Ринкові трансформації у внутрішній торгівлі України

Але коли, на державному рівні програми та концепції носять переважно декларативний характер, то на превеликий жаль, це не сприяє швидкому розгортанню інноваційних процесів на підприємствах. Гальмування інноваційної діяльності на рівні підприємства відбувається через неможливість внутрішнього інституційного закріплення інноваційних пріоритетів та їх подальшої систематичної підтримки. В першу чергу це обумовлено наявністю часткової неузгодженості в нормативно-правовому просторі. У цей час в країні діють 14 законодавчих актів, близько 50 нормативно-правових урядових актів, 100 різноманітних відомчих документів, що регламентують інноваційну діяльність.

При тому, що країни світу, які прагнуть до стабільного економічного зростання і зорієнтовані на поліпшення добробуту населення, проголосили XXI ст. ерою інтелектуальної власності в Україні і в межах такого значного правового простору невирішені ряд суттєвих питань [28]:

- недостатньо розроблена правова основа належного захисту прав інтелектуальної власності;

- функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту;

- процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені;

- законодавчо не встановлені критерії розмежування інвестиційних та інноваційних проектів;

- недостатньо унормовані питання проведення об'єктивної експертизи та конкурсних засад бюджетного фінансування наукових, науково-технічних й інноваційних програм згідно з положеннями вже діючого законодавства.

Вітчизняна правова база, таким чином, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях і робить надактуальною потребу змінити традиційний погляд на створення нормативно-правових регламентів діяльності суб'єктів господарювання.

Зокрема, в Законі України "Про інвестиційну діяльність" інноваційна діяльність розглядалась тільки як одна з форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково - технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу. Але ж трактування інноваційної діяльності підприємств, не повинно бути завуальованим, або таким, що виступає як похідна від інших видів діяльності. Інакше подібна постановка питання примітивізує стратегічні орієнтири внутрішніх перетворень та перспективу подальшого успішного розвитку інноваційних компонент торговельних підприємств, галузей та економіки України загалом.

Досвід успішних українських торговельних підприємств свідчить про те, що вижити та розвиватися в умовах високої конкуренції спроможні ті з них, які будують свій бізнес на постійних нововведеннях.

Перспективним для вітчизняних підприємств торгівлі є розширення масштабів діяльності, а саме: створення торговельних об'єднань і комплексів, великих роздрібних торговельних підприємств.

Йдеться про формування найбільш ефективних і прогресивних форматів, відкриття операторами споживчого ринку магазинів великого формату, об'єднання магазинів в єдину мережу.

Інновації у ведені бізнесу передбачають реалізацію нових методів здійснювання підприємницької діяльності:

- розробка та реалізація нової або значно зміненої корпоративної стратегії;

- впровадження сучасних інструментів управління;

- розробка та впровадження нової організаційної структури управління, адекватної конкретним ринковим умовам підприємства;

- інновації у роботі з персоналом;

- нововведення при організуванні (побудові) операційної системи, формуванні внутрішньоорганізаційних систем, виконанні окремих робіт (процедур, застосування сучасних систем контролю якості, сертифікації робіт, товарів і послуг, впровадження нових логістичних схем, впровадження інформаційних систем управління (в т.ч. автоматизованих);

- реалізація нових форм стратегічних альянсів, партнерств та інших видів кооперації із споживачами, постачальниками, партнерами;

- застосування нових механізмів розподілу відповідальності та повноважень серед працівників при виконанні робіт в межах окремих видів діяльності в організації та між різними видами діяльності чи структурними одиницями;

- реалізація нових способів організації зв'язків із зовнішніми установами (інституціями), інтеграції з партнерами, постачальниками в межах виробництва, забезпечення, розподілу ресурсів, товарно-матеріальних цінностей.

Виходячи з вище викладеного, інноваційна модель розвитку підприємства має бути тільки ендогенною - спрямованою на найефективніше використання внутрішніх ресурсів і факторів розвитку, на захист національних інтересів у пріоритетних сферах діяльності, що можуть бути каталізатором економічного розвитку.

Підприємство, що обрало інноваційний шлях розвитку, повинно функціонувати згідно з такими принципами, що ґрунтуються на використанні принципово нових прогресивних технологій, організаційно-управлінських систем:

- адаптивності - прагнення щодо підтримання певного балансу зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку (внутрішніх спонукальних мотивів діяльності господарюючого суб'єкта і зовнішніх, що генеруються ринковим середовищем);

- динамічності - своєчасне приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів діяльності підприємства (у тому числі його власників, менеджерів, фахівців, працівників);

- самоорганізації - самостійне забезпечення підтримання умов функціонування, тобто самостійна підтримка обміну ресурсами (інформаційними, матеріальними, фінансовими) між елементами виробничо-збутової системи підприємства, а також між підприємством і зовнішнім середовищем;

- саморегуляції - коригування системи управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства відповідно до змін умов функціонування;

- саморозвитку - самостійне забезпечення умов тривалого виживання і розвитку підприємства (відповідно до його місії і прийнятої мотивації діяльності).

Однією з головних доктрин ринкової економіки є визнання альтернативи для підприємств, де з одного боку на них чекає розвиток, а з другого - банкрутство. Також є важливим те, що перспективи розвитку сучасного підприємства асоціюються, перш за все, із його перспективами участі у інноваційних процесах. Звернемо також увагу на той факт, що хоча вітчизняні підприємства формально є самостійними суб'єктами господарювання, все ж таки у своїй практичній діяльності вони повинні виходити з того, що показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є орієнтиром для розроблення ними власних бізнес-планів. Бо будь-які пільги і переваги у здійсненні господарської діяльності можуть отримати лише ті підприємства, що враховують суспільні потреби, відображені у програмах економічного і соціального розвитку регіону та країни.

Системний підхід до формування цілісного еколого-соціо-економічного простору функціонування та розвитку вітчизняних підприємств передбачений самим існуванням системи державних цільових програм. У відповідності із Законом України "Про державні цільові програми" (2009 р.), їх заходи, завдання та показники включаються як до відповідних розділів Державної програми соціально-економічного розвитку, так і до програм розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Тут варто зважати й на те, що у процесі приєднання України до міжнародних актів нові договори, по суті, стають специфічними національними програмами або їх частинами.

З набуттям державної незалежності Україна є повноправним членом світової спільноти. Враховуючи її євроінтеграційні прагнення, вітчизняне господарське життя здійснюється з урахуванням стандартів, які визнаються розвинутими країнами (рекомендації ООН, ЄС, ISO, МОП тощо).

Поряд з цим, визначаючи стратегічні орієнтири діяльності українських підприємств торгівлі, моделюючи програми їх виходу та розвитку на ринках інших європейських країн, особливу увагу доцільно приділяти проведенню та аналізу результатів моніторингу звичок та уподобань споживачів в процесі прийняття ними рішення щодо здійснення покупок. На основі цього моніторингу можна робити обгрунтовані висновки щодо концентрації ринку роздрібної торгівлі на тій чи іншій території, домінування певних торгових «гравців» на ринку, популярності у споживачів різних торговельних форматів тощо. Так, згідно з проведеним у травні 2013 р. компаніями INCOMA Research та GfK у країнах Центральної та Східної Європи дослідженнями [72], було встановлено, що нині:

ринки роздрібної торгівлі є найменш концентрованими в Україні (50%) та Болгарії (43%), оскільки вони ще не досягли зрілості. Водночас найбільш концентрованим є ринок роздрібної торгівлі Словенії, де 99% споживачів основним місцем придбання продуктів харчування та щоденних непродовольчих товарів вважають одну з десяти найбільших мереж роздрібної торгівлі. В Угорщині та Словаччині частка десяти найбільших мереж роздрібної торгівлі також є дуже високою (88% у кожній країні);

у деяких європейських країнах ринок характеризується домінуванням однієї мережі роздрібної торгівлі (Konzum у Хорватії, Biedronka в Польщі, Maxi в Сербії); інші країни, як правило, мають більш збалансовану структуру роздрібної торгівлі;

у низці країн, що вивчались, вже добре представлені та успішно розвиваються такі великі міжнародні мережі роздрібної торгівлі, як: Metro/Makro; Billa та Spar/Interspar; Kaufland та Lidl; Auchan та CBA;

в Україні, а також Хорватії та Словенії найбільш популярними форматами роздрібної торгівлі зараз є супермаркети (табл. 1.7). Тоді, як в Румунії, Чехії та найбільших містах Російської Федерації (Москві та Санкт-Петербурзі) одним із найпопулярніших форматів є гіпермаркет. У Словаччині, Сербії та Угорщині міцні конкурентні позиції займають невеликі магазини самообслуговування (так звані «магазини біля дому»). У роздрібній торгівлі Болгарії продовжують домінувати маленькі крамниці (з торгівлею через прилавок). Високого показника споживацьких уподобань у Польщі, Росії, Чехії та Угорщині досягли мережі дискаунтерів;

все більшої важливості для споживачів під час придбання товарів набуває такий фактор як використання автомобіля. Так, у Словенії частка домогосподарств, які регулярно користуються автомобілем під час придбання продуктів харчування, сягає позначки 80%, в Хорватії - 68%, Боснії та Герцеговині - 64%. Водночас зазначимо, що в Україні лише 19% українських домогосподарств регулярно використовують автомобіль для здійснення покупок;

щодо критеріїв вибору основного місця для здійснення покупок, то майже в усіх країнах ключовими факторами є близькість розташування до дому або до місця роботи, рівень цін і асортимент товарів. Поряд з цим, варто зауважити, що рівню цін особливо великої уваги надають в Боснії та Герцеговині, Польщі, Румунії та Сербії. Хорвати в першу чергу звертають увагу на наявний асортимент товарів, тоді як для споживачів у Словенії та Україні близькість розташування та рівень цін мають практично однакове значення.

Таблиця 1.7

Основне місце покупок продовольчих товарів у різних країнах Європи, % респондентів ¹

Примітка. Розраховано за даними «SHOPPING MONITOR Central & Eastern Europe 2013».

У фокусі стратегічних проектів і програм торговельних підприємств в умовах глобалізованої конкуренції пріорітетне місце мають також займати соціально-трудові аспекти. Вони визначаються цілою низкою міжнародних договорів та актів, до яких, у першу чергу, відносяться:

- Декларація соціального прогресу і розвитку (Резолюція 2542 Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.1969 р.);

- Хартія соціального забеспечення (X-й Всесвітній конгрес профспілок, Гавана, 15.02.1982 р.);

- Європейська соціальна хартія (Страсбург, 03.05.1996 р.);

- Декларація МОП основних принципів та прав у світі праці (Женева, 18.06.1998 р.) тощо.

Загальна декларація прав людини (ООН, 10.12.1948 р.) визнає за кожною людиною її право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці, на захист від безробіття, і її право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і, відповідно, право на забезпечення в разі безробіття тощо через незалежні від неї обставини.

Стаття 6 Декларації соціального прогресу і розвитку (ООН, 11.12.1969 р.) наголошує на важливості надання кожній людині права на працю і вільний вибір занять, участі членів суспільства у продуктивній та суспільно корисній праці.

Хартія економічних прав та обов'язків держав (ООН, 12.12.1974 р.) нагадує державам про їх відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку народу, для чого саме їм і надані право і відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, мобілізацію і використання ресурсів, здійснення прогресивних економічних і соціальних реформ, повної участі народу у процесі і вигодах розвитку.

Європейська соціальна хартія (Страсбург, 03.05.1996 р.) орієнтує на досягнення і підтримку за можливістю високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на увазі досягнення повної зайнятості, та ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя, вільно вибирати вид заняття.

Лісабонський саміт ЄС (06.2000 р.) акцентує увагу на створенні робочих місць, поліпшенні пропозиції на ринку праці, інвестування у людські ресурси, а також на забезпеченні більш високого і сталого економічного зростання через стимулювання інвестицій у нові технології та розвиток інноваційного базису.

В Україні відповідно до міжнародної практики були прийняті Закони "Про зайнятість населення" (№ 803 від 01.03.1991 р.), "Про оплату праці" (№ 108 від 24.03.1995 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (№ 2017 від 05.10.2000 р.), Кодекс України про працю. З 2011 року до ініціативи, що була започаткована Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном і отримала назву Глобального договору приєднались майже 100 українських та міжнародних компаній, асоціацій та громадських організацій. Глобальний Договір є ініціативою, спрямованою на сприяння соціальній відповідальності бізнесу та підтримку підприємницьких кіл при вирішенні проблем глобалізації та створення більш стабільної та конкурентоспроможної економіки.

Активізація інноваційно-інвестиційних процесів вимагає системного вирішення проблем безробіття. При цьому прогнозований рівень безробіття в Україні (за методологією МОП) навіть у 2015 р. буде залишатись на рівні 9,1 %, хоча за їх базовим сценарієм до 2011 р. частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва України зросте до 11-30 %, частка промислових підприємств, що впроваджують інновації - до 15-35 %, а питома вага інвестицій інноваційного спрямування в загальному обсязі інвестицій в основний капітал - до 15-25 %.

Це у свою чергу зумовлює те, що одним із пріоритетних завдань національної торговельної політики є посилення соціальної спрямованості розвитку внутрішнього ринку. Підприємство це - складний соціальний організм, який розвивається за рахунок внутрішніх ресурсів і в своєму існуванні відчуває безліч зовнішніх впливів та поштовхів. Тільки наближення змісту соціальних та економічних функцій підприємства через механізм збалансування витрат, використання ресурсного потенціалу та отриманого прибутку забезпечує довготривалий розвиток підприємства, зниження його екзогенної залежності, подолання суперечності між завданнями економічного та соціального розвитку [29]. Таким чином, головним "стикувальним модулем" серед стратегічних орієнтирів торговельних підприємств має стати збалансований розвиток організації у поєднанні з принципами соціальної відповідальності бізнесу.

Прагнення до високих суспільних ідеалів неодмінно вплине на імідж та репутацію торговельних підприємств, в цілому сприятиме підвищенню їх конкурентоспроможності на ринку. Однак, слід визнати, що важкий регуляторний тягар і недосконале законодавство не стимулює підприємства вкладати кошти в соціальні та екологічні програми, призводить до приховування реальних прибутків.

Нові управлінські кадри повинні бути компетентними і здатними працювати на перспективу, тобто орієнтуватися на стратегічні установки сталого економічного зростання. Для підприємств торгівлі це означає:

- автоматичну підтримку своєї репутації через дотримання, перш за все, права споживачів на доступ до необхідних товарів і послуг;

- права на звернення та подання скарг, споживацьку обізнаність та екологічну безпеку;

- брати на себе зобов'язання щодо охорони здоров'я, а саме запобігати нещасним випадкам і хворобам, пов'язаним з роботою; доводити до мінімуму ризики для здоров'я, що властиві робочому середовищу, створення безпечних умов праці та робочих місць, що відповідають санітарним нормам.

Так, зокрема, практика реалізації інновацій у торговельних підприємствах свідчить про:

- недостатнє відображення інноваційних пріоритетів в корпоративній культурі та політиці підприємства;

- відсутність необхідних компетенцій у керівників щодо розроблення конкурентної стратегії та методології впровадження інновацій на етапах життєвого циклу організації;

- неузгодженість системи управління мотиваційними процесами персоналу різних рівнів з урахуванням результатів корпоративної стратегії;

- недостатність налагодженої функції (особливо для великих підприємств) внутрішньофірмового навчання і підвищення кваліфікації персоналу, у тому числі з використанням сучасних електронних систем дистанційного навчання, що є необхідним для мережевих торгових форматів.

При визначенні пріоритетів розвитку підприємства, його стратегічній цільовій установці повинна бути підпорядкована вся діяльність в реальному вимірі часу, що представлено на рис. 1.2.

Компонентний склад потенціалу торговельного підприємства визначається його основними підсистемами і стає одночасно об'єктом оцінювання та управління. Причому, дієздатність потенціалу щодо належного режиму реалізації та нарощування повинно досягатись через налагодження зв'язків між стратегічним і оперативним управлінням на засадах використання методичного інструментарію, що забезпечує єдність підходів, оцінок, вимірювання та принципу встановленого зворотного зв'язку між видами управління. Розвиток ринку, динамічність зовнішнього середовища, загострення конкурентної боротьби обумовлюють потребу у застосуванні нової філософії постійного удосконалення діяльності підприємства - від управління якістю діяльності підприємства до якості управління підприємством.

Основними принципами якісної та ефективної системи управління підприємством повинні стати:

- спрямованість на узгодженість та задоволення інтересів зацікавлених груп (стейкхолдерів);

- стратегічна сфокусованість фінансового, клієнтського, кадрового та маркетингового аспектів управління;

- соціально відповідальна поведінка кожного з стейкхолдерів;

- гармонізація цілей всіх рівнів працівників, менеджменту, власників та суспільства;

- орієнтація на інноваційні процеси та внутрішньоорганізаційне інтрапренерство;

- безперервність вдосконалень, збалансованість та керованість розвитку.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2. Взаємозв'язок в системі пріоритетів розвитку підприємства.

Створення і реалізація на підприємстві системи управління якістю менеджменту повинно мати беззаперечну підтримку з боку всіх працівників незалежно від їх формального або неформального статусу. Для сучасного менеджера повинні бути характерні такі загальновизнані риси професійної діяльності, як: ініціатива, діловитість, підприємливість, відповідальність, чесність.

Стратегічні зміни в управлінні підприємством мають бути спрямованими на підвищення ефективності діяльності через зниження адміністративних, транзакційних витрат, зростання задоволеності працівників умовами праці та якості трудового життя загалом, отримання доступу до відсутніх на сучасний момент часу активів, технологій. Спеціалізована підготовка, що забезпечуватиме нарощування стратегічної компетентності як підприємства і системи менеджменту, так всіх категорій управлінських працівників повинна бути зорієнтованою на формування:

- комплексу знань і практичних навичок, необхідних для щоденного ведення бізнесу на основі проектно-орієнтованого менеджменту та інвестиційного управління;

- навичок управління новими сферами фінансово-господарської діяльності підприємства, пов'язаної з управлінням науковими дослідженнями і розробками, залученням інвестицій, здійсненням трансферу технологій в промисловий сектор;

- компетенцій персоналу розробляти, обґрунтовувати і приймати стратегічні рішення із питань комерційного використання досліджень, ноу-хау та інших результатів науково-технічної творчості;

- комплексних знань у сфері оцінки, правової охорони і захисту інтелектуальної власності;

- здатностей приймати ефективні рішення щодо інтеграції нових технологій та методів в загальну діяльність компанії, здійснювати фінансово-інвестиційну політику в короткостроковій і довгостроковій перспективі діяльності.

- впровадження стандартів корпоративного управління підприємством, що дозволяє використовувати у господарській діяльності повною мірою переваги корпоративної форми підприємства, особливо в напрямі управління вартістю підприємства та здійснення його капіталізації.

Усе викладене вище дозволяє зробити узагальнюючий висновок, що в умовах глобальної конкуренції висока інноваційна активність підприємств, соціально-відповідальне ставлення в усіх сферах діяльності, якість управління підприємства дасть можливість торгівлі перетворитись у фактор стабільного розвитку і економічного зростання, підвищення рівня життя населення України.

Размещено на Allbest.ru