Макроекономіка

Основні макроекономічні показники в системі національних рахунків. Ринок праці, товарний та грошовий ринки. Інфляційний механізм, споживання домогосподарств. Приватні інвестиції, сукупні витрати та ВВП. Держава в системі макроекономічного регулювання.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 03.03.2015
Размер файла 603,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Відповідно до західної економічної думки, у вартісній структурі суспільного продукту виділяються чотири елементи:

1. Витрати використання (U).

2. Факторіальні витрати (F).

3. Додаткові витрати (V).

4. Сукупний доход підприємців (D).

Витрати використання (U) визначаються наступною формулою:

U = (K1 - B1) = (K - A1),

де K1 - первісна вартість даних основних засобів плюс витрати на їхній зміст і поліпшення;

B1 - витрати на зміст і поліпшення основних засобів виробництва. Оскільки засобу виробництва використалися для виробництва продукції, то витрати (B1) не були витрачені на їхній зміст і поліпшення, тому вони

й віднімаються з K1, тобто залишається тільки первісна вартість основних засобів;

K - поточна цінність (вартість) капітального встаткування до кінця періоду, тобто залишкова вартість основних засобів виробництва після завершення виробництва, а також залишок незавершеного виробництва й готової продукції;

те A1 - вартість закінченої продукції, купленої підприємцями друг у друга й використаної для виробництва даної продукції. Таким чином, якщо [ (K1-B1) - K] є в основному вартість зношених у даному процесі засобів виробництва (сировина, матеріали, енергія, що комплектують деталі й т.д.), що купують підприємцем в інших виробників і використовуваних цілком для виробництва даної продукції, то A1 - це вартість оборотного капіталу, витраченого на виробництво даної продукції. Використання даного елемента іноді веде до повторного рахунку.

Другий елемент - факторіальні витрати (F), які являють собою суми, що сплачують підприємцем іншим "факторам виробництва" за їхні поточні послуги й виступаючі як доход цих факторів, крім інших підприємців. Отже, факторіальні витрати F - це:

1) заробітна плата;

2) відсоток на позичковий капітал;

3) земельна рента, тобто доходи нефункціонуючих власників:

F = V + (m - p).

Сума витрат використання й факторіальних витрат називається безпосередніми витратами, які підприємці прагнуть довести до мінімуму, щоб одержати максимальний доход.

Третій елемент вартісної структури суспільного продукту - це додаткові витрати, під якими варто розуміти знецінювання встаткування або перевищення фактичних витрат використання над передбачуваним знеціненням. Мова йде про моральне спрацювання устаткування V.

У цілому витрати виробництва можна представити в наступному виді:

U + F + V.

Четвертий елемент вартісної структури - це доход (D) підприємця на відміну від сукупного доходу суспільства. Під доходом підприємця є через прибуток, що дістається функціонуючому власникові (підприємцеві) і визначається як перевищення вартості товару (W) над витратами (U + F + V):

D = W - (U + F +V).

У цілому вартісна структура суспільного продукту має формулу:

W = U + F +V +D.

Таке подання вартісної структури є більше конкретним і більшою мірою відповідає сучасній економіці.

При оцінці суспільного продукту виникає ряд труднощів. Такі досить різні товари, як житлові будинки, одяг, мотоцикли, їжа, які зроблені протягом одного року, не можна просто підсумувати й порівнювати, якщо їм не додати грошове вираження. Тому суспільний продукт визначається в ринкових цінах. Тому що більшість товарів створена для ринку, вони одержують ринкову ціну, і тут проблем не виникає. Сутужніше обстоит справа із продукцією або послугами, що не мають ринкової ціни. Безоплатні послуги держави (оборона, правовий захист, утворення) рассчитываются за вартістю витрат, які фактично зложилися в момент надання цих послуг. Власне виробництво на підприємствах (фірмах), наприклад виготовлення якого-небудь верстата для своїх власних потреб, оцінюється по сопоставимым цінах. Послуги в домогосподарствах, виконувані самими членами родини, не виносяться на ринок, їхній облік надзвичайно складний, тому при визначенні величини суспільного продукту вони не враховуються.

В економічній літературі й господарській практиці мають місце два підходи до визначення величини суспільного продукту. Відповідно до одного підходу, заснованому на марксистській теорії, сукупний суспільний продукт -

це результат матеріального виробництва, а тому послуги не включаються у вартість даного продукту. Такий підхід багато років використався в нашій країні.

Світова господарська практика (при підрахунку суспільного продукту) виходить із того, що маса виробничих товарів включає не тільки матеріальні блага, але й послуги лікаря, податкового інспектора, банків або держави й інших, а тому суспільний продукт є результат двох сфер народного господарства - матеріального виробництва й сфери послуг. Показником, що характеризує величину суспільного продукту, є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт і система взаємозалежних показників

Валовий внутрішній продукт є узагальнюючим економічним показником, що виражає в ринкових цінах сукупну вартість товарів і послуг, створених усередині країни, і тільки з використанням факторів виробництва даної країни протягом даного часу.

Валовий внутрішній продукт - один з найважливіших макроекономічних показників, що характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць - резидентів і широко використовуваний у макроекономічному аналізі й міжнародних зіставленнях. Відзначимо, по-перше, що ВВП вимірює ринкову вартість виробництва за певний період. По-друге, ВВП - і це вартість зроблених кінцевих товарів і послуг, тому вартість проміжних товарів і послуг не входить у ВВП (тому що у вартість кінцевих продуктів уже входять всі проміжні угоди, що мали місце,), тому що в противному випадку показник містив би повторний рахунок. Кінцевими товарами й послугами є ті з них, які здобуваються протягом даного часу для кінцевого споживання й не використається з метою проміжного споживання, перепродажу й т.д.

Ми уникнемо подвійного рахунку, ретельно з огляду на вартість, що додається кожною фірмою. Додана вартість - це вартість, створена в процесі виробництва на даному підприємстві й отражающая реальному внеску підприємства в створення вартості конкретного продукту, тобто заробітну плату, прибуток, амортизацію, відсоток за кредит і т.д.,

Вартість спожитих сировини й матеріалів, які придбані в постачальників, у створенні яких конкретне підприємство не приймало участі, у додану вартість не включається. Інакше кажучи, додана вартість - це валова продукція підприємства або ринкова ціна випущеної продукції за мінусом поточних матеріальних витрат, але із включенням у неї відрахувань на амортизацію, тому що основні фонди підприємства беруть участь у створенні нової вартості виробленої продукції. У радянській практиці цей показник звався умовно чистої продукції.

По-третє, тому що за допомогою ВВП робиться спроба виміряти обсяг випуску товарів і послуг в економіці за певний період, то для того щоб досягти зазначеної мети необхідно виключити всі невиробничі угоди, що мають місце протягом зазначеного періоду. Невиробничі угоди бувають двох основних типів: чисто фінансові угоди й продажу старих товарів.

По-четверте, ВВП - це внутрішній продукт, тому що він зроблений "резидентами". ДО "резидентів" ставляться всі господарюючі суб'єкти (підприємства й населення) незалежно від їхньої національної приналежності й громадянства, що мають центр економічного інтересу на економічній території даної країни, у межах якої особи, товари й гроші можуть вільно переміщатися.

Валовий внутрішній продукт розраховується трьома методами:

1) По доходах. Підсумуються доходи приватних осіб, акціонерних товариств, приватних підприємств, а також доходи держави від підприємницької діяльності й органів державного керування у вигляді податків на виробництво й імпорт. Даний метод використається не для визначення номінального обсягу ВВП, а для аналізу його вартісної структури.

2) По витратах (по методах використання). Підсумуються витрати на особисте споживання, на державні закупівлі (державне споживання), на капіталовкладення й сальдо зовнішньої торгівлі. Кінцеве використання також трактується як кінцевий попит. Оскільки попит - рушійна сила змін в економіці, то розбивку ВВП по видах витрат можна назвати одним з найбільш ефективних методів аналізу економічного розвитку.

3) По доданій вартості (виробничий метод, по галузях). Цей метод заснований на інформації про обсяги зробленої продукції, ВВП оцінюється як сума доданої вартості всіх галузей (в основних цінах) плюс податки за винятком субсидій на продукти (див. Додаток 1). Даний метод дозволяє одержати оцінки продуктивності в економіці, у тому числі по галузях, що дозволяє виявити співвідношення й роль окремих галузей у створенні ВВП. Якщо розглянути структуру ВВП по галузях за ряд років, то можна охарактеризувати здійснювану в країні структурну політику на основі зміни його структури й динаміки розвитку окремих галузей.

Тема 10. Економічна динаміка

Загальне уявлення про макроекономічну нестабільність дає дослідження економічних циклів. Циклічна форма розвитку є однією з головних закономірностей світової економіки.

Економічний цикл характеризується періодичним зростанням та падінням ділової активності в суспільстві, що проявляється у формі невідповідності попиту та пропозиції. У загальному виді економічний цикл представляє собою коливання різних показників економічної активності, а саме темпів зростання ВНП, загального обсягу продаж, загального рівня цін, рівня безробіття, інфляційних процесів та ін.

Цикл являє собою інтервал часу в розвитку ринкової економіки, протягом якого відбувається збільшення обсягу виробництва товарів і послуг, а потім скорочення, спад, депресія, пожвавлення і, нарешті, знову його ріст (рис. 9).

Рис. 9. Графічне зображення циклу

На даному графіку крайні крапки розвитку ринкової економіки характеризують економічний бум та кризу. Економічне зростання починається з пожвавлення - фази відновлення ділової активності у формі укладення нових господарчих договорів, поступового збільшення попиту на робочу силу, невеликим підвищенням цін, росту споживчого попиту.

Пожвавлення переходить у фазу піднесення. У фазі піднесення відбувається швидке зростання виробництва, значно підвищуються ціни, скорочується безробіття, росте попит на позичковий капітал і підвищується рівень позичкового відсотка. Підвищується попит на нову техніку, за допомогою якої зростає випуск товарів вищої якості з меншими витратами.

В умовах піднесення економіка виходить на рівень розвитку, що перевершує всі попередні рівні. Прискорюється економічний ріст, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктуры, насамперед, платоспроможний попит. Це сприяє росту товарних цін, збільшує прибуток і стимулює пропозицію. Особливо великих розмірів досягають кредитно-фінансові, а також спекулятивні операції на біржах.

Вища крапка цього піднесення характеризується як бум. У цей час в економіці спостерігається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. Реальний обсяг виробництва досягає в цій крапці свого максимуму. Ціни, як правило, підвищуються, а зростання ділової активності, досягши повної зайнятості ресурсів припиняється і завмирає. Бурхливе зростання виробництва вже приховує в собі небезпеку кризового падіння.

Поступове скорочення ділової активності, зниження темпів росту в економічній літературі називається рецесією. Більш високі темпи скорочення економічної активності характеризують спад ринкової економіки. За спадом випливає період депресії (стагнація), що характеризується застійним станом ринкової економіки, слабким попитом на споживчі товари і послуги, значним недовантаженням підприємств, масовим безробіттям, зниженням рівня життя населення. У цей період відбувається пристосування господарства до нових умов і потреб економіки. Нижча крапка цього спаду є криза.

Криза - це порушення рівноваги в економіці, що викликає зниження і припинення виробництва, а в найбільш тяжких випадках - навіть руйнування продуктивних сил. Розрізняють два типи криз виробництва - "криза надвиробництва” і "криза недовиробництва" товарів. Для ринкової економіки найбільш характерна криза надвиробництва. Вона виявляється в наступному:

По-перше, виникає надвиробництво товарів у порівнянні з платоспроможним попитом на них; у результаті маса вже зроблених товарів не знаходить відповідного збуту.

По-друге, унаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом відбувається різке падіння цін (наприклад, під час кризи 1929 - 1933 р. ціни в США впали майже на 54 %, а в Англії - на 58 %).

По-третє, різко скорочується обсяг виробництва, і це зрозуміло: якщо не реалізуються вже зроблені товари, то збільшення їхнього виробництва в умовах падаючих цін означало б тільки зростання збитків.

По-четверте, як наслідок, багато підприємців виявляються не в змозі платити по своїх боргових зобов'язаннях і терплять крах.

По-п'яте, скорочення обсягу виробництва веде до збільшення числа безробітних, зниженню життєвого рівня зайнятих і ще більшому зниженню попиту.

Нарешті, у кризовий стан утягується кредитна система, тому що виникає пропасна погоня за наявними коштами. У цій ситуації підприємці готові платити всі зростаючі відсотки за кредит, але масове вилучення внесків позбавляє багато банків можливості повернути вкладникам гроші, тим більше надати позички. Багато банків терплять крах. Одночасно падає курс цінних паперів.

Криза охоплює, насамперед, самі чуттєві сфери - грошово-кредитних зв'язків, оптової і роздрібної торгівлі. Розвиток кризи виявляється в нагромадженні товарних мас в оптовій торгівлі, в уповільненні їхнього просування до споживача, що приводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, а в найбільш важких випадках до руйнування продуктивних сил. Відсутність можливості реалізувати свій товар відривається купівлю від продажу. Першими це почувають продавці. Створюється враження, що придбані ними в промисловців партії товарів перейшли в сферу споживання, насправді вони ще не досягли кінцевого пункту свого руху і залишаються в сфері звертання. Але промисловець вважає свої ринкові проблеми дозволеними і продовжує робити товари в попередньому обсязі. Один потік товарів наздоганяє інші доти, поки не з'ясується, що весь попередній потік не поглинений сферою споживання. Масштаби товарообміну різко скорочуються, що викликає спад виробництва, ріст безробіття, зниження реальної заробітної плати, прибутків, збільшення масових банкрутств. Збільшуються потреби в платіжних засобах, попит на гроші, у зв'язку з цим підвищуються ставки кредитного відсотка.

Скорочення виробництва під час кризи продовжується доти, поки не буде встановлена ринкова рівновага, тобто відповідність попиту та пропозиції.

На відміну від цієї класичної схеми кризи, в Україні, як і в інших країнах СНД, має місце не криза надвиробництва, а криза недовиробництва, Тривалість фази падіння у західних країнах становить від 0,5 до 1,5 року, в Україні вона тривала 5 років. Глибина падіння ВНП і промислового виробництва у країнах Заходу навіть у повоєнні роки не перевищувала 10%, в Україні вона становила понад 25%.

Економічна криза виявляє не тільки межу, але й імпульс у розвитку економіки, виконуючи стимулюючу ("очисну”) функцію. Під час кризи виникають спонукальні мотиви до скорочення витрат виробництва, збільшенню прибутку, відновленню капіталу на новій технічній основі. З кризою кінчається попередній період розвитку і починається наступний. Криза - найважливіший елемент механізму саморегулювання ринкової системи господарства.

Перша найбільш відома криза виникла в Англії у 1821 р., потім криза охопила США

у 1841 і 1847 р. Першою світовою кризою вважається криза 1857 р., потім пішли кризи 1873, 1882, 1890 р. Найбільш нищівною була криза 1900-1901 р., що почалася одночасно в США і Росії й спіткала насамперед металургійну промисловість. Світова криза 1929-1933 р. (в американській літературі її називають "Велика депресія”) по своїй глибині перевершила усі попередні й залишається на сьогодні однією з самих неперевершених, її наслідки вивчаються ще й зараз. США стали епіцентром світової кризи 30-х років, що поступово охопила увесь індустріальний світ. Зовсім новою і специфічною по формах прояву виступає сучасна криза в країнах з перехідною економікою, що здійснюють реформи по перетворенню централізованої системи господарства в ринкову.

Економічна наука на основі аналізу господарської практики за всю історію її розвитку виділяє кілька типів економічних циклів, що називаються хвилями. Їм звичайно дають імена вчених, що присвятили цій проблемі спеціальні дослідження. Найбільш відомі цикли М.Д. Кондратьєва (50 - 60 років), що одержали назву "довгих хвиль”, цикли С. Кузнеця (18-25 років), тобто "середні хвилі”, цикли К. Жугляра (10-12 років) і короткі цикли Дж. Китчена (2 роки і 4 місяці).

Існуючі види циклічних коливань в економічному розвитку мають свій період та рівень рівноваги. Так, перший рівень рівноваги, або короткі цикли (хвилі) - це рівновага між звичайним ринковим попитом та пропозицією. Відхилення від нього, тобто розрив між попитом та пропозицією, приведе до короткочасних коливань, що вирівнюються за 3-4 роки. Матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірностями. За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту.

Другий вид коливань, або середні (промислові) цикли пов'язаний з періодичними якісними змінами в умовах виробництва, і насамперед в активній частині виробничих фондів - машин і устаткування. Попит, його величина й напрямок залежать, у свою чергу, від впровадження нових технічних і технологічних досягнень, що здійснюється за 7 - 13 років (за цей час новий рівень економічної рівноваги утвориться через механізм переливу капіталу з наступним інвестуванням). Матеріальною основою середніх циклів є масове відновлення основного капіталу, у результаті чого виробництво удосконалюється. Однак на якомусь етапі подальше удосконалювання виробництва стає неможливим, на зміну старій технічній системі приходить інша, удосконалювання якої відбувається за кілька середніх циклів. Ця технічна система також вичерпує себе, і настає новий технологічний спосіб виробництва, довжина якого відповідає великому економічному циклу (довгій хвилі).

Третій вид коливань відбиває ситуацію, коли зміни охоплюють наявний технічний лад виробництва, сформовану галузеву структуру економіки. Її сировинну та енергетичну базу, ціни, зайнятість т. ін. Масове оновлення технічної та технологічної основ виробництва, глибокі перетворення в робочій силі та її кваліфікаційному рівні, в організації праці та виробництва можуть здійснюватися лише в строки, що за тривалістю значно вищі за тривалість звичайного (середнього) економічного циклу. Періодична рівновага в даному випадку відображає рух науково-технічного прогресу і здійснюється не плавно, а стрибками і становить основу великих циклів кон'юнктури, тривалістю в 50-60 років.

Матеріальною основою періодичності довгострокових коливань є відновлення основного капіталу з тривалими термінами використання, саме ж відновлення пов'язане з впровадженням у виробництво нових технологій, матеріалів, джерел сировини й енергії, оновленням об'єктів інфраструктури.

Великий цикл складається з двох великих фаз - фази підйому і фази спаду.

Фаза підйому (25-30р. р.) характеризується інвестиційною активністю, посиленим вкладенням капіталу в нарощування обсягу виробництва, що супроводжується збільшенням зайнятості і ростом позичкового відсотка. Це довготривале піднесення, що виникає на базі революційних стрибків технології і масового її розповсюдження.

Фаза спаду (20-25р. р.) характеризується появою надлишкового капіталу, що не знаходить собі застосування в нових інвестиціях, оскільки вже діючий капітал і без того створює надлишок пропозиції товарів, у результаті обсяг промислового виробництва скорочується, що спричиняє збільшення безробіття, вона має хронічний характер. У зв'язку зі зниженням попиту на вільний капітал знижується норма позичкового відсотка. Криза виникає тоді, коли стара структура економіки приходить у конфлікт з потребами нової технології, але ще не готова до змін. У цей період гостро проявляють себе кризи середніх та малих циклів

Загальновизнано, що між усіма типами економічних циклів існує взаємозв'язок. Довгі хвилі вбирають у себе більш короткі цикли, змінюючи їх. Якщо короткі цикли попадають на фазу підйому довгої хвилі, то їхня власна фаза підйому подовжується, якщо ж короткі цикли виявилися на фазі спаду довгої хвилі, їхня фаза кризи і депресії будуть більш розтягнуті.

Особливе місце в розробці теорії циклічності належить російському вченому М.Д. Кондратьєву. Його дослідження охоплює розвиток Англії, Франції і США за період 100-150 років, у якому узагальнено матеріали з кінця XVIII в. (1790 р.) за такими показниками, як середній рівень торгівлі, видобуток і споживання вугілля, виробництво чавуну і свинцю, тобто власне кажучи він провів багатофакторний аналіз економічного росту. У роботі "Довгі хвилі кон'юнктури" Кондратьєв пише, що хвилеподібний рух - це процес відхилень від стану рівноваги, до якого прагне капіталістична економіка і порушує питання про існування декількох рівноважних станів, а значить, і про можливість декількох типів коливальних рухів. Це рівноваги "першого, другого і третього порядків", відхилення від яких породжують відповідно малі, середні і великі цикли. Відхилення від рівноваги першого порядку - між звичайним ринковим попитом та пропозицією породжують короткострокові коливання. Рівновага другого порядку досягається в процесі формування цін виробництва шляхом міжгалузевого переливу капіталу, вкладеного в устаткування, і відхилення від нього зв'язано із середніми циклами. Рівновага третього порядку, що стосується основних капітальних благ (промислових об'єктів, інфраструктурних споруджень, кваліфікованої робочої сили), також періодично порушується і виникає необхідність створення нового запасу (відновлення) основних капітальних благ, що відповідали б новому технічному способу виробництва. Причому таке відновлення, що відбиває рух НТП, відбувається не плавно, а поштовхами і є матеріальною основою великих циклів кон'юнктури.

Таким чином, пояснення феномена існування довгих хвиль Кондратьєв шукав у самому відтворювальному процесі, включивши в основу довгої хвилі всю суму капітальних і трудових ресурсів (галузеву структуру виробництва, існуючу сировинну базу, джерела енергії, ціни, зайнятість, суспільні інститути, стан кредитно-грошової системи і т.д.). Такий комплексний, системний підхід є свідченням скоріше сили його позиції, чим слабкості, тому що в результаті була створена широка картина взаємозалежних процесів в економіці і суспільстві.

Значне місце в дослідженні циклічних коливань належить Дж. Кейнсу. Після великої депресії - найтяжкої економічної кризи 1929 - 1933 р. - виявилася нездатність пануючого неокласичного напрямку запропонувати глобальні антикризові рішення, і тоді з теорією регульованого капіталізму виступив Кейнс. Кейнсіанська теорія не тільки з'єднала в собі ряд попередніх концепцій, але й виявилася в центрі нової макроекономічної теорії, покликаної пояснити механізм капіталістичного господарювання в цілому, причини його відхилень від стану рівноваги, а також дати рецепти для державного втручання в процес відтворення. Ця теорія розглядає цикл як результат взаємодії між рухом національного доходу (НД), споживання і нагромадження капіталу, що формується динамікою ефективного попиту, обумовленої, у свою чергу, функціями споживання й інвестицій. Зазначена взаємодія розглядається з погляду стійких зв'язків, що характеризується коефіцієнтами мультиплікатора (залежність приросту НД від приросту інвестицій) і акселератора (залежність інвестицій від приросту НД). Таким чином, найважливіша причина циклічного розвитку, по Кейнсу, - інвестиційний імпульс.

Кейнсіанська теорія циклу послужила основою державної антициклічної політики, розрахованої на розширення сукупного попиту в періоди криз і його обмеження в періоди підйомів. Головними інструментами антициклічного регулювання відповідно до цієї теорії є бюджетна і кредитно-грошова політика, хоча й ефективність об'єктивно обмежена (ростом інфляції, грошової пропозиції) і не може усунути внутрішніх причини циклічного розвитку економіки. І дійсно, криза 70-х рр., різко підсиливши темпи інфляції і поставивши під сумнів кейнсіанські методи антикризового регулювання, поклав початок кризи самої теорії.

Досвід антициклічного регулювання, накопичений державами з розвинутою соціально - орієнтованою економікою, підкреслив деякі уявлення про взаємозв'язок ринкового механізму і його циклічного руху з державним регулюванням процесу відтворення. Стало очевидно, що існують границі державної дії на ринок, і що ріст масштабів і різноманітність прийомів державного регулювання не завжди забезпечують підвищення ефективності контролю над ринком. Співвідношення в системі "ринок - держава", а в окремому випадку "цикл - держава" є таким, що державне регулювання ефективне тоді, коли держава повною мірою враховує інтереси ринкових агентів, а також науково обґрунтовано регулює макроекономічні процеси. Поточне антикризове регулювання повинне здійснюватися з обліком перспективного довгострокового регулювання соціально-економічних структур, тобто з'єднання техніко-економічних і соціальних аспектів суспільного прогресу.

На зміну теорії циклу Кейнса прийшла монетарна теорія циклу М. Фрідмена, відповідно до якої причина циклічності економічного розвитку і пов'язаних з цим криз, інфляцій і безробіття - неправильна грошова політика держави, що виявляється в невідповідності грошової маси до темпів росту ВНП, звідси - необхідність більш жорсткого регулювання державою грошової маси, що передбачає її ріст на рівні 3 - 5 % у рік.

. Сучасна ринкова економіка функціонує в умовах активного впливу на неї держави. Державний вплив на економіку здатний істотно вплинути на хід економічного циклу, змінюючи характер економічної динаміки: глибину і частоту криз, тривалість фаз циклу і співвідношення між ними. Державне регулювання спрямоване на зм'якшення циклічних коливань, тому воно носить антициклічний характер. Так, у Японії серед антикризових методів 1992-2001 р. застосовували регулювання ставок різних податків, розширювали масштаби суспільних робіт, здійснювали кредитування фінансових інститутів, підтримку малого і середнього бізнесу, стимулювання експорту, зниження процентних ставок.

Таким чином, сучасний механізм саморегулювання ринкової економіки через циклічні кризи змінюється під впливом державного впливу. Відбувається переплетення стихійно-ринкового механізму функціонування економіки у формі циклічних криз зі свідомим державним впливом на відтворювальний процес.

Головне питання, на яке прагне відповісти теорія економічного зростання, зводиться до того, яким чином можна збільшити реальний обсяг номінального продукту в довгостроковому періоді в умовах повної зайнятості. Разом з тим реальні умови не завжди дозволяють реалізуватися потенціалу росту: настає депресія чи економічний спад, який може бути обумовлений як внутрішніми стосовно національної економіки економічними факторами, так і зовнішніми.

В даний час в економічній теорії склалися два підходи до аналізу теорії економічного росту. Перший підхід є найбільш розповсюдженим і характерний для неокейнсіанських і неокласичних теорій росту. Він заснований на розумінні економічного росту як кінцевої характеристики розвитку національної економіки у визначений (довгостроковий) період. Довгостроковим періодом прийнято вважати такий період, що дорівнює обороту основного капіталу. При цьому передбачається, що в економіці структура виробництва й інституціональне середовище є сформованими і незмінними.

Розвиток економіки може вимірятися двома способами: або темпом росту реального обсягу ВНП (але НД), або темпами збільшення цих показників у розрахунку на душу населення. Перший спосіб використовується при оцінці розширення економічного потенціалу країни, а другий - для аналізу динаміки добробуту населення і порівняння життєвого рівня в різних країнах (чи регіонах). В даний час у теоріях росту частіше використовується другий спосіб виміру.

Другий підхід використовується в теоріях економічного розвитку індустріального і постіндустріального суспільства. Ці теорії аналізують проблеми економічної динаміки в наддовгому періоді, тобто такому, коли піддаються змінам інститути влади, керування, структурні взаємозв'язки в економіці.

Таким чином, економічне зростання - це довгостроковий стійкий розвиток економіки, тобто процес поступового збільшення національного доходу і валового національного продукту в довгостроковому періоді без порушень рівноважного стану в короткострокових проміжках.

Теорія економічного зростання відповідає на наступні питання:

– що є джерелом економічного зростання

– що визначає темпи економічного зростання

– якими є умови тривалої рівноваги в економіці при постійному зростанні випуску

– можливий чи ні тривалий поступовий ріст економіки, виключаючи порушення рівноваги в терміновому часі

– які темпи зростання і яке характер можливо враховувати оптимальної.

Основною метою економічного росту є підвищення матеріального добробуту населення, у тому числі збільшення середнедушних доходів населення, збільшення дозвілля, поліпшення розподілу НД, підвищення якості і розмаїття товарів і послуг, і ін.

Фактори економічного росту. Явища і процеси, що визначають масштаби збільшення реального обсягу виробництва і можливості збільшення ефективності і якості росту, називають факторами економічного росту.

Фактори економічного росту можна розділити на три групи. Це, по-перше, фактори пропозиції, що є основними в більшості моделей економічного зростання. До них відносяться природні фактори, капітал, праця та інші людські ресурси, технологічні, інституціонально-організаційні, інформаційні ресурси. По-друге, це фактори попиту - це фактори, які забезпечують ріст рівня сукупних розходів. По-третє, це фактори розподілу, що забезпечують оптимальний розподіл ресурсів.

Теорія економічного зростання виділяє прямі і непрямі фактори росту. Прямими факторами є такі, котрі безпосередньо визначають фізичну здібність до економічного росту, тому до таким відносять фактори пропозиції. Якщо розглядати економічний ріст у його зв'язку з факторами пропозиції, то можна зробити висновок, що збільшення ВНП визначається і нарощуванням ресурсів, і підвищенням ефективності їхнього використання. Таким чином, співвідношення між темпами росту і зміною обсягів факторів виробництва може бути різним у залежності від типу економічного росту.

Екстенсивний і інтенсивний типи економічного росту.

Виділяють два основних типи економічного росту: екстенсивний і інтенсивний. При екстенсивному типі економічного росту розширення обсягу матеріальних благ і послуг досягається за рахунок використання великої кількості прямих факторів пропозиції: людей, засобів праці, землі, сировини, енергетичних і паливних ресурсів. Інтенсивний тип економічного росту характеризується тим, що розширення виробництва забезпечується за рахунок якісного удосконалювання прямих факторів росту: застосування прогресивних технологій и інших досягнень науки і техніки, використання більш кваліфікованої робочої сили і т.д. Однак реально екстенсивного чи інтенсивного тирів росту в чистому виді не існує. Наприклад, ріст робочої сили і засобів виробництва супроводжується зміною їхніх якісних характеристик, а впровадження досягнень науки і техніки вимагає інвестицій у засоби виробництва і робочу силу. Тому реально говорять про переважно екстенсивний і переважно інтенсивному темпах росту. В даний час у країнах з розвитий економікою першорядну роль в економічному росту грають інтенсивні фактори.

Крім зазначених факторів, існують інші фактори, чи сприятливі економічному росту, чи стримуючі його. Це такі фактори, як, наприклад, великі капіталовкладення в охорону навколишнього середовища, вихолощування творчого початку в праці, гострі соціальні проблеми (стримують ріст), чи сприятливі ситуації в політику, культурі (прискорюють).

(У світі за останні 25 років спостерігається деяке, уповільнене і нерівномірне зниження темпів економічного росту на душу населення. На думку економістів, це уповільнення може бути зв'язане з переорієнтацією капітальних витрат на сферу послуг, що складає зараз у середньому 50-60% ВНП. Крім того, негативний вплив зробили підвищення цін на енергоресурси і моральне старіння устаткування.)

Моделі економічного росту. Аналіз, а потім і прогнозування економічного росту і його наслідків неможливо без створення моделей. Сучасне моделювання ґрунтується на тім положенні, що існують визначені умови, при яких можливе підтримка рівноваги в процесі розвитку. Усі розглянуті нижче моделі є простими, тобто в них представлені тільки два суб'єкти - домогосподарства і підприємства. Це дві кейнсіанські моделі - модель Харрода і модель Домара і модель Солоу, побудована в рамках неокласичних представлень про розвиток економіки.

Неокейнсіанскі моделі економічного зростання. Моделі Харрода і Домара.

Моделі Р. Харрода й Е. Домара мають деякі відмінності, але досить схожі між собою. Їхня теоретична значимість поступово відходить на другий план через появу більш зроблених моделей. Останнім часом для простоти викладу ці дві моделі поєднують в одну, модель Харрода-Домара.

Кейнсіанскі моделі побудовані на наступних постулатах: ціни не є гнучкими, а передбачаються постійними; чекання суб'єктів економіки статичні; фактори виробництва не є взаємозамінними.

Основним допущенням, що припускається в моделі, є пропорційність національного доходу кількості капіталу:

y = уK, (1)

де y - національний доход,

у - кількість капіталу, застосовуваного для виробництва

K - постійна величина, коефіцієнт капіталоотдачи.

Таким чином,

у = K/y, (2)

тобто коефіцієнт капіталоотдачи чи середня продуктивність капіталу (у) показує кількість доходу, виробленого одиницею капіталу.

Прирощення доходу дорівнює приросту капіталу:

Дy = уДK (3)

Якщо представити приріст капіталу як інвестиції (ДK=I), то вираження прийме вид:

Дy = уI (4)

Припустимо, що норма заощадження (Sy) є величиною постійної, а заощадження дорівнюють інвестиціям, тоді:

S = I = Syy. (5)

Тому що I = Дy/у = Sy, одержимо підсумкову формулу Харрода-Домара:

Дy/y = ДSy (6)

Де - Дy/y - приріст доходу при повній зайнятості капіталу.

При даних темпах росту чекання інвесторів будуть реалізовані чи, по Харроду, "гарантовані”. Темп росту, що задовольняє таким умовам, є гарантованим, тому що він гарантує повне використання існуючих потужностей, у даному випадку - капіталу.

Очевидно, що гарантовані темпи росту є функцією частини заощадженого доходу. Наприклад, якщо у = 1/3, а ДSy = 0,10, тоді щорічні темпи росту доходу складуть 3,33%. Якщо гранична схильність до заощадження збільшиться в два рази, то і темпи росту доходу подвояться.

У моделі Харрода-Домара гарантовані темпи росту не обов'язково рівні дійсним, оскільки величина доходу залежить лише від капіталу, але не від праці. Однак для виробництва одиниці доходу потрібно визначена комбінація капіталу і праці (K/N). Изокванти такої виробничої функції мають L-образну форму (рис. 10). Це виробнича функція Леонтьева, у якій ресурси (праця і капітал) повинні використовуватися в заданій пропорції і не можуть заміщати один одного. Виробнича функція Леонтьева має постійну віддачу від масштабу. Наприклад, з рисунку видно, що для виробництва 1 ед. доходу. необхідно 1 ед. капіталу і 1,5 ед. праці і K/N = 2/3

Рис. 10. Виробнича функція з фіксованим співвідношенням доходу і праці

З попередніх міркувань зрозуміло, що в економіці з такою виробничою функцією доход може зростати відповідно до гарантованого темпу (див. формулу 5) доти, поки темпи приросту праці будуть відповідати темпам приросту капіталу. Якщо обсяг праці буде зростати повільніше, те утвориться надлишковий капітал, і, навпаки, якщо повільніше буде зростати капітал, то можливе виникнення безробіття.

Крім поняття "гарантованого" темпу росту Харрод увів поняття "природного" темпу росту. "Природний" темп росту економіки - це такий темп росту капіталу і національного доходу, що забезпечує повну зайнятість зростаючого пропозиції праці.

Якщо природний темп росту перевищує гарантований, то економіка може розвиватися в гарантованому темпі росту при наявності безробіття. Але економіка може розвиватися й у темпі, що вище гарантованого темпу росту, тому що надлишок праці залучить додатковий капітал. Це спричинить економічний бум і, отже, порушить умови рівноваги.

Таким чином, нерівновага якої-небудь складової руйнує рівновага всієї системи. Це зв'язано насамперед з тим, що в даній моделі і співвідношення доходу і капіталу, і гранична схильність до споживання, і ріст робочої сили незалежний друг від друга. Крім того, використовувана в моделі виробнича функція Леонтьева характеризується невзаємозамінними факторами виробництва, що суперечить дійсності.

Неокласичні моделі. Модель Солоу

Починаючи із середини 50-х рр. минулого сторіччя більшою популярністю стали користатися неокласичні моделі економічного росту. Виробничі функції, використовувані в цих моделях, допускають взаємозамінність факторів виробництва. Крім того, якщо в неокейнсианских моделях величина коефіцієнта капиталовоозброення є постійною величиною Те в неокласичних моделях економічного росту він змінюється в залежності від стану економічної кон'юнктури. (Коефіцієнт капиталовоозброення ш=K/N показує вартість основного капіталу, що приходиться на одному зайнятого у виробництві).

У неокласичній моделі Солоу використовується виробнича функція Кобба-Дугласа, у якій праця і капітал взаимозаменяються і сума їхніх коефіцієнтів еластичності по факторах дорівнює одиниці.

yt = y (Kt,Nt) =K б t N1-б t. (7)

Якщо розділити це вираження на N t, одержимо:

yt /Nt = K б t N1-б t/Nt = (Kt/Nt) б. (8)

Права частина вираження є коефіцієнтом капиталоозброення:

(Kt/Nt) = б, (9)

а ліва частина вираження являє собою середню продуктивність праці:

y/N = q. (10)

(Середня продуктивність праці показує вартість доходу, зробленого одним працюючим.)

Таким чином, у моделі Солоу середня продуктивність праці (q) є функцією його капіталоозброєння. Рис.11 показує, що при росту коефіцієнта капіталоозброєння збільшується середня продуктивність праці, але з убутною швидкістю, тому що гранична продуктивність капіталу знижується з ростом коефіцієнта капіталоозброєння.

Рис. 2. Виробнича функція в моделі Солоу

Обсяг пропозиції, чи виробництва благ, у моделі Солоу залежить від кількості і якості робочої сили. Функція пропозиції праці в моделі Солоу виглядає в такий спосіб:

NSt = N0 (1+n) t = NS0ent, (11)

де е - підстава натуральних логарифмів

n - річний темп приросту населення і пропозиції праці, умовно рівний 0<n<0,03.

Річний обсяг пропозиції благ можна виразити рівнянням:

yt = y (Kt,N0ent) (12)

А оскільки капиталоозброення y = K/N, те обсяг щорічно використовуваного капіталу дорівнює:

Kt = шt0nt (13)

Тому що економічний ріст повинний бути рівноважним, а основною умовою рівноваги є рівність інвестицій заощадженням, те після перетворень за допомогою рівностей (7) - (13) і рівностей:

It = St; S = - S0 + Syy; I = ДK/Дt; (14)

Та умова рівноважного економічного росту можна виразити так:

Дш/Дt = Syqt - nш+t (15)

Рівність (15) показує, як повинна змінюватися в часі капіталоозброєння праці, щоб існуючий рівноважний ріст забезпечував повне використання виробничих потужностей, у тому числі повну зайнятість. Тільки за умови:

Syqt = nш+t (16)

буде мати місце рівноважний ріст із постійної капіталоозброєнням і постійною продуктивністю праці (рис. 12).

Рис. 12. Рівноважне економічне зростання у моделі Солоу

На рисунку видно, що якщо ліва частина вираження (16) більше правої, то заощадження перевищують інвестиції й у цьому випадку потрібно підвищення капіталоємности. Якщо ліва частина менше правої, то для рівноваги економіки і досягнення повної зайнятості варто понизити капіталоозброєнність праці. Лінія nш на малюнку має вид прямої лінії, оскільки передбачається, що приріст населення є постійним.

В остаточному виді модель Солоу визначається з основного рівняння (15) у такий спосіб:

Syq= nш > q/ш = n/Sy> y/N = K/N > y/K = у = n/Sy > n= у Sy (17)

Таким чином, в остаточному виді модель Солоу ідентична моделі Домара. Однак, виходячи з попередніх викладень зрозуміло, що збіг є формальним. У моделях Домара і Харрода нерівновага якої-небудь складової порушує рівновага всієї системи. У моделі Солоу рівноважний темп росту, рівний росту населення, сполучимо з різними нормами заощадження.

Висновки з аналізу неокейнсиансих і неокласичних моделей росту наступні: рівноважне зростання економіки хитливе і тому потрібно його державне регулювання. Як регулюючий параметр повинна виступати норма заощаджень, на яку можна впливати методами кредитно-бюджетної політики.

Проблеми зростання економіки України.

Ринкова система господарювання не є статичним явищем. Вона постійно розвивається, пристосовується до умов існування суспільства. Одним з ознак еволюції ринкової системи є системне регулювання економіки державою, без чого не може функціонувати жодна сучасна розвита ринкова економіка. Для регулювання економіки державою використовуються фінансово-кредитна система, бюджетно-податкова система, права на власність, зовнішньоекономічні відносини, інформаційні потоки, та ін.

В даний час більшість країн, у тому числі й Україна, діє висновку про те, що економічний ріст національної економіки необхідно розглядати як складову частину суспільного розвитку. У зв'язку з цим великого значення набувають такі проблеми:

економія природних ресурсів і охорони навколишнього середовища, у тому числі запобігання екологічних зловживань і катастроф;

підвищення сприйнятливості економіки до досягнень НТП;

упровадження ресурсозберігаючих технологій;

скорочення нерівності в розподілі доходу;

збереження моральних цінностей і традицій суспільства;

збільшення інвестицій у людський капітал;

розвиток творчого характеру праці і новаторського потенціалу людини, і т.д.

Практично це означає створення сприятливих умов для ефективного і соціально-орієнтованого розвитку економіки країни.

Для України зростання економіки і розвиток соціально-економічних перебудов припускає вчинення глобальних перетворень, здійснюваних при проведенні ринкових реформ. Наприклад, одним з найважливіших напрямків процесу перетворень є підтримка конкуренції. В даний час практично завершився етап приватизації некапіталомістких галузей у рамках процесу роздержавлення власності і перетворення її в колективну і приватну. Помітно, що такі дії привели до реальних позитивних наслідків:

з'явилися ознаки економічної стабілізації;

знизилися темпи падіння ВНП;

виріс обсяг виробництва продукції в деяких галузях економіки, у тому числі в промисловості;

здійснюється вихід України в Європейські фінансові структури та СОТ.

Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання

Макроекономіка, за одним із визначень, є теоретичною основою економічної політики. Вона стає базовою наукою для тих, хто, керуючи державою, приймає економічні рішення, що стосуються економіки в цілому. В цій темі ми торкаємось питань, які висвітлюють зв'язок між макроекономічною наукою і макроекономічною практикою.

Економічна політика - це сукупність макроекономічних цілей та засобів їх досягнення. На перший погляд таке визначення економічної політики може видатися занадто спрощеним. Але відштовхуючись саме від нього, можна просуватися далі у з'ясуванні того, що собою являє економічна політика.

Економічна політика існує принаймні у трьох проявах: як бюджетно-податкова, грошово-кредитна і соціальна, або політика доходів. Суть різновидів буде розкриватись у подальших темах розділу, а поки що йдеться про економічну політику як таку. У вступі до підручника наголошувалося, що всі економічні моделі можна розподілити на пояснюючі та моделі прийняття економічних рішень.

В економічній політиці метою може бути: обсяг ВНП, темп інфляції, кількість грошей в обігу, процент дефіциту бюджету тощо.

Засобом же може ставати все те, за допомогою чого досягають визначеної мети: грошова емісія, податкові ставки, державні інвестиції, проценти за кредит тощо.

Фактично жоден засіб не може вплинути на мету безпосередньо, не торкнувшись ринкових змін.

Важливим питанням при визначенні цілей є вирішення принаймні двох проблем: скільки цілей одночасно можуть висуватися при формуванні економічної політики та як вони мають співвідноситись.

Всесвітньо відомий економіст Ян Тінберген, який заклав основи сучасної теорії економічної політики, серед її можливих цілей визначав: обсяги державних витрат, рівень зайнятості, розміри інвестицій, загальний рівень виробництва, сукупний попит, сальдо платіжного балансу, динаміку реальної зарплати, стабільність цін.

В економічній політиці можуть виступати до десятка завдань, вони, однак:

а) ніколи не висуваються всі одночасно і, більш того, спостерігається тенденція до скорочення одночасно сформульованих цілей економічної політики;

б) між цілями встановлюється певна ієрархія, вони координуються, узгоджуються.

У 70-х роках XX століття, коли практика державного регулювання економіки набула значного поширення, а кейнсіанство досягло високої популярності, традиційними цілями регулювання були: "повна" зайнятість (з урахуванням природного рівня безробіття); стабільність цін; регульований дефіцит платіжного балансу; темпи економічного зростання.

Слід визначити принаймні дві об'єктивні причини:

По-перше, існує досить чіткий, вивірений економічною практикою розподіл функцій між ринком та державою. Якщо держава створює нормальні умови для функціонування ринку (обмежує монополізм, протидіє затуханню конкуренції), то потреби у розширенні сфери державного регулювання і висуванні додаткових цілей економічної політики не виникає.

По-друге, часто економічні цілі заходять між собою у суперечність, оскільки суперечливою є природа тих явищ, яких вони торкаються. Крім того, суперечливими є і засоби досягнення цілей. Класичним прикладом взаємної суперечності цілей є бажання одночасно обмежити і безробіття, і інфляцію (ми вже розглядали цю суперечність з використанням кривої Філліпса). Іншим хрестоматійним прикладом суперечності цілей є прагнення поєднати високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва, збільшити державні витрати і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Зростання державних витрат передбачає збільшення податків, що може мати наслідком скорочення споживання домогосподарств:

Отже, щодо другої причини обмеження кількості одночасно висунутих цілей можна зробити загальний висновок: чим менше цілей, тим менше суперечностей між цілями та засобами їх досягнення. Відповідно, тим більша гарантія досягнення поставлених цілей.

У країнах постсоціалістичного розвитку, і зокрема в Україні, ця закономірність на жаль, не враховується.

По-перше, політика повільних і не шокових реформ в Україні фактично призвела до того, що досі не вирішено жодної з проблем, які виникли на межі 80-90-х років. Невиконання раніше прийнятих програм роздержавлення, структурного перетворення економіки змістило їх у часі, змушуючи об'єднувати те, що не було зроблено на попередньому етапі, з тим, що стає на часі сьогодні.

По-друге, тривалий спад виробництва породив проблеми, яких раніше взагалі не було: руйнування промислового потенціалу, масову злиденність населення. Отже, завдання реформування доводиться поєднувати із завданнями виходу на докризовий рівень.

По-третє, в умовах невизначеності політичної ситуації об'єктивно зрозумілою є спроба одночасно відреагувати на вимоги різних політичних сил: і тих, хто акцентує на соціалістичному захисті населення, і тих, хто вимагає створення сприятливих умов для підприємництва, і тих, нарешті, хто вбачає головне завдання у зміцненні державності.

Досвід України, як і інших країн, засвідчує наявність ще однієї надзвичайно актуальної проблеми у сфері економічної політики: узгодження, координація інтересів у процесі визначення цілей. Адже цілком очевидно, що різні цілі можуть бути втіленням інтересів різних соціальних груп.

Цілі економічної політики можуть узгоджуватися демократично, пошуками компромісу в процесі зіткнення і поєднання інтересів різних суспільних груп. Але для такого узгодження необхідно мати розвинені інститути демократії.

Засоби економічної політики

Для характеристики засобів економічної політики можна застосувати різні критерії. Наприклад, критерій часу. Помічено, що засоби короткотермінової економічної політики стосуються головним чином сукупного попиту, а довготермінової - пропозиції. І це зрозуміло: адже для того, щоб змінити пропозицію, слід збільшити виробничий потенціал, що передбачає структурну перебудову економіки. Останнє потребу значного часу. Для того ж, щоб змінити попит, достатньо здійснити грошову емісію або змінити ставки податку. При добрій орієнтації для проведення таких заходів не треба багато часу.

Традиційно засоби економічної політики поділяються на економічнім адміністративні. Критерієм такого поділу є безпосередність впливу засобу на мету. При застосуванні економічних засобів у суб'єктів економіки залишається певна свобода вибору, при адміністративних вона виявляється обмеженою. За всіх відмінностей економічних та адміністративних засобів між ними є дещо спільне: жоден економічний засіб не може здійснитися без адміністративних зусиль - певних законодавчих актів та дій органів виконавчої влади.


Подобные документы

  • Система національних рахунків, макроекономічні показники, що вимірюють обсяг виробництва, суму доходів в масштабах суспільства. Вплив цін на макропоказники. ВВП і суспільний добробут. Причини виникнення тіньової економіки, методи боротьби з нею.

    контрольная работа [109,3 K], добавлен 15.11.2011

  • Сутність і фактори економічного зростання, його досягнення. Макроекономічна нестабільність: безробіття та інфляція, їх причини. Держава в системі макроекономічного регулювання: шляхи та прийоми регулювання, його законодавчо-правове обґрунтування.

    контрольная работа [110,3 K], добавлен 19.07.2011

  • Макроекономіка в системі економічних наук. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів. Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання в залежності від типів економічних систем. Методологія макроекономічного пізнання. Дослідження національної економіки.

    курсовая работа [56,9 K], добавлен 07.12.2008

  • Сутність, предмет вивчення макроекономіки, його об’єкти та методи. Методика обчислення макроекономічних показників в Системі національних рахунків, роль цін в даному процесі. Характеристика сукупного попиту та пропозиції, зовнішньоекономічної діяльності.

    курс лекций [154,0 K], добавлен 26.01.2010

  • Грошово-кредитна політика та її етапи в системі макроекономічного регулювання. Механізм впливу монетарної політики на функціонування економічної системи. Основні етапи розвитку грошово-кредитної політики України. Уповільнення темпів зростання цін.

    курсовая работа [777,2 K], добавлен 13.11.2012

  • Бюджетна система, державне регулювання економіки. Господарський механізм: сутність, функції та елементи. Необхідність та основні причини втручання держави в економіку. Економічні функції держави. Шляхи удосконалення економічних функцій держави в Україні.

    презентация [444,3 K], добавлен 24.09.2015

  • Визначення поняття, суті і функцій домогосподарств. Характеристика еволюційного розвитку домогосподарств з утвердженням товарних відносин, ринкової системи господарювання. Визначення перспектив поширення особистих підсобних господарств в Україні.

    курсовая работа [458,6 K], добавлен 21.10.2015

  • Сутність, функції та елементи ринка праці, його типи, форми і сегменти. Основні напрями і механізми його державного регулювання. Проблеми безробіття та шляхи зменшення його рівня. Попит, пропозиція та рівновага робочої сили на ринку праці в Україні.

    курсовая работа [503,8 K], добавлен 14.10.2013

  • Макроекономічні показники, які використовуються при розрахунку чистого економічного добробуту, в системі національних рахунків. Аналіз фінансових показників суспільного добробуту в Україні, визначення шляхів його підвищення до рівня розвинених країн.

    курсовая работа [69,5 K], добавлен 12.11.2014

  • Ринок праці в системі ринкової економіки. Особливості робочої сили як товару. Функції, види ринку праці. Попит та його структура. Пропозиція робочої сили, характеристика. Загальні показники зайнятості. Державні гарантії зайнятості населення в Україні.

    курсовая работа [56,8 K], добавлен 05.10.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.