77

Зміст

Вступ

Розiл 1. Ринок цінних паперів в системі ринкових відносин комерційних банків

1.1 Суть, значення та структура ринку цінних паперів у комерційних банках

1.2 Інвестиційна політика комерційних банків з цінними паперами

1.3 Заставні операції комерційних банків з цінними паперами

Роздiл 2. Організація діяльності комерційних банків з цінними паперами

2.1 Операції комерційних банків по емісії власних цінних паперів

2.2 Оцінка інвестиційної якості портфелю цінних паперів комерційних банків

2.3 Формування резервів для покриття можливих збитків від операцій з цінними паперами

Розділ 3. Поглиблення ролі комерційних банків в удосконаленні інвестиційної діяльності з цінними паперами

Висновки

Додатки

Використана лiтература

Вступ

Ринкова трансформація економіки України немислима без докорінної перебудови діючих та створення нових структур, функціонування яких було принципово неможливе в умовах командно-адміністративної системи господарювання. До таких структур відноситься і банківська система. Банківська система має вирішувати не тільки свої “внутрішні” проблеми, але й сприяти реформуванню економіки в цілому. Це стосується і діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів. Ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою, на основі якої функціонує ринкова економіка в цілому. Саме рух цінних паперів -- показник економічної ситуації в країні. В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії розвитку, з кожним днем зростає ліквідність позабіржових фінансових посередників, торговців цінними паперами, інвестиційних фондів та компаній. Але зародження національного ринку цінних паперів відбувалось з активною участю саме комерційних банків, бурхливий розквіт яких припав на 1990-1992 роки. Банки першими розпочали емісію власних акцій, а також роботу з державними цінними паперами колишнього СРСР і України. І досі банки залишаються найактивнішими учасниками ринку цінних паперів. Сьогодні Україна має унікальну можливість не повторювати еволюційний шлях спроб і помилок інших країн, а відначально, враховуючи свою специфіку створювати ринок цінних паперів за вищими світовими стандартами.

Метою даної роботи є розробка і обґрунтування пропозицій, рекомендацій щодо вдосконалення організації діяльності комерційних банків, як суб'єктів ринку цінних паперів; сформулювати основні засади процесу формування національного ринку цінних паперів і місце комерційних банків в ньому.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні питання організації діяльності комерційних банків України на фондовому ринку, виконання основних економічних функцій і завдань.

Об'єктом дослідження є як банківська система України взагалі, комерційні банки так і конкретний комерційний банк -- АК АПБ “Україна”.

Теоретичною та методологічною основою дослідження були використані Закони України, нормативні та інструктивні матеріали НБУ та АК АПБ “Україна”.

Дослідження проводились з використанням методів структурного, факторного і порівняльного аналізу із застосуванням порівняння, групуванню інших основних засобів і прийомів економічного аналізу, а також графічного та інших методів наукового пізнання економічних явищ.

Розділ 1. Ринок цінних паперів в системі ринкових відносин комерційних банків

1.1 Суть, значення та структури ринку цінних паперів у комерційних банках

Для розвитку економіки необхідна постійна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів. У будь-якій країні, де економіка функціонує ефективно, цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Однак ринок фінансових ресурсів це скоріше загальна назва цілої системи ринків, що зосереджує попит і пропозицію на різні за своїм характером платіжні засоби. З наведеної схеми видно, що ринок фінансових ресурсів об'єднує чотири головні складові: грошовий ринок, кредитний ринок, валютний ринок та ринок цінних паперів. В свою чергу кожна з цих складових синтезує в собі групу ринкових відносин, що взаємопов'язані в рамках загальної системи. Розглянемо ринок цінних паперів більш детальніше. Ринок цінних паперів (РЦП) об'єднує частину кредитного ринку (зокрема ринок позичкових боргових інструментів, або ринок боргових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Іншими словами цей ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інструментів, інструментів власності, а також їх похідних. До боргових інструментів належать, передусім, облігації, векселі, сертифікати. До інструментів власності всі види акцій, а до їх похідних - опціони, варsанти, ф'ючерси та інші аналогічні цінні папери. Отже, ринок інструментів позики, будучи елементом кредитного ринку, є сферою відносин, що стосується позичкового капіталу, в той час, як ринок інструментів власності стосується відносин щодо власного капіталу, тобто пайових внесків власників статутних фондах підприємств. Тому, якщо всі ці ринки розглядати концептуально, то можна стверджувати, що концепція ринку цінних паперів - поняття ширше, ніж концепція фондового ринку чи фондових цінних паперів, бо охоплює численні складові, а не лише акції і облігації та офіційний біржовий ринок. Тобто не можна розглядати питання щодо ринку цінних паперів і залишати поза увагою ринки грошових та кредитних ресурсів, іпотечних закладів, валюти, банківських акцептів, позичкових капіталів, євровалют, тощо [33, c.21]. Також ринок цінних паперів повинен включати три складові: попит, пропозицію і ціну. Попит формується підприємствами і організаціями, яким не вистачає власних коштів для фінансування інвестиційних програм, а також державою для покриття бюджетних витрат, що тимчасово не забезпечуються відповідними грошовими надходженнями. Основні пропозиції - заощадження населення, а в деяких випадках тимчасово вільні кошти підприємств і держави. Необхідна умова функціонування на ринку цінних паперів інституційних інвесторів, що здатні мобілізувати на тривалі строки великі суми грошових коштів, пропонуючи їх до вкладення в цінні папери. Ними можуть бути пенсійні, інвестиційні, ощадні фонди, страхові компанії, ряд інших спеціалізованих організацій. [33. с.20] Враховуючи різноманітність операцій на фондовому ринку та багатогранність функцій його учасників, практично можливо запровадити щодо них чітку і сталу класифікацію. Та все ж спробуємо зробити це за найтиповішими ознаками: характером економічної поведінки, різновидами діяльності, належністю до громадянства конкретної країни. Учасники ринку цінних паперів, з урахуванням їх економічної поведінки, поділяються на такі категорії: держава, населення, комерційні організації. У свою чергу комерційні організації поділяються на нефінансові і фінансові. До останніх належать комерційні банки, інвестиційні фонди, акціонерні товариства, страхові та брокерські компанії та інше. Суб'єктів фондового ринку поділяють також на професійних і непрофесійних його учасників. Професійні учасники працюють на ринку цінних паперів постійно і лише на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються у порядку, встановленому чинним законодавством. Учасників ринку цінних паперів поділяють також за ознаками громадянства. Громадяни України є національними учасниками (резидентами), іноземні громадяни -- зарубіжними учасниками ринку (нерезидентами). Залежно від характеру операцій на ринку цінних паперів серед учасників торгів розрізняють кінцевих продавців, кінцевих покупців і посередників між ними. [37.с.36] Залежно від стадії та місця руху цінних паперів, цей ринок поділяється на первинний і вторинний, біржовий та позабіржовий. У своїй сукупності вони утворюють систему ринків позичкових капіталів. Первинний ринок -- це ринок перших і наступних емісій (випусків) цінних паперів (шляхом відкритої чи закритої передоплати) на якому здійснюється їх початкове розміщення серед інвесторів.

Тобто рамки первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі продажу того чи іншого цінного паперу. На цій стадії емітент передає майнові права на свою власність (чи частину власності) іншим особам, одержуючи натомість грошові кошти для інвестицій. Найважливіша особливість -- повне розкриття інформації для потенційних інвесторів при умові емісії. Як правило, більшість цінних паперів (отже і майнові права, що в них виражені) згодом переходять від одного власника до іншого -- продаж, інші операції, що залежать і в свою чергу впливають на кон'юнктуру ринку. Іншими словами, цінні папери надходять в обіг. Обіг цінних паперів -- це прерогатива вторинного ринку. Отже, на вторинному ринку відбуваються операції з цінними паперами, випущеними раніше на первинному ринку. Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними. Це в свою чергу, надає можливості власникові цінних паперів реалізувати їх у найкоротший строк при незначних варіаціях курсів та невисоких витратах на реалізацію. В Україні на вторинному ринку обертаються здебільшого цінні папери новостворених структур фінансової спрямованості, в основному банків. Це пов'язано з недосконалістю законодавства стосовно регулювання ринку цінних паперів, низькими темпами приватизації, відсутністю достатньої кількості високопрофесійних посередників, дається в знаки недосконалості систем зв'язку і комунікацій. Все це позбавляє цінних паперів ліквідності. На вторинному ринку формується також справжня ціна на різні види паперів під впливом поточної кон'юнктури. Торгівля цінними паперами може здійснюватись за двома напрямками: у формі організаційно оформленого і постійного функціонуючого обігу цінних паперів між банками, брокерськими та дилерськими фірмами, що утворюють позабіржовий ринок. Біржовий ринок нерозривно пов'язаний з поняттям фондова біржа, власне, ці терміни тотожні. Під ними обома розуміють ринок з найвищим рівнем організації (як правило вторинний), що максимально сприяє підвищенню реальних ринкових цін на фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржею. Він складається з обігу цінних паперів між банками і іншими структурами. У більшості випадків на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть виставити свої активи на біржу.

Крім наведеної класифікації ринку цінних паперів можна диференціювати ще за такими ознаками (за кожною ознакою ринок поділяється на сегменти):

· за категоріями емітентів (ринок цінних паперів корпорацій, ринок державних цінних паперів);

· за строками випуску (ринок цінних паперів без установленого строку обігу, ринок цінних паперів з установленими строками обігу, ринок безстрокових цінних паперів тощо);

· за категоріями розповсюдження (інтернаціональний, національний, регіональний);

· за видами цінних паперів (ринок акцій, в тому числі за їх видами; облігацій, інші цінні папери).

Ринок цінних паперів безумовно належить до особливих сфер соціально-економічного життя країни. Тут переплітаються інтереси банків, акціонерних товариств, товаровиробників, посередницьких контор, власників вільних грошових коштів, акцій і приватизаційних сертифікатів. Їхні інтереси або збігаються, або вступають у суперечність. У цьому складному процесі значну роль має відігравати держава, бо саме вона повинна розробити і встановити такий механізм взаємодії учасників ринку цінних паперів, який дав би змогу максимально активізувати економічне життя суспільства з позитивними його результатами.

1.2 Інвестиційна політика комерційних банків з цінними паперами

Банківськими інвестиціями є кошти банків, вкладені в цінні папери підприємств, організацій, установ різної форми власності на якийсь певний період часу. [34. с.116]

Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій, якщо вони:

1. обертаються на РЦП;

2. виконують функцію боргових зобов'язань;

3. є частиною статутного капіталу.

Банк здійснює інвестиції з метою досягнення:

1. безпеки вкладень;

2. доходності операції (інвестиції);

3. ліквідності;

4. зростання капіталу.

Під безпекою вкладень розуміють їх незалежність від зміни кон'юнктури на фондовому ринку і стабільність отримання доходу.

Безпека досягається за рахунок знижок доходності та обсягів вкладень. Самими безпечними рахуються вкладення в облігації державних позик (аналогами яких в Україні є облігації внутрішньої державної позики (ОВДП)), та облігації внутрішньої місцевої позики (ОВМП), котрі забезпечуються економічною значимістю і платоспроможністю держави.

Якщо ж банк більше зацікавлений в доходності цінного паперу, то йому прийдеться піти на зниження рівня безпеки інвестиції, оскільки більш доходними вважаються ціні папери акціонерних товариств з низьким інвестиційним рейтингом, або венчурних (високоризикових) фірм. Тому потрібно оптимально поєднувати безпеку і доходність. Ліквідність цінних паперів означає можливість для їх власників швидко і без збитків перетворити їх у гроші. Збільшення капіталу забезпечується здебільшого за рахунок звичайних акцій акціонерних товариств, що активно господарюють в передових галузях н/г. Такі акції приносять низький рівень дивідендів, але забезпечують швидке зростання капіталу. Особливу увагу комерційні банки приділяють якості цінних паперів при їх купівлі, хоча надійного методу визначення захисту вкладених коштів на довгий період не має, так як іноді мають місце ситуації, які неможливо передбачити. Таким чином, коли визначені цілі інвестування, необхідно вибрати ті ЦП, які відповідають цим цілям. Для цього спочатку проводять галузевий аналіз, вибір галузей, діяльність яких за певний період дає найкращі результати. Після цього проводять аналіз фінансової звітності, яка публікується і порівнюють результати за декілька років у вартісному виразі та динаміці. Потім розраховують ключові показники: обсяги прибутку на акціонерний каптал, коефіцієнт прибутковості (відношення чистого прибутку до виручки від реалізації); коефіцієнт оборотності коштів, співвідношення власних і залучених коштів, коефіцієнт ліквідності та інші показники. Ці коефіцієнти має сенс співставити з аналогічними по галузі, а також прослідкувати динаміку за певний період часу. Основними ЦП є акції, облігації та похідні від них. Якщо банк інвестує кошти в акції підприємства, то це дозволяє банку отримати дивіденди на вкладений капітал, а також стати співвласниками даного акціонерного товариства. Банк також може купувати акції товарних та фондових бірж, якщо вони утворені у формі акціонерного товариства. Це дає банкам право членства на біржі автоматично, що дозволяє проводити біржові операції як брокери або ділери. Усі ЦП придбані банком, можна поділити на дві групи: первинний і вторинний резерв. Банківські інвестиції складають первинний резерв. ЦП первинного резерву призначені приносити максимальний доход банку. Однак, як правило, цінні папери, які мають високу дохідність, не відповідають іншим вимогам, що пред'являються до фондових інструментів. Тому кожен банк для підтримки своєї ліквідності формує вторинний резерв з цінних паперів, які можна швидко і без втрат перетворити в готівку. Як правило, це цінні папери із строком погашення менше одного року. Крім цього цінні папери первинного резерву, за якими майже вийшов строк погашення, також можна віднести до вторинного резерву. Вторинний резерв використовується при нестачі високоліквідних засобів у випадках збільшення обсягів вилучених вкладів або збільшення попиту на позики. Таким чином з подальшим розвитком ринку ЦП в Україні повинні зростати обсяги банківських інвестицій у ЦП. Але якщо керуватись інструкцією №10 “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” затвердженою Постановою Правління НБУ від 30 грудня 1996 року за №343, то КБ встановлено норматив інвестування, який характеризує використання власних коштів банками для придбання акцій акціонерних товариств, підприємств та недержавних боргових зобов'язань. Норматив встановлюється у формі відсоткового співвідношення маж розміром коштів, які інвестуються, та загальною сумою власних коштів комерційного банку. Максимально допустиме значення нормативу не повинно перевищувати 25 відсотків розміру власних коштів банку. [5]

Це обмежує інвестиційні можливості банку. Комерційним банкам забороняється мати загальну суму вкладень в статутні фонди інших підприємств та організацій більше 10% їх власного статутного фонду. З іншого боку, в умовах нестабільної економіки і інфляції довгострокові вкладення можуть негативно вплинути на діяльність банку. У нашій країні в банківській системі склалось дві основні думки з цієї проблеми. НБУ дотримується точки зору щодо обмеження вкладень в цінні папери для банків, так як їх інвестиційні операції являється високоризиковими, а тому ставлять під загрозу ліквідність банку. У комерційних банків діаметрально протилежна думка -- діяльність банків не повинна бути односторонньою.

На їхню думку, в Україні склалась ситуація, коли величезні потоки капіталів, що проходять через банки, не беруть участі в інвестуванні, що значно підриває всю економіку країни вцілому. Досвід функціонування фінансових установ на вітчизняному фондовому ринку дає змогу зробити висновок, що саме банки випускають найбільшу кількість ліквідних акцій та облігацій, а також є найбільшими інвесторами як у приватні цінні папери, так і в державні.

1.3 Заставні операції комерційних банків з цінними паперами

Банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов'язань за угодами при одержанні кредиту (рефінансування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку. У світовій банківській практиці застава цінних паперів є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення кредиту, що пояснюється наявністю розвинутого фондового ринку й особливими властивостями цінних паперів як предмета застави, наприклад здатністю до тривалого зберігання, мінімальними витратами на зберігання. Застава цінних паперів оформляється договором про заставу або заставним зобов'язанням. Власник цінних паперів (у даному випадку банк-позичальник) у відносинах застави є заставодавцем. Передання цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності. При виконанні своїх зобов'язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем. Згідно з законодавством заставодержатель (кредитор) має право в разі невиконання заставодавцем (позичальником) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення претензій із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Заставні операції банків не мають самостійного значення. Вони є похідними від кредитних операцій і здійснюються банками для гарантування своєчасного і повного погашення кредиту. Цінні папери як предмет застави повинні задовольняти певні вимоги: належати заставодавцю, бути ліквідними, їхня вартість має перевищувати суму позички і нарахованих процентів. Маржа, тобто різниця між вартістю заставлених цінних паперів і позичкою, що надана під цінні папери з урахуванням процентів, залежить від якості цінних паперів. У світовій банківській практиці найвищий рейтинг якості мають державні цінні папери, зважаючи на їхню надійність, ліквідність і визначеність. Розмір позички може досягати 90% від вартості заставлених державних цінних паперів, тобто маржа може становити близько 10%. При використанні для застави корпоративних цінних паперів береться до уваги, чи обертаються вони на біржі. Цінні папери, що котируються на біржі, оцінюються, як правило, вище, ніж ті, що не котируються, тому маржа при їх використанні під заставу буде нижчою. Центральні банки виступають відносно комерційних банків у ролі кредиторів в останній інстанції. Вони надають банкам з метою підтримки їх поточної ліквідності кредит під заставу цінних паперів, що дістав назву ломбардного. Центральні банки можуть надавати ломбардний кредит як за заявками банків під фіксовану процентну ставку, так і шляхом проведення кредитних тендерів (аукціонів). На тендерах використовуються дві моделі організації торгів. Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються виходячи з рівня запропонованої процентної ставки у міру спадання, а потім Центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на аукціоні обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється Центральним банком. Національний банк України почав надавати ломбардні кредити з кінця 1995 р., що пов'язано із започаткуванням у цьому році емісії облігацій внутрішньої державної позики. Загальна сума ломбардного кредиту, яка могла бути видана комерційним банкам, процентна ставка та строки кредиту встановлювалися НБУ з урахуванням основних напрямів монетарної політики і ситуації на грошово-кредитному ринку. Як правило, ломбардний кредит з огляду на його призначення -- це короткостроковий кредит, ломбардна процентна ставка визначалася на вищому рівні, ніж облікова процентна ставка НБУ. Як забезпечення кредиту НБУ приймав цінні папери, що задовольняли певні вимоги:

1. цінні папери повинні були бути занесені до Ломбардного списку, тобто списку цінних паперів, затвердженого Правлінням НБУ;

2. цінні папери повинні були обліковуватись на балансі банку і бути вільними від інших зобов'язань банку;

3. строк погашення цінних паперів мав перевищувати строк користування кредитом.

Заборгованість банку за ломбардним кредитом не повинна була перевищувати 75% вартості портфеля цінних паперів (облігацій), що надані як забезпечення кредиту. НБУ здійснював контроль за достатністю забезпечення кредиту. У разі падіння вартості портфеля облігацій до рівня, що є недостатнім для забезпечення ломбардного кредиту, банк зобов'язаний був надати додаткову кількість облігацій як забезпечення і відповідно заблокувати їх на окремому рахунку в Депозитарії або частково погасити заборгованість. Комерційні банки використовували державні цінні папери як заставу і при купівлі кредитів на закритих кредитних аукціонах. Комерційні банки можуть також самостійно надавати та отримувати від інших комерційних банків кредити під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Облігації, що передаються як забезпечення кредиту (як застава), блокуються в депозитарії на підставі ДЕПО-розпорядження банку-заставодавця і повідомлення банку-кредитора (заставодержателя) про перерахування коштів. У разі повернення кредиту облігації розблоковуються на підставі відповідного розпорядження банку-заставодавця і повідомлення банку-кредитора про повернення кредиту. При невиконанні умов кредитної угоди заставлені облігації за письмовою угодою сторін переходять у власність банку-заставодержателя. Комерційні банки можуть використовувати державні цінні папери, що перебувають у їх власності, як предмет застави при одержанні кредиту овернайт. НБУ надає кредит овернайт за постійно діючою лінією рефінансування на один день під визначену процентну ставку за умови щоквартального укладання генерального кредитного договору між банком і НБУ. Крім того, під заставу державних цінних паперів або врахованих векселів комерційні банки можуть отримати кредит, беручи участь у кредитних тендерах, що систематично проводяться НБУ. Під забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки однорідну заставу:

1. або державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту;

2. або враховані банком векселі, строк пред'явлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.

НБУ приймає державні цінні папери під забезпечення кредиту за умови, що вони перебувають у власності банку -- клієнта Депозитарію НБУ і вільні від інших зобов'язань. Умовою для прийняття врахованих банками векселів під забезпечення наданого НБУ кредиту є наявність у банків вексельного досьє на векселедавця та всіх зобов'язаних за векселем осіб, правильність складання та оформлення векселів, платоспроможність векселедавця, індосантів й авалістів та дотримання деяких інших умов. Банки, чиї заявки задоволені за результатами проведеного тендера, укладають кредитний договір та договір застави з відповідним територіальним управлінням НБУ. На час користування кредитом державні цінні папери, що є заставою кредиту, блокуються на окремому рахунку в Депозитарії НБУ, а враховані банками векселі передаються для зберігання у відповідне територіальне управління НБУ. Розмір кредиту під забезпечення державними цінними паперами не повинен перевищувати 95% від балансової вартості державних цінних паперів та 70% від номінальної вартості врахованих векселів. Якщо комерційний банк не погашає кредит у строки, що передбачені договором, НБУ має право реалізувати предмет застави і задовольнити свої вимоги за рахунок доходу від продажу застави, тобто державних цінних паперів або векселів.

Розділ 2. Організація діяльності комерційних банків з цінними паперами

2.1 Операції комерційних банків по емісії власних цінних паперів

Переважна частина банків в країнах з розвинутою економікою організована у формі акціонерних товариств (компаній акціонерів), хоча в деяких країнах збереглись приватні банкірські доми та партнерські фірми в формі товариств з необмеженою відповідальністю. Проте основна маса банків формує свій статутний капітал за рахунок емісії акцій на фондовому ринку, що дозволяє досягти важливої мети -- розпорошення першого чи наступних випусків акцій серед маси дрібних акціонерів. Статутний капітал має неабияке значення для забезпечення фінансової сталості та ефективності роботи банку. По-перше, це джерело ресурсів на початковому етапі діяльності, а отримані кошти від наступних випусків можуть бути використані для здійснення крупних заходів структурного характеру -- розширення мережі філій, створення нових служб тощо. По-друге, статутний капітал виконує функцію страхового фонду. Структура акціонерного капіталу банку складається із статутного капіталу та нерозподіленого прибутку. Статутний капітал формується за рахунок залучених коштів від продажу простих, іменних акцій, а перерозподілений прибуток є прибуток, який залишається в розпорядженні банку після сплати податків до бюджету. Щоквартально нерозподілений прибуток розподіляється в фонди банку, а саме: в резервний фонд, фонд накопичення, фонд економічного стимулювання, страховий фонд та інші фонди. Залишок нерозподіленого прибутку спрямовується на виплату дивідендів по акціях банку.

В Україні більшість банків -- акціонерні товариства відкритого типу, тому емісія власних акцій є найважливішою функцією відповідальних за це структурних підрозділів. Випуск акцій є достатньо складний і довгий процес, який регламентується багатьма законодавчими актами, найсуттєвішими з яких є “Порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств і організацій та інформація про їх випуск”, Закон України “Про банки і банківську діяльність” та інші.

Якщо розглядати позицію емітентів цінних паперів в Україні (таблиця 2.1), то комерційні банки в 2007 році займали сильні позиції -- на їх долю припадало 5,7% загальної емісії акцій, відповідно 0,3% випуску акцій належало страховим компаніям інвестиційним фондам та компаніям, і 0,4% -- підприємствам. [22. с.7]

Таблиця 2.1 Питома вага емітентів в загальному об'ємі випущених акцій в 2007 році^** Мозговий О. Стан та проблеми розвитку фондового ринку в Україні // Український інвестиційний журнал. -2008. №6-7. -ст.7-11.

Емітент	Питома вага, %
Банки	5,7
Страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії	0,3
Підприємства	0,4

За 5 років (з 2003 по 2008 р.р.) випуск цінних паперів збільшився у 43 рази (таблиця 2.2). А сумарний обсяг емісії збільшився, тобто зареєстрований, ДКЦПФБ, за станом на 01.01.2009, удвічі порівняно з аналогічним періодом 2008 року і становив 24,264 млрд. грн. порівняно з 12,24 млрд. грн. у 2008р.

Таблиця 2.2 Динаміка випуску цінних паперів у 2003-2008 рр.^** Проблеми розвитку фінансових послуг в Україні // Вісник НБУ, січень 2008. -с.42.

Рік	Випущено цінних паперів всього, млрд.грн.	Обсяг емісії акцій, млрд.грн.	Відношення акцій до інших ЦП, %
2003	0,286	0,057	19,91
2005	1,715	0,776	45,26
2006	4,618	3,440	74,47
2007	13,4	9,970	74,40
2008	14,8	12,240	82,70
2009	--	24,264	--

При емісії першим етапом є реєстрація інформації про випуск цінних паперів. Органом реєстрації є:

1. для цінних паперів, обіг яких здійснюється на території всієї України -- Міністерство Фінансів України;

2. для цінних паперів, обіг яких здійснюється лише на території Республіки Крим, області, міста республіканського підпорядкування -- відповідні регіональні фінансові управління;

3. якщо акції банку пропонуються для вільного продажу, тобто розміщатися вони будуть між юридичними особами та фізичними, коло яких попередньо визначити неможливо, тоді емітент зобов'язаний надати фінансовій організації для реєстрації інформацію про випуск цінних паперів повинні бути включені наступні дані:

а) характеристика емітента, а саме: фірмова назва, місцезнаходження, дата заснування, предмет діяльності, завірені ревізором (аудитором) баланс, розрахунки фінансових результатів діяльності (за останні три закінчених фінансових роки, чи з моменту утворення банку, якщо банк молодший за три роки), баланс за останній квартал, який передував прийняттю рішення про випуск ЦП, звіти про статутний фонд, чисельність працівників, основні професійні дані про керівних робітників (освіта, кваліфікація стаж);

б) дані про ділову діяльність емітента;

в) дані про емісію цінних паперів, цілі використання коштів отриманих від емісії, запланований обсяг емісії, вид та категорії ЦП; число серій та порядкові номери ЦП, місце, день початку та припинення продажу, запланований курс, спосіб вирахування та строк виплати дивідендів, адреси місць виплат доходів;

г) кількість та результати попередніх емісій;

д) кількість іменних акцій випущених емітентом;

е) строк погашення (для облігацій).

Крім цього емітент подає заяву про реєстрацію акцій та копію статуту. На протязі 30 днів із дня подання вищевказаних документів, орган реєстрації видає свідоцтво про реєстрацію ЦП, яке є підставою для отримання бланків цінних паперів чи розміщення замовлення на їх виготовлення.

Законодавство України передбачає особі вимоги по режиму публічності при проведенні емісії акцій. Інформація про випуск акцій, облігацій підлягає обов'язковій публікації в органах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і офіційному виданні фондової біржі, не менше як за 10 днів до початку передплати на ці цінні папери.

Окрім того емітент зобов'язаний на протязі двох днів повідомити фондовій біржі, та фінансовій організації, яка реєструє цінні папери, інформацію по зміни, які виникли в господарській діяльності емітента, та впливають на вартість ЦП чи розмір доходу за ними, а саме:

а) зміна прав на цінні папери;

б) зміна в складі керівництва акціонерного товариства;

в) блокування чи відзив ліцензій на здійснення будь-яких операцій емітента;

г) початок входу комерційних банків в режим фінансового оздоровлення;

д) реорганізація, призупинення чи припинення діяльності емітента;

е) пред'явлення позову до емітента в розмірі який перевищує 10% статутного фонду емітента;

є) отримання кредиту чи нову емісію цінних паперів в розмірі, більше 50% статутного фонду емітента.

Також емітент зобов'язаний не менше одного разу на рік інформувати діяльність. Якщо вимоги про публікацію інформації до проведення підписки емітентом виконуються безумовно, то частка публікацій про зміни в діяльності емітентів є дуже мізерною. І одна з причин цього -- відсутність санкцій за невиконання законодавчих актів. Разом з тим цей факт серйозно погіршує становище акціонерів, бо згідно Закону України “Про ціні папери і фондову біржу” “особа, що передплатила або купила цінний папір до публікації інформації про зміни в господарській діяльності емітента, що впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу по них, може протягом 15 днів з моменту публікації цієї інформації, розірвати договір в односторонньому порядку”. У разі розірвання договору емітент зобов'язаний на вимогу інвестора відшкодувати йому витрати і можливі збитки, пов'язані з передплатою або купівлею даних цінних паперів.

Отже, зареєструвати у встановленому порядку емісію акцій і зробивши про це офіційне оголошення в пресі, банк розпочинає передплату.

Розглянемо емісію цінних паперів на прикладі АК АПБ “Україна”.

На початок 2009 року банк здійснив 8 емісій власних акцій. Статутний фонд банку повністю сплачений грошовими коштами і на 01.01.2009 становить 70339 тис. грн. За кількістю акціонерів банк є одним з найбільших акціонерних товариств в Україні. Кількість акціонерів банку на 01.01.2009 року становила 336931, з яких 13342 -- юридичні особи, 323589 -- фізичні.

Функції акціонерного комерційного банку, як емітента на ринку цінних паперів не вичерпуються лише емісією акцій, спрямованою на формування і поповнення статутного фонду. Залучення додаткових ресурсів може відбуватись і за рахунок випуску інших ЦП -- облігацій, переказних векселів, депозитних сертифікатів (в тому випадку, коли вони будуть оформлюватись як так, що передаються, тобто потрапляють у вторинний обіг).

Банки також можуть емітувати облігації, але навіть в загальносвітовій практиці випадки, коли банк емітує облігації вкрай рідкі, хоча законом передбачена така можливість. Рішення про випуск облігацій приймається емітентом і оформляється протоколом. [25. с.23]



Рис.2.1. Динаміка росту сплаченого статутного фонду банку^** Річний звіт 2008 АК АПБ “України” -с.18.

На відміну від акцій, облігації не дають права їх власникам на участь у правлінні комерційним банком, що їх випустив. Вони засвідчують про надання власниками облігацій певних грошових коштів в розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Якщо комерційний банк в умовах розширення діяльності потребує в подальшому утриманні в своєму обороті такого капіталу то він звертається до рефінансування попередніх випусків, тобто викупу їх за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це передбачено умовами випуску, можуть бути конвертовані в прості акції, тоді привернутий з їх допомогою капітал переходить в постійний для комерційного банку. Конвертованість облігацій підвищує їх привабливість серед покупців, оскільки дозволяє останнім придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Банки України окрім інших цінних паперів мають право випускати векселя. Банківський вексель -- боргове зобов'язання, яке надає право векселетримачу отримати вказану у векселі суму в строк погашення. Вексельний обліг в Україні регулюється постановою Верховної Ради “Про застосування векселів в господарському обороті України” від 17.06.92р., “Положення про простий та переказний вексель”. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу”. Банківський вексель -- одностороннє, нічим не обумовлене зобов'язання банку, в якому відсутня підстава для прийняття банком на себе означеній у векселі особі або правонаступнику зобов'язання про сплату визначеної грошової суми. Він може видаватись не лише у відношенні майбутньої послуги ремітенту, але й у відношенні виплати винагороди за послуги, якщо користується банк. Використовувати банківський вексель можуть лише юридичні особи, вони ж мають право виступати в якості акцептантів, авалістів, індосантів, презентантів, трасантів.

За загальним правилом вексель є ордерним цінним папером, якщо з його змісту не витікає інше. Це значить, що банк зобов'язується оплатити вексель особі, назначеній їй самим в якості ремітенту, покупцю векселя або особі, якій він також шляхом індосування векселя та фактичної його передачі. Але банкам є сенс випускати прості іменні векселя, в яких міститься зобов'язання трасанта -- банку сплатити суму конкретній особі або за “її наказом ”. За таким векселем банк приймає на себе безумовне зобов'язання платежу в якості безумовного трассата. Форма простих векселів встановлена правилами. “Виготовлення і використання вексельних бланків” затвержених Постановою Кабінету міністрів України та НБУ від 10.09.92р.

При бажанні банку ускладнити чи обмежити вексельний обіг, або зробити контроль за обігом власних векселів більш жорстоким, він може випускати іменні векселі шляхом вписання слів “за цим іменним векселем” і т.і. Такі векселі можуть переуступатись шляхом цесії -- уступка права вимоги -- двосторонньої письмової угоди між цедентом (тим, хто уступає) та цессіанарієм (тим, хто приймає), з обов'язковим оголошенням про це єдиному боржнику - банку - про уступку права. Але іменний вексель не може бути трансформований в орендний чи на пред'явника, хоча і той і інший можливо трансформувати в іменний шляхом індосаменту з включенням в нього вищеназваних слів, які захищають подальше індоссування. Банківські векселі повинні випускатися серіями. Правління банку має право встановлювати обсяг серії, строк обігу векселів кожної серії, періодичність випуску векселів, їх номінальну вартість, мінімальну ціну продажу, валюту векселя. За своєю правовою природою банківський вексель є універсальним засобом платежу. Він може використовуватись при розрахунках між господарюючими суб'єктами на території України. Банківські векселі можуть розміщатися за підпискою, шляхом продажу на біржу, на позабіржовому ринку, причому з дисконтом. Банк видає вексель після зарахування коштів клієнта на рахунок банку. Банк погашає вексель за настанням строку платежу. Погашається вексель безготівковим шляхом, любим підрозділом банку, якщо в тексті векселя не вказано місце його оплати. Відсотки за банківським векселем виплачуються лише за період до формально встановленого строку його погашення, незалежно від часу його фактичного погашення. При наявності спеціальної угоди між різними банками вони можуть погашати векселі один одного.

Повернемося до діяльності АК АПБ “Україна”.

У 2008 році банк “Україна” з метою залучення ресурсів здійснював емісію банківських векселів. Протягом року їх емітовано на суму 79,3 млн.грн. Для поліпшення якості активних вкладень затверджена ряд заходів, у тому числі графік зменшення вексельного портфеля до 01.01.2009 року.

Від комісійних операцій з векселями (аваль, доміциляція та інкасо векселів) у 2009р. надійшло доходів на суму майже 2100 тис.грн. У 2009 році ці операції мають стати джерелом доходів від некредитної діяльності. [28 с. 22] В завершення даного пункту можна сказати, що в перспективі українські банки можуть піти за прикладом банків сусідніх країн (Польщі, Угорщини і Чехії) і розміщувати свої акції на закордонних біржах та серед приватних іноземних інвесторів, що дозволить залучати додаткові кошти для розширення своєї діяльності.

2.2 Оцінка інвестиційної якості портфелю цінних паперів комерційних банків

Закон України “Про інвестиційну діяльність” визначає, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект. Інвестиційні операції комерційних банків -- діяльність по вкладенню грошових і інших резервів банку в цінні папери, нерухомість, статутні фонди підприємств, колекції, дорогоцінні метали і інші об'єкти вкладень, ринкова вартість яких може рости і приносити банку дохід в формі процентів, дивідендів, прибутку від перепродажу і інших прямих і опосередкований доходів. Об'єктом вкладення можуть бути цінні папери, паї, дорогоцінні метали і колекції, нерухомість, довгострокові майнові права, інші активи. Страхові поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років), довгострокові (більше п'яти років). Практично всі банки діють на фондовому ринку в якості інвесторів. Об'єктами інвестицій комерційних банків можуть бути такі цінні папери: акції акціонерних товариств, облігації, державні боргові зобов'язання, облігації державного внутрішнього займу, облігації державних органів управління, похідні цінні папери, векселя, комерційні папери, депозитні сертифікати банків, ощадні сертифікати, чеки, приватизаційні та інші цінні папери.

Від здійснення інвестицій банк отримує слідуючі доходи:

— проценти і дивіденди від вкладень в цінні папери;

— доходи від збільшення курсової вартості цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку;

— премії і різниці при вкладаннях в похідні цінні папери;

— комісійні або грошові винагороди при управлінні портфелем цінних паперів клієнтів.

В цьому пункті детальніше зупинимось на тій ситуації, коли банк самостійно, для власної мети і власні кошти інвестує в цінні папери.

Отже, куплені акції оплачуються в гривнях, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства також у іноземній валюті або шляхом передачі майна. Незалежно від форми внесеного вкладу вартості акцій виражається в гривнях. Банк може придбати акції за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за отримані кредити. Але перш ніж придбати акції, банк повинен вивчити інформацію про них. При цьому банк повинен визначитись навіщо він купує акції. Якщо він прагне стати співвласником підприємства, характер діяльності якого дозволяє розрахувати на систематичне отримання стабільних дивідендів, йому слід звернути увагу на ту інформацію, яка дозволяє робити висновки про продукцію, яку виробляє емітент, або про сфери вкладання залучених емітентом коштів. Для українських комерційних банків така мета купівлі акцій поки що практично не реальна, бо немає в Україні підприємств на стільки рентабельних, щоб вони дозволили доходність на вкладений капітал хоча б не менший за банківський, тому банкам вкладати кошти з такою метою невигідно. Якщо ж банк має надію порівняно швидко отримати доход від купівлі-продажу акцій, то потрібно звернути увагу на те, який орган буде котирувати акції, чи існує зобов'язання самого емітента здійснювати купівлю власних акцій (це право, а не обов'язок емітента). Ця ситуація на сьогоднішньому ринку цінних паперів навіть дуже поширена. Після придбання акцій інвестору потрібно періодично цікавитись інформацією про дії компанії-емітента і особливо про котировки її акції (якщо такі проводяться). Крім того інвестор (тепер вже в якості акціонера) повинен бути готовим до участі у роботі зборів акціонерів. Окрім періодичних видань за отриманими даними фахівця банку самі розраховують показники, які дають їм можливість робити висновки про інвестиційну привабливість тих чи інших акцій (чи цінних паперів)

Показник дивідендної віддачі акцій, який встановлює зв'язок між величиною дивіденду і ціною акції:

Цей коефіцієнт являється основним статистичним індикатором, який дозволяє співставити ступінь прибутковості акцій різних корпорацій, а також акцій з іншими альтернативними видами вкладень. Для розрахунку прибутковості застосовують також слідуючу формулу модифікації:

Коефіцієнт ціна -- прибуток, який встановлює зв'язок між ціною акції і величиною чистого доходу корпорації в розрахунку на одну акцію:

Чим нижча величина цього коефіцієнта, тим вища оцінка акції і корпорації.

Коефіцієнт платіжності, котрий виражається в процентах, яка доля чистого прибутку, отриманого корпорацією, розподіляється у вигляді дивідендів:

Коефіцієнт дивідендного покриття -- показник, обернений коефіцієнту платіжності. Цей показник показує в скільки разів чистий прибуток корпорації перевищує суму виплачуваних нею дивідендів.

Показник капіталізованої вартості акцій, який визначає ринкову вартість акцій всіх акцій корпорацій:

Показник віддачі (рентабельності) акціонерного капіталу (АК) по чистому доходу і по об'єму реалізації:

Перший з наведених вище коефіцієнтів по змісту являється оберненим коефіцієнту ціна-прибуток. Чим менша величина коефіцієнтів рентабельності, тим вище рівень капіталоємкості виробництва і нижча віддача акціонерного капіталу.

Показник балансової вартості відображає ту величину акціонерного капіталу і резервного фонду, що припадає на одну випущену акцію.

Показник істинної вартості акції відображає величину всіх капітальних ресурсів корпорації, що припадає на одну випущену акцію:

Розрахункова вартість акцій після збільшення капіталу. Збільшення акціонерного капіталу і зв'язана з цим додаткова емісія дає право власникам старих акцій придбати нові з визначеним коефіцієнтом -- одна нова акція за n старих по більш низькій ціні.

Виведення з формули значення ціни служить орієнтиром для наступних трансакцій.

Величина скоригованої ціни акції -- дозволяє проводити до порівнюваного вигляду ціни на акції корпорації в різні моменти часу. Це необхідно прорахувати, так як після збільшення акціонерного капіталу, виплати дивідендів у вигляді акцій, ціна на акцію різко змінюється і порушується її порівнюваність з значенням у попередні періоди.

Показник повного доходу від капіталу, який узагальнює всі доходи і збитки, пов'язані з акціями:

Показник середньої ціни акції характеризує усереднену величину вартості однієї акції пакету, що формується звичайно протягом певного періоду часу:

Вміле оперування цими показниками надає фахівцям банку можливість чітко орієнтуватись у стані того чи іншого емітента, та слідкувати та прогнозувати поведінку акцій на ринку.

Одним з найпривабливіших та дієвих цінних паперів є вексель. З векселями комерційні банки України працюють активно і плідно, а саме з простими, переказними, товарними, обігово-розрахунковими і спеціалізованими. Банки мають право здійснювати з векселями такі операції:

1. кредитну:

а) врахування (дисконт) векселів;

б) видача позик до запитання під забезпечення векселів;

в) рефінансування вексельних операцій.

2. комісійну:

а) прийняття векселів на інкасо для одержання платежів і для оплати векселів у строк;

б) зобов'язання оплатити вексель за платника.

Сам вексель настільки неоднозначне явище, що важко операції з векселями роздивлятись як суть операції з цінними паперами, бо вексель -- це і цінний папір, і боргове зобов'язання, і засіб платежу.

Отже, вексельний кредит -- це банківська операція по врахуванню векселів і видача позичок до запитання під забезпечення векселів.

Векселя подаються в банк з реєстром, форма якого встановлюється банком. Векселі у реєстрах мають бути розташовані у порядку строків їх оплати, починаючи з найближчого. За прийняті з реєстром векселі пред'явникові вручається квитанція, якщо їх облік не може бути здійснений в день прийому. Держатель векселя при внесенні векселя до реєстру зобов'язаний зробити іменний індосамент на користь банку. Крім того на лицевій стороні векселя ставиться штамп “прийняти до врахування”. До врахування під заставу і рефінансування приймаються тільки векселі, видані юридичними особами на підставі здійснення реальних товарних та комерційних угод. Тепер щодо врахування векселів. Врахування або дисконт векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явнику, а платіж отримує з настанням зазначеного у векселі строку. Економічною суттю операції врахування є дострокова грошова реалізація векселя його держателем банку і переведення комерційного кредиту у банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем, у строк платежу, називається врахуванням або дисконтом. Враховуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження, стає кредитором-векселедержателем з усіма правами і обов'язками останнього згідно положення про вексель. Векселі, які враховуються, повинні мати не менше двох підписів, тобто трасанта і ремітента.

Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:

,

де С -- сума дисконту;

К -- номінальна сума векселя;

Т -- строк у днях від дня обліку до дня платежу;

П -- ставка врахування.

Для своєчасного отримання платежу з врахованими векселями банк веде нагляд за строками настання платежів. З цією метою на кожне число складається спеціальна відомість у двох примірниках, яка заповнюється даними щодо усіх векселів, терміновими на це число, з відміткою порядкового номера векселя згідно книги реєстрації векселів, найменування векселедавців, пред'явників на суму кожного векселя. При отриманні платежу у відомості роблять відповідні позначки, а вексель повертають платникові, повертається відповідна сума дисконту за ті дні, що залишились до строку. Не оплачений у день строку платежу вексель банк повинен повернути наступного дня нотаріусу (судовому виконавцю) для опротестування. При наданні векселів до опротестування стягуються встановлені збори, у тому числі: нотаріальний збір, за оповіщення повідомлення зобов'язаних за векселем госпорганів і осіб. Ці збори не повертаються, навіть, коли наданий для опротестування вексель залишається з будь-якої причини не опротестований: Опротестований вексель повертається від нотаріуса в банк з написом про опротестування. Після цього банк письмово подає вимогу векселепред'явникові про оплату векселя в строк від 3 до 7 днів. При виконанні цієї вимоги банк може припинити кредитування векселепред'явника за усіма видами позичок і звертається до суду про примусове стягнення боргу за векселем. При здійсненні опротестування векселів слід користуватись Законом України “Про нотаріат”. Можна відзначити, що від банків вимагається при здійсненні операцій по врахуванню векселів вести хронологічні, систематичні записи і контроль за строками настання платежів за векселями і пред'явлення їх до опротестування. Систематичні записи призначаються для відображення руху заборгованості за врахованими векселями окремих позичальників. За кожним лицьовим рахунком може бути встановлено: чиї, на яку суму і з яким строком погашення банк має векселі, чи були опротестовані векселі у пред'явників, чи були опротестовані векселі у пред'явників чи векселедержателів. Залишки рахунків по врахуванню векселів у пред'явника повинні дорівнювати сумі залишків рахунків врахованих векселів у портфелі банку і врахованих векселів, відісланих банкам-кореспондентам. Крім того, на сьогоднішній день з цінними паперами, які знаходяться в обігу на ринку цінних паперів, банки реально працюють лише з акціями, векселями, облігаціями. Всіма іншими цінними паперами активно займаються різні інвестиційні фонди, біржі, трасти та інші. Також банки інвестують кошти в облігації. Сьогодні в Україні знаходяться в обігу боргові зобов'язання державні, недержавні, тобто облігації внутрішніх державних і місцевих позик та облігації підприємств, організацій і установ. Банки купують облігації усіх видів за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за отримані кредити. Також банк може використовувати амортизаційні відрахування власні, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, залишки на рахунках юридичних і фізичних осіб. Можуть використовуватись позичкові та залучені кошти, благодійні внески.