Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Національний гірничий університет

Міжгалузевий інститут безперервної освіти

Курсова робота

з дисципліни «Банківські операції»

на тему: «Вдосконалення кредитних операцій комерційного банку»

Виконавець:

Ст. гр. ЕФп-08-2

Мірошник О.О.

Перевірив:

Доцент Крилова О.В.

Дніпропетровськ

2010 р.

Зміст

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

1.1 Законодавча база здійснення кредитних операцій в комерційному банку

1.2 Теоретичні та методичні засади

1.3 Зарубіжний досвід здійснення кредитних операцій в комерційному банку

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз кредитних операцій ВАТ «Український Банк Розвитку та партнерства»

2.1 Загальні відомості про Український Банк Розвитку та Партнерства

2.1 Аналіз кредитних операцій

2.3 Аналіз кредитоспроможності позичальника

Список джерел

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

1.1 Законодавча база здійснення кредитних операцій в комерційному банку

Згідно статті 347 Господарського кодексу України у сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

- строками користування (короткострокові - до одного року, середньострокові - до трьох років, довгострокові - понад три роки);

- способом забезпечення;

- ступенем ризику;

- методами надання;

- строками погашення;

- іншими умовами надання, користування або погашення.

Розглянемо визначення основних форм кредиту.

Банківський кредит -- це основна форма кредиту, який надається комерційними банками у грошовій формі господарським органам у тимчасове користування за оплату на умовах повернення і цільового використання.

Комерційний кредит - це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарчі відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів - зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін.

Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Об'єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій та ін.) майно.

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.

Розглянемо детальніше основні етапи процесу банківського кредитування. Організація кредитних відносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо. Процес кредитування можна умовно поділити на п'ять етапів.

Перший етап. До банку подається заявка (клопотання) на отримання кредиту. На цьому етапі оцінюються сильні й слабкі сторони майбутнього позичальника та об'єкта кредитування. Крім заявки, на прохання банку клієнт подає ряд документів: статутні та інші засновницькі документи, бухгалтерський баланс та фінансовий звіт на останню звітну дату, контракти або копії контрактів, техніко-економічне обґрунтування необхідності кредиту, бізнес-план тощо. Після ознайомлення з документами працівник банку проводить попередню бесіду з майбутнім кредитоодержувачем, що дозволяє з'ясувати важливі деталі щодо умов надання та погашення кредиту і відсотків. На цьому етапі банк приділяє увагу достовірності документів та інформації, на основі яких вирішується питання про надання кредиту.

Другий етап. Передбачає вивчення кредитоспроможності клієнта. При цьому аналіз кредитної заявки клієнта та його кредитоспроможності базується на використанні різних джерел інформації, серед яких:

- матеріали, отримані безпосередньо від позичальника;

- матеріали, що знаходяться в архіві і базі даних самого банку;

- відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників позичальника та інших зовнішніх джерел.

Велике значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував кредит у цьому банку, то в архіві містяться відомості про можливі затримки в погашенні боргу або інші порушення.

Із зовнішніх джерел найважливішими є відомості, отримані з інших банків, які обслуговують даного клієнта, та від його ділових партнерів.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору. Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі і погашення кредиту, забезпечення, рівень відсотка, інші деталі. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою відповідає характеру кредитованого заходу. Розробляється також графік погашення кредиту відповідно до строків оборотності того виду капіталу, на формування якого видається позичка. Після закінчення роботи по структуруванню кредиту кредитний працівник банку переходить до переговорів про укладання кредитного договору з клієнтом. При цьому клієнту надаються пропозиції по умовах майбутньої кредитної угоди. Вони можуть суттєво відрізнятись від тих, що містяться в кредитній заявці. Зближення позицій банку і клієнта та досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів. Після досягнення згоди по всіх питаннях підписується кредитний договір.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та забезпечення нарахування відсотків видача позичок проводиться з окремих позичкових рахунків. Кредит може надаватися одночасно, тобто у повному обсязі, або частинами в строки, обумовлені договором.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

П'ятий етап. Полягає в поверненні кредиту разом з відсотками. У ряді випадків сторони можуть подовжити строк дії кредитного договору (пролонгація), для чого вносяться зміни або доповнення до кредитного договору.

Процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користування позичкою.

Кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитних договорів.

Кредитний договір -- це юридичний документ, що визначає взаємні обов'язки і відповідальність між банком і клієнтом з нагоди одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за угодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позичок, розмір відсотка за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству.

На практиці банки розробляють типові форми кредитних угод, основними положеннями яких є:

1) опис суб'єктів угоди -- визначається, хто позичальник, хто кредитор; якщо кредиторів кілька -- хто провідний кредитор. Важливо визначити юридичні права сторін, що підписують договір;

2) опис умов кредитування -- вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку;

3) зобов'язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити відсотки за користування кредитом;

4) опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода);

5) обмежувальні умови:

а) а) захисні;

б) б) негативні.

Захисні статті - це список дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті -- це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);

6) права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у разі порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит;

7) санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто відшкодовуватиме витрати на вирішення спорів;

8) строк набуття угодою чинності;

9) можливості зміни умов угоди;

10) юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.

Договір укладається на один рік або триваліший строк, якщо клієнт користується кредитами постійно або об'єктом кредитування є основні засоби, або коротший строк при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту.

У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за непогашення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України. У банківській практиці західних країн з розвинутою ринковою економікою популярнішими є такі носії забезпечення кредитів: гарантія або поручительство третьої сторони, переуступка контрактів і дебіторської заборгованості, товарні запаси, Державні документи, рухоме і нерухоме майно, цінні папери, Дорогоцінні метали. Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей -- корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств -- урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

Згідно закону України «Про заставу»:

Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Зміст договору застави.

У договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.

Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

При укладанні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави та оцінка предмета застави відповідно до законодавства.

Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі.

У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна, договору застави космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих об'єктів.

Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави.

Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін.

Норми цієї статті не поширюються на право податкової застави, що регулюється податковим законодавством.

Застава майна клієнта є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення банківського кредиту. Оформляється вона договором про заставу, що підписують обидві сторони. Цей договір підтверджує право кредитора при невиконанні платіжного зобов'язання позичальником отримати переважне задоволення претензій з вартості заставного майна.

Позички, що видаються під заставу майна клієнта або його майнових прав, називаються ломбардними.

Залежно від матеріально-речового змісту предмети застави поділяються на такі групи:

1. Застава майна клієнта:

- товарно-матеріальних цінностей (сировина, матеріали, напівфабрикати, товари і готова продукція, валютні цінності (готівкова валюта), золоті вироби, прикраси, предмети мистецтва, антикваріат тощо);

- цінних паперів, включаючи векселі;

- депозитів, що знаходяться в тому ж банку;

- іпотека (застава нерухомості).

2. Застава майнових прав:

- орендатора;

- автора на винагороду;

- замовника за договором підряду;

- комісіонера за договором комісії.

У той же час, щоб те чи інше майно могло стати предметом застави, необхідна його відповідність критеріям прийнятності та достатності. Критерій прийнятності відображає якісну визначеність предмета застави, критерій достатності -- кількісну. Існують загальні і специфічні вимоги до якісної та кількісної характеристик визначеності предметів застави.

Загальні вимоги до якісної сторони предметів застави, незалежно від їх матеріально-речевого змісту, зводяться до такого:

1) предмети застави (речі та майнові права) повинні належати позичальнику (заставодавцю) або знаходитись в його повному господарчому віданні;

2) предмети застави повинні мати грошову оцінку;

3) предмети застави повинні бути ліквідними, тобто мати здатність до реалізації.

Загальними вимогами до кількісної визначеності предметів застави є перевищення вартості заставного майна суми основних зобов'язань, які має заставодавець стосовно заставодержателя, тобто вартість заставного майна повинна бути більшою за суми позички і відсотків. Специфічні вимоги до якісної та кількісної характеристик предметів застави залежать від виду застави та ступеня ризику, що супроводжує відповідні заставні операції. Прийнятність товарно-матеріальних цінностей для застави визначається двома факторами:

- якість цінностей;

- можливість кредитора здійснювати контроль за їх збереженням.

Критеріями якості товарно-матеріальних цінностей є: швидкість реалізації, відносна стабільність цін, можливість страхування, довготривалість зберігання. Тому продукти, що швидко псуються, як правило, не надаються у заставу. Важливо не лише визначити критерій якості і вибрати відповідно до них цінності, але й забезпечити їх зберігання. Лише в такому разі застава цінностей може бути гарантією повернення кредиту. Позичка видається на 50--90 % вартості застави. Найпоширенішими видами застави є застава товарів в обігу і застава товарів у переробці. У такому разі заставодавець не лише безпосередньо володіє заставними цінностями, але й може їх витрачати. Застава товарів в обігу застосовується в практиці вітчизняних та зарубіжних банків при кредитуванні торговельних організацій, які повинні мати постійний запас цінностей для виставлення їх на продаж. У даному разі предмет застави знаходиться не лише у володінні, але й в розпорядженні і користуванні позичальника. За такого виду застави організація може змінити одні заставні цінності на інші, але умовою використання товарів є обов'язкове їх поновлення в сумі використаних цінностей. Застава товарів в обігу дістала також назву застави з перемінним складом, оскільки між моментом продажу товарів і моментом поновлення товарного запасу можлива невідповідність, заставне зобов'язання не завжди гарантує повернення кредиту. Така гарантія поширюється лише на реально існуючі товарні запаси.

Близька за змістом до застави товарів в обігу застава товарів у переробці. Вона застосовується при кредитуванні промислових підприємств, наприклад тих, що переробляють сільськогосподарську сировину. Особливістю цього виду застави є право позичальника використовувати заставну сировину і матеріали, що включені до предмету застави, у виробництві і заміняти їх на готову продукцію. Причому може допускатися переміщення призначених до переробки цінностей зі складу в цех фабрики чи заводу.

Забезпечення товарними запасами. При цій формі заставою виступають партії сировини, матеріалів, готової продукції. Перевага надається товарам, торгівля якими ведеться на біржі, тобто по яких легко визначити ринкову ціну. Умовою застосування товарних запасів як застави є їх застрахованість. Існує два способи оформлення даного забезпечення: під складські квитанції і під розписки, що підлягають зберіганню. За першого способу заставні товари вилучаються у позичальника і передаються на зберігання складській компанії. Складські квитанції слугують забезпеченням кредиту. Після погашення позички банк виписує ордер на видачу товарів позичальнику. За другого способу товари знаходяться на відповідальному зберіганні у позичальника, однак контроль за ними доручається представникам банку-кредитора або третім особам (наприклад, складській компанії). У такому разі забезпеченням слугують розписки, що підлягають зберіганню.

Найприйнятнішим способом зберігання застави є другий, оскільки перший (під складські квитанції) пов'язаний зі значними витратами, що позначаються на ціні позички. Другий спосіб дозволяє знизити витрати по зберіганню застави, проте збільшує ризик банку. Видача позички під розписки, що підлягають зберіганню, вимагає високої надійності клієнта.

1.2 Теоретичні та методичні засади

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ст. 345 Господарського кодексу України).

Кредитні операції - це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. При цьому мається на увазі саме утримання дій учасників відношення, насамперед банківських робітників.

Кредитні операції банків і кредитних заснувань у першому наближенні діляться на: активні і пасивні. Більш детальна класифікація приведена у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Кредитні операції

Активні операції	Пасивні операції
Кредитування клієнтів. Кредитування інших банків. Депозити в інших банках. Кошти на резервному корсчете в центральному банку. Кошти на коррахунках в інших банках.	Депозити клієнтів. Депозити банків. Кредити банків, у тому числі центрального.

Інакше кажучи, кредитні операції містять у собі: позичкові операції і депозитні операції.

Позичкові операції - це дії робітників банку (кредитних заснувань) по наданню і (або) одержанню кредитів, їхньому поверненню й оплаті відповідних відсотків, а депозитні операції - дії тих же робітників по розміщенню і (або) притягненню до себе внесків, їхньому поверненню й оплаті відсотків, що заподіються.

Основний предмет позичкових операцій - кредит (позичка) як визначена сума грошей, що видається (утворюється), повертається, оплачується, відповідно депозитних операцій - внесок (депозит) як сума грошей і (або) інших цінностей (цінних паперів), що поміщається (застосовується), повертається, у необхідних випадках оплачується.

Ефективність кредитної діяльності банку аналізується за допомогою системи показників:

- дохідність кредитних операцій;

- дохідність активів за рахунок кредитних операцій;

- питома вага доходів від надання кредитів в загальній сумі доходів;

- рентабельність кредитних операцій;

- прибутковість кредитних операцій;

- дохід на одного працівника кредитного відділу.

Дохідність кредитних операцій може бути розрахована за допомогою таких показників:

Дохідність кредитних вкладень -- розраховується діленням доходу від кредитних операцій на середню суму кредитних вкладень за досліджуваний період:

Даний коефіцієнт є універсальним показником, що характеризує ефективність вкладень у кредитні операції і показує, скільки банк отримує доходів з кожної гривні, вкладеної саме в кредитні операції. Його застосування дає змогу зробити порівняльний аналіз ефективності різних видів банківських операцій (операцій з цінними паперами, з валютою, лізингові операції тощо) і оптимізувати напрями використання банківських ресурсів, віддаючи пріоритети найдохіднішим видам діяльності. За умови ідеальної фінансової дисципліни позичальників, коли виконуються всі умови договорів і всі кредити та проценти за ними повертаються повністю, цей коефіцієнт дорівнюватиме середньозваженій процентній ставці за кредитами. Під час розрахунку даного коефіцієнта чисельник береться фактична сума отриманого доходу від процентів за кредитами. Для точнішого розрахунку вона може бути скоригована на суму втрат від списання безнадійних кредитів за аналізований період.

Дохідність активів за рахунок кредитних операцій -- розраховується діленням доходу від кредитних операцій на середню суму активів:

Використання даного коефіцієнта менш поширене, ніж попереднього показника. Він характеризує внесок кредитних операцій у загальну дохідність активів. Різновидом цього показника може бути коефіцієнт, у знаменнику якого замість загальних активів беруться тільки дохідні активи. За високої частки кредитів у загальних активах його значення наближатиметься до значення першого коефіцієнта -- дохідності кредитних вкладень.

Питома вага (частка) доходів від надання кредитів у загальній сумі доходів розраховується діленням доходу від кредитних операцій на загальну суму доходів банку:

Цей коефіцієнт характеризує частку доходів, отриманих банком від надання кредитів у загальних доходах банку від інших активних операцій. Аналізуючи його, доцільно порівняти значення даного показника зі значенням коефіцієнта кредитної активності. Якщо коефіцієнт питомої ваги кредитних доходів вищий коефіцієнта питомої ваги кредитів у дохідних активах, це свідчить про те, що ефективність кредитних операцій вища, ніж ефективність інших банківських операцій.

Рентабельність кредитних операцій може бути проаналізована за допомогою низки показників, які доповнюють один одного. Рентабельність кредитних операцій (Р1) розраховується діленням прибутку від кредитних операцій на витрати, пов'язані із залученням ресурсів та функціонуванням кредитного відділу:

Різновидом показника рентабельності може бути також відношення процентних доходів від кредитів до процентних витрат, пов'язаних із залученням ресурсів.



Цей показник характеризує ефективність обраної політики щодо регулювання співвідношення між ціною ресурсної бази та ціною розміщення ресурсів. Зростання даного коефіцієнта характеризує високу якість менеджменту в банку.

Про ефективність процентної політики може свідчити і зворотний показник -- відношення процентних витрат на залучення ресурсів до процентних доходів від кредитних операцій:

Зниження даного показника є, безумовно, позитивним явищем, проте аналіз слід доповнити оцінкою абсолютної суми прибутку, яка в результаті жорсткої процентної політики не повинна призводити до зменшення обсягу залучених ресурсів та зниження попиту на дорогі кредити.

Прибутковість кредитних операцій розраховується діленням прибутку від кредитних операцій на середні кредитні вкладення:

Даний коефіцієнт показує, скільки отримано прибутку від кредитних операцій на кожну гривню, вкладену в кредитні операції. Зростання показника прибутковості кредитних операцій вищими темпами порівняно зі зростанням показника дохідності кредитних операцій свідчить про підвищення ефективності кредитних вкладень.

Для порівняльного аналізу ефективності роботи працівників кредитних відділів різних банків або філій банку можна розраховувати показник продуктивності праці як відношення доходу від кредитних операцій до середньооблікової чисельності працівників кредитного відділу.

Даний показник не доцільно використовувати для порівняльного аналізу ефективності роботи різних відділів та департаментів у межах одного банку, оскільки продуктивність праці працюючих різних структурних підрозділів буває незіставною, і як правило, залежить не від зусиль конкретних працівників, а від ефективності тих чи інших операцій та ділової активності банку.

Кредитний портфель являє собою сукупність виданих позик, які класифікуються на основі різних критеріїв, пов'язаних з різними чинниками кредитного ризику або зі способами захисту від нього.

Управління кредитним портфелем дає змогу балансувати та стримувати ризик усього портфеля, контролювати ризик, притаманний тим чи іншим ринкам, клієнтам, позиковим інструментам, кредитам та умовам діяльності. Управління кредитними ризиками вимагає систематичного кількісного та якісного аналізу кредитного портфеля та роботи з проблемними кредитами.

Особливу увагу, приділяють якості кредитного портфеля, захищеності його від кредитного ризику. З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників комерційних банків постановою Правління Національного банку України № 279 від 06.07.2000 р. затверджене Положення про порядок розрахунку резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Комерційні банки зобов'язані створювати резерви для відшкодування можливих витрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, у тому числі за наданими депозитами, кредитами іншим банкам, суб'єктами господарювання (овердрафт, ураховані векселі, факторингові операції, фінансовий лізинг), наданими гарантіями та поручительствами.

Резерв використовується на покриття безнадійної заборгованості, яка виникла від кредитної діяльності банку.

Резерв під кредитні ризики розподіляється на резерв під стандартну заборгованість за кредитами та резерв під нестандартну заборгованість за кредитами (кредити під контролем, субстандартні, а також безнадійні, сумнівні кредити).

З метою нарахування резерву й оцінки якості кредитного портфеля комерційні банки здійснюють класифікацію виданих кредитів та оцінку кредитних ризиків з урахуванням таких критеріїв:

- оцінка фінансового стану позичальника;

- погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та відсотків за нею.

Для оцінки фінансового стану позичальника -- юридичної особи використовуються такі показники:

- коефіцієнт абсолютної ліквідності;

- проміжний коефіцієнт покриття (проміжний коефіцієнт ліквідності);

- коефіцієнт загальної ліквідності;

- коефіцієнт автономії;

- коефіцієнт фінансового важеля;

- коефіцієнт маневреності;

- коефіцієнт фінансової стійкості;

- коефіцієнт забезпеченості запасів та витрат;

- обсяг реалізації та прибутку;

- показники прибутковості;

- склад та динаміка дебіторо-кредиторської заборгованості;

- грошові потоки позичальника.

Також мають бути враховані фактори суб'єктивного характеру:

- ефективність управління позичальника;

- ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі;

- наявність державних замовлень та державна підтримка позичальника тощо;

- погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому;

- професіоналізм керівництва.

Оцінювання фінансового стану позичальника -- комерційного банку здійснюється на підставі таких критеріїв (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Критерії оцінки фінансового стану позичальника -- комерційного банку

Під час оцінювання фінансового стану позичальника -- фізичної особи мають бути враховані:

- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан;

- наявність реальної застави;

- вік та здоров'я клієнта;

- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

- інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

- зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспектив його розвитку кредити відносяться до таких категорій (рис. 1.2):

Рис. 1.2. Категорії кредитів за ступенем ризику

Виходячи з погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та відсотків за нею погашення є:

- добрим -- якщо заборгованість за кредитом та відсотки за ним сплачуються в установлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;

- слабким -- якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять не більше 90 днів, чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо відсотки сплачуються;

- недостатнім -- якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом понад 90 днів та відсотки не сплачуються.

Відповідно до перелічених критеріїв кредитний портфель банків класифікується за такими групами (таблиця 1.2):

Таблиця 1.2

Класифікація кредитних портфелів виходячи з погашення позичальником кредитної заборгованості

Погашення заборгованості, фінансовий стан (клас)	Обслуговування боргу позичальником
	добре	слабке	незадовільне
А	стандартна	під контролем	субстандартна
Б	стандартна	субстандартна	субстандартна
В	субстандартна	субстандартна	сумнівна
Г	сумнівна	сумнівна	безнадійна
Д	сумнівна	безнадійна	безнадійна

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв щодо кожної групи кредитів.

Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют.

Таблиця 1.3

Рівень резерву, в залежності від групи кредитів

Групи кредитів	Рівень резерву (ступінь ризику), %
стандартні	1
під контролем	5
субстандартні	20
сумнівні	50
безнадійні	100

Комерційний банк формує резерв під стандартну заборгованість за кредитами щоквартально.

Під нестандартну заборгованість за кредитами, віднесеними до категорії «під контролем», «субстандартні», «безнадійні», комерційний банк формує резерв у повному обсязі також щоквартально.

Таким чином, існує структура кредитного портфелю за групами ризику в залежності від ступеня ризику позики або ступеня надійності клієнта.

Аналіз галузевої структури кредитів дає змогу визначити галузеву диверсифікацію кредитів порівняно з попередньою звітною датою. Для цього розраховується питома вага вкладених в окремі галузі позик у цілому за короткостроковими та довгостроковими позиками, а також у динаміці. Галузева диверсифікація кредитних вкладень повинна сприяти розвитку пріоритетних галузей народного господарства.

Структурний аналіз проводиться для визначення надмірної концентрації кредитних операцій в одному сегменті, що підвищує ступінь кредитного ризику. Проте надмірна диверсифікація кредитного портфеля створює певні труднощі в управлінні позиковими операціями та може стати причиною банкрутства банку, тому зарубіжні комерційні банки визначають для себе межі вкладення ресурсів у певний сегмент, тобто застосовують метод лімітування. Ці межі враховують у своїй діяльності кредитний комітет та керівники вищого рівня.

За строком використання позики поділяються на:

- строкові;

- безстрокові (до запитання).

Строкові -- це позики надані на визначений у договорі термін. У свою чергу вони бувають короткострокові (терміном до одного року), середньострокові (терміном від одного до трьох років), довгострокові (терміном понад три роки). Строк кредиту, а також проценти за користування ним (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) визначаються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позикового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та процентів за користування ним.

Короткострокові кредити можуть надаватися банком у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді. Аналізуючи структуру короткострокових кредитів, потрібно виділяти такі групи кредитів:

- до 1 місяця;

- від 1 до 3 місяців;

- від 3 до 6 місяців;

- від 6 місяців до 1 року.

Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. У свою чергу, вони поділяються на:

- кредити зі строком від 1 до 2 років;

- кредити зі строком використання понад 2 роки.

Довгострокові кредити можуть надаватися для формування основних фондів, об'єктом кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше, і видаються строком понад три роки.

Слід відзначити, що у плані рахунків банку є лише рахунки для короткострокових та довгострокових кредитів, а середньострокові відносять до групи довгострокових кредитів.

Кредити до запитання (безстрокові) -- це кредити, які видаються на невизначений термін і які на вимогу кредитодавця мають бути погашені у визначений ним час. Якщо кредитодавець не вимагає повернення, то кредит погашається позичальником у строк, визначений самостійно.

За фінансовою дисципліною позичальника виділяють такі групи кредитів:

- стандартні;

- пролонговані;

- прострочені;

- безнадійні.

Стандартні -- це кредити, за якими проценти та сума основного боргу сплачуються вчасно, без прострочки платежу.

Пролонговані, або відстрочені, кредити -- це кредити стосовно яких на основі клопотання позичальника строки погашення були перенесені на більш пізній термін.

Прострочені кредити -- це кредити, щодо яких строк погашення, установлений кредитним договором, минув, а позикові кошти не повернені позичальником.

При аналізі кредитного портфеля в розрізі строків використання необхідно особливу увагу звернути на питому вагу прострочених та пролонгованих позик.

Залежно від виду позичальника (за формами власності) кредити можна поділити на такі групи:

- кредити юридичним особам державної форми власності;

- кредити юридичним особам змішаної форми власності (акціонерні товариства та інші з державною участю);

- юридичним особам з недержавною формою власності.

У тому числі:

- акціонерним товариствам;

- приватним підприємствам;

- кооперативним підприємствам;

- спільним підприємствам тощо;

- фізичним особам;

- міжбанківські кредити.

Аналізуючи кредитний портфель з цього погляду, особливу увагу приділяють питомій вазі міжбанківських кредитів у загальному обсязі. При цьому зростання даного коефіцієнта вважається позитивним явищем, оскільки означає зменшення ризику, але, як правило, міжбанківські кредити є менш прибутковими.

Одним із заходів контролю за кредитним ризиком є забезпечення кредитів. Забезпечення -- це запасний метод отримання невиплаченого боргу (основної суми та процентів) у разі неплатоспроможності позичальника.

Залежно від наявності і характеру забезпечення виділяють:

- забезпечені (ломбардні) позики;

- незабезпечені (бланкові) позики.

Основна частина банківських кредитів видається під забезпечення, що є одним з принципів банківського кредитування.

Формами забезпечення зобов'язань щодо повернення кредиту можуть бути:

- застава майна позичальника;

- гарантія або поручительство;

- договір страхування кредитів;

- товарні документи;

- цінні папери;

- поліси страхування життя;

- передання на користь банку контрактів;

- вимог та рахунків позичальників третій особі; дорогоцінні метали тощо.

Аналізуючи структуру кредитного портфеля в цьому напрямі, особливу увагу треба звернути на питому вагу незабезпечених позик у загальних позиках.

Аналіз можна продовжувати в напрямі більш глибокого вивчення структури за видами забезпечення (застава майна позичальника, гарантія або поручительство, договір страхування тощо), або за іншими класифікаційними ознаками (за методами надання позик, способами їх погашення, за цілями кредитування тощо).

Після вивчення структури кредитних вкладень їх слід проаналізувати з якісної сторони, а саме: з погляду ступеня кредитного ризику, рівня забезпеченості кредитів та ефективності кредитної діяльності в цілому.

1.3 Зарубіжний досвід здійснення кредитних операцій в комерційному банку

Кредитні установи не є винаходом сучасності. Упродовж тривалого історичного періоду, часто протягом сторіч, вони розвивалися в усіх країнах, формуючи ту чи іншу національну кредитну систему, головною ланкою якої є банківська система. Від її функціонування багато в чому залежить стабільність усієї економіки.

Еволюція розвитку кредитних систем довела необхідність ефективного нагляду за діяльністю банків. Завдання наглядового органу полягає у гарантуванні безпеки і надійного функціонування банків. Для цього вони повинні мати у своєму розпорядженні адекватні капітали і резерви, необхідні для покриття ризиків, що виникають у процесі виконання банківських операцій. Витрати на проведення банківського нагляду великі, але, як засвідчила практика, збитки, що їх можна зазнати, коли немає нагляду, виявляються незрівняно більшими.

Інтернаціоналізація банківської справи та об'єктивний процес зміцнення взаємовідносин між банками різних країн світу обумовили активізацію діяльності Базельського комітету з питань регулювання діяльності банків стосовно визначення меж проведення ефективного банківського нагляду. До складу комітету входять Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція та Люксембург. Комітетом розроблено і затверджено Ключові принципи ефективного банківського нагляду, які покликані стати орієнтирами для наглядових органів усіх країн світу.

У процесі розроблення принципів ураховувалися такі засади:

- основна мета нагляду полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність фінансової системи і довіру до неї вкладників та інших кредиторів;

Для ефективного виконання своїх обов'язків наглядовий орган повинен мати операційну незалежність, кошти, повноваження отримувати від банків інформацію, право примусового виконання своїх рішень; наглядовий орган повинен розуміти характер ділової активності банків і вживати заходів щодо забезпечення ними адекватного управління ризиками;

- орган нагляду мусить стежити за тим, щоб банки мали у своєму розпорядженні ресурси, необхідні для покриття ризиків достатній обсяг капіталу, надійний менеджмент, систему бухгалтерської звітності та внутрішнього контролю;

- тісне співробітництво наглядових органів різних країн об'єктивною необхідністю.

Базельський комітет з питань регулювання діяльності банків вважає, що дотримання кожною країною розроблених принципів та засад сприятиме зміцненню фінансової стабільності у національному та міжнародному масштабах. Комітет наполягає в оновленні форм і методів законодавчого регулювання діяльності суб'єктів на ринку фінансових послуг. Насамперед це стосується банківських установ, оскільки саме їм належить провідна роль у забезпеченні ефективної мобілізації фінансових ресурсів для її подальшого перерозподілу.

Однією з основних тенденцій у цьому аспекті є посилення нагляду за результатами діяльності фінансово-кредитних установ, а також виокремлення банківського законодавства у самостійні галузь банківського права.

У кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів контролю за роботою банків. У багатьох країнах у проведенні нагляду і контролю за діяльністю банків беруть участь не тільки центральні банки, а й спеціально створені для цього державні органи (табл. 1.4).

Таблиця 1.4

Контроль офіційних органів за діяльністю банків

Країна	Основні органи контролю	Ревізії на місцях	Звіти про фінансовий стан
Німеччина	Федеральне відомство контролю над банками (при МФ)	Раз на рік незалежними аудиторськими фірмами за дорученням бюро	Річний та щомісячний звіт про фінансовий стан і річний, квартальний та щомісячний звіти про великі позики.
Франція	Національна кредитна рада; Банківська комісія; Комітет кредитних установ; Комісія з питань регулювання банківської діяльності;	Раз на рік або на два роки Банківською комісією (з допомогою працівників Банку Франції)	Повні звіти - раз на півроку, скорочені - щомісяця, регулярні звіти про великі кредити
Японія	Бюро банків при МФ Банк Японії	Раз на 2 - 3 роки	Річний баланс про фінансовий стан, звіт про доходи - раз на півроку.
Великобританія	Банк Англії Агенція фінансових послуг	Щорічно приватними аудиторськими фірмами	Річний баланс, звіт про деякі операції негайно після їх завершення.
США	ФРС Контролер грошового обігу ФКСД 50 банківських департаментів штатів	Раз на 1 - 2 роки	Повні квартальні звіти про фінансовий стан та доходи.

Так, у Великобританії, яка має найстарішу у світі банківську систему (їй понад 300 років) до 1979 р. не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль за ними має прихований та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії і розвивалися на основі простих, розумних та практичних принципів.

Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства й жорсткого контролю над злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Наприкінці 70-х років XX ст. ситуація змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно з законом 1979 р. було введено обов'язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 р. визначив правила надання великих позик, порядок банківських зливань тощо.

За новою редакцією закону Великобританії з питань регулювання ринку фінансових послуг "Financial Service and Markets Bills" (липень 1998 p.) було створено спеціальний орган контролю за діяльністю посередників на ринку фінансових послуг - "Financial Services Authority" (FSA). До компетенції цього органу належать: забезпечення довіри до фінансового ринку на основі контролю Діяльності його учасників, захист прав інвесторів, забезпечення відкритості ринку для громадськості, попередження можливих фінансових злочинів. Нині деякі питання контролю за діяльністю банків (у частині довгострокових кредитних та інвестиційних операцій ) від Банку Англії перейшли до названої агенції.

У США протягом багатьох років складалася розгалужена бюрократична система контролю за діяльністю депозитних установ як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальні принципи, на яких будується система банківського регулювання у США:

- забезпечення стабільності та запобігання краху банків;

- обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю над грошовим ринком.

На діяльність американських банків, крім спеціальних органів контролю за їхньою діяльністю, впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції (злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торговельної палати (обслуговування споживачів) та ін.

Є також неурядові органи контролю за діяльністю окремих груп кредитних установ (наприклад, Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та ін.).

У західноєвропейських країнах система контролю має більш чітку та централізовану структуру. Так, у Німеччині правовою основою регулювання банківської діяльності є "Закон про банки Федеральної республіки Німеччини" та "Закон про Дойче Бундес банк" (1957 p.). Практично контроль за операційною діяльністю здійснює спеціальний орган - Федеральне відомство з контролю над банками. Основні принципи контролю визначено спеціальним декретом цього відомства й узгоджено з центральним банком. Це відомство надає ліцензії, установлює обов'язкові вимоги до банків, стежить за виконанням законів. Воно може запитувати будь-яку інформацію, проводити ревізії, перевірки тощо. Банки зобов'язані надавати місячні та річні баланси.

У Франції нагляд за банками здійснюють кілька комітетів та комісій. Частину з них очолює керуючий Банком Франції, інші - міністр фінансів.

Нові тенденції у питанні нагляду за діяльністю банків пов'язані із створенням Європейського центрального банку (ЄЦБ) як єдиного центру, що може емітувати євро і контролювати його пропозицію. ЄЦБ розташований у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), виконує усі функції, які притаманні центральному банку і які поширюються на зону євро. Безперечно, перспективи євро тісно пов'язані з успіхом монетарної політики Європейського центрального банку та зі ступенем довіри до нього.

ЄЦБ разом із національними центральними банками країн-членів утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ).

Якщо ЄЦБ відповідає за рішення з питань монетарної політики в Євросоюзі, то національні центральні банки виконують рішення з питань монетарної політики ЄЦБ та здійснюють емісію.

Грошово-кредитна політика є складовою загальноекономічної політики з межах Європейського союзу.

Раз на рік Рада міністрів фінансів країн - членів ЄС визначає основні напрями економічної політики Союзу. Вона також здійснює нагляд за політикою різних гілок влади щодо її відповідності схваленим основним напрямам. Рада правління ЄЦБ як колегіальний орган є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів фінансів країн - членів ЄС.

Грошово-кредитна політика ЄСЦБ - важливий орієнтир для визначення основних напрямів економічного розвитку кожної з країн ЄМС та процедур нагляду і контролю за їх реалізацією. На практиці взаємодія між різними гілками влади - монетарної (яку уособлює центральний банк) і виконавчої (яку уособлює уряд) - здійснюється через участь члена або представника уряду в засіданнях керівних органів центрального банку, який є відповідальним за прийняття рішень.

Складність місії ЄЦБ полягає в тому, що йому доводиться взаємодіяти з 11 незалежними органами фіскальної влади, які мають різні бюджетні цілі. А це унеможливлює традиційне балансування монетарної та фіскальної політики. Грошово-кредитна політика нової структури не має аналогій, тож попередній досвід є малопридатним. ЄЦБ змушений усе починати заново, накопичуючи базу знань про характер реакції реальної економіки на його грошово-кредитну політику.

Головною метою монетарної політики ЄЦБ є забезпечення цінової стабільності та сприяння економічній політиці Євросоюзу. Критерієм цінової стабільності й кінцевою метою монетарної політики є рівень гармонізованого індексу споживчих цін нижче за 2% річних. Проміжною метою монетарної політики визначено річну процентну зміну грошової маси МЗ у межах 4,5%. Щоб забезпечити досягнення проміжної та кінцевої мети монетарної політики, ЄЦБ використовує три групи спеціальних Інструментів.

Перша група - процентні ставки, які оголошуються ЄЦБ для проведення власних операцій з комерційними банками.

Друга група - проведення різних видів кредитно-депозитних операцій на відкритому ринку з комерційними банками для підтримання їх ліквідності.

Третя група - рівень обов'язкових резервів комерційних: банків та контроль за його дотриманням. Обов'язкове резервування встановлене ЄЦБ на рівні 2% від обсягу залучених депозитів терміном до двох років. За залишки на рахунку обов'язкових резервів сплачуються відсотки.

Головним позитивним результатом монетарної політики для членів Єврозони стало досягнення цілей цього етапу інтеграції, створення більш рівних можливостей для співробітництва та розвитку конкуренції всередині Єврозони і підвищення загальної ваги країн Євросоюзу у світі.

Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникли на ранніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування з участю державної влади відбулися ще в 1829 р. у США Ці спроби успіху тоді не мали.

Наприкінці XIX ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи.

Вирішальне значення мало введення федеральної системі страхування депозитів у США в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. У США існує багато тисяч дрібних та середніх банків, порівняно з європейськими країнами для них була характерна більш пізня централізація банкнотної емісії, а також спостерігалися численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умовах світової економічної кризи мало визначальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.