Напрямки розвитку малого бізнесу в Миколаївській області

Особливо привабливим позитивом участі України в СОТ для малих підприємців має бути здешевлення кредитних довгострокових ресурсів та поліпшення якості фінансових послуг. Прихід на український ринок філій іноземних банків (що передбачається після завершення адаптаційного періоду) сприятиме зростанню конкуренції на фінансовому ринку, а відтак і зниженню вартості кредитних ресурсів. Одну із основних проблем малого бізнесу - обмежений доступ до фінансових ресурсів -- буде значною мірою вирішено. Конкуренція у фінансовому секторі сприятиме розширенню спектра послуг та поліпшенню їх якості, активізації інвестиційної діяльності підприємств.

Як свідчить досвід членів СОТ, вступ до цієї організації забезпечує також ряд довгострокових позитивів для розвитку малого бізнесу, зокрема через активнішу підтримку державою підприємництва. Традиційно в Україні підтримувалися великі промислові підприємства через надання їм прямих субсидій чи звільнення від сплати податків. Галузеві субсидії, які були основним інструментом державної допомоги виробнику, надавалися обмеженому колу підприємств, що створювало нерівні умови господарювання. Так, за даними дослідження, від 14,4% до 24,9% (залежно від галузі) малих підприємців стверджують, що найбільшу конкуренцію підприємства відчувають саме з боку компаній, які користуються пільгами та захистом уряду. Після набуття членства в СОТ Україні необхідно реформувати систему державної підтримки виробників відповідно до угод Світової організації торгівлі. Угоди СОТ обмежують використання галузевих субсидій як таких, що найбільше спотворюють конкуренцію. Натомість, дозволеними є програми державної допомоги виробникам у рамках можливостей бюджету держави, які сприяють підвищенню конкурентоспроможності економіки в цілому. Це, перш за все, програми розвитку ринкової інфраструктури, науково-дослідної діяльності, маркетингових досліджень, охорони навколишнього середовища та підтримки малого бізнесу. Позитивний досвід використання горизонтальних програм спонукав уряди країн -- членів СОТ виробити нові підходи до політики державної допомоги. Об'єктивно найбільше переваг у цьому контексті отримує саме малий бізнес, оскільки вирівнювання правил ринкової гри для всіх суб'єктів підприємництва створить кращі умови для його розвитку.

Очікувані позитиви приєднання України до угод СОТ для малого бізнесу є достатньо вагомими і створюють нові резерви для підвищення конкурентоспроможності товарів і послуг. Тому набуття Україною членства в СОТ у поєднанні з внутрішніми реформами регуляторної та фіскальної системи -- важливе завдання уряду, спрямоване на підвищення потенціалу розвитку підприємництва.

У контексті лібералізації зовнішньоторговельного режиму після вступу України до СОТ виокремлюють, як правило, такі потенційні загрози для вітчизняного виробника, зокрема для суб'єктів малого бізнесу:

1) зростання імпорту іноземних товарів;

2) скорочення програм державної допомоги виробникам;

3) встановлення жорстких норм щодо якості продукції.

Традиційні аргументи противників вступу України до СОТ зводяться до твердження, що лібералізація зовнішньоторговельного режиму неодмінно призведе до витіснення внутрішнього виробника з українського ринку іноземними постачальниками. Однак, за результатами опитування, проведеного серед власників та керівників малих підприємств легкої промисловості, було встановлено, що 68% підприємств вважають своїми найбільшими конкурентами вітчизняних виробників, а ще 12% респондентів взагалі не відчувають конкуренції. Для підприємств інших напрямів виробництва ці показники є навіть вищими: 87,5% малих підприємств м'ясної промисловості, 89,7% молочної промисловості, 90,7% виробників меблів та 84% переробників овочів та фруктів конкурують виключно із вітчизняними виробниками. У цій ситуації побоювання щодо різкого загострення конкуренції через прихід іноземних виробників видаються перебільшеними.

Ще однією гострою проблемою для українського бізнесу є значні обсяги нелегального імпорту, що потрапляє на територію України без сплати будь-яких офіційних мит та зборів. Фактично вже сьогодні багато підприємств працюють в умовах відкритих зовнішніх ринків, на рівних конкуруючи з іноземними постачальниками. Зниження ставок ввізного мита на товари та послуги після вступу України до СОТ сприятиме детінізації нелегального імпорту, а тому тарифні та нетарифні методи захисту вітчизняного ринку стануть більш дієвими. Держава отримає додаткові механізми регулювання імпортних потоків для захисту вітчизняного виробника, у тому числі малого бізнесу.

Характерною особливістю малого бізнесу є те, що більшість суб'єктів працює у сфері послуг, насамперед у сфері торгівлі та побутових послуг. Надання якісних послуг вимагає встановлення між постачальником і покупцем особистих довгострокових взаємовигідних контактів. Постачальники послуг, що надаються малим бізнесом, повинні бути безпосередньо наближені до споживача. Тому в більшості випадків найбільш якісні послуги мешканцям певної громади можуть надавати місцеві підприємці, яким навряд чи загрожує жорстка конкуренція навіть з боку бізнесу інших регіонів країни. Крім того, надання ряду професійних послуг (лікарських чи юридичних) буде обмежене для іноземців протягом кількох років перехідного періоду після вступу України до СОТ.

Реформування системи державної підтримки відповідно до вимог угод СОТ, як уже зазначалося, сприятиме вирівнюванню правил гри для малого та великого бізнесу. Малі підприємства ніколи не отримували фінансового сприяння від держави через надання прямих чи непрямих субсидій. Єдиною перевагою малого бізнесу було використання спрощеної системи обліку, звітності та оподаткування. В рамках СОТ не встановлено жодних обмежень щодо податкових преференцій малому бізнесу, а тому цей інструмент державної політики може бути без будь-яких обмежень збережений і надалі.

Як застереження проти швидкого приєднання України до СОТ часто використовується аргументація про те, що підприємствам буде заборонено виробляти продукцію, яка не відповідає міжнародним стандартам якості, а тому їх ринкову нішу займуть іноземні постачальники більш якісних товарів. Ці побоювання -- результат низької поінформованості бізнесу щодо правил та сфери регулювання СОТ. Якість продукції, що реалізується на ринках країн -- членів СОТ, не регламентується угодами Світової організації торгівлі. Кожна держава може встановлювати власні стандарти та здійснювати моніторинг їх дотримання. Ці стандарти можуть бути більш ліберальними, ніж міжнародні стандарти якості ISO.

Основним стимулом для впровадження малими підприємствами систем управління якістю є не формальні вимоги і стандарти СОТ, а конкуренція на внутрішньому та зовнішніх ринках і, як наслідок, необхідність підвищення конкурентоспроможності продукції власного виробництва. Саме підвищення якості власної продукції є основним резервом для розвитку малого бізнесу. Однак на сьогодні цей резерв використано меншістю підприємств. Результати дослідження Проекту БІЗПРО свідчать, що лише від 1,9% до 6,5% (залежно від галузі) малих підприємств мають міжнародну систему управління якістю згідно із стандартами серії ISO. Лише близько 15% підприємств-респондентів зазначили, що основною причиною відсутності системи є висока вартість її впровадження. Однак справжніми причинами зволікання із впровадженням систем управління якістю часто є відсутність бачення стратегії розвитку власного бізнесу. Переважна більшість власників та менеджерів малого бізнесу зазначила, що продукція їх підприємств успішно реалізується на внутрішньому ринку, а на міжнародних ринках підприємство не працює, або ж вони не впевнені, що міжнародна система управління якістю буде вигідною для підприємства.

Першочерговим завданням уряду у сфері розвитку малого бізнесу неодмінно має стати сприяння у запровадженні малими підприємствами систем управління якістю, що є необхідною передумовою як для підвищення, так і для підтвердження конкурентоспроможності продукції. Інституційне та фінансове сприяння з боку держави в утвердженні міжнародних стандартів ведення бізнесу дозволене правилами СОТ і дуже широко використовується розвинутими країнами.

Більшість урядів та підприємців країн, що вступали до СОТ, розглядала членство у Світовій організації торгівлі як потужний стимул до реформування торговельного режиму, формування прозорої та передбачуваної регуляторної політики. Баланс переваг та загроз від поглиблення міжнародної співпраці через членство в СОТ свідчить про значний потенціал розвитку бізнесу в умовах лібералізації торговельного режиму. Загрози, які часто пов'язують із вступом країн до СОТ, є викликані глобалізації й існують незалежно від того, чи є країна членом Світової організації торгівлі. Загострення конкуренції через розширення міжнародної торгівлі -- це об'єктивний процес, якого не уникнути. Основним завданням держави у цьому зв'язку має бути створення передумов для того, щоб вітчизняні підприємства якнайкраще могли використати можливості власного розвитку, у тому числі через вихід на зовнішні ринки. І саме малий бізнес найбільшою мірою заінтересований у тому, щоб внутрішні умови господарювання відповідали міжнародним правилам ведення бізнесу, в тому числі тим, що закріплені в угодах СОТ. Слід зазначити, що членство в СОТ створює можливості розвитку і не є гарантією того, що ці можливості будуть реалізовані. Саме підприємці за сприяння держави повинні сповна використати резерви розвитку, що з'являться після набуття Україною членства в СОТ.

3.3 Вдосконалення системи фінансування малого бізнесу в Україні

Фінансова діяльність малих підприємств вирішує такі завдання:

- визначення політики цін;

- планування доходів і витрат;

- організація фінансового менеджменту.

Більшість підприємців встановлює договірні або середні ринкові ціни. Ціни на нову продукцію встановлюють за цінами продукції - аналога. Часто підприємства використовують певні знижки ціни в залежності від розміру партії товару. Потім розраховують розмір прибутку, який прирівнюється до запланованої норми прибутку або до товарообороту.

Іноді ціну встановлюють на основі витрат на виробництво та збут. Недостатня підготовленість менеджерів малого бізнесу та непередбачуваність ринкової ситуації обмежують використання цього передового методу. Роль бухгалтерії на малому підприємстві зводиться лише до збору інформації без належної її систематизації. Все це знижує ефективність фінансових рішень в управлінні витратами та прибутком.

Отже прибуток малого підприємства доцільно розглядати як компенсацію підприємцю за успішне здійснення фінансових та управлінських операцій, вдале застосування маркетингових прийомів.

В реальних умовах української економіки суб'єкти малого підприємництва не можуть отримати надприбутки, що виникають як результат перевищення підприємницького прибутку над його середнім значенням на ринку. При низькій платоспроможності значної частини населення можна говорити хіба що про диференціацію підприємницької діяльності, що дає змогу отримувати незначний прибуток за фінансової незалежності малого підприємства.

Через згадані об'єктивні та суб'єктивні причини очевидно, що малий бізнес потребує фінансової підтримки з боку держави. І це має відбуватися не стільки через субсидіювання, кредитування, пайове фінансування, скільки через надання податкових пільг, як це практикується в розвинутих країнах. Перші кроки в цьому напрямку вже зроблені: введено фіксований податок на деякі види підприємницької діяльності, спрощену систему оподаткування. Втім цього недостатньо на сучасному етапі розвитку підприємництва в Україні. Потрібні програми державної підтримки, які б в умовах фінансових обмежень, що притаманні малому підприємництву, визначали вибір пріоритетних напрямків підприємництва та його мотивації.

Формування конкурентного середовища та самоорганізація малого бізнесу - наступна проблема, яку треба вирішувати, якщо держава прагне позитивного впливу суб'єктів малого підприємництва на ринкову ситуацію.

Динамічний розвиток малого бізнесу значно сприяє загальноекономічному зростанню. Однак його активність стримується фінансовими бар'єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб'єктів малого бізнесу та сімейні позики. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки та відсутність гарантій для банків (у вигляді застав або високоліквідних активів).

У країнах з ринковою економікою фінанси є головним економічним інструментом втручання в процеси розширеного відтворення, розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту. Вони є специфічною формою руху виробничих відносин, підсистемою економічного базису. Фінанси як система економічних відносин об'єктивно поділяються на дві сфери: державні фінанси і фінанси підприємств (підприємницьких структур).

Фінанси підприємницьких структур виступають складовою економічних відносин і пов'язані з формуванням, розподілом та використанням грошових доходів і фондів. Вони тісно корелюють з державними фінансами: чим вища продуктивність праці, тим більші розміри продукту, що виробляється фірмою, тим більшу його частину можна вилучити до державної скарбниці. Отже, чим більший обсяг прибутку, тим більш значну його частину можна спрямувати до бюджету й на розширення виробництва, тим вищою буде ефективність виробництва і врешті-решт маса самого прибутку.

Фінанси суб'єктів малого бізнесу мають важливе значення для формування фінансів держави. Виникають різноманітні прямі та зворотні зв'язки між макрорівнем та чисельними мікрорівнями фінансів господарських одиниць. Суб'єкти малого підприємництва сплачують державі та місцевим органам влади податки, у свою чергу, держава надає їм прямі та непрямі субсидії, здійснює непрямі заходи, що сприяють розвитку підприємництва.

В структурі фінансових взаємозв'язків ринкового господарства фінанси підприємницьких структур, зокрема малого підприємництва, відіграють важливу роль, тому що вони обслуговують головну ланку суспільного виробництва, де створюються матеріальні та нематеріальні блага і формується визначальна маса фінансових ресурсів країни. Їм властиві, з одного боку, риси, що характеризують економічну природу фінансів у цілому, а з іншого - особливості, які зумовлені функціонуванням фінансів у підприємницьких структурах.

Незважаючи на відмінності у видах діяльності, фінанси суб'єктів малого бізнесу мають однакові принципи організації, до яких відносяться:

- жорстка централізація фінансових ресурсів, що забезпечує швидку маневреність ними, їх концентрацію на головних напрямах підприємницької діяльності;

- фінансове планування, що визначає на перспективу всі надходження грошових коштів суб'єктів господарювання та основні напрями їх використання;

- формування фінансових резервів, що забезпечують сталу (стійку) роботу в умовах можливих коливань ринкової кон'юнктури;

- безумовне використання фінансових зобов'язань перед партнерами.

Початкове формування ресурсів малого бізнесу відбувається під час заснування підприємств, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами залежно від організаційно-правових форм господарювання є: пайові внески, акціонерний капітал, надходження від асоціацій. Статутний фонд характеризує обсяг грошових коштів (основних і оборотних), інвестованих у процес виробництва, де функціонують основні і оборотні фонди.

Ринкові відносини вимагають від суб'єктів малого бізнесу грамотної оцінки фінансового стану свого підприємства, фінансової ситуації у народному господарстві країни в цілому. Інакше вони не зможуть прийняти правильні управлінські рішення в цій сфері і їхні шанси на успіх у конкурентній ринковій боротьбі залишатимуться мінімальними.

Основними напрямами державної політики щодо підтримки малого бізнесу, ефективного використання фінансів на найближчу перспективу, повинно бути:

- створення відповідної нормативно-правової бази, яка б забезпечувала ефективний розвиток підприємницької діяльності, сприяла б ефективному формуванню та використанню фінансів малого бізнесу;

- розвиток мережі фінансово-кредитних установ, інвестиційних та інноваційних фондів, страхових організацій;

- удосконалення механізмів оподаткування, кредитування та страхування малого бізнесу;

- забезпечення умов для розвитку перспективних форм фінансування малого бізнесу (лізинг, франчайзинг та інші);

- розробка та впровадження механізму стимулювання комерційних банків, які б надавали пільгові кредити малим підприємствам, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних напрямах;

- удосконалення та спрощення системи бухгалтерського обліку та звітності малих підприємств.

Реалізація цих та інших заходів сприятиме розвитку малого підприємництва, прискоренню процесу формування та ефективного використання фінансових ресурсів цього сектора економіки, поступової легалізації тіньового капіталу.

В даний час в Україні склалася ситуація, що коли переважає частина підприємств, особливо невеликих і вперше створених, має потребу у фінансових ресурсах для забезпечення нормальної діяльності. Потреби в коштах не можуть бути задоволені державним бюджетом. Необхідне інвестування, що повинне стати основним джерелом надходження засобів. Однак рядовим інвесторам самостійно важко визначити, у які саме підприємства, без великого ризику, варто інвестувати свої засоби. До того ж самостійне придбання цінних паперів є не тільки ризикованим, але й іноді безприбутковим. Для ефективного рішення цієї проблеми здійснюється спільне інвестування за допомогою інвестиційних фондів і інвестиційних компаній. У цьому випадку інвесторам немає необхідності турбуватися про придбання цінних паперів, оскільки питання ризику і прибутковості інвестиційних засобів лягає на плечі фахівців зазначених організацій.

Основними перевагами спільного інвестування є: сприяння створенню і нагромадженню капіталу; ефективність як інструмент приватизації; перетворення складних інвестиційних рішень у більш прості для дрібних інвесторів з одночасним здійсненням диверсифікованості при формуванні інвестиційного портфеля; здійснення ефективного переливу капіталів між галузями народного господарства і стимулювання діяльності підприємства; сприяння залученню іноземного капіталу.

Розвиток спільного інвестування в Україні погодиться з аналогічною тенденцією на світовому фінансовому ринку, де понад 40 відсотків притягнутих і вкладених засобів приходиться саме на інвестиційні фонди й інвестиційні компанії.

У ході приватизації понад 25 відсотків громадян України реалізували своє право власності шляхом спільного інвестування. До участі в приватизації з інституціональних інвесторів допущені лише закриті інвестиційні (взаємні) фонди, що дозволяє значно скоротити процес приватизації, юридично стабілізувати положення закритих інвестиційних фондів шляхом прямої законодавчої заборони надання яких-небудь гарантій власникам приватизаційних паперів у відношенні прибутковості їхніх вкладень в інвестиційні сертифікати фонду. На закриті інвестиційні (взаємні) фонди приходяться близько 60 відсотків акумульованих фінансовими інститутами приватизаційних паперів і понад 50 відсотків усіх вкладень приватизованих засобів серед фінансових інститутів. Це свідчить також про популярність закритих форм цього типу посередницької діяльності на фондовому ринку. У цифрах статистика по інвестиційним (взаємним) фондах виглядає в такий спосіб: в Україні на початок 1997 року нараховувалося 263 закритих інвестиційних фондів інвестиційних компаній, 215 закритих інвестиційних фондів, 17 відкритих взаємних фондів інвестиційних компаній і 4 відкритих інвестиційних фондів.

Процес становлення українського фондового ринку продовжується, і ще чимало проблем підлягають рішенню. Має бути перебороти труднощі методологічного, інформаційного й організаційного порядку, однак, незважаючи на складності формування фондового ринку і на поки ще не задовольняючі результати розвитку економіки країни в цілому, у наявності явний прогрес у сфері емісії і звертання цінних паперів.

3 регіонів України найбільшу активність у залученні іноземних інвестицій проявляють м. Київ, Одеська область, Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Львівська області (питома вага у загальному обсязі складала відповідно 39,5%; 9,3; 7,6; 7,5; 5,9 та 4,1%).

Одним з ринкових шляхів вирішення фінансових проблем суб'єктів вітчизняного малого підприємництва є підтримка їх діяльності через розвиток послуг мікрокредитування, які можуть надаватися комерційними банками і небанківськими фінансово-кредитними установами (небанківськими мікрофінансовими організаціями - МФО).

На сьогодні, мікрокредитування підприємницьких структур в Україні здійснюється комерційними банками. Отримати кредит у розмірі декількох тисяч доларів чи дойчмарок приватний підприємець або мале підприємство може в банках - учасниках програм мікрокредитування ЄБРР і Німецько-українського фонду: «Аваль», Приватбанк, «Форум», «Надра», Кредитпромбанк, Прокредитбанк. Протягом 2006-2007 рр. суб'єктам малого бізнесу було видано 122 тис. кредитів. В 2008 р. заплановано збільшити масштаби мікрокредитування в Україні до 130 тис. мікрокредитів обсягом до 450 млн.дол. Також передбачається розширити число відділень банків-партнерів, які надають послуги з мікрокредитування до 336.

Основні умови надання мікрокредитів в Україні передбачають:

- видачу мікрокредитів на розвиток бізнесу, але не на його запуск;

- наявність застави (нерухомість, автомобілі, домашні електропобутові прилади, товарнапродукція на складі, обладнання);

- необов'язковість складання бізнес-плану.

Розмір кредиту, в першу чергу, залежить від фінансово-економічних можливостей підприємства і від застави та може становити від 100 до 125 тис.дол. Термін кредиту - від 3-х місяців до 2-х років. Процентна ставка коливається від 11,75-12,5% річних до 18-24% річних у валюті і 30-36% річних у гривні (залежно від банку, розміру кредиту та специфіки бізнесу позичальника). Ухвалення рішення і оперативність видачі кредиту залежить від розміру кредиту і складності структури підприємства позичальника і може займати від декількох годин до 2-х тижнів.

Основними споживачами послуг з програм мікрокредитування є торгові підприємства з швидким обігом грошей (від 56% до 90% кредитного портфеля в різних банках).

Конкуренція на ринку мікрокредитування дуже низька (практично відсутня) і здебільшого банкам доводиться конкурувати не між собою, а з приватними кредиторами, які не вимагають застави і розкриття фінансової інформації.

До чинників, які стримують розвиток банківського мікрокредитування в Україні відносяться:

- неактивність банків у наданні послуг мікрокредитування (в структурі кредитування банків малий бізнес займає близько 2% );

- низький рівень попиту на ці послуги з боку дрібних підприємців;

- невисока рентабельність цього виду бізнесу для банків. Так, за кредитними лініями ЄБРР і НУФ українські банки-партнери одержують ресурси за ставками в діапазоні від Libor +1,5% до Libor +3% (тобто 5-8%). Кредити малому бізнесу за цією програмою надаються в середньому за ціною 15-18% у валюті і 20-25% в гривні. Таким чином, маржа вітчизняних банків близько 7%. За оцінками банкірів, мікрокредитування на сьогодні має „сумнівну прибутковість”, і займаються ним банки тільки з метою „забити” за собою частку цього перспективного ринку. Зокрема, на сьогодні на місяць видається в середньому близько 6-ти мікрокредитів і середній розмір такого кредиту становить 5 тис. дол. Таким чином, один кредитний експерт (при роботі з іноземними кредитними ресурсами) заробляє для банку близько 1500 дол. на місяць. Ці кошти здебільшого йдуть на оплату послуг самого експерта й інші операційні та невигідні витрати. В той же час, за оцінками банкірів, рентабельними цей бізнес стане тоді, коли один фахівець видаватиме 10-15 мікрокредитів на місяць.

Враховуючи чинники, які стримують зростання масштабів мікрокредитування в Україні, на нашу думку активізація і розвиток такого сегменту українського кредитного ринку можлива при підвищенні рівня пропозиції мікрокредитних послуг.

Формування пропозиції послуг мікрокредитування для суб'єктів малого бізнесу може здійснюватися не тільки комерційними банками, а й небанківськими мікрофінансовими організаціями (МФО), основна функція яких - посередництво між споживачами мікрокредитних послуг і джерелами фінансування.

Для активізації сфери мікрокредитування, посилення фінансових позицій суб'єктів малого підприємництва і появи нових видів фінансових інститутів і нових видів фінансових послуг на вітчизняному кредитному ринку необхідно сформувати правові і організаційні основи функціонування небанківських фінансових організацій мікрокредитування.

В правовому порядку доцільно врегулювати питання відносно:

- організаційно-правових форм, в яких можуть бути створені і функціонувати небанківські фінансові організації з мікрокредитуванню (мікрофінансові організації - МФО);

- джерел фінансових ресурсів мікрофінансових організацій;

- особливостей і порядку оподаткування небанківських фінансових організацій мікрокредитування, у тому числі звільнити від сплати ПДВ. В існуючому законодавстві від сплати ПДВ з процентних доходів звільнені процентні виплати за іпотечними кредитами і виплати відсотків за лізинговими платежами. Аналогічну систему бажано впровадити і для процентних виплат мікрофінансовими організаціями;

- системи державного регулювання мікрофінансових організацій і ін.

Пропозиція послуг мікрокредитування може бути також істотно збільшена при взаємодії банків у сфері кредитування суб'єктів малого бізнесу з небанківськими мікрофінансовими організаціями (МФО).

З організаційної точки зору, взаємодія банків і МФО може здійснюватися в наступних формах:

1) створення банками власних мікрофінансових відділень (внутрішні мікрофінансові підрозділи);

2) створення банком дочірньої компанії - МФО, або створення незалежного роздрібного центру, афільованого з банком, але має при цьому окремий штат, власну інформаційну систему і свою стратегію діяльності та розвитку;

3) співпраця банку з діючою самостійно на ринку МФО через:

- кредитні відносини між банком і МФО

- виконання МФО функції банківського агента збору депозитів

- виконання МФО функції обслуговуючої компанії.

Привабливість такого альянсу для банку обумовлена можливостями невисоких витрат на створення спеціальної інфраструктури для мікрофінансових операцій і невисоких ризиків для репутації банків.

В цілому, можна зробити наступні висновки щодо позитивного ефекту від активізації послуг мікрокредитування для суб'єктів вітчизняної економіки і для фінансово-економічного розвитку України в цілому.

1. Комерційним банкам розвиток мікрокредитування дозволить зменшити кредитний ризик портфеля, підвищуючи рівень його диверсифікації. Робота за програмами мікрокредитування є хорошою PR-кампанією, здатною принести популярність банку серед широкого кола потенційних клієнтів.

2. Створення і розвиток небанківських фінансових організацій мікрокредитування в Україні забезпечить диверсифікацію фінансових інститутів і фінансових продуктів у сфері кредитування і сприятиме тим самим формуванню пропозиції на ринку мікрокредитів.

3. Співпраця секторів банківського і небанківського мікрокредитування, з одного боку, створить стимули для формування стійкої структури української економіки, а з другого боку, надасть додаткові можливості суб'єктам малого підприємництва, що зростають, для переходу в сектор великих підприємств.

4. Зростання масштабів мікрокредитування в Україні дасть можливість малим підприємцям, для яких можливість позичати невеликі суми грошей необхідна як повітря, активно використовувати такий звичний для підприємців розвинутих країн інструмент, як мікрокредити.

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1 Характеристика та аналіз потенційно-шкідливих і небезпечних виробничих факторів

Для створення нормальних умов виробничої діяльності необхідно забезпечити не лише комфортні метеорологічні умови, а й необхідну чистоту повітря. В наслідок виробничої діяльності в повітряне середовище приміщень можуть надходити різноманітні шкідливі речовини, що використовуються в технологічних процесах. Шкідливими вважаються речовини, що при контакті з організмом людини за умов порушення умов безпеки можуть призвести до виробничої травми, професійного захворювання або розладів у стані здоров'я, що визначаються сучасними методами як у процесі праці, так і віддалені строки життя теперішнього чи наступних поколінь (ГОСТ 12.1.007-76).

Шкідливі речовини можуть проникати в організм людини через органи дихання, органи травлення а також шкіру та слизові оболонки. Через дихальні шляхи потрапляють пари газо- та пилоподібні речовини, через шкіру переважно рідкі речовини. Через шлунково-кишкові шляхи потрапляють речовини під час ковтання або при внесенні в їх в рот забрудненими руками.

Основним шляхом надходження промислових шкідливих речовин до організму людини є дихальні шляхи. Завдяки величезній (понад 90 м2) всмоктувальній поверхні легенів утворюються сприятливі умови для потрапляння шкідливих речовин у кров.

Шкідливі речовини, що потрапили ти, чи іншим шляхом в організм можуть викликати отруєння (гострі чи хронічні). Ступінь отруєння залежить від токсичності речовини, її кількості, часу дії, шляху проникнення, метеорологічних умов, індивідуальних особливостей організму. Гострі отруєння виникають в результаті одноразової дії великих дох шкідливих речовин (чадний газ, метан, сірководень). Хронічні отруєння розвиваються в наслідок тривалої дії на людину невеликих концентрацій шкідливих речовин (свинець, ртуть, марганець). Шкідливі речовини потрапивши в організм розподіляються в ньому нерівномірно. Найбільша кількість свинцю накопичується в кістках, марганцю - в печінці та ін. Такі речовини мають властивість утворювати в організмі так зване „депо” і затримуватись в ньому тривалий час.

При хронічному отруєнні шкідливі речовини можуть не лише накопичуватись в організмі (матеріальна кумуляція), але й викликати „накопичення” функціональних ефектів „функціональна кумуляція”.

В санітарно-гігієнічній практиці прийнято поділяти шкідливі речовини на хімічні речовини та промисловий пил.

Хімічні речовини (шкідливі та небезпечні) відповідно до ГОСТу 12.0.003-74 за характером впливу на організм людини поділяються на :

1. Загально токсичні, що викликають отруєння всього організму (ртуть, оксид вуглецю, толуол, анілін);

2. Подразнюючі, що викликають подразнення дихальних шляхів та слизових оболонок (хлор, аміак, сиро водень, озон);

3. Сенсибілізуючі, що діють як алергени (альдегід, розчинники та лаки на основі нітросполук);

4. Канцерогенні, що викликають ракові захворювання (ароматичні, вуглеводні, аміносполуки, азбест);

5. Мутагенні, що викликають зміни спадкової інформації (свинець, радіоактивні речовини, формальдегід);

6. Що впливають на репродуктивну (відтворення потомства) функцію (бензол, свинець, марганець, нікотин).

Слід зазначити, що існують і й інші різновиди класифікацій шкідливих речовин, наприклад, за переважаючою дією на певні органи чи системи людини (серцеві, кишково-шлункові, печінкові, ниркові), за основною шкідливою дією (задушливі, подразнюючі, нервові), за величиною середньо смертельної дози.

Виробничий пил досить розповсюджений небезпечний та шкідливий виробничий фактор. З пилом стикаються виробники машинобудування.

Пил може здійснювати на людину фіброгенну дію, при якій в легенях відбувається розростання сполучних тканин, що порушую нормальну будову та функцію органу.

Вражаюча дія пилу в основному визначається дисперсністю (розміром частинок пилу), їх формою та твердістю, волокнистістю питомою поверхнею.

Шкідливість виробничого пилу обумовлена його здатністю викликати професійні захворювання легенів, в першу чергу пневмоконіози.

Необхідно врахувати, що в виробничих умовах працівники, як правило, зазнають впливу кількох шкідливих речовин, в тому числі і пилу. При цьому їхня спільна дія може бути взаємопідсиленою, взаємопослабленою чи „незалежною”.

На дію шкідливих речовин впливають також інші шкідливі та небезпечні фактори. Наприклад, підвищена температура і вологість як і значне м'язове напруження, в більшості випадків підсилюють дію шкідливих речовин.

Суттєве значен6ня мають індивідуальні особливості людини, з огляду на це для робітників які працюють у шк4ідливих умовах проводяться обов'язкові попередні „при вступі на роботу” та періодичні (один раз на 3, 6, 12 та 24 місяці залежно від токсичності речовини) медичні огляди.

Вібрація серед всіх видів механічних впливів для технічних об'єктів найбільш небезпечні. Знакозмінні напруження, викликані вібрацією сприяють накопиченню пошкоджень в матеріалах, появі тріщин, руйнуванню.

Найчастіше і досить швидко руйнування об'єкта настає при вібраційних впливах за умов резонансу. Вібрації викликають також відмови машин, приладів.

За способом передачі на тіло людини вібрацію поділяють на загальну, яка передається через опорні поверхні на тіло людини, та локальну, котра передається через рухи людини. У виробничих умовах часто зустрічаються випадки комбінованого впливу вібрації - загальної та локальної

Вібрація викликає порушення фізіологічного та функціонального станів людини. Стійкі шкідливі фізіологічні зміни називають вібраційною хворобою. Симптоми вібраційної хвороби проявляються у вигляді головного болю, заніміння пальців рук, болю в кістках та передпліччі, виникають судоми, підвищується чутливість до охолодження, з'являється безсоння. При вібраційній хворобі виникають патологічні зміцни спинного мозку сердцево-судинної системи, кісткових тканин та суглобів, змінюється капілярний кругообіг.

Функціональні зміни, пов'язані з дією вібрації на людину оператора - погіршення зору, зміни реакції, вестибулярного апарату, виникнення галюцинацій, швидка втомлюваність. Негативні відчуття від вібрації виникають при прискореннях, що складають 5 % прискорення сили ваги, тобто при 0,5 м/с2. Особливо шкідливі вібрації з частотами близькими до частот власних коливань тіла людини, більшість котрих знаходиться в межах 6...30 Гц.

Шум - будь який не бажаний звук, котрий заважає.

Виробничим шумом називається шум на робочих місцях, на дільницях або на територіях підприємства, котрий виникає під час виробничого процесу.

Наслідком шкідливої дії виробничого шуму можуть бути професійні захворювання, підвищення загальної захворюваності, зниження працездатності, підвищення ступеня ризику травм та нещасних випадків, пов'язаних з порушенням сприйняття попереджувальних сигналів, порушення слухового контролю функціонування технологічного обладнання, знижен7ня продуктивності праці.

За характером порушення фізіологічних функцій шум поділяється на такий, що заважає (перешкоджає мовному зв'язку), подразнювальний (викликає нервове напруження і внаслідок цього - зниження працездатності, загальну перевтому), шкідливий (порушує фізіологічні функції на тривалий період і викликає розвиток хронічних захворювань, котрі безпосередньо або опосередковано пов'язані зі слуховим сприйняттям, погіршення слуху, гіпертонію, туберкульозу, виразку шлунку), травмуючий (різко порушує фізіологічні функції організму людини).

Шум як фізичне явище - це коливання пружного середовища. Він характеризується звуковим тиском як функцією частоти та часу. З фізіологічної точки зору шум визначається як відчуття, що сприймаються органами слуху під час дії на них звукових хвиль в діапазоні частот 16 - 20000 Гц. Загалом шум - це безладне поєднання звуків різної частоти та інтенсивності.

Відповідно до ГОСТ 12.1.044-84 оцінку пожежовибухонебезпечності усіх речовин та матеріалів проводять залежно від агрегатного стану: газ, рядовина, тверда речовина (пил виділено в окрему групу). Тому і показники їхньої пожежовибухонебезпечності будуть дещо різні.

Перш за все визначають групу горючості даної речовини. За цим показником всі речовини та матеріали поділяються на негорючі, важкогорючі та горючі.

Негорючі - речовини та матеріали не здатні до горіння на повітрі нормального складу. Це неорганічні матеріали, метали, гіпсові конструкції.

Важкогорючі - це речовини та матеріали, які здатні до займання в повітрі від джерела запалювання, однак після його вилучення не здатен до самостійного горіння. До них належать матеріали, які містять горючі та негорючі складові частини. Наприклад, асфальтобетон, фіброліт.

Горючі - речовини та матеріали, які здатні самозаймання, а також займання від джерела запалювання і самостійного горіння після його вилучення. До них належать всі органічні матеріали. В свою чергу всі горючі матеріали поділяються на легкозаймисті, тобто такі, які займаються від джерела запалювання незн6ачної енергії (сірник, іскра) без попереднього нагрівання та важко займисті, які займаються від порівняно потужного джерела запалювання.

Температура спалаху - найнижча температура горючої сировини, при якій над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння.

За температурою спалаху розрізняють:

1. Легкозаймисті рідини (ЛЗР) - рідини, які мають температуру спалаху, що не перевищує 61 С у закритому тиглі (бензин, ацетон, етиловий спирт)

2. Горючі рідини (ГР) - рідини, які мають температуру спалаху понад 61 С у закритому тиглі або 66 С у відкритому тиглі (мінеральні мастила, мазут, формалін)

Важливими показниками, що характеризують пожежовибухонебезпечні властивості газів, рідин та пилу є концентраційні межі поширення полум'я (запалення). Нижня (НКМ) та верхня (ВКМ) концентраційні межі поширення полум'я - це мінімальна та максимальна об'ємна (масова) доля горючої речовини у суміші з даним окислювачем, при яких можливе займання (спалахування) суміші від джерела запалювання з наступним поширенням полум'я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання з наступним поширенням полум'я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання.

Суміші, що містять горючу сировину нижче НКМ чи вище ВКМ горіти не можуть. Наявність областей негорючих концентрацій речовин та матеріалів надає можливість вибрати такі умови їх зберігання, транспортування та використання, при яких виключається можливість виникнення пожежі чи вибуху.

Значну вибухову та пожежну небезпеку становлять різноманітні горючі пиловидні речовини в завислому стані. Залежно від значення НКМ поширення полум'я пил поділяється на вибухо- та пожежонебезпечний (пил деревини, тютюну).

Вимоги щодо конструктивних та планувальних рішень промислових об'єктів, а також інших питань забезпечення їхньої пожежо- та вибухобезпеки значною мірою визначаються категорією приміщень та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Визначення категорії приміщення проводиться з урахуванням показників пожежовибухонебезпечності речовин та матеріалів, що там знаходяться (використовуються) та їх кількості.

Відповідно до ОНТП 24-86 приміщення за вибухопожежною та пожежною небезпекою поділяються на 5 категорій (А, Б, В, Г, Д).

Категорія А. Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 С в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні паро газоповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.

Речовини та матеріали, здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним в такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні перевищує 5 кПа.

Категорія Б. Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 С та горючі рідини в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні пило повітряні або пароповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.

Категорія В. Горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали, речовини та матеріали здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться, або використовуються, не відносяться до категорій А та Б.

Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум'я; горючі гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.

Категорія Д. Негорючі речовини та матеріали в холодному стані.

4.2 Методи та засоби колективного та індивідуального захисту від шуму та вібрації

підприємництво бізнес оподаткування економіка

Боротьба з шумом у джерелі його виникнення - це найбільш дієвий спосіб боротьби з ним. Створюються мало шумні механічні передачі, розроблено способи зниження шуму в підшипникових вузлах, вентиляторах.

Зниження шуму звукопоглинанням. Об'єкт, котрий випромінює шум, розташовують у кожусі, внутрішні стінки якого покриваються звукопоглинальним матеріалом. Кожух повинен мати достатню звукопоглинальну здатність, не заважати обслуговуванню обладнання під час роботи, не ускладнювати його обслуговування, не псувати інтер'єр цеху. Різновидом цього методу є кабіна, в котрій розташовується найбільш шумний об'єкт і в котрій працює робітник. Кабіна зсередини вкрита звукопоглинальним матеріалом, щоб зменшити рівень шуму всередині кабіни, а не лише ізолювати джерело шуму від решти виробничого приміщення.

Зниження шуму звукоізоляцією. Суть цього методу полягає в тому, що шумовипромінювальний об'єкт або декілька найбільш шумних об'єктів розташовуються окремо, ізольовано від основного, менш шумного приміщення звукоізольованою стіною або перегородкою. Звукоізоляція також досягається шляхом розташування найбільш шумного об'єкта в окремій кабіні. При цьому в ізольованому приміщенні і в кабіні рівень шуму не зменшиться, але шум впливатиме на менше число людей. Звукоізоляція досягається також шляхом розташування оператора в спеціальній кабіні, звідки він спостерігає та керує технологічним процесом. Звукоізоляційний ефект забезпечується також встановленням екранів та ковпаків. Вони захищають робоче місце

і людину від безпосереднього впливу прямого звуку, однак не знижуючи шум в приміщенні.

Зниження шуму акустичною обробкою приміщення. Акустична обробка приміщення передбачає вкривання стелі та верхньої частини стін звукопоглинальним матеріалом. Внаслідок цього знижується інтенсивність відбитих звукових хвиль. Додатково до стелі можуть підвищуватись звукопоглинальні щити, конуси, куби, встановлюються резонаторні екрани, тобто штучні поглиначі. Штучні поглиначі можуть застосовуватись окремо або в поєднанні з личкуванням стелі та стін. Ефективність акустичної обробки приміщення залежить від звукопоглинальних властивостей застосовуваних матеріалів та конструкції, особливостей їх розташування, об'єму приміщення, його геометрії, місць розташування джерел шуму. Ефект акустичної обробки більший в низьких приміщеннях (де висота стелі не перевищує 6 метрів) витягненої форми. Акустична обробка дозволяє знизити шум на 8 дБА.

Заходи щодо зниження шуму слід передбачувати на стадії проектування обладнання в цеху. Особливу увагу слід звертати на винесення шумного обладнання в окреме приміщення, що дозволяє зменшити число працівників в умовах підвищеного рівня шуму та здійснити заходи щодо зниження шуму з мінімальними витратами коштів, обладнання та матеріалів. Зниження шуму можна досягти шляхом знешумлення всього обладнання з високим рівнем шуму.

Роботу щодо знешумлення діючого виробничого обладнання в приміщенні розпочинають зі складання шумових карт і спектрів шуму, обладнання і виробничі приміщення, на підставі котрих виносяться рішення щодо напрямку роботи.

Загальні методи боротьби з вібрацією базуються на аналізі рівня, котрі описують коливання машин у виробничих умовах і кваліфікуються наступним чином:

1.Зниження вібрації в джерелі виникнення шляхом зниження або усунення збуджувальних сил.

2. Від лагодження від резонансних режимів раціональним вибором приведеної маси або жорсткості системи, котра коливається;

3. Вібродемпферування - зниження вібрації за рахунок сили тертя демпферного пристрою, тобто приведення коливальної енергії в тепло;

4. Динамічне гасіння - введення в коливну систему додаткових мас або збільшення жорсткості системи;

5. Віброізоляція - введення в коливну систему додаткового пружного зв'язку, з метою послаблення передавання вібрацій, суміжному елементу конструкції або робочому місцю;

6. Використання індивідуальних засобів захисту.

Зниження вібрації в джерелі її виникнення досягається шляхом зменшення сили, яка викликає коливання. Тому ще на стадії проектування машин та механічних пристроїв потрібно вибирати кінематичні схеми, в котрих динамічні процеси, викликані ударами та прискореннями, були б виключені або знижені. Зниження вібрації може бути досягнуте зрівноваженням мас, зміною маси або жорсткості, зменшенням технологічних допусків при виготовленні і складанні, застосуванням матеріалів з великим внутрішнім тертям. Велике значення має підвищення точності обробки та зниження шорсткості поверхонь, що труться.

Від лагодження від режиму резонансу. Для послаблення вібрації істотне значення має запобігання резонансним режимам роботи з метою виключення резонансу з частотою змушувальної сили. Власні частоти окремих конструктивних елементів визначаються розрахунковим методом за відомими значеннями маси та жорсткості або ж експериментально на стендах.

Резонансні режими при роботі технологічного обладнання усуваються двома шляхами: зміною характеристик систем (маси або жорсткості) або встановленням іншого режиму роботи (від лагодження резонансного значення кутової частоти змушувальної сили).

Вібродемпферування. Цей метод вібрації реалізується шляхом перетворення енергії механічних коливань коливальної системи в теплову енергію. Збільшення витрат енергії в системі здійснюється за рахунок використання в якості конструктивних матеріалів з великим внутрішнім тертям: пластмас, метало гуми, сплавів марганцю та меді, нікельованих сплавів, нанесення на вібруючі поверхні шару пружном'язких матеріалів, котрі мають великі втрати на внутрішнє тертя. Найбільший ефект при використанні вібродемпферних покриттів досягається в областях резонансних частот, оскільки при резонансі значення впливу сил тертя на зменшення амплітуди зростає.

Найбільший ефект вібродемпферного покриття дають за умови, що протяжність вібродемпферного шару спів розмірна з довжиною хвилі згину в матеріалі конструкції. Покриття потрібно наносити в місцях, де генерується вібрація максимального рівня. Товщина вібродемпферних покриттів береться рівною 2-3 товщинам елемента конструкції, на котру воно наноситься.

Добре демпфернують коливання мастильні матеріали. Шар мастила між двома спряженими елементами усуває можливість їх безпосереднього контакту, а відтак - появу сил поверхневого тертя, котрі є причиною збудження вібрації.

Віброгасіння. Для динамічного гасіння коливань використовуються динамічні віброгасії, маятникові, ексцентрикові, гідравлічні. Вони являють собою додаткову коливну систему з масою m та жорсткістю q, власна частота котрої , налаштована на основну частоту f коливань даного агрегату, що має масу М та жорсткість Q, віброгасій кріпиться на вібруючому агрегаті і налаштовується таким чином, що в ньому в кожний момент часу збуджуються коливання, котрі знаходяться в протифазі з коливаннями агрегату. Недоліком динамічного гасія є те, що він діє лише при певній частоті, котра відповідає його резонансному режиму коливань.

Для зниження вібрації застосовується також ударні віброгасії маятникового, пружинного і плаваючого типів. В них здійснюється перехід кінетичної енергії відносного руху елементів, що контактують, в енергію деформації з поширенням напружень із зони контакту по елементах, що взаємодіють. В наслідок цього енергія розподіляється по об'єму елементів віброгасія, котрі зазнають взаємних ударів, викликаючи їх коливання. Одночасно відбувається розсіювання енергії внаслідок дії сил зовнішнього та внутрішнього тертя. Маятникові удари віброгасія використовуються для гасіння коливань частотою 0,4 - 2 Гц, пружинні - 2 - 10 Гц, плаваючі - понад 10 Гц.

Віброгасії камерного типу призначені для перетворення пульсуючого потоку газу в рівномірний. Такі віброгасії встановлюються на всмоктувальній та нагнітальній сторонах компресорів, на гідроприводах.

Вони забезпечують значне зниження рівня вібрацій трубо- та газопроводів.

Динамічне віброгасіння досягається також встановленням агрегату на масивному фундаменті. Маса фундамента підбирається таким чином, щоб амплітуда коливань підошви фундамента не перевищувала 0,1 - 0,2 мм.

Віброізоляція полягає у зниженні передачі коливань від джерела збудження до об'єкта, що захищається, шляхом введення в коливну систему додаткового пружного зв'язку. Цей зв'язок запобігає передачі енергії від коливного агрегату до основи або від коливної основи до людини, або від конструкцій, що захищаються.

Віброізоляція реалізується шляхом встановлення джерела вібрації на віброізоляторі. В комунікаціях повітропроводів розташовуються гнучкі вставки. Застосовуються пружні прокладки у вузлах кріплення повітропроводів, в перекриттях, несучих конструкціях будівель, в ручному механізованому інструменті.

Для віброізоляції стаціонарних машин з вертикальною змушувальною силою використовують віброізольовані опори у вигляді прокладок або пружин. Однак можлива їх комбінація. Комбінаційних віцброізолятор поєднує пружинний віброізолятор з пружною прокладкою. Пружинний віброізолятор пропускає високочастотні коливання, а комбінований забезпечує необхідну ширину діапазона коливань, що гасяться. Пружні елементи можуть бути металевими, полімерними, волокнистими, пневматичними, гідравлічними, електромагнітичними.

Засоби індивідуального захисту від вібрації застосовуються у випадку, коли розглянуті вище технічні засоби не дозволяють знизити рівень вібрації до норми. Для захисту рук використовуються рукавиці, вкладиши, прокладки. Для захисту ніг - спеціальне взуття, підметки, наколінники. Для захисту тіла - нагрудники, пояси, спеціальні костюми.

З метою профілактики вібраційної хвороби для працівників рекомендується спеціальний режим праці. Наприклад, при роботі з ручними інструментами загальний час роботи в контакті з вібрацією не повинен перевищувати 2/3 робочої зміни. При цьому тривалість безпосереднього впливу вібрації, включаючи мікро паузи, не повинна перевищувати 15 - 20 хв. Передбачається ще дві регламентовані перерви для активного відпочинку.

Всі, хто працює з джерелами вібрації, повинні проходити медичні огляди перед вступом на роботу і періодично, не рідше 1 разу на рік

4.3 Розрахунок освітлення приміщення (цеху)

Зробити розрахунок загального освітлення цеха. Довжина - А = 40 м, ширина В = 42 м, висота Н = 8м. Висота робочої поверхні 1,5 м. Для освітлення використовуються світильники з люмінесцентними лампами типу ПВЛМ. Мінімальна освітленість лампами розжарювання за нормами