Отже, до найважливіших інфляційних причин росту цін можна віднести наступні:

1. Диспропорційність - незбалансованість державних витрат і доходів, так названий дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання "друкованого верстата”, що приводить до збільшення грошової маси і, як наслідок, до інфляції.

2. Інфляційно небезпечні інвестиції - переважно мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до створення додаткового платоспроможного попиту і, отже, до збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

3. Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції. Сучасний ринок у значній мірі олігополістичний. Олігополіст, прагнучи підтримати високий рівень цін, зацікавлений у створенні дефіциту (скороченні виробництва і пропозиції товарів).

4. Криза валютно-фінансової системи.

5. Інфляційні чекання - характер інфляції, що самопідтримується. Населення і господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і робить надмірні запаси товарів, очікуючи їх швидку дорожнечу. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаючи в ціну своїх товарів прогнозоване ними зростання цін на комплектуючі, розгойдуючи тим самим маховик інфляції.

Незважаючи на наявність багатьох причин, інфляція залежить в першу чергу від спричинених ними таких двох факторів, як зростання надмірного сукупного попиту в порівнянні з сукупною пропозицією (інфляція попиту) та зростання витрат виробництва (інфляція витрат).

Інфляція попиту - порушення рівноваги між попитом та пропозицією з боку попиту. Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повного завантаження виробничих потужностей, а також ріст купівельної спроможності громадян (ріст заробітної плати), у результаті, наприклад, погоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей стосовно кількості товарів і ціни починають рости.

Інфляція витрат - ріст цін унаслідок збільшення витрат виробництва. Причинами збільшення витрат можуть бути олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, ріст цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати.

На практиці нелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, усі вони тісно зв'язані і постійно взаємодіють. Наприклад, зростання зарплати може виглядати і як інфляція попиту, і як інфляція витрат.

Необхідно також відзначити, що в жодній економічно розвитий країні в другій половині ХХ століття не спостерігалася повна зайнятість, вільний ринок чи стабільність цін. Ціни з ряду причин у цей час росли постійно і навіть у періоди застою виробництва. Таке явище називається стагфляцією - інфляційним ростом цін в умовах застою виробництва, економічної кризи.

Раніше інфляція виникала, як правило, у надзвичайних обставинах. Так, під час воєн держави часто випускали великі кількості незабезпечених товаром паперових грошей для покриття військових витрат. В останні двадцять - тридцять років інфляція стала хронічним захворюванням економік багатьох країн світу.

Інфляція може протікати помірно, бути повзучою, за цих умов ціни зростають не більш ніж на 10% на рік. Багато сучасних економістів, у тому числі послідовники економічного навчання Кейнса, вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку, так як зростання грошової маси стимулює ділову активність, сприяє економічному зростанню, прискорює інвестування.

Відкрита або галопуюча інфляція, при якій характерний ріст цін від 10% до 200% на рік, є вже серйозною напругою для економіки. Під час відкритої інфляції в економіці виникає інфляційна спіраль "зарплата - ціни”, при якій підвищення заробітної плати породжує підвищення цін, що веде, в свою чергу, до подальшого зростання цін і ставок заробітної плати.

Найбільш згубна для економіки гіперінфляція, що представляє собою астрономічний ріст кількості грошей у обігу і як наслідок катастрофічний ріст товарних цін. Роль самих грошей у таких випадках сильно зменшується, і населення, та й промислові підприємства переважно переходять на інші, набагато менш ефективні форми розрахунку, наприклад, бартер. В окремих випадках з'являються рівнобіжні валюти, сильно зростає роль іноземних валют.

Гіперінфляція завдає найсильнішої шкоди населенню, навіть найбільш заможним шарам суспільства. Руйнується національне господарство. Прикладом зростання цін на1000 і більше відсотків за рік є економіка країн СНД 1991-1995роки. В наслідок втрати в господарських суб'єктів довіри до національної валюти оборот грошей надзвичайно збільшується, що в даному випадку однозначно збільшенню їхньої кількості. Відповідно ціна збільшується набагато більше, ніж кількість готівки в обороті. У розкручуванні спіралі гіперінфляції надзвичайну роль грають інфляційні чекання.

Усі ці види інфляції існують тільки при відкритому її стані, тобто при відносно вільному ринку. При подавленій же інфляції ріст цін на товари і послуги може і не спостерігається, а знецінювання грошей може виражатися в дефіциті пропозиції.

Розділяють два типи інфляції - збалансовану і незбалансовану. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно пропорційно й одночасно на більшість товарів і послуг. У цьому випадку за результатами середньорічного росту цін піднімається процентна ставка Державного банку і таким чином ситуація стає рівнозначною ситуації з стабільними цінами.

У випадку ж незбалансованої інфляції ціни на різні товари і послуги підвищуються не пропорційно, по-різному на кожен тип товару.

Існують і інші види класифікації інфляції, наприклад, очікувана і неочікувана.

Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на який-небудь період часу, і вона найчастіше є прямим результатом дій уряду. Фактор очікування позначається на наслідках інфляції. Якщо фірми і населення знають, що у наступному році ціни виростуть у 5 разів, то в умовах досконалого ринку вони в наступному році у 5 разів підвищать ціни на свої товари і ніхто від очікуваної інфляції не постраждає.

Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно позначається на системі оподаткування і грошового обігу. У випадку наявності у населення інфляційних чекань така ситуація викликає різке збільшення попиту, що саме по собі створює труднощі в економіці і спотворює реальну картину суспільного попиту, що веде до збою в прогнозуванні тенденцій в економіці і при деякій нерішучості уряду ще сильніше збільшує інфляційні чекання, що будуть викликати зростання цін.

Однак у випадку, коли раптовий стрибок цін відбувається в економіці що не пов'язана з інфляційними чеканнями, то виникає так називаний "ефект Пігу”, різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін. Внаслідок зниження попиту виробник змушений знижувати ціну, і всі повертаються в стан рівноваги.

Перелічимо основні економічні і соціальні наслідки інфляції:

Зниження життєвого рівня населення у формах: а) зниження реальної вартості особистих заощаджень; б) скорочення поточних реальних доходів. Причому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

2. Перерозподіл доходів і багатства;

3. Відставання цін державних підприємств від ринкових;

4. Схована державна конфіскація коштів через податки;

5. Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва.

6. Нестабільність економічної інформації;

7. Падіння реального відсотка;

Некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.

Інфляція впливає на зайнятість. У 1958 році англійський економіст А. Філіпс запропонував графічну модель інфляції попиту, що виражає такий вплив. Використовуючи у своїй роботі дані англійської статистики за 1861-1956р., він побудував криву, що наочно показує зворотну залежність між зміною ставок заробітної плати і рівнем безробіття. По кривій А. Філіпс установив, що збільшення безробіття в Англії понад 2.5-3% приводило до різкого уповільнення росту цін і заробітної плати. Філіпс зробив висновок, що уряд може використовувати збільшення інфляції для боротьби з безробіттям.

Пізніше була створена модифікація кривої Філіпса для розробок економічної політики. Цю роботу виконали американські економісти Р. Солоу і, відомий більшості студентів П. Самуельсон. Вони замінили в цій кривій ставки заробітної плати на темп росту товарних цін або інфляцію. За допомогою цієї кривої стало можливим розраховувати рівновагу між досить високими рівнями зайнятості і виробництва і визначеною стабільністю цін.

Практика економічного регулювання показала, що цей метод може бути застосований тільки на короткі періоди, оскільки в довгостроковому періоді (5-10 років), незважаючи на високий рівень безробіття, інфляція продовжує зростати, що пояснюється цілим рядом обставин. Серед цих обставин необхідно виділити політику сукупного попиту. Прагнення уряду ціною інфляції "купити” більш низький рівень безробіття успішні тільки тоді, коли в агентів, що хазяйнують, вдається створити так звані "помилкові чекання”, а попросту - обдурити. Так, ті що працюють по найму, спостерігаючи зростання ставок номінальної заробітної плати, збільшують пропозицію праці. І тоді, як передбачалося в концепції Філіпса, ріст інфляції може зменшити безробіття.

Однак згодом працівники розпізнають, що на все більш зростаючу заробітну плату можна придбати вже менше товарів і послуг. Ілюзіям приходить кінець: працюючі по найму не мають намір збільшувати пропозицію слідом за збільшенням заробітної плати.

Особливу увага на ці взаємозв'язки звернув ще в 60-і рр. американський економіст М. Фрідмен, що підкреслював неефективність боротьби з безробіттям шляхом "накачування" сукупного попиту інфляційними заходами. Адже в момент, коли населення переборює свої помилкові чекання, тверезо оцінює, що підвищення номінальних ставок не адекватно підвищенню купівельної спроможності їхньої заробітної плати, тоді інфляція буде супроводжуватися не ростом пропозиції праці, а, навпаки, його скороченням, тобто зростаючим безробіттям.

Виявлено, що крива Філіпса може бути використана для боротьби з безробіттям лише в умовах помірної інфляції з постійним темпом. При несподіваних економічних потрясіннях темп інфляції зростає також зненацька і може супроводжуватися різким ростом безробіття. Іншими словами, співвідношення, установлене кривою Філіпса не дійсне для тривалих періодів часу. Переливання безробіття в інфляцію по цьому методі небезпечно для економіки через непередбачені наслідки. Внаслідок цієї негативної риси уряди більшості західних країн, у тому числі США й Англії, перейшли до теорії природного рівня безробіття, що використовується донині.

Суть цієї теорії полягає в тому, що в довгостроковому періоді прийнятний рівень інфляції можливий тільки при природному рівні безробіття. Природний рівень безробіття повинний визначатися структурою ринку робочої сили з урахуванням інформації про потреби в різних галузях. Необхідно помітити, що і ця політика забезпечення природного рівня безробіття і зниження рівня інфляції до помірних і стабільних не завжди досягає своїх цілей. При всіх позитивних факторах цього методу в нього існує досить важливий недолік: при досягненні природного рівня безробіття інфляція продовжує якийсь час підсилюватися по інерції: її темпи не можуть швидко скоротитися. Також необхідно помітити, що природний рівень безробіття не завжди є соціально прийнятним.

Методи боротьби з інфляцією можуть бути прямі і непрямі. Найчастіше виявляється наступна закономірність: чим більш кризова ситуація, тим актуальніші прямі методи впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову.

Непрямі методи включають:

Регулювання загальної маси грошей через керування "друкованим верстатом”.

Регулювання процентних ставок комерційних банків через керування ними Національним банком.

Обов'язкові грошові резерви комерційних банків.

Операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів.

Розв'зання проблем бюджетного дефіциту.

Приватизація.

Структурна перебудова і конверсія військового виробництва.

Непрямі методи не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність через її недостатній ступінь ринкової системи. Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань в Україні, не в достатній мірі розвинутий, а, відповідно, Національний банк не може впливати на грошову масу через купівлю-продаж цінних паперів.

Пряме регулювання купівельної спроможності грошової одиниці містить у собі такі методи, як:

Пряме і безпосереднє регулювання кредитів і їхнього розподілу державою.

Державне регулювання цін.

Державне регулювання меж заробітної плати.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі й операцій з іноземним капіталом.

Державне регулювання валютного курсу.

Практика прямого регулювання грошової маси широко поширена на заході. США в 60^х - 70^х роках неодноразово заморожували ціни на багато товарів. Двадцять років після другої світової війни знадобилося країнам Західної Європи для початку лібералізації цін. Франція цілком лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 році.Ф. Рузвельт виводив США з найглибшої кризи 30^х шляхом найжорстокішого державного регулювання економіки. У більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують доходи від торгового посередництва.

Тема 7. Споживання домогосподарств

Як відомо, сукупний попит розпадається на споживчий попит C та інвестиційний попит I. Сукупний попит - це грошовий попит. Попит на споживчі товари залежить від величини сукупного грошового доходу і від того, як цей доход використовується. Природно, що зі збільшенням доходів зростає і попит, а це, в свою чергу, призводить до збільшення витрат на споживання. Але останні збільшуються не в тій пропорції, в якій збільшується доход. Причину цього Дж.М. Кейнс пов'язує з дією в суспільстві "основного психологічного закону”. Суть закону полягає у наступному: в міру того як збільшується доход і зростає багатство схильність до споживання у людей знижується. Тобто витрачаються ні всі гроші, які отримуються у вигляді доходу, частка їх відкладається у вигляді заощаджень. Це вихідне положення кейнсіанської теорії наведено на рис.5.

Рис. 5 Схематичне зображення концепції Дж.М. Кейнса

Дж.М. Кейнс визначає мотиви поведінки людей, які підштовхують їх до стримування споживчих витрат, тобто до заощаджень: придбання коштовних речей; забезпечення у старості; страхування від непередбачених обставин (хвороба, нещасний випадок); забезпечення дітей в майбутньому; освіта тощо. А також мотиви інвестицій фірм: максимізація норми чистого прибутку та реальна ставка проценту, яка, як визначалося вище, враховується при складанні планів інвестицій.

У самому загальному вигляді, сучасні економісти визначають споживання як ту частину доходу після сплати податків, яка витрачається на задоволення потреб (або як загальну кількість товарів та послуг, придбаних та спожитих на протязі певного часу), а заощадження - як ту частину доходу після сплати податків, яка не витрачається, а заощаджується.

Згідно з класичною економічною теорією, фактором, який визначає динаміку заощаджень і інвестицій, є ставка проценту. Якщо вона зростає, то домашні господарства починають відносно більше заощаджувати і менше споживати з кожної додаткової одиниці доходу. Зростання заощаджень домогосподарств з часом призводить до зниження ціни кредиту, що забезпечує зростання інвестицій.

Згідно з кейнсіанською економічною теорією, не ставка проценту, а саме розмір доходу домашніх господарств, який розподіляється, є тим фактором, який визначає динаміку споживання та заощадження. Цілком зрозуміло, що чим більше доход після сплати податків, тим більше і споживання, і заощадження. Звідси висновок: вплив ставки проценту вторинний і відіграє відносно невелику роль у визначенні впливу доходу на споживання та заощадження. У той же час динаміка інвестицій визначається саме динамікою процентних ставок, що, в свою чергу, знаходить відображення у відповідних функціях споживання, заощадження та інвестицій. І ще: між доходом, з одного боку, та споживанням, з іншого, - існує прямий зв'язок. При цьому заощаджується та частина доходу, яка залишається після здійснення усіх споживчих витрат.

Для характеристики цього зв'язку кейнсіанці звичайно використовують наступні показники:

1. Проста функція споживання

,

де C - споживчі витрати;

a - автономне споживання, розмір якого не залежить від розмірів поточного доходу, який розподіляється;

b - гранична схильність до споживання;

Y - доход;

(Y - T) - доход, який розподіляється (після внесення податків), має визначення DI.

2. Середня схильність до споживання (APC) - відношення споживчих витрат до доходу, з якого вони здійснюються:

,

де APC - середня схильність до споживання;

C - величина споживчих витрат;

Y_d - величина доходу, який розподіляється (після внесення податків).

3. Гранична схильність до споживання (MPC) - відношення зміни у споживанні до тієї зміни доходу, яка викликала зсув у споживанні:

,

де MPC - гранична схильність до споживання;

ДC - приріст споживчих витрат;

ДY_d - приріст доходу, який розподіляється (після внесення податків).

4. Проста функція заощаджень

,

де

S - величина накопичення у приватному секторі;

a - автономне споживання;

(1 - b) - гранична схильність до заощадження;

Y - доход;

T - податкові відрахування.

5. Середня схильність до заощаджень (APS) - відношення заощаджень до доходу, з якого вони здійснюються:

,

де APS - середня схильність до заощаджень;

S - величина заощаджень;

Y_d - величина доходу, який розподіляється (після сплати податків).

6. Гранична схильність до заощаджень (MPS) - відношення зміни у заощадженні до зміни доходу, яка викликала зсув у заощадженнях:

,

де MPS - гранична схильність до заощаджень;

ДS - приріст заощаджень;

ДY_d - приріст доходу, який розподіляється (після сплати податків).

Зі зростанням доходу та його частка, яка споживається, зменшується, а частка доходу, яка заощаджується, збільшується. Але сума середньої схильності до споживання та середньої схильності до заощадження при цьому дорівнює одиниці (АРС + АРS = 1), тому що вони представляють дві протилежні частини того ж самого доходу.

У короткостроковій перспективі зі зростанням поточного доходу, який розподіляється, АРС скорочується, а АРS зростає, тобто зі збільшенням доходу сім'ї частина витрат на споживання відносно скорочується, а частина заощаджень відносно зростає. У довгостроковій перспективі АРС стабілізується, тому що на розмір споживчих витрат здійснює вплив не тільки розмір поточного доходу сім'ї, який розподіляється, але і розмір загального життєвого добробуту, а також величини очікуваного та постійного доходу.

Цілком природно, що сума граничної схильності до споживання (МРС) та граничної схильності до заощадження (МРS) теж дорівнює одиниці, тому що вони є двома протилежними частинами у зміні (збільшенні або зменшенні) доходу.

Якщо МРС = 0, то весь доход заощаджується. Така ситуація характерна для зачиненої економіки. Якщо МРС = Ѕ, це ідеальна для економіки ситуація, коли споживання дорівнює заощадженням (МРС = МРS), тому що споживання формує сукупний попит, а заощадження є базою для інвестування, що, в свою чергу, стимулює сукупну пропозицію. Якщо МРС = 1, то все збільшення доходу буде витрачатися на споживання.

Багато хто з економістів вважають, що для економіки в цілому МРС та МРS величини відносно постійні, але за умов, що держава не приймає спеціальних заходів до їх зміни. Стабільність цих показників пов'язана з тим, що на рішення домогосподарств "споживати" або "заощаджувати” впливають традиції. До того ж фактори, які не пов'язані з доходом, різноманітні і зміни в них можуть взаємозрівноважуватися. Визначимо їх.

Недоходні фактори, які впливають на динаміку споживання та заощаджень:

· багатство, яке накопичене у домашньому господарстві у вигляді нерухомості та фінансових активів. Чим воно більше за розміром, тим вище споживчі витрати і тим нижче заощадження населення, тому що слабне стимул до подальшого накопичення;

· рівень цін. Зміна рівня цін обернено впливає на споживання, але прямо - на заощадження, тому що підвищення рівня цін знижує купівельну спроможність фінансових коштів, а значить (при інших незмінних умовах) призводить до зменшення придбань; тоді як зниження цін, навпроти, призводить до їх збільшення;

· економічні очікування домогосподарств, які пов'язані з майбутніми цінами, грошовими доходами та заощадженнями. Наприклад, очікування зниження цін і доходів, а також очікування удосталь товарів у майбутньому викликає (при інших незмінних умовах) зниження поточного споживання і збільшення заощаджень;

· величина споживчої заборгованості. Значний рівень заборгованості зумовлює скорочення споживчих витрат і підвищення заощаджень для погашення боргів. І, навпроти, низька заборгованість заохочує споживання і може зменшити заощадження;

· рівень оподаткування однаково впливає на споживання та заощадження, тому що у одному напрямку змінює джерело того та іншого, тобто доход після сплати податків: зростання останніх знижує споживання та заощадження, а скорочення - підвищує споживання та заощадження.

Графіки споживання та заощаджень відображають прямий взаємозв'язок між доходом і споживанням та між доходом і заощадженнями. Криві мають позитивний нахил. Причому кут нахилу кривої споживання дорівнює MPC, а кут нахилу кривої заощаджень дорівнює МРS.

Проблеми споживання, заощадження та інвестиції в їх взаємозв'язку. Концепції мультиплікатора та акселератора.

Взаємозв'язок проблем споживання, заощадження та інвестицій можна пояснити за допомогою моделей мультиплікатора й акселератора.

Концепція мультиплікації інвестицій, висунута Джоном Мейнардом Кейнсом, стала сьогодні найважливішим практичним виходом економічної теорії і широко використовується для обґрунтування рішень урядів у самих різних країнах. Однак справедливо буде відзначити, що вперше поняття мультиплікатора (multiplicator - множник) ввів англійський економіст Р.Ф. Кан (1931).

Відправним пунктом у теорії мультиплікатора Дж.М. Кейнса є визначення ролі інвестицій у рості обсягу національного доходу і зайнятості. Дж.М. Кейнс звертає увагу на ту обставину, що ріст інвестицій викликає залучення у виробництво додаткових робітників, тобто збільшує зайнятість, а з нею - дохід і споживання. Особливо підкреслюється, що первісне збільшення зайнятості, викликане новими інвестиціями, призводить до додаткового росту зайнятості і доходу в зв'язку з необхідністю задоволення попиту додаткових робітників.

Згідно з Дж.М. Кейнсом, мультиплікатор указує, що коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то дохід зростає на величину у К разів більшу, ніж приріст інвестиції. Під "інвестиціями" розуміються інвестиції державних і громадських організацій, а також деякі приватні інвестиції, зв'язані з винаходами і нововведеннями, що відзначаються високим ступенем ризику і невизначеності.

Кількісно, відповідно до загальноприйнятої схеми, це виглядає так:

, (3.1)

де

K - мультиплікатор (коефіцієнт підсилення),Y - приріст доходів,

I - приріст інвестиційних витрат.

Мовно цю математичну формулу можна виразити так: мультиплікатор інвестицій є відношення збільшення доходу до збільшення інвестицій, які його викликали.

Звичайно K > 1, тому що приріст інвестиційних витрат I - це частина приросту доходу. Відношення доходів до інвестицій, що їх викликали, буде характеризувати ефективність останніх.

В основі міркувань Дж.М. Кейнса лежить макроекономічне співвідношення

.

Оскільки, згідно з Дж.М. Кейнсом, усі заощадження переходять в інвестиції, то далі рівняння записується наступним чином:

.

Звідси, відповідно до правил алгебри, одержуємо значення мультиплікатора, а оскільки чисельник більше знаменника при C > 0, то K > 1. У зміненому вигляді (після ділення на Y) одержуємо, що дане рівняння відбиває важливе макроекономічне співвідношення:

.(3.2)

Математично Дж.М. Кейнс показує, що не можна допустити, начебто первісне збільшення витрат може розширювати дохід і споживання до нескінченності, тому що збільшення доходу відбувається в спадній геометричній прогресії. Мультиплікаційний ефект лімітований тим фактором, що відома частина кожного чистого збільшення доходу зберігається. Мультиплікатор знаходиться у відношенні зворотної пропорційності до граничної схильності до заощадження (MPS):

. (3.3)

Чим сильніше схильність до заощадження, тим слабкіше мультиплікатор. Мультиплікаційний ефект припиняється в той момент, коли приріст заощадження стає рівним приросту доходу, тобто .

Мультиплікатор Дж.М. Кейнса називають простим інвестиційним мультиплікатором з тієї лише причини, що він ґрунтується на дуже простій моделі економіки. Теорія мультиплікатора у неокейнсіанців (Е. Хансен, Р. Харрод) отримала назву складного мультиплікатора, бо була розглянута у динаміці і охоплює не тільки інвестиції, але й банки, податки та споживання.

Суть складного мультиплікатора можна розглянути за допомогою методу "ін'єкції - вилучення". У рамках економіки окремої держави ін'єкції - це будь-яке доповнення до споживчих витрат на продукцію, зроблену усередині країни. Ін'єкції містять у собі інвестиції, державні закупівлі й експорт. У свою чергу вилучення являють собою будь-яке використання доходу, окрім закупівлі зробленої усередині країни продукції, і містять у собі збереження, податки, маніпулювання запасами в банку та імпорт. Рівноважний рівень національного доходу досягається у випадку рівності ін'єкцій вилученням. У протилежному випадку будь-який надлишок вилучень над ін'єкціями стає причиною недостатності загальних витрат, що викликає падіння національного доходу, а будь-який надлишок ін'єкцій над за вилученнями призводить до надлишку загальних витрат, що сприяє росту національного доходу.

Кількісно складний мультиплікатор можна виразити як і простий через граничну схильність до споживання і граничну схильність до заощадження. Відмінність полягає в тім, що у випадку зі складним мультиплікатором під споживанням розуміються ін'єкції, а під заощадженнями - вилучення. Таким чином, об'єктом дослідження складного мультиплікатора виступає економіка країни в цілому, а не її окрема частка.

Відзначимо також, що, по-перше, ефект мультиплікації можливий в економіці з неповною зайнятістю, де ВВП менше потенційного рівня. Інакше ріст ВВП був би неможливий через відсутність резервів робочої сили і виробничих потужностей. По-друге, цей ефект діє в короткостроковому періоді і поступово згасає, на що впливають також інфляція, державне регулювання економіки і т. ін.

Покажемо графічно, як зміна обсягу інвестицій позначається на величині національного доходу. При цьому наочно буде видно ефект мультиплікатора додаткових інвестицій. Припустимо, що інвестиції в суспільстві піднімаються на новий рівень, що рівнозначно зрушенню кривої інвестицій вгору. На рис.6 відзначимо, що в суспільстві установилася нова точка економічної рівноваги - Е', у якій спостерігається і приріст заощаджень, і приріст національного доходу.

Однак при цьому рис.1 демонструє, що приріст національного доходу більше, ніж приріст інвестицій.

Коефіцієнт, який показує перевищення росту доходу над ростом інвестицій, і є мультиплікатор.

Рис. 6. Мультиплікатор додаткових інвестицій

Якщо від приросту національного доходу відняти приріст інвестицій (), одержимо величину вторинних чи виробничих споживчих витрат, обумовлених первісними інвестиціями.

При цьому важливо зрозуміти, що мультиплікатор діє як у режимі розширення, так і в режимі стиску національного доходу, залежно від розширення і стиску інвестицій. У якості бажаної економічної мети виступає рівень національного доходу при повній зайнятості. Відхилення від цього рівня означають інфляційний чи дефляційний розрив.

Перший випадок настає при I > S, тобто інвестиції перевищують заощадження, що відповідають рівню повної зайнятості. Це означає, що пропозиція заощаджень відстає від інвестиційних потреб. Оскільки реальних можливостей збільшення інвестицій немає, то розміри сукупної пропозиції не в змозі зрости. Населення велику частину доходу направляє на споживання. Попит на товари і послуги росте, і в силу ефекту мультиплікації наростаючий попит давить на ціни убік їхнього інфляційного підвищення.

Другий випадок настає при S > I, тобто заощадження перевищують інвестиції, що відповідають рівню повної зайнятості. У цій ситуації поточні витрати на товари і послуги низькі, оскільки населення віддає перевагу заощадженням. Це супроводжується спадом промислового виробництва і зниженням рівня зайнятості. А ефект мультиплікації, який вступає в силу, призведе до того, що скорочення зайнятості в тій чи іншій сфері виробництва спричинить за собою вторинне і послідовне скорочення зайнятості і доходів в економіці країни.

Мультиплікуючий ефект викликають не тільки зміни в інвестиціях, але й зміни в рівні заощаджень (рис. 7).

Рис. 7. Парадокс ощадливості

Так, спроба зберігати більше позначається в зрушенні вгору кривої заощаджень з S до S`. Графічно це зрушення створює надлишок заощаджень над запланованими інвестиціями при поточному рівні доходу Y1. Однак ефект мультиплікатора, викликаний незначним приростом заощаджень (зниженням споживання), виразиться в набагато більшому зниженні рівноважного доходу, у даному випадку - до Y2. Таким чином, на макрорівні суспільство натрапляє на парадокс ощадливості, відповідно до якого спроба більше зберігати призводить до багаторазового зниження рівноважного рівня доходу.

Проте існує два випадки, коли при рості заощаджень парадокс ощадливості не спостерігається:

1) в умовах інфляції попиту, оскільки збільшення заощаджень відіб'ється на падінні рівня цін;

2) якщо додаткові заощадження йдуть на інвестиції.

За останні роки теорія мультиплікатора одержала розвиток у роботах П. Семюельсона, Дж. Кларка, Р. Харрода, Г. Хаберлера, Е. Хансена та ін. Внесено деякі зміни в цю теорію. Трактування мультиплікатора як кількісного зв'язку між зростанням інвестицій і ВВП притаманно лише кейнсіанській теорії. Сучасна економічна наука вкладає в це поняття набагато більш широкий зміст. Мультиплікатор виражає вплив керуючих факторів на вихідні параметри економічної системи, а кейнсіанський варіант виступає як його окремий випадок.

У зв'язку з цим виник ряд нових мультиплікаторів:

1) мультиплікатор споживання, що показує, як приріст витрат на споживчі товари викликає приріст доходу;

2) кредитний мультиплікатор, що встановлює залежність між ростом кредиту і ростом банківських вкладів, між ростом кредиту і ростом готівки в звертанні;

3) банківський мультиплікатор, що встановлює залежність між ростом банківських депозитів і ростом грошової маси;

4) податковий мультиплікатор та ін. Усі ці мультиплікатори мають безпосереднє відношення до внутрішньої економіки і викликаються ендогенними факторами.

Явище мультиплікації почало розглядатися в часі: виникла так звана динамічна теорія мультиплікатора, що, на відміну від статичної, розглядає явище мультиплікації не як миттєвий акт.

Динамічна теорія ставить перед собою задачу досліджувати вплив державних асигнувань на процес відтворення не тільки в момент витрати цих асигнувань, але й у наступний час, протягом якого буде позначатися вплив зроблених державних витрат.

Дотепер мова йшла про так звані автономні інвестиції. Ця ситуація - деяке спрощення взаємозв'язків, що існують у масштабах національної економіки. У реальній дійсності спостерігається взаємодія (взаємовплив) інвестицій і доходу. Автономні інвестиції, здійснені у вигляді первісної "ін'єкції", внаслідок ефекту мультиплікатора призводять до росту національного доходу.

Пожвавлення ділової активності, ріст зайнятості призведуть до підвищення схильності до інвестування у різних груп підприємців. Саме ці інвестиції прийнято називати похідними (індукованими, стимульованими). Похідні інвестиції, будучи "накладеними" на автономні, посилюють економічний ріст, прискорюють його, що й одержало назву ефекту акселератора (accelerator - прискорювач).

Принцип акселерації вперше був висунутий А. Афтальоном (1913) і Дж.М. Кларком (1919), згодом він одержав розвиток у роботах Р. Харрода, Дж. Хікса, П. Семюельсона, Е. Хансена.

Французький економіст Альбер Афтальон перший звернув увагу на явище акселерації. Порушення рівноваги на основі діючого принципу акселерації призводить, на думку А. Афтальона, до неминучого чергування періодів недовироблення з періодами надвиробництва.

Дж.М. Кларк, що активно вивчав проблему економічних циклів, думав, що зростання попиту на предмети споживання породжує ланцюгову реакцію, що веде до багаторазового збільшення попиту на устаткування і машини. Ця закономірність, що була, на думку Дж.М. Кларка, ключовим моментом процесу циклічного розвитку, була визначена ним як принцип акселерації.

Для визначення масштабів акселерації економісти запровадили міру акселеративного впливу зміни національного доходу на інвестиційний попит. Такою мірою служить коефіцієнт акселерації, чи просто акселератор. Американський економіст Е. Хансен дає визначення акселератора як числового множника, на який кожен долар прирощеного доходу збільшує інвестиції".

Найпростіша формула акселератора така:

, (3.4)

де - коефіцієнт акселерації; I - похідні інвестиції; Y - приріст доходу внаслідок дії автономних інвестицій.

Сутність принципу акселерації розглянемо на прикладі. Для початку підкреслимо, що ніяких границь розширення виробничих ресурсів не існує, тобто немає ніяких зовнішніх обмежень. Далі припустимо, що в нас мається первісний базисний дохід у 100 млрд. грн., до якого зараз додаються автономні інвестиції в сумі 10 млрд. грн. Також припустимо, що гранична схильність до споживання в рамках розглянутої економіки дорівнює 2/3, а коефіцієнт акселерації 2.

Таким чином, знаючи граничну схильність до споживання, розрахуємо за допомогою формули (3.2) мультиплікатор, який буде дорівнювати 3. Підставивши значення мультиплікатора у формулу (1), ми одержимо Y = 30.

Ми визначили, що автономні інвестиції в 10 млрд. грн. при розмірі мультиплікатора в 3 одиниці викликали збільшення національного доходу на 30 млрд. грн.

У свою чергу в результаті дії акселератора, згідно з формулою (3.4), даний приріст національного доходу викликає наступне збільшення інвестицій (у даному випадку це будуть похідні інвестиції), що при розмірі акселератора в 2 одиниці складуть 60 млрд. грн.

Розрізняють також акселератор без запізнювання й акселератор із запізнюванням.

Взаємодія мультиплікатора й акселератора відбувається таким способом. Спочатку автономні інвестиції A викликають ріст Y з інтенсивністю, рівній величині мультиплікатора інвестицій. Приріст Y викликає потік похідних інвестицій I, що залежать від потужності акселератора. Приєднуючись до автономних, похідні інвестиції знову породжують ефект мультиплікації, що в свою чергу стимулює ефект акселерації і т. ін. Розвиток іде по наростаючій.

Ймовірні сценарії економічного росту дали П. Сэмюельсон і Дж. Хікс. Виявилося, що математично можливо п'ять варіантів:

1) розвиток економічної системи уздовж лінії динамічної рівноваги;

2) коливання темпу ВВП навколо цієї лінії зі зростаючою амплітудою;

3) згасаюча амплітуда таких коливань;

4) стійкі коливання з постійною амплітудою;

5) збільшення темпу економічного зростання, що змінюється, його не коливальним зниженням аж до лінії динамічної рівноваги.

Був виявлений і досліджений ефект резонансу, що виникає при рівності періодів коливань автономних інвестицій і ВВП та збільшує ймовірність розвитку за іншим, найнебезпечнішим для економіки варіантом. Відзначені вище сценарії економічного росту не одержали поки достатнього фактичного підтвердження.

Більш наближеними до дійсності виявилися розробки різних ефектів запізнювання, що виникають усередині механізму мультиплікатора-акселератора. Наприклад, облік часу між зміною доходу і рішенням інвестувати (запізнювання попиту на інвестиції); облік часу між рішенням інвестувати і реальними інвестиціями (запізнювання пропозиції інвестиційних благ) і т.п.

Добре зарекомендували себе й однофакторні моделі економічної динаміки, з допомогою яких, знаючи величину акселератора й обсяг інвестицій у поточному році, можна розрахувати можливий приріст ВВП у майбутньому році. Коли ж відомі значення акселератора й очікуваного приросту ВВП, розрахунки на основі моделі вкажуть необхідний обсяг інвестицій.

Теорія мультиплікатора-акселератора використовується економістами для обґрунтування ідеї державного втручання в економіку. Аргументація така: у результаті державного регулювання (прямого - через інвестиції чи непрямого - через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, що мультиплікує новий попит на товари і послуги, який, у кінцевому рахунку, призводить до зростання національного доходу.

Моделі мультиплікатора й акселератора мають реальне значення в будь-якій економіці, у тому числі й в Україні. При наявності достовірної статистичної бази можна розрахувати і мультиплікатор, і акселератор. Для того, щоб в Україні почав працювати принцип мультиплікатора-акселератора, необхідно збільшити насамперед "сукупний попит" за рахунок розумної структурної, податкової або грошової політик. Виходячи з досвіду економічного розвитку Японії, Кореї, необхідно поступово "витягати" галузі одну за іншою. Однак з яких галузей починати? З харчових чи машинобудування, а чи паливно-енергетичного комплексу? Відповідь на це питання можна знайти в теорії мультиплікатора - саме з тих галузей, що забезпечують найбільшу зайнятість (так звані суспільні роботи), з тих галузей, що сприяють росту "сукупного доходу" за порівняно короткий проміжок часу. Не менш важливе значення в механізмі дії мультиплікатора в Україні має "розумна" урядова кредитно-грошова і податкова політика, дія яких може сприяти або, навпаки, заважати процесу економічного зростання.

Тема 8. Приватні інвестиції

Господарча діяльність потребує постійних інвестицій. Вони забезпечують процеси простого та розширеного відтворення, відіграють важливу роль у формуванні макроекономічних пропорцій. Стабілізація економіки теж не може бути довготривалою, якщо не супроводжується зростанням обсягів інвестування. Отже розробка та впровадження ефективної державної інвестиційної політики є запорукою виходу економіки України з кризи та забезпечення її подальшого розвитку.

Про проблеми, які стримують інвестиційні процеси на регіональному та загальноукраїнському рівнях, та шляхи їх вирішення йшлося на нараді в Харківській облдержадміністрації у жовтні 2002 р. Зокрема було відзначено, що Харківщина посідає 3 місце у рейтингу інвестиційної привабливості регіонів, але питома вага Слобожанщини у загальному обсязі іноземних інвестицій, залучених в економіку країни, становить лише 3,8 відсотка, що у розрахунку на одного мешканця області становить лише 65 доларів США. У той час, як цей показник у середньому по Україні перевищує 90 доларів. Незважаючи на це та певні галузеві і територіальні диспропорції у надходженні інвестиційних ресурсів, сьогодні в області забезпечено найвищу в Україні динаміку приросту інвестицій.

В сучасній економічній літературі існує декілька визначень інвестицій. Інвестиції - це вкладення в капітал, як грошовий, так і реальний, з метою отримання доходу. Вони здійснюються у вигляді грошових засобів, банківських вкладів, паїв, акцій та інших цінних паперів, вкладень в рухоме та нерухоме майно, інтелектуальну власність, майнові права тощо. Подібне визначення інвестицій можна назвати бухгалтерським, тому що воно охоплює вкладення у всі види активів підприємства.

Інвестиції у відтворення основних фондів і пов'язані з цим зміни обігового капіталу називають капітальними вкладеннями. До них звичайно відносять витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення та технічне переоснащення. Капітальні вкладення - це інвестиції в економічному сенсі, тому що вони пов'язані з відтворенням реального капіталу.

Визначають такі основні форми інвестицій:

· грошова форма;

· натурально-речова форма;

· інтелектуальна форма інвестицій (патенти).

У залежності від походження, інвестиції поділяються на такі основні типи:

· виробничі інвестиції;

· фінансові інвестиції (кредити, гроші);

· портфельні інвестиції (цінні папери).

В економічній літературі також існують поняття "валові” та "чисті інвестиції”. Валові інвестиції - це загальний обсяг коштів, інвестованих в нове будівництво, придбання засобів виробництва та на приріст товарно-матеріальних запасів у певному періоді. Звичайно вони об'єднують суму відновлення і приросту інвестицій. Чисті інвестиції - це сума валових інвестицій, яка зменшена на суму амортизаційних відрахувань. Вони означають тільки додаткові інвестиції, які мали місце у поточному році. Так, в економіці, що зростає, чисті інвестиції - величина позитивна. Кризовій або застійній економіці притаманна ситуація, коли валові інвестиції дорівнюють амортизаційним витратам. За умов зниження темпів економічного розвитку чисті інвестиції можуть бути величиною від'ємною (процес деінвестування).

Очікувана норма чистого прибутку та реальна ставка проценту вважаються найвагомішими факторами, які визначають приватні інвестиції. По-перше, прибуток є потужним спонукальним мотивом здійснення інвестиційних витрат, він прямо впливає на їх розмах та інтенсивність. Підприємці придбають засоби виробництва тільки тоді, коли очікується, що ці витрати здатні забезпечити їм певний рівень прибутковості. По-друге, на динаміку інвестицій впливає реальна ставка проценту. Це ціна, яку фірма повинна сплатити, щоб зайняти грошовий капітал, необхідний для придбання реального капіталу. Вона обернено впливає на інвестиції навіть тоді, коли вони здійснюються із власних коштів інвестора. Підприємці порівнюють норму прибутку від інвестицій з втраченою можливістю присвоєння проценту за певною реальною ставкою (у випадку передачі відповідних коштів у позику). Якщо реальна ставка проценту більше очікуваної норми прибутку від інвестицій, вони - невигідні, якщо ж реальна ставка менше норми прибутку від них, вони цілком доречні. Отже, капіталовкладення здійснюються, поки норма прибутку від них перевищує реальну ставку проценту.

Слід зауважити, що при прийнятті рішення про інвестування не номінальна, а саме реальна ставка проценту відіграє суттєву роль. Це пояснюється тим, що номінальна ставка проценту визначається в поточних цінах, тоді як реальна - в постійних або скорегованих із врахуванням рівня інфляції.

Для економіки в цілому криву попиту на інвестиції будують, враховуючи сукупність оцінок інвестиційних рішень окремих фірм і розташовуючи всі інвестиційні об'єкти по низхідній в залежності від очікуваної норми чистого прибутку (рис.8). Отже характер кривої сукупного попиту на інвестиції відображає обернену залежність між ставкою проценту (ціною інвестування) та сукупним розміром необхідних інвестиційних товарів. При цьому обов'язково враховують, що інвестиції здійснюють до того моменту, коли ставка проценту дорівнює очікуваній нормі чистого прибутку. Така модель інвестиційних рішень дозволяє передбачити важливий аспект інвестиційної політики: держава може змінювати ставку проценту, щоб змінити рівень розходів на інвестиції. При високій ставці проценту будуть здійснюватися тільки ті інвестиційні проекти, які забезпечують найвищу норму чистого прибутку. Рівень інвестицій при цьому буде низьким. При зниженні ставки проценту комерційно вигідними стають проекти, очікувана норма прибутку по яких нижча. Відповідно рівень інвестицій зростатиме.

На положення кривої попиту на інвестиції також впливають "зовнішні фактори”, серед яких:

· рівень оподаткування (податки на бізнес обернено впливають на чистий прибуток та його норму);

· зміни в технології виробництва (позитивні зміни в технології знижують витрати господарчої діяльності, підвищують прибуток і стимулюють капіталовкладення);

· наявний основний капітал (не завантажені виробничі потужності обтяжують капітал і стримують інвестиції, і, навпаки, їх недостатня кількість при наявності попиту на продукцію, яка виготовляється за їх допомогою, підштовхує капіталовкладення);

· економічні очікування (оптимістичні очікування підприємців розширюють інвестиції, а побоювання поганої кон'юнктури обмежують їх);

· динаміка сукупного доходу тощо.

Зміни в цих факторах викликають зсув кривої попиту на інвестиції. Так, будь-який фактор, який призводить до зростання очікуваної чистої доходності інвестицій, зсуне цю криву вправо. І, навпаки, фактори, які призводять до зниження очікуваної чистої доходності інвестицій, будуть зсувати криву попиту на інвестиції вліво.

Найпростіша функція автономних інвестицій має такий вигляд:

,

де I - автономні інвестиційні розходи;

e - автономні інвестиції, які визначаються зовнішніми економічними факторами (запаси корисних копалин тощо);

R - реальна ставка проценту;

d - емпіричний коефіцієнт чуттєвості інвестицій до динаміки ставки проценту.

Зі зростанням сукупного доходу автономні інвестиції доповнюються стимульованими. Їх розмір збільшується у відповідності зі зростанням ВНП. Так як інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку, а останній зростає у відповідності зі збільшенням сукупного доходу Y, то і інвестиції збільшуються зі зростанням Y. При цьому зі збільшенням сукупного доходу зростають не тільки власне виробничі інвестиції, але і інвестиції у товарно-матеріальні запаси та в житлове будівництво.

Позитивна залежність інвестицій від доходу може бути представлена у вигляді функції:

,

де - гранична схильність до інвестування;

- сукупний доход.

Гранична схильність до інвестування - доля перебільшення розходів над інвестиціями в будь-якій зміні доходу:

,

де - зміна величини інвестицій;

- зміна доходу.

Взагалі, інвестиції - найбільш мінлива складова сукупного попиту. За своєю динамікою вони можуть інколи не співпадати зі змінами ВНП. Тому визначають такі поширені фактори нестабільності інвестицій:

· тривалість строків служби інвестиційних товарів, що викликає переривчастість їх оновлення;

· нестабільність поточного прибутку та сточування капіталовкладень;

· нерегулярність інновацій;

· мінливість економічних очікувань;

· циклічність коливань ВНП.

Тема 9. Сукупні витрати і ВВП

Говорячи про суспільний продукт, ми маємо через таку комбінацію наявних у суспільстві факторів виробництва, що дозволяє протягом одного року одержувати можливо більшу масу товарів. Тому в ньому відбивається ефективність національної економіки й добробут народу.

Економісти, що залишили скільки-небудь помітний слід у теорії відтворення, прагнули розкрити структуру суспільного продукту по натурально-речовинному змісті, функціональному значенню й вартості (цінності).

Так, Ф. Кене, створюючи економічну таблицю, виділяє із суспільного продукту продукцію сільського господарства й промисловості, у межах яких він розмежовує засоби виробництва й предмети споживання.

А. Сміт виділяє дві групи робітників, одна йз яких зайнята виробництвом засобів виробництва, а інша - предметів споживання.

К. Маркс на основі такої структури суспільного продукту обґрунтовує розподіл суспільного виробництва на два відповідні підрозділи.

Такого ж підходу до аналізу суспільного відтворення дотримувався й Дж. Кейнс, однак стосовно лише до сфери обігу. Він не міг не помітити, що весь суспільний продукт ділиться на дві групи товарів: засобу виробництва й предмети споживання. Але особливість його підходу полягає в тому, що при визначенні величини споживання Дж. Кейнс віднімає із всієї сукупності продажів засобу виробництва (по визначенню Кейнса, це те, що підприємці купують друг у друга) і одержує обсяг продажів предметів споживання, справедливо затверджуючи, що у своєму русі вони підкоряються трохи, що відрізняються закономірностям.

Вартісна структура суспільного продукту є найважливішою проблемою дослідження суспільного відтворення, тому що остання виступає як проблема відшкодування всього суспільного продукту в натурально-речовинній формі й за вартістю.

Перше найбільш повне подання про вартісну структуру суспільного продукту ми знаходимо в К. Маркса, що показало, що структура вартості як окремого товару, так і суспільного продукту, складається із частин, що відповідають факторам, що бере участь у самому процесі виробництва двом, (речовинному й особистому), а саме з матеріальних витрат і знову створеної вартості. Остання включає необхідний (необхідний для відтворення робочої сили) і прибавочний продукт (необхідний для розширення виробництва, а також задоволення общественных потреб).

Вартісну структуру суспільного продуту розглядав і Дж. Кейнс. Але

й тут, як й у дослідженні натурально-речовинного складу суспільного продукту, Кейнс виходив не тільки із процесу виробництва, але й із процесу обігу, де вартісна структура одержувала свій завершений вид.