Національна економіка

Інноваційний потенціал - сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття та впровадження нових (радикальних і модифікованих) ідей для його системного технічного, організаційного та управлінського оновлення.

Виробничий потенціал - наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг).

Фінансовий потенціал - обсяг власних, позичених та залучених фінансових ресурсів підприємства, що ними воно може розпоряджатися для здійснення поточних і перспективних витрат.

Потенціал відтворення - це сукупність матеріально-технічних, нематеріальних, фінансових та інших ресурсів капіталу, які перебувають у розпорядженні підприємства або можуть бути додатково залучені й використані для простого чи розширеного відтворення факторів виробництва та інших складових потенціалу підприємства.

Суб'єктні складові пов'язані із суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а становлять загальноекономічний чинник раціонального споживання об'єктних складових. До суб'єктних складових потенціалу відносяться: науково-технічний потенціал, управлінський потенціал, потенціал організаційної структури управління, маркетинговий потенціал.

Науково-технічний потенціал - узагальнююча характеристика рівня наукового забезпечення виробництва (науки, техніки, технології, інженерної справи, виробничого досвіду, можливостей та ресурсів, у тому числі науково-технічних кадрів, які є в розпорядженні підприємства для розв'язання науково-технічних проблем.

Управлінський потенціал - це навички та здібності керівників усіх рівнів управління з формування, організації, створення належних умов для функціонування та розвитку соціально-економічної системи підприємства. У найзагальнішому вигляді він є інтеграцією функціонально-структурних та нематеріальних елементів.

Потенціал організаційної структури управління - це загальнокорпоративний управлінський (формальний та неформальний) механізм функціонування підприємства, який втілює в собі рівень організації функціональних елементів системи та характер взаємозв'язків між ними.

Маркетинговий потенціал - це здатність підприємства систематизовано й планомірно спрямувати всі свої функції (визначення потреб і попиту, організація виробництва, продаж і післяпродажне обслуговування) на задоволення потреб споживачів і використання потенційних ринків збуту.

20. Природно-ресурсний потенціал держави

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) -- сукупність виявлених і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва. Він є найважливішою частиною національного багатства країни і забезпечує їх сировинну і паливну незалежність і безпеку.

Наростаючі темпи використання природних ресурсів зумовлюють проблему раціонального використання, розширеного відтворення та охорони природних ресурсів. Негативні екологічні наслідки безгосподарського використання ресурсного потенціалу природи стають все більш відчутними. В ринкових умовах необхідно здійснити економічну оцінку природних угідь, що сформує основу для платного природокористування підприємствами різних форм власності і форм господарювання.

Основними показниками економічної ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу регіону є їх частка у земельній території держави, обсязі валової і товарної продукції, вартості людського потенціалу, прибутку. Досягнення науково-технічного прогресу відкривають нові можливості залучення у виробництво нових видів та більш повного використання залучених у процес суспільного виробництва природних ресурсів.

Природні ресурси, враховуючи значну роль трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів, все-таки відіграють провідну роль у розвитку агропромислового комплексу, особливо його другої (сільськогосподарських товаровиробників) та третьої (підприємства харчової та переробної переробної промисловості, тощо) сфери. Природні ресурси виступають як економізована природа.

Особливе місце належить земельним ресурсам, родючість яких можна відновити шляхом значних капіталовкладень на одиницю продуктивних угідь, проте цей процес є надто повільним (за 100 років можна відновити лише 1 см гумусового горизонту).

21. Природно-ресурсний потенціал України

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) -- сукупність виявлених і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва. Він є найважливішою частиною національного багатства країни і забезпечує їх сировинну і паливну незалежність і безпеку.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. становлять 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані -- у 20 млрд. т., Україна має певні запаси руд кольорових металів, розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті. Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найякіснішої частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин -- золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5--2 рази та скоротити імпорт сировини на 60--70% (без урахування вуглеводнів)

22. Інноваційний потенціал держави

Інновація означає нововведення, а інноваційна політика держави - це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

В останні роки відбувається перехід від так званого інвестиційного, як правило, екстенсивного, типу розвитку до якісно нового, ефективного інноваційного типу розвитку. Це не тільки збільшує джерела фінансування, але й відкриває можливості досягнення оптимального співвідношення між виробництвом, нагромадженням і споживанням. Ринкові відносини, що розвиваються, гостро висвітлюють спадщину адміністративно-командної системи - надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед фактом банкрутства. Подолання цього стану можливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства на користь конкурентноздатних наукомістких виробництв. Такий вектор розвитку спрямований на швидке подолання дистанції поміж експортно-індустріальною та інноваційно-постіндустріальною моделями, притаманними для двох різних цивілізаційних типів економіки.

За змістом фактори функціонування інноваційного потенціалу можна розділити на такі групи:

1) нормативно-правові фактори;

2) фінансово-економічні фактори;

3) організаційні фактори.

Таким чином уряд має забезпечити умови, які гарантували б щорічне збільшення обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) для забезпечення інноваційного розвитку. Кошти отримані від приватизації державного майна потрібно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки держави. Водночас потрібно застосовувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.

23. Інвестиційний потенціал держави

Інвестиційний потенціал держави характеризується як максимально можлива сукупність всіх власних ресурсів (фінансових, матеріальних, науково-технічних, кадрових), накопичених в результаті попередньої господарської діяльності вказаного суб'єкта, які можна використовувати для забезпечення інвестиційної діяльності (у формі капітальних вкладень) без порушення поточної господарської діяльності суб'єкта. Інвестиційний потенціал складається з сукупності макроекономічних чинників: внутрішній ринок, робоча сила, науково-технічний потенціал, природні ресурси та наявність інфраструктур.

Залучення прямих іноземних інвестицій для більшості країн стало ключовою компонентою національних стратегій економічного зростання.

Саме інвестиційний потенціал, його динамізм і ефективне використання створюють передумови для стійкого економічного зростання окремих організацій, галузей, регіонів, національного господарства в цілому.

Закономірним результатом використання інвестиційного потенціалу повинно бути, перш за все, створення якісно нових основних виробничих фондів як перспективних інноваційно-технологічних систем, що дають високу як технологічну так і соціальну віддачу. Реалізація інвестиційного потенціалу здійснюється не тільки в процесі створення капіталу (у формі основних виробничих фондів), але і при утворенні специфічних ресурсів (наприклад, людського капіталу, інформатизації).

В структурі інвестиційного доцільно виділяти наступні підсистеми:

* інвестиційна підсистема (що є інвестиційною програмою із заходами державної підтримки стосовно кожного інвестиційного проекту);

* нормативно-правове забезпечення (під яким слід розуміти систему норм і правил здійснення інвестиційної діяльності з метою отримання заходів державної підтримки);

* інформаційне забезпечення (система доведення інвестиційної інформації до потенційних інвесторів).

24. Трудовий потенціал держави

- Трудовий потенціал - це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.

Він складається з багатьох компонентів: здоров'я; освіта; моральність, мотивованість і уміння працювати в колективі; творчий потенціал; активність; організованість; професіоналізм; ресурси робочого часу.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства.

* Трудовий потенціал працівника - це його можлива трудова дієздатність, його ресурсні можливості у сфері праці, які формуються на основі природних даних (здібностей), утворення, виховання і життєвого досвіду.

* Трудовий потенціал підприємства являє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також досягнення підприємства в ефективній організації праці та розвитку персоналу.

* Трудовий потенціал суспільства характеризує повну потенціальну сукупну здатність до суспільно корисної діяльності працездатного населення. Це конкретна форма матеріалізації людського фактора, показник рівня розвитку і межі творчої активності працюючих.

Трудовий потенціал держави, є складною соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають фізичні параметри відтворення населення -- природної основи трудового потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким останній, безумовно, не вичерпується. Відтворення населення і його трудових ресурсів -- це тільки один із компонентів, хоч і дуже важливих, трудового потенціалу, який на кожному історичному етапі є втіленням усієї культури нації, держави, народу, що пройшов складний шлях свого розвитку під впливом ендогенних і екзогенних факторів.

Носієм трудового потенціалу держави є трудові ресурси. Трудовий потенціал будь-якої держави визначається сукупною здатністю її трудових ресурсів до виробництва максимально можливого в даних умовах обсягу товарів і послуг при високому рівні конкурентоспроможності національної економіки. При цьому трудовий потенціал має як кількісні, так і якісні характеристики. Найважливішою кількісної його характеристикою є чисельність трудових ресурсів. Основу трудових ресурсів країни і регіону становить працездатне населення в працездатному віці. Кількість трудових ресурсів розраховується двома основними методами:

- демографічних (за джерелами формування);

- економічним (за фактичної зайнятості).

У кількісному відношенні трудовий потенціал суспільства характеризує можливості суспільства із залученням до суспільної праці населення, ресурси робочого часу. Вони оцінюються кількістю працездатного населення, його статево-віковою структурою з урахуванням середньої тривалості майбутнього життя у працездатному віці (фонди часу життєдіяльності працюючих), кількістю і часткою зайнятих, рівнем безробіття, кількістю відпрацьованих людино-днів за рік тощо.

У якісному відношенні трудовий потенціал суспільства характеризують реальні можливості з реалізації через участь у суспільно-корисній праці особистих здібностей і якостей: знань, умінь і навичок.

25. Галузева структура господарства як об'єкт економічного потенціалу

Господарство -- система виробництва, обміну, розподілу і споживання, яка склалась і розвивається в певних територіальних межах. Первинними осередками є підприємства та установи. Особисте підсобне господарство населення є елементом господарства. Усі підприємства, що випускають однорідну продукцію і мають схожі процеси виробництва (або єдину вихідну сировину), хоч і розташовані в різних місцях країни, утворюють галузь господарства.

Все господарство під кутом зору участі у створенні сукупного суспільного продукту і національного доходу поділяється на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.

Сфера матеріального виробництва -- сукупність галузей економіки, що виробляють матеріальні блага. До неї належать промисловість, сільське й лісове господарство, вантажний транспорт, зв'язок (обслуговування підприємств виробничої сфери), будівництво, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівлі.

Невиробнича сфера -- галузь діяльності людей, результатом якої є різні послуги, що задовольняють потреби суспільства або окремих його членів і не пов'язані безпосередньо зі створенням матеріальних благ. До неї належать житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення; пасажирський транспорт, зв'язок (обслуговування організацій невиробничої сфери та населення); охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення; освіта, культура і мистецтво; кредитування і страхування; управління

Весь народногосподарський комплекс підрозділяється на групи галузей:

* галузі матеріального виробництва: промисловість, будівництво, сільське господарство, а також галузі, пов'язані з постачанням населення продукцією, тобто заготівлі, матеріально-технічне постачання, торгівля і громадське харчування;

* галузі невиробничої сфери: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт, зв'язок і т. п.;

* соціальне обслуговування населення: охорона здоров'я, наука, культура і мистецтво, просвіта, галузі управління і оборони.

Для вивчення будь-якого народногосподарського комплексу велике значення має галузева функціональна класифікація. Вона включає чотири групи галузей:

1) первинні - видобувна промисловість і сільське господарство;

2) вторинні - обробна промисловість;

3) третинні - транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, що обслуговують виробництво і населення;

4) четвертинні - управління, наука і наукове обслуговування.

Розвиток виробництва призводить до постійного виділення нових галузей виробництва, особливо на базі науково-технічного прогресу. При цьому йде процес зниження частки видобувних галузей за рахунок зростання наукомістких.

Світове виробництво майже в два рази обганяє приріст населення. Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються якісні перетворення світових продуктивних сил. В індустріальних країнах йде технологічна революція. Інформатика і зв'язок, сучасна автоматизація та використання роботів, нові штучні матеріали (полімери, композити, кераміка тощо) змінили обличчя виробництва і продукції. Під впливом науково-технічного прогресу відбулися глибокі структурні зрушення в економіці, у промислово розвинених країнах Заходу завершився перехід до інтенсивного типу відтворення.

Розвиток виробництва призводить до постійного виділення нових галузей виробництва, особливо на базі науково-технічного прогресу. При цьому йде процес зниження частки видобувних галузей за рахунок зростання наукомістких.

Економічний зростання у світовому масштабі пов'язаний з переміщенням центру тяжіння господарської діяльності з сільського господарства на промисловість, а потім на сферу послуг.

26. Еволюція галузевої структури світового господарства

На основі міжнародного поділу праці формується галузева структура світового господарства.

Виділяють великі надгалузеві блоки економічної системи:

- сфера матеріального виробництва та невиробнича сфера (ці традиційні терміни для сучасної економіки мають умовний і неточний характер);

- I і II підрозділу суспільного виробництва (що включають, відповідно, галузі, що виробляють засоби виробництва, і галузі, що виробляють предмети споживання);

- макрогалузі - промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, сфера послуг;

- міжгалузеві комплекси - агропромисловий, паливно-енергетичний, воєнно-промисловий, хіміко-лісовий та ін. Всього в сучасній світовій економіці налічується кілька сотень основних предметно-спеціалізованих галузей, кількість підгалузей обчислюється тисячами; ними виробляються товари десятків мільйонів найменувань.

По мірі розвитку світової економіки і міжнародного поділу праці відбувається еволюція галузевої структури господарства. У доіндустріальну епоху кількісно і якісно домінувало сільській господарство; після машинного перевороту провідна роль перейшла до промисловості.

У сучасних дослідженнях структурна динаміка світового господарства аналізується в розрізі співвідношення трьох основних секторів - первинного (сільське господарство і галузі добувної промисловості), вторинного (обробна промисловість) і третинного (сфера послуг). В третинний сектор економіки включаються галузі транспорту, зв'язку, торгівлі, кредитно-фінансовій і страхового бізнесу, ділових, побутових і соціально-культурних послуг. Хоча в окремі періоди попередньої історії деякі види послуг надавали відчутний вплив на структуру зайнятості (так, найбільша частка зайнятого населення в Англії аж до I світової війни припадала на домашню прислугу), але особливістю постіндустріальної економіки є переміщення в третинний сектор важливих функцій продуктивної праці

У сучасній еволюції галузевої структури світового господарства можна виділити два основних етапи. У рамках першого з них (60-е - 70-е рр.) збільшення частки третинного сектора відбувалося в основному за рахунок первинного; частка вторинного залишалася відносно стійкою, але в його рамках значно зросла роль так званих «нових галузей» (аерокосмічної, біохімічної, промислової та побутової електроніки). На другому етапі (80-е - 90-е рр.) сталася диференціація динаміки в рамках самого третинного сектора: переважне значення отримало розвиток інформаційних послуг, які, у зв'язку з цим стали визначатися як особливий, вже «четвертинний» сектор економіки. Частка четвертинного сектора зростала, в основному, за рахунок вторинного, хоча в його рамках і тривало інтенсивний розвиток новітніх галузей, особливо комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання, при значному зниженні частки традиційних галузей обробної промисловості.

Неважко помітити, що майже всі з перерахованих видів діяльності, повністю або в основному, можуть бути віднесені до інформаційного сектору сфери послуг, тобто до так званого четвертинного сектору сучасної економіки.

27. Зростання ролі інституціональних факторів розвитку

Реалії соціально-економічного життя людства свідчать про те, що на рубежі XXI ст. трапився перелом, якісний стрибок у суспільних відносинах, пов'язаний з усвідомленням нової парадигми суспільного прогресу -- розвитку людини -- особистості -- з усім різноманіттям її здібностей і потреб. Економічну людину в цьому розумінні замінює людина соціальна. Постіндустріальне суспільство знімає з неї провідну до цього роль -- бути фактором виробництва. Людина, за К. Марксом, виходить із процесу виробництва, "стає над ним", починає його контролювати й регулювати. У зв'язку з цим об'єктивно посилюється роль пост економічних, а точніше, над економічних факторів економічного розвитку: духовних, морально-етичних, соціокультурних, які, своєю чергою, змінюють зміст та напрямок економічної політики. Орієнтація на задоволення потреб людини стає доконечно потрібною умовою проведення економічної політики.

Наприкінці XX ст. створюються об'єктивні передумови соціальної орієнтації економіки, гуманізації економічних відносин, підпорядкування економічної політики завданням розвитку людини. У зв'язку з цим постає завдання виявити ту системну якість, що відрізняє сучасну епоху від "передісторії". Ключем до з'ясування сутності переорієнтації економіки на людину є проблема відчуження: закінчується епоха, де відчуження панувало, зароджується епоха, де відчуження зникає. Нашу "передісторію" можна охарактеризувати як "царювання необхідності", перш за все економічної необхідності. Економічні закони були непізнані, діяли "сліпо", непідконтрольної суспільству, і тому не використовувалися суб'єктом.

Але в процесі суспільного розвитку зароджується "нова людина", яка поступово стає внутрішнім "нервом" соціально-економічного прогресу. Людина, що свідомо створює цей світ, починаючи з форм науки та мистецтва і закінчуючи соціальними революціями, стає максимально вільною -- відчуження над нею не владне. Така людина максимально єдина із суспільством, вона перебуває в діалозі з усіма творцями культури, "розпредмечуючи" предмети їхньої діяльності. Нове пост індустріальне суспільство є не тільки новим способом виробництва, а й новим видом соціального розвитку; це епоха, що характеризується новою домінантою прогресу -- "виробництво" особистості, а не речей; це відносини суб'єктів, особистостей, а не економічних "осіб-маріонеток"; це спільна творчість, діалог, а не відчуження.

Трансформація значення особистісних факторів виробництва, а саме: перехід індивіда від існування в рамках економічної необхідності до соціальної самореалізації через набуття особистістю свободи-- усе це кардинально відбивається на змісті економічної політики -- її соціальній орієнтації.

28. Методологічні аспекти інституціональних факторів на економічну політику

Сьогодні на перший план виходять такі параметри економічної політики, як урахування історичних традицій, менталітету населення, системи ціннісних настанов, рівня правосвідомості, словом, усе те, що подається як інституціональні складові соціально-економічної системи. Усвідомлення цих обставин і обумовило розгляд тих теоретичних засад, на базі яких можна розробити адекватну умовам конкретної країни економічну політику.

Важливість інституціонального підходу під час проведення соціально-економічних перетворень наразі усвідомлюють багато вітчизняних економістів, тому що такий підхід дає можливість:

* об'єктивно оцінити ідеологію, стратегію і практику українських реформ;

* проаналізувати і визначити коло суб'єктів, яке зможе забезпечити зміцнення та розвиток української державності, громадянського суспільства та цивілізованого ринку;

* поставити питання про співвідношення ринкових перетворень, ринкових реформ з тією ціннісною, економіко-правовою та організаційною основою, яку ми розуміємо як інституціональну базу та інфраструктуру ринкових реформ.

Інституціональний підхід до вивчення економіки передбачає дослідження проблеми економічних суб'єктів. З огляду на це на передній план висуваються три найбільші мета суб'єкти: правова держава, громадянське суспільство і ринкова економіка.

З поміж сукупності інституціональних чинників економічної політики провідна роль належить ідеології як засобу координації інститутів. Ідеї та ідеології формують розумові конструкції, які індивідууми використовують для того, щоб інтерпретувати навколишній світ та зробити вибір. Більше того, структуруючи взаємодію людей, формальні інститути чи навмисно, чи випадково "знижують ціну" діяльності згідно з чиїмись ідеями і тому підвищують значення розумових конструкцій та ідеологічних стереотипів у процесі вибору.

Розглядаючи інституціональні засади економічного розвитку, дуже важливо, зупинитися на з'ясуванні значення культурної сфери в суспільному виробництві.

Матеріальне виробництво -- це не більше ніж передумова, що створює уречевлений, предметний світ для власне людського життя, яке проходить саме у сфері культури. При цьому під культурою розуміють царину суспільного життя, в якій поєднуються творча діяльність людини та її результати. Тобто культуру можна визначити як активну, діяльну соціальну пам'ять людства. У такому розумінні до сфери культури ввійдуть не тільки наука та мистецтво, які традиційно належать до соціокультурних галузей, а й виховання, освіта, увесь той світ людського спілкування та, головно, соціальної творчості, в якому панують закони не відчуженого творчого діалогу окремих осіб. Фактично, культура багато в чому визначається як над економічна сфера, тому що результатом творчої праці є не стільки предметна реальність, скільки творчий зміст, утілений у певній предметній формі.

29. Вплив інституціональних факторів на економічну політику

У дуже спрощеному вигляді структуру соціокультурного генотипу можна подати так. В її основі лежить система соціально-економічних інтересів та система культури даного суспільства, їхня взаємодія синтезується в систему цінностей. Через систему ціннісних орієнтацій та настанов вона перетворюється на мотиваційний комплекс та пов'язаний з ним блок соціально-психологічних характеристик. Усе це конкретизується в системі соціальної поведінки та дії і, нарешті, втілюється в системі норм та правил. Так від глибинних (навіть інтимних) соціальних та духовних цінностей соціокультурний генотип крок за кроком здіймається на поверхню суспільного життя як елементи соціального і господарського механізму. Він утворює разом з тим певну цілісність. Окремі елементи соціокультурного устрою та їхні конкретні риси в кожному суспільстві підігнані один до одного; невідповідність та суперечності між ними свідчать про порушення у функціонуванні суспільної системи, а в крайньому разі -- про суспільну кризу.

30. Інституціональні засади перехідної економіки

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його головну роль проти економічної політики. Не-спрацювання ринкових реформ на початкових етапах економічних перетворень в Україні, як і в Росії, пояснюється саме неврахуванням інституціональних складових економічного розвитку. Перехідна економіка постсоціалістичних країн з її слабкими та неузгодженими інститутами особливо потребує ефективної правової та регулювальної інфраструктури. Закони, правила та норми формують межі, стабільне інституціональне середовище для розвитку ринкових відносин. Разом з тим інституціональне середовище -- це також механізми і структури захисту правових норм, що гарантують їхнє беззаперечне виконання. Конкретні форми господарської діяльності регулюються економічними нормами та правилами. Вони структурують відносини кооперації або, навпаки, конкуренції суб'єктів економіки і матеріалізуються в конкретних законах: про створення господарських товариств, підприємницьку діяльність, про заборону монопольної поведінки та заохочення конкуренції тощо. Отже, економічні норми та правила структурують та регулюють відносини обміну в економіці, входження підприємців на ринки та вихід з них. Центральна ланка системи економічних норм та правил -- право власності. Неповнота та невизначеність прав власності, що перешкоджає реструктуризації та інвестиціям у реальний сектор перехідної економіки, пояснюються непослідовністю, суперечливістю та мінливістю чинних економічних правил. При цьому вирішальну негативну роль відіграв згаданий уже пріоритет економічної політики стосовно формування інститутів ринкової економіки.

31. Сутність, функції та особливості виникнення ринку

Ринок - це сукупність відносин (актів) купівлі-продажу товарів і послуг; спосіб взаємодії виробників і споживачів, заснований на децентралізованому, безособовому механізмі цінових сигналів. Він є механізмом розподілу товарів і послуг між членами суспільства шляхом добровільного обміну. Головними суб'єктами ринку є домашні господарства, фірми (підприємства), держава. Об'єктами ринкових відносин виступають різноманітні матеріальні і нематеріальні цінності (активи). Важливішими умовами виникнення та успішного функціонування ринку є: суспільний розподіл праці і спеціалізація; економічна відокремленість суб'єктів ринкового господарювання, яку дає приватна власність; вільний обмін ресурсів; величина трансакційних витрат. Суспільний розподіл праці означає, що в будь-якій господарській системі ніхто не може жити за рахунок повного самозабезпечення необхідними благами. Різні групи виробників займаються окремими видами господарської діяльності, що означає спеціалізацію у виробництві тих чи інших благ, цінностей. Спеціалізація, в свою чергу, визначається принципом порівняльної переваги, тобто здатністю виробляти блага при відносно меншій альтернативній вартості. Виробники мають різні навички, уміння, по-різному забезпечені обмеженими ресурсами. Це і примушує їх зосередитися (спеціалізуватися) на виробництві товарів, які мають відносно меншу альтернативну вартість у виробника. Ринок виконує багато функцій. Основними є: регулююча, розподільча, стимулююча, санаційна, інформаційна. Регулююча - найважливіша функція. Ринок - найбільш досконалий механізм саморегулювання товарного виробництва, формування основних пропорцій суспільного відтворення та розподілу ресурсів між окремими регіонами і галузями економіки. Він визначає “що”, “скільки”, “коли”, “для кого” і “як виробляти”. Він регулює зміни в економіці. Ринкова конкуренція шляхом переливу капіталу із однієї галузі в іншу сприяє формуванню оптимальної структури економіки, дає можливість розвиватися найбільш перспективним галузям народного господарства.

Розподільча функція. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів,забезпечує ефективну безперервність відтворення пропорцій, збалансованість економіки. Стимулююча функція. Ринок виступає стимулятором економічного розвитку, прискорення науково-технічного і суспільного прогресу. Примушує виробників створювати суспільно-корисні, необхідні споживачам товари з найменшими витратами. Спонукає виробників використовувати науково-технічні нововведення, знижувати витрати ресурсів на виробництво одиниці продукції, покращувати якість товарів і послуг. Санаційна функція. Через ринкову конкуренцію відбувається очищення суспільного виробництва від економічно слабких, нестійких, нежиттєздатних підприємницьких структур і, навпаки, активно стимулюється розвиток ефективних. “Природний відбір” здійснюється твердо і навіть жорстко по відношенню до слабких підприємств. Інформаційна функція. Ринок являє собою багате джерело інформації, знань про стан справ в господарському житті, необхідних всім його суб'єктам. Через ціни, які постійно змінюються, ринок дає об'єктивну інформацію про кількість, асортимент і якість товарів і послуг, які доставляються на ринок. В результаті цього виробники можуть порівнювати свої індивідуальні витрати на вироблені товари з витратами конкурентів; споживачі - порівняти величину своїх доходів з ринковими цінами, з можливістю задовольнити свої потреби

32. Структура ринку: типи і види

Досліджуються, в основному, чотири типи ринку, які найбільш чітко відрізняються між собою: ідеальний або чисто конкурентний ринок, чисто монопольний, монополістично конкурентний і олігополістичний.

Ідеальний ринок зустрічається на практиці дуже рідко. Найбільш повним критеріям такого ринку ідповідають біржові ринки (наприклад, біржовий ринок окремих видів цінних паперів або біржовий ринок сільськогосподарської продукції). На таких ринках кількість продавців і покупців настільки велика, що жодна людина або група не в змозі контролювати ринок за окремими видами цінних паперів або сільськогосподарською продукцією. Повною протилежністю ідеальної (досконалої) моделі ринку є чисто (абсолютно) монополізований ринок. Ринок чистої (абсолютної) монополії - це така ринкова ситуація, при якій панує монополіст в особі одного продавця або одного покупця. Ринок на якому багато покупців і лише один продавець продукції, якій немає заміни (рідкісна продукція), називається ринком продавця. Ситуація, коли на ринку багато продавців і є лише один покупець певного товару, називається ринком покупця або монопсонією. Ринок монополістичної конкуренції - це тип ринку, на якому відносно більша кількість невеликих фірм (виробників) пропонує схожу (подібну), але не ідентичну продукцію, підкреслюючи її специфічність або унікальність. Практично це така ринкова ситуація, коли договори складаються не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні цін. Олігополія (від грец. оligos - нечисленний і poleo - продаю, торгую) - це ситуація на ринку, при якій невелика кількість фірм (3-9) займає пануюче становище у виробництві певних товарів. Крім розмаїття типів, поняття “ринок” об'єднує в собі також безліч різних видів ринків. В економічних дослідженнях види ринків класифікують за різними ознаками. За територіальним (географічним) положенням виділяють ринки місцевого, національного (внутрішнього) і світового рівня.

За функціональною ознакою або за економічним призначенням об'єктів ринкових відносин ринок можна умовно поділити на такі великі групи: ринок чинників виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок капіталу, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок “ноу-хау”, ринок праці, ринок природних ресурсів. За характером продажу або за видами учасників ринкових договорів розрізняють оптовий (гуртовий) ринок, ринок роздрібної торгівлі, ринок державних договорів (закупівель).

В залежності від того, продається реальний товар чи тільки контракт (документально оформлений договір) на цей товар, розрізняють ринок реального товару і ф'ючерсний ринок. Розрізняють ринки прямого, безпосереднього продажу товарів і послуг споживачам і ринки непрямого, опосередкованого продажу, тобто через посередників. В залежності від характеру впливу держави в особі урядових органів на основних учасників ринкового процесу і їх взаємодії на ринку, розрізняють три типи ринків: нерегульований, частково регульований і регульований. За рівнем насичення ринки бувають рівноважні і нерівноважні. На рівноважному ринку попит і пропозиція на певний товар чи послугу збігаються, а на нерівноважному не співпадають. За ступенем дотримання законності виділяють легальний і нелегальний (тіньовий) ринки.

Відповідно до рівня розвиненості, розрізняють зрілий (розвинений) і нерозвинений (примітивний) ринки.

33. Інфраструктура ринку

Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку. До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку. Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення. Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.

34. Механізм функціонування ринку

Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки - досить складне оргаяізаційно-економічно-правове утворення. Він, по-перше, включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки. По-друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в конкретних господарських формах (гроші, ціна, прибуток, заробітна плата, податки тощо). У цій якості він виступає як механізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів суб'єктів ринкових відносин. По-третє, механізм регулювання ринку включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб'єктів ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояву в їх взаємодії І взаємозв'язку.

добробут егалітаризм праця владний

Отже, механізм регулювання ринкової економіки - це спосіб її організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб'єктів ринку.

Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова системі це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв'язку і взаємозалежності. Вона може бути представлена такою схемою

35. Поняття та зміст демократії

Демокрамтія -- така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу.

Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму -- ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої -- конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.

Сучасний різновид ліберальної демократії -- концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis -- множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

36. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Серед головних критеріїв демократичності суспільства -- наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них -- влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного, правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

- Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпорядкування її волі більшості».

- Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб?єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

- Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

- Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

- Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

- Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.

- Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

37. Економічна свобода - основна передумова суспільного розвитку

Економімчна свобомда -- широта економічної поведінки суб'єктів господарювання у виборі форм власності та сфери застосування своїх здібностей, знань, можливостей, професійних навичок, методики розподілу доходів, споживання матеріальних благ; реалізується на базі державних законодавчих норм; невід'ємна від економічної відповідальності громадян. Важлива складова частина бізнесу, що являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, добровільного співробітництва та ін.

Важливою передумовою розвитку підприємництва є економічна свобода суб'єктів господарювання. Вона являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, співробітництва та ін. Економічна свобода однаково важлива як для підприємця, так і для споживача, оскільки вона створює середовище для творчої діяльності особистості, сприяє реалізації підприємницької ініціативи.

Свобода економічного вибору - це прояв свободи в економічній сфері, можливість та здатність самостійно приймати рішення про види і засоби економічної діяльності. Економічна свобода слугує фундаментом розвитку ринку і розвитку особистості. В основі економічної свободи є економічні відносини. Економічна культура як форма ціннісного освоєння економічної дійсності передбачає вибір економічної ролі і випрацювання моделей економічної поведінки, що здійснюють економічну свободу в конкретній економічній ситуації.

Економічна свобода виробника полягає у наданні йому можливостей діяти у відповідності з власними інтересами, орієнтуючись на ринкову кон'юнктуру. Ринкові механізми працюють тільки за умови економічної свободи виробника. Виробник вибирає тільки ту сферу діяльності, що відповідає його здібностям, досвіду, рівню знань та відповідає (або не суперечить) його системі ціннісних орієнтацій.

В умовах ринку з економічною свободою виробника пов'язані фундаментальні проблеми ринкової економіки: “що виробляти?”, “як виробляти?” та “для кого виробляти?” Ці проблеми, які щоденно і повсякчас стоять перед кожним виробником, є проявом економічної свободи виробника. Від того, як вирішуються ці проблеми в ринковій економіці, залежить стан економічної культури.