Управління кредитними ризиками в комерційних банках

Вивчаючи ситуацію, яка склалася в АКБ “Укрсоцбанк” в кредитній сфері діяльності банку, можемо зробити висновок, що більшість кредитів, які були видані банком надавались позичальникам, які мають давні відносини з банком і зарекомендували себе протягом цього часу акуратними боржниками, які своєчасно і в повному обсязі виконують прийняті на себе перед банком зобов'язання.

В умовах катастрофічного падіння платіжної дисципліни це питання дуже часто є основним на завершальній стадії прийняття рішення про кредитування. Тому дуже вагомим фактором, який привертає увагу при оцінці ступеню кредитного ризику, який пов'язаний з тією чи іншою кредитною пропозицією, і є водночас дуже важливим моментом, який забезпечує безпеку банківських інтересів, є репутація позичальника, його кредитна історія і, взагалі, уявлення про нього як про ділову одиницю.

Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом, у сфері як кредитних, так і некредитних відносин. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики.

Створення та ведення ККІ має стати для банку одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складовими частинами загальнодержавної системи контролю за кредитами.

В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Але складність цього завдання як організаційна, так і технічна, не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення.

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредитних менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навичок збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу прийняття рішень про надання позичок, проведений у кредитних відділах комерційних банків України, показав, що у своїх судженнях про кредитоспроможність банківські працівники покладаються здебільшого на суб'єктивні оцінки, свою інтуїцію та особисті зв'язки з клієнтурою.

Кредитний менеджер повинен завжди пам'ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта, як такий.

Найбільш ефективним методом захисту від кредитного ризику є отримання його достатнього забезпечення по наданим кредитам. В цьому випадку практично повністю забезпечується покриття збитків банку у випадку неплатоспроможності позичальника. при цьому розмір забезпечення позики повинен покривати не тільки суму наданого кредиту, але й суму процентів по ньому.

Для зменшення ризику позик підприємствам, платоспроможність яких нижче першого класу, банки вимагають від клієнтів забезпечення позик як додаткової гарантії погашення. В якості забезпечення кредиту можуть виступати різноманітні види майна клієнта чи зобов'язання третьої сторони. Однак використання забезпечення кредиту не гарантує його повернення, але дозволяє зменшити ризик.

Майно чи зобов'язання, які приймаються в якості забезпечення повернення кредиту, повинні задовольняти наступним вимогам:

- висока ліквідність активів (ТМЦ, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб), тобто можливість їх конвертованості в гроші;

- можливість довготривалого зберігання;

- стабільність цін на закладене майно;

- низькі витрати по зберіганню та реалізації майна.

В залежності від того, на скільки закладене майно відповідає цим вимогам, змінюється характер наданої позики. Розмір позики під забезпечення майном встановлюється в процентах до ринкової вартості застави на момент укладання кредитної угоди. Перевищення ціни застави над сумою кредиту служить для компенсації можливих втрат банку.

До основних видів забезпечення, які практикують в тій чи іншій мірі відносяться наступні:

- гарантії та порука;

- різноманітні види застав;

- переуступка вимог та рахунків третім особам;

- страхування кредитних ризиків.

Таким чином, в умовах формування ринкових відносин та недостатньо стабільній правовій базі, комерційним банкам України належить акцентувати увагу при наданні позик на забезпеченність та гарантію повернення кредиту. В АКБ “Укрсоцбанк” однією з найбільш поширених форм забезпечення повернення кредиту є застава майна клієнта. Застава майна, як правило, оформляється договором застави, який дає банку формальне право у випадку непогашення позики реалізувати прийняте у заставу майно і направити виручку від реалізації на погашення заборгованості.

Розглянемо методи управління проблемними кредитами.

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів.

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведені один чи кілька платежів, значно знизилась ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дозволяють банку мати сумнів щодо повернення позики.

Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і тому головне питання полягає у встановленні допустимого для банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик.

Завдання менеджменту при управлінні проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними опереціями банку з допомогою відповідних методів управління.

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна банку шкода значно більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість просрочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, винекнення проблем з платоспроможностю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов'язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Таким чином, вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

Розділ 3. Основні напрямки удосконалення діяльності банку в сфері управління кредитними ризиками

3.1 Проблеми управління кредитними ризиками та шляхи їх розв'язання

Рівень конкретного ризику банку, пов'язаний з тією чи іншою подією, постійно змінюється, що відбувається внаслідок динамічного характеру зовнішнього оточення банків, впливу зовнішнього середовища. Це змушує банк постійно уточнювати своє місце і оцінку ризику своєї діяльності на ринку, переоцінювати відносини з клієнтами і якість власних активів і пасивів, а отже, вибирати оптимальну політику у сфері управління банківськими ризиками.

У процесі аналізу управління банківськими ризиками нами було виявлено багато проблем.

- Проблеми, пов'язані із факторами зовнішнього середовища, а саме

1) політична нестабільність. Виникають ризики, які обумовлені зміною політичної обстановки (закриття кордонів, заборона ввозу або вивозу товарів в інші країни, воєнні дії на території країни). Такі ризики несприятливо впливають на результати діяльності підприємств.

2) економічна нестабільність -- загальний стан економіки, а зокрема - тенденції в інфляційних процесах в Україні. До 1996 року більшість банків заробляла гроші на інфляції, обмежуючи сферу своєї кредитної діяльності переважно короткостроковим кредитуванням. Великі інфляційні прибутки давали змогу майже в повному обсязі перекрити збитки від неповернутих кредитів, а в цих умовах в аналізі ризиків не було потреби.

3) правова база, що постійно змінюється. Суперечливість діючих законів та підзаконних актів, які визначають умови підприємницької діяльності. В Україні по суті є лише два нормативних акти, що напряму регулюють ризикованість кредитної діяльності банків Положення “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків”, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07 2000р. №279. Отже, поки законодавство достатньо не захищає комерційні банки від кредитних ризиків, вони мають самостійно піклуватися про свою стабільність.

4) нестабільність грошово-кредитної сфери.

- Відсутність обгрунтованих методологій вимірювання банківських ризиків. На сьогодні українські банки обмежуються лише обчисленням відносних показників та аналізом звітності, поданої позичальником.

Далеко не всі види ризиків мають методології обчислення і, навіть, де такі методології існують - їх важко назвати досконалими.

Отже, на мій погляд, банкам слід, по-перше, відійти від практики розрахунку механічного набору показників і відпрацювати методики розрахунку інтегрованого показника, котрий дасть змогу оцінити ступінь ризику; по-друге, оптимальне значення всіх обчислювальних показників повинно не лише регулюватись законодавством - кожний банк має додатково розробити свої критерії щодо прийняття тих чи інших результатів оцінок; по-третє, розрахунки з аналізу різних видів ризиків, що здійснюються, повинні не лише відображати ситуацію в минулому, а й поєднуватися з прогнозом на майбутнє.

- Відсутність системного підходу до управління ризиками.

Система управління банківськими ризиками включає в себе

1) виявлення, аналіз вимірювання ризиків;

2) встановлення нормативів і лімітів (максимально допустимого рівня ризику);

3) організаційна структура управління ризиком;

4) методи управління ризиком і зменшення його рівня;

5) методика вимірювання ризиків.

Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується ризиковістю, банкам необхідно створювати та розвивати системи управління ризиками. З їх допомогою керівництво банку зможе виявити, оцінити, проаналізувати та проконтролювати той чи інший ризик.

- Відсутність кваліфікованих спеціалістів, компетентних у стратегії кредитних ризиків.

Для ефективного управління кредитним ризиком потрібні спеціалісти, обізнані не лише у сфері банківської справи, а спеціалісти широкого профілю, які володіють знаннями з області статистики фінансів, математичного моделювання та ін.

Повне уникнення кредитних ризиків неможливе, тому малоймовірною видається ситуація, коли абсолютно всі кредити, видані банком, є безпроблемними. У процесі подолання ситуацій, які заважають своєчасному поверненню кредитів, має виховуватись штат кредитних співробітників банку, освіта і досвід яких - надійна основа у справі зниження кредитних ризиків. Тому виняткова увага до персоналу кредитних органів банку необхідна як з боку керівників банку, так і з боку Ради банку та його акціонерів. Так званий “людський” чинник управління кредитними ризиками, поряд із правильною організацією кредитної роботи банку, є вирішальним.

- Відсутність високоліквідних об'єктів застави.

Надійне забезпечення кредиту у формі застави чи гарантій може певною мірою компенсувати деяку невідповідність з іншими критеріями. Проте, слід пам'ятати, що не можна надавати кредити лише під заставу. Необхідно брати до уваги такі чинники якість і ліквідність застави і реальність вилучення застави в законному порядку; співмірність ринкової вартості застави і розміру кредиту; періодичність її перегляду. Найліквіднішим видом застави є нерухомість , але в Україні погано розвинутий ринок нерухомості. Для того, щоб банки отримували високоліквідні об'єкти застави, потрібно розвивати ринок нерухомості в нашій державі.

- Відсутній зв'язок між рівнем ризику та рівнем процентної ставки. Українські банки не практикують даний метод зниження кредитного ризику. Для покращення ситуації потрібно використовувати світовий досвід в даному питанні.

- Відсутність всебічної та достовірної інформації про позичальника та його господарський стан на момент видачі кредиту, не кажучи вже про прогноз його зміни.

У деяких країнах банки отримують достовірну інформацію про клієнтів, користуючись послугами спеціальних фірм (кредитних бюро, агентств), які володіють даними про кредитоспроможність юридичних і фізичних осіб - отримувачів кредитів. Особливо цінними є відомості про потенційного позичальника, одержані від тих, хто раніше мав із ним ділові контакти. Передача і використання банками інформації про кредитоспроможність клієнтів передбачає встановлення на законодавчому рівні певних норм, правил і принципів обміну інформацією.

Захисту комерційних банків від кредитного ризику значною мірою сприяло б створення за участю НБУ та кредиторів спеціальної картотеки непорядних позичальників.

Для повноцінного функціонування картотеки непорядних позичальників необхідно, щоб комерційні банки надавали Національному банку звіти про таких клієнтів. Безумовно, банки повинні мати право вільного доступу до цієї бази данних. Слід також урегулювати питання стосовно відповідальності за надану інформацію, а також за її приховування.

3.2 Пропозиції щодо формування системного підходу для ефективного управління кредитними ризиками

Аналізуючи складності управління банківськими ризиками, потрібно відмітити, що однією з найбільших проблем є відсутність системного підходу до управління банківськими ризиками. Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, банкам необхідно створити та розвивати систему управління ризиками.

Система управління банківськими ризиками включає в себе

- виявлення ризиків та аналіз їх вимірювання;

- встановлення нормативів і лімітів;

- управління активами і пасивами;

- реалізація кредитної політики;

- організаційна структура управління ризиком;

- методи управління ризиком і зменшення його рівня;

- системи внутрішнього контролю та аудиту;

- методика вимірювання ризиків;

- вимоги до звітності та документообігу;

- моніторинг.

Формування системного підходу до управління банківськими ризиками означає удосконалювати усі вишеназвані елементи системи управління банківськими ризиками та намагатись запровадити всі ці елементи в комплексі.

Для того, щоб вчасно виявити можливі ризики та виміряти їх, потрібно створювати спеціальні підрозділи в організаційній структурі банку, які б займались лише цими питаннями.

Одним з найважливіших інструментів запобігання ризикам є кредитна політика банку. Кредитна політика розробляється правлінням банку (або кредитним комітетом) і затверджується, як правило, радою акціонерів банку. Кредитна політика призначена встановити ключові принципи, яких мусять дотримуватися менеджери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і видачі кредитів.

Важливим розділом кредитної політики є опис процедур виявлення симптомів неблагонадійності кредитів, опис правил реагування на ці симптоми, опис поводження із ненадійними активами.

Запровадження нових для банку методів управління ризиком для зменшення цого рівня, є також складовою частиною системного підходу до управління банківським ризиком.

Слід використовувати метод диверсифікації.

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації - галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників - великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Необхідно запровадити також метод концентрації.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах протягом 70 -- 80-х років.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Традиційними методами управління кредитним ризиком є установлення лімітів, та резервування.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи).

Резервування. Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку -- класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів даної групи.

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву -- одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Оскільки час формування резервів є одним із показників, які характеризують загальну стабільність функціонування банків, вони повинні створити резерв в необхідному обсязі.

З розвитком ринкових відносин та ускладненням банківських операцій співвідношення між зазначеними групами ризиків змінюється. Настає момент, коли створювати системи управління основними фінансовими та функціональними ризиками виправдано й доцільно, а згодом ці дії перетворюються на необхідні. Для вітчизняної банківської системи такий момент уже настав. Принагідно зауважимо, що функціонування загальнодержавної системи банківського нагляду та контролю за ризиками не може бути альтернативою створенню власних внутрішньобанківських методик аналізу та систем управління ризиками. Центральні банки підходять до оцінювання ризиків з позицій нагляду за діяльністю банківської системи в цілому, а найпоширенішим підходом до реалізації даної функції є встановлення нормативів і лімітів, проведення перевірок на місцях. Крім того, центральні банки контролюють певну групу ризиків, таких як ризик ліквідності, платоспроможності, кредитний і валютний, водночас оцінка деяких важливих видів ризиків, наприклад, ризику зміни відсоткових ставок, ринкового ризику, не проводиться. Отже, лише деякі положення й елементи методики аналізу та оцінювання ризиків центральних банків можуть бути включені до складу власної системи управління ризиками кожного банку.

Підводячи підсумок вищевикладеному, необхідно відмітити, що успішна життєдіяльність кожного банку істотно визначається досконалістю системи управління ризиками.

3.3 Побудова математичної моделі формування кредитного портфелю комерційного банку

Розглянемо поглиблений кількісний аналіз кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику .

Прагнучи уникнути кредитної угоди з потенційно неплатоспроможним клієнтом, банк змушений вдатися як до поглибленого аналізу фактичного фінансового стану клієнта, так і до аналізу перспективи зміни цього стану в умовах динамічного ринку, в якому функціонує клієнт. Банк ніби "просвічує" фірму-клієнта на предмет його платоспроможності.

Вирішуючи питання про надання позики, банк, згідно з принципами сучасної теорії менеджменту, має прагнути до певної солідарності зі своїм клієнтом, застерігати його від надмірно високих ризиків, які тягнуть за собою великі збитки і, зрештою, ведуть до банкрутства. Банк, у свою чергу, теж несе відповідні збитки. Тобто банк зацікавлений у тому, щоб кошти, які клієнт хоче взяти в кредит і вкласти у певний вид комерційної діяльності, обтяженої ризиком (інвестиційний проект), не лише не були б марно витраченими (не пропали б), а й приносили б прибуток. Необхідно, щоб норма прибутку була не нижчою, ніж процент, за яким надається кредит (ціна кредиту), оскільки в протилежному разі клієнт буде не в змозі вчасно повернути відсотки за позику (відповідно до кредитної угоди).

Методи аналізу та система показників (вимірювачів) кредитоспроможності потенційного позичальника, що використовуються комерційними банками, досить різноманітні. Але майже всі вони, як на свою складову, спираються на певну систему фінансових коефіцієнтів.

Загальноприйняті коефіцієнти, що використовуються в банківській діяльності, можна поділити на такі групи: показники ліквідності, показники заборгованості, показники погашення боргу, показники ділової активності, показники рентабельності.

Якщо клієнт звертається до комерційного банку з метою залучити кошти для здійснення певних реальних інвестицій, обтяжених ризиком, він змушений надати банку-кредитору бізнес-план (виконаний відповідно до діючих методичних рекомендацій). Банк, у свою чергу має ретельно проаналізувати наданий йому план і на підставі бізнес-плану та іншої необхідної йому інформації прийняти рішення щодо надання кредиту й визначити його ціну.

Приймемо гіпотезу, що норма прибутку від діяльності, для здійснення якої береться позика, є випадковою величиною. Позначимо її через R.

Нехай нам відомі математичне сподівання (m) та середньоквадратичне відхилення (s) норми прибутку при невідомому законі розподілу величини R.

Сподівана величина норми прибутку має бути не меншою, ніж відсоток, під який береться кредит із навантаженням до нього у вигляді ризикової надбавки, тобто:

, (3.1)

де М -- сподівана величина норми прибутку,

-- відсоток, під який береться кредит,

N -- ризикова надбавка.

Ризикова надбавка N залежить від структури ризику та рівня надійності г, який банк бажає утримати. Коли зафіксовано рівень надійності г , або поріг дозволеності б = 1 - г (ймовірність непогашення кредиту), то, відповідно, можна визначити ризикову надбавку. За таку надбавку найчастіше приймається величина, в основу обчислення якої покладено середньоквадратичне відхилення (s) відносно математичного сподівання величини R.

Застосовуючи нерівність Чебишева, можна оцінити ймовірність того, що R > r_s, тобто ймовірність непогашення відсотків за кредит.

Перейдемо до задачі визначення математичного очікування і ризику випадкових величин :

, (3.2)

де - математичне очікування прибутку -го проекту.

, (3.3)

Для випадкової величини R виконується нерівність:

, (3.4)

Відразу позначимо, що повинна виконуватись умова

, (3.5)

(оскільки ), тобто , або (оскільки , ).

Отже, можна записати

, (3.6)

З цієї нерівності можемо зробити висновок, що ймовірність непогашення відсотків за кредит не перевищує величини .

Звичайно, вважають, що виконується умова раціональності такого вкладу, тобто, що . Крім того, оцінка (3.6) має сенс лише в тому випадку, коли виконується умова .

Коли всі ці умови виконуються, то для того, щоб шанс непогашення кредиту не перевищував, наприклад 1/9, достатньо задовольнити умову (за правилом "3-х сігм"):

або , (3.7)

Якщо банк задовольняє рівень надійності 8/9 і виконується остання умова, то кредит можна надавати.

У загальному випадку, якщо задано рівень надійності г або поріг дозволеності б = 1 - г , отримаємо таку умову надання кредиту:

, (3.8)

Звідси маємо

(3.9)

Величину можна трактувати як ще один із показників кількісної оцінки ступеня ризику.

Отже, звідси можна зробити висновок, що всі проекти задовольняють умові 3 сигм, тому кредит можна надавати.

Використання кореляції вартості кредитного портфелю.

Розглянемо портфель із ризикових проектів . З кожним проектом зв'язані 2 параметри: очікуваний прибуток і ризик портфеля.

Кореляція кредитного портфеля характеризує взаємозв'язок між нормами прибутку двох проектів. Міру щільності вимірюють за допомогою коефіцієнта кореляції.

Коефіцієнт кореліції є показником того, наскільки зв'язок між нормами прибутку двох проектів близький до строгої лінійної залежності. Він однаково ураховує і надто велику частку випадковості, і надто велику частку нелінійності цього зв'язку. Якщо розглядати два звичайні проекти виду та , то їхній коефіцієнт кореляції визначається за формулою:

, (3.10)

де - ймовірність реалізації проекту,

- коефіцієнт кореляції для проектів виду та ,

- коваріація випадкових величин і .

Якщо коефіцієнт кореляції не дорівнює нулю, то він своєю величиною характеризує не тільки наявність, а й тісноту стохастичного зв'язку між та .

Основні властивості коефіцієнта кореляції:

коефіцієнт кореляції приймає значення в межах [-1,1];

абсолютна величина коефіцієнта вказує на тісний взаємозв'язок норм прибутку проектів: чим більшою є абсолютна величина, тим тісніше пов'язані між собою ці проекти і чим меншою вона є, тим слабший зв'язок між цими поектами;

знак коефіцієнта кореляції вказує напрямок взаємозв'язку норм прибутку проектів. Якщо він додатний, то маємо додатну кореляцію, коли зростання (зниження) норми прибутку одного проекта відбувається одночасно зі зростанням (зниженням) норми прибутку другого. Коли ж коефіцієнт кореляції є від'ємною величиною, то маємо коефіцієнт так званої від'ємної кореляції проектів, коли зростання (зниження) норми прибутку одного проекту відбувається одночасно зі зниженням (зростанням) норми прибутку другого.

При зменшенні коефіцієнта кореляції завжди зменшується ризик портфеля, а прибуток ніяк не залежить від кореляції. Таким чином, обосноване включення в портфель проектів з найменшим ризиком.

Так як кореляція часто менше 1, то ризик портфеля зменшується із збільшенням числа .

Тепер розглянемо задачу раціонування і ефективного розподілення позикових засобів.

Задача банку, раціоніруючого кредит.

У випадку “рівномірного” раціонування банк, може і не прибігати до нецінових методів врівноваження попиту і пропозиції, оскільки у всіх моделях минулого розділу припускалось, що потенційний совокупний об'єм займу при фіксованій ставці відсотка необмежений. Раціонування має місце тільки в тому випадку, коли банк пропонує при фіксованих ставках (як по комерційному, так і по міжбанківському кредиті) об'єм займу менший, ніж попит на нього. Далі можу описати задачу і алгоритм раціонування кредиту в пропозиції, що банк при виборі портфеля фінансуємих проектів враховує сумарну очікувану віддачу і степінь ризику.

Нехай банк розглядає питання про фінансування проектів. Кожний проект характеризується трьома відомими параметрами: необхідним для його реалізації об'ємом кредиту ,заявленою клієнтом величиною віддачі від проекту і оцінкою ризику - ймовірністю получити нулевий прибуток - . При цьому рахується, що з ймовірністю віддача проекту рівна R_k. Передбачається також, що для реалізації кожного проекту вимагається повне фінансування, тобто витрати банку на кредитування проекту рівні , де , якщо проект прийнятий (кредитується банком), і при відмовленні банку видати кредит. Наприкінці інвестиційного періоду, у випадку "реалізації" проекту, тобто одержання , позичальник повертає банку суму позики і відсоток по ньому b_k(1+r) . Реалізація конкретних проектів і, отже, повернення позик по них покладаються незалежними одна від одної.

Банк - монопольний у тім змісті, що його потенційні клієнти не можуть зняти свої заявки на користь іншого кредитора. Кожен проект повинен задовольняти умові індивідуальної раціональності

, (3.11)

відповідно до якого позичальник очікує одержати від реалізації свого проекту невід'ємний прибуток.

Очікуваний результат банку від кожного проекту оскільки, якщо проект "не реалізувався", банк не одержить нічого, у противному випадку позичальник може повернути займ і відсоток по ньому. Якщо банк має можливість купувати кредит по ставці , а продавати позичальникам по ставці , то аналогічно можна записати умову незалежності очікуваного прибутку банку

, (3.12)

або, якщо позначити сукупний обсяг позики як .

. (3.13)

При такій постановці проблеми видно, що питання про вибір оптимального обсягу пропозиції кредиту може бути вирішено після формування ефективного інвестиційного портфеля, тобто такого набору проектів, що давали би банку максимальну віддачу на одиницю вкладених коштів при мінімальному ризику. Як міру ризику пропонується використовувати величину дисперсії або стандартного відхилення віддачі на одиницю ресурсу; у даному випадку на одиницю виданого кредиту. Для індивідуального проекту, з погляду банку, дисперсія або на одиницю кредиту: . Оскільки реалізації проектів відбуваються незалежно, то ризик будь-якого набору проектів представляється сумою індивідуальних ризиків проектів. Задача побудови функції пропозиції кредиту банком як результат ефективного розподілу кредитного ресурсу може бути записана як:

(3.14)

(3.15)

Рішенням цієї задачі є безліч X, що складається з-мірних векторів, оптимальних, по Парето, за критеріями. Кожен такий вектор є набором проектів, варіантом інвестиційного портфеля, що при даному рівні ризику дає максимальну віддачу від кредиту і, навпаки, при визначеному рівні віддачі - мінімальний рівень ризику. Легко показати, що якщо безліч X складається більш ніж із двох елементів або якщо хоча б одна з координат єдиного вектора дорівнює нулю, то при деякому рівні відсотка по міжбанківському кредиті раціонування буде мати місце.

Розглянемо два питання:

1. Яку інформацію може витягти банк, якщо такі набори побудовані?

2. Як практично можна побудувати таку безліч?

По-перше, з умови (3.10), обкладаючи його рівністю і знаючи ставку відсотка по комерційному кредиті , банк може визначити "резерваційний" рівень ставки по міжбанківському кредиті, тобто той її максимальний рівень, що позволяє банку одержати ненульовий очікуваний прибуток від реалізації даного набору. По-друге, банк має можливість аналізувати вплив установленої процентної ставки на безліч ефективних портфелів. У цьому випадку можуть виявитися істотними умови індивідуальної раціональності. Підвищення процентної ставки іноді приводить до відсікання проектів або з низькою імовірністю успіху, або з невисокою величиною віддачі.

Розділ 4. Використання інформаційних систем і технологій у банківській сфері

4.1 Характеристика інформаційних систем і технологій банківській сфері. Стан інформаційних систем і технологій у сфері управління кредитними ресурсами комерційних банків, основні протиріччя та їх аналіз

На сьогоднішній день без застосування малих інформаційних технологій практично не можливо збільшити конкурентоздатність банків. Нові інформаційні технології в банківській системі впроваджуються в вигляді комп'ютеризованих інформаційних систем, систем телекомунікацій, систем передачі, обробки інформації, а також електронних систем, які забезпечують виконання банківських операцій.

В даній дипломній роботі розглядається використання автоматизованих банківських систем для більш ефективного управління кредитними ризиками та використання ресурсів банку.

Автоматизована банківська система - це система, яка функціонує на основі ЕОМ та інших технічних засобів, що передбачують процеси збору, реєстрації, передачі, обробки, збереження та актуалізації даних для розв'язання завдань управління банківською діяльністю.

Автоматизована банківська система (АБС) повинна бути інтегрованою, тобто побудована на загальносистемних принципах й охоплювати всю сукупність банківських задач. Вона вирішує питання автоматизації комплексно з урахуванням інформаційних і функціональних зв'язків. Як будь-яка система, АБС може бути представлена у вигляді певної сукупності підсистем. До складу АБС входять функціональні підсистеми.

Забезпечуючі підсистеми об'єднують в собі всі види ресурсів, необхідних для функціонування системи. До їх складу відносяться такі підсистеми: інформаційного, програмного, математичного, технічного, лінгвістичного та організаційно-правового забезпечення.

В комерційних банках вся інформація про роботу самого банку та його клієнтів зосереджена практично в одному місці відповідна банківська автоматизована інформаційна система являє собою сукупність кількох інформаційно взаємозв'язаних функціональних і забезпечувальних автоматизованих робочих місць (АРМ), на яких базується автоматизація головних видів діяльності банку: внутрішньобанківських розрахункових, кредитних і депозитних операцій, бухгалтерської та оперативної звітності, операцій із міжбанківських розрахунків тощо.

Автоматизована банківська система повинна забезпечувати:

автоматизацію внутрішньобанківської діяльності, і насамперед внутрішньобанківських операцій, пов'язаних з обробкою платіжних та інших документів у тих підрозділах банківської установи, які працюють безпосередньо з клієнтами;

автоматизацію виконання міжбанківських розрахунків та інших зовнішньобанківських операцій;

автоматизацію фінанасових операцій в межах міжнародного банківського бізнесу.

Вивчення структур різних банківських систем та проведене певне їх узагальнення дають змогу виділити такі основні функціоналальні підсистеми АБС: операційний день банку (ОДБ), управління кредитними ресурсами (Кредиту), управління валютними операціями (Валютні операції), управління депозитами (Депозити), управління цінними паперами (Цінні папери), управління касою (Каса), внутрішньобанківський облік (Внутрішній облік), управління розрахунками з використанням пластикових карток (Карткові операції), звітність, аналіз діяльності банку (Аналіз).

Базовою підсистемою, що має обов'язково функціонувати в кожному комерційному банку, є “Операційний день банку”. Основні функції цієї підсистеми такі:

введення та обробка клієнтських платіжних документів;

створення та ведення особових рахунків клієнтів та масивів нотмативно-довідкової інформації;

обробка особових та балансових рахунків;

ведення аналітичного і синтетичного обліку, формування балансу за кожний банківський день та відповідних вихідних форм.

Надаючи великого значення та вагомості управління процесами кредитування, особливу увагу слід приділяти питанням автоматизації задач управління кредитними ресурсами банку. Всі функціональні задачі управління процесами кредитування в комерційному банку виділені в окрему функціональну підсистему “Управління кредитними ресурсами банку”.

Підсистема “Управління кредитними ресурсами банку” (далі просто “Кредити”) необхідна для автоматизації робіт працівників кредитного, юридичного, аналітичного відділу та відділу безпеки, діяльність яких пов'язана з перевіркою кредитної заявки й установчих документів, прийняттям рішення про кредитування, укладенням кредитного договору та контролем його виконання.

Підсистема “Кредити” повинна забезпечувати автоматизоване виконання таких функцій:

аналіз фінансового стану позичальника, визначення його кредитоспроможності, оцінка ризику при кредитуванні;

ведення файлу кредитних договорів та всієї інформації, що стосуєть кожного договору;

ведення й коригування розпоряджень (графіків) на виплату кредитів;

ведення та коригування строкових зобов'язань (графіків) на погашення кредитів;

ведення та коригування процентних ставок та графік оплати відсотків по кредитному договору;

нарахування відсотків по кредиту та облік їх сплати;

автоматизований пошук та видача інформації про кредитний договір, розпорядження на оплату і зобов'зання про погашення кредитної заборгованості;

перегляд залишків по позичкових рахунках , контроль своєчасного погашення позик клієнтами-позичальниками та визначення заборгованості;

аналіз кредитного портфеля, класифікація кредитів та визначення розміру кредитування.

Перелічені функції реалізуються в межах наступних комплексів-задач підсистеми “Кредити”:

оцінка кредитоспроможності позичальника і визначення ступеня ризику його кредитування;

визначеня параметрів кредиту та формування кредитного договору;

облік та контроль погашення кредитної заборгованості;

аналіз кредитного портфелю, визначення розміру резервування та формування звітності по кредитуванню.

Підсистема “Управління кредитними ресурсами банку” має бути інтегрована з іншими функціональними підсистемами банку, зокрема в ОДБ, у якій виконуються бухгалтерські проведення при наданні кредиту та при погашенні суми основного боргу і відсотків по ньому.

Кредитні операції є одним із основних напрямків діяльності комерційних банків, а для деяких із них ці операції стали головним джерелом доходів. Тому вдосконаленню кредитних операцій банки приділяють значну увагу, упроваджуючи комп”ютерні технології для автоматизації функцій управління кредитами. Така автоматизація на практиці здійснюється в різних формах, на базі різних апаратних і програмних засобів, створюються, зокрема, системи, які не лише обробляють інформацію, а й підтримують управлінські рішення, що значною мірою знижує трудомісткість облікових робіт, підвищує вірогідність зведень та якість рішень, що приймаються.

Технології виконання кредитних операцій ще слабо структуровані, недостатньо формалізовані і важко піддаються автоматизації [ ]. Тому в підсистемі управління кредитами часто застосовують інтерактивний режим виконання комп'ютерних технологій. Для цієї підсистеми характерна також неоднорідність завдань, зумовлена складністю предметної області. Адже банк працює з різними кредитами, тобто йдеться про різні терміни, призначення, способи надавання та погашення і т.ін. Проте прктичний досвід показує, що всю сукупність функцій управління кредитами з метою їх автоматизації можна об”єднати в типові комплекси: прогнозування й планування, облік і контроль, аналіз і регулювання. Кожний із цих комплексів виконується на відповідній стадії технології обробки інформації за допомогою закріплених апаратних і програмних засобів, тобто на виділених АРМ.

Процес кредитування складається з певної послідовності операцій, які можуть бути згруповані таким чином:

- подання клієнтом позичальником кредитної заявки та пакета документів, необхідних для отримання кредиту;

- розгляд банком та якісний аналіз кредитної заявки і відповідного пакета документів, необхідних для отримання кредиту;

- аналіз кредитоспроможності клієнта-позичальника і оцінка ризику кредитування (кількісний аналіз);

- на основі якісного та кількісного аналізу визначення рейтингу позичальника й прийняття рішення про надання кредиту;

- за умови позитивного для позичальника закінчення попередніх етапів, підготовка до укладення кредитної угоди. Цей етап називається структуризацією позички.

В процесі структуризації банк визначає такі параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі та погашення, забезпечення, ціну кредиту, інші деталі.

Автоматизація ведення кредитних угод полягає у виконанні таких процесів: заведення нових угод, огляд списку угод, редагування окремих записів, вилучення окремих угод.

Усі кредитні договори ідентифікуються унікальними номерами і закріплюються за конкретними кредитними робітниками, які мають право вводити, коригувати, вилучати і закривати закріплені за ними договори.

Заведення нової угоди зводиться до послідовного заповнення таких полів файла угод: номер угоди, код валюти, реєстраційний номер і назва клієнта банку, вид кредиту, дати початку і закінчення дії угоди, сума угоди, процентна ставка, тип особового рахунку для угоди і статус угоди у системі розрізняють 6 статусів: чорновик, умовний, виконуючий (має хоча б одне бухгалтерське проведення), пролонгований, закінчений, архівний.

Список угод оглядають через екранну форму документа, куди викликають записи із файла угод із заданими користувачем ознаками (номер угоди, реєстраційний номер та назва клієнта і т. ін.). Під час огляду не можна вносити зміни до полів. Для цього використовують спеціальну процедуру “редагування”.

Редагування використовується за типовою схемою обробки даних файла угод. Коригувати поля можна лише тих записів угод, для яких зафіксований статус чорновика. Для коригування угод, що мають інший статус, використовуються спеціальні процедури, наприклад пролонгація, вилучення.

Завершується перша стадія технології автоматизованого управління кредитами (прогнозування й планування) складанням планів-графіків кредитування, планів-графіків виплати процентів за кредитами та депозитами, а також графіків погашення кредитів.

На другій стадії комп”ютерних технологій управління кредитами виконують комплекси завдань з відкриття кредитних рахунків; обліку банківських операцій, що фіксуються на них; обчислення процентів за кредитними операціями; контролю за виконанням договірних відносин між банком і клієнтом.

Після укладання угоди, тобто оформлення всіх необхідних документів, здійснюють організаційні й технологічні процедури з відкриття рахунку.

Автоматизація обліку на кредитних рахунках виконується за типовою схемою обробки вхідних документів. Вхідними документами під час відображення на рахунках кредитних операцій слугують розпорядження чи меморіальні ордери на зарахування коштів на рахунок.

Першою операцією в технології обробки вхідних повідомлень є ручне введення документів операціоністом через екранні шаблони. Під час такого введення здійснюється логічний контроль інформації, записуваної в поля вхідного файлу.

Нарахування процентів кредитами здійснюється спеціальним програмним модулем щодо всіх клієнтів або за вказаними рахунками. Програма дає змогу на початку розрахунку змінити через екранну заставку процентну ставку. Результати обчислень записуються у спеціальний файл, з якого інформація після огляду на екрані записується в основну БД або видається на друк для оформлення відповідних документів.

Контроль виконання угод за кредитами здійснюються спеціальними програмними засобами і запускають за допомогою екранного меню, де зазначаються функції персонального і групового контролю за угодами.

Персональний контроль означає, що на екран після вказаних типу та номера угоди видаються зміст угоди (перелік необхідних фахівцеві реквізитів) і дані з кредитних рахунків: суми залишку та руху коштів, відомості щодо нарахування та виплати сум за процентами.

Груповий контроль за кредитами здійснюється на підставі фактичних даних, сформованих на екрані, а при потребі - на підставі виданих до друку таблиць. Перелік таких таблиць задається в меню і користувач вказує, які таблиці слід складати. У них наводяться такі вихідні повідомлення: суми та процентні ставки за кредитами у межах дня, обороти за окремими позичковими рахунками протягом зазначеного періоду, кількість угод, суми і процентні ставки за кредитами, відомість погашених кредитів за період; відомість прострочених і не погашений кредитних договорів, відомість пролонгованих кредитів, відомість кредитних договорів з простроченими відсотками та ін. Крім наведених за допомогою засобів EXCEL, можуть бути сформовані й інші документи, коли підготовлено робочий масив з необхідними даними на базі файла угод і файла, що відображає операції на кредитних рахунках.

На третій стадії комп”ютерних технологій управління кредитами формуються звіти, складаються аналітичні таблиці, а також обчислюються прогнозні показники, використовувані для підтримки та прийняття рішень.

Під час автоматизації аналізу кредитного портфеля проводиться аналіз його структури, що дає можливість переглянути й проаналізувати зведені показники по діючих кредитах в розрізі заданих групувальних ознак. Основні групувальні ознаки, за якими проводиться аналіз та оцінка кредитного портфеля, такі: по валютах, по термінах користування (довгострокові, середньострокові, короткострокові, пролонговані, прострочені), по строках погашення, за видами забезпечення, за категоріями ризику, в розрізі відсоткових ставок, за видами (клієнтські, міжбанківські), по договорах, по позичальниках.

При виборі групувальної ознаки, за якою проводиться оцінка, на екран користувача видається відповідна форма, яку в разі необхідності він може роздрукувати.

Одним із способів управління кредитним портфелем банку є створення внутрішнього банківського резерву для покриття можливих збитків від результатів кредитної діяльності. Створення резерву регламентується положенням про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України.

Згідно з цим положенням комерційні банки повинні на перше число кварталу розглянути кредитний портфель банку з метою оцінки кредитних ризиків і формування резерву. Резерв поділяється на загальний та спеціальний: загальний резерв нараховується на стандартні кредити; спеціальний - на нестандартні кредити, а саме: під контролем, субстандартні, сумнівні, а також на безнадійні кредити.

Формування звітів за кредитами здійснюється автоматично на підставі баз даних оперативної інформації, Що сформовані пакетом програм ОДБ. Для цього використовується пакет програм АРМ зі статистичної звітності. В екранному меню цього пакету задається перелік звітів, які слід складати на задану дату.

Це такі звітні файли:

03 - дані про суми й процентні ставки за кредитами та депозитами (щоденно);

04 - дані про суми й процентні ставки за кредитами (щомісячно);

16 - дані про заборгованість за пролонгованими, простроченими та сумнівними кредитами;

інші файли.

За результатами оцінки кредитного портфеля і визначення резервів банком формуються звіти:

звіти “Про класифіковані кредити за формами власності” та “Про розрахунок резерву та можливі втрати за кредитами комерційного банку” складаються на підставі аналізу кредитного портфеля і відображають рівні ризику та резервування на наступний квартал;

звіти “Про зміни в резервах” та “Про списану безнадійну заборгованість” складаються на підставі обліку проведених операцій за минулий квартал.