Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем Європейського Союзу

Б. Кульчицький наводить також й інші класифікації економічних систем, зокрема за критерієм співвідношення джерел ВВП, співвідношення міського і сільського населення, за ступенем інтелектуалізації, за ступенем соціалізації, за ступенем суспільної відповідальності, за часткою військових витрат у ВВП та за ступенем самодостатності в економічному розвитку.

Він зауважує, що типологізація лише за одним критерієм не зважає на реалії світової економічної практики. Лише у сучасному світі існує безліч перехідних та змішаних форм, які відрізняються між собою за різними критеріями. Ключем до вирішення проблеми типологізації економічних систем є пошук об'єктивних критеріїв, які б у комплексі дали змогу чіткіше розмежувати, диференціювати системи. Важливого значення в цьому випадку набуває застосування принципу системності.

2. Еволюція поглядів на соціальну ринкову економіку

Ідеї соціального ринкового господарства зародилися в Німеччині набагато раніше, ніж в інших європейських країнах. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар'єри, введено єдину грошово-фінансову систему, відбувалося технічне й енергетичне переоснащення економіки. Індустріалізація сприяла різкому зростанню обсягу виробництва продукції, підвищенню продуктивності праці [88, c. 265], а згодом і створенню програм соціального захисту працівників. Ще у 70-х роках ХІХ ст. О. фон Бісмарк втілив у життя першу в світі програму страхування здоров'я робітників. Проте всі ці починання були перекреслені нацистською диктатурою у ХХ ст., розгромом національної економіки та держави.

Засновниками теорії соціально-ринкової економіки вважають економіста фрайбурзької школи В. Ойкена (1891-1950) та юриста Ф. Бьома (1895-1977). З 1927 року і до кінця життя В. Ойкен працював в університеті м. Фрайбурга, звідки й походить назва школи. Він був непримиренним противником гітлерівського режиму й антикомуністом одночасно. Праці В. Ойкена знаменують повернення до (нео)класики в рамках німецької економічної науки після домінування історичної школи [6, c. 156-157].

Головне завдання однієї з найзначніших його праць „Основні принципи економічної політики” („Wirtschafts Grundsдtze der Wirtschaftspolitik”, 1950) у тому, щоб довести, що соціальну політику не слід розглядати як безкоштовний додаток до економічної політики.

У своїй праці В. Ойкен послідовно розглянув і проаналізував кілька типів економік, виділивши з них дві „чисті” форми: „централізовано кероване господарство” та „ринкове господарство”, яке може характеризуватися десятками „ринкових форм” [7, c. 72-78]. Він зазначав: „За своїм походженням виділяються господарські порядки двох типів: ті, які природно „виросли” і стали „рукотворними”. Хоча раніше переважав перший тип, на початку ХХ ст. на передній план щораз більше виходив другий, оскільки індустріалізований світ більше не допускав самовільного „росту” господарських порядків [123, c. 75]. Раніше прихильники класичної національної економії вірили і сподівалися, що за допомогою „простої системи природної свободи” (А. Сміт) „можна створити добре впорядковане конкурентне господарство” [213, с. 23]. Однак, на думку ордолібералів, система „laissez faire” дійшла до саморуйнування, оскільки принцип нерегульованої свободи договорів створив передумови для підриву механізмів конкуренції.

Щоб конкурентний порядок зберігав свій вплив як чинник забезпечення свободи та добробуту, повинні бути реалізовані певні регулюючі засади державної економічної політики, до яких В. Ойкен відносив такі:

- перешкоджання спотворенню ринкових процесів за допомогою стабільної грошової політики (регулювання процесів інфляції і дефляції);

- непідвладна державному впливу структура ринкових цін;

- доступність і відкритість ринків;

- приватна власність (основа індивідуальної свободи та координації ринків);

- свобода укладення договорів;

- повна відповідальність економічних агентів за прийняті ними економічні рішення;

- стабільність економічної політики;

- перешкоджання утворенню монополій;

- ліквідація негативних соціальних наслідків функціонування ринку [124,

с. 335-378].

Заслуговують уваги й інші паралелі, проведені між думками В. Ойкена та А. Сміта. А. Сміт прагнув створити формальні, інституційно-етичні та нормативні заходи контролю і санкції, а також деякі індивідуально-етичні неформальні заходи. За А. Смітом формальні механізми контролю охоплюють формалізовані конкурентоспроможні заходи (контракти, валютний ринок тощо) та стан законодавства. Неформальний контроль охоплює поняття співпереживання, а також різні неформальні соціальні норми, наприклад, суспільний тиск. Крім того, як В. Ойкен, так і А. Сміт розрізняють особисті інтереси та егоїзм: А. Сміт виокремлює егоїзм і себелюбство, а В. Ойкен говорить про егоїзм і економічний принцип [190, c.172]. Обидва заперечують нестримний егоїзм. Як для А. Сміта, так і для ордоліберальних мислителів, гонитва за особистими інтересами завжди повинна бути виправдана в очах незалежного спостерігача [134, с. 33].

Питання про сумісність особистих інтересів і спільного блага є одним з найбільш часто обговорюваних питань у галузі економіки й етики. В. Ойкен приділив головну увагу (формальному) інституційно-етичному рівню. Він вважав, що лише (конкурентоспроможна) економічна система може забезпечити гармонійні відносини між індивідуальними та загальними інтересами і що (лише) конкуренція може підпорядкувати егоїзм [124, с. 365]. Його віра в те, що А. Сміт назвав „невидимою рукою”, є дещо обмежена:

„Невидима рука” не може сама по собі вирішувати потенційні конфлікти між особистими інтересами та спільним благом... Завданням економічної політики є направлення сил, які є результатом власних інтересів, в те русло, яке сприяє загальному благу та узгодженню особистих інтересів” [124, с. 360].

Економічна політика, на думку В. Ойкена, може бути представлена політикою порядку і політикою регулювання. Політика порядку (Ordnungs politik) охоплює створення і вдосконалення реальних порядків, в умовах існування яких здійснюється діяльність економічних суб'єктів. Втручання держави в цю сферу не просто допускається, але і вітається, оскільки головною його функцією є нейтралізація коливань економічної кон'юнктури, обмеження влади монополій. Однак держава мусить дотримуватися двох принципів: обов'язковий контроль за створеними впливовими ринковими суб'єктами (монополіями) та створення економічного конкурентного порядку (Wettbewerbsordnung), а не регулювання природних економічних процесів [123, c. 75].

В. Ойкен зовсім не закликав абсолютизувати роль держави в ринковій економіці, оскільки поряд з „провалами” ринку також очевидними є і „провали” держави. Ринок спрямований насамперед на економічну ефективність, а держава - на підтримку принципів його ефективності й конкурентоспроможності. Тому і ринок, і держава можуть існувати лише в нерозривній єдності. Для моделі соціальноорієнтованої ринкової моделі характерний симбіоз цих двох визначальних сил: активне, але розумно обмежене втручання держави в економіку, насамперед у соціальну сферу, у разі дотримання фундаментальних принципів ринкової економіки [89].

В його баченні соціальний характер ринкової економіки не повинен зводитися до простого забезпечення максимальної кількості громадян засобами існування, яке не завжди ефективно здійснюється державою. В іншому випадку це зумовлює звикання людей до певного рівня добробуту і підриває конкурентоспроможність ринкової системи, не дає змоги повністю розкрити творчий потенціал людей і спричиняє проблеми трудової зайнятості, що в кінцевому підсумку негативно впливає на загальний добробут. Заходи щодо соціального захисту, засновані на концепції перерозподілу, лише частково усувають проблему і можуть дорого обходятьсь державі [124, с. 276-281].

Економіку Німеччини 1940-х років В. Ойкен у своїй книзі „Основи національної економії” розглядав як поєднання двох економічних систем: центрально-планової та ринкової економіки. Життєво важливі товари можна

було купити по талонах, карточках та за гроші. Проте все ж домінували форми центрально-планової економіки [123, с. 211]. Наприклад, у сільському господарстві окремі виробництва хоча і складали власні плани, проте ці мільйони планів корегувало центральне керівництво. У промисловості внаслідок встановлення державних цін на валютних і торговельних ринках управління господарським процесом через вільні ціни і їх коливання також ставало неможливим [123, с. 212]. Картелі в цій системі діяли з метою усунення конкуренції та були основним інструментом централізовано-адміністративного господарства. Банки відігравали незначну роль у регулюванні господарського процесу.

У соціальній сфері В. Ойкен та інші прихильники теорії соціальної ринкової економіки вбачали причину виникнення нерівного розподілу доходів і багатства у ринкових силах. На їхню думку, це призводить до порушення передбачуваної „соціальної справедливості” в суспільстві. Перерозподіл доходів і багатства необхідний для створення або підтримки „соціального миру” в суспільстві. Це здійснюється за допомогою системи соціального забезпечення (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення тощо), регіональних систем розподілу та орієнтованої на виробництво системи оподаткування [214, c. 10].

Праці В. Ойкена та Ф. Бьома сприяли подальшому розвитку та формуванню теорії соціальної ринкової економіки як самостійного наукового напрямку. Ідеї „соціально орієнтованої ринкової економіки” ще з 1920-х років підтримували австро-німецькі економісти В. Рьопке та О. Рюстов. Усвідомлюючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування „вільного ринкового господарства”, ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили синтез між „вільним” і „соціально обов'язковим суспільним устроєм” [20, с. 234].

В. Рьопке виступив не стільки проти панування держави як такої, скільки проти її тоталітарних тенденцій (у соціалістичних чи капіталістичних країнах). Він різко критикував „фіскальний соціалізм” кейнсіанства, вважаючи, що громадяни, які не належать до потужних спілок, виявляються відокремленими від прийняття доленосних рішень, тобто від держави. Посилення впливу держави на економічний розвиток країни знову актуалізувало питання про те, в чиїх інтересах працює державний апарат і хто його контролює. „Соціальне ринкове господарство”, за характеристикою В. Рьопке, - це шлях до „економічного гуманізму”. Це тип господарства, який протиставляє концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, організації - самоврядування тощо. Першою умовою суспільної інтеграції, з його розгляду, є вільна держава, в якій покора і порядок існують лише за згодою громадян. Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню господарюючих суб'єктів закликав і видатний німецький соціолог О. Рюстов [21].

Ці економісти розробили загальні основи та пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості (на відміну від класичного лібералізму). Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного порядку та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку між ними. За визначенням В. Рьопке, економічна політика держави повинна гарантувати свободу - строгий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок і вільну конкуренцію.

Термін „соціальне ринкове господарство” (Soziale Marktwirtschaft) вперше обґрунтував і ввів в обіг у 1946 році А. Мюллер-Армак, професор економіки, з 1958 по 1977 рік член управлінської ради Європейського інвестиційного банку, найближчий сподвижник Л. Ергарда, творця німецького „економічного дива”.

А. Мюллер-Армак зазначав, що „соціальне ринкове господарство не є винятково теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, представленими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так і динамічною” [55, 265]. Він стверджував, що „жоден соціальний порядок не може існувати, не будучи заснованим на усвідомленні цінностей, що є також передумовою відповідальності перед ближніми. Механізм вільного ринку має тенденцію швидше до того, щоб спиратися на фундамент цінностей, ніж зміцнювати його чи навіть замінювати” [55, c. 266-267]. Лише в соціальній ринковій економіці

А. Мюллер-Армак бачив забезпеченість економічної свободи щодо держави, підприємців і найманих працівників. Лише соціальна ринкова економіка, в основі якої - принцип соціальної справедливості, в змозі гарантувати здійснення найкращих можливостей для всебічного економічного зростання.

А. Мюллер-Армак, як і його попередники, критикує концепцію ліберального ринкового господарства, вважаючи, що ринкова економіка не здатна саморегулюватися. Закони ринкової економіки самі потребують соціальних і політичних гарантій [180, c. 105].

Особливе місце у поглядах А. Мюллера-Армака займає концепція синтезу соціального врівноваження та гарантії можливості вільної дії ринкових сил. Соціальне ринкове господарство на основі конкурентної економіки врівноважує вільну ініціативу індивідів із соціальним прогресом, вимірюваним також і в термінах соціальної безпеки [21]. Соціальне ринкове господарство врівноважує право свободи укладення контрактів і крайнощі антимонопольної політики, свободу підприємств і потребу в регіональній політиці та інших видах господарського регулювання тощо.

У теорії соціального ринкового господарства ідея приведення в рівновагу є центральною у трьох сферах - у сфері доступності капіталу для середніх і малих підприємств, під час компенсації неспроможності ринку у галузі екології та охорони навколишнього середовища та у процесі реалізації завдань соціальної політики, яка повинна компенсувати ризики індустріального типу виробництва та надати страхування від непередбачених обставин, особистих нещасть і потреб [21].

Що стосується соціальних цілей і завдань соціальної політики в соціально-ринковому господарстві, то А. Мюллер-Армак у своїй праці

„Принципи соціальної ринкової економіки” („The Principles of the Social Market Economy”, 1965 с.) виділяє такі цілі та завдання:

1. Створення соціального порядку фірми, за якого робітника цінують як людину і співробітника

2. Реалізація порядку конкуренції

3. Антимонопольна політика

4. Політика стабілізації економічних циклів

5. Вирівнювання різниці в доходах відповідно до ринкового порядку

6. Політика розвитку міст і субсидій на недороге житло

7. Передача капіталу малим і середнім фірмам

8. Подальший розвиток соціальної безпеки

9. Визначення мінімальних заробітних плат

А. Мюллер-Армак визначив соціальну ринкову економіку як комбінацію ефективного ринку та справедливого соціального розвитку. Соціалісти (на чолі з К. Марксом) вважали, що капітал зосереджується в руках декількох промисловців, які у процесі виробництва вибирають найкраще від доданої вартості, створеної робітниками. За словами Маркса, „капітал - це мертва праця, яка, як вампір, живе тільки за рахунок висмоктування живої праці” [4, c. 208]. Прихильники теорії класичної економіки були набагато оптимістинішими. Вони вважали, що нескінченні можливості розподілу праці і валютного ринку розширюють права і можливості кожного. Прихильники ж соціальної ринкової економіки заперечували соціалістичну ідею, згідно з якою держава може замінити ринок, як і не може розширювати права і можливості кожного [134, с. 172].

Система цінностей соціальної ринкової економіки ґрунтується на ринковій ефективності, яка опирається на рівні можливості кожного. З погляду організації суспільного життя принципи субсидіарності й відмежування політики від окремих зацікавлених груп є основними складовими державних принципів. Учасники ринку повинні працювати за умови вільних цін та передбачуваної економічної політики, мати змогу вільно укладати договори, вільно торгувати, користуватися правом приватної власності (ринкова складова). Водночас держава повинна втручатися, коли виникає надмірна ринкова влада, соціальна нерівність, пропозиція робочої сили коливається і виникають негативні зовнішні наслідки (регулювальна складова) (див. рис. 1.1). Якщо уряд втручається, він має дотримуватися правил конкуренції, проводити погоджену з ринком соціальну політику та помірковано вести стабілізаційну політику [134, с. 174].

Отже, теорія соціально-ринкової економіки А. Мюллера-Армака увібрала в себе ідеї лібералів, постмарксистів та представників історичної школи. З цих традицій теорія соціального ринкового господарства почерпнула розуміння загального господарського стилю епохи, стилю, що є синтезом духовних, економічних, соціальних і політичних чинників.

Рис. 1.1 Регулятивні принципи ринкового порядку. Джерело: складено автором за [98, с. 20]

Моральна концепція соціальної ринкової економіки складається з трьох елементарних принципів:

- принцип індивідуальності, який спрямований на ліберальні ідеали особистої свободи,

- принцип солідарності, згідно з яким будь-яка особа вбудовується в суспільство, яке зобов'язується подолати несправедливість,

- принцип субсидіарності, який забезпечує права індивіда та їхній найвищий пріоритет. Це означає, що все, що людина може зробити, повинне бути зроблене нею, а не державою.

Концепція соціального ринкового господарства отримала фундаментальні імпульси від рефлексії та критики історичного економічного та соціального порядку, а саме від ідеї невидимої руки А. Сміта, з одного боку та марксистського соціалізму, з іншого. Крім того, різні концепції „третього шляху” підготували ґрунт для соціально-економічної концепції. На початку ХХ століття франкфуртський соціолог та економіст Ф. Оппенгеймер зазначав про так званий „ліберальний соціалізм”, тобто соціалізм, який здійснюється через лібералізм, як гонитву за громадським порядком, в якому економічний особистий інтерес зберігає свою силу і зберігається у вільній конкуренції [135, с. 13].

Отже, основуючись на вченні В. Ойкена та А. Мюллера-Армака, міністру економіки, а згодом прем'єр-міністрові ФРН Л. Ергарду вдалося застосувати вчення на практиці та підняти зруйновану економіку держави.

У своїй книзі „Півстоліття роздумів” Л. Ергард писав: „Ринкова еконо- міка - виправдана з господарської та моральної точок зору тільки до тих пір, поки вона повніше і краще, ніж будь-яка інша форма економіки, забезпечує оптимальне задоволення потреб усього народу, коли вона максимально наділяє номінальні доходи громадян реальною купівельною спроможністю” [87].

Л. Ергард виступав за створення соціальної ринкової економіки, яка б базувалася на намаганні кожного індивіда досягти власного благополуччя та благополуччя його родини. У своїй книзі „Добробут для всіх” („Wohlstand fьr alle“, 1957) він зазначав, що ринкова економіка не може функціонувати без вільної конкуренції та вільних цін [121, с. 23].

Двигуном всезагального достатку, на думку Л. Ергарда, є соціальна ринкова економіка, в якій людина намагається покращити умови свого життя, й одночасно свою соціальну відповідальність. Ринкова економіка функціонує лише за умов свободи (споживання, вибору професії та робочого місця, підприємницької діяльності та розпорядження приватної власності, підписання договорів). Проте економічна свобода неможлива без політичної свободи. Л. Ергард мав на меті підняти країну, опираючись на вільну приватну ініціативу та конкуренцію у поєднанні з активною діяльністю держави в житті країни [121].

Захист економіки від діяльності цінових монополій та картелів є одним з пріоритетних завдань держави. Саме тому Закон ФРН „Про недопущення обмеження конкуренції” (1957) ухвалено у перше десятиліття її існування.

Іншим пріоритетним завданням була цінова стабільність, яка передусім була досягнута Л. Ергардом за допомогою грошової реформи, яка полягала у заміні рейхсмарок новими німецькими марками. Ефект від проведеної реформи був вражаючий, вже за декілька днів прилавки магазинів заповнилися товарами, яких люди не бачили тривалий час.

Отже, застосувавши базові принципи соціально-ринкової економіки, Л. Ергарду вдалося відбудувати зруйноване після війни господарство Німеччини та зробити його конкурентоспроможним на світовій арені. Після проголошення Л. Ергардом соціально-ринкової економіки метою фундаментальної реформи економічного порядку вона стала частиною внутрішньо культурного процесу німецького суспільства, що підтверджено в Основному законі (Конституції) ФРН від 23 травня 1949 року у ст. 20 „Федеративна Республіка Німеччини є демократичною та соціальною федеративною державою” [61]. Соціально-ринкова економіка стала основою забезпечення соціальних прав та гарантій, без яких унеможливлювалося достойне життя індивіда.

Соціальна ринкова економіка поєднує в собі силу чистої ринкової економіки, високий ступінь особистої свободи та економічну ефективність з потребою урядових втручань для виправлень несприятливих ринкових подій та соціальної рівності. Відповідно до цих тверджень її соціальний вимір можна подати так (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Соціальний вимір соціально-ринкової економіки Джерело: [98, с. 24]

Максимізація процвітання	через	ефективне розміщення факторів
Виплати, орієнтовані на виробництво	через	оплату факторів виробництва відповідно до їх прямого внеску в загальне виробництво
Захист та зміцнення купівельної спроможності	через	цінову конкуренцію та анонімне втручання центрального банку, що має призвести до стабільності
Соціальна безпека	через	обов'язкове підтримку	страхування	та	державну
Справедливий розподіл доходу	через	урядову політику перерозподілу



Отже, держава повинна вживати певні заходи економічної політики для досягнення таких цілей:

- стабілізація економічних процесів (стабілізаційна політика, яка здійснюється за допомогою монетарних і фіскальних інструментів);

- створення передумов для позитивного, довготривалого економічного розвитку (політика зростання, інструментами якого є інновації (які залежать від рівня освіти) та інвестиції);

- корегування регіональних та секторальних недоліків (промислова політика, яка значною мірою залежить від географічного розподілу). Інколи, погоджуючись із втратою ефективності, держава втручається, наприклад, у сільськогосподарський сектор з метою забезпечення незалежності [98, с. 36-39].

Соціальний компонент цих державних функцій є очевидним: ці сфери мають вплив на життєві інтереси економічних одиниць, забезпечують зайнятість, дохід, купівельну спроможність і довгостроковий розвиток життєвих стандартів.

У ринкових економіках розподіл доходу регулюється ринком. Конкуренція не допускає одностороннього формування доходу, проте події на ринку можуть спричинити несправедливий розподіл доходу (за що капіталізм отримував найбільше критики з боку марксистів). Така ситуація є недопустимою у соціально-ринковій економіці. У цій системі держава повинна забезпечити збалансований розподіл доходу. В такій системі люди мають рівні можливості розпочинати справу з рівних позицій. Це забезпечується за допомогою прогресивного оподаткування, з одного боку, та прямої допомоги чи непрямих трансфертів, з іншого.

Ідеї соціально-ринкової економіки підлягали також і критиці з боку інших економічних вчень. У кейнсіанстві, наприклад, вважали, що державне регулювання економіки має бути спрямованим на контроль за інвестиціями та заощадженнями, використання податкової системи з метою впливу на споживання тощо. На думку ж представників фрайбурзької школи, держава не повинна таким чином втручатися в економічні процеси. А мета державного інтервенціонізму - створення інституціональних механізмів регулювання економіки, спрямованих насамперед проти монополізації.

Першим серед українських учених ідеї соціальної ринкової економіки висунув відомий український письменник, вчений та громадський діяч Іван Франко. У своєму творі „Що таке поступ” він характеризує різні етапи еволюції людського життя і доходить висновку, що мірилом поступу суспільства назавжди залишається щастя і свобода людини. І. Франко зазначає, що „як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод, се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми” [84, с. 26].

Автор твору звертає увагу на значення правової держави, засуджуючи абсолютистські та деспотичні утворення. Саме державно-правова регуляція, на його думку, може забезпечити процвітання держави та нейтралізує відхилення від норм різних верств суспільства.

Ідеї створення соціально-ринкової моделі економіки можна простежити і у працях відомого українського вченого-економіста М. Туган-Барановського. Вчений наполягав на тому, що однією з найважливіших складових правильності економічної програми має стати активна політика держави, спрямована на створення нової грошової системи. Він зазначав про важливу роль центрального банку держави [17, c. 346]. Намагаючись удосконалити теорію соціалізму К. Маркса, він критикував її за всеохопливу централізацію виробництва, яка зміцнює бюрократизм і загрожує свободі особистості. Критерієм ефективності виробництва при соціалізмі вчений вважав одержання найбільшої цінності за найменших витрат [31].

М. Туган-Барановський є автором соціальної теорії розподілу, в основу якої покладені два чинники: продуктивність суспільної праці та система соціальних відносин. З підвищенням продуктивності праці зростає загальна сума суспільного продукту і доходу, „завдяки цьому всі громадські доходи можуть одночасно зростати за рахунок скорочення частки засобів виробництва” [81]. Що стосується комбінації відповідних доходів різних соціальних груп , то вона залежатиме як від продуктивності суспільної праці, так і від системи соціальних відносин у суспільстві. Крім того, М. Туган-Барановський глибоко вивчав проблеми теорії та практики кооперації. Він розробив основні принципи кооперації: матеріальну зацікавленість; добровільність; використання праці лише членів кооперативу.

Серед сучасних українських учених, які приділяють увагу вивченню соціальної орієнтації в економіці України, чільне місце посідає В. Геєць. Соціально-ринкову економіку він розглядає як такий тип господарської системи, в якій діяльність соціально-економічних інституцій спрямована на досягнення соціальної справедливої захищеності, високого рівня та якості життя [65, c. 384]. В. Геєць зазначає, що „Україні потрібні „соціально свідомі” капітал і капіталіст, які дбають і про заробітну плату, і про нові робочі місця, і про успіхи в конкурентній боротьбі, і про моральність. Такий капітал і таких капіталістів треба вирощувати, і в цьому дуже важливою є роль держави, інституцій громадянського суспільства. А сенс соціально-ринкової економіки в тому, щоб усі ці інтереси поєднати.

М. Прокопенко подає теоретичну модель соціально орієнтованої економіки. Він вважає, що в Україні вже існувала соціально орієнтована економіка. Принципово оцінюючи результати соціалістичного будівництва і сучасних ринкових реформ, автор аргументовано відстоює тезу, що народне господарство України перебувало і продовжує перебувати у межах соціально орієнтованої економіки [82, с. 33-50].

Послідовником соціально-ринкової концепції є Н. Татаренко. Автор зазначає, що „у той час, як в Україні з небаченою послідовністю насаджувався жорсткий монетаризм, у розвинених ринкових країнах велися дебати про те, які форми ринку є найефективнішими з огляду на їх соціальну доцільність і в рамках яких економічних моделей найповніше реалізуються завдання, що стоять перед суспільством у цілому” [80, c. 56].

Колектив українських та німецьких вчених у книзі „Соціальна ринкова економіка: основні орієнтири для України” за редакцією професора університету м. Зіген (Німеччина) С. Клапгама визначив головні проблеми України на шляху до соціальної ринкової економіки. Автори зазначають, що „соціальна ринкова економіка спирається на християнський та ліберальний образ людини, наділеної особистою свободою та відповідальністю, субсидіарністю та солідарністю. Приватна ініціатива та правові рамки регулювання, які забезпечують конкуренцію та необхідне соціальне вирівнювання, що спрямоване проти економічної супервлади та надмірного інтервенціоналізму з боку держави, - все це було важливими передумовами для створення гуманного суспільства та досягнення економічних успіхів” [78, c. 37].

А. Грищенко розглядає доцільність оптимального поєднання відкритості економіки України та політики економічного протекціонізму з метою захисту її національних інтересів. Він акцентує на тому, що селективне застосування протекціоністських заходів у міжнародних економічних відносинах є цілком виправданим [10, c. 213]. Водночас вчений зазначає, що для кращого регулювання зовнішньої торгівлі доцільно залучити вітчизняний бізнес. Державні органи повинні тісніше співпрацювати з об`єднаннями підприємців, галузевими і регіональними союзами виробників і експортерів [10, c. 221].

Опираючись на погляди ордолібералів у соціальній сфері, А. Грищенко зазначає, що „права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов'язком держави” [69, c. 231].

Ці ідеї зазначено також і у монографії А. Поручника: „національні інтереси - життєво важливі права і свободи людини, гарантії яких визначають зміст і спрямованість діяльності держави і направлені на забезпечення її громадянам світових стандартів життя” [69, c. 29].

В. Новицький, досліджуючи з позицій інституціоналізму переваги та вади ордоліберальної теорії та економічної моделі „соціальної ринкової економіки”, що на ній базувалась, робить висновок про важливу роль державного регулювання для стабілізації світової фінансової ситуації не тільки на національному, а й на міжнародному рівні.

Соціально-економічні погляди українських учених можна знайти у „Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки” за редакцією проф. Гальчинського А. та проф. Гейця В. [79], які визначають європейську інтеграцію головною метою України, а соціально-ринкову модель економіки - головним двигуном досягнення поставленої мети. А. Гальчинський зауважує, що саме соціально орієнтований ринок зможе, з одного боку, “втримати” українську економіку в руслі загальноцивілізаційних закономірностей ринку, а з іншого - оптимально взяти до уваги її постсоціалістичні особливості [60, с. 177-182].

Цікавий підхід до вивчення соціально-ринкової економіки України розробила О. Головніна, створивши модель формування синергетичності соціально-економічної системи [30]. О. Головніна вважає, що методологічні синергетичні аспекти розвитку систем доцільно використовувати в оціненні як існуючих, так і перспективних політико-соціально-економічних процесів, ступеня привабливості правового, соціального, фінансово-кредитного, інноваційного клімату України та інших трансформаційних перетворень.

Успішна соціальна ринкова модель німецької економіки стала прикладом для інших країн чи інтеграційних утворень, зокрема і для ЄС. Основні принципи соціально-ринкової моделі - ринкову конкуренцію та цінову стабільність - можна знайти відображеними у Договорі про утворення Європейського Союзу (1992). Безперечним підтвердженням того, що соціально-ринкова економіка Німеччини має значний вплив на інші країни-члени ЄС є ст. 2 Лісабонського договору 2009 року: „Союз має встановити внутрішній ринок. Він повинен працювати для стійкого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання та цінової стабільності, високої конкурентної соціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення повної зайнятості та соціального прогресу, високий рівень захисту і поліпшення якості навколишнього середовища” [204].

Іще одним вагомим запозиченням ЄС від німецької соціальної ринкової моделі є принцип субсидіарності, згідно з яким державні заходи виправдані у тому разі, якщо приватні заходи виявляються недостатніми. Проте вчені ґрунтовно не досліджували вплив соціально-ринкової економіки Німеччини на економічні системи інших країн чи утворень. Це питання і буде подальшим об'єктом нашого дослідження.

економічний система соціальний європеїзація

3. Конвергенція економічних систем і процес європеїзації економічних систем країн-членів ЄС як крок до формування економічної системи ЄС

Економічні системи можуть дуже відрізнятися одна від одної. Наприклад, у деяких системах домінуючою рисою є традиція, в інших - певна ідеологія. Економічні системи високорозвинених країн в умовах глобалізації світової економіки повинні відповідати різним законам логіки, якщо хочуть вижити і мати економічний успіх. Глобалізація економічних систем передусім означає, що серед усіх можливих шляхів системної еволюції успішні системи повинні вибирати ті рішення, які зумовлюють найбільшу ефективність.

Учені в різних галузях соціальних наук періодично намагалися довести, що різні економічні, соціальні та політичні системи наближуються одна до одної. Конвергенція є концепцією, яка набула популярності серед економістів не лише зважаючи на важливість питання наздоганяння бідними країнами багатших, але й тому, що цей аналіз може слугувати способом перевірки обґрунтованості різних моделей зростання. В економічній літературі немає строгого визначення поняття конвергенції. Часто як синоміми конвергенції використовують терміни „зближення”, „збіжність” чи „уподібнення”.

Конвергенція - це процес, який можна аналізувати з різних аспектів. Реальна конвергенція описує конвергенцію рівнів доходів, номінальна конвергенція відображає зближення рівня цін, а інституціональна конвергенція відповідає за гармонізацію законодавства [209, с. 8]. Поняття „конвергенції” з'явилося у 60-х роках ХХ століття з появою ідеї історичного компромісу між ідеалізмом та соціалізмом.

З огляду на формуванням після Другої світової війни двох конкуруючих між собою економічних систем - капіталістичної економіки та блоку адміністративно-командної економіки - дискурс у 40-50-х роках ХХ ст. зосереджувався на перевірці гіпотези конвергенції капіталістичної та соціалістичної систем [157, с. 53]. Ця гіпотеза розроблена данським економістом Я. Тімбергеном. Згідно з нею різні економічні системи світу розвиваються, вбираючи в себе однакові інституціональні структури, стикаючись із однаковими економічними проблемами. Як би не відрізнялися економічні системи, у своєму розвитку вони відкидають неефективні інституції, відбирають і зберігають ефективні, так що в кінцевому підсумку, всі вони після такого поступового (еволюційного) відбору будуть відносно тотожні [205].

Я. Тімберген зазначає, що основними питаннями, які постають у комуністичній економіці, є, чи призведе досягнення ефективності виробництва до приватизації малих підприємств і чи буде надано більшої свободи у прийнятті виробничих рішень менеджерам. Також його цікавило, чи зменшиться кількість питань, які централізовано плануються і чи послабиться цінове регулювання [205, c. 336-337].

Щодо капіталізму, то Я. Тімберген, зостановлювався над наступними питаннями: якою має бути частка державного сектора економіки; що (які прогнози) допомагає менеджерові приймати виробничі рішення; чи є можливість часткового планування економіки, і чи потрібно застосовувати більше інструментів для регулювання інфляції [205, с. 337-338].

Я. Тімберген доходить висновку, що комуністична та капіталістична економічні системи стикаються з проблемами, вирішення яких веде до конвергенції їхніх систем. Це особливо правильно у питанні про ступінь децентралізації у прийнятті виробничих рішень і у плануванні. Деякою мірою це справедливо для процесу ціноутворення і меншою мірою у питанні власності.

Важливим є твердженням вченого про економіку добробуту, основою якої він вважає відсутність цінової дискримінації, яка забезпечується за допомогою державного регулювання та вільної конкуренції. Іншою опорою функціонування економіки добробуту є податки, які виконують функцію перерозподілу доходу. А саме ці засади є основними твердженнями ордолібералів та основою соціально-ринкової економіки.

У 80-х роках ХХ століття поняття конвергенції звузилося в головне русло економіки. Це було пов'язано з кількома причинами. По-перше, досвід 70-х і 80-х років піддав сумніву гіпотезу про зближення чи уподібнення соціалістичної та капіталістичної систем. Критики цієї тези зосередилися на порівнянні різних країн з огляду на їхню участь у розподілі світового продукту. По-друге, виникнення неокласичної теорії зростання С.М. Солоу (1956), її наступні модифікації і розробка теорії ендогенного зростання привернули увагу до проблем зближення обсягів продукції бідних і багатих країн [157, с. 54].

До теорії конвергенції належить і теорія вирівнювання цін, розроблена Гекшером - Оліном - Семюельсоном (ГОС). Згідно з цією моделлю є два фактори виробництва і два товари, в умовах вільної торгівлі відношення цін факторів вирівнюватиметься у різних країнах за умови немобільності факторів виробництва всередині країни. Теорія ГОС є доповненням теорії порівняльної переваги і робить свій внесок для регіональної торгівлі та розвитку. У своїй найпростішій формі модель передбачає, що спеціалізація на продукції за умови вільного міжнародного торгівельного обміну приведе до того, що в регіонах будуть рівні доходи на особу для працівників зі схожими кваліфікаціями. Ця гіпотеза є компаративною статичною версією гіпотези міжрегіональної конвергенції [167, с. 14].

До динамічних версій гіпотези конвергенції належить передусім неокласична модель зростання Солоу і Свана. Ця модель розроблена для оцінення ступеня збіжності між системоутворювальними факторами процесу розвитку різних країн.

У неокласичній моделі зростання вирізняють два різних типи конвергенції:

- умовна конвергенція.

Суть цієї конвергенції в тому, що менш розвинені економічні системи (країни або регіони за рівнем основного економічного показника) повинні мати тенденцію до прискорення темпів економічного зростання порівняно з більш розвиненими економічними системами. Конвергенція умовна, бо вона існує в умовах, коли обидві економічні системи мають однакові тенденції й подібний стійкий рівень економіки, до якого прагнуть. Головний аргумент щодо доцільності цієї конвергенції такий: у разі застосування певних технологій країни (регіони) з нижчим доходом на душу населення й нижчим рівнем капіталу на працівника можуть запропонувати вищий відсоток від інвестиції. Це, відповідно, залучає більше іноземного капіталу, що забезпечує вищу норму нагромадження й швидке зростання. Необхідна умова полягає в тому, що зацікавлені в зростанні економічні системи повинні бути відкритими до зовнішнього впливу. Емпіричні результати великою мірою залежать від однорідності проаналізованих груп країн (регіонів). Зокрема, необхідно зазначити, що економічні системи, які наближаються до різних стійких станів, не повинні збігатися [19, c. 18].

- абсолютна конвергенція (стосується ситуації, в якій економіки характеризуються схожими структурними параметрами, такими як технологія, норма заощаджень, зростання населення і норми амортизації фізичного капіталу, які спрямовані на досягнення стійкого зростання за умови сталого рівня капіталу і виробітку на одного працівника. В основі - гіпотеза про те, що бідні регіони повинні зростати швидшими темпами, ніж багаті, що в довгостроковій перспективі приведе до вирівнювання регіональних відмінностей економічного розвитку).

Розглядаючи конвергенцію реального сектора економіки, зосередимо увагу на номінальній конвергенції. В економічних аналізах грошових ринків країн Європи цей вид конвергенції належить до критеріїв конвергенції, зазначених у Маастрихтському договорі. Вона пов'язана з очікуваною конвергенцією показників зросту темпів інфляції, процентних ставок і грошової маси [157, с. 58].

Модель зростання Солоу з екзогенним технологічним прогресом демонструє, як спадна віддача мобільного капіталу спричиняє зростання економіки стійкими темпами в довгостроковому періоді, в якому цей рівень інвестицій є достатнім для збереження наявного запасу капіталу. Якщо країни мають однакові темпи технічного прогресу, то відсутність капіталу в регіонах чи слаборозвинених країнах передбачає вищий дохід у короткостроковій перспективі. Отже, ця модель забезпечує конвергенцію за такої умови: чим більш віддалений регіон від свого стабільного стану, тим швидше він розвивається. Регіональна політика та політика згуртованості сприяють конвергенції завдяки підвищення рівня приватного капіталу. Це збільшує продуктивність приватного капіталу, порушує стан рівноваги та покращує зростання [167, с. 14].

Неокласичні моделі зростання за своєю природою є динамічними моделями, тому їхні конвергенційні гіпотези сходяться до конвергенції темпів зростання, а не статичної конвергенції цінових факторів. Хоча обидві моделі призводять у довгостроковому періоді до конвергенції доходу на душу населення різних регіонів, однак процес, що веде до їх конвергенції, різниться між неокласичними моделями торгівлі та зростання.

М. Возняк пропонує інтердисциплінарний підхід до дослідження процесів конвергенції. Конвергенцію можна ототожнити із збірностями у розвитку різних сфер існування осіб та спільнот у порівнюваних країнах. До таких сфер автор відносить біологічну та природну (зокрема біологічні умови, в яких відбувається життя, тривалість життя, якість навколишнього середовища); економічну та споживчу (наприклад, пов'язані з рівнем і структурою споживання, доходів, продуктивністю, економічною зрілістю держави, системою безпеки, захистом власності, рівнем освіти); технологічну (рівень розвитку досліджень та інновацій); духовну та соціальну (моральні цінності, етика, неформальні норми суспільного життя); політичну [157, с. 55].

Окрім вищеназваних моделей економічної конвергенції, слід ще зазначити модель експортної бази, яка була розроблена у 50-х роках минулого століття Ч. Тібутом і Д. Нортом. Д. Норт стверджує, що зростання ролі регіональних політичних, економічних та суспільних інституцій головно визначається регіональною відповіддю на екзогенний попит світу. Ця відповідь зумовлює збільшення як у секторі економічної чи експортної бази, так і в секторі «резидентному» чи другорядному, який існує тільки для того, щоб допомагати основному сектору. Крім того, Д. Норт зауважує, що регіони не обов'язково потребують індустріалізації для економічного зростання, оскільки експорт регіону може складатися з товарів, послуг чи сільськогосподарських продуктів.

З розвитком регіону його економіка стає щораз більш різноманітною внаслідок збільшення місцевого виробництва, що спричиняє зростання доходів на душу населення і виникнення нових галузей, спрямованих на експорт. Водночас зростаюче розмаїття регіональної експортної бази та мобільності факторів виробництва призведе до розпорошення виробництва між регіонами, а дохід на душу населення буде зближуватися, як у моделі міжнародної торгівлі ГОС. Ця модель справджується швидше в короткостроковому, ніж довгостроковому періоді [167, с. 56].

Теорію ГОС доповнювали неодноразово, беручи до уваги такі фактори, як, наприклад, недосконала конкуренція. С. Болдуін та А. Венаблес, зокрема, зазначали, що в умовах недосконалої конкуренції економічна інтеграція може спричинити нерівності у промисловому розвитку і у рівні доходів. Використовуючи модель загальної рівноваги, А. Ванаблес дійшов висновку, що членство в митному союзі призведе до конвергенції рівня доходів в об'єднанні, до якого входять країни з високим рівнем доходів, та дивергенції в об'єднанні, до якого входять країни з низьким рівнем доходів [207; 209].

К. Моррісон та Ф. Муртін досліджували нерівності доходів для країн ЄС у 1970, 1980, 1990, 1995 і 1998 роках. Вони дійшли висновку, що відбулося зниження нерівності в доходах між країни, але зросла нерівність всередині країн з 1980-х до кінця 1990-х років [133].

Є також й інші теорії конвергенції, які базуються на глобалізаційному підході. Наприклад, Б. Даллаго пояснює процеси конвергенції тим, що відкриті ринки та збільшення мобільності ресурсів створюють зростаючий тиск на короткострокову ефективність. Конкуренція змушує економіки приймати найбільш ефективні рішення, незважаючи на національні, культурні чи індивідуальні відмінності. Глобалізація ринку товарів і капіталу, підвищення трудової міграції, зникаючі торговельні бар'єри лише зміцнюють цей тиск. Престижні та потужні міжнародні організації допомагають фірмам та країнам приймати такий передовий досвід. Якщо наявні технологічно кращі рішення або практики, то конкуренція стимулює економіки приймати їх. Ті, хто не роблять цього, відстають.

Отже, базуючись на основних засадах конкуренції, Б. Даллаго пропонує три моделі конвергенції:

Модель 1: якщо припустити, що економічні суб'єкти є абсолютними раціональними максималістами, то є лише одна ефективна економічна система. Ця система заснована на фундаментальній ролі вільного конкурентного ринку. У цій системі держава обмежена пропозицією громадських товарів, ціни містять всю економічну інформацію, потік ресурсів є вільним і найбільш ефективним, їх використання є унікальним. Будь-які „екзогенні” (політичні чи соціальні) перешкоди, якщо й виникають (наприклад, через дії груп інтересів), можуть бути усунуті або спонтанно, або за допомогою політики. Отже, конвергенція економічних систем відбувається в напрямку унікальної найкращої системи під тиском глобалізації та конкуренції, а також за допомогою підтримки уряду, метою якого є суспільство добробуту.

Модель 2: якщо різні країни приймають єдину економічну систему, то офіційні установи наближаються та переймають практику найбільш ефективних серед них. Неформальні установи та інші місцеві зміни є незначними.

Модель 3: коли держави запроваджують однакові (формальні) інститути, навіть якщо вони почали свій розвиток із різними формами власності, управління та організаційними структурами, то вони в кінцевому підсумку дійдуть однієї і тієї ж структури. Конвергенція економічних систем та інститутів визначає конвергенцію організаційних структур [111, с. 953-979].

Є не так багато прикладів першої моделі, навіть експеримент з ЄС далеко не переконливий в цьому сенсі. Насправді в більшості випадків спроби часткового реформування конкретних інститутів належать до другої моделі. Проте неможливо знайти ідеальної моделі економічної системи, яка б підходила всім без винятку країнам. Конвергенційні процеси відбувалися і відбуваються не лише між різними економічними системами, але й всередині однієї економічної системи, яка має свої розгалуження, зокрема між лібералізмом та неоліберальними течіями.

Процеси конвергенції економічних систем зазвичай супроводжуються інтеграційними процесами. Країни мають тенденцію до об'єднання в економічні та політичні утворення заради процвітання. Найяскравішим прикладом такого утворення є ЄС. Країни, що входять до нього, мають свої сформовані економічні системи, проте, як і в будь-якому інтеграційному утворенні, їхні економічні системи також інтегруються. Питання утворення європейської економічної системи та вплив країн-членів ЄС на її формування ще недостатньо досліджене вченими-економістами. З огляду на це саме воно і є предметом нашого дослідження.

Після Другої світової війни Європа перебувала між двома гігантами - Сполученими Штатами і Радянським Союзом, які боролися між собою за світове панування. Тому інтеграційні процеси в Європі стали певною необхідністю задля збереження свого впливу у світі. Створення Європейської спільноти супроводжувалося багатьма перешкодами на їхньому шляху, зокрема тих, що пов'язані з національними особливостями економічних систем. В цьому контексті виникло поняття „європеїзації”, що передусім було пов'язане з організаційною та адміністративною силою ЄС.

Першим, хто дав визначення європеїзації, був професор університету Кіль С. Ладрех. Він визначив європеїзацію як „поступовий процес переорієнтації напрямів і форм політики до тої міри, що політика та економіка ЄС стає частиною організаційної логіки національної політики та політикотворення” [164, с. 69]. Наступними, хто намагався дати визначення європеїзації, були Т. Рісс, М. Коулз і Дж. Капорасо: „Виникнення і розвиток на європейському рівні різних структур управління, тобто політичних, правових і соціальних інститутів, пов'язаних із політичним вирішенням проблем, що формалізує взаємодію між акторами, і політичними мережами, що спеціалізуються на створенні авторитетних європейських правил” [110, с.3].

А. Херітір визначив європеїзацію як процес впливу європейських рішень на політику країн-членів та їхні політичні та адміністративні структури. Сюди належать рішення ЄС, процеси, зумовлені цими рішеннями, а також вплив цих процесів на національні політики, процеси прийняття рішень та інституційні структури [144].

К. Раделлі відносить до європеїзації такі процеси:

а) формування;

б) розповсюдження;

в) інституціоналізацію формальних та неформальних правил, процедур, політичних парадигм, способів ведення справ, які вперше були визначені й закріплені в прийнятих рішеннях ЄС, а потім були введені у внутрішній дискурс, політичні структури і державну політику [188, с. 30].

Г. Менц подає таке визначення європеїзації: це процес переорієнтації напрямку та форми політики до такого рівня, де політична та економічна система ЄС стане частиною організації національної політики [175, с. 6].

С. Ладрех у 2010 р. доповнив своє визначення процесу європеїзації і зазначив, що європеїзацію слід розглядати як зміни в країнах-членах, чия мотивація прив'язана до політики ЄС чи процесу прийняття рішень [164, с. 2]. Зважаючи на це, головною метою будь-якого дослідження процесу європеїзації є визначення причинного зв'язку та перевірка впливу ЄС на внутрішні зміни у кожній з країн-членів. Отже, європеїзацію можна визначити як процес внутрішньої адаптації до європейської регіональної інтеграції.

Європеїзацію вважають новим кроком у теорії європейської інтеграції. Теоретична додана вартість європеїзації полягає насамперед у необхідності узагальнити механізми, за допомогою яких європейські політичні дискурси, стратегії, установи та політика вплинули на внутрішні політичні системи країн-членів, тобто зумовили політичні зміни. У цьому контексті, вчені К. Гікс та С. Гьотц [136], які досліджували європеїзацію, шукали пояснення в „нових інституціоналістських перспективах”. Зокрема, добре відомо, що інституційні підходи ставлять у центр дослідження роль інститутів у прийнятті рішень, а якщо більш загально - у функціонуванні політичних систем.