Економічні відносини з приводу антикризового управління ВАТ "УкрСиббанк"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Банківська система - це найважливіша сфера національного господарства будь-якої розвиненої держави. Її практична роль визначається тим, що вона управляє системою платежів і розрахунків; більшість операцій здійснює у формі інвестиційних і кредитних операцій; поряд з іншими фінансовими посередниками банки направляють заощадження населення до фірм і виробничих структур, тобто перерозподіляють тимчасово вільні кошти у реальний сектор економіки.

Знаходячись в центрі економічного життя, обслуговуючи інтереси виробників, банки опосередковують зв'язок між промисловістю і торгівлею, сільським господарством та населенням. Банки - це атрибут не окремо взятого економічного регіону або країни, і сфера їх діяльності не має ні географічних, ні національних кордонів, це планетарне явище, що володіє колосальною фінансовою потужністю, значним грошовим капіталом.

Банки грають величезну роль у подальшому поглибленні і вдосконаленні ринкових відносин у країні. В даний час як аксіома сприймається той факт, що розвиток ринкових відносин, що базуються на вільній конкуренції, неможливий без різноманітного і якісного надання суб'єктам ринку банківських послуг.

Створення стійкої, гнучкої й ефективної банківської інфраструктури - одне з найважливіших і в той же час складних завдань економічної реформи в Україні. Саме банківська система при правильному управлінні і усуненні всіх стримуючих її розвиток проблем, може стати провідною ланкою в здійсненні економічної політики, яка забезпечує економічне зростання.

Банківська система безпосереднім чином пов'язана з економікою країни і негативні тенденції в економіці закономірним чином позначаються і на банківській системі, в той час, як і розвиток кризових явищ у банківській сфері не може не відбиватися на економіці.

Протягом всього часу функціонування банківські системи та установи перебувають під впливом різноманітних ризиків, які стають передумовою виникнення кризи, у разі низької ефективності управління, відсутності відповідних антикризових механізмів. Актуальність даною теми обумовлена тим, що антикризове управління у всіх його проявах повинно бути не лише об'єктивною необхідністю, а важливою складовою повсякденного функціонування, відсутність якої знижує ефективність банківської системи та установ, рівень довіри до них.

Метою даної роботи виступило визначення шляхів вдосконалення антикризового управління комерційним банком.

Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

· розглянути сутність економічної кризи, її ознаки, причини та види;

· визначити роль антикризового управління банком;

· визначити методи антикризового управління;

· проаналізувати та дати оцінку фінансовому стану комерційного банку;

· запропонувати методи фінансового оздоровлення банку;

· визначити спеціальні методи антикризового управління;

· розглянути зарубіжний досвід антикризового управління банками.

Предметом даної роботи виступив процес антикризового управління та його вплив на діяльність комерційного банку.

Об'єктом дослідження виступили економічні відносини з приводу антикризового управління ВАТ «УкрСиббанк».

Під час виконання даної роботи були використані наступні методи: логічні та емпіричні методи пізнання економічних механізмів, , методи порівняльного, факторного, статистичного аналізу.

Інформаційною базою дослідження виступили законодавчі та нормативні акти, монографічні видання вітчизняних та зарубіжних вчених, періодичні видання, звіти та аналітичні матеріали державних органів, офіційні дані звітності ВАТ «УкрСиббанк», Асоціації українських банків та Національного банку України.

криза економічний банк комерційний

РОЗДІЛ Й: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ КОМЕРЦІЙНИМ БАНКОМ

1.1 Сутність кризи: ознаки, причини, види

Поняття криза (від грецьк. krisis -- рішення, поворотний пункт, результат) означає, насамперед, різкий, крутий перелом, важкий перехідний стан. Криза -- неминучий супутник, фаза життєвого циклу будь-якої системи, у тому числі фінансової (банківської). З одного боку, вона є найважливішим елементом саморегулювання, оскільки оголює межу розвитку, а з другого -- дає імпульс розвитку, стимулюючи перехід до нового стану рівноваги. При цьому в період кризи ускладнено чи унеможливлено виконання системою своїх функцій, збереження властивостей. В умовах кризи спостерігаються порушення рівноваги, стан нестабільності й руйнування цілісності системи. Із загальнотеоретичної точки зору криза спричиняє якісні зміни в системі, тобто появу і зникнення елементів композиції та відносин. [1,49]

Криза -- це багатоаспектна економічна категорія, система поглядів на економічну сутність якої перебуває в стані розвитку. Можна виокремити три підходи до визначення сутності кризи:

1) криза як значна проблема або ситуація з високою ймовірністю негативних наслідків;

2) криза як природний процес у життєдіяльності системи;

3) криза як порушення рівноваги соціально-економічної системи.

Під кризою слід розуміти фактичний або потенційно можливий стан нестійкого функціонування системи, в якому може опинитися будь-яка з її підсистем. При цьому криза є результатом взаємодії шоків і вразливості.[1,50]

Розмаїття причин і величезні масштаби втрат дозволяють класифікувати кризи як складне багатофакторне явище, що вимагає системного підходу до його аналізу і попередження. Теорії криз (виробничі, обмінні, психологічні, монетарні теорії пере накопичення) по-різному інтерпретують причини їх виникнення, взаємозв'язок і взаємозумовленість окремих їх різновидів. Вирізняють такі кризи: становлення, керівництва, регулювання і координації, від бюрократизації системи, як такої тощо. Банкрутства господарюючих суб'єктів можуть бути пов'язані з трьома типами кризи: кризи самої організації як системи; кризи у зовнішньому середовищі; кризи як усередині організації, так і в зовнішньому середовищі підприємницької діяльності.[8,50]

Певні пояснення причин економічних криз дає теорія "довгих хвиль " видатного російського вченого-економіста М. Кондратьєва. Проте, мабуть, недаремно Е. ван Бем-Баверк говорив, що теорія криз у жодному разі не може досліджувати тільки окрему групу явищ в економіці. М. Туган-Барановський вважав, що проблема криз може бути задовільно вирішена лише на основі правильної теорії ринку. При цьому він констатував, що сучасна йому економічна наука в особі більшості її представників знаходилася на позиції помилкової теорії ринку, отже, немає нічого дивного в тому, що проблема криз виявилась їй не під силу. У 1894 році вийшла друком відома праця М. Туган-Барановського "Промислові кризи в Англії, їх періодичність та вплив на народне життя"[34]. У свою чергу, J1. Петражицький називав М. Туган-Барановського автором новітньої (на той час. -- О.Б.) і найбільш видатної теорії економічних криз, визнаної в західній економічній літературі, і зазначав, що він створив відповідний науковий напрям і школу, однак наголошував, що ця теорія не вирішує основної загадки циклічності капіталістичного розвитку.[7,124] Але саме М. Туган-Барановський дійшов висновку, що загальноекономічна криза починається з фінансової.

Г. Хульсман у своїй статті "Загальна теорія циклів помилок" зазначає: "Повторювані групи помилок є наслідком дій держави, які самі по собі можуть інтерпретуватися як прояв помилок. Вони рано чи пізно ведуть до криз (депресій). Існує багато різних видів циклів: грошовий бізнес-цикл, воєнно-імперіалістичний цикл, цикл соціального захисту тощо". На його думку, монетарний бізнес-цикл заснований на "втручанні держави в грошову політику в цілому (часткове резервування, розширення повноважень центрального банку, паперові гроші), а не на простому збільшенні кількості грошей як такому. Це пояснює той факт, що збільшення нормальних грошей (наприклад, золота) не веде до циклу "бум -- рецесія", а також вирішує проблему очікувань".[1,52]

В економічній науці під кризою розуміють граничне загострення протиріч у соціально-економічній системі (організації), що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі; переломний момент у послідовності подій і дій; переломний етап у функціонуванні будь-якої системи, на якому вона піддається впливу ззовні чи зсередини, що вимагає від неї якісно нового реагування; ситуативну характеристику функціонування будь-якого суб'єкта як наслідок невизначеності в його зовнішньому і внутрішньому середовищі; періодично повторюване явище в розвинутому ринковому господарстві, що виражається в надвиробництві товарів, які не знаходять збуту, в погіршенні всіх економічних показників.

У широкому значенні криза як зміна підвищувальної тенденції знижувальною, є невід'ємною характеристикою ринкової економіки. Криза -- це фактично точка біфуркації (від лат. bis -- двічі, лат. furca -- вила або роздвоєння), яка містить у собі потенційну можливість як деструктивного, так і конструктивного характеру.

З точки зору М. Бунятяна, професора Тифліського політехнічного інституту, економічна криза -- органічний розлад господарського життя, що має своїм наслідком втрату статків і доходів або повну економічну загибель значної частини підприємців. Втрати як масове явище є лише зовнішнім проявом економічної кризи, але це ще не криза. Масові втрати можуть бути викликані зовнішніми обставинами, наприклад землетрусами, пожежами, військовою агресією, але вони ще не є симптомами економічної кризи, а стають такими, вважає М. Бунятян, лише в результаті органічного розладу народного господарства. На думку вченого, за характером розладу економічного життя, яким і зумовлюються втрати, економічні кризи можна поділити на кризи виробничі і кризи розподілу господарських благ. Останні, у свою чергу, поділяються на екзогенетичні (екзогенні) й ендогенетичні (ендогенні). [9,35]

Виділяє він і чисту кризу збуту, кризи надвиробництва і кризи спекуляції.

За характером зовнішнього зв'язку з різними сферами виробничого процесу насамперед розрізняють;

-- загальні економічні кризи, що вражають виробничий процес у цілому і тією чи іншою мірою стосуються всіх сторін економічного життя;

-- спеціальні кризи, для яких сферою прояву виявляються окремі галузі господарського життя і окремі стадії виробничого процесу, де вони виступають або самостійно, або як часткові явища загальної економічної кризи. Серед останніх дослідник виокремлює кризи виробництва (аграрні, виробничі, торговельні) і кризи обігу відповідно до двох фаз відтворювального процесу. При цьому торговельні кризи він поділяє на кризи товарні (товарного обігу) і біржові (обігу капіталу).

За М. Бунятяном, так звані грошові і кредитні кризи не відносяться до окремих сфер економічного життя, а за своєю сутністю є типами загальних криз, причина яких у розладі правильного функціонування засобів обігу -- грошей і кредиту. Розлад чи недостатність грошового обігу вражає, насамперед, оборот продуктів і цінностей та, через торгівлю, перекидається на сферу виробництва. [9,37]

Кредитні кризи, якщо вони не є наслідком грошової, можуть виникати і в окремих сферах господарського життя, але завдяки чутливості кредитної системи легко набувають загального характеру і поширюються на весь репродукційний процес. Однак, незважаючи на це, грошові та кредитні кризи можна розглядати як спеціальні види криз -- або як окремі прояви загальної кризи, або як загальні кризи спеціального характеру. При цьому кредитна криза вражає передусім найслабшу сферу господарської діяльності, а згодом поширюється й на інші сфери. Природно, що кредитні установи особливо чутливі до кредитної кризи, і тому недовіра населення виявляється в першу чергу до них. Люди вимагають від банків повернення своїх депозитів. Ті фінансові установи, які не були вкрай обережними при веденні своїх справ, наражаються на небезпеку стати жертвою виниклої паніки.

Незважаючи на свою спустошливу дію, кредитна криза, на думку М. Бунятяна, має й позитивний бік: вона перша перевіряє на міцність основи господарського ладу і усуває помилкові прояви економічного життя, а особливо дефекти в організації кредитної системи; встановлює, хоч і тимчасово, границі здорового розвитку кредитування, яке має бути обмежене рамками, сумісними з іншими умовами організації економіки, із гарантуванням рухливості кредитного обігу.

Сучасні дослідники виокремлюють і такий різновид фінансово-економічних криз, як інфляційна криза, однак по-різному пояснюють її причини і перебіг, співвідношення між базовою і загальною інфляцією та обґрунтовують шляхи подолання (мінімізації) надмірного інфляційного тиску.

Період із кінця 1960-х і до середини 1980-х років увійшов в економічну історію як період Великої інфляції. Таку назву було дано за аналогією з Великою депресією, що вже само по собі натякає на те, наскільки тяжким був той період для економіки. "Велика інфляція зруйнувала Бретгон-Вудську систему фіксованих обмінних курсів, збанкрутіла немалу частину банківського сектору, серйозно вдарила по основному капіталу в США і сприяла нерівномірному перерозподілу доходів", -- писав про той час відомий американський економіст А Мельцер, радник президентів Дж. Кеннеді і Р. Рейгана. Витоки проблеми варто шукати у США, які на роки прирекли весь західний світ на високу інфляцію і самі постраждали від своєї політики більше за інших.

На думку П. Труніна і М. Каменських, визначення періодів, які можна назвати фінансовою нестабільністю чи кризою, -- само по собі непросте завдання. Зокрема, цілком логічно вважати фінансовою нестабільністю банкрутство кількох фінансових інститутів. Однак за деяких обставин це може бути складовою частиною звичайної ринкової взаємодії, коли припиняють функціонувати збиткові фірми, які не змогли організувати ефективну діяльність. За інших ситуацій банкрутство одного фінансового інституту може стати спусковим гачком фінансової кризи. Тому під фінансовою нестабільністю чи кризою зазначені науковці розуміють такі проблеми в фінансовій системі країни (чи їх сукупність), які істотно негативно впливають на економічну активність. [24,124]

Фінансова криза передбачає виникнення якісних змін в економічній системі, які спричиняють порушення пропорцій у розвитку, його призупинення, видозміни чи руйнування фінансової системи окремих країн або світових ринків у цілому. Найбільш точним індикатором здоров'я (чи нездоров'я) економіки є фінансовий ринок. Реакція фінансового ринку на економічні події завжди більш значуща, ніж наслідки даних подій. Фінансова криза є тією точкою відліку, з якої економічна система зазнає змін. Якщо до настання фінансової кризи деякі тенденції в економіці можуть лише накопичуватися, то сама фінансова криза посилює дану тенденцію і прискорює якісні зміни.

Отже, під фінансовою кризою розуміється різке погіршення стану фінансового ринку внаслідок реалізації накопичених ризиків під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, що спричиняє порушення його функціонування, зниження цінових показників, погіршення ліквідності й якості фінансових інструментів, банкрутство учасників. [31,19]

Цілком можна погодитися з тим, що фінансова криза -- це криза, яка:

1) системно охоплює фінансові ринки та інститути фінансового сектору, грошовий обіг і кредит, міжнародні фінанси (сегмент країни), державні, муніципальні та корпоративні фінанси;

2) негативно впливає у середньо - і довгостроковому періоді на економічну активність усередині країни й на динаміку добробуту населення;

3) проявляється:

-- у фінансовому секторі й на фінансових ринках -- у різкому зростанні процента, частки проблемних банків і небанківських фінансових інститутів, боргів, що дедалі збільшуються; істотному скороченні кредитів, наданих економіці і домашнім господарствам; ланцюгових банкрутствах; переході до збиткової моделі банківської та іншої фінансової діяльності; переважанні спекулятивної фінансової діяльності над інвестиційною; масштабному падінні курсів цінних паперів; затримці розрахунків із наростаючим колапсом платіжної системи; виникненні масових збитків на ринку деривативів; неліквідності фінансових ринків і фінансових інститутів з ефектом "доміно"; банківській паніці.

-- у міжнародних фінансах -- у неконтрольованому падінні курсу національної валюти; масовій втечі капіталів з країни; некерованому нарощуванні зовнішнього боргу і прострочених платежів держави і комерційних організацій; перенесенні системного ризику на міжнародний ринок і фінансові ринки інших країн;

-- у сфері грошового обігу -- в різкому некерованому зростанні цін із переходом у хронічну інфляцію; втечі від національної валюти, стрімкому впровадженні у внутрішній обіг твердої іноземної валюти, масовій появі грошових сурогатів;

-- у сфері державних фінансів -- у різкому падінні величини золотовалютних резервів і державних стабілізаційних фондів; виникненні дефіциту чи загостренні привнесеної кризою дефіцитності бюджету; швидкому скороченні збирання податків; падінні бюджетного фінансування державних витрат; некерованому нарощуванні внутрішнього державного боргу;

4) є реалізацією системного ризику і супроводжується ефектом "доміно" якщо:

-- криза одного або групи фінансових інститутів та компаній реального сектору, сегмента ринку чи системи розрахунків передається в розширюваному обсязі через пересічні зобов'язання на інші групи фінансових інститутів та компаній реального сектору, інші сегменти ринку і системи розрахунків, поступово охоплюючи дедалі більшу частину ринку;

-- криза фінансового ринку однієї країни чи групи країн передається іншій країні, як "фінансова інфекція", криза довіри інвесторів, що спричиняє неліквідність ринку.

Розуміння фінансової кризи як результату негативного впливу численних чинників дозволяє констатувати, що загроза її виникнення існує завжди, а умовою попередження є вчасне проведення діагностики (від грец. diagnostics -- "здатність розпізнавати"). Причому діагностика фінансової кризи -- це не одноразовий акт, а процес, результати якого є підґрунтям прийняття відповідних управлінських рішень.

Для цього доцільно використовувати поняття "кризовий потенціал", під накопиченням якого розуміється процес акумулювання мікроекономічних ризиків окремими інститутами, гравцями фінансової сфери і (або) зростаюча залежність фінансового сектору від окремих конструктивних особливостей системи. При цьому після досягнення певної критичної маси накопичений кризовий потенціал здатний вилитися в повномасштабну системну кризу.

Криза будь-якого економічного суб'єкта (організації) -- це переломний момент у зміні подій і дій, що розвиваються. При виявленому кризовому потенціалі часом настання кризи буде досягнення конкретного критичного рівня; при цьому якщо він заздалегідь визначений, то називатиметься "критерій настання кризи". [35,129]

Антагонізмом кризовому потенціалу є потенціал подолання кризи, тобто сукупність чинників і ресурсів, здатних протистояти кризовому процесу. Об'єктивною реалізацією кризового потенціалу є його переважання над потенціалом подолання кризи. Водночас поріг настання кризи може бути заданий формально, у вигляді певного критерію, не орієнтованого на можливості організації подолати кризу.

За Ф. Мішкіним, фінансові кризи спричиняють:

1) зростання процентних ставок, що робить проекти більш ризикованими;

2) зростання невизначеності на фінансових ринках у результаті краху фінансових інститутів, рецесій, політичної нестабільності, що ускладнює для кредитора вибір надійного позичальника;

3) вплив ринків активів на стан балансів (скорочення чистої вартості в результаті краху на фондовому ринку спонукає компанії здійснювати угоди з підвищеним ризиком), що збільшує моральний ризик для кредитора;

4) банківську паніку. [43,43]

При цьому слід наголосити, що невизначеність на фінансових ринках зумовлюється не лише крахом фінансових інститутів, рецесіями й політичною нестабільністю. На думку автора, до чинників невизначеності можна додати такі:

-- постійне оновлення економічних рішень і процесів; виникнення нових економічних і технічних ідей, їх наступне втілення в життя;

-- імовірнісний характер самого банківського, страхового й фондового процесів, пов'язаний з об'єктивною складністю врахування всієї різноманітності умов функціонування сучасних банківських систем, страхового і фондового ринків;

-- синергетичний вплив на стан і розвиток банківських систем, страхового і фондового ринків, швидко змінюваних соціально-економічних, науково-технологічних, політичних, демографічних, психологічних і природних чинників;.

— якість механізмів управління фінансовими інститутами власними і залученими коштами.

Проте причин виникнення кризових явищ значно більше.

Водночас вивчення динаміки криз, що сталися в останні десятиліття в Південно-Східній Азії, Мексиці, Аргентині, Туреччині, засвідчило, що рівень прямих іноземних інвестицій (ПІІ) там не знизився, навіть за підвищення ймовірності банківської кризи. Одна з причин цього в тому, що ПІІ менш мобільні, оскільки в натуральному вигляді часто являють собою ввезену техніку чи побудований завод. Усе це ускладнює виведення цих капіталовкладень за межі країни, навіть якщо інвестор абсолютно впевнений, що кризова ситуація, яка наближається, може завдати істотної шкоди його фінансовим інтересам. А головна причина, на думку багатьох експертів, полягає в тому, що прямі інвестиції, на відміну від портфельних чи спекулятивних, у разі кризи миттєво переоцінюються ринком, тим самим змушуючи інвесторів змиритися з уже понесеними втратами.

Сьогодні великий приплив портфельних іноземних інвестицій на недостатньо розвинуті фінансові ринки багатьма економістами сприймається як джерело майбутніх проблем для банківської системи. Цей капітал найбільш ліквідний, а тому здатний у разі небезпеки першим покидати місцевий фінансовий ринок, існує думка, що саме така панічна втеча портфельних капіталів стала причиною банківських криз 1990-х років. Наприклад, у науковій літературі міцно утвердилася теза, що банківської кризи в Туреччині 2000 року можна було уникнути, якби акцент у структурі іноземних капіталовкладень був зміщений у бік прямих, а не спекулятивних портфельних інвестицій.

Світовий досвід розв'язання системних банківських та фінансових криз показує, що їх основними причинами є низька якість управління в банках (включаючи недосконалість внутрішнього контролю й управління ризиками) і недоліки інституційного середовища функціонування банків. Усе це, поряд з активізацією процесу економічної інтеграції, актуалізує практичні завдання, пов'язані з удосконаленням інституційного середовища функціонування банків, у т. ч. процесів управління на мікро - і макрорівнях, на основі системно-комплексного підходу (що вимагає в органічній єдності враховувати елементний, структурний, функціональний, цільовій/ресурсний, інтегративний, комунікативний та історичний аспекти).

Кризи виникають унаслідок неналежної банківської практики чи слабкої макроекономічної політики; у більшості випадків у їх основі лежить поєднання обох цих чинників.

Розуміння необхідності напрацювання практичних навичок урахування ризиків і розробки процедур їх оцінки приводить до того, що навіть у менеджменту, який не має досвіду в оцінці комерційних ризиків, ризик банківських портфелів зростає дуже повільно, що дає їм змогу не наражатися на фінансову кризу.

«Єдине гниле яблуко може зіпсувати весь кошик.» Цей образний вислів описує деструктивну конкуренцію на ринку депозитів, яка виникає через стимули, що з'являються на ринку, коли процентні ставки по депозитах не регулюються. Ринкова конкуренція за депозити змушує обережних позичальників адаптуватися під більш ризиковані стратегії менш обережних позичальників. Виникає своєрідна "стадність" у поведінці банків, які наполегливо намагаються "перехизувати" один одного високими процентами по депозитах, що призводить до нового типу конкуренції, яка забезпечує "виграш" не кращим, як звичайно буває, а гіршим (у сенсі їх не обґрунтованої та не прорахованої ризикованості) стратегіям управління зібраними капіталами. Механізм виникнення "стадності" нагадує той, що підвищує ціни активів на біржі, всупереч всякому здоровому глузду. Припустімо, що в парі конкуруючих банків один -- "поганий" (дуже ризикований через недостатню капіталізацію, невисоку кваліфікацію менеджменту або з інших причин), а другий -- "хороший" (жорстко контролює ризик своїх вкладень). Перший готовий платити по депозитах більш високий процент; при страхуванні депозитів це призводить до того, що вкладники дружно переносять свої вклади з обережного банку до ризикованого. Цей процес рано чи пізно ставить "хороший" банк перед вибором: або драматично зменшити свої пасиви, або прийняти "виклик" "поганого" банку і втягнутися у змагання за підвищення процентів по вкладах. У кожному випадку все закінчується одним -- посиленням нестійкості всієї банківської системи.

Украй цікавим і важливим для банківської практики є розуміння механізму, через який фінансова нестійкість поширюється від однієї кредитної організації до іншої, породжуючи справжню епідемію. Це дозволить регулювати процес "інфікування" банківської системи, наприклад, через регламентацію величини процентної ставки за депозитами.

"Хороші часи є поганим часом для навчання ".Ця фраза підкреслює взаємозв'язок між фінансовою нестійкістю і кредитним бумом. Відомо, що під час зростання економіки легкість видачі кредитів зростає. Банкам не "вистачає часу" відсортовувати погані кредити від хороших, враховувати рівні ризиків. Тим самим створюється стійка тенденція до накопичення поганих боргів упродовж кредитного буму. У результаті щойно бум переривається, виникає криза. Ключовою ідеєю є те, що коли банківська система швидко зростає, банкірам дуже важко одержати інформацію про дійсну здатність сплачувати кредити, яку мають позичальники. Це пояснюється кількома причинами. Кредитні буми відбуваються під час зростання економіки, коли потенційні позичальники демонструють високі дохідність і ліквідність. Крім того, сама швидкість зростання кредитного портфеля створює інформаційні проблеми, що заважають банкам приймати кредитні рішення. [45,84]

У період кредитних бумів банкіри зазвичай не тільки збільшують кредитування старих клієнтів, а й намагаються максимально швидко залучити побільше нових. Однак банки знають про нового клієнта набагато менше, ніж про старого, що спричиняє підвищення ризикованості кредитного портфеля. Ще одна причина полягає в тому, що під час відносного надлишку кредитів, позичальники можуть легко пройти "тест на ліквідність", оформивши кредит у іншого кредитора. В умовах достатку кредитів перевірці на кредитоспроможність слід довіряти менше. Це не свідчить про те, що під час кредитних бумів якість кредитних портфелів погіршується, найімовірніше це говорить про те, що на кредитному ринку присутня лише однобока інформація: справа в тому, що банкіри не рахуються з негативним впливом тих кредитів, які видаються на основі інформації про кредитоспроможність позичальника, отриманої з інших банків. Бажання надати кредит занадто велике. Це слугує ще одним приводом для занепокоєння, оскільки без втручання органів влади кредитні буми можуть бути драматично швидкими. [56,242]

Велике значення для з'ясування сутності фінансових криз має їх чітка класифікація. В економічній літературі немає єдиної позиції з цього питання. Так, скажімо, П. Трунін і М. Каменських зазначають, що протягом багатьох років усі епізоди серйозної фінансової нестабільності укладалися в три основні типи: банківські кризи, валютні кризи і кризи на фінансових ринках (у тому числі кризи державних фінансів). Банківські кризи звичайно пов'язують із нездатністю ряду банків виконувати свої зобов'язання або з активним державним втручанням, спрямованим на запобігання виниклим проблемам. Під валютною кризою розуміється така ситуація, за якої спекулятивна атака на валюту призводить до різкої девальвації національної валюти або коли органи державної влади намагаються запобігти девальвації, продаючи золотовалютні резерви або значно підвищуючи процентні ставки.

Нарешті, криза на фінансовому ринку полягає у збільшенні волатильності цін на фінансові активи або їх падінні, пов'язаному зі зміною очікувань інвесторів. Іноді дані типи криз можуть відбуватися одночасно, що лише посилює їх негативний вплив на економіку країни.

У результаті аналізу західні дослідники поділили всю вибірку криз на такі (можливо, усереднені) підгрупи:

1. Кризи в індустріальних країнах.

2. Кризи в країнах з економікою, що розвивається.

3. Кризи, що характеризуються, насамперед, девальвацією національної валюти (не менше 75 % приросту індексу тиску на валютний ринок визначається валютним курсом).

4. Кризи, що характеризуються, насамперед, значним зниженням золотовалютних резервів (не менше 75 % приросту індексу тиску на валютний ринок пояснюється зниженням золотовалютних резервів).

5. "Жорсткі" кризи, за яких значення індексу тиску на валютний ринок перевищує три стандартних відхилення від середнього.

6. "М'які" кризи, за яких значення індексу тиску на валютний ринок знаходиться в інтервалі від 1,5 до 2 стандартних відхилень вище середнього.

7. Кризи, викликані проблемами в банківському секторі.

8. Кризи з наступним швидким відновленням економіки, після яких ВВП повертається до тренду протягом двох років.

9. Кризи з наступним повільним відновленням економіки, після яких ВВП повертається до тренду через три або більше років. [35,135]

Розвиток кризової ситуації в банківській сфері та окремій кредитній організації може проходити кілька фаз: квазінормальну (кризова ситуація є лише потенційно можливою, її ознаки важко виявити); латентну,(приховану, коли ймовірність фінансової неспроможності зростає, але не сприймається менеджментом).

Криза може бути усвідомленою (тобто відкритою, коли деструктивні процеси усвідомлюються менеджментом, а їх інтенсивність різко зростає) і нездоланною (банкрутство).

1.2 Сутність та роль антикризового управління

Незважаючи на широке застосування в економічній теорії та практиці терміну «антикризове управління», тлумачення його сутності є неоднозначним. У зв'язку з цим, для розробки обґрунтованих пропозицій щодо антикризового управління банком необхідно передусім уточнити його значення.

Зважаючи на те, що точний переклад слова "crisis'' означає - «перелом», crisis management- це управління найбільш кризовими («переломними») ситуаціями.

В західній літературі антикризовий менеджмент часто визначається як діяльність, яка необхідна для подолання стану, що загрожує існуванню суб'єкта господарювання, при цьому основна увага акцентується саме на виживанні. Водночас підкреслюється позитивний характер криз, а антикризовий менеджмент визначається як створення інструментів, які дозволяють повідомити про наближення переломного періоду та необхідності розробки нового курсу розвитку. [46,15]

У вітчизняній літературі антикризове управління розглядається як система управління, яка має всебічний характер та направлена як на попередження, так і на усунення несприятливих для бізнесу явищ, з використанням наявних ресурсів та потенціалу виживання, або реалізації спеціальних процедур (таких як санація, реструктуризація, банкротство, ліквідація).

Дещо вужчий зміст має визначення ряду авторів, які під антикризовим управлінням розуміють сукупність форм і засобів реалізації антикризових процедур, які стосовно до конкретної організації - боржника відображають економічні відносини, що складаються при її оздоровлені або ліквідації. Такі погляди, на нашу думку, слід визнати принаймні обмеженими. оскільки дане трактування можна використовувати тільки для неплатоспроможної організації, як частину процедур, передбачених у процесі банкрутства. У зв'язку з цим, проведення попереджуючих антикризових заходів у даному випадку є недоцільним. [53,78]

Цікавим, є визначення антикризового управління, наведене в роботі російських вчених, які визначають антикризове управління як систему управлінських заходів щодо діагностики, нейтралізації і подолання кризових явищ і їх чинників на всіх рівнях економіки. Перевагою зазначеного визначення є його конкретність, виділення управлінських рішень та опис процесу їх здійснення.

Узагальнивши наукові підходи зарубіжних та вітчизняних вчених, дійшли висновку, що категорія «антикризове управління» потребує суттєвого доповнення. На нашу думку її сутність доцільно трактувати як «фінансові відносини, що представляють собою комплексну систему управлінських заходів щодо діагностики, попередження, нейтралізації та подолання кризових явищ з метою підвищення рівня фінансової безпеки, зменшення наслідків ураження кризою та подальшого розвитку банку шляхом використання всього потенціалу сучасного менеджменту».

Система зазначених заходів повинна розроблятись залежно від специфіки кризи, сфери її впливу та гостроти. Вочевидь, що вона може бути ефективною лише за умови розробки єдиної програми дій на всіх рівнях управління у сфері банківської діяльності. У цьому зв'язку доцільно зауважити, що на макрорівні мають реалізуватись стратегічні заходи антикризової політики держави, на мезорівні, в тому числі, в банківській системі, здійснюється комплекс заходів щодо фінансового оздоровлення банків, на мікрорівні, в тому числі в окремих банках, створюється комплексна система антикризового управління, яка включає різноманітні заходи - від окремих заходів з фінансового оздоровлення, коригування стратегії банку до реструктуризації або навіть ліквідації банку.[55,68]

Сучасна фінансова криза виявила, що потенціал життєздатності банків недостатній, щоб протистояти стресовим подіям. При цьому дуже важливим стає не тільки створення певного запасу міцності у вигляді буфера капіталу або резервів під кредитні ризики, а й вміння керівників і власників банку швидко передбачати загрози, пристосовувати банк до змін у ринковому середовищі та проводити рішучі зміни у його бізнесі, процедурах, політиці. Відновлення нормального стану окремих банків та банківської системи в цілому є запорукою відродження довіри клієнтів до них, а також довірчих стосунків між самими банками. Стресові ситуації в банківському секторі можуть траплятися у майбутньому, тому всім зацікавленим сторонам (власникам, керівникам, персоналу, клієнтам, контрагентам, органу нагляду, рейтинговим агентствам) необхідно чітко уявляти потенціал кожного конкретного банку до подолання кризи. Незважаючи на актуальність, ця проблематика залишається недостатньо вивченою, особливо з урахуванням уроків сучасної кризи.

Загальним теоретичним питанням оздоровлення банків приділяли увагу відомі українські економісти. Зокрема у працях В. Міщенка. І. Вядрової , К. Раєвського та О. Барановського розкриваються основні напрями оздоровлення банків шляхом їх реорганізації та реструктуризації, але з акцентом на проблематику неплатоспроможних банків; А. Штангрет, О. Копилюк, В. Василенко. З. Шершньова, С. Оборська висвітлюють питання антикризового управління на підприємствах. Значний вклад у систематизацію підходів до антикризового управління в кредитних установах вніс російський економіст А. Тавасієв . Однак в економічній літературі недостатньо вивчається механізм оздоровлення саме тих банків, що мають проблеми але продовжують працювати в режимі антикризового управління без переведення в режим тимчасової адміністрації. При цьому оздоровлення має охоплювати банки, визнані наглядом "проблемними", проте на практиці декларація програм оздоровлення просто продовжує агонію банку, приреченого на загибель, через те, що від нього відмовилися власники.

Втручання держави у діяльність такої установи виглядає неоднозначно, оскільки порушує елементарні закони здорової конкуренції і створює базу для зловживань. Оздоровлення банку за участю держави практично мало вивчене, адже лише останніми роками в Україні та в усьому світі визнано доречним надавати банкам масштабну допомогу в умовах системної кризи.

Національний банк України (НБУ) як орган нагляду і регулювання визначив пріоритетним саме фінансове оздоровлення банків. При цьому в Постанові не визначено поняття "фінансове оздоровлення", а за змістом воно ототожнюється з програмою капіталізації банків. Крім того, до сфери оздоровлення віднесено такі не фінансові заходи, як реорганізація банку. У новій редакції Закону України "Про банки та банківську діяльність" зазначається, що фінансове оздоровлення банку - це відновлення платоспроможності банку та приведення фінансових показників його діяльності у відповідність до вимог Національного банку України. Тобто визначається лише кінцева мета процесу, а не його сутність. Усе це вимагає уточнення як предмету дослідження, так і шляхів розв'язання проблем. [69]

У сучасній науковій економічній літературі та в нормативній базі України під реструктуризацією розуміються процеси зміни структури активів, капіталу і зобов'язань, а під реорганізацією - зміна організаційної структури, власності, злиття, поглинання, приєднання тощо.

Однак некоректно було б зводити ці два процеси до антикризового управління та оздоровлення банків. Антикризове управління в українських банках із розгортанням фінансової кризи стає предметом особливої уваги.

Відома модель управління кризою на рівні компанії, запропонована зарубіжними дослідниками у сфері менеджменту, представляє поєднання чотирьох етапів: попередження (профілактика), підготовка, реагування та відновлення нормального (докризового) стану. Такий підхід був запропонований ще у 70-х роках XX ст. Російський вчений А. Тавасієв розкрив природу системної банківської кризи, зауважив на необхідності самоаналізу в банках і стрес-тестуванні, однак лише схематично окреслив питання реструктуризації банківської системи, розробки планів на випадок надзвичайних подій, проведення стрес-тестування, а також внутрішньої реорганізації банків.

Антикризове управління представляє набір управлінських рішень та їх реалізацію з метою відновлення нормального етапу, усунення внутрішніх причин кризи та забезпечення готовності банку до нових випробувань. Антикризове управління має готуватися ще тоді, коли банк знаходиться у нормальному стані, аби швидко "включити" аварійний механізм порятунку, а не проводити експерименти з трансформаціями в цейтноті.

Слушною є пропозиція В. Костогриз розглядати три види антикризового управління:

* передкризове управління :для своєчасного виявлення та прийняття рішень для запобігання кризи, що передбачає систему профілактичних заходів;

* управління в умовах кризи: передбачає стабілізацію нестійких станів і оцінку кризової ситуації, виявлення факторів, що зумовили виникнення кризи, вивчення слабких і сильних сторін установи, оцінку потенційних можливостей щодо подолання кризи, пошук шляхів мінімізації негативних її наслідків, відновлення фінансової стійкості;

* управління процесами виходу з кризи, яке здійснюють для мінімізації втрат і втрачених можливостей під час виведення установи з кризи, обґрунтування стратегічної програми виходу з кризи, оперативне виявлення відхилень фактичних результатів реалізації програм оздоровлення від передбачених стратегічною програмою та розробка системи заходів щодо їх ліквідації.

На думку В. Костогриз, механізм антикризового управління має забезпечувати адаптацію банку до змін зовнішнього та внутрішнього середовищ, впровадження цього механізму у практичну діяльність банку надасть можливість забезпечувати його стійке функціонування та розвиток за будь-яких економічних, політичних і соціальних перетворень у світі або у внутрішньому середовищі.

Фінансово-економічний механізм оздоровлення банків є складовою загального механізму відновлення нормальної роботи банків. Крім фінансово-економічної складової до нього слід включати правовий і маркетинговий блоки, які виходять за рамки цього дослідження, оскільки представляють сферу маркетингу та юриспруденції. До правового блоку доцільно відносити й питання реорганізації банку (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), а також внесення змін у відповідні статутні документи, підготовка угод про передачу активів або зобов'язань, робота з вимогами кредиторів до банку та вимогами самого банку до позичальників тощо. Маркетинговий блок охоплює питання ребредингу банку, кризової комунікації, розкриття інформації про банк для учасників ринку, іміджеві заходи, продуктову рекламу тощо. [28,48]

Деякі автори визначають організаційно-економічний механізм антикризового управління як "сукупність методичних інструментів, які дають можливість моделювати варіанти прийнятих рішень, розробляти засоби їх аналізу й реалізації, чим підвищують їх обґрунтованість та знижують ризик від упровадження" . При цьому організаційно-економічний механізм антикризового управління вважають основною конструкцією системи антикризового управління суб'єкта господарювання. Така позиція уявляється конструктивною, але потребує ув'язки з іншими механізмами.

Оздоровлення банківської установи як процес представляє: по-перше, подолання проблем (і причин їх виникнення); по-друге, відновлення нормальної, стабільної роботи. Лише у разі необхідності оздоровлення може містити компоненту реорганізації, зокрема зміну структури банку, форми власності, політики у сфері активних і пасивних операцій, капіталізації, управління ризиками тощо.

Головною метою оздоровлення є досягнення довготривалої фінансової стабільності, адекватності капіталу та прибутковості. Безрезультатність заходів щодо оздоровлення означає необхідність ліквідації банку. Отже, сферою дослідження є саме діяльність зацікавлених осіб у подоланні проблем, а не в напрямі виведення неплатоспроможного банку з ринку (шляхом його закриття, передачі активів і пасивів, створення перехідного банку, поглинання тощо).

Таким чином, фінансово-економічний механізм може складатися з аналізу, планування та реалізації заходів.

Суб'єктом (ініціатором або зацікавленою особою) проведення аналізу може виступати не тільки банківський нагляд, а й внутрішні аудитори, незалежні експерти, рейтингові агентства, міжнародні фінансові організації, об'єднання кредиторів, стратегічні інвестори. [45,123] Власників банку можна вважати неприйнятними суб'єктами для проведення такого аналізу, якщо вони зацікавлені в приховуванні проблем і причин їхнього виникнення, тобто фактично відмовляються від допомоги своєму банку. Аналіз містить виявлення та оцінку основних ризиків, висновок про прийнятність системи внутрішнього контролю та управління ризиками, а також висновок про життєздатність банку.

Інструментами аналізу, крім традиційного набору (вибірковий аудит операцій банку, діагностика менеджменту), є стрес-тестування для кредитного, ринкового та інших головних ризиків.

Планування програм оздоровлення може в окремих випадках відбуватися в банку за погодженням (на предмет прийнятності) з органом нагляду, якщо нагляд визнає проблемне становище цього банку.

З одного боку, нагляд має оцінити реальність запропонованих банком заходів, а з іншого - підтримати перед органом монетарної політики (в Україні це поєднує в собі НБУ) надання державної допомоги.

1.3 Зарубіжний досвід антикризового управління в банках

Антикризове управління базується на принципі, що першочергові заходи щодо мінімізації впливу кризи покладаються на самі банківські установи, які відповідають за свою безпеку та стабільність. У випадку, коли банки вже не можуть запобігти розвитку кризових явищ, відповідальні органи державної влади здійснюють антикризові заходи. Насамперед розглянемо основні інструменти антикризового управління у провідних банках світу. [55,146]

У США, країнах Євросоюзу, в Японії, Індії у діяльність банків впроваджується управління безперервністю бізнесу (Business Continuity Management або BCM). За визначенням Інституту безперервного планування, ВСМ являє собою цілісний управлінський процес, який дозволяє ідентифікувати потенційні загрози та створити основу для забезпечення стійкості та можливості ефективно реагувати на проблеми, які загрожують інтересам головних акціонерів, репутації, бренда та вартості основних активів. [47,16]

Як видно з рис.1.1, план управління безперервністю діяльності є ефективним способом спрощення та прискорення реагування на можливі проблеми в діяльності банків, а також організованого превентивного антикризового управління.

Формулювання проблем, які можуть спричинити кризу, розробка моделей антикризового управління

Управління потенційними ризиками

Визначення дій і заходів менеджменту банку в разі настання несприятливої ситуації

Мінімізація негативних наслідків кризових ситуацій у діяльності банку

Зниження управлінських ризиків у кризовій алуації

Основні функції плану управління безперервністю діяльності в банку

Мінімізація часу, необхідного для оздоровлення банку

Ідентифікація можливих несприятливих ситуацій до їх настання

Ідентифікація резервів для покриття потенційних збитків

Швидке відновлення фінансової стабільності

Рис. 1.1. Основні функції плану управління безперервністю діяльності в банку

Відповідальними за формування та реалізацію таких антикризових планів, як правило, є працівники спеціально сформованих підрозділів. У разі якщо банк невеликий, утримання спеціального персоналу є недоцільним. На такий випадок у деяких країнах для полегшення впровадження управління безперервністю бізнесу законодавчо розроблені методології розробки антикризових планів для різних видів діяльності банку. Так, у США сформована конкретна система щодо розробки плану управління безперервністю діяльності в умовах даної країни, яка містить типові плани, методологію, сутність передбачення кризових ситуацій тощо.

Впровадження такої концепції в діяльність значно спрощує антикризове управління банків. [47,18]

Так, до початку світової фінансової кризи більшість банків здійснювало активну кредитну діяльність, проте останнім часом у багатьох банках спостерігається значне погіршення якості активів, зокрема зростання частки недіючих активів (non-performing assets або NPA). Наприклад, у банках Індії, при відносній стабільності у період світової фінансової кризи, основною проблемою стало саме збільшення рівня NPA: протягом III кварталу 2008 р. їх частка в загальному активі провідних банків країни зросла на 34,5 %.

Наразі діяльність банківських установ спрямовується на перевірку та аналіз виданих кредитів: менеджери закордонних банків здійснюють жорсткий контроль за процесом кредитування, обмежуючи ризикованість кредитної діяльності та вивільняючись від безнадійних позичок. В умовах кризи здійснюється більш доскональна оцінка кредитоспроможності клієнтів банку, переглядаються умови видачі позик, можливість реструктуризації заборгованості тощо. Стосовно раніше виданих кредитів, то банки відмовляють у пролонгації виданих позичок, здійснюють анулювання деяких кредитних ліній та реформування кредитної діяльності. Така політика сприяє оздоровленню кредитного портфеля проблемного банку та відновленню його ефективної діяльності на скорегованих засадах антикризового управління кредитною діяльністю.

У світовій практиці для вирішення проблеми неповернення кредитів банки здійснюють реструктуризацію позичок (табл. 1.1.).

Таблиця 1.1. Класифікація світового досвіду щодо реструктуризації кредитів банків в умовах кризи в різні періоди

Вид реструктуризації	Країни та банки, в яких здійснювалися заходи	Період, в який було реалізовано заходи	Особливості реалізації
Викуп проблемних кредитів	Аргентина Мексика Малайзія Казахстан	1995 1998 2008	Створення за ініціативою держави або самих банків спеціальних фондів (структурних підрозділів), діяльність яких спрямована на придбання проблемних банківських кредитів та інших сумнівних активів
	Аргентина	1995
Пролонгація строків позичок	Мексика	1995	Збільшення строків кредитних виплат за позичками, які характеризуються низьким рівнем дохідності
Зменшення основної суми кредиту	Уругвай	2000	Зменшення суми заборгованостей, які мають низьку дохідність
	Угорщина	2008
	"СіІіЬапк" (США)
	Великобританія
	Норвегія
	Мексика	1998
	"Сitibank" (США)	2008
Конвертація валютних кредитів	Аргентина Угорщина ЗАТ «ВТБ 24», ВАТ «Сбербанк России» (Росія)	2002 2008-2009	Реструктуризація споживчих або іпотечних кредитів в іноземній валюті в кредити у національній валюті за ставками на поточний момент

Проаналізувавши досвід зарубіжних банків, можемо зробити висновок, що найбільш поширеними заходами реструктуризації кредитів під час кризових явищ у банках світу були викуп проблемних позичок, пролонгація строків кредитування та зниження відсоткових ставок. Крім того, серед усіх видів кредитних позичок насамперед реструктуруються іпотечні, оскільки вони мають найбільшу питому вагу у кредитному портфелі банку.[47,25]

У період світової фінансової кризи держави створюють спеціальні програми звільнення провідних банків від проблемних активів. Так, наприклад, у США така програма (Troubled Assets Relief Programm, TARP) планує надати допомогу в розмірі 700 млрд. дол.

Розглянемо особливості реструктуризації проблемних активів шляхом їх викупу. Функція з управління проблемними активами може бути делегована спеціально створеному підрозділу у складі самого банку. Цей захід є ефективним при невеликій кількості банків у країні. Так, наприклад, у Польщі згідно з державною вимогою всі банківські установи змушені були створити департаменти з управління проблемними активами банку , а протягом 2002-2005 рр. у структурі німецького банку "Dresdner Bank" функціонував спеціальний департамент з управління не тільки проблемними, але й непрофільними активами у розмірі 35,5 млрд. євро.

У разі масових випадків погіршення платоспроможності банківських установ у світовій практиці досить поширеним стає створення корпорацій з управління проблемними активами. Основною метою таких організацій є викуп проблемних кредитів у банків, діяльність яких виявилася неплатоспроможною, з метою відновлення її ефективності шляхом продажу таких активів за максимальною ціною. Під час банківських криз корпорації з управління проблемними активами були створені в США, Японії, Чехії, Швеції, Китаї, Малайзії тощо. [35,222]

У табл. 1.2. проілюстровано основні принципи, на яких ґрунтується діяльність корпорацій з управління проблемними активами в зарубіжних країнах.

Незважаючи на значну витратність та довго тривалість створення корпорацій з управління проблемними активами банків, даний вид реструктуризації кредитної заборгованості має ряд позитивних сторін, серед яких:

1) надання доступу більшій кількості банків до державних коштів;

2) зосередження управління на виході з кризової ситуації замість витрачання часу та ресурсів на управління проблемними позичками;

3) прозорість оцінки діючих активів, які залишилися в розпорядженні банку;

4) активізація розвитку банківських установ і, як результат, стимулювання кредитного ринку країни загалом;