Основною економічною функцією банків є кредитування їх клієнтів. Від того, наскільки добре банки реалізують свої кредитні функції, багато в чому залежить економічний стан регіонів, що ними обслуговуються. Банківські кредити сприяють появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об'єктів соціального та культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність.

Кредити становлять близько 50% всіх активів банку і забезпечують 2/3 усіх доходів. Вони є найбільш прибутковою, але й найбільш ризиковою частиною банківських активів. Теорія портфеля пропонує розглядати не кожну окрему позику, а сукупність усіх кредитів з їх взаємовпливом та взаємозалежністю.

Кредитний портфель - це сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку [23]. Розмір кредитного портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова частина активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний рівень ризику.

Організація кредитних відносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо.

Ефективність кредитної діяльності комерційного банку безпосередньо залежить від того, наскільки якісно здійснена структуризація процесу банківського кредитування, наскільки чітко визначені завдання основних етапів цього процесу та функції працівників, що відповідають за проведення кредитних операцій [27].

Цей процес складається з певних етапів, кожний з яких забезпечує розв'язання локального завдання, і разом - головна мета позичкових операцій - це їх надійність і прибутковість для банку.

Основна робота з організації кредитного процесу в банку може проходити такими етапами [35]:

1) формування портфеля кредитних заявок;

2) проведення переговорів із потенційним клієнтом;

3) прийняття рішення про доцільність надання кредиту;

4) оформлення кредитної справи;

5) робота з клієнтом після отримання ним позики;

6) повернення кредиту з процентами і закриття кредитні справи.

До першого етапу входять: збір інформації щодо попиту на кредит, її аналіз та попередній відбір заявок. При цьому має дотримуватися основний принцип: вся інформація про потенційних позичальників, що надходить до банку, повинна письмово фіксуватися кредитними працівниками.

На другому етапі головна мета банку - кінцеве визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта з метою укладення кредитної угоди на найбільш вигідних для банку умовах.

На третьому етапі банк здійснює підготовку до укладання кредитної угоди. Третій етап можливий лише за умови позитивного закінчення другого етапу, тобто оцінки кредитоспроможності та ризику.

Правильне визначення виду кредиту має важливе значення для обґрунтування реальних джерел погашення позички. Якщо кредит надається на формування обігового капіталу клієнта і належить до короткострокових, то джерелом його погашення будуть поточні грошові надходження, які надійдуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковим і повинен бути повернений за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого проекту.

Важливе значення у структуруванні позички має правильно визначена сума кредиту. Заниження її може призвести до порушення строків повернення, оскільки об'єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а завищення спричинить нецільове використання надлишкових коштів, отриманих у банку, що буде сприяти поширенню проблем при розрахунках із банком.

При визначенні основних параметрів кредиту заслуговують на увагу і такі, як порядок надання та погашення кредиту, встановлення плати за кредит.

На четвертому етапі банк по закінченні роботи із структурування позички приступає до переговорів з клієнтом про укладання договору [27].

Видача кредиту може здійснюватися одноразово або частинами у строки, визначені у кредитній угоді.

Зараховуватися кредит може на поточний рахунок клієнта або перераховуватися на рахунки господарюючих партнерів позичальника, може використовуватися також в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді, наприклад, шляхом одержання готівки. У більшості варіантів позичка при її наданні зараховується на поточний рахунок позичальника.

При споживчому кредиті видача його здійснюється готівкою або в безготівковій формі шляхом зарахування на кредитну картку, при наданні кредиту на капітальні затрати (на будівництво житла тощо) - видача здійснюється в безготівковому порядку.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу операційному відділу установи банку.

Повернення кредиту здійснюється за ініціативою клієнта, тобто позичальника, на підставі його платіжних доручень, або на підставі оголошень внесення готівки.

Якщо в день повернення позички клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову заборгованість у пролонговану або прострочену.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин, і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У кредитній угоді передбачаються також, як правило, окремі форс-мажорні обставини, які дають гарантії банку і клієнту на випадок втрат внаслідок незалежних від них обставин.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпечення нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на окремих позичкових рахунках.

На п'ятому етапі банк проводить роботу з клієнтом вже після отримання ним позики. Банк вживає заходів щодо реалізації контролю за фінансовим станом позичальника, цільовим використанням позики, проведенням грошових потоків клієнта через банк-кредитор, здійснює перевірки наявності, стану та вартості заставленого майна.

Шостий етап - остаточне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та закриття кредитної справи [9].

Таким чином, неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи загалом.

Головною метою при формуванні кредитного портфелю банку є забезпечення максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля, а також від рівня відсоткових ставок за кредитами [50].

Обсяг і структура кредитного портфеля банку визначаються такими чинниками:

офіційна кредитна політика банку;

правила регулювання банківської діяльності;

величина капіталу банку;

досвід і кваліфікація менеджерів;

рівень дохідності різних напрямів розміщення коштів [27].

При аналізі кредитного портфелю з точки зору доходності розраховуються такі коефіцієнти (див. рисунок 1.2) [14]:

ефективність кредитних операцій;

дохідність кредитних операцій;

частка доходів кредитних операцій;

рентабельність кредитних операцій.

Рисунок 1.2 - Аналіз кредитного портфеля з точки зору доходності

Якість кредитного портфеля суттєво впливає на рівень ризикованості та надійності банку, тому саме кредитна діяльність підлягає регулюванню органами нагляду в багатьох країнах. Встановлені обмеження та нормативи, а також правила регулювання банківської діяльності відіграють важливу роль у процесі формування кредитного портфеля.

Величина капіталу банку великою мірою впливає на загальний обсяг залучених і запозичених коштів, а отже, і на розмір кредитних ресурсів. Національним банком України нормативи, пов'язані з кредитуванням, розраховуються у відношенні до капіталу банку. Отже, величина капіталу банку визначає обсяг і структуру його кредитного портфеля.

Аналіз кредитного портфеля та класифікація кредитних операцій (валового кредитного ризику) здійснюється за такими критеріями:

оцінка фінансового стану позичальника;

стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом і відсотків за ним у розрізі кожної окремої заборгованості та спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг;

рівень забезпечення кредитної операції.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно згідно з його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника з урахуванням вимог НБУ.

Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі - не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків - не рідше ніж один раз на місяць.

Аналіз кредитного портфеля банку з точки зору кредитного ризику наведено на рисунку 1.3 [14].

Виходячи із рисунку 1.3 видно, що коефіцієнт збитковості основних позик, коефіцієнт неоплачених кредитів, середній коефіцієнт позик, коефіцієнт покриття класифікаційних позик та інші є основними показниками при аналізі кредитного портфеля з точки зору кредитного ризику.

Рисунку 1.3 - Аналіз кредитного портфеля з точки зору кредитного ризику

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи - комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції.

Також мають бути враховані фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі, погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому, професіоналізм керівництва [34].

Нормативні показники оцінки кредитоспроможності позичальника визначено в Положенні Національного банку України "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків". Водночас НБУ не забороняє банкам України самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків і належного контролю за ними.

Банки можуть використовувати й зарубіжні методи і моделі оцінки кредитоспроможності позичальників, які базуються на комплексному застосуванні кількісних і якісних показників, а саме:

1) класифікаційні (статистичні), до котрих належать бальні системи оцінки (рейтингові методики, кредитний скоринг (credit scoring) і моделі прогнозування банкрутств, засновані на статистичних методах (MDA - Multiple Discriminate Analysis) - множинний дискримінантний аналіз, "модель Зета" (Zeta model), модель нагляду за позиками Чессера, система показників Бівера, модель CART (Classification and Regression Trees);

2) моделі комплексного аналізу (на основі "напівемпіричних" методологій, тобто засновані на експертних оцінках аналізу економічної доцільності надання кредиту: "правила 6 С", CAMPARI, PARTS, PARSER тощо) [27].

Аналіз кредитного портфеля з точки зору захищеності від можливих витрат наведено на рисунку 1.4 [14].

Отже, на рисунку 1.4 зображено основні коефіцієнти, що розраховуються при аналізі кредитного портфелю з точки зору захищеності від можливих втрат.

Вищенаведені коефіцієнти використовуються при традиційному підході до управління кредитним портфелем.

При нетрадиційному підході до управління кредитним портфелем використовуються більш складні методи, що базуються на більш глибокому статистичному аналізі даних та методиках розподілу ризиків.

Рисунок 1.4 - Аналіз кредитного портфеля з точки зору захищеності від можливих витрат

Портфельні теорії - це теорії, які призначенні допомогти інвестору сформувати інвестиційний портфель так, щоб його доходність була найбільшою, а ризик найменшим [24].

Сучасна портфельна теорія була започаткована відомим економістом Гаррі Марковіцем. Марковіц вперше формалізував співвідношення між ризиком і доходністю. Послідовником Марковіца був Вільям Шарп, який доповнив та розширив теорію Марковіца [28]. Зокрема, він запропонував використовувати коефіцієнти "альфа" та "бета". Ефективний портфель, згідно з цими моделями, це такий портфель, який:

забезпечує максимальну доходність при заданому рівні ризику;

забезпечує мінімальний ризик при певному рівні доходності.

Далі теорію портфеля розвивали такі вчені як Джеймс Тобін, Джеймс Лінтнер, Фішер Блек та інші відомі науковці.

Модель Марковіца з формування портфеля як комбінації можливих інвестицій можна сформулювати так: слід знайти такі пропорції розподілу інвестицій (коштів) між наявними фінансовими активами, щоб за передбачуваної (прийнятної) очікуваної дохідності ризик портфеля як стандартне відхилення дохідності виявився для інвестора прийнятним (мінімальним). За певного рівня ризику інвестори віддають перевагу більшій дохідності, а за заданого рівня очікуваної дохідності - перевагу меншому ризику.

У межах портфельної теорії особливе прикладне значення має, зокрема, запропонована В. Шарпом модель ув'язування дохідності цінних паперів і систематичного бета-ризику (Сapitfl Asset Pricing Model - CАРМ, або модель оцінювання капітальних активів - МОКА).

Заслуговують на увагу головні припущення цієї моделі:

інвестори оцінюють ефективність інвестиційних рішень за двома параметрами - очікуваною (середньою) дохідністю та рівнем ризику, вимірюваного як бета-коефіцієнт;

існує безризикова ставка доходу, однакова як для кредитів, так і для інвестицій;

можливості з безризикованого кредитування й інвестування необмежені, натомість активи нескінченно подільні, тобто існує можливість придбання та продажу активів у будь-якому обсязі;

відсутні податки й операційні витрати, існують необмежені можливості коротких продажів (запозичені активи із зобов'язанням повернення);

усі інвестори не схильні до ризику, й інвестують у ризикованіші активи лише заради більших очікуваних доходів (премії за ризик);

усі інвестори однаковою мірою поінформовані стосовно очікуваної дохідності й ризику інвестицій і характеризуються однаковими очікуваннями щодо майбутнього;

фінансові ринки конкурентні, а горизонт прийняття рішень однаковий для всіх інвесторів.

Модель Шарпа, як і модель Марковіца, застосовують лише для умов стабільного і прогнозованого ринку. У країнах з ринками у фазі становлення, до яких належить Україна, практичне використання цих моделей ускладнено. За нестабільного ринку достатньо ефективно впроваджують модель "Квази-Шарп" [5]. Її доцільно використовувати за обмеженої кількості фінансових активів окремого ринкового сегмента з однієї або кількох галузей.

На думку фахівців, модель "Квазі-Шарп" уможливлює підтримування оптимальної структури наявного портфеля. Суттєвий недолік цієї моделі в тому, що вона орієнтована на ізольоване розглядання певного сегмента ринку без врахування загальних тенденцій і зрушень.

Утім, модель Шарпа теж має недоліки, зокрема, не враховує мінливість безризикової ставки доходу.

Отже, нетрадиційні підходи до управління кредитним портфелем комерційного банку не можуть на сьогоднішній день ефективно використовуватися оскільки:

через нерозвиненість окремих кредитних механізмів банки не можуть забезпечити достатньою мірою диверсифікацію активів;

в сучасних умовах неможливо нехтувати мінливістю безризикової ставки доходу;

сучасній українській економіці характерна значна мінливість, слабка прогнозованість, тому, використання моделі, яка орієнтована на ізольоване розглядання певного сегмента ринку без врахування загальних тенденцій і зрушень, було б малоефективним.

Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комерційного банку.

Згідно з Постановою НБУ "Про порядок, формування і використання резерву для покриття можливих збитків по кредитним операціям комерційних банків" №279 від 06.07.2000 р. [41] кредитний портфель комерційного банку класифікується за такими критеріями:

1) залежно від фінансового стану позичальника;

2) якості погашення заборгованості по позичках і сплати процентів по них.

Залежно від фінансового стану позичальники поділяються на п'ять класів: А, Б, В, Г і Д.

Якість погашення боргу поділяється на три групи: добре, слабке, недостатнє.

Залежно від цих критеріїв кредити класифікують як: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.

Досвід роботи ряду банків свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель зі структурою, в якій консолідована заборгованість по позичках розподіляється так:

стандартні - 22%;

під контролем - 38%;

субстандартні - 30%;

сумнівні - 5%;

безнадійні - 5%.

Велика увага повинна приділятися прогнозуванню проблемних кредитів ще на стадіях аналізу кредитної заяви та її виконання. Банківська практика сформувала наступні 25 "сигнальних ракет", що допомагають у кредитному процесі виявити потенційно проблемні кредити [52].

Сигнали з історії позичальника:

недавня фінансова неспроможність позичальника;

розходження та протиріччя в інформації про позичальника.

Сигнали стосовно керівництва та управління позичальника:

позичальник шукає партнера, на чиї зв'язки він міг би розраховувати;

невисокі моральні якості керівника;

боротьба за владу в керівництві серед партнерів, між членами сім'ї-володарями компанії;

часті зміни в керівництві;

неврівноважений характер керівника;

прагнення керівництва позичальника прискорити кредитний процес, "натиснути" на кредитного працівника.

Сигнали, що відображають виробничу діяльність позичальника:

коло постачальників та покупців позичальника недиверсифіковано;

ослаблений контроль позичальника за своїми дебіторами;

позичальник відноситься до тієї галузі, що в даний момент потерпає від проблем;

спрощене ведення балансу, тобто активи та пасиви не деталізуються за статтями.

Сигнали, що відносяться до організації кредитування:

позичальник не має чіткого уявлення про мету, на яку просить кредит;

у позичальника немає ясної програми погашення позики;

відсутність резервних джерел погашення кредиту;

позичальник не має матеріального забезпечення своєї мети, на яку надається кредит.

Сигнали, що фіксують відхилення від встановлених норм:

порушення в періодичності подання позичальником звітних даних про свою господарську діяльність;

відхилення від норми порядку ведення банківських рахунків (порушення в системі овердрафту тощо);

перегляд умов кредитування;

зміни в схемі погашення кредиту; прохання про пролонгацію позики;

відхилення показників господарсько-фінансової діяльності компанії-позичальника від планових або очікуваних; відхилення в системі обліку і контролю позичальника.

Сукупність даних сигналів насторожують банк і допомагають запобігти простроченим кредитам або виявити їх виникнення.

Але дослідження теоретичних засад організації обліку і аналізу кредитних операцій банку неможливе без оцінки практичної складової даного процесу, а тому розділ 2 присвячений питанням обліку кредитних операцій ПАТ "Промінвестбанк".

2. Методичні підходи до обліку кредитних операцій банку

2.1 Загальна характеристика діяльності ПАТ "Промінвестбанк"