Національна економіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

1. Теоретичні підходи до визначення поняття національної економіки

Існують різні теоретичні підходи до визначення національної економіки. В сучасній економічній науці Заходу національна економіка ототожнюється з національним ринком. Але такий підхід спрощує проблему. На думку відомого економіста, лауреата Нобелівської премії В. Леонтьєва, А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Дж. Мілль створили велику теоретичну будову, що заснована на понятті національної економіки як системи, що схильна до саморегуляції та складається із багатьох різноманітних, але взаємопов'язаних видів діяльності та суб'єктів господарювання, що виробляють і споживають.

Упродовж багатьох років представники неокласичного напряму економічної думки відстоювали саме це розуміння національної економіки. Наприклад, на таких засадах Л. Вальрас розробив свою теорію загальної ринкової рівноваги. Однак в умовах різкого підвищення ролі держави після економічної кризи 1929 - 1933 років саме таке розуміння національної економіки не повністю відповідало новим реаліям. Цілком справедливо, що представники кейнсіанського та соціально-інституціонального напрямів економічної думки ввели в систему національної економіки державу. В сучасних умовах, незважаючи на критику державного втручання в економічні процеси, видатні представники неокласицизму Ф. Хайєк і М. Фрідмен вважають, що державі необхідно не тільки виконувати роль «нічного сторожа», а й встановлювати «правила гри» суб'єктів ринкової економіки.

Таким чином, у сучасних умовах національна економіка на Заході розглядається здебільшого як ринкова змішана економічна система з властивою їй взаємодією механізмів саморегулювання, державного та громадянського регулювання.

У марксистській економічній літературі поняття «національна економіка» зустрічається рідко. Однак це стосується скоріше форми вираження, а не змісту. Національна економіка розглядається марксистами як система виробничих відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання результатів діяльності людей, а також ефективного використання ресурсів, з властивими їй цілями розвитку виробництва, формами його організації і господарювання. Продуктивні сили і технологічний спосіб виробництва є матеріально-технічною основою національної економіки, а структура виробничих відносин, економічних законів і категорій - соціально-економічною основою.

У ході наукових дискусій сформувався ще один підхід до визначення національної економіки. Вона розглядається як народне господарство країни. Наприклад, відомий творець «німецького дива» 1948 - 1956 років Л. Ерхард у книзі «Добробут для всіх» досліджує саме національне народне господарство, проблеми переходу від тоталітарної, примусової до ринкової економіки. Народне господарство - продукт історичного розвитку, поглиблення суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва. Воно являє собою сукупність всіх галузей і регіонів країни, об'єднаних в єдиний організм різноманітними економічними зв'язками.

Якому з цих трьох підходів віддати перевагу? Не можна вважати конструктивним як абсолютизацію, так і заперечення того або іншого підходу. У межах кожного з них вирішуються певні специфічні завдання, розробка ж складних проблем вимагає їх розумного синтезу.

2. Характеристика загальних рис національної економіки.

У сучасному уявленні під національною економікою прийнято розуміти народне господарство конкретної країни, структуроване в галузевому та регіональному просторах, регулюване інституціональною системою, відповідно існуючим економічному, політичному (державному) та ідеологічному (суспільному) порядків. Це - сукупність усіх суб'єктів, поєднаних в єдиний організм багатосторонніми економічними зв'язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, послуг і духовних цінностей. Вона є продукт історичного розвитку певного суспільства, розвивається за загальними економічними законами.

Національній економіці, як цілісному організму, властиві наступні основні ознаки:

1) загальний економічний простір, що характеризується:

а) єдиним економічним законодавством;

б) єдиною грошовою одиницею;

в) загальною грошово-кредитною і фінансовою системами;

2) наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на основі поділу праці;

3)територіальна визначеність із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу та координуючу;

4) загальна система економічного суверенітету.

Розуміння сутності національної економіки було б неповним без визначення її суб'єктів. Головними з них є господарські одиниці, домогосподарства й держава. Кожний із суб'єктів прагне найбільш повної реалізації своїх економічних інтересів. У національній економіці кожний суб'єкт, чи то господарство, фірма, регіон або держава, включаючись до економічного простору, має свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об'єктивними економічними законами і знаходить своє втілення в національному економічному інтересі.

Національну економіку змішаного типу інколи розглядають з позиції приватного та державного секторів. У складі приватного сектора виділяють:

а) домогосподарства, як одержувачів доходу і витратну групу;

б) ділові одиниці (підприємство, фірма, галузь).

Державний сектор може бути представлений державними підприємствами, органами влади та управління.

Не ставлячи під сумнів можливість визначення національної економіки з позицій приватного і державного секторів, необхідно підкреслити, що такий підхід залишає без уваги колективні підприємства і кооперативи, регіональні комплекси, як об'єкти колективної (муніципальної) власності населення відповідного економічного регіону. Не коректно відмовлятися від аналізу змішаної економіки як сукупності економічних укладів (секторів), кожному з яких властива відповідна форма власності на засоби, умови і результати виробництва.

Технологічна багатоукладність національної економіки України визначає процеси формування дрібнотоварного і приватнопідприємницького укладів, де домінують відповідно приватна власність без використання та з використанням найманої праці, а також колективного і державного укладів (секторів) з властивою їм колективною та державною власністю відповідно.

Кордони національної економіки не співпадають з державними кордонами. Економічна діяльність здійснюється національними діловими одиницями і за межами держави. В самій країні економічну діяльність можуть здійснювати іноземні ділові одиниці.

Національна економіка прагне до стабільності, ефективності, справедливості через забезпечення:

І) стабільного зростання національного обсягу виробництва;

2) високого і стабільного рівня зайнятості;

3) стабільного рівня цін;

4) підтримки рівноважного зовнішнього балансу.

Названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання, якими є: 1) фіскальна політика (оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави); 2) грошово-кредитна політика (контроль за грошовою пропозицією через ставку процента, резервну норму та інші інструменти); 3) політика регулювання доходів (від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю); 4) зовнішньоекономічна політика (торговельна політика, регулювання обмінного курсу).

Загальним і кінцевим результатами функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських і матеріальних ресурсів.

3. Специфічні риси національних економік

Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Своєрідність економічної діяльності в рамках кожної країни обумовлена багатьма факторами: наявністю природних ресурсів і певних кліматичних умов, величиною національного багатства демографічною структурою суспільства, особливостями національного менталітету, особливостями політичного, державного і суспільного устрою.

Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Проте окремі країни можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками. Наприклад, за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

Найсуттєвіші риси національних економік:

1. Забезпеченість факторами виробництва. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства.

2. Економічна потужність.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші. Ці показники розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники у формулах подаються в англійській абревіатурі, як це прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року.

Чистий національний продукт (ЧНП) утворюється вилученням з ВНП вартості засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування - А):Якщо з ЧНП вилучити непрямі податки, то одержимо національний доход

4. Зміст поняття базисні інститути

Питання про базисні інститути в економічній науці - як питання про власність, владу, управління, працю - взагалі є традиційним та домінуючим у політекономії, політології, праві, менеджменті. Визначення поняття «інститут» може бути вихідною в аналізі як загалом процесу інституціоналізації, так і у визначенні специфіки власне базисних економічних інститутів.

Під базисними економічними інститутами слід розуміти обмежені певними рамками, правилами та нормами особливі сфери соціальних відносин, належність до яких наділяє економічних суб'єктів стратифікованим статусом та виступає підґрунтям отримання специфікованих «вменених» доходів.

У контексті цього визначення висунемо припущення про наявність серед багатьох правил, норм, рамок, що регламентують економічну поведінку, чотирьох базисних економічних інститутів, взаємообумовленість яких формує інституційну підсистему економіки - власності, влади, управління, праці. У теорії суспільно-економічної формації традиційним є віднесення праці в її структурованості на «прості моменти» до сфери продуктивних сил, власності - до виробничих відносин, які визначають зміст економічного базису, влада розглядається як суттєвий елемент надбудови; за управлінням закріплюється роль опосередкованого моменту між виробничими відносинами і надбудовою (господарський механізм).

Важливе місце в дослідженні базисних інститутів відводиться інституціоналізму. Методологічні засади інституціоналізму формувалися марксистською політекономією та історичною школою з їх акцентуванням уваги на дослідженнях економічної ролі соціальних організацій, правових нормах, політиці держави та її функцій у суспільному виробництві. Власне інституціональний напрям в економічній теорії виник як антитеза, реакція на позаісторичну та ортодоксальну неокласичну доктрину, з одного боку, а з другого - на спробу обґрунтування домінування (на противагу, але в контексті марксової теорії суспільно-економічної формації) надбудови (інститутів) у суспільному процесі.

На відміну від неокласичної доктрини, яка розглядала економічну систему як механічну сукупність ізольованих один від одного індивідів (атомізм) та дотримувалася позиції, що властивості системи є вторинними відносно властивостей її елементів, інституціоналізм базується на методології холізму, згідно з яким вихідним пунктом в аналізі постають не індивіди, а інститути. Іншими словами, характеристика індивідів випливає з характеристики інститутів, а не навпаки. Самі ж інститути виводяться через ті функції, які вони виконують у відтворенні системи відносин на макрорівні.

Поставлене К. Марксом питання про вирішальне значення аналізу специфіки єдності й розриву праці та власності в обґрунтуванні матеріалістичного розуміння історії, з одного боку, а з другого - його теза про відрив капіталу-власності від капіталу-функції, вже у «старому» інституціоналізмі актуалізується як проблема єдності та розриву власності, влади та управління під час визначення суперечностей корпоративної вертикалі (А. Берлі, Г. Мінз, Д. Гелбрейт і багато інших), а в неоінституціоналізмі ця проблема переводиться в площину аналізу прав власності, контрактів, агентських угод тощо (Р. Коуз, А. Алчіан, О. Уільямсон).

Зазначене місце основоположних структурних елементів економічної системи в рамках формаційного підходу в неявній формі констатує їхню різнопорядковість, різнорівневість, з одного боку, а з другого - належність до різних галузей суспільних наук. Так, власність традиційно виступає центральним поняттям права; влада є базисною категорією для політології; управління розгортається в комплекс дисциплін менеджменту. Віднесення праці і власності до економічного базису, а відповідно, до предмета політекономії також має обмежувальний характер; з нього, як правило, виключаються юридичні форми власності та техніко-організаційні прояви праці.

Вихідною в теоретико-економічному дослідженні власності, влади, управління, праці повинна бути не констатація ступеня їхньої близькості до економічного базису (що заведено вважати ознакою віднесення до економічної категорії), а розгляд їх більш широко - як соціально-економічних інститутів. При цьому термінологічне заміщення «економічної категорії» на «інститут» не повинне сприйматися схоластичним нововведенням, і перш за все, тому що таке заміщення методологічно дозволяє «навести міст» від політекономічного до інституційного напряму в економічній теорії.

Власність, влада, управління, праця є інститутами, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою визначених раніше інституційних ознак. Вони є економічними інститутами, оскільки розглядаються як відокремлені соціальними рамками сфери життєзабезпечення суб'єктів праці, власності, влади, управління. Вони є базисними економічними інститутами, бо виступають для їх носіїв підставою отримання «вменених» доходів, і саме функція «вменення», суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання чотирьох специфікованих типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) - головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею.

5. Характеристика базисного інституту «власність»

Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і суспільної форми. З боку матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об'єкти привласнення (засоби праці, предмети праці, предмети споживання, земля, послуги, а також патенти, ліцензії як об'єкти інтелектуальної власності), до яких належить і робоча сила - специфічний об'єкт привласнення. Об'єктами власності є й природні ресурси, територія, створений національний доход, інформація та ін. Суверенітет України передбачає встановлення повної або абсолютної власності українського народу на всі названі об'єкти привласнення, а також на повітряний басейн над її територією. Водночас у колишньому СРСР частка всесоюзних міністерств і відомств у власності на засоби виробництва становила майже 95%, що відповідало більшою мірою статусу колонії, а не суверенної держави.

6. Інституціональний зміст та форми прояву владних відносин

Поняття влади було і залишається базовим як для всіх соціальних наук у цілому, так і для економічної теорії та практики. Для В. Ойкена першим завданням національної економії є відкриття конкретних фактів, які обґрунтовують економічну владу, та дослідження реального впливу економічної влади, а Д. Гелбрейт узагалі вважає цю проблему величезною чорною діркою ортодоксальної економічної теорії.

Під час розгляду інституціонального змісту владних відносин особливого значення набуває аналіз сфери та форм вияву власне економічної влади. Методологічні розробки інституціоналізму останнім часом широко використовуються в дослідженні проблеми влади в економіці, формуванні економічної теорії влади.

Економічний підхід до визначення влади і владних відносин акцентує увагу на наступному:

* економічна влада - спосіб досягти блага в майбутньому;

* економічна влада - можливість розподілу цінностей;

* економічна влада - наділена тільки міновою вартістю, вона - символ вартості й у цьому сенсі особливий товар;

* економічну владу можна розуміти як інструмент знаходження цінностей.

Розгляд різних аспектів у характеристиці економічної влади дозволяє визначити її як специфічні відносини між економічними інститутами та організаціями, а також соціальними групами та окремими особами, чия діяльність пов'язана з економікою й у межах якої суб'єкт економічної влади генерує навколо себе владний простір, а решта інститутів і груп вимушені більшою або меншою мірою додержуватись волі та інтересів названого суб'єкта, поступаючись інколи власними інтересами і цілями

Сукупність владних відносин між агентами в господарській системі створює свого роду "владне поле" (матрицю влади), а також систему обмежень, у рамках якої учасники економічного процесу здійснюють свій вибір.

7. Охарактеризуйте інститут управління

Інститут управління в інституціональній системі економіки займає особливе місце, бо знаходиться у функціональному зв'язку з іншими зазначеними економічними інститутами - власністю, владою та трудом. Інститут управління є формою реалізації власності, а система інтересів господарських суб'єктів - об'єктом впливу методів управління. Організаційні форми управління також накладають відбиток на зміст і характер праці і є визначальними у відновленні мотивів до ефективної трудової діяльності. Підхід до трудової мотивації як до апріорно „вбудованої” у систему економічних відносин призводить до існування протиріччя між вимогами розвитку економіки до трудової поведінки працівників і реальному їх відношенню до праці у виробничій сфері. Реальна ж картина у виробничій сфері характеризується тим, що відокремлення робітника від власності безпосередньо визначає виникнення відносин відчуження від умов та результатів труда та опосередковано - від процесу труда.

До складу інститутів управління входять інститут законодавчої, господарської та законогарантійної влади.

Підвалини подолання відчуження працівників від процесу виробництва закладені у трансформації інституту управління з огляду його впливу на мотивацію праці та на формування ефективного механізму реалізації власності. Векторна спрямованість окресленої трансформації ґрунтується на переплетінні та взаємопроникненні функціональних проявів управління та праці, організаційно-правовим опосередкуванням її практичного здійснення є інституціональні форми (законодавство, колективні угоди, організаційна культура, делегування, організаційні форми кооперації та стимулювання праці тощо).

8. Праця як базисний економічний інститут

Праця є інститутом, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою певних інституційних ознак. Вона є економічним інститутом, оскільки розглядається як відокремлена та стратифікована соціальними рамками сфера життєзабезпечення суб'єктів праці. Вона є базисним економічним інститутом, бо виступає для її носіїв підставою отримання поставленного в обов?язок факторного доходу, і саме функція зобов?язання, суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання специфікованого доходу (заробітної плати) -- головне в правилах гри, які диктуються працею.У рамках структуризації праці як базисного економічного інституту серед безлічі субстратних, атрибутивних, видових, рольових характеристик праці зупинимося на чотирьох підходах до її визначення.

1. Праця є, насамперед, процесом, що відбувається між людиною і природою. Прості моменти процесу праці такі: доцільна діяльність чи сама праця, предмет праці і засоби праці Процес праці згасає в продукті

2. Наприкінці процесу праці виходить результат, що уже на початку цього процесу існував в уявленні людини, тобто ідеально

3. Праця -- джерело багатства

4. Праця є абстрактно всезагальною суспільною працею

Існують і інші, більш загальні визначення праці:

Прамця -- цілеспрямована діяльність людей зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому.

Праця -- одна з найважливіших здатностей людини, бо лише людина свідомо ставить перед собою мету створення знарядь праці, тобто відповідні речі, за допомогою яких вона впливає на предмети природи.

Праця - доцільна діяльність людини, спрямована на збереження, видозміну, пристосування середовища проживання для задоволення своїх потреб, на виробництво товарів і послуг. Праця як процес адаптації людини до зовнішнього середовища характеризувався розвитком і вдосконаленням поділу праці, його знарядь і засобів.

Таким чином, праця як базисний економічний інститут може вважатися єдиним джерелом, яке приносить доходи, тільки при повній підготовленості умов її реального здійснення, тобто завжди при наявності інституціонально оформлених власністю, владою чи управлінням факторів виробництва. При цьому проблема єдності чи відриву праці від інших інститутів відносно самого факту існування цих базисних інститутів повинна сприйматися як вторинна, яку б значущість для політекономії вона б не мала.

9. Взаємозв'язки базисних інститутів

Економічні інститути - це соціалізовані, відособлені сфери життєдіяльності, які забезпечують для певних соціальних верств особливий статус та розрізняються за типом, джерелом, підставами і розмірами доходів. Власність, управління, труд, влада є базисними економічними інститутами, оскільки в повній мірі характеризуються за допомогою відмічених інституціональних ознак. Функціональний зв'язок цих базисних економічних інститутів і їх участь у структуроутворенні інституціональної системи економіки представлено на рис. 1

Інститут управління в інституціональній системі економіки займає особливе місце, бо знаходиться у функціональному зв'язку з іншими зазначеними економічними інститутами - власністю, владою та трудом. Інститут управління є формою реалізації власності, а система інтересів господарських суб'єктів - об'єктом впливу методів управління. Організаційні форми управління також накладають відбиток на зміст і характер праці і є визначальними у відновленні мотивів до ефективної трудової діяльності. Підхід до трудової мотивації як до апріорно „вбудованої” у систему економічних відносин призводить до існування протиріччя між вимогами розвитку економіки до трудової поведінки працівників і реальному їх відношенню до праці у виробничій сфері. Реальна ж картина у виробничій сфері характеризується тим, що відокремлення робітника від власності безпосередньо визначає виникнення відносин відчуження від умов та результатів труда та опосередковано - від процесу труда

10. Суспільний добробут: поняття та теоретичні підходи

У економічній науці дотепер не сформована загальновизнана теорія добробуту, яка містить кількісною вимірника добробуту, придатного до практичного застосування. Складність, з якою стикаються економісти при дослідженні проблем добробуту, обумовлена тим, що саме поняття «добробут» відноситься одночасно до економічної науки і до етики, тому будь-яка теорія добробуту явно або неявно базується на деяких етичних постулатах.

Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, яка показує, наскільки «добре» прожитий їм деякий період його життя. Для того, щоб наведене вище визначення добробуту мало змістовний сенс, необхідно встановити етичний критерій, який чітко визначає, що добре, а що погано для людини. Дану проблему вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістського та інституційного.

1. Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що він здатний провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «Благом для людини є те, що він сам вважає для себе благом».

2. Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічно"! еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як переконлива альтернатива індивідуалістичному підходу.

Егалізм, навпаки, виходить з посилки, що рівність може бути досягнута в набагато ширших межах. Всі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, але і більш менш рівні результати. Цим досягається єдність і згуртованість нації, що відповідають ідеалам колективізм}'. Тому уряд повинен прагнути, щоб всі члени суспільства одержували рівні блага, які стали доступними завдяки успіхам розвитку цивілізації. Держава загального добробуту стає не тільки гаслом, але і метою економічної політики.

Особливим різновидом егалізму є роулізіанський підхід, розвинений в працях сучасного філософа Дж. Роулза. По Роулзу, повинна максимізуватися корисність найменш забезпечених членів суспільства. Від цього виграє суспільство в цілому.

11. Індивідуалістичний підхід в теорії суспільного добробуту

Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:

1) індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

2) інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для оцінювання добробуту

Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці. Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатна визначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що він здатний провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «Благом для людини є те, що він сам вважає для себе благом».

Індивідуалістичний підхід до визначення добробуту дозволяє економістам не зачіпати складну філософську проблему суті людини і обмежитися розглядом зовнішніх проявів цієї суті - його вчинків. Оскільки питання про суть людини при даному підході не розглядається, вчинки людини апріорі мають непередбачуваний, довільний характер. Таким чином, індивідуалістичний підхід фактично припускає атомістичний погляд на суспільство, при якому ігноруються стійкі міжособові зв'язки. Спроба обійти фундаментальну проблему суті добробуту приводить до надмірно спрощеної, механістичної моделі суспільства.

Домінуюче положення індивідуалістичного підходу пояснюється двома основними причинами.

По-перше, трактування індивіда як єдиного суб'єкта оцінки свого добробуту дозволяє виключити з основ теорії етичні елементи. У результаті теорія добробуту знаходить видимість «чистої» економічної теорії.

По-друге, методологія сучасної економічної науки формувалася в епоху протистояння ідей лібералізму і марксизму. Для багатьох економістів визнання самої можливості об'єктивного вимірника добробуту рівносильне схваленню соціалістичної диктатури, яка нав'язує людині жорсткі норми поведінки відповідно до деяких абстрактних ціннісних постулатів. Разом з тим об'єктивний підхід дає метод оцінки добробуту людини і не розповсюджується на нормативні аспекти економіки. Інакше кажучи, він відповідає на питання, чи правильно працює «термометр», але не дає ніяких рекомендацій, як треба «лікувати хворого».

12. Інституціональний підхід в теорії суспільного добробуту

Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:

1) індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

2) інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для оцінювання добробуту

Інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.

Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

Індивідуалістичний підхід, трактуючи людину як ізольований і непізнаваний елемент суспільства. не дозволяє виявити загальні якості людей і сформулювати сутнісні узагальнення, без яких не може існувати жодна соціальна теорія. Інституційний підхід, навпаки, фіксує свою увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах і ін. Кожна з існуючих в суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції добробуту. У методологічному плані є два шляхи побудови інституційних теорій добробуту.

Перший шлях побудови інституційної теорії добробуту заснований на принципі методологічного плюралізму і полягає у відкритому визнанні суб'єктивності будь-якої інституційної теорії добробуту. В цьому випадку як базова може бути прийнята будь-яка етична система, що задовольняє суб'єктивним поглядам економіста-дослідника, при цьому будь-яка інша теорія добробуту, побудована на базі іншої етичної системи, матиме рівне право на існування.

Другий шлях полягає у встановленні «еталонної» етичної системи, яка приймається як єдина основа для побудови теорії добробуту. Прихильники такого підходу ставлять перед собою мету довести, що їх вибір є єдино правильним, тобто об'єктивним. Для цього вони нерідко звертаються до аналізу біологічної природи людини і використовують результати цього аналізу як природно-наукове обґрунтування своїх концепцій. Даний шлях побудови економічних теорій найбільш характерний для представників інституційної школи. Інститути традиційно розглядаються ними як результат закономірного розвитку природи і суспільства.

Інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що відноситься в рівній мірі до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.

13. Теорія суспільного прогресу та егалітаризм

Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи. Прихильники цього підходу поширюють на суспільний розвиток такі риси біологічно"! еволюції, як боротьба за виживання, спадкоємство і отримання ознак, диференціація і ускладнення органів і ін. Еволюційний підхід до досліджень етичних аспектів економіки затверджується як переконлива альтернатива індивідуалістичному підходу.

Егалітаризм (франц. egalitarisme, від egalite --рівність) -- утопічна ідея про усунення соціальних відмінностей і соціальної нерівності шляхом загального зрівняльного перерозподілу майна і засобів виробництва. У своїх ранніх формах за доби античності і середньовіччя егалітаризм був пов'язаний з вимогою зрівняльного перерозподілу землі. За раннього капіталізму склалися дві основні течії егалітаризму. Представники першої виступали за зрівняння майна індивідуальних виробників при збереженні приватної власності. Ідеал рівності на основі приватної власності, обгрунтований Ж. Ж. Руссо, намагалися здійснити прихильники якобінської диктатури у Франції. Представники іншої течії егалітаризму., пов'язаної з комуністичними утопіями, проповідували зрівняльний розподіл праці і продуктів праці на основі спільної власності на засоби виробництва. Саме такі ідеї пронизували теорію і практику т. зв. наукового комунізму, що ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні та був панівною ідеологією в колишньому Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах.

Втілення ідей егалітаризму в державному масштабі спричинює нівелювання здібностей і потреб людей, гальмує економічний і духовний розвиток суспільства, призводить до тотального одержавлення всіх сфер суспільного життя, створення держав «казарменого комунізму».

14. Утилітарна теорія суспільного добробуту

Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів. Тому воно не має (і не повинно мати) власних, відмінних від індивідів цілей і намірів. Хороше суспільство - це таке суспільство, яке не заважає індивідам вільно реалізовувати свої приватні інтереси.

Утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіх членів. Така "арифметика щастя" спирається на передумову про можливість складання індивідуальних корисностей. Тому справедливість, на думку утилітаристів, існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства.

Утилітаристський добробут людини є його суб'єктивна оцінка свого добробуту. Вона залежить від двох чинників. Перший чинник обумовлений відчуттями людини, які не пов'язані безпосередньо з його вищою діяльністю, його називають емоційним чинником. Другий чинник обумовлений раціональними висновками, одержаними в результаті вищої діяльності людини, його називають раціональнім чинником.

У теорії добробуту, заснованої на понятті корисності, індивід розглядається в ситуації вільного вибору одного набору з безлічі доступних йому наборів. Такий набір благ називають станом індивіда. Передбачається, що той набір, який вибирає індивід, має максимальну корисність, тобто забезпечує йому максимальний добробут. Процедура вибору дозволяє одержати порядкову (ординалістську) оцінку добробуту для кожного стану індивіда, але не дозволяє одержати розумну кількісну (кардиналістську) оцінку.

Суспільний добробут, або суспільна корисність, є утилітаристське поняття, похідне від поняття індивідуального добробуту. Передбачається, що суспільний добробут може бути зміряний, якщо відомі значення індивідуального добробуту всіх членів суспільства. Оскільки індивідуальна корисність визначається на основі вільного вибору індивіда, суспільна корисність трактується як результат деякої процедури суспільного вибору. Якщо яка-небудь утилітаристська теорія добробуту містить опис конкретної процедури суспільного вибору, то суспільний добробут визначається в ній однозначно. Якщо ж опис процедури суспільного вибору відсутній, то така теорія допускає множинність показників суспільного добробуту. Останній випадок уразливий з етичної точки зору. Так, одним з можливих способів суспільного вибору є диктатура, яка навряд чи буде визнана більшістю населення як суспільний механізм, здатний забезпечити високий суспільний добробут.

Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту ігнорує інституційну природу. суспільного вибору. У кожному суспільстві історично сформувалося певне домінуюче уявлення про те, яка процедура суспільного вибору забезпечує найбільшою мірою облік суб'єктивних оцінок індивідів при рішенні найважливіших проблем суспільного життя. Саме ця процедура претендує на роль єдиної процедури, яка повинна входити невід'ємним елементом у визначення суспільного добробуту. Таким чином, проблема оцінки суспільного добробуту одержує найбільш природне рішення на основі методологічних принципів інституційної школи.

15. Функція суспільного добробуту

Функція суспільного добробуту - це залежність показника суспільного добробуту від показників індивідуального добробуту. Передбачається, що заданий деякий алгоритм обчислення цієї функції для кожного набору її аргументів, число яких співпадає з числом членів суспільства. Іншими словами, задана деяка процедура суспільного вибору. Звичайно функція суспільного добробуту задається шляхом того, що формального постулювало її найважливіших властивостей. Одним з них є зростання функції по кожному аргументу, тобто збільшення індивідуального добробуту будь-якого індивіда за інших рівних умов приводить до збільшення суспільного добробуту.

Відображає в інтегральній формі загальний рівень добробуту всіх членів даного суспільства, результат узгодження інтересів всіх соціальних груп між собою. Конкретизації суспільного добробуту функції досить різноманітні й залежать від цілей і постановки задачі, для якої ця функція вводиться. Проблема формального вираження суспільного добробуту функції має два аспекти: дескриптивний і прескриптивний (нормативний).

Аналітичне обґрунтування добробуту здійснюється за допомогою функції суспільного добробуту, або розподілу суспільних благ. Є численні різновиди функції суспільного добробуту, найбільш відомі з яких такі:

- функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) - представляє рівень суспільного добробуту - суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства;

- функція добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама), за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту;

- функція добробуту Роулза (мінімаксна) - показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем;

- функція суспільного добробуту Бергсона - Семюелсона (індивідуалістична), яка ґрунтується на індивідуалістичній філософії, відповідно до якої суспільний добробут визначається добробутом окремо взятих членів суспільства. До цієї функції висуваються дві загальних вимоги. По-перше, вона має відповідати критерію Парето, тобто якщо корисність одних членів суспільства зростає, а інших не зменшується, то функція має зростати. По-друге, - вимога симетрії, яка полягає в тому, що значення функції не повинне залежати від переставлення її аргументів, що означає рівну значущість всіх членів суспільства.

16. Монетарна теорія суспільного добробуту

В Україні теорія суспільного добробуту майже не досліджена, її вивчення дає цілісне уявлення про функціонування мікросистеми, допомагає визначити, як зміна ситуації на одному ринку трансформується у зміни на інших ринках. Потребує додаткового вивчення також перерозподіл ресурсів між окремими частинами загального ринку та досягнення найвищої загальної ефективності функціонування економічної системи. Необхідно погоджувати проблеми економіки добробуту з етичними принципами, подальший розвиток теорії добробуту вимагає використання більш багатої, у порівнянні з утилітаризмом, філософської традиції, пов'язаної з поняттями волі, прав, загальної взаємозалежності й визнання множинності етично значимих стверджень. Ця теорія може бути використана українськими ученими при подальшому дослідженні стану ринкової рівноваги і теорії корисності, які становлять основу теорії суспільного добробуту.

На противагу кейнсіанській теорії Мілтон Фрідмен висунули монетарну теорію визначення рівня національного доходу і монетарну теорію економічного циклу. Відповідно до цієї теорії, найважливіше значення має розбіжність між грошовим попитом і його пропозицією. Функція грошового попиту у монетаристів носить стійкий характер. Це означає, що економіка для свого нормального функціонування потребує стійкому збільшенні грошової пропозиції. Але грошова пропозиція відрізняється крайньою нестабільністю, причому ця нестабільність якраз і породжується політикою держави та центрального банку, які за допомогою кредитно-грошового регулювання намагаються боротися з економічними кризами. Саме в розходженні між грошовим попитом і пропозицією, в нестабільності грошової пропозиції бачать монетаристи причину нестійкості і циклічних коливань економіки. Монетаристи відкидають і кейнсіанську теорію дефіцитного фінансування економіки. Вони вважають, що бюджетний дефіцит жодною мірою не стимулює зростання економіки. Він або безпосередньо живить інфляцію, або, якщо його фінансування здійснюється за допомогою позик на ринках приватного капіталу, загострює конкуренцію на цих ринках, підвищує ставки відсотка і витісняє приватний капітал, знижуючи тим самим рівень інвестицій. Економічна політика, на думку монетаристів, повинна переорієнтуватися з безвідповідальних кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання,ведуть до різких коливань грошової маси, і насамперед від дефіцитного фінансування до суворому регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економічна політика повинна відмовитися від недосяжного принципу «точного настроювання» економічної кон'юнктури і керуватися строгим «правилом», згідно з яким грошова маса повинна збільшуватися у відповідності довгостроковим темпом зростання національного доходу.

17. Теорія соціально-ринкової економіки

Соціально орієнтована ринкова економіка -- модель соціально-економічного розвитку, що передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та систему соціального захисту населення.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) -- досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) можна досягти соціалізації прогресу і прибутку.

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У зв'язку з цим Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні розуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу -- плановому чи ринковому господарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення. Проте таке регулювання повинно бути непрямим.

18. Зміст поняття економічний потенціал. Структура економічного потенціалу

Економічний потенціал - це сукупність наявних та придатних до мобілізації основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу.

Економічний потенціал країни характеризується взаємопов'язаними потенціалами науково-технічної, виробничої, сільськогосподарської та соціальної. Кожна з них може бути визначена сукупністю галузей народного господарства, що виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну продукцію.

Економічний потенціал залежить від абсолютних виробничих можливостей галузей економіки і ступеня їх використання. Високий рівень економічного потенціалу мають великі країни з розвиненими продуктивними силами великим національним багатством.

Структура економічного потенціалу:

- Природний потенціал

- Трудовий потенціал

- Науковий потенціал

- Технічний потенціал

- Технологічний потенціал

- Інформаційний потенціал

- Економічний потенціал техніко-економічних відносин

- Економічний потенціал організаційно-економічних відносин

- Економічний потенціал відносин економічної власності

- Економічний потенціал господарського механізму

- Інвестиційний потенціал

- Інноваційний потенціал

Природний потенціал - це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних ресурсів у поєднанні з природніми умовами, які впливають на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. У політекономічному аспекті природний потенціал можна визначити як відносини економічної власності між людьми з приводу видобування і привласнення природних ресурсів та їх використання в поєднанні з природними умовами в усіх сферах суспільного відтворення. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.

Трудовий потенціал - це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.

Науковий потенціал - це сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал - це відносини економічної власності між різними суб'єктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання (винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення).

Технічний потенціал (потенціал засобів праці) можна визначити як сукупність можливих та перспективних технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у НДДКР та виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності суспільної праці. В політекономічному аспекті технічний потенціал - це відносини економічної власності між різними суб'єктами господарювання з приводу створення і використання системи технічних засобів та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.

Інвестиційний потенціал є максимально можливою здатністю залучати у виробництво і ефективно використовувати інвестиційні ресурси для здійснення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфраструктурі.

19. Характеристика основних елементів економічного потенціалу

Економічний потенціал - це сукупність наявних та придатних до мобілізації основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу.

Структура потенціалу складається з об'єктних та суб'єктних складових елементів.

Об'єктні складові пов'язані з матеріально-речовинною та особовою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтворюються в тій чи іншій формі в процесі функціонування. До них належить: інноваційний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал та потенціал відтворення.