Основи культурології

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя - це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.

ТЕМА 6. КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

6.1 Культурна криза

Внутрішні колізії культурного явища призводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом у розвитку кожної культури.

Культурна криза - це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгодження та взаємодоповнення у функціонуванні її різних підсистем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що врешті-решт призводить до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнування її відповідних механізмів.

Культурна криза супроводжується різким послабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами й інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури.

Постає питання: чи можна визначити відмінності між розквітом культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? Таким критерієм є перш за все внутрішнє самовідчуття людини всередині культури. Якщо воно психологічно комфортне, гармонійне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, невлаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

Існує багато культурних епох, де ідея, яка назріла, розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий у ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підірваність культури передчасно.

Про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою представляє. Виникає туга за усталеним архетипом. Народжується неспокій. Поступово створюється новий образ культури.

Усе це говорить про те, що культурна криза прямо пов'язана з екзистенційним відчуттям людини, з процесом соціодинаміки тощо. Протягом багатьох тисяч років здійснюються нагромаджувальні процеси: раціоналізація стосунків з природою, диференціація культури, приріст населення, соціальна диференціація. Саме ці процеси розхитують єдність суспільства й людини, породжують переоцінку ціннісних орієнтацій, почуття єдності людей один з одним.

Отже, культурна криза - це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз, які супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

К. Ясперс у праці «Джерела історії та її цілі» пов'язує кризові явища з розпадом інтегрованої єдності. Культурна криза, за його словами, пов'язана з розпадом конкретного типу цілісності.

Вік існування безкризового розвитку культури остаточно визначити неможна, оскільки всередині культури, за О. Шпенглером, відбуваються метаморфози, які характеризують різні етапи розвитку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внутрішнього, так і зовнішнього походження. До зовнішніх причин можуть бути віднесені:

- великі зміни природно-кліматичних умов у зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

- агресія або підкорення одного народу іншим, при якому завойовник прагне не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і ціннісних орієнтацій підкореного народу.

У цих двох випадках змінюються умови існування суспільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінці людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальній взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегрованих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; у свідомості людей починає домінувати принцип «кожний за себе», тобто настає криза соціокультурних зв'язків та норм, де суспільство починає самостійно виживати без їх дотримання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов'язані:

- з політичною кризою в суспільстві та падінням ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до збільшення кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); з деградацією консолідованої ідеології;

- із соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін у характері соціальних інтересів та потреб людей, по відношенню до яких існують норми та цінності;

- з кризою панівної ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

- з нерівномірним розвитком різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, який при підвищенні окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм (революцій);

- з неефективністю перебігу процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві попередні нормативно-ціннісні регулятори соціального життя вже деградували, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті, аналогічні варіантам криз культури, викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігаються, насамперед, зниження рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння мотивації щодо здійснення діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-ціннісних регуляторів спільної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні й залежати від сукупності конкретно-історичних факторів, які його породили. В одних випадках культурна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в IV-V ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та відновлення структури своєї соціокультурної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріотичний вибух французів, ініційований Жанною д'Арк у роки Столітньої війни XIV-XV ст.

Технології виходу з кризи, як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігаються дві постійні умови:

- накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності тощо);

- формування нової ідеології або функціональне відновлення традицій, за допомогою яких досить чітко формуються цільові настанови, що вимагають соціальної мобілізації.

6.2 Історія розвитку культурних криз

В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій.

На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавилонська, єгипетська та егейська (IV тис.); відкрита в розкопках доарійська культура долини Інду (III тис.) і мало досліджений архаїчний світ Китаю (ІІ тис. до н.е.).

Появі цих культур, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот. У той час було розроблено основні поняття та категорії, якими користуємося і сьогодні, закладено основи світових релігій, що на сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна протиставити американські культури Мексики та Перу, розквіт яких припадає на пізніші тисячоліття. Вони зникли тоді, коли з'явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, наприклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжностей. У Китаї є тільки засади міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому притаманна природна людяність. Для культури Месопотамії характерні сила, суворість, жорсткість та, деякою мірою, драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги, життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, що характерно для всього мистецтва тієї епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному ставленню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали стародавні культури як щось далеке та чуже, вони знали та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетворивши на взірець, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони ставились до великого «прориву» основного часу. Основні народи, за словами П. Гуревича, - це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійснили стрибок і ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини та її історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням «прорив» був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи великих культур давнини, що існували до «прориву» не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду належить час розквіту єгипетської та вавилонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфоз, не відреагували на «прорив». Вони залишились фактично такими, як і були до виникнення основних культур, досягнувши при цьому величезних успіхів у галузі організації державного та суспільного життя, в архітектурі, живопису, у створенні своєї магічної релігії.

Але все це відбувалося вже на стадії повільного вмирання, оскільки культура в Месопотамії перероджувалася в персидську, а потім в іслам; в Єгипті - в римську і християнську, а пізніше в іслам. І єгипетська, і вавилонська культури мали всесвітньо-історичне значення, бо вплинули на утвердження як культури іудеїв, так і культури греків.

Постає питання: чи є культурні кризи феноменом світової культури чи ці перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, нарешті, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії, навпаки, залишається все незмінним. Та незважаючи на це, східні культури також зазнають кризових явищ. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема - традиціоналізм та динамізм у культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію. Але незважаючи на відмінності західної та східної культур, кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим епізодом «покарання» в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують усю історію. Культура весь час не може розвиватися за єдиною визначеною схемою. У її розвитку настають певні проблеми. Вони можуть, на думку О. Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури, а про будь-яке переродження культури мови бути не може. Криза - це сигнал остаточної загибелі.

6.3 Соціально-культурна ентропія

Ентропія - це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Незважаючи на те, що будь-яка локальна культура включає і певний пласт зовнішньо-системних явищ («маргінальних полів» та інших феноменів), її соціально-інтегрувальне ядро є порівняно жорсткою структурованою та ієрархічною системою ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільства. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та передається від покоління до покоління через традиції. Інша частина формується та регулюється за допомогою різних соціокультурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.

Соціально-культурна ентропія є порушенням функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її, так би мовити, дисфункцією, яка спричиняє зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. У цьому соціально-культурна ентропія пов'язана, в першу чергу, з процесами маргіналізації населення, які збільшуються, з виходом якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки за допомогою засобів домінантної в даному суспільстві культурної системи і, насамперед, з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи, членів суспільства засобами виховання, освіти, церкви, панівної ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі тощо; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих проблем.

Зона дій, що склалися історично та закріпилися в культурній традиції соціально прийнятної моралі та поведінки людей, поступово скорочується, так само як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу «маргінальних полів» культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та «маргінальних квазісистем» (на зразок «бандитського закону», «хіпової тусовки», сект тощо), що і складає соціально-культурну ентропію.

Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'язані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революція, повстання, бунт, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання, деградація існуючих та своєчасно не модернізованих інститутів соціального управління тощо; наприклад, криза Римської імперії в IV-V ст., українська національна революція 1917-1920 рр., «перебудова» XX ст.).

Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактичної дезінтеграції соціуму, який утратив цілісність, до консолідації та мобілізації його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.), до поступового відновлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш-менш традиційній формі (наприклад, відродження Запорізької Січі після монголо-татарських нашесть у XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консолідованих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на засадах комуністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).

Проте, ентропія у всіх випадках є серйозним випробуванням суспільства на стійкість та міцність його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтеграції та регуляції.

6.4 Культурний конфлікт

Культурний конфлікт - це критична стадія протиріч у ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами, їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від більшості інших видів конфліктів, конфлікт культурний є специфічним саме через свою ідеологічну обґрунтованість, несумісність оцінюваних позицій, світобачення, традиційні норми і правила здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності тощо, тобто основною відмінністю сторін, які конфліктують, є їх різна ідеологія (індивідуальна або групова).

Отже, основною причиною появи культурних конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.

Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до міждержавних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої призвели культурні конфлікти, були хрестові походи, релігійні та громадські революції, частково - національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, політичні репресії та ін. Так, культурний конфлікт був однією із причин Другої світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цим пов'язана і складність винайдення компромісів та примирення сторін, які конфліктують і намагаються відстояти свої погляди «до переможного кінця». Компроміси, як відомо, краще досягаються між сторонами, які конкурують, а ніж між несумісними цінностями та ідеологічними інтересами.

Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних поглядів, оскільки у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. Пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруженості між обома сторонами є одним з головних завдань усієї політики.

Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут, насамперед, має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близьким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти тощо, в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації тексту. Вирішення таких конфліктів пов'язане з укладанням конвенції, яка вивчає рівноправність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів. У таких випадках мова йде про конфлікти не спільних інтересів, а про амбіції осіб, груп суспільства. Можливо тому культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю. Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти культурні між різними етнічними групами (наприклад, між українцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (проблема «батьків і дітей»); між законослухняними громадянами і кримінальним світом. Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими політичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу, і новими силами.

Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи набувають конфліктної ситуації або переходять, інакше кажучи, у конфлікт.

Ще один фактор появи конфлікту культурного - це наявність у суспільстві інтелігенції. Чим її більше, тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Якщо ж матеріальний рівень життя населення високий, то ймовірність конфліктів менша.

Слід також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства йде від кращої її частини, а не від гіршої.

Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів, - це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстких законів, то зростає кількість тих, хто вважає себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності, причому чим частіше закони порушують «верхи», тим частіше їх починають порушувати «низи». А це в свою чергу призводить до конфліктів культурних.

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА. СУБКУЛЬТУРА. КОНТРКУЛЬТУРА

7.1 Культура як продукт суспільної практики

Поняття «культура» надто багатозначне, має різний зміст і сенс не лише в мові, а й у різних науках, у тому числі філософії. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору.

Культура у світі наукового підходу до історії ґрунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин. Його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків з оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється як процес, результат і поле здійснення потенцій людьми у певний час.

Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використання категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в історичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаментальніших характеристик людського буття. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія - не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету». Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.

Предметна діяльність людини є основою, дійсною субстанцією реальної історії людського роду. Вся сукупність предметної діяльності є рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність - це спосіб буття суспільної людини, то культура - спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна сказати, що культура є історично й соціально обумовленою формою людської діяльності, є історично змінною й історично конкурентною сукупністю засобів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, взятої в усіх її вимірах і взаємостосунках. Іншими словами, культура - це спосіб регулювання, збереження, відтворення й розвитку всього суспільного життя. А кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування тим, що вже створено й накопичено суспільством, оволодіння способами цього користування - ось що характеризує процес культивування людини.

Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка врешті-решт має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічне, організаційне та культурне відтворення. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простим, інтенсивним та деструктивним) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.

Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. У культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил.

З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з удосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Багатство накопиченої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати створені раніше поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Світ уже виступає результатом відповідальної напруженої репродуктивної діяльності людини.

Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здатність суб'єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, які стабілізуватимуть ситуацію. Взагалі, така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, - на адаптацію в межах своїх «природних» можливостей до рівня техніки й організації, що вже склалися.

Типи відтворення й культури - поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обґрунтування внутрішнього розмежування культури. Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Адже культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за часи тоталітарних режимів.

Культура, як продукт суспільної практики, здійснює активний вплив на людей, на їх життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність - практична чи теоретична, матеріальна чи духовна - поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Протягом історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. У найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійний й непрофесійний, що спрямовані на збереження духовності.

7.2 Поняття субкультури

Субкультура - це конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, тверджень, цінностей, норм, зразків поведінки, які приймає те чи інше суспільство або яка-небудь соціальна група. Кожне суспільство створює свою субкультуру. Хоча спільної думки вчених різних спеціальностей стосовно поняття «субкультура» та його застосування поки що не досягнуто, в більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що виражається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях «образ» та «стиль» життя, які вирізняють соціальні групи і дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації:

- національні;

- професійні;

- етнічні;

- субкультури соціальних груп;

- субкультури організацій.

Роль субкультур у культурі визначається необхідністю для кожної культури завойовувати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура - нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися, не «перевіривши» шлях. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури є субкультури, які апробують ті чи інші новоутворення.

Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її. Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм усередині етносу. Цигани, наприклад, не вважають ганьбою красти в «чужих», але крадіжки всередині табору вважаються злочином. У них не практикується також правове життя. Долю людини, яка порушила звичаї, вирішують старійшини, які керуються не правовими законами, а своїми традиціями, життєвим досвідом і власним розумінням.

У Закавказзі, наприклад, неповага до старої людини буде жорстоко засуджуватись. Серед засуджених, які говорять своєю мовою, складаються також своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.

Подібні феномени й називаються субкультурами, фіксуючи таким чином герметичність даного явища. Цигани зовсім не претендують на всезагальність їх життєвих і практичних норм. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу панівним у культурі, яку вони сприймають як «чужу». Те саме можна сказати і про кримінальний світ. Субкультура повинна тримати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від «інших» культурних прошарків і не перетворюватись на загальноприйняту.

Отже, базові орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Кожна субкультура крім раціональних переконань має і рефлексивні, неоформлені (підсвідомі) переконання, але між тим вони є визнаними людськими поглядами, оцінками, асоціаціями і почуттями. Субкультури також відрізняються одна від одної за принциповим, в тому числі й ідеологічним, менш значущим, периферійним відтінком. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, є стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Історично розходяться субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політичній активності більшості жителів Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусії тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних у політичних культурах цінностей виступають індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних керівних структур. У ряді регіонів України ще переважає ритуальність над реальним політичним життям, ще страждає значна частина населення України через деформацію загальнокультурних і загальногромадянських цінностей тощо.

Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь суміжності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак, не виключений і незбіг політичних субкультур, що призводить до знищення загальнонаціональних ідеалів, втрати мети, можливості сприяння розвитку мистецтва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Так, політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно, бо вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного й економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах виявляються у сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.

Але після розгляду поняття «субкультура» та її взаємозв'язку з культурою, виникає питання: чому субкультури, яким притаманна стійкість, не мають впливу на основний стрижень культури? Чому вони народжуються, живуть і зникають, а провідний устрій культури при цьому зберігається? Коли К. Мангейм звернувся до цієї проблеми, він зрозумів її в традиційних рамках філософії життя. Культурні цілі він уподібнив життєвим, біологічним і тому визнав, що субкультури - це наслідок тих розбіжностей, які характерні для різних поколінь людей.

7.3 Молодіжна субкультура

У культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Припускається, що приєднання до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні або інші труднощі. Це й породжує особливі життєві прагнення молоді, яка із духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому запалу. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються певні культурні цикли, які обумовлені зміною поколінь.

За даними фахівців, на сьогодні лише 2 % української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, натомість понад 25 % знайшли собі місце у неформальних угрупованнях. У соціологічній науці так звані неформальні угруповання узагальнюються терміном «молодіжна субкультура» і відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, які є дещо відмінними від загальноприйнятих, специфічну манеру спілкування, стиль поведінки та одягу, певний спосіб мислення і світосприйняття.

Молодь нашої столиці не надто рясніє зовнішніми ознаками приналежності до якогось особливого молодіжного середовища. Трапляються, звичайно, деякі юнаки у відвислих штанях і «блайзерах», що називали себе реперами, бо зібравши по можливості навколо себе весь контингент дискотеки, могли вразити його кількома суто реперськими «па». Проте, їх не можна було б виділити в окрему віху молодіжної субкультури. Скоріше це було звичайнісіньким мавпуванням Заходу, що, на жаль, часто у нашій свідомості асоціюється з чимось «продвинутішим», тобто модним і прогресивним. Між іншим реп як музичний напрямок виник у США у 80-і роки і був музикою молоді «чорних кварталів». Виник він на основі реґґі та етнічних груп і з'явився у першій половині 90-х рр. Перші популярні серед молоді реп-групи: «Dr. Alban» та «HIP-HOP». Сформувався і класичний «прикид» українського репера: штани «дизелі», дуті короткі куртки - все ніби на кілька розмірів більше. Репери поділяються на ортодоксальних і поміркованих. Ортодоксальні слухають виключно реп-групи та намагаються якомога менше контактувати з навколишнім світом.

Справжній репер має знати напам'ять близько сорока реперських груп. Для них нехарактерним є вживання «важких» наркотиків та великої кількості алкоголю. На відміну від ортодоксів, помірковані репери знаходять спільну мову з брейкерами. На сьогодні вони фактично утворюють одне ціле. Відмінності полягають у вмінні одних танцювати брейк, а інших - впізнавати реп-групи. Для реперів характерним є підвищена необхідність спілкування з однолітками. Вони найбільше цінують індивідуальність, а своєю корпоративністю протестують проти усамітнення і обмеження сучасної людини.

Звичайно, молодь втілює в собі нову історичну реальність. Вона створює власну субкультуру. Філософія представника субкультури зводиться до того, щоб будь-що звертати на себе увагу і не губитися в натовпі. За його логікою, бути оригінальним - чи не найголовніша життєва установка. І не важливо, яким чином вона виконується. Скажімо, можна давати фортепіанні концерти, не маючи слуху і не знаючи нот; або писати нецензурні віршики, говорити, що життя це лайно, а смерть - найкраще, що може спіткати людину. Можна запевняти, що чоловікам більше пасує довге волосся і «художнє оформлення» обличчя, і що жінка - суцільна незграбність. Можна врешті-решт ставитись до Мерліна Менсона, як віруючий до розп'яття і вважати його тіло (в якому бракує кількох ребер) еталоном чоловічої краси. Головне - це відрізнятись!

Зокрема, ще у 50-60-ті роки минулого століття вулиці і майданчики Великої Британії заповнила молодь у яскравому одязі - хіпі. Вони називали себе «діти квітів» і закликали до любові до ближнього. Це були переважно студенти вищих навчальних закладів, діти з високоінтелігентних родин. Хіпі намагались звернути на себе увагу, протестували проти споживацького способу життя, загального снобізму (сноб - це людина, яка ретельно стежить за смаками, манерами сучасної моди і претендує на вишуканість, особливу інтелектуальність), «масовізму», де людина перестає бути помітною, де тиражуються цінності, умови та сенс життя, відбувається обездуховлення. Хіпі проголошували гасла рівності, радості, свободи і любові до всіх людей. Проголошували нову еру - Еру Любові.

Популярним серед тогочасних хіпі був культ «растафарі». Це напіврелігійний культ, що зародився у 1930 році на Ямайці з суміші афро-християнських, неоафриканських культів та елементів руху за створення автономних «ефіопських» церков, які очікували скорого приходу Месії та визволення чорних з тисячолітнього рабства. Проголошення Т. Мекконена (чи Рас Тафарі - що дало назву руху «растафарі») імператором Ефіопії на ім'я Хайле Селасіє стало початком масового поширення «растафарі». Його проповідники закликали курити «божественну» траву маріхуану, яка очищує від «розумового рабства» західного раціоналізму та дарує проникнення у сутність речей. «Назад до Африки!» - було гаслом растафарі. Специфічною особливістю цього культу була, безсумнівно, музика «реґґі». Соціально-критичний аспект пісень чорношкірих виконавців реґґі став причиною поширення растафарі в США та Європі.

В Україні на початку 90-х років з'явилися растомамни, які свою назву отримали через солідарність з культом растафарі. Тоді поширення цього явища пояснювалось захопленням музикою «реґґі», екзотикою африканських атрибутів та ідеєю «трави» як очищення свідомості. Сьогоднішні растомани мало що знають про рух «растафарі», а саме про походження слова «растоман», яке пов'язують з хіп-хоп напрямком.

Варто згадати ще одну форму прояву субкультури, тобто молодіжної своєрідності - рух скінхемдів. Скінхеди з'явилися наприкінці 60-х рр. у Великобританії. Їхнім гаслом спочатку було: «Борись за свій клас, а не за расу!». Траплялися навіть чорношкірі скіни. Це була переважно патріотично налаштована робітнича молодь, що захоплювалась реґґі та футболом і не цікавилася політикою. Економічна криза в Англії в кінці 70-х років та збільшення етнічних мешканців з колишніх колоній витіснила пролетарську молодь з робочих місць. Саме хвиля безробіття і безперспективності стала причиною расистського руху скінів. Деякою мірою свою роль у його формуванні відіграли неонацистські партії. Стиль одягу звичайного скіна мав бути, перш за все, адаптованим до вуличних бійок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики, короткі куртки-«бомбери», брита чи коротко стрижена голова. Перша хвиля скін-руху в Росії співпала з подіями 1994 року, коли «праві» політичні організації отримали «бойове хрещення». Друга хвиля, що розпочалася у 1998 році, виникла на тлі боротьби російської офіційної влади з кавказьким сепаратизмом. У цей час з'являються перші російські скін-групи «Русское гетто», «Штурм», «Коловрат». Виходять журнали «Русский хозяин», «Под ноль», «Отвертка». Зараз скінхедів у Росії близько 20 тисяч. Дійшли вони і до України. Серйозна українська організація починає формуватись навколо скін-групи «Бульдог» («Сокира Перуна»).

Лідер однієї з молодіжних організацій, В'ячеслав Кононов, доволі скептично ставиться як до офіційних молодіжних угруповань, так і до неформалів. За його словами, скінхедів у Києві налічується близько двох тисяч і це в основному футбольні фанати. Вони крім традиційного «бомбера» і камуфляжних штанів носять ще й шарф улюбленої команди. Нерідко скінів разом з іншими неформалами використовують різні політичні організації в різноманітних акціях. Тоді пересічному скіну можна заробити від 20 гривень до З0 доларів залежно від поблажливості лідера. Особливою національною ідеєю, зі слів самих скінів, вони не переймаються. Не кажучи вже про расизм. Більш сумлінними в плані національної свідомості є львівські скінхеди. Вони, звичайно, розмовляють українською мовою, вигукують гасла на кшталт: «Україна - thе bеst!», не п'ють горілки, а підтримують вітчизняного виробника - пиво «Львівське».

У 60-і рр. продовжував спостерігатися складний спектр різних субкультурних феноменів. Серед них рокери - це вдягнуті з ніг до голови в шкіру мотоциклісти, які наганяють жах на людей. Світ рокерів - їх банда, їх релігія - рок, їх Бог - спортивний Ісус на зразок Джеймса Бонда. Французький соціолог Жозет Аліа зауважував, що самі рокери вважають себе «королями», володарями інших авангардних груп.

Що стосується світосприйняття рокерів, то, як зауважує англійський соціолог П. Уілліс, вони оцінюють світ із «життєстверджуючою надійністю». Їх власні цінності, почуття так сильно укорінились в них самих, що утворюють частину очевидної буденної реальності. Рокери культивують «чоловічий дух», жорстокість і прямоту спілкування.

Живучи у створеному ними однозначному світі, рокери покладаються, головним чином, на власну силу і фізичний самоконтроль. Центральне значення їх принципу полягає у відмові від наркотиків. Загальна орієнтація отримала у рокерів втілення у підкреслено «чоловічому» стилі поведінки. Цей стиль притаманний і внутрішньо груповому спілкуванню. «Шкіряні» чоловіки люблять бійки. Зовнішній вигляд їх підкреслено агресивний. Шкіряний одяг із металічними планками робить їх подібними до машини. Високі черевики нагадують про те, що вони можуть бути застосовані, коли почнеться бійка. На руках і грудях рокерів - татуювання, у вухах - кільця - так звана данина молодіжній моді. Навіть зображення розп'ятого Ісуса Христа використовується як символ залякування.

Впевненість рокерів, як і їх стиль - грубий, прямо перетинається із стилем рок-н-рол. Своєю «музикою» вони вважають особливий ранній рок-н-рол, символами якого були Елвіс Преслі та Бадді Холлі. Наступну стилізацію року вони відкидають.

У 80-і рр. спостерігався складний спектр екзотичних феноменів. Візьмемо, наприклад, панків. Це слово відоме ще з XVI ст., у перекладі воно означає «вулична дівка». Оксфордський словник перекладає його як «зіпсований», «нікчемний». У 1970 р. Іггі Поп вийшов на сцену в Детройті і розпоров собі осколком скла оголені груди, а потім у супроводі членів своєї групи «Маріонетки», вдягнутий у нацистську форму, почав викрикувати фрази типу: «Мене нудить від вас!» тощо. Через декілька років у західній пресі з'явилися слова: «панк-музика», «панк-політика», «панк-культура». На кінець 70-х рр. набув величезної популярності панківський ансамбль «Секс пістолз». У той час панк-групи росли як гриби.

У 1977 р. виникла нова субкультура, яка протистояла панкам. Це були темди, які оголосили себе охоронцями соціального порядку.

Рок-культура в цілому продовжує розвиватися і сьогодні. Як правило, рок-група виступає в ролі лідера, демонструючи на особливому сленгу специфічну систему цінностей та норм, цим самим задаючи зразок стилю та манерам поведінки, спілкування, а також висловлюючи дух групової солідарності на основі протиставлення себе офіційному суспільству. Ці риси роблять рок-групу специфічною моделлю субкультурного молодіжного об'єднання.

Прикладом специфічної молодіжної субкультури може бути і бабам. Вигляд її представників зберігає риси відомої ідентифікації з Христом. Вони носять довге волосся «під Ісуса», натільні хрестики, затаскані штани. Разом з тим хлопці та дівчата одягаються також в індійські туніки, прикрашають волосся квітами. Люблять запах сандалового дерева, їх бог - та ж суперзірка, тільки з домішками чогось «східного».

Бабам - послідовники хіпі, каліфорнійських молодіжних кампусів кінця 60-х рр. та їх ідеології, їх світ подібний до нереалізованої мрії. Цілими днями баба слухають музику, перебуваючи в наркотичному сп'янінні. Представник цієї субкультури м'який та пасивний. Він проповідує християнську мораль та марить Індією, де тільки й можна створити свої общини. Жозет Аліа вважає, що музика цієї субкультури найбагатша, найкрасивіша у світі джазу.

Загалом ситуація зрозуміла. Проте, чому все ж таки є тільки певна група, яка гуртується у такий спосіб? Чому вона свідомо хоче набути ознак «шок-протесту» і відмежуватись від оточуючого суспільства?

Один із домінуючих мотивів утворення молодіжних угрупувань, штучних ізольованих субкультур полягає в психологічній особливості розвитку особистості. Річ у тім, що в молодшому шкільному віці референтною (авторитетною) групою для дитини є батьки та вчителі. У більш дорослому віці - це друзі-однолітки, об'єднуватися з якими є дуже важливою потребою. З іншого боку, з розвитком поп-культури буквально на очах змінюються культурно-світоглядні і духовно-психологічні пріоритети молодої людини.

По-перше, щодо чинників, які, поєднуючись, дають первоцвіт у вигляді молодіжної субкультури, - це почуття ідентифікації з групою. Саме ця потреба ідентифікації з групою призводить до пошуку штучних форм відокремлення своєї групи від світу.

По-друге, це потреба в самоствердженні через отримання певного статусу в своїй групі. Засвоєння певного стилю життя потрібно для того, щоб таку людину визнали за свою. Особливо потреба в самоствердженні виражена через бажання привернути на себе увагу. Це питання гостро стоїть для юнаків. Дівчині, для того щоб привернути увагу, достатньо бути привабливою. Для чоловіків же фізична краса не є засобом соціального ствердження. Ознаки визнання чоловіка суспільством - це певний статус, рівень влади, кількість грошей. Юнак цього всього поки що не має. Тому найпростіший спосіб привернути увагу дівчини, - одяг, зачіска, металеві ланцюги тощо.

По-третє, до втечі людини в субкультуру призводить і певна потреба в активації. Крім полюсів, які постійно супроводжують людину - добро і зло, задоволення і незадоволення - є ще нудьга та збудження. Стан нудьги пов'язаний з певною психологічною порожнечею, що спрямовує людину на пошуки факторів збудження. Вона шукає засоби активності для самореалізації. Якщо людина не знаходить їх у оточуючому середовищі, то створює їх штучно. Постійна нудьга призводить до накопичення надлишкового збудження, що час від часу може давати немотивовану деструктивну розрядку. Існує також потреба у грі. І коли немає культури реалізації цієї потреби, молода людина починає грати у велику гру під назвою субкультура.

Якщо говорити про субкультурні явища, що були в середині минулого століття, і ті, які є тепер, то вони дуже різняться. Вони подібні за формою, але різні за мотивацією і змістом. Раніше це був протест проти якогось перенасичення і глобалізації, а зараз немає протесту проти глобалізації, навпаки, за допомогою субкультур вона стверджується. Масова культура, споживачем якої є українська молодь, продукує певні цінності - гроші, статок, благополучний спосіб життя. Однак, молодь у нас - найбільш незахищена верства суспільства. Вона не має роботи, заробітку, власного житла. Навіть займатися якоюсь творчою діяльністю: танцями, музикою або спортом - стало практично неможливо. Субкультурна активність молоді в Україні - це втеча від реального життя, яке не завжди радує. Приєднання до якогось угруповання може давати можливість приховати свої комплекси або нереалізованість. Навіть зовнішня стилізація - потертий, пошарпаний одяг - це власне теж намагання приховати свою убогість або вписатися з нею у суспільство. Однак, є те, що об'єднує західну субкультуру і нашу, - це проблема відчуження. Людина зосереджена в праці, але відчужена від того, що виробляє. Вона потребує колективності, а натомість відчуває відчуження і самотність. Здається, що поруч є люди, а ти все одно сам на сам зі своїми проблемами. Цим завжди користувались ідеологи, наприклад, релігійні. Тому останнім часом так багато з'являється різних сект, гуртків з екстремальною спрямованістю, що іноді призводять до самознищення. Саме тому молодь шукає спільності зі своїми однолітками.

Проте, якщо говорити про молодіжну субкультуру взагалі, то вона є природним елементом постмодерної культури. А що таке постмодерн? Постмодерн - це різноманіття культур, різноманіття цінностей. Це робить життя насиченим і різнобарвним.

Людина сама виліплює візерунок свого життя. Можна жити так, як закріпила традиція, і так, як більшість вважає правильним. Але чи зробить це людину щасливою? Можна і в субкультурному середовищі почуватися впевнено і гармонійно. Це краще, ніж дотримуватись загальноприйнятих суспільних норм, почуватися спустошено. Інша справа, коли втрачається рівень особистісної культури. Ось це трагедія, але ця трагедія й суспільства в цілому.

Незважаючи на всі різновиди молодіжних субкультур, жодна з них, якою б екзотичною вона не була, не може ліквідувати панівну культуру. Хоча, по суті, субкультура і не ставить перед собою такого завдання.