Стан та перспектики екологічної конверсії промислових і сільськогосподарських підприємств Чернігівської області

Добре відомо, що зарубіжні фірми не надто охоче діляться з нами сучасною технологією, а тільки продають нам свої машини. Це значною мірою зумовлено нестабільністю економічного розвитку нашої країни, поганим інвестиційним кліматом, недосконалістю законів і т.п. Проте навіть за цих умов деяким заводам все-таки вдається організувати виготовлення ліцензійної техніки. Один із таких проектів виконується на ВО "Південмаш". Йдеться про організацію серійного виробництва ліцензійних вітротурбін потужністю 110 кВт USW56-100. У виготовленні комплектуючих деталей і вузлів для них беруть участь кілька десятків українських заводів, які є нашими субпідрядниками.

Вітроенергетика не випадково стала одним із найважливіших напрямів у конверсії ВПК. У світовій енергетиці вона нині найбурхливіше розвивається. Та й у нас цьому напряму свого часу приділялася велика увага. У 30-х роках одночасно з розвитком авіації та перших кроків у ракетобудуванні закладалися основи теорії вітроенергетики, які не втратили своєї цінності дотепер. У цій роботі брали участь відомі вчені - професор Г. Сабінін, ракетник Ю. Кондратюк і чимало інших. До 1937 року найбільшою із побудованих вітроелектростанцій була Балаклавська (розташована на Каранських висотах біля Балаклави в Криму). Вона мала потужність 100 кВт, вітроколесо з кабіною розміщалося на висоті 25 метрів, загальна вага конструкції досягала 50 тонн.

Потім ці роботи були призупинені й лише наприкінці 80-х до них повернулися знову, але вже в контексті вимог конверсії. Саме тоді генеральний конструктор КБ "Південне" В. Уткін і головний конструктор твердопаливних ракетних двигунів В. Кукушкін почали шукати напрями використання ракетної технології в неракетній сфері. Одним із них виявилася вітроенергетика.

Задля справедливості слід зазначити, що жодного досвіду конверсійних робіт у цій галузі країна тоді не мала, тому не дивно, що перший агрегат ГКБ "Південне", спроектований разом із московським НВО "Вітроен" на основі датської конструкції 1955 року, виявився конструктивно недосконалий. Основною причиною цієї невдачі виявилася відірваність вітчизняної промисловості від світової науки та техніки, що має місце й зараз. Однак тоді така відірваність виявилася фатальною для перших конверсійних розробок. Не рятували навіть величезні гроші, виділені на створення перших вітчизняних вітроагрегатів.

Про гроші варто сказати окремо. Якщо проводити паралель із поточною ситуацією в Україні, яка не має необхідних фінансових ресурсів для конверсії ВПК, тоді, у середині 80-х, оборонні заводи зовсім не були обділені увагою держави. Конкретно, проекту створення вітчизняних вітроагрегатів повезло більше за інші. У цій справі, хоч як дивно, вирішальну роль відіграли міністр водного господарства СРСР і ДКНТ СРСР, які виділили кілька мільйонів карбованців на цю техніку. 1987 року В. Уткін і В. Кукушкін буквально вмовили міністра виділити кошти на розробку і виготовлення вітротурбін для вітроелектростанцій. Ініціатори даного проекту разом із керівником НВО "Вітроен" І. Сідановим домоглися його затвердження в Держплані СРСР, і кошти, необхідні для створення першого вітчизняного агрегату АВЭ-250С, надійшли в КБ "Південне".

Дослідний зразок такої машини був виготовлений 1989 року й встановлений на полігоні Павлоградського механічного заводу. Конструктори буквально "зліпили" його з вузлів, частина яких була виготовлена за ракетною технологією з дорогого титану. Частина гідравліки була прямо запозичена в ракет. А те, чого не могли зробити ракетники, куплено на інших машинобудівних заводах, хоча й мало було пристосоване для такої машини, як вітротурбіна. Приміром, редуктор використовували від ескалатора метро, що робило конструкцію агрегату важкою. На жаль, ракетні технології застосовувалися занадто прямолінійно, тобто вітротурбіна не розроблялася як єдина машина. Тому агрегати АВЕ-250 виявилися практично непрацездатними і за минулі майже 12 років жодний із двох десятків, виготовлених і встановлених у системі Міненерго на Акташській, Чорноморській і Аджигольській ВЕС, так і не був прийнятий державною комісією в промислову експлуатацію. Тобто перші вітчизняні вітроагрегати, побудовані на основі застосування конверсійних технологій, виявилися непридатними для серійного виготовлення.

Прямо протилежна ситуація з вітротурбінами USW56-100, які виготовляються на українських заводах за ліцензією однієї з американських компаній. Держава не витрачала своїх грошей на розробку зазначених машин, і вони серійно виготовляються на вітчизняних заводах після того, як американські експерти, які розпочали свою роботу 1993-го року, витратили близько трьох років на впровадження ліцензійної технології в наше виробництво. Ліцензія на ці машини була отримана українсько-американським СП "Уїнденерго Лтд" безплатно, що не типове для зарубіжних компаній на українському ринку. Безумовно, що при виготовленні відповідних вітротурбін доводиться платити роялті за право використання зазначеної технології, однак головною вигодою для української промисловості є те, що вона отримала повністю відпрацьовану машину.

Говорячи про достоїнства цих машин, необхідно насамперед звернути увагу на ціну виробленої ними електроенергії, оскільки лише в цьому випадку можна говорити про корисність вітроенергетики в цілому. Отже, за даним показником ВЕС не дуже відрізняються від теплових вугільних електростанцій, оскільки для шести українських ВЕС НКРЕ України встановлений тариф на рівні від 15 до 18 коп. за кВт. ·год. Фактичні тарифи в цих ВЕС не надто відрізняються від зазначених планових, і в основному ці відмінності пов'язані з вітровим навантаженням, що, як відомо, змінюється з року в рік. Як свідчить статистика, в останні роки вітровий енергетичний потенціал у найперспективніших для будівництва ВЕС регіонах України знизився, що використовується супротивниками розвитку вітчизняної вітроенергетики як основний аргумент безперспективності цього напряму. Проте, як відомо зі світової практики, жодний з банків не фінансуватиме будівництво ВЕС за короткостроковими показниками вітрового навантаження. А за багаторічними даними державної метеорологічної служби України середньостатистичне значення швидкостей вітру за 12-15 років є таким, що на вже побудованих ВЕС можна досягти ціни електроенергії на рівні 7-11 коп. за кВт·год.

Після цих цифр, які, до речі, підтверджуються даними Національної академії наук України, дискусію про важливість розвитку вітроенергетики в Україні можна було б вважати вичерпаною. Альтернативні джерела енергії просто необхідні країні, яка має значну залежність від постачань зарубіжних енергоносіїв: у перспективі за рахунок будівництва ВЕС в Україні заплановано покрити до 20-30% від загального споживання електроенергії. Проте гострі дискусії про корисність вітроенергетики тривають, і вони продовжуватимуться, що зумовлено в основному конкурентною боротьбою між прибічниками вітчизняних розробок вітроагрегатів чи ліцензійною зарубіжною технологією.

Повертаючись до ліцензійних вітротурбін USW56-100, слід нагадати, що зараз у їх виготовленні, не рахуючи нашого заводу, задіяно 22 машинобудівних підприємства країни, субпідрядників "Південмашу". Причому даний проект - практично єдиний в Україні, в якому 100% вузлів складної машини виробляється українськими підприємствами. Ціна вітротурбіни USW56-100 виявилася практично на 40% нижчою за світову ціну на машини такого класу, що й відбито в порівняно низькій ціні електроенергії.

21 листопада минулого року "Південмаш" відправив споживачу чотирьохсоту вітротурбіну USW56-100. Багато це чи мало? Якщо порівнювати з тим, що за даним напрямом робиться в країнах СНД, то тут Україна виявилася лідером. У нашій країні вже створено вітроенергетичну галузь промисловості, в якій на підставі серійно виготовлених ліцензійних вітротурбін будуються перші шість промислових ВЕС. Україна зайняла почесне 13-те місце в Європі із сумарним показником уже наявної потужності всіх українських ВЕС, яка дорівнює 40 МВт, значно випередивши Росію, в якої даний показник поки що дорівнює 5 МВт.

Найкрупніші зі станцій, що будуються, - це Новоазовська ВЕС у Донецькому регіоні потужністю 14,5 МВт і Донузлавська ВЕС потужністю 16 МВт у Криму. Їхнє спорудження триває найуспішніше, тому що підтримується регіональними адміністраціями. У Донецькому регіоні особисто губернатор В. Янукович виявляє активну зацікавленість у розвитку вітроенергетики, завдяки чому область має намір вирішити чимало соціальних і екологічних проблем. До речі, саме в Донецькому регіоні на прикладі Новоазовської ВЕС вперше в Україні відпрацьовується концесійна форма управління вітроенергетичними об'єктами, при якій держава в особі обласної адміністрації, зберігаючи державну власність на основні фонди ВЕС, впроваджує нові форми ринкового управління об'єктами нетрадиційної енергетики.

Нині українська вітроенергетика переживає не найвідповідальніший етап свого розвитку, від якого безпосередньо залежать і перспективи конверсії військового виробництва на найбільших заводах країни. Чимало відомих зарубіжних фірм нам передають ліцензії на виготовлення вітротурбін потужністю 600 і 1000 кВт. У зв'язку з цим у підприємства його суміжників виникають нові перспективи, тому що тепер йтиметься про цілий ряд моделей вітротурбін потужністю 100, 600 і 1000 кВт із маркою "Зроблено в Україні". При переході до виготовлення ліцензійних вітротурбін великої потужності на українські заводи має передаватися найсучасніша технологія в галузі металургії, хімії, механічної обробки металів, склопластиків, електроніки тощо. Здавалося б, така справа повинна мати величезну підтримку з боку всіх органів виконавчої влади, але в реальному житті цього не спостерігається. Причини - та сама конкуренція між вітчизняними конструкторськими розробками та ліцензійною технікою, а також боротьба різноманітних організацій за право управляти фінансовими ресурсами у вітроенергетиці.

Про перспективність вітчизняних розробок вітроагрегатів вже говорилося вище. Майже п'ятнадцятирічний досвід різноманітних конструкторських організацій із використанням сильно застарілих технологій, виявив безперспективність багато чого з того, що вже зроблено. Не можна в цьому звинувачувати наших конструкторів, тому що їх багаторічна відірваність від світової науки та техніки й обмежені фінансові ресурси не дозволяють створити техніку світового рівня, здатну конкурувати на зовнішніх ринках. Проте ці невдачі не повинні дозволяти спекулювати на тезі "підтримки вітчизняного виробника", маючи на увазі необхідність підтримувати несучасні розробки лише тому, що вони виконані вітчизняними фахівцями.

Насправді вітчизняними виробниками є українські машинобудівні заводи, які сьогодні виготовляють, як зазначалося вище, 100% вузлів ліцензійної вітротурбіни USW56-100 потужністю 110 кВт, а завтра мають те саме робити щодо ще двох типів ліцензійних агрегатів. Принциповою відмінністю ліцензійних машин від агрегатів вітчизняної конструкції є те, що перші сертифіковані за міжнародними стандартами, і це відкриває нашим заводам дорогу на зовнішні ринки.

У історії управління українською вітроенергетикою можна виділити два періоди. У 1986-1994 роках ця галузь управлялася за відомчим принципом, тобто безпосередньо Міненерго України. З 1994-го і донині вітроенергетика управляється на основі міжвідомчої координації через Міжвідомчу координаційну раду (нині його очолює перший віце-прем'єра Олег Дубина). Нещодавно за дорученням Кабінету міністрів був виконаний порівняльний аналіз ефективності розвитку вітроенергетики країни в зазначені періоди. Його висновки свідчать про те, що в першому випадку, тобто коли Міненерго самостійно вибирало техніку, а також фінансувало конструкторські роботи і будівництво ВЕС, ефективність була близькою до нуля. Про це свідчать непрацюючі Акташська, Аджигольська і Чорноморська ВЕС.

На противагу цьому, міжгалузева форма управління вітроенергетикою через Міжвідомчу координаційну раду довела свою ефективність, оскільки вона заснована на управлінні даною галуззю ринковими методами, у тому числі на жорсткому міжвідомчому контролі за використанням державних коштів. Другим важливим чинником, який забезпечує ефективність, є організація впровадження передової ліцензійної технології на українських заводах, яка стала можливою завдяки наполегливій роботі Мінпромполітики, НКАУ і самих заводів. Понад 400 виготовлених за ліцензією вітротурбін і будівництво шести промислових ВЕС - переконливе свідчення цього.

Останнім часом прибічники відомчого підходу значно активізувалися. Вони підштовхують Кабінет міністрів до того, щоб змінити затверджений урядом порядок управління вітроенергетикою через міжвідомчу координаційну раду. Запропонована ними реорганізація зводиться до передачі Мінпаливенерго управління коштами Комплексної програми будівництва ВЕС. До чого це може призвести, показує наш власний український досвід і результати подібного управління в 1986-1994 роках. Проте є надія, що держава не допустить розвалу в цій галузі.

Висновки