Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем європейського союзу

ЗМІСТ

Вступ

1. Визначення поняття економічної системи та методологічні підходи до їх класифікації

2. Еволюція поглядів на соціальну ринкову економіку

3. Конвергенція економічних систем та процес європеїзації економічних систем країн-членів ЄС як крок до формування економічної системи ЄС

Висновки

Джерела та література

ВСТУП

Із моменту свого заснування у 1958 році Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) пройшло всі основні етапи інтеграції, перерісши в економічний і валютний союз. ЄЕС зросло із шести країн-засновниць до Європейського Союзу (ЄС), який охоплює 28 країн-членів із загальним внутрішнім ринком та спільними політичними процесами. Водночас країни-члени передавали дедалі більше своїх повноважень загальним європейським інститутам, закладаючи основу європейської економічної системи.

Велике значення у формуванні економічної системи ЄС мала та має Федеративна Республіка Німеччини (ФРН) та її модель соціально-ринкової економіки. Модель отримала високу оцінку завдяки унікальному німецькому економічному диву після Другої світової війни, а Німеччина повернула собі статус сильного гравця на політичній арені та претендує на звання „ядра” економічної системи ЄС.

Соціально-ринкова система Німеччини базується на трьох догмах фрайбурзької економічної школи - верховенстві конкуренції, ціновій стабільності й гарантуванні соціальної справедливості. Ретельний аналіз конкурентної та монетарної політик ФРН та ЄС, а також факторний аналіз основних макроекономічних та соціальних показників країн-членів ЄС дасть змогу простежити тенденції впливу країн-членів ЄС одної на одну і на формування економічної системи ЄС у цілому.

Наукова розробка цієї теми є особливо актуальною з огляду на процеси глобалізації та інтеграції у світі. Вони сприяють мирному врегулюванню конфліктів, збільшенню обсягів торгівлі, захисту навколишнього середовища, а також більш прогресивному розвитку економік країн, які входять у те чи інше угрупування.

Тема особливо актуальна для України як для країни, що порівняно недавно вступила на шлях ринкової трансформації та проголосила курс на євроінтеграцію. Порівнюючи шляхи переходу до соціально-ринкової економіки, необхідно акцентувати на відмінності вихідних умов країн Заходу та пострадянських країн, до яких належить Україна. Для порівняння в дисертації проаналізовано приклад Польщі, яка успішно справилася із завданням ринкової трансформації та стала членом Європейської Спільноти у 2004 році.

Серед основних дослідників економічних систем - В. Баумоль, Г. Еспінг-Андерсен, Ф. Прайор, Д. Соскіс, П. Холл, Ф. Шарпф. У розвиток теорії економічних систем значний внесок зробили такі відомі зарубіжні вчені, як Б. Амадле, С. Брю, К. Гайтані, С. Гасліл, П. Грегорі, С. Клапгам, Д. Конклін, Й. Кьоніг, Ф. Куас, М. Мендоза, К. МакКоннелл, Р. Ор, Г. Петерс, С. Стюарт, а у теорію конвергенції економічних систем - Я. Тімберген, С. Солоу, Т. Тібут, Д. Норт.

Серед досліджень українських учених, присвячених економічним системам, варто виділити праці Г. Башнянина, В. Борщевського, А. Булатова, Б. Гаврилишина, А. Гальчинського, В. Геєця, І. Грабинського, А. Грищенка, Б. Кульчицького, А. Мокія, С. Мочерного, І. Мулая, В. Новицького, О. Осінської, С. Сіденко, Ж. Шульги та ін. У вітчизняних дослідженнях розглянуто лише окремі аспекти соціально-ринкової економіки, зокрема, фундаментальними з цієї проблематики є праці М. Туган-Барановського. Соціальну орієнтацію в економіці України вивчають О. Головніна, А. Грищенко, В. Новицький, Ю. Полякова, М. Прокопенко, С. Сіденко, А. Філіпенко.

Проведений аналіз наукових джерел свідчить, що питання формування економічної системи ЄС та вплив соціально-ринкової економіки Німеччини на цей процес є ще недостатньо вивченими, що зумовлює необхідність їх комплексного дослідження та аналізу. Недостатність досліджень і праць, присвячених аналізу економічної системи ЄС як окремої повноцінної економічної системи та виявленню інструментарію впливу німецької соціально-ринкової економіки на її формування, засвідчують актуальність теми дослідження. Необхідність виявлення та вивчення теоретичних і практичних аспектів впливу соціально-ринкової економіки ФРН на формування економічної системи ЄС визначили мету, завдання та структуру дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах наукової теми кафедри “Еколого-економічні переваги у міжнародній торгівлі в умовах глобалізації світової економіки” №ДР 0111U008008 (2011-2013 рр., науковий керівник - д-р екон. наук, проф. Грабинський І.М.) та “Секторальна інтеграція в економічній системі Європейського Союзу” №ДР 0110U003148 (2010-2014 рр., науковий керівник - д-р геогс. наук, проф. Писаренко С.М.), а також в рамках програми ERASMUS-MUNDUS при Університеті Гумбольдта в Берліні (вересень 2011 року - червень 2012 року) та Стипендіальної програми уряду Польщі для молодих науковців (вересень 2013-липень 2014 року).

Дисертантом проведено кластерний аналіз процесів конвергенції між країнами-членами ЄС та визначено ті сфери політики, в яких ФРН мала найбільший вплив на формування економічної системи ЄС.



1. Визначення поняття економічної системита методологічні підходи до їх класифікації

Виникнення економічних систем розпочалося разом із розвитком цивілізації. Це зумовлено тим, що в будь-якій економічній системі, незважаючи на історичний проміжок часу, в центрі завжди була людина. Зарубіжні та вітчизняні вчені давали різні визначення економічної системи. У різні часи вчені працювали над визначенням найбільш точної типологізації економічних систем, які з'являлися, змінювалися та зникали протягом останніх століть.

Початок ХХ століття характеризується значними змінами в економічній теорії. Кінець XIX століття характеризується переходом від теорії маржиналізму, яка головно, концепційно ґрунтувалася на приматі позиції індивіда з його системою цінностей (у ньому не було місця соціальним процесам) до інституціоналізму. Заслуга інституціоналістів у тому, що вони вводять в аналіз соціальні, правові, політичні процеси та їхні інститути у взаємодії з економічними. У суспільстві з'являється усвідомлення формування й розвитку соціальних потреб, що безпосередньо веде до зародження ідей „соціально-ринкової економіки”.

У сучасній економічній літературі немає єдності у поглядах на категорію „економічна система” та на типологізацію економічних систем. Визначення терміна „економічна система” наводили десятки зарубіжних учених- економістів - Дж. Габурро, П. Грегорі, Д. В. Конклін, Дж. Макглейд, М. Мендоза, Ф. Прайор, Г.С. Петерс, С. Розфідьд, С. Стюарт, а також вітчиз- няних - В. Базилевич, Г. Башнянин, Б. Гаврилишин, І. Грабинський, С. Дзюбик, Б. Кульчицький С. Мочерний, А. Гальчинський, Ю. Пахомов та ін.

Поняття економічної системи (її зміст, елементи і структура) залежать від економічної школи. У неокласичній парадигмі опис економічної системи розкривається через мікро- і макроекономічні концепції. Предмет неокласиків визначається як дослідження поведінки людей, які максимізують свою корисність у середовищі обмежених ресурсів за необмежених потреб. Основними елементами є фірми, домогосподарства, держава [22, c. 16].

Інституціоналісти основний акцент у дослідженні економічних систем роблять на інститути. Дослідження інституціоналістів характеризуються прагненням розділити інститути та організації. Інститут розглядають як будь-яке усталене правило або норму економічної поведінки [58, с. 69-86]. Неоінституціоналісти роблять акцент на системному підході і звертають увагу на специфіку економічних систем, вивчаючи спосіб координації, систему прав власності, трансакційні витрати і систему контрактів [22, с. 18-20].

Марксизм акцентує свою увагу на системній методології, заснованій на діалектичному системному підході. Діалектичний підхід у марксизмі, по- перше, як фундамент використовує принцип дослідження суперечностей, діалектичної єдності протилежностей як основу функціонування економічних систем, по-друге, виділяє не тільки кількісні, а й якісні стрибки в розвитку економічних систем, по-третє, зосереджує увагу на історичній обмеженості економічних систем . Марксистка логіка успадковує гегелівську логіку, згідно з якою системою є „не результат, а результат з його становленням”. Однією з неодмінних умов дослідження економічних систем у контексті розвитку марксистського підходу є вивченням історії економічних систем або, як прийнято в марксизмі, вивчення способу виробництва [22, с. 22].

Економічні системи також вивчають з погляду інших теоретичних шкіл, безпосередньо пов'язаних з економічною теорією. З погляду дослідників сучасного постіндустріального суспільства, постіндустріальна економіка (неоекономіка, інформаційне суспільство або суспільство знань) народжується як особливий технологічний уклад, який суттєво видозмінює економічні та соціальні системи в цілому. У парадигмі „економіки розвитку” [58, с. 302-358] виділяється спеціальна група країн „третього світу”, де наявні такі важливі закономірності: інституційна структура, особливості макроекономічної динаміки, особлива модель. Отже, економіка розвитку розглядає клас спеціальних економічних систем. На відміну від панівних концепцій неокласиків і неоінтитуціоналізму, історична школа робить акцент на історично сформованих відмінностях національних економічних систем.

Одним з перших, хто дав визначення поняття „економічна система” був Ф. Прайор, який зазначив, що „економічна система охоплює частину політичних, соціальних, економічних інституцій та організацій, що визначають майнові відносини у певному суспільстві і які безпосередньо чи опосередковано впливають на споживання, розподіл, обмін і виробництво товарів та послуг [185, с. 15].

Г.С. Петерс зазначає, що економічна система охоплює, крім економічних суб'єктів та їхнього контролю над споживчими та виробничими ресурсами, також економічні принципи порядку, механізми та правила, які пов'язані зі спільним економічним управлінням та системою координації, що вирівнює економічні взаємодії між економічними суб'єктами на раціональне зменшення дефіциту товарів й оптимальне задоволення матеріальних потреб [120, c. 9].

Отже, виходячи з визначення, автор виокремлює такі завдання економічних систем:

- упорядкування економічних прав на самостійне прийняття рішень;

- належний контроль за використання продуктів виробництва;

- своєчасне інформування економічних суб'єктів про дефіцит товарів або інші рівнозначні факти;

- заохочення суб'єктів берегти вичерпні природні ресурси.

Італійський економіст Дж. Габурро визначає економічну систему як всю діяльність індивіда та роботу соціальної влади, яка спрямована на координацію цілей індивіда для суспільного блага на законодавчо-політичній основі [122, с. 109].

С. Розфільд подає таке визначення економічної системи: „Економічні системи є набором саморегульованих і культурно-регульованих родів діяльності, які спрямовані на пошук корисності за допомогою добровільного обміну обмеженими ресурсами, а також взаємних або односторонніх зобов'язань” [192, с. 8].

Е. Гарнсей та Дж. Макглейд пропонують розглядати економічну систему як соціоекономічну на основі чотирьох властивостей: неможливість маніпулювання нею, необхідність вивчення її в цілому, розподілений характер інформації та самоорганізація. Важливою властивістю складних систем є спосіб їх самоорганізації. Саме ця здатність дає змогу, на думку вищеназваних англійських учених, економічній системі спонтанно змінювати свої внутрішні структури. Такі еволюційні властивості притаманні „людському мозку, клітинній еволюції чи соціоекономічній системі” [106, с. 3-4].

Серед українських учених-економістів першим визначення економічної системи дав І. Грабинський, який тлумачить її як еколого-економічну систему. Він зазначає, що ані економічна, ані екологічна системи не існують в ізольованому середовищі. Їхній розвиток взаємопов'язаний і взаємозумовлений [8, c. 51]. На підставі цього вчений пропонує наступне визначення економічної системи: „Економічна система є результатом розвитку національних господарських форм, яка має на собі відбиток системи національних цінностей та навколишнього природного середовища” [8, c. 23].

Багато вчених, характеризуючи види економічних систем, не дають визначення „економічної системи”. На думку сучасного вченого-економіста Б. Кульчицького, відсутність єдності поглядів на категорію „економічна система” зумовлена тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з різними характеристиками, кожна з яких хоч і відображає суттєві ознаки економічної системи, але не повністю [15, c. 62].

П. Леоненко та О. Черепніна наводять найчастіше вживані визначення економічної системи:

- сукупність відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;

- сукупність людей, об'єднаних спільними економічними інтересами;

- історично визначений спосіб виробництва;

- особливим чином упорядкована система зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;

- сукупність усіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності й організаційно правових норм тощо [28, c. 69].

А. Гальчинський, П. Єщенко та Ю. Палкін дають таке визначення економічної системи: „це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки, природне середовище та виробничі відносини” [60, c. 54].

Своє визначення економічної системи пропонує С. Мочерний: „економічна система - це комплекс економічних підсистем та елементів, які взаємодіючи, формують нову інтегративну цілісність” [53, c. 77].

В. Базилевич визначає економічну систему як „сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету” [14, c. 66].

Особливої уваги заслуговує концепція відомого українського вченого- економіста Б. Гаврилишина, автора праці „Дороговкази в майбутнє: до ефективних суспільств. Доповідь Римському клубові”. На його думку суспільний лад складається із трьох важливих компонентів: цінностей, політичного правління та економічної системи. Він виділяє кілька прототипів цінностей, форм політичного правління та економічних систем, наводячи їх переваги та недоліки [6, c. 21-23].

Б. Кульчицький запропонував таке визначення: „економічна система суспільства - це складне системне утворення, що пронизує усі сфери життєдіяльності суспільства і, поєднуючи чинники виробництва з урахуванням панівних цінностей і, відповідно, форм власності, забезпечує створення матеріальних і духовних благ і на цій основі - самовідтворення суспільства” [15, c. 71].

Отже, узагальнюючи вищенаведені визначення економічної системи, ми дійшли висновку, що економічна система - це сукупність економічних компонентів та елементів національного господарства, які базуються на національних цінностях, соціальному становищі та навколишньому середовищі. Як уже зазначалося, є безліч підходів до класифікації економічних систем. Класичною типологією економічних систем є їхній поділ за панівною формою власності на засоби виробництва. Такий підхід підтримували М. Фрідманта Ф. Гайєк (представники неолібералізму та монетаризму). Відповідно національні економіки поділяли на економіку вільного підприємництва (де панівною є приватна власність, а питання економічної організації регулюється ринком) та командно-адміністративну економіку (де панівною є державна власність, держава сама вирішує, скільки виробляти, як розподіляти і кому споживати).

За способом організації ринку економічні системи поділяють на капіталізм та соціалізм, які поділяють ще на два підвиди. Коли ведуть мову про капіталізм, то найчастіше розрізняють:

1) ринковий капіталізм, який характеризується приватною власністю на засоби виробництва, регулюванням ринковим механізмом виробництва та розподілу. Як приклад називають Англію та США XIX ст., а також Гонконг у ХХ ст.

2) змішаний капіталізм, в якому переважає приватна власність, ринковий механізм виробництва і розподілу модифікований втручанням уряду і фактом володіння ним частиною продуктивної власності держави. Приклади охоплюють США, Японію, Канаду, а також більшість країн Західної Європи [8, c. 28].

Для характеристики німецького капіталізму часто вживають термін соціальна ринкова економіка (як „метод соціальної політики, який поєднує у собі принцип свободи на ринку з принципом соціального зрівнювання”) [3, c. 9].

Соціалізм розрізняють:

1) плановий соціалізм, який характеризується державною власністю на засоби виробництва та державним плануванням виробництва і розподілу. Як приклад називають колишні СРСР та Східну Німеччину;

2) ринковий соціалізм, де засоби виробництва належать державі або трудовим колективам, а виробництво і розподіл регулюються ринковим механізмом. Прикладами були колишня Югославія та Угорщина другої половини 80-х років [8, c. 28].

У представників німецької ордоліберальної школи було своє бачення класифікації економічних систем, яке базувалося на виділенні шляхом аналізу конкретних економічних фактів ідеальних типів господарських систем. Вихідним пунктом аналізу є те, що, оскільки будь-яка господарська діяльність має доцільний характер, то вона зводиться до складання та реалізації господарських планів.

Цікаве вчення про „ідеальні типи господарства”, на наш погляд, запропонував представник німецької фрайбурзької школи В. Ойкен. Він вирізняє дві господарські системи:

1. централізовано-кероване господарство:

- просте центрально-кероване господарство (натуральне);

- центрально-адміністративне господарство [123, c. 106-110].

Ці дві форми центрально-керованої економіки реалізуються у трьох варіантах:

- повністю централізоване господарство (зовсім не допускається обмін товарами та послугами);

- центрально-кероване господарство з вільним обміном предметів споживання;

- центрально-кероване господарство з вільним споживчим вибором (громадяни самі можуть обирати, що вони хочуть купити).

2. Ринкова економіка, яка за формою попиту та пропозиції поділяється на:

- відкриту (на ринок у ролі покупця чи продавця допускається будь-яка особа або широке коло осіб);

- закриту (не кожен має право з'явитися на ринку як покупець чи продавець).

Відкрита і закрита ринкові економіки мають такі форми:

- конкуренцію;

- часткову олігополію;

- олігополію;

- часткову монополію;

- монополію [123, c.145].

На думку В. Ойкена, економіка будь-якої країни складається з великої кількості одних і тих же елементів - грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, відсотка.

Іще один німецький вчений-ордоліберал А. Мюллер-Армак пропонує свою типологію економічних систем:

- лібералізм (господарському розвитку надається повна свобода; діє принцип „природного відбору”, дарвінізм);

- диктатизм або соціалізм (держава як єдиний власник майна і засобів виробництва керує усім, зокрема будь-яким різновидом особистої ініціативи. Держава також надає підтримку бідним за допомогою заходів примусу та коштом багатих);

- соціально-ринковегосподарство,метоюякогоєдобробутідостаток кожного (акцентується на свободі й особистості людини) [3, c. 8-9].

Прихильник ідеї типологізації економічних систем за способом організації ринку Е. Неубергер поділяє їх на:

1. Капіталістичну ринкову економіку (Франція, Японія, Швеція);

2. Соціалістичну ринкову економіку (Югославія);

3. Центрально-планову економіку (Китай, СРСР) [181, с. 18-26].

Критеріями такої типологізації є механізми прийняття рішень; мотиви, що спонукають прийняти певне рішення; інформація, яка необхідна для прийняття будь-якого рішення; методика, яка допомагає з кількох рішень вибрати одне.

Оскільки економічна система не тільки функціонує, а й розвивається, вона є продуктом історичного розвитку; в ній завжди є елементи минулого, сьогодення і майбутнього. Економічна система має свій початок і свій кінець, переживає періоди виникнення і становлення, занепаду і загибелі. Отже, найважливішим властивістю економічних систем є їхня історичність, про що зазначають М. Шніцер, С. Гасліл, Ф. Прайос.

М. Шніцер розглядає три „ізми” - капіталізм, комунізм і фашизм [85, с. 22]. Якщо комунізм і фашизм, як він вважає, вже відійшли в історію, то капіталізм існує досі у різних формах. Ф. Фукуяма у своїй книзі „Кінець історії та остання людина” [130] під „кінцем історії” розглядає те, що поразкою комунізму утвердилася ідеальна соціально-політична система, і далі рухатися нема куди.

Капіталізм - це культурно-економічна система, що економічно організована навколо інститутів приватної власності та виробництва товарів заради прибутку, а в культурному відношенні ґрунтується на ідеї про особу як центр уваги суспільства [85, с. 65].

Порівнюючи капіталістичні системи, М. Шніцер виділяє два підходи.

1. Перший підхід:

- індивідуалістичний англосаксонський капіталізм (основоположники Джон Локк та Адам Сміт), де кожна особа сама відповідає за власний успіх, а життя - це конкурентна боротьба. Прикладом країн такого індивідуалістичного капіталізму є економічна система США;

- комуністичний капіталізм, у якому роль держави значно розширюється (вона бере участь у стимулюванні економічного зростання і у забезпеченні програм соціального захисту), а також у почутті задоволення від участі у суспільному процесі. Такий капіталізм притаманний країнам Європи, зокрема Німеччині, а також Японії.

2. Альтернативний підхід:

- ринковий капіталізм США, де втручання держави в економіку стало радше регулятивним, аніж розподільчим;

- соціально-ринковий капіталізм Європи (особливо Німеччини) із розвиненою системою соціального забезпечення та головною роллю держави у розподілі прибутків;

- державно-керований капіталізм (Японія та інші країни Східної Азії), якому характерна співпраця між державою та бізнесом, особливо у розміщенні капіталів і застосуванні промислової політики в економіці [85, с. 24-27].

М. Шніцер вважає, що капіталістична економічна система характеризується багатьма інституційними механізмами, такими як приватна власність, мотивація до прибутку, система ціноутворення, свобода підприємництва, конкуренція, індивідуалізм, суверенітет споживача, трудова етика та обмежене управління.

Соціалізм, як перша стадія комунізму, - це економічна система, що видозмінює, але не відміняє багато інститутів капіталізму. Наявні деякі інституційні механізми, які відрізняються від капіталізму, проте у більшості випадків вони є модифікацією інститутів капіталізму. Наприклад, сучасні соціалісти не заперечують приватної власності, а лише зазначають, що суспільна власність на засоби виробництва має бути обмежена землею і капі- талом, які використовують у великомасштабному виробництві [85, с. 70-71].

Другій стадії комунізму, власне самому комунізму, властиві достаток, розподіл за потребами, відсутність грошей і ринкових відносин, повне знищення ознак капіталізму. На практиці, як зазначає М. Шніцер, наявні різні варіації комунізму - від бюрократичного колективізму колишнього Радянського Союзу до комуністичної системи, доповненої елементами ринкової економіки, що була в Югославії. До інститутів комунізму належать економічне планування, державне володіння власністю, концентрація влади в руках комуністичної партії та співпраця [85, c. 86-88].

Водночас М. Шніцер не розглядає групу постсоціалістичних країн та країни „третього світу”, що є недоліком у його типологізації економічних систем. Цей недолік певним чином бере до уваги С. Гасліл у своїй книзі “Freedom in the World: Political rights and civil liberties” (1987), виділяючи такі економічні системи:

1. Капіталістична, яка харакретизується високим рівнем економічної свободи та порівняно незначними втручаннями держави у функціонування ринку (США, Канада, Австралія, Іспанія, Німеччина, Швейцарія);

2. Статичний капіталізм, який характеризується значним втручанням уряду у ринок та значною часткою державного сектора в економіці, проте держава все ж залишається вірною інститутам приватної власності (Аргентина, Бразилія, Італія, Туреччина);

3. Змішаний капіталізм, який характеризується розподілом доходу, втручанням держави у функціонування ринку та регулюванням, хоча розмір прямого розподілу бюджетних ресурсів не є великим (Австрія, Данія, Франція, Греція, Нідерланди, Швеція, Великобританія);

4. Змішаний соціалізм, який характеризується деякою економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів у межах соціалістичної економіки (Югославія, Китай, Польща);

5. Соціалістичні системи, які головно є командними економіками з незначною економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів (Чеська Республіка, Румунія, В'єтнам, Болгарія, СРСР) [165, с. 157].

Особливої уваги заслуговує класифікація сучасних економічних систем Ф. Прайора. Автор вивчає економічні системи від первинних спільнот чи кластерів (деякі з них ще й досі існують в нашому суспільстві) до сучасних моделей економічних систем. Він виділяє первинні економічні утворення, сільськогосподарські економічні системи та сучасні економічні системи.

Для аналізу сучасних ринкових економічних систем Ф. Прайор застосував сорок показників, з яких можна виділити п'ять основних категорій: ринок виробництва, ринок праці, сектор бізнесу та виробництва, урядовий сектор та фінансовий сектор. Проаналізувавши ці показники для країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), він виділив такі сучасні економічні системи:

- Південно-європейська (Греція, Італія, Португалія, Іспанія);

- Англосаксонська (розширена: Швейцарія, Японія, Австралія, Ірландія, Нова Зеландія, Канада, Великобританія, США);

- Північноєвропейська (Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція);

- Західноєвропейська (Франція, Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди) [117, с. 160-165].

Крім вищезазначених економічних систем, Ф. Прайор окремо виділяє марксистську економічну системи. Така система була створена і підтримувалася авторитарними урядами, які на базі певної ідеології створювали інституції, які суттєво відрізнялися від тих, що діяли в ринковій економіці. Ця система характеризувалася неринковим механізмом розподілу товарів та послуг, контролем за цінами, додатковими відкритими та закритими ринками. До такої економічної системи належали СРСР, Югославія, Куба, Китай.

У багатьох аспектах англосаксонська економічна система набуває характеристик традиційної ліберальної економіки з відносно низькою позицією організації праці. Контролюючи ВВП на душу населення, ці країни мають нижчі бар'єри для входу нових підприємств на ринок, фірми мають більшу свободу у визначенні цін, частка урядових витрат у ВВП є незначною, частка працівників, які належать до профспілок, є значно меншою, ніж в інших економічних системах, і працівники відіграють незначну роль у прийнятті рішень на підприємствах. Така система надає менший захист від втрати роботи і менші гарантії в укладенні колективних угод, проте надає більший захист прав акціонерів і має більш ефективне антитрастове законодавство. У такій системі інвестиції здійснюються більше через фондовий ринок, аніж через банки [117, с. 167].

Північна економічна система значною мірою протистоїть англосаксонській, особливо це стосується ролі держави в економіці. До характерних рис цієї економічної системи належать система професійного навчання, укладання угод стосовно заробітної плати на національному та індустріальному рівнях, більший вплив профспілок, більша частка урядових витрат у ВВП, розвинена система соціального забезпечення та вища активність банківського сектора. Північна економічна система має меншу конкуренцію на товарному ринку і більше соціальне партнерство між капіталом і працею.

Західноєвропейська економічна система відображає різні типи впоряд- кованої ринкової економіки. Значна частина робочої сили у цій системі належить до профспілок, акціонери мають менші права, а урядові трансферти становлять значну частину ВВП. До інших характеристик цієї системи можна віднести тісне соціальне партнерство між капіталом і працею, незалежність центрального банку, не надто складні бухгалтерські стандарти, а також те, що частка інвестицій, які вкладаються через фондовий ринок, є значно меншою ніж у попередній системі.

Південно-європейська економічна система має більш регульований товарний ринок, більше бар'єрів на входження на ринок, більший захист від безробіття, а також менша кількість робітників, які належать до профспілок. Ця система забезпечує менші права акціонерам та має меншу концентрацію банківської активності.

Падіння центрально-планової економіки наприкінці ХХ столітті, призвело до збільшення акценту на дослідженні видів капіталістичної системи. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки щораз більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб'єкта відносин більш залежним від інших, і тим самим забирає його незалежність.

Однією з відомих праць, які стосуються типів капіталізму, є дослідження Б. Амадле („The Diversity of Modern Capitalism”). Він вивчає економічні системи країн за такими критеріями: ринкова конкуренція, зв'язок між найманими працівниками і трудовими інституціями, фінанси та корпоративне управління, соціальний захист/держава загального достатку, система освіти/підвищення кваліфікації.

Згрупувавши капіталістичні економіки на підставі спільних рис, він виділив такі моделі капіталізму:

1. Ринкова;

2. Соціально-демократична;

3. Континентальна європейська;

4. Середземноморська;

5. 5.Азійська [171, с. 64].

В. Баумоль і його колеги пропонують типологію економічних систем, яка диференціює розмір та монополію на владу економічних підприємств країни в цілому чи на окремих ринках. У цьому випадку акцент робиться на підприємництво або створення і поширення нових продуктів або методів. Як стверджує В Баумоль, економіки світу діляться на державно керований капіталізм, де держава відіграє центральну роль (деякі азійські країни), олігархічний капіталізм, орієнтований на інтереси кількох гравців (країни Близького Сходу та Латинської Америки), капіталізм великих фірм, де переважають гігантські підприємства (Японія та Корея), а також підприємницький капіталізм, де малі інноваційні фірми відіграють значну роль (США та Канада). Ця класифікація є досить обмеженою і, на нашу думку, вимагає доопрацювання [93, с. 60-61].

М. Контено та Дж. Коен стверджують, що немає однакового капіталізму у всьому світі. Нас менше цікавлять різновиди внутрішнього капіталізму, ніж те, як у різних суспільствах виявляється його глобальний варіант. У цьому випадку можна вести мову про набагато більшу конвергенцію, ніж її можна знайти серед національних варіацій. Тому значною мірою всі учасники глобальної системи капіталізму повинні грати за однаковими правилами (але, як ми розглянемо далі, їх застосовують по-різному, залежно від того, хто їх використовує). Одним із таких правил є право власності, яке охороняється державою. Оскільки країни існують у цій системі по-різному, автори запропонували класифікувати їх за часткою у світовій економіці [101, с. 13-16].

До першої групи належать США та країни НАФТА, які займають 30% світової економіки. І хоча частка американського експорту у ВВП країни становить лише 10% (порівняно з 26% у Франції та 35% у Німеччини), вони залишаються найбільшим світовим імпортером (16% світового імпорту припадає на США).

Друга група ділиться на дві підгрупи - європейську (охоплюючи Великобританію та зону євро) та азіатську (охоплюючи Тайвань, Японію та Пд. Корею). Хоча економіка ЄС є більшою за економіку США, проте жодна з країн Європи не здатна претендувати на перше місце лідера, яке посідають США. Автори слушно зазначають, що ці дві підгрупи мало торгують між собою, але підтримують сильні торговельні зв'язки із США. Проте, ці країни є набагато значнішими гравцями на міжнародній торговельній арені. Загальний обсяг експорту таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія, Японія, Корея і Тайвань, перевищує експорт США вдвічі і становить третину світового експорту.

Проте автори зазначають, за формою капіталізму Великобританія більш тяжіє до США, а Японія та Корея сповідують свою власну комбінацію державного капіталізму та капіталізму великих фірм.

До третьої групи країн автори відносять так звані країни БРІК (Бразилія, Російська Федерація, Індія та Китай). Разом ці країни приносять 10% глобального доходу. Проте, якщо вести мову про їхню роль у світовій торгівлі, то їхні позиції виходять наперед. Китай у цій групі є основним гравцем (на нього припадає 10% світового експорту). Та все ж цю групу можна назвати „групою контрастів”, оскільки, незважаючи на процвітання глобального капіталізму на сході Китаю, більша частина його населення все ж далека від системи споживач-виробник.

Четверту групу країн становлять країни, багаті на нафту, газ, мінерали та продукти харчування. До першої її підгрупи належать багаті країни, які є значним споживчим ринком зброї та предметів розкоші (країни Персидського заливу). До іншої - роздвоєні економіки, про які зазначали вище. Це країни, які відіграють центральну роль у глобальному капіталізмі, проте їхні національні економіки ще є недорозвинутими (Ангола, Конго).

І до останньої категорії належать країни, які мають маргінальне значення у глобальному капіталізмі. Це - більшість країн Африки, значна частина Південної Азії та Латинської Америки. І хоча населення цих країн становить третину світового населення, частка їх у світовій торгівля є меншою від 3%.

Ця типологія відкриває новий погляд на сучасні економічні системи, оскільки розглядає їх відповідно до інтеграційних процесів у глобальній економіці. Найяскравішим прикладом цього є ЄС, який відіграє набагато більшу роль на міжнародній арені, ніж деякі його країни-члени. Проте слід зауважити, що автори надто багато уваги приділяють саме торговельному аспекту і нехтують іншими важливими категоріями поняття економічної системи, такими як цінності, політичне правління, стан навколишнього середовища.

Г. Еспінг-Андерсен виділяє три „капіталістичні світи”: ліберальний (або англосаксонський), християнсько-демократичний (або континентальний) і соціально-демократичний (або скандинавський) [211, с. 24].

„Ліберальна” (або „англо-саксонська”) модель (ЛРЕ) - ідеальний вид економічної системи, в якому роль держави зводиться до мінімуму. Ліберальна держава добробуту забезпечує соціальну допомогу та основні соціальні й медичні послуги для потребуючих, а всім іншим залишає можливість піклуватися самим за себе за допомогою страхування, приватних інвестицій чи ринку послуг. Крім того, в ліберальній ринковій економіці держава створює передумови для функціонування ринків, захисту прав власності, дотримання приватних контрактів і запровадження режиму неспотвореної конкуренції. У разі потреби держава може втручатися на ринок для забезпечення охорони здоров'я населення, безпеки праці, навколишнього середовища і прав споживачів. Однак ліберальна держава покликана звести до мінімуму свою участь у створенні інфраструктурних функцій та послуг [198, с. 233-234].

Держава у координованій ринковій економіці (КРЕ) активно бере участь у максимізації економічних вигод від інфраструктури, технологій і політики підготовки кадрів. Її ринки праці жорстко регулюються і є відносно негнучкими; виробничі відносини здебільшого формуються на основі колективних „кооперативних” переговорів у різних галузях промисловості та фірмах, а також за допомогою взаємодії між фірмами та банками і серед фірм, вбудованих у мережу відносно стабільних відносин. Водночас континентальні та скандинавські моделі економічних систем забезпечують не лише соціальну допомогу, але й соціальну безпеку у вигляді забезпечення виплати пенсій, допомоги за станом здоров'я та допомоги по безробіттю для всіх верств населення. Держави зі скандинавською моделлю загального добробуту надають універсальні соціальні послуги для сімей із дітьми, для інвалідів і літніх людей. Вони фінансуються завдяки прогресивному оподаткуванню, що в поєднанні із „солідарною” політикою виплати заробітної плати могутніх і монополістичних спілок забезпечує дуже високий ступінь соціальної рівності [195, с. 4-20].

У ЛРЕ фірми вирішують свої проблеми більшою мірою через конкурентні ринкові механізми чи ієрархічний контроль. У КРЕ фірми зазвичай більше покладаються на неринкові механізми управління у вирішенні проблем. Ця економічна система також характеризується глибшим рівнем стратегічних взаємодій між економічними суб'єктами, в тому розумінні, що економічні суб'єкти намагаються передбачити рішення своїх партнерів.

Наприклад, провадження радикальних інновацій у КРЕ не досягне таких самих результатів у ЛРЕ, зважаючи на відсутність певних інституції. Якщо в ЛРЕ уряди більше зацікавлені у збільшенні ролі економічної продуктивності, то вони будуть загострювати ринкову конкуренцію. Уряди КРЕ на противагу ЛРЕ більше схиляються до розроблення політичних рішень разом з економічними суб'єктами, тому що підтримка неринкової координації вимагає всеохоплюючої інформації про потреби фірм [171, с. 73-74].

П. Голл та Д. Соскіс вирізняють два види системи капіталізму: координовану ринкову економіку та ліберальну ринкову економіку. В ліберальній ринковій економіці рішення приймаються або через ієрархію всередині фірми або за допомогою ринкового механізму. Відносини є інструментальними і спрямовані на благо окремих гравців. У координованій ринковій економіці відносини існують поза офіційним ринковим механізмом і передбачають співпрацю у досягненні деяких колективних цілей. Ліберальні ринкові системи зазвичай забезпечують меншу безпеку, ніж скоординовані економіки, і тим самим наражають людей на більш жорсткі труднощі, якщо їм не вдається знайти своє місце в економічній системі [208, с. 8-9]. Також однією з важливих інституцій КРЕ, на думку П. Голла та Д. Соскіса, є делібералізація. Делібералізацію вони розглядають процес, який забезпечує проведення дискусій між фізичними чи юридичними особами, які укладають договір. Ці інститути також корисні тоді, коли економічні суб'єкти стикаються з непередбачуваними обставинами, які не можуть самостійно вирішити.

Важливе значення у координованій ринковій економіці має культура та історія. Це означає, що інституційні правила створювалися впродовж певного періоду часу, а також є наслідком певного історичного досвіду [171, с. 68].

КРЕ краще розвиває інновації завдяки використанню добре освіченої та надійної робочої сили на рівні виробництва, що дає можливість самим робітникам робити свій внесок у виробництво. Тісна співпраця між виробниками та споживачами ще більше заохочує впровадження інновацій через поширення знань та інформації.

ЛРЕ не така відкрита до впровадження інновацій з декількох причин. По-перше, мобільність робочої сили заохочує робітників ставити на перше місце власні інтереси над можливістю розвитку їхньої фірми. По-друге, договірне право та антитрастове законодавство знеохочує співпрацю всередині фірми. Проте ЛРЕ заохочує впровадження інновацій іншим шляхом. Завдяки мобільності робочої сили вона має можливість залучити висококваліфіковану робочу силу, необхідну для розробки нового продукту. А великий та динамічний ринок дає можливість фірмам набути досвід та технології для досягнення мети [171, с. 73].

Основні критерії порівняння ліберальної ринкової економіки та координованої ринкової економіки ми навели у таблиці (див. додаток А), в якій головні проблеми та методи їх вирішення в обох економічних системах. Отже, простежується взаємозалежність між усіма вищенаведеними класифікаціями, де домінують ліберальна (або англосаксонська модель) і так звана континентальна (координована) або європейська.

Основою неоліберального дискурсу стали концепції „держави загального добробуту” та „соціальної ринкової економіки”, які сприяли виникненню умов для формування суспільної відповідальності. Сама ідея „соціальної відповідальності” була запозичена у соціал-демократичної доктрини. Актуальними також стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує, і тими, ким керують), орієнтація на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їхньої соціальної приналежності тощо [27, с. 179].

У 80-90-х роках ХХ століття країни дедалі більше застосовували ідеї державного соціально-економічного регулювання, що усувало консервативні ідеї жорсткого розмежування держави та ринку. Навпаки, метою неолібералів стало кваліфіковане управління соціальною та економічною політикою за допомогою державних інститутів (як це відбувалося у Німеччині та Японії).

Кінець ХХ століття характеризується такою значною подією у житті суспільства, як крах командно-адміністративної економіки. Більшість країн, які належали до соціалістичного табору, стали на шлях трансформації до капіталізму. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки дедалі більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб'єкта відносин більш залежним від інших, забираючи його незалежність [93, c. 24].

Відсутність теорій переходу від централізовано-планового та ринкового соціалізму до відкритої ринкової економіки в цілому вважають одною з головних причин, яка призвела до багатьох небажаних подій в останнє десятиліття ХХ століття. З розпадом СРСР та Югославії утворилися нові незалежні держави, у яких або мирно, або за допомогою збройних втручань відбувалося становлення влади. У більшості цих країн економіка характеризувалася різким зниженням життєвого рівня внаслідок падіння виробництва, скороченням робочих місць унаслідок реструктуризації та зростання безробіття, збільшенням організованої злочинності, проституції, смертності, народжуваності та багатьма іншими факторами. Новоутворені країни повстали перед вибором напрямку розвитку їхніх власних економік, більшість з них стала на шлях до капіталізму.

Перехід від соціалізму до капіталізму можна вважати своєрідним доповненням капіталістичної моделі (ринку, системи управління, правових механізмів, соціальних і культурних норм). Однією з важливих тем є проблеми „трансплантації”: інститути, які працюють добре в одному середовищі, можуть стати нефункціональними в іншому.

Трансформація централізованої економіки Східної Німеччини є одним з прикладів ефективного переходу від соціалізму до одного з видів капіталізму - соціально-ринкової економіки. Урок із цього досвіду має значні обмеження, оскільки це була інституційна трансплантація з масовим перерозподілом ресурсів із Західної Німеччини, чого не мали, наприклад, держави-правонаступниці Югославії.

Проте концепція соціально-ринкової економіки набула значного поширення у країнах колишньої Югославії, оскільки у неї було більше спільних рис із ринковим соціалізмом (за винятком питання права власності), який був офіційною економічною системою союзу. Наприклад, соціально-ринкова економіка дозволяє певне планування на державному рівні, що у чистому варіанті англо-американського капіталізму повністю відсутнє; у сфері міжнародної торгівлі товари мають відповідати вимогам ЄС, а у колишніх республіках Югославії - вимогам Югославії; СРЕ передбачає захист добробуту та максимізацію прибутку робітників (що також було і у Югославії), а також існування профспілок, які відстоюють інтереси робітників [176].Отже, порівнявши чистий капіталізм, соціально-ринкову економіку та досвід трансформаційних країн, можна зробити висновок про їхнє тяжіння до СРЕ (див. додаток Б).

Ідеї неолібералізму почали поширюватися у державах колишнього соцтабору, оскільки концепції „держави загального добробуту” та особливо „соціальної ринкової економіки” є ближчими для їхніх економік. Водночас, економічні умови на практиці допускають далеку від стандартів конвергенцію економічних моделей. Уряди можуть відігравати активнішу роль у перерозподілі доходів на користь реалізації соціальної політики для забезпечення економіки добробуту. Розширення ЄС у 2004 та 2007 роках свідчить про те, що колишні країни соціалістичного табору (Чеська Республіка, Словаччина, Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія) справилися з перехідним періодом і стали новими капіталістичними країнами. Цим же шляхом впевнено ідуть і країни колишньої Югославії, зокрема Хорватія вже стала 28 членом ЄС.

Типологія економічних систем українських учених-економістів Український економіст Б. Гаврилишин дещо конкретизує виокремлені М. Шніцером економічні системи і виділяє їх п'ять типів: вільне підприємництво, система узгодженого вільного підприємництва, адміністративно-командна система, розподільчий соціалізм та ринковий соціалізм. Б. Гаврилишин зробив значне доповнення у критеріях порівняння економічних систем. Він характеризує ці системи за трьома основними критеріями: цінностями, політичним правлінням та економічною системою.

Як автор „Прагматичної теоретичної моделі” він вважає, що суспільний лад є основною детермінантою суспільної ефективності й зображає її так:

Еф = f (ресурси / населення, суспільний лад, світовий контекст, в якому

існує суспільство) [6].

Взаємодіючи між собою, цінності та форми політичного правління визначають такі види економічних систем:

- вільне підприємництво, в якому поєднуються індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління типу противаги. Така система характеризується приватною власністю, максимізацією прибутку та вільним ринком, а уряд зобов'язується підтримувати все це за допомогою законодавства з переважно суперницькими відносинами між урядом, бізнесом і робітництвом. Прикладом країни, в якій діє така система, є США;

- узгоджене вільне підприємництво, в якому переважають групово-кооперативні цінності та співпраця при владі. Ця система дуже схожа на попередню, проте при такій системі відносини між урядом та бізнесом узгоджуються, що забезпечує досягнення консенсусу в загальнонаціональних питанням. Така система є у Німеччині, Франції та Японії;

- адміністративно-командна система, якій властиві егалітарно-колективістські цінності та унітарне правління. Її характерними рисами є державна чи „колективна” власність, максимізація виробництва продукції, керований ринок та вирішальна роль уряду в розв'язанні економічних питань. Прикладом цієї системи був СРСС.

- розподільчий соціалізм, який поєднує соціалістичні цілі та економічну систему вільного підприємництва. Рисами такої системи є прибуток, приватна власність, вільний ринок та пряме втручання уряду для усунення несправедливості у розподілі. Така система діє у Швеції;

- ринковий соціалізм, головна ідея якої у тому, що робітництво своєю працею створює вартість, тому воно повинно управляти засобами виробництва. Така система існувала у Югославії.

І. Грабинський доповнив типологізацію Б. Гаврилишина і виділяє такі типи економічних систем:

- система економічного лібералізму (США);

- соціальна ринкова економіка (Німеччина);

- узгоджене вільне підприємництво (Франція);

- система розподільчого соціалізму (Швеція);

- адміністративно-командна система (колишній СРСР);

- перехідна економічна система (країни, що переходять від адміністративно-командної до однієї із ринкових форм, зокрема і економічна система України) [8, c. 43].

А. Булатов виділяє дві ринкові системи, в яких домінує ринкове господарство, - ринкову економіку вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасну ринкову економіку (сучасний капіталізм), а також дві неринкові системи - традиційну та адміністративно-командну. Крім того, перехід колишніх соціалістичних країн (Росії та інших країн-членів СНД, країн Центральної і Східної Європи, а також соціалістичного Китаю та В'єтнаму) до ринкових відносин призвів до формування економічної системи перехідного типу [87, c. 10].

С. Дзюбик та О. Ривак зазначають, що моделі економічних систем вирізняють за двома ознаками: формою власності на засоби виробництва й за способом управління та координації економічної діяльності. Вони виділяють такі моделі економічних систем: чистий ринок, командна економіка, змішана система, традиційна економіка [60, c. 26]. Такої ж думки дотримується колектив авторів підручника „Економічна теорія” за редакцією В. Базилевича. Проте така типологізація є дещо загальною і не бере до уваги таких важливих чинників, як політична система, екологія, цінності та менталітет населення.

С. Мочерний пропонує тилологізацію економічних систем за критерієм частки державної власності й ступеня втручання держави в економіку:

- ринкова економіка;

- соціально орієнтована економіка;

- змішана економіка (передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної форм власності);

- командно-адміністративна економіка [53].

С. Сіденко зазначає, що більшість розвинених країн світу дотримуються концепції соціально орієнтованої економіки (або „держави добробуту”). Відповідно до ступеня державного регулювання в соціальній сфері в концепції

сучасної „держави добробуту” автор виділяє ліберальну модель, модель регульованого ринку та японську модель. Визначення цих моделей дало можливість зробити висновок про те, що модель регульованого ринку (Швеція, Данія, Норвегія, Німеччина, Австрія, Франція) відрізняється найбільшою наближеністю до суті “держави добробуту”. Ці країни мають найвищі витрати на соціальний захист та соціальні програми, широке коло соціальних гарантій, як наслідок менший відсоток населення перебуває за межею бідності, меншу соціальну поляризацію в суспільстві та найвищі податки. Навпаки, ліберальній моделі (США, Канада, Велика Британія, Автралія) притаманні менші витрати на соціальні програми, терпляче ставлення до бідності та соціальної нерівності в суспільстві. Японський тип „держави добробуту” відрізняється розвинутими соціальними функціями і патерналізмом на рівні підприємства за відностно помірних соціальних витратах уряду [75, c. 17].

Б. Кульчицький у своїй монографії „Економічні системи суспільства: теорія, методологія, типологізація” наводить такі типи економічних систем за ступенем втручання держави в економіку і методами регулювання соціально-економічних відносин:

- колегіальні економічні системи (традиційні, общинні);

- чисто ринкові економічні системи;

- змішані економічні системи (або лібералізована ринкова економіка, що є у США, Канаді, Великій Британії);

- корпоративні ринкові економічні системи (Японія, Швеція, Австралія);

- соціально орієнтовані ринкові економічні системи (Німеччина, Франція, Австрія);

- командні або авторитарні економічні системи (колишній СРСР, сучасні Куба, Північна Корея, Ірак та ін.) [26, c. 303].