Основи культурології

7.4 Контркультура

Стійкість та відновлюваність молодіжних субкультур ніби робить зайвим термін «контркультура».

Контркультура - це ідейна течія суспільного руху «бунтівних» соціальних груп студентства, хіпі, альтернативних комун, які отримали найбільший розвиток у 60-70-і рр. XX ст.; сукупність соціально-культурних цінностей та орієнтацій, які протистоять сучасній культурі.

Необхідно відзначити, що в сучасній культурології поняття «контркультура» використовується у двох значеннях:

- для визначення соціально-культурних напрямів, які протиставляються фундаментальним принципам пануючої культури;

- для ототожнення із західною молодіжною субкультурою 60-х рр.

Уперше слово «контркультура» запропонував застосовувати американський соціолог Теодор Роззак, який намагався об'єднати різні духовні впливи, спрямовані проти панівної культури.

З точки зору культурфілософії, контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона володіє величезним потенціалом відновлення.

Ідеологія контркультури мала різні форми вираження. Анархічна та вкрай нігілістична течія пояснювала контркультуру як антикультуру та закликала повернутися до докультурної первісної «природності». Більш поширеною є інтерпретація контркультури як протикультури, яка суперечить цінностям та ідеалам західної культурної традиції.

Ідеологія контркультури висловлювала здебільшого полемічну загостреність проти «масового суспільства» та полягала в критиці міщанського матеріального добробуту, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Дуже сильно в ній була виражена направленість, пов'язана з поширенням антигуманного духу утилітаризму та наукової раціональності. У ролі альтернативи розглядалось індивідуалізоване суспільство, яке відкривало б перед людиною можливості спонтанної самореалізації та встановлення істинних, вільних від диктату внутрішньої необхідності та меркантильної заінтересованості стосунків з іншими людьми та природою. Природі як джерелу натуральності та чистоти в системі альтернативних цінностей контркультури відводиться особливе місце. У ній бачиться сакральне начало, і все з чого складається природа сакралізується (від латинського - священне), тобто предмети, речі, явища наділяються «священним» змістом, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може бути звичайне для певного часу явище чи церемонія, в результаті якої життєва колізія набуває «значущості». Наприклад, страта Ісуса Христа разом з двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.

Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і подавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Ці люди намагаються створити контркультуру, пов'язану із становленням нової чутливості, вивільненням підсвідомих сил, розвитком внутрішнього досвіду та релігійного оновлення. Засобом досягнення цих цілей є використання наркотиків, створення невеликих груп альтернативних комун. Ці комуни частіше формувалися на політичній та релігійній основі. Найбільшого поширення в них отримали східні культи. Однією з відмінних особливостей контркультури є міфологізація культури Сходу, яка, на думку деяких вчених, нібито має змінити західну культуру, яка вже своє віджила.

Інші культурфілософи стверджують, що традиційна західна культура вже замінена новою, модерністською (А. Белл). Професор Каліфорнійського університету Б. Бергер в книзі «Виживання контркультури» говорить, що в 60-і рр. на Заході виникла нова культура. Увібравши в себе старовинні традиції - анархізм, пасторалізм, азіатські релігійні та містичні культури, розум американських індіанців, нігілізм - вона змогла розкрити в собі потенціал альтернативної культури. Б. Бергер доводить, що молодіжні субкультури не зникли безслідно, вони вплели в тканину традиційної урбаністичної культури чужі для неї різнокольорові барви. У результаті цього і сама тканина виявилась зміненою. На його думку, процес створення нової культури буде продовжуватись.

Сьогоднішній плюралізм духовних і ціннісних орієнтацій - запорука майбутньої універсальної культури, яка у свою чергу закладе основу наступному діянню «батьківської» культури.

Таким чином, залежно від реалій сучасного світу для визначення ролі контркультури мають значення не тільки окремі феномени, а й уся сукупність субкультур.

ТЕМА 8. РОЛЬ КУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

8.1 Фундаменталізм та традиціоналізм

Значення культурних орієнтацій у розвитку суспільства дуже велике. На сьогодні не існує одностайної думки щодо фундаменталізму. Зазвичай, коли мова йде про фундаменталізм, у свідомості виникає уявлення про щось архаїчне, про агресивне втручання в соціальну динаміку безнадійно застарілих навичок мислення та поведінки. Існує навіть думка, що саме ця культурна орієнтація відроджує тоталітаризм, фашизм, екстремізм. У такому випадку поняття наділяється негативним змістом і часто асоціюється з ексцентричними образами патріархальності, дикості. Прогресивно орієнтована свідомість дуже легко відкидає подібні канонічні твердження.

Як з'явився фундаменталізм? Реакцією на що він є сьогодні? Чи існує інша культурна орієнтація, протилежна фундаменталізму? Яка його роль у сучасній культурі?

Слід розпочати з того, що фундаменталізм несе на собі відбиток неадекватного відтворення власної суті. Він ідеологічний, бо породжується у сучасних світоглядних розмежуваннях. Про фундаменталізм згадують тоді, коли, наприклад, супервиробництво і суперспоживання в індустріальній цивілізації народжують тупикову ситуацію, яка не забезпечена можливостями людського роду, і людина тоді змушена пристосовуватися до наявної цивілізації, але якщо це пристосування виявляється для неї болісним процесом, то у свідомості людини нерідко заявляє про себе фундаменталістська настанова, яка вимагає звернення до першоджерел життя. Інколи першоосновою фундаменталізму називають кризу традиційного суспільства. Криза - це перш за все розпад усіх форм природної спільноти, що не може не викликати контртенденцію - сум за первісною простотою та органічністю традиційних форм загального людського життя. На жаль, фундаменталістські тенденції з'явилися раніше, ніж традиційне суспільство зазнало кризового стану. Через це можна говорити про інші, більш основні причини фундаменталізму.

Очевидно можна визнати правомірним твердження про те, що у феномені фундаменталізму виражені деякі антропологічні закономірності. Філософська антропологія XX ст. довела, що людина - це відкрите, несформоване створіння. Людська природа хоча і зберігає в собі деякі стійкі структури, в той же час перебуває в пошуках. Ці імпульси - прагнення, що спираються на корінну основу людської натури та потребують власного перетворення - є базою фундаменталізму.

Говорячи про традиціоналізм, треба сказати, що його прагненням є збереження того, що набуло людство. Але саме бажання зберегти людські надбання постійно наштовхуються на своєрідну природу людини. Культура фіксує ці прагнення. У результаті цього виникає складна драматургія культурної творчості, яка далеко не завжди дозволяє бачити фундаменталізм як ідеальний тип.

У культурі постійно присутні дві тенденції - зберегти витоки і в той же час розширити сферу творення культурного. Отже, культурна природа фундаменталізму полягає в протистоянні постійному зростанню складності життя та його оновленню. Якби культура не гналася за інноваціями, то не виступав би й фундаменталізм у його нав'язливо-директивних формах. Модернізм же черпає свої сили у протистоянні будь-якій ортодоксії та охороні.

Бажання переосмислити історію часто виявляється способом прориву в новий культурний простір. Але готовність творити культурні нововведення перетворюється на відродження патріархальних духовних стандартів. Отже, фундаменталізм можна зрозуміти лише у співвіднесенні із соціодинамікою через призму модернізму. Останній, у свою чергу, розкриває власну ідентифікацію через фундаменталізм. Так, зразком фундаменталістської настанови може бути воскресіння язичництва на тілі європейської культури. Язичництво ближче до людської природи, ніж християнство, бо виражає деякі константи людської поведінки. Але в той же час язичництво кожен раз відроджується в новій соціокультурній ситуації. У результаті факт фундаменталістської зацікавленості виявляється фрагментом культурної творчості.

У цілому фундаменталізм амбівалентний (двоякий). З одного боку, він дозволяє апелювати до традицій, які є базою для усвідомлення, розуміння значення прогресивних ілюзій. З іншого - пропонує не стільки розмотування назад історичних витоків, скільки досягнення нового соціального ідеалу. Саме тут виявляється ідеологічність фундаменталізму. Якщо традиціоналізм наполягає на вірності традиції, то фундаменталізм аранжує цю традицію в дусі нових соціальних орієнтирів.

Таким чином, поняття «фундаменталізм» позначає таке спрямування думки, що виступає за повернення до глибинних, кореневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. У більш широкому смислі фундаменталізм - це релігійно-культурна настанова, спрямована на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції.

8.2 Види релігійного фундаменталізму та їх роль у розвитку суспільства

Слово «фундаменталізм» сформувалося в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з'явилася група теологів, які виступили проти алегоричного та символічного тлумачення Біблії, за її буквальне розуміння. Євангелісти, в теологічному значенні, належали до консервативної течії протестантизму. Вони наполягали на тому, щоб Біблію приймали такою, якою вона є, при цьому ставлячи віру вище за розум. Головне завдання фундаменталістів зводиться до того, щоб призупинити модернізм у релігії.

Слово «фундаменталізм» походить від багатотомної праці «Фундаменталій», виданої американськими та англійськими консервативними теологами. У 1910-1915 рр. вони випустили 15 книг цієї серії, які отримали широке визнання серед віруючих і створили визначний культурний напрямок. Насамперед, фундаменталісти виступали проти натуралізму, який вони ототожнювали з теорією еволюції. Їх вимоги були зумовлені тим, що у 20-і рр. законодавчими зборами штатів було прийнято 37 законів, які забороняли викладання в школах дарвінської теорії еволюції.

Треба сказати, що мода на фундаменталізм цілком визначається соціокультурною динамікою. Якщо, наприклад, у 20-і рр. фундаменталісти перейшли на позиції самоізоляції, стали відходити від світових справ, від участі у справах загальнонаціональної політики, то у 80-і рр. почався новий бум релігійного фундаменталізму.

Фундаменталісти повернулися до загальнонаціонального політичного життя, звернули свою увагу на процеси, які, на їх думку, підривали основи віри та моралі в суспільстві. Поштовхом стало скасування в школах США обов'язкової молитви, а також заборона писати на стінах класів у державних школах десять заповідей.

Звичайно, фундаменталісти виступили проти агресії держави, яка мала на меті зруйнувати релігійний напрямок освіти. У політичному відношенні фундаменталісти були солідарні з правими консервативними силами, які виступили за заборону абортів, порнографії та гомосексуалізму, наркоманії та інших проявів «модернізму» в американському суспільстві. Це свідчило про те, що значна частина американців не приймала стрімких мутацій культурного життя. Більше того, в американському суспільстві, як і в цілому на Заході, склалась неоконсервативна ідеологія, яка виступила проти «прогресивних» нововведень.

На думку деяких американських соціологів, нові християнські праві - це один з найважливіших рухів XX ст. Вони вважають, що фундаменталізм може означати революцію порядку і може досягти великого розмаху. Нова хвиля консерватизму здатна викликати наступ іншої ери, але може знаменувати лише відхід від ліберальної традиції. Демографічна революція стала важливим фактором, який має вплив на процес відродження консерватизму.

Звичайно, що сучасний фундаменталізм несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій. Оскільки фундаменталізм - це релігійні напрями, які проголошують незмінність канонічної догматики, вимагають ортодоксії (неухильне додержання певного вчення, переконань, тверда послідовність у поглядах), то виділяють євангелістський, ісламський, православний фундаменталізм.

Сучасний фундаменталізм відрізняється від «старого фундаменталізму», несе в собі комплекс традиційних ціннісних орієнтацій, основою яких, відповідно, є теологічні передумови.

Один з ідеологів євангелістського фундаменталізму, американець Д. Феллуел, писав: «Фундаменталіст вірить, що Біблія була в прямому розумінні слова натхненна Святим Духом, і тому вона непогрішна. Фундаменталісти вірять у божественність Ісуса Христа, визнаючи його народження від діви Марії, безгрішне життя, смерть заради прощення гріхів. Фундаменталіст вірить в євангелізм і у вчення через посередництво місцевої церкви як здійснення великої місії нашого Господа».

Смисл євангелістського фундаменталізму полягає в тому, що фундаменталісти відмовляються пристосовувати Євангеліє до філософської та культурної кон'юнктури, пропонуючи повернутися до основ християнської віри. Теологи називають шість «фундаментальних істин», які фундаменталісти вважають правильними:

1) непогрішність Писання;

2) непорочне зачаття Христа;

3) спокута Христом гріхів людства;

4) воскресіння Христа;

5) правдивість біблійних чудес;

6) преміленіаризм.

Коли теологи сперечаються про те, коли, на їх думку, настане тисячолітнє царство - після другого пришестя Христа чи до нього, то модерністи вважають, що пришестя Христа в плоті буде завершенням тривалої людської історії. Воля Бога, як вони вважають, зовсім не суперечить становленню сучасної цивілізації. Преміленіаризм виходить з прямо протилежних настанов. Таким чином, сучасний релігійний фундаменталізм в протестантизмі є реакцією на світські форми прогресу, на ті культурні обґрунтування, які пов'язані з ним. У світській культурі йому відповідає неоконсервативна хвиля, що пропонує різнобічні розрахунки з ліберальною політичною і філософською традицією.

Крім євангелістського фундаменталізму в сучасній літературі існує феномен ісламського фундаменталізму. Він пов'язаний з канонічним прочитанням інших священних текстів. На формування даного культурного напрямку впливають, насамперед, загальні політичні процеси, які дозволяють переоцінювати значення ісламу як світової релігії в сучасному світі. Вторгнення нових технологій у традиційний устрій ряду країн, наприклад, Ірану, породжує страх у зв'язку з руйнуванням звичних порядків життя людей. Так почалася фундаменталістськи обґрунтована релігійна революція аятоли Хомейні. Ця консервативна ідеологія спрямована не на збереження існуючого порядку, а на встановлення якогось вигаданого, майже фантастичного ідеалу.

У словах «ісламський фундаменталізм» криється образ Сходу в цілому. Але Схід не зводиться до ісламу і народів, які його сповідують. Як поняття, «ісламський фундаменталізм» є значно ширшим, різноманітнішим, повноцінним. Схід зберігає інші стародавні форми культури та способи виживання і стабільності, які можна відшукати, наприклад, в Індії.

Якщо говорити про класичні фундаменталістські організації, то вони виступають за «очищення» ісламу як такого від усього, що було привнесено в нього протягом усієї історії його існування, та звинувачують його в продажництві, прислужництві офіційних мусульманських служителів культу. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства.

Хто складає соціальну базу фундаменталізму? Звичайно, насамперед, маргінали, особливий суспільний прошарок людей, які під час модернізації традиційних мусульманських суспільств вибилися із соціально-культурних сфер, відірвалися від традиційної культури. Породжує ісламський фундаменталізм також інтелігенція, яка звертається до першооснов мусульманської релігії, щоб вистояти в умовах модернізації.

Фундаменталізм як ідеологія активізує ірраціональні сили історії. Так, російський дослідник Г.С. Померанц, розглядаючи дане питання, говорить про сліпу прив'язаність не тільки до народних звичаїв, але і до всього етнічно-закритого. Такі сили досить великі. Називають їх традиціоналізмом. А фундаменталізм, за словами вченого, - це спроба міфологізувати культурний розвиток.

Крім ісламського існує ще і православний фундаменталізм. Православна церква претендує на збереження канонів і фундаменталістськи обдуманих джерел християнства. Православ'я наполягає на збереженні широко трактованої традиції, а саме на використанні старослов'янської мови для богослужінь. Воно претендує на роль панівної державної релігії, хоча багато разів заявляло, що відмовляється встановлювати своє панування.

На формування сучасної версії православного фундаменталізму значно вплинуло пожвавлення інших напрямів світового фундаменталізму і не лише у сфері культури, але й в інших сферах: політичній, економічній, військовій тощо.

Подальша доля фундаменталізму невід'ємно пов'язана з колізіями універсальної всесвітньої свідомості. Справа в тому, що вже саме існування світових релігій стає перешкодою для вироблення загальнолюдського світогляду. Уніфікований вплив цивілізації буде породжувати контртенденції. Неоконсервативна свідомість висуває на сьогодні ідеал мозаїки культур, які будуть протистояти ліберально обдуманій тенденції пошуку глобальних рішень.

До парадоксів нашого століття належить, як не дивно, піднесення національної самосвідомості. Воно не було передбаченим, однак, стало жорсткою реальністю століття. Можливо, джерелом даного національного піднесення є ідентифікація народів, відірваних від своєї крові та землі. Відродження національного духу породжує фундаменталістські напрямки. Зокрема російська православна церква намагається обґрунтувати істинне, ортодоксальне розуміння християнства. Вона освячує авторитарну державу, яка, на думку російських фундаменталістів, ідеально сприяє об'єднанню людей за духовним покликанням.

8.3 Релігійний модернізм як протилежність релігійному фундаменталізму

Крім релігійного фундаменталізму існує ще релігійний модернізм, під яким розуміють протилежність традиційного та фундаменталістського філософського напрямку в рамках тієї або іншої релігії. Він відображає необхідність змін та розвитку релігійного фундаменталізму. Релігійний модернізм виражає тенденцію оновлення релігійного життя.

Класичним прикладом релігійного модернізму в історії європейської культури є Реформація. Розпочавшись у вченнях М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна як спроба відновити біблійні витоки віри, цей рух не тільки відтворив норми та цінності початкового християнства, але сприяв також стрімкому розвитку європейської культури в цілому. Процес різнобічних змін перетворив протестантизм на різновид християнства. Католицизм та православ'я зайнялись цим значно пізніше.

Представники релігійного модернізму переосмислили багато фундаментальних категорій ортодоксальної віри, в тому числі і поняття про Бога, релігію, про надприродне тощо. Релігійний модернізм відтворює світовідчуття сучасної людини, її моральні пошуки. У той же час це не тільки колізії всередині релігії. Вони охоплюють живий нерв європейської культури. Насправді, різниця між язичництвом і християнством здається часом не такою великою, якою вона є всередині самого християнства.

Типологічні ознаки протестантського модернізму, як і взагалі будь-якого, сформувалися в процесі його історичного розвитку. До них належать:

- наближення теології до переживань і відчуттів конкретної людини;

- розкриття змісту віри як відношення між людиною і Богом;

- різниця між вірою та релігією, де віра виступає як щось таке, що притаманне людській природі, що відображає суб'єктивність особистості, її багатий внутрішній світ, а релігія оцінюється як необов'язковий комплекс ідей та ритуалів.

При цьому Христос стає центром віри, її стрижнем. Його образ дозволяє відтворити відношення людини і Бога. Причому саме розуміння Бога звільняється від абстрактних, умоглядних характеристик, коли Бог виступає в образі чистого буття або першопричини. Христос втілює в собі живі риси, які дозволяють людині вступити з ним в контакт. Звідси постійна апеляція всіх протестантських теологічних концепцій до первісного християнства.

Треба зауважити, що в рамках сучасної протестантської думки можна виділити різноманітні теологічні доктрини: «діалектична теологія» К. Барта, теологія «деміфологізації Нового Заповіту» Р. Бультмана, «універсальна теологія» П. Тілліха, «теологія революції» М. Шретера, Х.-Д. Вендланда і Р. Шокля, «есхатологічна теологія» Р. Нібура, «теологія надії» Ю. Мольтмана, теологія «мертвого бога» і «християнського атеїзму» в постбультманівському та постбонхефферівському тлумаченні, «теологія сучасного екуменізму» (зближення релігій).

8.4 Світський модернізм

Американський культуролог Д. Белл під модернізмом розумів сучасний етап розвитку західної культури, протиставляючи йому ранньобуржуазний, протестантський. З точки зору філософії культури, модернізм - це ціла епоха розвитку західної культури. Мова йде зовсім не про художньо-естетичну систему, яка об'єднує багатство самостійних ідейно-художніх напрямків і течій (експресіонізм, футуризм, кубізм, абстракціонізм, поп-арт, конструктивізм тощо).

На думку Д. Белла, культура є сферою «експресивного символізму», який виражає значення людського існування в образних формах, використовується в поезії, художній літературі, живопису й релігії. Далі вчений говорить, що теми (точніше, «модальності») культури нечисленні через те, що вони сягають екзистенційних ситуацій, з якими люди зустрічаються в усі часи, та природи свідомості (проблеми смерті, трагедії, героїзму, любові, жертви тощо). На відміну від технічно-економічних змін, культура розвивається не лінійно, вона йде по колу, повертаючись знов і знов до тих самих турбот і питань.

Ще одна відмінність розвитку культури від технічно-економічних або соціально-структурних змін полягає в тому, що розширення взаємодії людей у сфері культури веде не до диференціації та спеціалізації, а до синкретизму (наприклад, змішання всіх існуючих стилів у сучасному мистецтві, східних і західних релігій у сучасній філософській свідомості). Взагалі, для сучасної культури характерна безмежна свобода у виборі стилів. Це пов'язано з її основним принципом - вираженням власного «Я».

Ілюструючи короткий історичний нарис еволюції моралі буржуазного суспільства, Д. Белл показує роз'єднання соціальної структури і культури. Притаманний капіталізму розвиток індустріалізму втілився свого часу в економічній сфері в тип буржуя-підприємця, а в галузі культури - в незалежного художника, вільного від усіх соціальних умовностей. Для обох характерний пошук нового, прагнення до перетворення природи і свідомості.

З часом з їх роз'єднання розвинувся антагонізм. Радикальна в економіці буржуазія стала фундаменталістськи консервативною в галузі моралі та культури. Необхідність максимальної мобілізації енергії у виробництві породжувала, на думку вченого, прагнення до отримання й самообмеження, викликала страх перед інстинктом, стихійними імпульсами. Культурний інтерес, у свою чергу, виробив ненависть до буржуазних цінностей.

Найважливіший напрямок розвитку - перехід від розуміння індивіда як істоти, яка володіє природними якостями, до розуміння його як одиничного та неповторного «Я». Автентичність особи, а не її моральна перевага в суспільстві, стає джерелом етичних і естетичних суджень. Цьому відповідає перехід від релігії до світської культури та від самообмеження до апології свободи особистості, до ідеї, що все дозволено, хоча б в уявленні. Боготворіння «Я» стає джерелом сили модернізму. Саме життя розглядається ним як витвір мистецтва, виявлення «Я» всупереч умовностям буржуазного суспільства.

Як вважає Д. Белл, культура здійснила крок від фундаменталістськи поясненого протестантизму до модернізму. Старі духовні опори суспільства вже не діють, а нові, засновані на вірі в історичний прогрес, втратили свою утопію. Духовна криза посилює тенденцію до нігілізму, але, на відміну від прогресивного нігілізму «базарного» типу, він безперспективний. Модернізму ж притаманна спроба знайти втрачений зміст існування в літературі та мистецтві. Культурна криза позбавляє суспільство життєвих сил, дезорганізовує індивідуальну мотивацію, послаблює громадянські почуття та волю, насаджує культ швидкого задоволення.

Завдяки модерністській орієнтації, культура набуває ролі ініціатора змін. Вона здійснює пошук нових способів почуттєвого сприйняття та нових стилів поведінки. Сучасне суспільство, віддане ідеї оновлення, інституціалізувало культурний авангард і визнало культуру в процесі соціальних змін. Розрив, що зберігається між культурою і соціальною структурою суспільства, супроводжується глибокими змінами в характері самої культури, в її зв'язках з іншими сферами суспільного життя. Культурний стиль окремої частини населення все більше втрачає зв'язок з її соціально-класовим станом. Змінилися взаємовідносини творців культури і публіки. У живопису та кінематографі художник-авангардист домінує на культурній сцені. Тепер саме він формує аудиторію та ринок, а не створюється ними, як це було в минулому. Д. Белл пов'язує це явище зі збільшенням чисельності «культурного класу», що поширює смак до нового мистецтва.

Культурна революція 50-х рр. була обумовлена кризою політичного радикалізму західної інтелігенції («кінцем ідеології»), а її протест проти буржуазних цінностей зосереджений у культурній сфері. У ситуації політичного консерватизму він втілився, насамперед, у критиці масового суспільства, в темах відчаю, апатії, відчуження.

Модернізм спочатку був ворожий до буржуазного суспільства. Існує паралель між модернізмом і тенденцією соціальної науки кінця XIX ст. до виявлення ірраціональних основ дійсності за її поверховим раціональним устроєм.

Як вищу цінність модерністи проголошують естетичний експеримент, нічим необмежений пошук самовираження та чуттєвого сприйняття, в якому воля та бажання перемагають над розумом і мораллю. Ці риси пояснюються тим, що модернізм став реакцією, по-перше, на зміни в чуттєвому сприйнятті соціального середовища і дезорієнтацію почуття простору та часу, пов'язані з революцією в галузі комунікацій та транспорту, по-друге, на кризу самосвідомості, обумовлену втратою релігійної культурної орієнтації.

У своїх «класичних», традиційних формах модернізм простежує свою історичну еволюцію, наполягає на заміні релігії та моралі естетичним сприйняттям життя, розглядає художню творчість як єдино можливий спосіб самопізнання та самосприйняття. У сучасному постмодернізмі закладена, як і в модерністському русі, тенденція до звільнення підсвідомих інстинктів. Це не обмежується художньою уявою та художньою формою. Інстинкт оголошується рушійною силою реальної поведінки. Пафос сучасного модернізму спрямовано проти цінностей та мотивації «звичайної» поведінки заради свободи імпульсів тощо. Значення модерністської доктрини в сучасному житті визначається, насамперед, саме цим поворотом від елітарно-естетичних до більш масових форм людської життєдіяльності.

ТЕМА 9. ІДЕЯ РІВНОПРАВНОСТІ КУЛЬТУР У СУЧАСНОМУ СВІТІ

9.1 Ідея рівноправності культур

На сьогодні вчені по-різному дивляться на проблему рівноправності культур. Деякі культурологи виходять з уявлення про рівність культур, про неможливість їх протиставлення як різних величин. Інші, навпаки, думають, що розмаїття культур не виключає принципу ієрархічності. У цій системі відліку одні культури оцінюються як значні, розвинені, ціннісно багаті. Інші - сприймаються як менш багаті, патріархальні, виснажені та ті, які втратили верховенство.

Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лакост, намагаючись розкрити єдність культури як феномену, правильно помітила концептуальні непорозуміння, які притаманні прихильникам різних підходів до факту множинності культур. На жаль, її власна позиція будувалася на протиставленні двох понять - егалітаризму (рівності) та плюралізму, які, по суті, не є альтернативними. Насправді, якщо розмаїття культур розглядається як багатство рівних, самостійних, хоча й різних духовних сутностей, то плюралізм не протистоїть егалітаризму.

Ідею рівності всіх культур обґрунтовували багато культурфілософів, зокрема російський філософ М.Я. Данилевський, німецькі філософи О. Шпенглер і В. Шубарт. Так, О. Шпенглер критикував європоцентрист-ські погляди, за якими, наприклад, можна було б ігнорувати історію Китаю або вважати невартою уваги культуру майя. Зрозуміло, що відсутність ієрархії культур допомагає їм прикривати одна одну. Феномен окремих культур, які йдуть одна за одною, виростають одна біля одної, стикаються, прикривають і придушують одна одну, вичерпують весь зміст історії.

Своє розуміння історії культури виклав В. Шубарт у роботі «Філософія історії»:

1. Історичні процеси ритмічні, тому циклічні пояснення соціокультурних процесів є переконливими.

2. Найбільш значний історичний розвиток полягає в чергуванні вічних прототипів культури та особистості. Розвиток кожного з цих прототипів і його боротьба проти попередника та послідовника складають стрижень історії культури та задають епосу ритм, напруженість і конфлікт.

3. Кожний вічний прототип переступає межу нації або раси. Він здатний поширюватися на цілий континент. У межах свого господарства прототип пронизує всю культуру, і кожна людина повинна рахуватися з ним, слідкувати за ним або виступати проти нього.

4. Завжди, коли людство «заражається» новим прототипом, попередній прототип здається застарілим. Новий прототип сприймається як вища цінність, як мета, відносно якої вся попередня історія була лише підготовкою. Новий прототип повністю розкривається і втілює всі свої цінності. Потім, використавши свої ресурси, старіє і поступається місцем новому.

5. Ми можемо говорити про чотири головні прототипи культури та особистості - гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський.

6. Усі періоди рівні перед Богом, навіть героїчні епохи. Безперервне розгортання творчих божественних сил здійснюється весь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі виправдовує своє існування. У цьому Шубарт солідарний з Данилевським, Шпенглером і Тойнбі, які відкидають лінійне тлумачення історичного процесу та «виправдання» історії за допомогою майбутньої мети прогресу.

Концепція багатства культур припускає обговорення ще одного питання: чи можуть культури впливати одна на одну, чи вони фатально розділені. В європейській філософії протягом багатьох століть найбільш поширеними були уявлення про відкритість різних культур, про їх вплив одна на одну. Щоправда, ця думка поєднувалась з особливим ставленням до самої культури. Прихильники ідеї європоцентризму вважають, що незахідні культурні системи відображають патріархальний світ та є варіантами стародавніх або середньовічних етапів розвитку, які давно пройшов Захід.

К. Леві-Строс також виходить із принципу рівності культур. Він дуже високо оцінює досягнення ескімосів, які чудово пристосувалися до суворого клімату півночі, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Але при рівності культур є причини для їх ціннісного зіставлення. Так, наприклад, культури Мексики і Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були неміцними. Тут також мала місце культурна коаліція. Але культури, які ввійшли до неї, були, по суті, однаковими, тоді як в Європі це мало інші наслідки.

Чим більше розвинені форми спілкування між культурами, тим більше причин для прогресу.

З цього всього випливає, що ідея рівноправності культур у сучасному світі стає досить поширеною. Це пояснюється тим, що будь-який етнос, нація мають рівні права, ніхто не може бути другосортним. Отже, і культури їх рівноправні, але одночасно й самобутні, через те що кожному етносу, нації притаманна самобутність.

9.2 Національна самобутність народів

Самобутність має для людських спільнот дуже велике значення. Самобутність - сукупність рис духовної й матеріальної культури, що історично склалася, характерна для конкретної національно-етнічної спільноти, що відрізняє її від відповідних рис іншої національно-культурної спільноти і сприяє формуванню етнічної самосвідомості, яка на соціально-психологічному рівні базується на антитезі «ми» й «вони», на уявленні про свої якості, відмінні від інших. Самобутність виявляється майже в усіх елементах культури. Усвідомлення власної самобутності матеріалізується в етнонімі, тобто самоназві народу, у способі співіснування зі своїм природним ландшафтом, у найпоширенішому антропотипі, культурно-господарській діяльності, у повсякденній поведінці й побутових звичках, у ролі релігійних традицій в житті суспільства. Культурна самобутність часто формується через специфічні умови існування етносу в своєрідних обставинах природного оточення. Народ обирає спосіб життя й стає землеробом або кочовиком, мореплавцем тощо. Етнос може опинитися в інших природних умовах, і тоді можуть докорінно змінитися ознаки спільноти. Етнологи полюбляють наводити приклад про народ маорі. Проживаючи колись на островах Океанії, він був відомий чудовими здібностями до мореплавання. Згодом, переселившись до Нової Зеландії, маорі повністю втратили свій хист до морських справ. В етнології цей феномен називається «вторинна дикість», коли зі зміною умов існування етнос втрачає якусь попередню здатність. Але зазвичай існує дуже тісний зв'язок між «ґрунтом» і «кров'ю», зв'язок етносу зі своєю землею. Елементи рідного ландшафту стають символами етнічної незалежності (береза в росіян, тополя в українців, сакура в японців, Дніпро й Карпати в українців, Рейн у німців, Волга в росіян).

Проблема самобутності постає в тяжкі історичні періоди, на зламі соціально-економічного й політичного характерів епохи.

Самобутності не шкодять запозичення, причому не тільки зі споріднених, а навіть із зовсім чужих культур. Але перевищення міри корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету культури.

9.3 Динаміка культурних процесів

Поняття «самобутність» тісно пов'язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Отже, суверенітет - це духовна самостійність етносу, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як самодостатньої цінності, почуття етнонаціональної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу, комплекс етнокультурної повноцінності.

Суб'єктивне розрізнення особою й етносом «свого» та «не свого» - водночас є однією з найсуттєвіших і найпростіших умов духовної суверенності культури. Це усвідомлюється на рівні сюжетів, традицій. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічну самосвідомість, досить чітко визначають межу між «своїми» і «не своїми» культурами, традиціями, звичаями. Нормальний розвиток етнічної культури не можна уявити без запозичень, але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних духовних надбань етносу, його етнокультурної ідентичності, а які відіграють роль своєрідного «троянського коня», призводять спочатку до вирівнювання рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення етносу у складі іншої людської спільноти. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних цінностей. Увага зосереджується на рисах, які закликають відмовитися від того, що робить спільноту людей несхожою на інших.

Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні «фільтри», особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню в дусі власної культури, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру - реципієнт. Але ці фільтри культури спрацьовують тільки за умови духовної суверенності етнічного менталітету, коли етнос відчуває себе самостійним суб'єктом культурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншого етносу, який він вважає взірцем, законодавцем «мод» для менш зразкових, вагомих у галузі політичного, культурного, економічного життя. Асоційований етнос немовби «прив'язаний» до етносу-«суверена». Етнокультурні фільтри виходять з ладу і вже неспроможні захистити свій етнос, його культуру від вимивання, спотворення, набуття проміжних форм, маргіналізації й подальшої деградації в таку етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури етносу-переможця.

Комплекс меншовартості етносу може переходити в комплекс упередженості, зарозумілості й навпаки. Коли етнос відчуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовху до «порятунку» та «вдосконалення» інших народів на підставі власної уявної «бездоганності», то народжується феномен культурного месіанізму. Охоплений цією ідеєю, етнос схиляється до думки, що в його духовності є щось вище, потойбічне, таке, що свідчить про обраність цього народу Богом або історією. Проте, кожен національно забарвлений культурний месіанізм формувався по-своєму. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, але форми їх прояву різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західно-християнського, згодом російського, східно-християнського, пізніше комуністичного месіанізму.

Вивчення історичного походження народів та етносів, зокрема питання про «чистоту» націй, показує, що «чистих» націй на землі не має і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, військові походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти привносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська експансія, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли релігія починає набувати статусу «загальноприйнятої».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське Середньовіччя Європи. Візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці традиції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу й Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з'явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною ситуацією кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій, аж до завершення Другої світової війни.

Ще одна суттєва проблема, що стосується динаміки культурних процесів, пов'язана зі складністю їх об'єктивної оцінки, насамперед, коли йдеться про культурно-історичні події, віддалені за часом. Будь-який дослідник не вільний від власного історичного простору й часу, від особистих поглядів, уподобань, розуміння та оцінок. Збагнути події далекого минулого попри свої суб'єктивні гносеологічні, пізнавальні настанови дослідник може тільки через ментальні конструкції власного сьогодення, а вони функціонують у свідомості, й головне - в підсвідомості індивіда і мас. Отже, дослідник повинен остерігатися, щоб його культурно-історична заангажованість не викручувала картину, а також намагатися звести її до мінімуму. Інакше науковець стає жертвою так званого модерноцентризму, коли людина оцінює минуле з позицій свого часу. Ця небезпека усвідомлена тільки в XIX - XX ст., а до того модерноцентризм був нормою. В уста діячів античної культури автори Середньовіччя вкладали промови, можливі лише за християнської доби. Деякі вчинки й думки людей минулого нам буває вкрай складно зрозуміти, і завжди постає спокуса розтлумачити їх, керуючись власними усталеними ментальними позиціями, накинути свої погляди людям іншої епохи. Але спрощені тлумачення не є правдиві.

Інша небезпека - етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби й реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етносу. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, усталений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх форм, наприклад, у давньоєгипетській мові слово «люди» позначало лише єгиптян.

Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. У культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціолог Макс Вебер називав «своя раціональність», тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це означає, що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утворювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.

Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політичного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, передове вчення зливаються з уявленнями про «великий народ», що уособлює цю віру, вчення.

Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів у межах етнічних культур - «архаїзація» та «етнографізація» культури, повернення до витоків зі спробою штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, які вже не здатні природно функціонувати за нових умов, тобто приєднання до сучасного культурного організму старих, архаїчних образів, ідей, традицій водночас.

Буває, що певні історичні епохи прагнуть використати у своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо, коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїзацію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціонування складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність хоча б на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння розрізняти «своє» і «чуже». Але в незалежній державі, відкритому поліетнічному суспільстві, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу, ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу й нації загалом - шлях у безвихідь, шлях, історично приречений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографічної і культурної просвіти, перш за все, у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте, необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії міжкультурної боротьби досить однозначні. Не всі національні культури її витримують. Культури, які є недостатньо модерними, провінційними, «хуторянськими», або гинуть, або ледь жевріють, що теж є загибеллю, уповільненою в часі. Культурна поразка нації - пролог усякої іншої поразки.

Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утворення національно-культурних міфів, що розчиняються в масовій ментальності і стають рушіями історичної активності народів. Такі міфи поділяються на:

- «божественні» - їх завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), закликати свій народ іти вперед, породжувати в ньому ентузіазм;

- «сатанинські» - міфи, спрямовані на створення «образу ворога», його «примітивної», «другорядної», «жалюгідної» культури. Набуваючи усталеності, такі міфи стають виправданням мільйонів людей та їх частих злочинних дій.

9.4 Методологічні засади розуміння національної культури

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Серед перших дослідників, які користувались терміном «культурологія» при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури й обґрунтована її об'єктивність.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури, які в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову й національну культури. Світова культура - це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяються культури міська і сільська, класова й етнічна, професійна й молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський учений Н.О. Лосський підкреслював, що «національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинені в ній, стають досягненням усього людства». Перш за все, світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура. Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі - актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії й об'єктивно-історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському призводить до самоізоляції культури і зрештою до її деградації. На основі різновидів людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальну і духовну. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура є нерівнозначною матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони пронизують всю систему духовної культури по вертикалі. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й в культурі. Актуальність культури - це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає.