Перспектива забезпечення зайнятості в економіці України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Економічний факультет

Кафедра фінанси та кредит

КУРСОВА РОБОТА

З ЕКОНОМІКИ ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

НА ТЕМУ: « Перспектива забезпечення зайнятості в економіці України»

Виконала: Ханаєва Наталія

Керівник: к.е.н., Богма Олена Сергіївна

Запоріжжя 2013



Зміст

• Вступ
• 1. Теоретичні аспекти зайнятості в Україні
• 1.1 Соціально-економічна сутність на види зайнятості
• 1.2 Державне регулювання зайнятості
• 1.3 Методика обчислення основних показників зайнятості та безробіття
• 2. Оцінка основних проблем в сфері зайнятості в Україні та пропозиції їх подолання
• 2.1 Оцінка основних проблем у сфері зайнятості
• 2.2 Аналіз зайнятості та безробіття в Україні
• 2.3 Шляхи підвищення зайнятості в Україні й захисту безробітних
• 3. Світові тенденції зайнятості
• 3.1 Аналіз закордонного досвіду регулювання зайнятості
• Висновок
• Список використаної літератури


Вступ

В Україні формується соціально - орієнтована ринкова економіка. Світова практика свідчить про те, що в соціально - ринковій моделі розвитку господарства держава відіграє особливу роль, оскільки на неї покладено широкі функції. Соціальна політика у сфері зайнятості також є однією з функцій держави. Однак системна криза українського суспільства засвідчила неспроможність держави здійснювати ефективне соціальне управління. Виходячи з цього, ситуація на ринку праці залишає бажати кращого, а особливо - у сфері зайнятості. Вона має вигляд складної багатопланової, неоднорідної, динамічної та схильної до впливу із зовні підсистеми ринкових відносин. Зайнятість населення в цілому та особливо молоді, має не тільки економічний, а й соціальний зміст, як одна з форм адаптації різних соціальних груп до ринку.

Соціальна роль зайнятості проявляється і в тому, що спрямовані в минулому на установи, традиції, стереотипи поведінки можуть як допомагати, так і протистояти ринковим перетворенням. Перехід до ринку здійснюється дуже болісно, супроводжується кризою промисловості в усіх інших сферах, несплатою податків, зниженням життєвого рівня більшості соціальних груп. Також загострюється проблема безробіття молоді, що загрожує великою небезпекою для кардинальних змін та перетворень на шляху демократизації.

Таким чином, масове безробіття представляє реальну загрозу громадянському суспільству, яке не зможе вижити, якщо безробіття буде триматися на високому рівні.

Виходячи з цього, необхідне своєчасне поглиблене наукове дослідження соціальних аспектів зайнятості населення та молоді, а особливо фахівців у різних сферах, бо для виходу з кризи у нашій державі без фахівців неможливо здійснити ті заходи, які б забезпечили реалізацію інтересів суспільства.

Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні ринку праці в Україні та закордонного досвіду регулювання зайнятості..

Предметом курсової роботи є економічні відносини які виникають в процесі функціонування ринку праці України.

В якості об'єкта курсової роботи виступає безпосередньо ринок праці України.

Курсова робота складається з трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.



1. Теоретичні аспекти зайнятості в Україні

Проблема зайнятості населення посідає одне із вагомих місць у соціально-економічному розвитку України. Економічні реформи, продовження процесу формування приватного сектора економіки спричинюють необхідність удосконалення механізмів державного управління робочою силою. У сучасних ринкових умовах питання ефективного управління зайнятістю населення є особливо актуальним, внаслідок циклічності ринкової економіки, що спричиняє безробіття та пов'язані з ним соціально-економічні проблеми.

Сферу зайнятості та ринок праці в умовах ринкових відносин розглядали західні дослідники - Дж. Р. Еренберг, Дж. Кейнс, В. Нордхаус, Л. Роббінс, П. Самуельсон, М. Фрідмен, Ф. Хайєк, Ж. Сей, Р Барр, Т. Веблен, Д. Рікардо. Вітчизняні вчені також вивчали різні аспекти державного управління зайнятістю, серед них: О. Амосов, Д. Богиня, В. Васильченко, М. Долішній, В. Онищенко, І. Петрова, В. Мандибура, А. Чемерис, Н. Нижник, О. Булавка.

Створення системи ефективної зайнятості - це ключове завдання для економіки держави. Принципи такої системи повинні полягати у: винятковому праві розпоряджатися здатністю до праці власником праці; відповідальності держави за створення умов для реалізації права громадян на працю; успішній взаємодії механізмів державного управління та ринкового саморегулювання. Більшість наукових досліджень проблеми зайнятості проведено з економічного боку, а питання удосконалення державної політики сфері ринку праці потребують подальшого вивчення.

З огляду економіки, зайнятість - це певна сукупність взаємовідносин на ринку праці, котра пов'язана з участю населення в трудовому процесі; діяльність працездатного населення із створення суспільного продукту (національного доходу) [1]. Соціальна сутність зайнятості означає потребу людини у самовираженні, у задоволенні матеріальних та духовних потреб завдяки доходу, який особа одержує за свою працю. Остання у процесі зайнятості забезпечує прогрес суспільства. На противагу зайнятості безробіття негативно впливає на індивідуума, є дестабілізуючим чинником, соціально-політичною проблемою [2].

Для виміру масштабів безробіття використовується показник рівня безробіття. Він виміряється як частка офіційно зареєстрованих безробітних до кількості зайнятих у виробництві [3].

Розрізняють безробіття фрикційне, структурне, інституційне, циклічне і добровільне [4].

Фрикційне безробіття відображає плинність кадрів, котра пов'язана зі зміною робочого місця та місця проживання. Певною мірою це безробіття є бажаним, оскільки багато працюючих переходять із низькопродуктивної і мало оплачуваної роботи до більш високопродуктивної та високооплачуваної. Це означає вищі доходи для працюючих, раціональний розподіл трудових ресурсів.

Структурне безробіття по суті є поглибленим фрикційним. У структурі попиту, в технологіях постійно відбуваються зміни, котрі своєю чергою змінюють структуру попиту на робочу силу. Основна відмінність між фрикційним та структурним безробіттям полягає у тому, що “фрикційні безробітні” мають навички, котрі вони можуть продати, а структурні безробітні повинні пройти перепідготовку, щоб отримати роботу. Фрикційне безробіття є короткотерміновим.

Інституційне безробіття виникає, коли організація ринку праці не є достатньо ефективним. Наприклад, не вистачає інформації про наявність вакантних місць.

Циклічне безробіття викликане спадом виробництва під час кризи, депресії. Добровільне безробіття викликане тим, що у суспільстві завжди існує прошарок людей, котрі з тих чи інших причин не бажають працювати.

Одним із дослідників, котрі першими спробували пояснити проблему безробіття, був французький економіст Ж. Сей. Він розглядав ринок праці як окремий випадок закону попиту та пропозиції. На думку вченого, причиною безробіття є занадто високий рівень праці (закон Сея) . Це твердження викликало значні дискусії. Ідею автоматичної рівноваги попиту та пропозиції на ринку праці критикував Т. Мальтус у праці “Досвід про закон народонаселення” . Він вважав, що капітал й населення в досить тривалому періоді часу можуть бути надлишковими по відношенню до попиту на продукцію.

Причиною спаду попиту Т. Мальтус вважав скорочення особистих доходів, а зменшення цих доходів є наслідком демографічних факторів - темпи приросту населення перевищують темпи приросту виробництва. Таким чином причиною безробіття є швидкий ріст населення. Проте сучасний досвід показав, що у багатьох країнах мають місце низькі показники народжуваності, однак безробіття існує. Отже, причини безробіття залежать не від демографічних чинників.

К. Маркс розглянув питання безробіття у праці “Капітал”. Він зауважив, що технічний прогрес зумовлює зростання вартості засобів виробництва, котрі припадають на одну особу. Це спричиняє відносне відставання попиту на працю від темпів накопичення капіталу, саме в цьому полягає причина безробіття. К. Маркс припускав, що можуть існувати й інші причини, зокрема циклічність розвитку ринкового господарства.

Дж. Кейнс піддав критиці концепцію автоматичної рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці. Він та його послідовники намагалися дати відповіді на запитання: які чинники визначають рівень зайнятості в даний момент; чому зайнятість, як і виробництво та інвестиції час від часу має різкі коливання? Основні ідеї та висновки кейнсіанської школи можна звести до такого:

- основні параметри зайнятості встановлюються не на ринку праці, а визначаються розміром ефективного попиту на ринку товарів та послуг; на ринку праці формується рівень заробітної плати та залежний від неї рівень пропозиції праці;

- економічна система в будь-який період часу може знаходитися в стані стійкої рівноваги при неповній зайнятості, що пояснює можливість існування вимушеного безробіття;

- основний чинник формування зайнятості - інвестиції максимально оптимального розміру;

- гнучка політика заробітної плати є неможливою в умовах економіки, де діють окремі договори про рівень зарплати.

Кейнсіанська теорія зайнятості була реалізована в багатьох державних програмах управління зайнятістю населення.

Англійський вчений, економіст А. Пігу вважав, що причиною безробіття є недосконала конкуренція, котра призводить до підвищення вартості праці. На його думку, загальне скорочення заробітної плати може стимулювати зайнятість. Необхідно зауважити, що тезу про високу зарплату як причину безробіття висунув вперше Ж. Сей ще півтора століття до А. Пігу. Економіст О. Філіпс узагальнив статистичні дані Великобританії за період 1861 - 1957 рр., побудувавши криву, котра характеризує взаємозв'язок між середньорічним зростанням заробітної плати та безробіттям. Цей взаємозв'язок виявився оберненим: якщо зростає заробітна плата, безробіття зменшувалося, і навпаки. Крива Філіпса є увігнутою відносно осі ординат. Ця крива зображена на рис. 1.



Таким чином, одному і тому ж приросту зарплати відповідає порівняно невелике скорочення безробіття при низькому її рівні, а при високому - значне. Однак дослідник вважав, що для остаточних висновків необхідне більш детальне дослідження взаємозв'язку між безробіттям та ставками заробітної плати. Послідовники Дж. Кейнса пов'язали криву Філіпса із зростанням цін, відповідно - з інфляцією. На осі ординат вони відкладали вже не приріст номінальної заробітної плати, а приріст цін та рівень інфляції, вважаючи, що зростання заробітної плати автоматично призводить до інфляції.

Монетаристи на основі кривої Філіпса розробили акселераційну модель.

Відповідно до неї, крива Філіпса є вірною лише для коротких періодів часу, в діапазоні, коли ріст заробітної плати відповідає збільшенню споживання благ. Розширити зайнятість за цей короткий відрізок часу можна тільки завдяки акселерації інфляції [5].

Підводячи підсумки, можемо ствердити, що ринкова система незмінно призводить до безробіття, оскільки вона передбачає циклічність виробництва, диспропорцію в динаміці споживання, накопичення та інвестування, недосконалість конкуренції на ринку загалом, і на ринку праці зокрема.

1.1 Соціально-економічна сутність на види зайнятості

Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора - людини праці і підприємця. Людина сама є продуктивною силою. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою, тобто здатністю до праці.

У будь-якій суспільно-економічній формації робоча сила має дві характеристики:

1) кількісну (кількість носіїв здатності до праці);

2) якісну (стан фізичного розвитку і здоров'я людини, рівень освіти і кваліфікації, співвідношення цих показників для різних професійних груп населення).

До якісної характеристики робочої сили належить також:

- здатність приводити в дію засоби виробництва, виконувати норми, виробляти конкурентоспроможні матеріальні блага і послуги високої якості;

- здатність у процесі праці вдосконалювати свої професійні навики, підвищувати рівень освіти і кваліфікації;

- здатність удосконалювати знаряддя і предмети праці. Робоча сила, таким чином, є потенційним станом здатності до праці, її реалізації у самій праці.

Щоб праця здійснювалася як продуктивний процес, робоча сила повинна реально включатися до складу продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі виробництва. Людина праці, як і підприємець, виступають продуктивною силою тоді, коли вони, тобто їх здібності, реально використовуються в процесі виробництва. Поняття «зайнятість» передусім означає, що потенційний носій особистої продуктивної сили - робочої сили чи підприємницького хисту, включений до складу продуктивних сил суспільства на певній ділянці виробничого процесу товарів і послуг.

Зайнятість -- це не тільки праця. У сучасних умовах вона повинна органічно поєднуватися із задоволенням особистих потреб людини, в тому числі таких: рівень оплати праці, характер праці, умови праці, тривалість робочого дня, охорона праці, компенсація за шкідливість, інтенсивність праці тощо. Людина працює не заради праці як такої: праця повинна піднести добробут людини, її соціальний статус у суспільстві, на підприємстві, у сім'ї. Значну роль у суспільному виробничому процесі відіграють і підприємці як продуктивна сила суспільства.

1. Підприємці беруть на себе ініціативу поєднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва суспільного продукту для сукупного ринку. Виконуючи роль «свічки запалювання» і каталізатора, підприємці поряд з провідними ресурсами праці є рушійною силою виробництва. Вони також є посередниками, об'єднуючи інші ресурси для здійснення ефективного процесу виробництва.

2. Підприємці беруть на себе прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто тих нетрадиційних рішень, які визначають курс діяльності ділового підприємництва у відтворюваному суспільному процесі.

3. Підприємці, оволодіваючи досягненнями науки і техніки, у сфері товарного виробництва виступають новаторами, оскільки намагаються запровадити на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або нові форми організації бізнесу.

4. Підприємці -- це люди, які ризикують. Вони ризикують не лише своїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними капіталами -- власними та позиченими або своїх компаньйонів.

Ці функції вони виконують лише тоді, коли зайняті діловою діяльністю, тобто є дійсним фактором виробництва.

Виходячи зі сказаного, даємо таке визначення категорії зайнятості. Зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначенням форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Види зайнятості зумовлені певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішніми та зовнішніми економічними відносинами[6].

Загалом класифікацію видів зайнятості проводять за характером діяльності, соціальною, галузевою належністю, територіальною ознакою, рівнем урбанізації, професійно-кваліфікаційною ознакою та видами власності. За характером діяльності виділяють: економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності зі створення валового продукту й національного доходу; службову зайнятість, пов'язану зі службою в Збройних силах, роботою на вибраних, назначених посадах; соціальну зайнятість, яка пов'язана з виконанням функцій соціального характеру (творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами).

За соціальною належністю зайнятість визначає робітників, службовців, управлінський персонал (менеджери); фермерів, підприємців.

За галузями народного господарства та сферами виробництва визначається зайнятість у матеріальному виробництві; невиробничій сфері; окремих крупних галузях народного господарства.

Територіальна ознака вивчає зайнятість за окремими регіонами, адміністративно-господарськими одиницями; рівень урбанізації -- зайнятість у міській місцевості

За статевовіковою ознакою виділяють чоловіків та жінок; молодь, осіб середнього та похилого віку.

За видами власності визнається зайнятість на підприємствах і в організаціях, які відносяться до різних видів власності: державної, приватної, або колективної.

Форми зайнятості - це організаційно-правові способи, умови трудо- використання. Виділяють форми зайнятості за різними класифікаційними ознаками.

За формами організації робочого часу розрізняють повну й неповну зайнятість. Повна - це зайнятість протягом повною робочою дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход в нормальних дня даного регіону розмірах. Неповна - це зайнятість протягом неповною робочого часу або з неповною оплатою, або з неповною ефективними). Видима неповна зайнятість - це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо виміряти за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований час або шляхом спеціальних вибіркових обстежень. Невидима неповна зайнятість - переважно аналітичне поняття, яке відбиває фундаментальне порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Характерними ознаками невидимої (прихованої") неповної зайнятості можуть бути низькі доходи, неповне використання професійної компетентності або низька продуктивність праці. Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, виокремлюють "вимушену" та "добровільну" неповну зайнятість. Вимушеною називається неповна зайнятість, зумовлена економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки.

За статусом діяльності розрізняють первинну (основну) зайнятість і вторинну (додаткову) зайнятість. Первинна - це зайнятість на основному місці роботи, тобто там, де робітник отримує надійний і регулярний доход, де знаходиться трудова книжка. Вторинна - добровільна додаткова постійна або тимчасова діяльність осіб, які мають основну роботу.

За характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють стандартну і нестандартну зайнятість. Стандартна зайнятість характеризується роботою у виробничому приміщенні роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявністю стабільного робочого місця, чітко визначеним часом початку та закінчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалістю робочого дня (тижня, року). Нестандартна (альтернативна) зайнятість -- це трудова діяльність, яка не відповідає стандартним правилам.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну і тимчасову зайнятість. Постійна -- це зайнятість з відносно стабільним місцем роботи. Тимчасова -- це зайнятість з тимчасовим, епізодичним, сезонним характером роботи.

За формами правового регулювання використання робочої сили розрізняють регламентовану (легальну) зайнятість і нерегламентовану (нелегальну). Регламентована зайнятість -- це діяльність, яка відбувається у межах закону. Нерегламентована зайнятість -- це діяльність, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, без оплати податків тощо [7].

1.2 Державне регулювання зайнятості

зайнятість безробіття економічний праця

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

- пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

- відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

- забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;

- ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;

- співробітництва уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;

- пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов'язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення державної політики зайнятості. Продуктивна зайнятість реалізується в процесі здійснення трудових відносин між працівником і роботодавцем. Громадянам належить виключне право вільно обирати види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється, якщо інше не передбачено законом.

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, Законом України "Про зайнятість населення", Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими нормативно-правовими актами.

В них закріплені основні принципи зайнятості, серед яких необхідно назвати:

1. Виняткове право громадян вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці; заборона примусу до праці. Незайнятість громадян не є основою для адміністративної відповідальності. Особа вільно вибирає вид, місце і форму діяльності.

2. Відповідальність держави за створення умов для реалізації прав громадян на працю. Ця відповідальність полягає у коригуванні непрямими засобами економічної поведінки громадян, пошуку їм відповідної роботи, допомоги у наданні необхідних кваліфікації.

3. Підхід до вирішення проблеми зайнятості, координування дій органів влади різних рівнів як механізмів державного управління.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” від 01.03.1991 р., зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, але і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві, індивідуальна трудова діяльність, підприємництво.

До зайнятого населення законодавство відносить громадян України, які проживають на території України на законних підставах, а також:

– працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих особистою трудовою діяльністю, членів кооперативів, фермерів і членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачуваних посадах в органах державної влади, управління або в громадських організаціях;

- проходять службу у військових силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки і внутрішніх справ;

- проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, які навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих учбових закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та особами похилого віку;

- працюючі громадян інших держав, які тимчасово знаходяться в Україні і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій [8].

Крім того, законодавством України можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення.

Управління процесами зайнятості населення відбувається на трьох рівнях: державному, територіальному, на рівні підприємства. Максимальна узгодженість дій на цих трьох рівнях є необхідною для найбільш ефективного управління процесами зайнятістю.

На державному рівні визначаються мінімально необхідні нормативи функціонування ринку праці та його межі. Держава уніфікує законодавство, визначає права роботодавців та працівників, компетенцію місцевих органів державного управління у сфері зайнятості [9].

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

- сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

- сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;

- підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;

- сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;

- посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

- підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

- забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;

- сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості.

Держава гарантує працездатним особам: добровільність праці, вибору або зміни професії та виду діяльності, одержання заробітної плати відповідно до законодавства; захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; безоплатне сприяння у підборі підходящої роботи; професійну орієнтацію і професійну освіту відповідно до покликання, здібностей та з урахуванням потреб ринку праці; компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість відповідно до законодавства.

Працівникам, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи роботодавця у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, військовослужбовцям, звільненим з військової служби у зв'язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості протягом ЗО календарних днів після звільнення, гарантується право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, що визначається на день звільнення, для осіб передпенсійного віку, які мають страховий стаж для чоловіків 25 років, для жінок -- 20 років, а для осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах, -- стаж роботи, який дає право на цей вид пенсії.

Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо зайнятості громадянам, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у разі їх звернення за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості. До зазначених категорій громадян належать: жінки, які мають дітей віком до 6 років; одинокі батьки, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, завершила професійну підготовку та перепідготовку, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; особи передпенсійного віку; особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; особи, які входять до складу сім'ї, де двоє або більше її членів є безробітними (чоловік, дружина та неодружені діти, які проживають разом з батьками); особи з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, які не досягли пенсійного віку.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць до 5 % від загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Державним органом, який забезпечує додержання наданих державою громадянам гарантій зайнятості та соціального захисту від безробіття, є державна служба зайнятості. Основними завданнями державної служби зайнятості є:

- надання громадянам, які до неї звертаються, соціальних послуг та здійснення матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" і Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття";

- надання роботодавцям за їх заявами послуг щодо добору працівників, у тому числі шляхом професійного навчання громадян, які звернулися до державної служби зайнятості з метою подальшого їх працевлаштування; здійснення контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;

- інформування населення та органів виконавчої влади про послуги, що надаються державною службою зайнятості, та результати її діяльності;

- створення банку даних про вільні робочі місця та вакантні посади на підставі інформації роботодавців;

- забезпечення громадянам вільного доступу до інформації про вільні робочі місця, вакантні посади, умови праці та її оплату, юридичну адресу роботодавців;

- надання громадянам, інформаційних і консультаційних послуг з питань сприяння у працевлаштуванні або започаткуванні власної справи;

- облік громадян, які звертаються до служби зайнятості, реєстрація їх у встановленому порядку як безробітних, облік наданих послуг;

- підбір підходящої роботи та сприяння зареєстрованим безробітним у працевлаштуванні або започаткуванні власної справи, в тому числі шляхом професійної освіти;

- систематизація одержаної в установленому законодавством порядку від роботодавців інформації про наявність вільних робочих місць, чисельність вивільнюваних, прийнятих та звільнених працівників, чисельність працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), або які не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалежних від них причин, про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- здійснення у порядку, встановленому законодавством, збирання та опрацювання адміністративних даних, ведення та опрацювання статистичної інформації, яка відображає стан ринку праці та становище у сфері зайнятості населення;

- участь у розробленні та виконанні державної і територіальних програм зайнятості населення та інших програм соціального і економічного спрямування в межах своїх повноважень.

Послуги, що надаються державною службою зайнятості відповідно до покладених на неї завдань, є безоплатними.

З метою реалізації державної політики зайнятості Кабінет Міністрів України розробляє, а Верховна Рада України затверджує державну програму зайнятості населення. Державна програма зайнятості населення розробляється на підставі основних прогнозних параметрів соціально-економічного розвитку України, державних, галузевих та регіональних програм у частині їх впливу на сферу зайнятості. У державній програмі зайнятості населення визначаються пріоритети у сфері зайнятості, механізми їх реалізації, джерела фінансового забезпечення її виконання, прогнозні загальнодержавні й територіальні показники зайнятості та безробіття. Реалізація державної програми зайнятості населення здійснюється шляхом виконання планів дій та заходів щодо сприяння зайнятості населення, які розробляються з урахуванням основних показників ринку праці Міністерством праці та соціальної політики за участю інших центральних і місцевих органів виконавчої влади. Територіальні та місцеві програми зайнятості населення є механізмом реалізації державної програми зайнятості населення в регіонах і складовими програм їх соціально-економічного розвитку. У територіальних та місцевих програмах зайнятості населення визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на збалансування попиту і пропозиції робочої сили на територіальних ринках праці, соціального захисту безробітних, забезпечення додаткових гарантій зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на однакових умовах конкурувати на ринку праці.



1.3 Методика обчислення основних показників зайнятості та безробіття

Кожна держава заінтересована у високій зайнятості робочої сили та невисокому вимушеному безробітті. Люди хочуть мати високооплачувану роботу відповідно до своїх здібностей та інтересів. Проте жодне суспільство не здатне забезпечити всіх працездатних роботою. В національній економіці з різних причин виникає безробіття. При цьому поряд із безробіттям існують вакансії, тобто вільні робочі місця, які не можуть зайняти безробітні, бо їхня кваліфікація не відповідає вимогам вакансій.

Причини безробіття:

1.Глибокі структурні зрушення в економіці.

2.Спади і кризи в економіці.

3.Зміни в демографічній структурі населення.

4.Нерівномірне розміщення продуктивних сил.

5.Упровадження нових технологій.

6.Сезонні коливання рівня виробництва окремих галузей економіки.

Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.

Для обчислення цього показника все населення країни у вiцi вiд 16 рокiв подiляють на три групи:

а) зайнятi;

б) безробiтнi;

в) тi, що не входять до робочої сили.

Зайнятi - це люди, що виконують оплачуванi види робiт, та тi, що мають робочi мiсця, але не працюють через хворобу, страйки або вiдпустки.

Безробітні - це особи, що не мають роботи, але активно її шукають;до безробітних належать ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає на виклик на роботу. Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни. Робоча сила або економічно активне населення.

Ті, що не входять до робочої сили -- це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням чи просто не хоче працювати і не шукає роботи. Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття.

Б = Б / З + Б * 100%.

Іншим статистичним показником, який характеризує рівень зайнятості в країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:

робоча сила

Коефіцієнт участі в робочій силі = --------------- *100%.

доросле населення

Приблизно дві третини дорослого населення України входить у склад її робочої сили.

Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають як відношення кількості зайнятих до дорослого населення країни, що виражене у відсотках:

Рівень зайнятості = зайняті / доросле населення х 100%.

1.4 Механізм регулювання зайнятості населення

Механізм регулювання зайнятості населення включає сукупність правових, адміністративних та економічних важелів, що реалізуються на рівні держави, регіону та господарюючого суб'єкта для досягнення цілей, визначених державними програмами зайнятості.

Держава може проводити активну і пасивну політику зайнятості. Активна політика зайнятості - це сукупність правових, організаційних та економічних заходів, які проводить держава з метою зниження рівня безробіття: профорієнтація, професійна підготовна та перепідготовка населення, організація громадських робіт, сприяння у пошуках роботи, кредитування малого підприємства, фінансова підтримка підприємств у збереженні(або створенні) робочих місць, розвиток системи зайнятості тощо. Пасивна політика зайнятості - це сукупність заходів, які направлені на згладжування негативних наслідків безробіття: грошова допомога безробітним і членам їх сімей, пільги.

Крім того, виділяють три основні моделі державної політики зайнятості:

1. Європейська модель передбачає скорочення числа зайнятих при підвищенні виробництва праці, що призводить до росту доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомог для великої кількості безробітних.

2. Скандинавська модель передбачає забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі середніми умовами оплати праці. Така політика проводиться в основному на державні кошти, дефіцит яких призводить до спаду виробництва, безробіття.

3. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць для значної частини економічно активного населення, які не потребують високої продуктивності. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількістю людей з низькими доходами.

Досягнення цілей програм зайнятості відбувається за визначеними принципами регулювання зайнятості в Україні у відповідності до рекомендацій МОП і нормативних актів про зайнятість населення.

Рівні та важелі регулювання зайнятості населення:

Види регулювання зайнятості населення:

Правові важелі регулювання включають нормативне правове забезпечення зайнятості населення, оптимізації заробітної плати на рівні ціни робочої сили, соціальних гарантій працюючих та безробітних, соціального захисту неконкурентоспроможної робочої сили.

Адміністративні важелі відображені в діяльності елементів інфраструктури ринку праці.

Економічні важелі реалізуються через диференційовану систему податків, формування спеціальних страхових фондів, використання квот на працевлаштування, надання позики, кредиту для організації додаткових робочих місць. Знижуючи відсоткові ставки за кредит, держава робить його дешевшим, що, в свою чергу, призводить до збільшення інвестицій у розширення виробництва; сприяння постачанню ресурсами й збуту продукції за умов збільшення робочих місць; фінансування для створення приватних домогосподарств, сімейного бізнесу. Рівні регулювання зайнятості населення: На державному рівні визначаються мінімальні необхідні нормативи функціонування ринку праці, його загальні межі. Держава забезпечує уніфікацію системи соціального і трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і найманих працівників, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції місцевих органів управління ринком праці, розвиваються відносини соціального партнерства.

На регіональному рівні складається програма зайнятості населення, визначається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону, розвиваються відносини соціального партнерства.

На рівні підприємства регулюванню підлягає наступне: робочі місця та трудові процеси; планування у сфері кадрів, професійне навчання та соціальний захист. Основними проблемами при цьому є підвищення мотивації працівників до ефективної праці на постійній основі та підвищення соціальної відповідальності підприємств за своїх працівників[11].



2. Оцінка основних проблем в сфері зайнятості в Україні та пропозиції їх подолання

2.1 Оцінка основних проблем у сфері зайнятості

Безробіття населення є одним з істотних факторів, який впливає на соціально-економічне становище населення, зокрема, визначає його бідність і масштаби трудової міграції за межі України.[12]

Судження про соціально-економічні наслідки безробіття неоднозначні й залежать, переважно від того, про який рівень безробіття йде мова. Деякі дослідники, в основному неокласичного напряму, відзначають, що помірне безробіття має ряд позитивних наслідків: формується мобільний резерв робочої сили, який можна задіяти при розширенні виробництва; стримує вимоги профспілок у частині підвищення заробітної плати, а, отже, знижує передбачуваний рівень інфляції, посилює трудову мотивацію зайнятих, так як гарантії зайнятості й побоювання втратити роботу починають виступати в якості самостійного стимулу до праці.

Разом з тим безсумнівні й негативні соціально-економічні наслідки безробіття. На мікрорівні безробіття є однією з головних причин зниження продуктивності праці та виробництва в цілому, тобто погіршення якості продукції, що випускається, зниження її конкурентоспроможності Це пов'язано з тим, що окремі й достатньо значущі групи населення змушені погоджуватися на нецікаву для них роботу. Звідси - низько ефективна, неякісна праця, висока плинність кадрів. Крім того, за таких обставин неможливо сформувати стабільні виробничі колективи

На індивідуальному рівні економічні наслідки безробіття полягають у втраті доходу, чи частини доходу, у можливому зниженні рівня доходу в майбутньому в зв'язку зі втратою кваліфікації (що особливо погано для людей новітніх професій) і тому у зменшенні шансів знайти високооплачувану, престижну роботу.

Особливо безробіття небезпечне серед молоді, що закінчує середні навчальні заклади. Відсутність професійної підготовки робить для них досить складною проблему працевлаштування. В цих умовах частина молодих людей може поповнити криміногенне середовище.[13]

За даними аналітичної доповіді Держкомстату щодо ситуації на ринку праці, частка звільнених з економічних причин зменшується (з 48,6% 2009 р. до 43% 2010 р.), а тих, хто не зміг працевлаштуватися після закінчення навчання, навпаки зростає (з 11,5% до 13,7%). У депресивних регіонах рівень безробіття закономірно вищий за середній по країні, причому порівняно з відносно благополучними регіонами майже вдвічі. За методологією Міжнародної організації праці 2010 року частка безробітних у Рівненській області становила 13%, у Чернігівській, Тернопільській, Сумській, Черкаській, Житомирській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській, Херсонській, Чернівецькій, Закарпатській - 10%. Для порівняння, у Києві - 6,7%, у Криму, на Дніпропетровщині, Луганщині, Одещині та Харківщині - менше 8%[14].

Однак приховане безробіття значно більше за офіційні дані. Із 1,9 млн. офіційних безробітних 1,4 млн. - мешканці міст. Такий показник викликає подив з огляду на те, що проблема зайнятості значно гостріша на селі. Це можна пояснити тим, що високий рівень безробіття поміж сільських жителів приховується за рахунок специфічної статистичної категорії зайнятих у неформальному секторі. Це люди, які намагаються вижити завдяки натуральному підсобному господарству. Значна частка зайнятих у неформальному секторі, яких у 2010 р. налічувалось 4,5 млн. осіб, припадає на мешканців сіл - 2,3 млн., та районних центрів - близько 700 тис. Ці близько 3 млн. працюють у сільському господарстві. Решта зайняті на різних непостійних підробітках. Прикрим є те, що такий «неформальний сектор» найбільше поширений поміж сільської молоді. Другою за чисельністю групою прихованого безробіття є особи, які перебувають у безоплатних відпустках (320 тис. осіб) та зневірилися в можливості знайти роботу, а відтак припинили її шукати і не зараховуються за жодною методикою до безробітних (280 тис. осіб). Таким чином, загальна кількість безробітних становить 8,3 млн. осіб (за методологією МОП - 1,9 млн.; прихованих безробітних - 5,1 млн. осіб; напівбезробітних, які працюють неповний робочий день/тиждень - 1,32 млн. осіб).

За даними Інституту соціології НАН України, отриманими в рамках проекту «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін», три чверті дорослого населення вважають, що найважче знайти роботу, яка б відповідала їх кваліфікації, та з достойною оплатою.

Майже половина дорослого населення України (47%) досі переконана, що важко влаштуватися на будь-яку роботу. Фактично третина працездатного населення України на сьогодні не має повноцінної роботи, що й пояснює причину масового заробітчанства наших співвітчизників за кордоном[15].

2.2 Аналіз зайнятості та безробіття в Україні

Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості.

Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2008-2011 pp. обсяги безробіття скоротилися на 1,2%. Рівень безробіття, визначений за методологією МОП зменшився з 3,0% у 2008 р. до 1,8% у 2011 р.

Найвищим він був у Тернопільській та Черкаській областях. Найнижчій у м. Києві, Севастополі, Одеській та Донецькій областях (Таблиця 1) [16].



Таблиця 1 Кількість зареєстрованих безробітних за регіонами, тис. чол.

	2008	2009	2010	2011
Україна	844,9	531,6	544,9	482,8
Автономна республіка Крим	26,1	16,9	19,4	20,5
області
Вінницька	41,5	26,0	28,8	25,6
Волинська	25,3	12,8	13,5	10,8
Дніпропетровська	52,1	35,2	33,4	30,6
Донецька	54,9	40,9	32,0	27,5
Житомирська	32,9	22,4	22,3	22,2
Закарпатська	22,9	12,8	13,9	11,9
Запорізька	36,0	27,0	25,3	22,4
Івано-Франківська	30,9	17,0	16,4	15,8
Київська	27,3	17,0	16,5	15,6
Кіровоградська	25,5	17,8	18,8	17,8
Луганська	34,7	18,1	19,6	17,7
Львівська	42,1	25,8	26,9	22,6
Миколаївська	25,9	17,6	19,7	17,9
Одеська	29,9	17,5	20,6	16,1
Полтавська	42,4	30,4	33,9	23,1
Рівненська	31,9	18,6	20,1	17,8
Сумська	30,0	19,6	20,8	16,9
Тернопільська	32,9	14,7	17,0	15,4
Харківська	46,3	32,0	33,1	28,9
Херсонська	21,1	10,7	11,3	11,6
Хмельницька	33,6	19,6	20,5	16,6
Черкаська	37,9	25,6	24,8	23,7
Чернівецька	18,2	10,3	10,5	10,5
Чернігівська	30,6	17,2	18,5	15,3
міста
Київ	10,0	6,4	5,9	6,6
Севастополь	2,0	1,7	1,4	1,4

Таблиця 2 Рівень зареєстрованого безробіття за регіонами, відсотки

	2008	2009	2010	2011
Україна	3,0	1,9	2,0	1,8
АР Крим	2,1	1,4	1,6	1,7
області
Вінницька	4,3	2,7	3,0	2,7
Волинська	4,1	2,1	2,2	1,8
Дніпропетровська	2,5	1,7	1,6	1,5
Донецька	2,0	1,5	1,2	1,0
Житомирська	4,3	3,0	3,0	3,0
Закарпатська	3,0	1,7	1,8	1,6
Запорізька	3,2	2,4	2,3	2,1
Івано-Франківська	3,7	2,1	2	1,9
Київська	2,6	1,6	1,6	1,5
Кіровоградська	4,2	3,0	3,2	3,0
Луганська	2,4	1,3	1,4	1,3
Львівська	2,7	1,7	1,7	1,5
Миколаївська	3,5	2,4	2,7	2,5
Одеська	2,0	1,2	1,4	1,1
Полтавська	4,7	3,4	3,8	2,6
Рівненська	4,7	2,7	2,9	2,6
Сумська	4,2	2,7	2,9	2,4
Тернопільська	5,1	2,3	2,6	2,4
Харківська	2,7	1,8	1,9	1,7
Херсонська	3,1	1,6	1,7	1,8
Хмельницька	4,3	2,5	2,6	2,1
Черкаська	4,9	3,4	3,3	3,2
Чернівецька	3,4	1,9	1,9	1,9
Чернігівська	4,7	2,7	2,9	2,4
міста
Київ	0,6	0,4	0,3	0,4
Севастополь	0,9	0,7	0,6	0,6

Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Скорочення кількості безробітних, внаслідок економічної кризи у 2008 році з кожним роком давало кращі результати. Так, порівняно з 2008 роком, можна побачити, що на 2011 рік кількість безробітних скоротилася майже у 2 рази.

Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді [17]. Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких виявів гендерної дискримінації. Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також поширення незареєстрованої зайнятості.

Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу.

Зневірені. Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через відсутність надії знайти роботу.

Допомога по безробіттю. Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2008 - 2011 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився він є нижчий за прожитковий мінімум. [18].

Особливу стурбованість викликає рівень безробіття в сільському господарстві. Так, рівень безробіття в сільській місцевості традиційно був нижчим ніж в місті.

Згідно з наявною інформацією, основні причини звернень селян до центрів зайнятості - низький рівень доходів, отриманих від обробітку землі, відсутність ринків збуту власної продукції, низька платня за здану сільськогосподарську продукцію, недостатньо розвинута інфраструктура села.

Наведені причини безробіття на селі є одноразово докором українським законодавцям, фахівцям з аграрної економіки, органам місцевого самоврядування, широким верствам інтелігенції за недосконалість організаційно-економічної та освітньо-професійної роботи на селі. Законом України “Про особисте селянське господарство” основні напрями діяльності останнього визначені. В ньому окреслені також напрями і форми підтримки особистих селянських господарств, але переважно вони мають “розмитий ” характер. Так, наприклад, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні сприяти в організації кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надані інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг. Однак, як конкретно виглядатиме надання цих послуг, хто несе за це персональну відповідальність і т.д. чітко не визначено .

Що стосується членів особистих селянських господарств, то до категорії зайнятих, згідно з названим законом, зараховується населення в разі, якщо робота в цьому господарстві є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

Таке визначення зайнятості, на нашу думку, - одне з найслабших місць Закону України “ Про особисте селянське господарство ”, бо воно орієнтує не на інтенсивну сільськогосподарську діяльність, а на пошуки мотивів її применшення. Адже величина доходів у сільському господарстві часто детермінується не розмірами земельної площі, а інтенсивністю господарювання, характером спеціалізації, товарності виробництва тощо. Це знали давно, ще на рубежі ХІХ - ХХ ст. велися з того приводу дискусії між економістами-аграрниками. На селі ніколи не бракує відсталих господарств, власники яких можуть апелювати до влади за відповідними компенсаціями. Такі компенсації можуть стати оплатою відсталості. Між тим, усі економічні механізми повинні стимулювати інноваційність, у тому числі і в сільському господарстві.

З того погляду Закон України “Про особисте сільське господарство” вимагає додаткового економічного наповнення і конкретизації. Добре, що він передбачає соціальні, пенсійні та інші гарантії для селян. Однак потрібно пам'ятати, що селянство за господарською поведінкою та економічною ініціативою не є однорідною верствою. Цей аспект потрібно мати на увазі, трактуючи селянське господарство у контексті зайнятості та соціального захисту селян. Останній величезною мірою залежить передусім від модернізації селянського господарства, виходячи з вимог ринкової економіки[19].

2.3 Шляхи підвищення зайнятості в Україні й захисту безробітних