Кредитна політика комерційного банку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Умови кредитування та стадії кредитного процесу

2. Кредитна політика комерційного банку

3. Методи оцінки кредитоспроможності позичальника

Висновки

Література

ВСТУП

Відомо, що кредитні операції належать до базових операцій, якими банки, власне і відрізняються від небанківських кредитних установ і які створюють первинну сферу банківської діяльності. Як свідчить національний і світовий досвід, саме кредитування приносить фінансово-кредитним установам значну частину прибутків та водночас воно пов'язане з кредитним ризиком та ризиком втрати ліквідності та платоспроможності банку, а в підсумку - з ризиком банкрутства. Тому чітке розуміння сутності кредитного процесу, принципів та умов його організації, вміле їх використання на практиці має важливе значення для ефективної діяльності банку.

1. Умови кредитування та стадії кредитного процесу

Кредитування -- основна функція комерційного банку. Кредити становлять більше 50% всіх активів банку й приносять близько 2/3 усіх прибутків.

Основними елементами кредитування є:

а) суб'єкти кредитування;

б) об'єкти кредитування;

в) форми кредитування;

г) механізм надання чи погашення позик;

д) система формування кредитних ресурсів та їх резервування;

е) система формування та використання резервів із відшкодування можливих витрат від кредитної діяльності;

ж) економічний контроль та банківський нагляд за ходом та результатами кредитної діяльності;

Суб'єкти кредитування - особи, які беруть участь у процесі кредитування. Види суб'єктів та основні вимоги до них представлені на рис. 1.1

Рисунок 1 - Види суб'єктів процесу кредитування та вимоги до них

Об'єкти кредитування - певна частина вартості виробничих оборотних фондів та фондів обігу, основних виробничих фондів, яка формується за рахунок банківського кредиту.

До основних об'єктів кредитування можна віднести:

а) додаткові потреби в коштах для оплати товарно-матеріальних цінностей і створення запасів для нормального режиму роботи.

б) сезонні та несезонні затрати виробництва й обігу.

в) потребу в додаткових коштах в зв'язку з тимчасовим їх замороженням.

г) потребу для здійснення інвестицій в основні фонди.

Під формою кредитування розуміють вид банківського рахунка, який відкривається клієнтові при кредитуванні, де відображається рух кредитної заборгованості, що здійснюється за певними правилами, відповідно до нормативно-правової бази банку.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною формою банківського кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання.

Контокорентний рахунок - це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому за дебетом відображають заборгованість перед банком і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а за кредитом - надходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо.

Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати певним вимогам і умовам. Основними з них є:

а) кредити можуть надаватись тільки на комерційних засадах у межах наявних вільних ресурсів банку;

б) кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені статутом;

в) кредит видається за умови надання клієнтом у банк кредитної заявки та обов'язкового укладання між банком і клієнтом кредитного договору;

г) про кожен великий кредит (більший 10% власного капіталу банку) банк повідомляє НБУ;

д) загальний розмір кредитів банку з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань та врахованих векселів одного позичальника, не може перевищувати 25% власного капіталу банку;

є) загальний розмір великих кредитів з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань, виданих банком, не може перевищувати 8-кратного розміру власного капіталу банку;

ж) при кредитуванні позичальника банк повинен дотримуватися економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових страхових резервних фондів;

з) рішення про надання кредиту повинно прийматися в банку колегіально, тобто затверджуватися кредитним комітетом і оформлюватись протоколом;

і) кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених кредитною політикою банку. Ці параметри знаходять своє відображення в бізнес-плані банку і включають: пріоритетні напрямки кредитування, обсяги кредитів, структуру кредитного портфеля, граничний розмір кредитів на одного позичальника, методику оцінки фінансового стану та ін.

к) банки можуть надавати своїм клієнтам незабезпечені (бланкові) кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом. Інсайдерам незабезпечені кредити видаються в межах 50% номінальної вартості акцій, що перебувають у їх власності.

Банк не може надавати кредити на покриття збитків клієнтів, на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом коштів до бюджету та позабюджетних фондів (за винятком кредитування за поточним рахунком), а також підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство. Також не надаються кредити підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непостачання товарно-матеріальних цінностей.

Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами має дотримання останніми принципів банківського кредитування, передбачених положенням НБУ «Про кредитування», таких як: строковість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип строковості повернення означає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час.

Цільовий характер кредитування припускає вкладання позичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, заходи. Кредит надається позичальнику, як правило, на конкретну ціль, а не тому що у нього виникла нагальна потреба в коштах.

Принцип забезпеченості позичок має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за позичками, яка відображається в пасиві клієнта боржника, має бути певне майно (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов'язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Принцип платності означає, що, видаючи кредити юридичним та фізичним особам, банки вимагають не тільки повернення кредиту, але й сплати процента за користування ним.

Крім зазначених принципів кредитування, доцільно зазначити ще один, який використовується, але досі залишається поза складом принципів кредитування. Мова про договірний характер кредитування -- обов'язкове укладення кредитного договору між кредитором і позичальником.

Кредитний договір -- цивільно-правовий документ, який визначає взаємні юридичні права і зобов'язання та економічну відповідальність комерційного банку і клієнта (позичальника) з приводу проведення кредитної операції. Здійснення кредитного обслуговування на договірній основі передбачається Законом України «Про банки і банківську діяльність» 1.

Всі складові та етапи механізму банківського кредитування дозволяє комплексно проаналізувати виділення і розгляд такого цілісного поняття, як «кредитний процес». Кредитний процес -- це рух банківського кредиту як послідовний перебіг його організаційних стадій 16. У теорії та практиці кредитування виокремлюють, як правило, сім основних стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати:

а) розгляд заявки позичальника на отримання кредиту;

б) аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта;

в) розробка умов позики; підготовка та укладання кредитного договору;

г) визначення порядку забезпечення кредиту;

д) процедура надання позики;

е) процедура погашення позики;

ж) контроль за кредитною операцією.

Перша стадія кредитного процесу включає аналіз і попередній відбір заявок на отримання кредиту. Для цього проводиться науково обґрунтована експертиза доцільності надання позики. Головне завдання кредитних працівників комерційного банку на цій стадії -- зібрати найповнішу інформацію про потенціального позичальника.

На другій стадії кредитного процесу банк визначає кредитоспроможність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники повинні оцінити: якою мірою потенційний позичальник здатний повністю і в строк розрахуватися за своїми зобов'язаннями. Чим точніше банк зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим ширше можливості банку для зниження кредитного ризику.

На третій стадії кредитного процесу банк приймає кінцеве рішення про можливість, умови і форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на підставі проведення техніко-економічного обґрунтування позики. Завершується ця стадія оформленням і укладанням кредитного договору, який стає для банку засобом управління подальшими стадіями кредитного процесу.

Четверта стадія кредитного процесу пов'язана із визначенням умов забезпечення повернення кредиту. У центрі розв'язання даної проблеми знаходиться обґрунтований вибір об'єкта застави. Для цього має бути забезпечене правильне оформлення заставних юридичних документів, чітке визначення прав і зобов'язань банку і позичальника згідно з нормами чинного заставного права. Засобом забезпечення повернення банківської позики може бути й гарантія.

На п'ятій стадії кредитного процесу банк на основі кредитного договору здійснює процедуру надання позики. Конкретний спосіб надання кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною, оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.

Шоста стадія кредитного процесу -- повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики обумовлюється у тексті кредитного договору. В умовах фінансової кризи і збільшення взаємної дебіторсько-кредиторської заборгованості господарських суб'єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашення наданих позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібного.

Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії. Систематичний моніторинг стану кредитного процесу, що поєднується з постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне з центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдання, яке вирішується на заключній стадії, -- розробка нагальних практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кредитної політики комерційного банку.

2. Кредитна політика комерційного банку

Кредитна політика комерційного банку -- це стратегія і тактика банку, щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів кредитування та дотримуючись умов надання позик клієнтам [6].

Банк розробляє кредитну політику та діє згідно з нею насамперед тому, що це дає змогу планувати, регулювати, контролювати, раціонально організовувати взаємовідносини з клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів. Кредитні вкладення для банку повинні бути надійними та рентабельними. Оскільки кредити у банках становлять найзначнішу і найбільш проблемну частину активів, вони повинні піддаватися ретельній оцінці та нормалізації. Виходячи з цього, кредитна політика банку -- це один з найважливіших інструментів запобігання ризиків, а її головне призначення полягає у встановленні ключових принципів, яких повинні дотримуватися менеджери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і наданні кредитів. При розробці кредитної політики можна виділити такі пріоритети:

а) надання якісних кредитів. Якісні кредити (стабільні, стійкі) - це кредити, що забезпечують адекватний процентний прибуток навіть при негативних змінах макроекономічних умов або змінах умов ведення бізнесу. На відміну від цієї категорії кредитів, до стабільних не належать кредити, які в даних умовах захищені від ризику заставами, гарантіями та ін., але у випадку зміни зовнішнього середовища можуть не приносити процентний прибуток. Отже, якісний кредит -- це забезпечений кредит, який може бути погашений у визначені строки без проблем чи ускладнень для позичальника.

б) прибутковість. Вартість кредиту повинна відповідати прогнозному (розрахунковому) ступеню ризику. При цьому кредитна політика банку спрямовується на створення стабільних прибуткових для банку відносин з клієнтурою. Ці відносини з клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продажів для забезпечення максимального співвідношення ризику та прибутковості для кожного клієнта. Необхідно уникати такого кредитування, коли ніяких інших відносин, крім кредитних, між клієнтом та банком не передбачається.

в) обґрунтоване зростання кредитного портфеля. Метою банку є довгострокове і стабільне зростання прибутковості бізнесу. Це зростання не може бути забезпечене, по-перше, без формування портфеля кредитів відповідної якості, по-друге, без досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризиком. Зростання кредитного портфеля банку повинно контролюватися таким чином, щоб уникнути неприйнятної для банку концентрації ризику, наприклад, за галузями, позичальниками, територією тощо. Ліміти повинні визначатися внутрішньобанківськими положеннями про кредитування на рівні, який не нижчий, ніж вимагає НБУ, хоча вони можуть бути й більш жорсткими.

Кредитна політика банку розробляється як елемент його банківської політики. При цьому слід підкреслити, що цілі кредитної політики пов'язані із загальними стратегічними цілями банку і співпадають з його банківською політикою. Тобто підвалини кредитної політики складає стратегія банку, зорієнтована на зростання його капіталу чи на збільшення поточних доходів, або ж змішана.

Етапи формування кредитної політики комерційного банку наведені на рис. 2.

кредитна операція комерційний банк

Рисунок 2 - Етапи формування кредитної політики комерційного банку

До елементів кредитної політики відносяться ціль та задачі кредитної політики, вибір напрямку кредитування, технологія здійснення кредитних операцій, контроль в процесі кредитування 21.

Ціль кредитної політики відображає кінцевий результат діяльності банку, витікає з його призначення - задовольняти потреби клієнтів в отриманні додаткових грошових засобів. Ці засоби, що отримані на основі повернення, забезпечують життєдіяльність організацій, юридичних осіб, створюють умови для безперервності виробничого процесу.

Задачі кредитної політики мають більш приватний характер: вони можуть бути пов'язані з покращенням складу банківських кредитів, необхідністю прискорення оберненості, підвищення питомої ваги забезпечених позик тощо.

Банк, як самостійна кредитна установа, здійснює свою кредитну політику з врахуванням певних факторів. Фактори, що впливають на кредитну політику, умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні.

До найважливіших зовнішніх чинників, які визначають кредитну політику банку, належать такі:

а) загальний стан економіки країни, темпи інфляції і зростання валового внутрішнього продукту (ВВП), дефіцит державного бюджету тощо;

б) грошово-кредитна політика Національного банку України;

в) попит на послуги банку, рівень доходів населення, здатність його споживати банківські продукти, наявність соціальних пільг тощо;

г) регіональна та галузева специфіка функціонування банку;

д) рівень конкуренції та рівень цін на банківські продукти та послуги;

є) політизованість суспільства та соціальна напруженість;

До найважливіших внутрішніх чинників впливу належать такі:

а) кредитний потенціал банку;

б) рівень ризику та прибутковості окремих видів позик;

в) стабільність депозитів;

г) спектр проведених операцій і послуг;

д) забезпеченість позик;

є) професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу;

ж) клієнтура банку;

з) цінова політика банку.

Вибір напрямку кредитування витікає з цілі кредитної політики, забезпечує її виконання. Цей елемент є частиною стратегії банку. Банки можуть концентрувати свої зусилля на кредитному обслуговуванні організацій певних галузей народного господарства, спеціалізуватись на кредитуванні, головним чином, юридичних осіб.

Способи і методи реалізації кредитної політики формалізуються у відповідних внутрішньобанківських документах, основними серед яких є: стандарти кредитування та кредитні інструкції.

Стандарти кредитування містять зразки документів, з якими працюють кредитні менеджери та виконавці, перелік дій працівників банку, відповідальних за здійснення процесу банківського кредитування.

Кредитна інструкція - це опис послідовних дій з реалізації конкретної кредитної процедури. Інструкція, що відповідає конкретній кредитній процедурі, виглядає як опис послідовності взаємопов'язаних кроків із визначенням відповідальних виконавців та їх повноважень.

Не менш важливим елементом кредитної політики є контроль в процесі кредитування, що здійснюється банком.

Кожен з перерахованих елементів тісно пов'язаний з іншими. Порушення одного з них призводить до ускладнень або до збитків від кредитної діяльності. Так, банк не може ставити за ціль кредитування, не здійснюючи спостереження, контроль, перевірку того, як вона реалізується. Позика може бути гарно оформлена, однак якщо ціль або напрямок кредитування вибрані невірно, то це негативно відобразиться на ефективності кредитної операції [16].

Необхідно зазначити, що не існує загальної кредитної політики для банків. Кожний банк визначає власну кредитну політику, виходячи із економічної, політичної та соціальної ситуації в регіоні його функціонування або враховуючи зовнішні та внутрішні ризики, які впливають на роботу даного банку.

3. Методи оцінки кредитоспроможності позичальника

Оцінка кредитоспроможності є основним етапом процесу кредитування, від правильності якої залежить успішність кредитного процесу.

Під кредитоспроможністю, як правило, розуміють спроможність позичальника своєчасно і в повному обсязі розрахуватися по своїх боргових зобов'язаннях 2.

Кредитоспроможність позичальника залежить від багатьох факторів, оцінити та розрахувати які досить складно. Більша частина показників, які аналізуються на практиці в банках, базуються на даних минулих років або на певну звітну дату. Особливо важко в процесі роботи виявити та кількісно оцінити такі фактори, як моральні якості та репутація позичальника. На практиці банки застосовують велику кількість методів для вирішення цієї проблеми. Ці методи не виключають, а доповнюють один одного та дозволяють оцінити кредитоспроможність позичальника більш реально [11].

Розглянемо класифікацію методів і моделей оцінки кредитоспроможності позичальників комерційних банків (рис 1.3):

а) класифікаційні моделі, серед яких необхідно виділити моделі бальної оцінки кредиту (рейтингові методики) і моделі прогнозування банкрутств (статистичної оцінки, заснованої на МDА - Multіple Dіscrіmіnate Analysіs - множинному дискримінантному аналізі);

б) моделі комплексного аналізу (на основі «напівемпіричних» методологій: «правила 6С», САМРАRУ, РАRТS, Judgmental Analysіs (оціночна система аналізу) -- застосовується для оцінки споживчих кредитів).

Класифікаційні моделі дозволяють розбити на групи (класи) і с допоміжним інструментом при визначенні можливості задоволення кредитної заявки. Досить добре освітлені в літературі дві моделі: бальної (рейтингової) оцінки й прогнозування банкрутств. Рейтингові моделі ділять позичальників на поганих й гарних, а моделі прогнозування намагаються диференціювати фірми-банкрути й стійкі компанії.

Рисунок 3 - Класифікація моделей оцінки кредитоспроможності позичальників

Рейтингова оцінка підприємства -- позичальника розраховується на основі отриманих значень фінансових коефіцієнтів і виражається в балах. Бали обчислюються шляхом множення значення будь-якого показника на його вагу в інтегральному показнику (рейтингу). Загальний вид рейтингової оцінки:

(1.1)

де - питома вага і-того показника;

- значення і-того показника;

n - число показників.

Модифікацією рейтингової оцінки є кредитний скоринг (kredіt scorіng) -- метод для відбору позичальників при споживчому кредитуванні, який запропонував американський вчений Д. Дюпон на початку 40-х років XX ст. Сутність кредитного скорингу полягає в тому, що у формулі рейтингової оцінки замість значення показника (Кі) використовується його бальна оцінка (Ві). Для кожного показника визначається декілька інтервалів значень, для кожного інтервалу - певна кількість балів або певний клас (1, 2, 3…). При умові, що отриманий позичальником рейтинг нижчий від значення, яке встановлене заздалегідь співробітниками банку, такому позичальнику буде відмовлено в наданні кредиту. Перевагою рейтингової моделі є те, що вона проста у використанні, дозволяє розрахувати оптимальні значення на основі декількох показників. Однак при використанні даної методики слід враховувати такі проблеми:

а) необхідність ретельного відбору фінансових показників. Використовуються показники, які відображають різні напрямки роботи позичальника;

б) необхідність обґрунтування нормативних значень показників;

в) визначення величини відхилення в граничних зонах, що дозволяєвідносити позичальників до різних класів;

г) при рейтинговій оцінці однакові показники використовуютьсятільки до оптимальних значень, які відповідають встановленим нормативам, але не враховується рівень їх виконання чи невиконання;

д) фінансові коефіцієнти відображають попередній період на основіданих про залишки;

е) розраховані коефіцієнти відображають тільки окремі напрямки діяльності позичальника;

ж) в системі коефіцієнтів не враховується велика кількість факторів,зокрема репутація позичальника, перспективи та особливості ринкової кон'юнктури, оцінка товарної продукції, перспективи капіталовкладень тощо.

Прогнозні моделі використовуються для оцінки якості потенційних позичальників і базуються на статистичних методах, найбільш розповсюдженими з яких є множинний дискримінантний аналіз (МДА), відомий також як «кластерний аналіз». При використанні МДА-моделі застосовується дискримінаційна функція (Z), яка враховує певні параметри (коефіцієнти регресії) та фактори, що характеризують фінансовий стан позичальника, зокрема і фінансові коефіцієнти. Загальний вид дискримінантної функції:

(1.2)

де а0 і а1 - деякі параметри (коефіцієнти регресії);

- фактори, що характеризують фінансовий стан позичальника (наприклад, фінансові коефіцієнти).

Коефіцієнти регресії розраховуються після статистичної обробки даних по вибірці фірм, які або стали банкрутами, або «вижили» протягом певного періоду. Якщо оцінка фірми Z ближча до показника середньої фірми-банкрута, то при погіршенні умов функціонування вона стане банкрутом. Для того, щоб банкрутства не було, менеджери фірми повинні вжити заходи щодо ліквідації фінансових проблем. Отже, оцінка Z - це сигнал для попередження банкрутства фірми та про високий рівень ризикованості кредитування. Для використання даної моделі необхідно здійснити репрезентативну вибірку фірм в різних галузях за масштабами їх діяльності. Складність такої моделі полягає в тому, що у середині галузі не завжди можна знайти достатню кількість збанкрутілих підприємств, щоб розрахувати коефіцієнти регресії. Найбільш відомими МДА є моделі Альтмана, Чессера, Кадикова, а також Федотової та Сайфуліна.

Альтманом, Хольдерманом і Нарайаной уведений «Z-аналіз» на підставі наступного рівняння:

Z = 1,2 Х1 + 1,4 Х2 + 0,6 Х3 + 1,0 Х4 + 3,3 Х5, (1.3)

Віднесення підприємства до певного класу надійності виробляється на підставі наступних значень індексу Z:

а) Z < 1,8 -- імовірність банкрутства дуже висока;

б) 1,8 < Z < 2,7 -- імовірність банкрутства висока;

в) 2,7 < Z < 3,0 -- імовірність банкрутства низька;

г) 3,0 < Z -- імовірність банкрутства дуже низька.

П'ятифакторна модель Альтана, побудована на основі аналізу стану 66 фірм, дозволяє дати досить точний прогноз банкрутства на 2-3 роки вперед. Факт банкрутства на один рік можна встановити з точністю до 95 %.

Більш пізні роботи Альтмана були засновані на більш ретельному дослідженні, більш докладно були вивчені такі фактори, які капіталізують зобов'язання по оренді, застосувався прийом згладжування даних, щоб вирівняти випадкові коливання. Нова модель здатна пророкувати банкрутства з високим ступенем точності на два роки вперед і з меншою, але все-таки прийнятною точністю (70 %) на п'ять років уперед:

Z = 1,2 Х1 + 1,4 Х2 + 3,3 Х3 + 0,6 Х4 + 0,9 Х5 -- 2,675. (1.4)

Якщо Z < 0, то фінансове становище підприємства розцінюється як «ризиковане», якщо Z > 0 -- підприємство вважається «статистичним здоровим».

У даній моделі всі коефіцієнти позитивні, хоча на практиці не всі зазначені показники однаково впливають на ступінь ризику. Тому в моделі Банку Франці деякі коефіцієнти мають негативний знак. Уважається, що показники з позитивним коефіцієнтом збільшують загальну оцінку (зменшують ступінь ризику банкрутства), тоді як показники з негативним коефіцієнтом зменшують цю оцінку (збільшують ступінь ризику). Але в моделі Банку Франці деякі показники несподівано впливають на рівень ризику. Так, показники платоспроможності й частки доданої вартості в оборотах наділені негативними коефіцієнтами, що означає, що вони збільшують ризик банкрутства:

Z = -1,225 Х1 + 2,003 Х2 -- 0,824 Х3 + 5,221 Х4 --

-- 0,689 Х5 -- 1,164 Х6 + 0,706 Х7 + 1,408 Х8. (1.5)

Сума добутків кожного показника на відповідний коефіцієнт дозволяє судити про рівень ризику банкрутства підприємства. Якщо отриманий показник > 0,125, то положення підприємства вважається задовільним, якщо < -0,25, то є підстави думати, що підприємству загрожують серйозні фінансові труднощі. При показниках, що перебувають у проміжку -0,25 і 0,125, положення підприємства й ризик його банкрутства вважаються невизначеними.

Модель нагляду за позичками Чессера прогнозує випадки невиконання клієнтом умов договору. При цьому під «невиконанням умов» мається на увазі не тільки непогашення позички, але й будь-які інші відхилення, що роблять позичку менш вигідною для кредитора, чим було передбачено спочатку. Оціночні показники моделі наступні:

Y = -2,0434 -- 5,24 Х1 + 0,0053 Х2 -- 6,6507 Х3 +

+ 4,4009 Х4 -- 0,0791 Х5 -- 0,1220 Х6. (1.6)

Змінна Y, що являє собою лінійну комбінація незалежних змінних, використовується в наступній формулі для оцінки ймовірності невиконання умов договору, Z:

(1.7)

де е -- 2,71828 (число Ейлера -- основа натуральних логарифмів).

Чим більше значення Y, тим вище ймовірність невиконання договору для даного позичальника. Для оцінки ймовірності невиконання договори використовуються наступні критерії: якщо Z > 0,50, то позичальник є ненадійним; якщо Z < 0,50, то позичальника можна віднести до групи надійних.

Чессер використовував дані ряду банків по 37 «задовільним» позичках і 37 «незадовільним», причому для розрахунку були взяті показники балансів фірм-позичальників за рік до одержання кредиту. Підставивши розрахункові показники моделі й формулу «імовірності порушення умов договору», Чессер правильно визначив три з кожних чотирьох досліджуваних випадків.

Вітчизняні дискримінантні моделі прогнозування банкрутств представлені двуфакторною моделлю М. А. Федотової і п'ятифакторною моделлю Р. С. Сайфуліна, Г. Г. Кадикова [9].

Модель оцінки ймовірності банкрутств М. А. Федотової опирається на коефіцієнт поточної ліквідності (Х1) і частку позикових засобів у валюті балансу (Х2):

Z = -0,3877 -- 1,0736 Х1 + 0,0579 Х2. (1.8)

При негативному значенні індексу Z імовірно, що підприємство залишиться платоспроможним.

Рівняння Р. С. Сайфуліна, Г. Г. Кадикова мас вигляд:

Z = 2 Х1 + 0,1 Х2 + 0,08 Х3 + 0,45 Х4 + Х5. (1.9)

При повній відповідності значень фінансових коефіцієнтів мінімальним нормативним рівнем індекс Z дорівнює 1. Фінансовий стан підприємства з рейтинговим числом менше 1 характеризується як незадовільне.

Крім МДА-моделей, для прогнозування банкрутства позичальника використовуються спрощені моделі, які базуються на системі визначених показників. Наприклад, система показників Бівера включає коефіцієнт Бівера, рентабельність активів, фінансовий важіль, коефіцієнт покриття активів власним оборотним капіталом, коефіцієнт покриття короткострокових зобов'язань оборотними активами.

При класифікації кредитів можна використовувати модель CART, яка розшифровується як «класифікаційні та регресивні дерева» (Classіfіcatіon and regressіon trees). Це непараметрична модель, основними достоїнствами якої є можливість широкого застосування, доступність для розуміння й легкість обчислень, хоча при побудові таких моделей застосовуються складні статистичні методи. У «класифікаційному дереві» фірми-позичальники розташовуються на певній «гілці» залежно від значень обраних фінансових коефіцієнтів. Точність класифікації становить близько 90%, що зовсім непогано.

Методика на основі аналізу грошових потоків на відміну від методу, який базується на використанні фінансових коефіцієнтів, дозволяє використовувати не дані про залишки по статтях активів та пасивів, а коефіцієнти, які визначаються за даними про обороти ліквідних активів, запасів та короткострокових боргових зобов'язань шляхом розрахунку чистого сальдо різних надходжень та витрат грошових коштів за певний період. Різниця між припливом та відтоком коштів відображає величину загального чистого грошового потоку. Короткострокове перевищення відтоку над припливом свідчить про дефіцит грошових коштів, а систематичне характеризує клієнта як некредитоспроможного. Середня величина загального грошового потоку може бути встановлена як межа видачі нових кредитів. На підставі співвідношення величини загального грошового потоку і величини боргових зобов'язань клієнта визначається клас його кредитоспроможності.

При використанні математичних моделей не враховуються якісні фактори, які характеризують здатність позичальника розраховуватися за зобов'язаннями. Застосування комплексних моделей аналізу допускає поєднання кількісних та якісних факторів.

У практиці американських банків використовується «правило шести С», в якому критерії відбору клієнтів позначені словами, які починаються з літери «С»: character, capital, cash, collateral, conditions, control. Це відповідає термінам:

а) здатність запозичити засоби;

б) репутація позичальника;

в) здатність одержувати дохід;

г) володіння активами (забезпечення);

д) стан економічної кон'юнктури;

є) чутливість позичальника.

Європейські банки у своїй діяльності використовують методики аналізу кредитоспроможності PARSER, CAMPARІ, MEMO RІSK. Дані методики мають багато спільних рис, однак відрізняються одна від одної кількістю показників, а також різними методиками складання характеристик та визначення їх пріоритетності. Системи PARSER та CAMPARІ ґрунтуються на послідовному розгляді зафіксованих у кредитній заявці та фінансових документах найсуттєвіших факторів, що характеризують клієнта, з метою виявлення потенційного ризику при наданні конкретної позики. Система MEMO RІSK враховує досвід позичальника та контролює його діяльність, CAMPARІ - експозицію грошових потоків для кредитних потреб, засоби погашення боргу та цілі надання кредиту, PARSER -- доцільність надання кредиту. Водночас наведені системи мають досить багато спільних рис з «правилом шести С».

Для аналізу індивідуальних позичальників застосовується оціночна система, заснована на досвіді і проникливості фахівців банку. Оцінюється характер клієнта, передбачуване використання засобів, джерела погашення кредиту.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника на основі аналізу ділового ризику також має якісні фактори. Діловий ризик пов'язаний з безперервністю кругообігу оборотних коштів, з ймовірністю того, що він буде неефективний. Аналіз такого ризику дозволяє прогнозувати достатність джерел погашення позичених ресурсів. Аналіз ділового ризику передбачає також оцінку ризику щодо несвоєчасного завершення кругообігу фондів та неефективного використання ресурсів.

Українські банки внутрішні положення та методики аналізу кредитоспроможності позичальника, як правило, розробляють на основі рекомендацій НБУ щодо оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності позичальника. Методика оцінки фінансово-господарської діяльності підприємства поєднує як об'єктивні дані, що формуються на основі фінансової звітності, так і чинники, які мають суб'єктивний характер. Це зумовлено необхідністю підготовки звітності з використанням єдиного підходу до формування, яка подається до НБУ.

Висновки

Кредитування -- основна функція комерційного банку. Проведення кредитних операцій комерційних банків відповідає певним принципам і умовам, що лежать в основі кредитної політики банку. Всі стадії механізму банківського кредитування становлять кредитний процес, найважливішим етапом якого є оцінка кредитоспроможності позичальника.

Існуючі методики оцінки кредитоспроможності розподіляють на класифікаційні моделі та моделі комплексного аналізу.

Найпопулярнішими з класифікаційних моделей є моделі бальної оцінки кредиту і моделі прогнозування банкрутств, зокрема модель Альтмана. Рейтингові моделі мають багато переваг: вони прості у використанні, дозволяють розрахувати оптимальні значення на основі декількох показників.

Побудова моделей, подібних до рівняння Альтмана, для російських позичальників поки проблематично, по-перше, через відсутність статистики банкрутств; по-друге, через вплив на факт визнання фірми банкрутом багатьох факторів, що не піддаються обліку; по-третє, через нестабільність нормативної бази банкрутства російських підприємств.

Використовуючи математичні методи при керуванні кредитами банків, необхідно мати на увазі, що подання кредитів не чисто механічних акт. Це складний процес, у якому важливі як людські відносини між сторонами, так і розуміння технічних аспектів. Математичні моделі не враховують роль міжособистісних відносин, а в практиці кредитного аналізу й кредитування цей фактор необхідно враховувати. Альтман пропонував використовувати його «кількісну модель» як доповнення до «скоріше якісного й інтуїтивного» підходу, відзначаючи, що його модель не дає бальної оцінки кредиту й не здатна замінити оцінки, які пропонують службовці банку. Модель і одержувані через неї оцінки можуть послужити коштовним інструментом визначення загальної кредитоспроможності клієнтів і сигналом раннього попередження про можливість поганого фінансового стану.

Недоліками класифікаційних моделей є довільність розрахунку базових кількісних показників («емпіризм»), висока чутливість до перекручування (невірогідності) вихідних даних (особливо, фінансовій звітності, що найбільше характерно саме для українських підприємств -- позичальників), порівняльна громіздкість (досліджувати усередині -- і міжгалузеву статистику й т. п.).

Агрегувати кількісні і якісні характеристики позичальника дозволяють моделі комплексного аналізу: правило «шести СІ», САМРАRІ, PARSER, оцінна система аналізу. Вони широко використовуються комерційними банками, однак, звертає на себе увагу їх також «напівемпіричний» характер, недостатня теоретико-методологічна пропрацьованість, слабке використання математичного апарата. Основний акцент у їхній реалізації робиться на суб'єктивну думку експертів.

Отже, можна зробити висновок, що сучасні практичні підходи до методології аналізу кредитоспроможності позичальників у комерційних банках засновані на комплексному застосуванні фінансових і нефінансових критеріїв. Методи оцінки кредитоспроможності позичальника за основними фінансовими коефіцієнтами, аналізу грошових потоків та аналізу ділового ризику взаємодоповнюють один одного і у сукупності дозволяють банкам знизити кредитний ризик. Головною проблемою практичного використання таких моделей с забезпечення зв'язаності й несуперечності різних показників. Недоліками сформованої система відбору суб'єктів кредитування, по якій працює більшість комерційних банків сьогодні, окрім перелічених є також:

а) відсутність механізму наступності. Полягає в тім, що експертом можна тільки стати лише за допомогою нагромадження значного досвіду, передати який практично неможливо через відсутність ефективності методик навчання.

б) проблема підвищення кваліфікації експерта. Це можливо тільки шляхом нагромадження досвіду, як позитивного, так і негативного, а негативний досвід -- це нові проблемні кредити.

в) висока вартість експертизи через участь у ній вищого управлінського персоналу банку.

Література

1. Колесников Л.П. Банковское дело: Учебное пособие / Л. Колесников, Л. Кролевецкая - Москва: Финансы и статистика, 2005. - 423 с.

2. Вітлинський В.В. Кредитний ризик комерційного банку: Навчальний посібник. -- Київ: Товариство «Знання», КОО, 2000. -- 251 с.

3. Лаврушин О.И. Банковское дело: Учебное пособие. - Москва: Банковский научно-консультационный центр, 2003. - 428 с.

4. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика: Навчальний посібник - Київ: Товариство «Знання», КОО, 2000. -- 215 с.

5. Пілецька С.Т. Аналіз банківської діяльності: Курс лекцій - Краматорськ: ДДМА, 2009. - 204 с.

6. Онікієнко С. Банківський кредит як об'єкт оцінки економічної ефективності / С. Онікієнко // Вісник Національного банку України. - 2006. - №12. - с. 30-33.

Размещено на Allbest