний фосфорний обмін на початку плодоутворення спричиняє формування високого урожаю насіння.

Калій відіграє важливу роль у азотному обміні та в перерозподілі вуглеводів, регулює водний баланс і синтез білка, підвищує стійкість до захворювань, низької температури та вилягання. Найбільша швидкість засвоєння калію рослинами припадає на початок формування бобів.

Багатьма дослідами доведена ефективність внесення мікроелементів під сою, особливо молібдену, сірки, марганцю, кобальту, бору та ін. Це елементи мають підвищену активність при використанні їх шляхом некореневих підживлень (В.П. Шевченко та ін., 2006).

1.6 Вплив способів сівби на урожайність сої

Щоб збільшити врожайність сої необхідно підвищити коефіцієнт використання сонячної енергії, створивши оптимальні умови світлового режиму для кожної рослини і ценозу в цілому, тобто рівномірно розподіливши рослини по площі живлення у вигляді витягнутого прямокутника або квадрата. Правильне розміщення насіння при сівбі варто вважати таке, при якому в період утворення бобів листки в міжряддях стуляються на відстані 30-40 см від землі. Тому умови росту і розвитку сої в більшому ступені залежать від способу сівби і норми висіву. Норма висіву, у свою чергу, залежить від крупності, енергії проростання і господарської придатності насіння, особливості росту сорту, грунтово-кліматичних умов, термінів сівби, родючості ґрунту і якості передпосівного обробітку, рівня механізації (А.О. Бабич, 1993).

Для сої характерна висока пластичність відносно площі живлення рослин, що проявлялася в зміні індивідуальної продуктивності, в першу чергу в результаті коливання кількості вузлів, гілок, бобів, насіння, їх маси, висоти прикріплення нижніх бобів та ін. У посівах з оптимальною густотою і площею живлення рослин основна кількість бобів (64,5-70,6 %) і насінин формується на головному стеблі, у зріджених посівах 71,5 % бобів утворюється на бокових гілках, у сильно загущених посівах основна кількість бобів (85,2 %) формується на головному стеблі (А.О. Бабич, 1978).

Не можна допускати ні зрідження посівів, ні збільшення густоти. Розріджені посіви сої призводять до збільшення випаровування ґрунтової вологи і створенню сприятливих умов для розвитку бур'янів. На таких посівах спостерігається нерівномірне дозрівання бобів, низьке їхнє прикріплення, обламування гілок під дією вітру, опадів і маси бобів, що призводить до зниження врожаю (3,4-5,5 ц/га) і великим втратам. При загущеному посіві освітленість рослин, особливо гілок нижнього ярусу, зменшується, що призводить до передчасного опадання листків, до зниження вмісту хлорофілу в рослинах і продуктивності фотосинтезу. Зменшується маса і товщина стебла, кількість бобів, насінин, маса зерна. Сильне загущення приводить до полягання рослин (А.О. Бабич, 1993 ).

Врожайність сої є похідною середньої продуктивності однієї рослини і їх кількості на гектарі. Тому, в конкретних умовах потрібне таке поєднання цих показників, яке б забезпечувало отримання найбільшої урожайності сої з одиниці площі. У дослідженнях Ф.Ф. Адаменя (2006) продуктивність однієї рослини при густоті 200 тис/га була вищою, ніж в більш загущеному посіві. Проте, якщо при збільшенні густоти від 200 до 400 тис/га вага насіння з однієї рослини зменшувалася тільки на 25%, то врожайність насіння сої зростала від 13,7 до 20,1 ц /га, або на 46,7%.

Дослідженнями встановлено, що для пізньостиглих високорослих сортів сої з розкидистою формою куща, які добре гілкуються і формують багато листків, потрібна більша площа живлення, тому норму висіву насіння для таких сортів треба зменшувати, а ширину міжрядь збільшувати. При вирощуванні ранньостиглих, низькорослих сортів, із стиснутою формою куща, які менше гілкується, норму висіву і їх густоту необхідно збільшувати з одночасним зменшенням ширини міжрядь. Скоростиглі сорти слід висівати з міжряддями 45 см, середньоранні і середньопізні - 60 см, високорослі середньопізні і пізньостиглі -70см (А.О. Бабич, 1993).

За вирощування ранньостиглих сортів, таких як Київська 91, Краса Поділля, Чернятка, Юг-30, норма висіву насіння повинна становити 700-800 тис. схожих насінин на 1 га, для середньо - ранньостиглих сортів типу Київська 27, Агат, Побужанка, Подільська 416 - 600-700 тис./га, для більш пізньостиглої групи сортів сої типу Подільська 1, Чернівецька 8, Юг-40 -500-550 тис. схожих насінин на 1 га (А. Бабич., С. Колісник, О. Венедіктов, 2001) При збільшенні густоти рослин від 200 до 300 тис./га врожайність збільшувалася на 1,1 ц/га; до 400 тис. - на 6,4 ц/га. Продуктивність однієї рослини сої при збільшенні норми висіву знижувалася, але загальна врожайність її зростала за рахунок більшої густоти. Зменшувалася кількість гілок першого порядку, бобів на одну рослину і насіння в одному бобі. Якщо кількість рослин на площі збільшили від 200 до 400 тис./га, або в 2 рази, то врожайність підвищувалася тільки на 46,7%. Кращою за період досліджень була густота 500 тис./га рослин, при якій одержана найбільш висока індивідуальна продуктивність однієї рослини і врожайність з одиниці площі. Подальше збільшення густоти рослин до 600 тис./га не сприяло підвищенню врожайності. До того ж, при такій густоті відстань в рядку між рослинами менше 2 см. Добиватися цього при сучасній техніці дуже складно (Ф.Ф. Адамень, 2006).

На чорноземах реградованих в дослідах М.І. Блащука (2007) за сівби з нормою висіву 800 тис/га відмічалось полягання посівів сорту Агат, тоді як сорт Подільська 416 витримував таке загущення посіву (табл. 5).

При збільшенні норми висіву насіння на 1 га в два рази (з 400 до 800 тис/га) урожайність зерна збільшилася на 30%. Максимальна урожайність сої відмічена при нормі висіву 800 тис/га у сорту Подільська 416-1,94 т/га, Агат-1,79 т/га.

Збільшення норми висіву до 800 тис/га, а відповідно і густоти посіву сприяло підвищенню вмісту протеїну, зменшенню вмісту сирого жиру в насінні сортів сої Агат і Подільська 416. При сівбі 1 травня за норми висіву 600 тис/га вміст протеїну в насінні сорту Агат становив 46,39%; при сівбі 10 травня - 46,59%; 20 квітня - 47,18%. Слід відмітити, що із скороченням вегетаційного періоду при запізненні із сівбою зменшується вміст протеїну в насінні досліджуваних сортів сої. При цьому вміст сирого жиру мав тенденцію до підвищення, хоча величина цього показника варіювала в межах похибки досліду, проте чітко прослідковувалася зворотна залежність між вмістом білка і жиру. (М.І. Блащук, 2007)

5. Урожайність насіння сортів сої Агат і Подільська 416 залежно від строку сівби і густоти рослин ,т/га (М.І. Блащук, 2007)

Норма висіву (фактор А)	Строк сівби (фактор В)	Урожайність
		2001 р.	2002 р.	2003 р.	середнє
Сорт Агат (фактор С)
400	20 квітня	1,43	1,35	1,42	1,40
	1 травня	1,50	1,24	1,48	1,41
	10 травня	1,64	1,13	1,27	1,35
600	20 квітня	1,70	1,43	1,57	1,57
	1 травня	1,90	1,33	1,59	1,61
	10 травня	1,81	1,37	1,46	1,56
800	20 квітня	1,81	1,51	1,79	1,70
	1 травня	1,96	1,43	1,99	1,79
	10 травня	1,91	1,45	1,88	1,75
Сорт Подільська 416
400	20 квітня	1,71	1,47	1,51	1,56
	1 травня	1,82	1,33	1,54	1,56
	10 травня	1,76	1,29	1,49	1,51
600	20 квітня	1,94	1,52	2,24	1,90
	1 травня	1,97	1,42	2,29	1,89
	10 травня	2,01	1,48	2,19	1,89
800	20 квітня	2,03	1,70	2,08	1,94
	1 травня	2,12	1,51	2,08	1,90
	10 травня	2,03	1,57	2,02	1,87

Дослідами встановлено, що в Харківській області оптимальною нормою висіву для сої є 600-700 тис. схожих насінин на гектар. В роки з обмеженими запасами ґрунтової вологи навесні, а в південних районах області і при нормальному зволоженні на гектар слід висівати 600 тис. насінин. Вагова норма висіву може коливатися від 80 до 100 кг/га. Встановлнно, що норми висіву сої, які рекомендуються застосовувати при сівбі від 600 до 800 тис. шт./га схожих насінин, завищені.

6. Вплив норм висіву на урожайність сої (ц/га)

(С.І. Попов та ін.,2002)

Сорт	Норма висіву тис./га	Фон живлення	Середнє
		без добрив	гній (післядія)	N30Р60К60
Білосніжка	300	14,3	13,8	17,0	15,0
	400	14,9	14,7	17,9	15,8
	500	15,5	14,3	17,8	15,9
	600	14,8	14,9	17,7	15,8
	700	15,1	15,2	17,4	15,9
	середнє	14,9	14,6	17,6	15,7
Романтика	300	14,7	15,1	18,0	15,9
	400	15,6	15,3	18,1	16,3
	500	14,7	16,9	18,1	16,6
	600	14,6	16,7	18,0	16,4
	700	15,4	17,0	18,7	17,4
	середнє	15,0	16,2	18,2	16,5

Про це свідчать результати дослідів по вивченню впливу норм висіву на врожайність сої, які проводились лабораторією рослинництва Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр'єва в 1999-2000 роках (табл.6).

Вивчались норми висіву по різних фонах живлення двох найбільш розповсюджених сортів Білосніжка і Романтика в межах від 300 до 700 тис. шт. /га схожих насінин з інтервалом по 100 тис.

Дані цих дослідів показують, що при збільшенні норми висіву вище 400 тис. шт. /га схожих насінин врожайність цих сортів сої не зростала. Тому вчені лабораторії рослинництва рекомендують застосовувати норму висіву сої 400-500 тис. схожих насінин на га.

У посівах сої необхідно досягати рівномірного розміщення росли, як у рядку, так і на площі посіву, щоб індивідуальна продуктивність кожної з них була достатньою для формування максимального врожаю з одиниці площі. В не вирівняних посівах, коли рослини в рядку і на площі розміщуються нерівномірно при чергуванні загущених і розріджених посівів спостерігається нерівномірне достигання і передчасне розтріскування бобів на одних рослинах, у той час як на інших вони ще не закінчили стадію достигання, що утруднює збирання і збільшує втрати врожаю.

До вибору способів сівби треба підходити диференційовано з врахуванням біологічних особливостей сортів, світлового і гидротермічного режимів зони. Результати багаторічних досліджень дали змогу зробити висновок, що ширина міжрядь залежить від географічного положення (північ-південь), наявної техніки, бур'янів на полі, регіону вирощування сої, рівня родючості поля, дати сівби, досвіду вирощування, стану грунту і скоростиглості сорту. Характерним для всіх соєсійних регіонів є той факт, що при пізній сівбі вузькі міжряддя забезпечують більшу продуктивність рослин, ніж широкі.

Ширина міжрядь повинна забезпечувати високу продуктивність фотосинтезу, в процесі якого завдяки засвоєнню енергії сонця відбувається синтез органічної речовини. Чим більше сонячних променів одержує соя, тим більше вона буде синтезувати білка і олії. Встановлено, що пік споживання продуктів фотосинтезу припадає на репродуктивну стадію, тому ширина міжрядь повинна бути такою, щоб рослинний покрив повністю займав міжряддя до початку цвітіння сої. Соя, висіяна в південних областях, до початку цвітіння буде мати більшу висоту і листкову поверхню, ніж висіяна у той же строк у північних областях.

Встановлено (А.О. Бабич,1993) що, найкраще використовують родючість ґрунту сорти при такій ширині міжрядь, при якій досягається зіткнення коренів сусідніх рослин, а орний шар ґрунту рівномірно охоплений ними. При подальшому розширенні міжрядь збільшується та частина коріння, яка зосереджується в родючому орному шарі грунту. В дослідах проведених у Степу України (м. Дніпропетровськ) в широкорядному посіві на чорноземі звичайному в посушливі роки коренева система проникала у більш глибокий шар (197 см), ніж у сприятливі за вологозабезпеченістю роки (119 см). При звичайному рядковому способі сівби маса коріння, зосереджена у шарі грунту 0-30 см, становила 73,7% загальної маси їх у корененасиченому шарі, при широкорядному з міжряддями 30 см - 75,3%; 45 см - 75,8; 60 см - 78,2; 70 см - 80,1; 100 см - 81,7%. Із збільшенням ширини міжрядь спостерігається тенденція збільшення маси коріння, розміщеного у верхньому шарі грунту.